Вітчизняна історична наука про діяльність святих Кирила і Мефодія на території Руської держави
Руська Православна Церква побожно шанує пам’ять святих Кирила і Мефодія, рівноапостольних просвітителів слов’ян в істині Христовій. Разом з російським, українським та білоруським народами вона зберігає у віках вдячну пам’ять про них. Адже вони, а насамперед святий Кирило, в миру Константин, були творцями нової для Руси, досконалішої, писемності й літератури. Їхня азбука стала фундаментом і сучасного руського алфавіту. А в богослужбовому вжитку Руська та інші слов’янські Церкви донині користуються створеною святими братами кирилицею.
Якщо незаперечно встановлено станове походження Константина і Мефодія як синів воєначальника Льва, місце їх народження, дитинства та юнацтва — м. Фессалоніки (Солунь), то у церковних істориків, здається, досі нема повної однодумності про їх національну приналежність. Для нас не має вирішального значення, чи вони були солунськими греками, що знали, як і майже всі їхні земляки, розмовний македонський діалект слов’янської мови, чи були вони слов’янами. Набагато важливіше засвідчити, що в цьому районі між греками та слов’янами не було ворогування.
Нам добре відомо, що до початку свого духовно-просвітницького подвигу святий Кирило здобув найкращу на той час загальну різнобічну освіту і вивчив арабську, грецьку, єврейську, латинську і слов’янську мови.
Святий Кирило (тоді ще Константин), як відомо, відвідав південну частину нашої країни. Йдеться про його так звану хозарську місію (близько 860 року). Цю подію вивчало дуже багато дослідників. У церковній і цивільній історичній та лінгвістичній літературі висловлено про це безліч різноманітних думок, гіпотез та взаємовиключних висновків. Загального безумовно точного підсумку досі ще не зроблено.
Вивчення цього дуже важливого епізоду в апостольській діяльності святого Кирила треба провадити спільними зусиллями православних богословів та істориків, насамперед російських, грецьких і болгарських. Необхідність наукових контактів між слов’янськими Церквами-сестрами з цього питання диктується порівняною скупістю та небагатомовністю першоджерел, які має у своєму розпорядженні кожна з наших Церков окремо, а також неоднаковим ступенем фактичної вірогідності деяких першоджерел, наприклад, Паннонського житія святих Кирила та Мефодія.
У світлі тих даних, які має у своєму розпорядженні наша церковно-історична наука, перебування і праця святого Кирила в нашій країні виглядають так. У 859 році святий муж, за дорученням імператора, вирушив з місі-онерською метою до столиці Хозарії (в пониззі Волги), куди його запросив хозарський каган (ханан). Думка частини давніших істориків про те, що метою місії було протиставити проповідь християнства юдейській та мусульманській релігійним агресіям, сучасними дослідниками не поділяється.
Запрошуючи представника візантійського імператора, каган міг мати за мету закріплення державно-союзницьких зв’язків каганату з імперією, які вже раніше виявлялися в династичних шлюбах. Як ми тепер маємо підстави вважати, церковно-місіонерські заходи святий Кирило здебільшого мав на меті щодо русько-слов’янського населення окраїн Хозарії, які фактично перебували лише в данинній залежності від каганату.
Не підлягає сумніву, що в дорозі до Хозарії святий Кирило спинявся в Херсонесі і тут вдосконалювався в розмовній практиці з єврейської мови (по-школярськи він вивчав її ще в Константинополі). Очевидно, це йому могло стати в нагоді під час переговорів у хозарській столиці, Італі. В Херсонесі святий Кирило відкрив мощі святого Климента, Папи Римського, і згодом переніс їх у Рим.
Багато різноманітних, відмінних між собою, наукових поглядів викликало повідомлення Паннонського житія про те, що святий Кирило «обріт же ту Євангеліє і Псалтирь роушькими письмены писано, і человіка обріт глаголюща тою бесідою. И бесідовав с ним и силу річи прием, своей бесіді прикладая различия письмен, гласная и согласная, и к Богу молитву дерьжа, и вскоре начат чести и сказовати». Чимало зусиль затратили маловіри, витлумачуючи слово «роушький» то як готський (Є. Голубинський), то як «фрушький» — зіпсоване франкський (Г. Ільїнський), то як «сурський», тобто сирійський.
«Обрітеного человіка» скептики вважають то готом, то норманом (заземсом). При цьому вони виходять з порочного твердження про те, що, по-перше, нібито і перших, і других називали русами, а по-друге, руси-слов’яни, на їх думку, не мали своєї писемності, а в інших мовах були цілковитими неуками. Євангеліє і Псалтир, які знайшов святий Кирило, на думку цих учених, були писані готською мовою. Останній представник цих поглядів А. Карташов, навіть твердив, що «в цей момент в руках у святого Константина (Кирила) були його власні переклади Євангелія і Псалтиря, потрібні йому в даній місії».
Тепер ми маємо незаперечні докази того, що наші найстаріші писемні історичні джерела надають назву руських (у будь-якій транскрипції) тільки нашим предкам — східним слов’янам. Узагальнюючи результати новітніх вітчизняних досліджень, видатний історик Б. Греков довів, що «херсонеський переказ слід приймати буквально», і що співрозмовник святого Кирила був грамотним руським херсонесцем, і що названі книги були написані руськими літерами староруською мовою, якої, за висловом пізнішого руського літопису, «от русина научися философ Константин».
Сенсаційний здогад А. Карташова, звичайно, важко довести. Слід гадати, що слов’янський алфавіт «кирилицю» святий Кирило доопрацював після свого повернення з хозарсько-руської місії та, можливо, не без урахування того, що він почув і прочитав у Херсонесі (Корсуні). Самий домисел А. Карташова породжений властивою прихильникам норманізму переконаністю щодо «одвічної відсталості» руського народу та його країни.
Питання про ступінь впливу херсонеських «знахідок» святого Кирила на створення ним слов’янської писемності буде розв’язане тоді, коли пощастить установити походження форм і принципів побудови староруської — докирилівської — азбуки. Її формою, що виникла раніш від кирилиці, була так звана глаголиця. Глаголичне письмо, як гадають, і побачив у Херсонесі святий Кирило.
На сучасному рівні нашої обізнаності доводиться обмежуватися таким міркуванням. Глаголичне письмо, пов’язане начертанням одних літер з писемною традицією народів Причорномор’я, других — з поширеним у Криму староєврейським письмом, третіх — з грецькими буквами (при виразній відмінності їх від «уставного» письма греків), четвертих — з типовими для Середнього Придніпров’я знаками рунічної системи, — усталилось, очевидно, в Північному Причорномор’ї. Важко заперечувати дуже давнє виникнення первісних форм писемності — «предків» глаголиці. «Аж ніяк не було б сміливим припущення про приналежність якихось форм писемності вже русам антського періоду (тобто VI-VII ст.)», — пише високоавторитетний російський мовознавець, академік С. П. Обнорський.
Певна річ, простим порівнянням алфавітів кирилиці і глаголиці з грецьким «уставним» письмом не вирішується суперечка про вплив другого на побудову першого. Але таке порівняння дозволяє встановити їх подібність і різницю.
За алфавітним складом, розташуванням, звуковим значенням та назвами букв вони майже збігаються. Із 43 букв кирилиці 25 запозичені з візантійського «уставу» (навряд чи менше грецьких запозичень і в глаголиці), 18 побудував святий Кирило більш-менш самостійно, щоб передати відсутні в грецькій мові звуки слов’янської мови. Від глаголиці кирилиця відрізняється ближчою до грецького «уставу» формою букв і далеко меншою примхливістю. Ледве чи можна сумніватися в тому, що святий Кирило користувався грецьким «уставом» саме тому, що головною і найближчою його метою був переклад з грецької мови богослужбових книг, писаних «уставом».
На Русі кирилиця швидко замінила глаголицю. Незабаром після хрещення Руси за святого князя Володимира кирилиця стає офіційним письмом, визнаним великокнязівською і церковною владами. Щоправда, і глаголиця не була забута, але вживалася вона лише в особливих випадках, наприклад, як тайнопис. Взагалі слід зазначити, що на основі кирилиці створено алфавіти більшості народів нашої країни (крім вірменського, грузинського та прибалтійських), а також болгарського, македонського, сербського і навіть монгольського.
Деякі джерела, відомості яких, щоправда, потребують нової наукової перевірки, говорять про те, що в Хозарію імператор посилав обох святих братів і що вони там домоглися від кагана, по-перше, указу про заборону християнам, що проживали у каганаті, переходити в юдейство і мусульманство; по-друге, повернення на батьківщину полонених і, по-третє, навернули у християнство 200 хозар.
Про працю рівноапостольних братів, проведену по закінченні хозарської місії на території нашої країни, наші джерела виразно нічого не говорять. Вони дають підстави думати, що, повернувшись до Константинополя, святий Кирило завершив складання азбуки і разом з братом узявся до перекладу на слов’янську мову Святого Письма і богослужбових книг. Поділ між ними праці (Кирило працював над перекладом Євангелія, Діянь апостолів, Псалтиря та богослужбових книг, а Мефодій перекладав канонічні книги Святого Письма) нам здається єдино можливим. Можна вважати цілком певним свідчення преподобного Нестора Літописця про те, що під кінець життя святого Мефодія рівноапостольні брати повністю завершили переклад усіх канонічних книг Біблії.
До цього часу серед дослідників ще немає згоди щодо належності святому Кирилові таких творів, як «Слово Кирила Словенца, солунского философа», «Проглас к святому Євангелию», «Написание о правой вере, изущенное Константином блаженным философом» і канон святому Димитрію Солунському, а Мефодію — перекладу «Номоканона» патріарха Фотія. Нема також певності щодо того, яким із слов’янських діалектів користувалися святі брати в перекладах; є всі підстави гадати, що це був сербоболгарський діалект.
Взагалі ж напрошується висновок, що, хоч рівноапостольним слов’янським просвітителям присвячено вже величезну літературу, вивчення їх життя і праці слід провадити з усією увагою далі. Це сприяло б ще більш плідним контактам між Церквами-сестрами, в історії яких рукотворні й нерукотворні діла рівноапостольних братів Кирила і Мефодія залишили безсмертну пам’ять.
митрополит Київський і Галицький, Патріарший Екзарх усієї України
1969 р.
