«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаХристиянство: віровчення та традиціїПраці Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України ФіларетаТом 4. Статті. Промови

ПРОМОВА митрополита Київського і Галицького ФІЛАРЕТА, Патріаршого Екзарха України, при врученні йому диплома доктора богослів’я богословського факультету Яна Гуса в Празі

Улюблений у Христі брате,
Патріарх Гуситської Церкви Чехословаччини
д-р Мирослав Новак!
Вельмишановний декан д-р Мілан Салайка,
професоре богословського факультету Яна Гуса!
Ваше блаженство,
блаженнійший митрополит Празький
і всієї Чехословаччини Дорофей!
Улюблені у Христі браття і сестри!
Дорогі друзі!

Дозвольте насамперед висловити сердечну подяку за вручення мені докторського диплома богословським факультетом Яна Гуса. Ухвалу Ради професорів надати мені ступінь доктора богослів’я «honoris causa» я сприймаю як ще один крок на шляху розвитку братерських відносин між Руською Православною Церквою та Гуситською Церквою Чехословаччини. Багато ієрархів нашої Церкви одержали докторські ступені на богословських факультетах Чехословаччини. І ми раді свідчити, що це є одним з виразів існуючих братніх відносин між нашими Церквами. Перебуваючи у вашій чудовій країні, ми — представники Руської Православної Церкви — завжди відчуваємо, що знаходимося на землі однокровних з нами народів, які мали у глибокій давнині спільних слов’янських просвітителів, святих братів Кирила і Мефодія. Тепер народи наших країн об’єднує не тільки історичне минуле, але й відданість спільним високим ідеалам, що спрямовують наші зусилля на побу­ду­вання досконаліших форм суспільного життя. Нас об’єд­нують також миротворницькі зусилля наших Церков, які особливо плідно розвиваються в Християнській Мирній Конференції, яка минулого року відзначила 25-літній ювілей своєї діяльності.

Дорогі браття і сестри! Руська Православна Церква готується 1988 року відзначити 1000-ліття Хрещення Руси. Оскільки існує традиція, за якою почесний доктор богослів’я повинен виголошувати відповідну наукову промову, я хотів би затримати вашу увагу на актуальній для Руської Православної Церкви в період її підготовки до цього святкування темі, — Хрещення Руси.

Значення Хрещення Руси

Хрещення Руси, або прийняття Руссю християнства, було видатною подією не тільки в історії нашої Церкви, але й в історії нашого народу. Воно мало важливі наслідки для нашої країни. Хрещення Руси завершило початий у першому столітті та зміцнений трудами слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія багатовіковий процес становлення християнства в нашій давній державі. Для Руської Православної Церкви Хрещення Руси було початком її офіційного існування.

Християнство створило духовну основу для єдності Давньоруської держави. Вплив Руської Православної Церкви в той період був значним. Церква зіграла величезну роль у припиненні міжусобиць князів, у об’єднанні князівств у єдиній державі та її зміцненні, у закріпленні й розширенні зв’язків Київської Руси з багатьма європейськими державами, насамперед з Візантією та Болгарією. З прийняттям християнства на Русь перейшли наявні тоді на сході форми церковної організації. Руська держава переймала найвищі форми державної організації Візантії. Русь увійшла в родину європейських держав.

Християнство перебудувало давньоруську язичницьку родину на началах християнської моралі. Воно наклало свою яскраву печать на давньоруські цивільні закони, пом’якшило язичницькі звичаї. Християнство не тільки полегшило процес ліквідації родового ладу, але й сприяло прискоренню розвитку феодального ладу. Якщо говорити про вплив Хрещення Руси на культурне життя нашої країни, то він позначився на всіх його сторонах. Насамперед Хрещення сприяло розвитку освіти в нашій Вітчизні. Засновувані всюди монастирі (до речі, чернецтво є невід’ємною частиною православного життя) ставали центрами не тільки духовного виховання православних людей, але й книжної освіти.

Після прийняття християнства на Київську Русь почали впливати література, політична думка, природни­чонаукові погляди і насамперед православне богослів’я Візантії. Прийняття християнства в 988 р. поставило вимогу придбання для Руської Православної Церкви багатьох службових та церковно-освітніх книг. Християнство дало стимул для розвитку власної писемності на Русі, що породила незабаром таку видатну пам’ятку літератури, як глибоко патріотичне «Слово про Закон і Благодать» митрополита київського Іларіона. Усе це дозволило великому князеві Ярославу Мудрому заснувати при Софійському соборі першу на Русі публічну бібліотеку. В ХІ ст. в монастирях Києва й Новгорода писалися літописи про події загальнодержавного значення.

За кілька століть на Русі була створена висока християнська культура, яка виникла і зміцніла на ґрунті боротьби з язичницьким спадком. Християнство збагатило східнослов’янські народи новими науковими й філософськими поняттями, досі невідомими слов’янам. Прискорився розвиток древньоруської літературної мови, яка, за свідченнями літературознавців, «на середину ХІ ст. значно перевищувала за своїми виражальними та зображувальними багатствами чимало мов тодішнього європейського світу».

Християнство мало всебічний вплив на культурне життя наших предків: на освіту й літературу, на живопис і архітектуру, на державні закони й політику тощо. Християнство визначило основу середньовічної культури нашої країни і тим поєднало слов’янський культурний світ і Київську Русь з культурними колами християнських народів Сходу і Заходу. Культура, що прийшла на Русь після прийняття християнства з Візантії, продовжувала далі розвиватися на ґрунті власної творчості. Це сприяло історичному самовизначенню Київської Руси та знаходженню нею свого місця у світовому історичному процесі.

Давньоруські джерела про хрещення Руси

Давньоруська література ХІ ст. свідчить, що Хрещення Руси за князя Володимира аж ніяк не можна вважати початком християнської проповіді в нашій країні. Церковний переказ, щоправда пізнішого походження, відносить початок євангельського благовістя до І ст., до завітання на Русь апостола Андрія. Більше поширення християнство здобуло завдяки руській місії слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія та їхніх учнів. Переклад святими братами на слов’янську мову Святого Письма й богослужбових книг сприяв значному зростанню християнства на Русі. Літературні пам’ятки згадують про існування християн і храмів на Русі за київських князів Діра й Аскольда в роки діяльності Константинопольського патріарха Фотія (друга половина ІХ ст.), і особливо — за княгині Ольги (955–969). За князя Володимира християнство набуло повсюдного поширення й стало замість язичництва державною релігією.

Про Хрещення Руси нам оповідають різні літературні пам’ятки ХІ ст. До них насамперед відноситься Літопис Нестора, або, як його ще називають, Початковий Літопис. У наш час немає жодного оригіналу рукопису, де Літопис зберігся б у тому вигляді, в якому він вийшов з-під пера давнього літописця. Найдавніші переписані списки Літопису дійшли до нас з XVI ст. В усіх цих відомих списках він зливається з оповідями його продовжувачів, які доводять виклад подій на Русі до кінця XVI ст. Нам відомі Лаврентіївський та Іпатіївський списки Початкового Літопису. Лаврентіївський список датований 1377 р., він найдавніший із збережених списків давньоруського літопису. Написав його монах Лаврентій для суздальського князя Димирія Костянтиновича, тестя великого князя Димитрія Донського. Зберігся цей список у Різдвяному монастирі м. Володимира над Клязьмою.

Іпатіївський список відноситься до кінця XIV ст. або до початку XV ст.; його знайшли в костромському Іпатіїв­ському монастирі, від чого і дістав він свою назву. Розповідь про події від другої половини ІХ ст. до 1110 р. — найдавніше літописне сказання про нашу землю. Дослідження цієї пам’ятки в другій половині ХІХ ст. довели, що цей літопис не є твором одного автора, а являє собою літописне зведення; давній же Київський Літопис є однією з складових частин цього зведення 1.

Літописання було улюбленою та боговгодною працею руських книжників. Почавши з наслідувань зовнішніх прийомів візантійських хронографів, вони виробили свій стиль і в оцінюванні історичних подій іноді досягали високого мистецтва. Літописи вели переважно духовні особи — єпископи, прості ченці, священики, а офіційний московський літопис потім вели приказні дяки. Згодом зібралася значна кількість літописного матеріалу. Внаслідок переписування, скорочування, внесення доповнень і вставок створено було багато літописного матеріалу різного складу й редакцій, з розмаїтими варіантами в тексті споріднених за складом літописів.

Пізніші літописці збирали ці записи в єдину су­цільну розповідь, додаючи при цьому описання подальших років. Так створювалися вторинні літописи, або загальноруські літописні зведення. При подальшому переписуванні ці літописні зведення скорочувались або розширювалися, доповнювалися новими оповідями, і тоді літопис набував вигляду систематичного літописного збірника.

Вже на початку ХІІІ ст. в Києво-Печерському монастирі існував переказ, не довіряти якому нема достатніх підстав. За цим переказом автором Київського Літопису був чернець Нестор. Про літописця Нестора, ченця Києво-Печерського монастиря, згадує у своєму посланні до архимандрита Акіндина (1224–1231) чернець цього ж монастиря Полікарп.

У Києво-Печерській лаврі спочивають мощі преподобного Нестора Літописця. На підставі вивчення його останків співробітниця одного з інститутів Академії наук УРСР доктор біологічних наук Єлизавета Данилова дійшла висновку, що «при слабо розвинених м’язах ця людина витримала велике навантаження в ділянці кисті правої руки, що дає підставу припустити, що їй довелося багато писати» (Журнал «Родники», № 4, 1982 р., с. 30). Цей науковий висновок підтверджує давній переказ Києво-Печерського монастиря про те, що преподобний Нестор був літописцем.

Деякі історики висловлюють сумніви щодо приналежності Початкового Літопису ченцю Нестору. Причиною цього стали суперечності між Початковим Літописом і двома оповідями: Житієм преподобного Феодосія та Сказанням про святих князів Бориса і Гліба, автором яких давньоруські джерела і церковні історики називають також преподобного Нестора Літописця. Супереч­ність полягає ось у чому: говорячи про заснування Печерського монастиря, літописець зазначає щодо себе, що прийняв його до цього монастиря преподобний Феодосій 2. А творець Житія преподобного Феодосія твердить, що він, «грішний Нестор», був прийнятий до монастиря наступником Феодосія, ігуменом Стефаном 3, ченцем Печерського монастиря, учнем Феодосія 4. Отже, якщо безперечним автором цих оповідань є преподобний­ Нестор, то він нібито не може бути водночас і автором літопису.

Професор В. Й. Ключевський пояснює цю удавану суперечність між літописом і названими пам’ятками тим, що вміщені в літописі оповіді про Бориса і Гліба, Печерський монастир і преподобного Феодосія не належать Несторові Літописцю, а являють собою вставки в літопис, зроблені упорядником зведення і написані іншими авторами: перша — ченцем ХІ ст. Яковом, а дві останні, вміщені в літописі під 1061 р. та 1074 р. разом із розпо­від­­­­дю під 1091 р. про перенесення мощей преподобного Феодосія, являють собою розрізнені частини однієї су­цільної повісті, складеної учнем преподобного Феодосія, що, як очевидець, знав преподобного Феодосія і монастир його часу краще за преподобного Нестора, який писав за оповіданнями старших братів обителі 5.

Як ще один доказ того, що преподобний Нестор нібито не є автором Київського Літопису, деякі дослідники наводять таке: в Лаврентіївському списку після оповіді про події 1110 р. вміщено таку дописку: «Ігумен Сильвестр святого Михаїла написав книги ці літописець, сподіваючись від Бога милість прийняти, — за князя Володимира, коли він князював у Києві, а я в той час ігуменствував у святого Михаїла, в 6624» (1116 р.). На підставі цієї приписки ті дослідники вважають автором Початково­го Літопису ігумена Київського Михайлівського Видубицького монастиря Сильвестра, який був спочатку ченцем Печерського монастиря. Професор В. Й. Ключевський спростовує цю думку. Він вважає, що ігумен Сильвестр не був автором давнього Київського Літопису. Ігумен Сильвестр зробив приписку 1116 р., а літопис закінчується подіями 1110 р. Якби Сильвестр був літописцем, то він не пропус­тив би подій від 1110 р. до 1116 р., а закінчив би їх 1116 роком, а не на 5-6 років раніше. Крім того, в Никонівському списку (ХІV ст.) київський літописець не є ігуменом Сильвестром.

Таким чином, літопис, збережений у Лаврентіївському та Іпатіївському списках не є первісним літописом ченця Києво-Печерського монастиря преподобного Нестора. Той літопис не зберігся у первісному вигляді, а дійшов до нас у скороченому або в доповненому вставками вигляді. Преподобний Нестор був автором Початкового Київського Літопису, який не дійшов до нас, а архимандрит Сильвестр був автором літописного зведення, що не є ідентичним з Несторовим літописом, а являє собою зведення (збірник) усних переказів, писаних оповідань, у тому числі й самого Несторового літопису.

Тепер одне з ранніх зведень — Початковий Літопис — являє собою збірник різноманітних історичних матеріалів. В ньому поєднані окремі короткі записи за кожен рік, просторі оповідання про окремі події, написані різними авторами, дипломатичні документи, повчання духовних осіб. В основі літописного зведення лежать три окре­мі цілісні оповіді, як головні його складові частини: 1) Повість временних літ, доведена до 1054 р.; 2) Сказання­ про Хрещення Руси, вміщене в літописі під 986-988 рр., а складене на початку ХІІ ст., і 3) Києво-Печерський Літопис, в якому описані події ХІ — початку ХІІ ст., до 1110 р. включно.­

«Повість временних літ» являє собою докладне, цілісне оповідання, позбавлене літописних прийомів. Вона починається з розповіді про поділ землі після потопу між синами Ноя з переліком країн, які припали кожному, про розселення народів після будівництва Вавилонської вежі, поселення слов’ян на Дунаї, про східних слов’ян та їх розселення на території Руси, про подорожування апостола Андрія, про заснування Києва і т. ін. «Повість» складено за взірцем візантійських хронографів, які зазвичай починають своє оповідання старозавітною історією. На початку «Повість» являє собою складну розповідь без хронологічних позначок. Хроноло­гічні вказівки з’являються тільки від 852 р. В цій частині літературної пам’ятки є хронологічні дані і до 852 р., але вони не належать авторові розповіді, а механічно вставлені пізніше. В «Повісті» дається вказівка на час її складання. З деяких зауважень її можна зробити висновок, що вона була складена до смерті Ярослава, тобто до 1054 р. Її первісним автором був київський літописець.

«Сказання про Хрещення Руси» за Володимира поділене на три роки: 986, 987, 988. Воно також не має літописного характеру. Оповідання відзначається поле­мічним тоном і, мабуть, не належить до Початкового Літопису, а вставлене у зведення укладачем. У ньому залишився натяк на час його складання, це початок ХІІ ст. (після 1099 р., коли Єрусалим завоювали хрестоносці). Основним джерелом «Сказання про Хрещення Руси» і про християнську діяльність князя Володимира було, поряд з народним переказом, що не встиг ще зав’янути, давнє Житіє святого князя Володимира.

Крім Початкового Літопису, є ще кілька давніх літературних пам’яток ХІ ст., які розповідають про хрещення Володимира та християнізацію нашої країни. До них, насамперед, відноситься «Слово про Закон і Благодать», що належить київському митрополитові Іларіону, який написав його між 1037-м і 1050 рр. Воно дійшло до нас у списках XV-XVI ст. 6.

Після митрополита Іларіона чорноризець Яків написав «Похвалу князю руському Володимиру». Його історичне свідчення має дуже важливе значення. Він був сучасником князя Ізяслава і писав близько 1070 р. Ця надзвичайно важлива літературна пам’ятка була відкрита митрополитом Московським Макарієм (Булгаковим) у першій половині ХІХ ст 7.

Ченцеві Якову приписується також «Житіє святого Володимира». Воно теж було знайдене митрополитом Макарієм (Булгаковим) 8, який вважає, що «Житіє» написав саме Яків.

Професор В. Й. Ключевський вважає, що «Житіє святого Володимира» написав невідомий автор через небагато років по смерті Володимира. «Це житіє являє собою одну з найбільш ранніх пам’яток руської літератури, якщо тільки воно написане русичем, а не греком, що жив на Русі» 9.

Професор Є. Є. Голубинський, приписуючи «Житіє святого Володимира» невідомому авторові, вбачає протиріччя між «Житієм» і «Похвалою». Згідно з «Житієм», Володимир хрестився в Корсуні, а в «Похвалі» говориться, що він хрестився за два роки до походу на Корсунь.

«Житіє» складається з трьох частин. У першій частині міститься оповідання про хрещення Володимира і про охрещення ним киян. Тут говориться про посольства для вивчення вір до волзьких булгар, до німців і до греків у Константинополь, про похід Володимира на Корсунь, про його хрещення в цьому місті і про охрещення киян. У другій частині оповідається про побудування Володимиром Десятинної церкви на честь Різдва Богородиці, про його чесноти, смерть у Берестові та поховання в Десятинній церкві. В третій частині міститься Похвала князеві Володимиру.

Порівнюючи «Житіє» з літописом, бачимо, що воно сходиться з розповіддю про хрещення, тільки має стисліший вигляд. Разом з тим автор «Житія» користувався якимось невідомим джерелом, звідки взяв деякі фактичні дані, яких немає в літописі, та кілька дат. Деякі дати «Житія» не сходяться з датами літопису. «Житіє» не подає року хрещення князя Володимира.

До числа пам’яток давньоруської писемності належить «Сказання про Бориса і Гліба». Написане воно преподобним Нестором Літописцем до 1072 р. 10. Деякі історики приписують «Сказання про Бориса і Гліба» ченцю Якову, але їхні докази не безперечні.

Такі давньоруські пам’ятки, з яких ми черпаємо відомості про Хрещення Руси.

Причина навернення князя Володимира
у православну віру

Перше ніж говорити про загальне хрещення Руси, слід зупинитися на наверненні до Христа князя Воло­дими­ра особисто. У творах руських письменників, близьких за часом до загального хрещення, міститься правдивий історичний матеріал, що пояснює причину історичного перевороту, який відбувся на Русі. Митрополит Іларіон у «Слові про Закон і Благодать», виголошеному над гробом князя Володимира у Десятинному храмі в присутності князя Ярослава Мудрого та його дружини Ірини (норвежки), пояснює переворот у душі Володимира його духовною талановитістю і благодатним осяянням Святого Духа. Він зворушений глибиною й таємничі­стю обернення князя Володимира з гонителя віри Христової на її полум’яного апостола. Митрополит Іларі­он­ говорить: «Прийшло на нього (князя Володимира) завітання Вишнього, зглянулося над ним милостиве око доброго Бога, і засяяв у серці його розум. Він збагнув марноту ідольської омани і знайшов Єдиного Бога, що створив усе видиме й невидиме. А особливо він завжди чув про православну, христолюбиву й сильну вірою зем­лю­ грецьку, як шанують там Єдиного Бога в Тройці і поклоняються Йому; як творяться там сили й чудеса й озна­ки; як церкви там повні людей; як у селах і містах благовірних усі прихильні до молитви, всі стоять перед Богом. Чувши все це, запалився він духом і побажав серцем бути християнином і навернути всю землю до християнства» 11.

Про духовні мотиви навернення князя Володимира свідчить чернець Яків у «Похвалі Володимиру». Він говорить, що «Володимир чув про бабусю свою Ольгу, як вона їздила до Царграда і прийняла там святе хрещення». Під впливом цього факту «запалилося Святим Духом серце Володимира бажанням святого хрещення. А Бог, побачивши бажання серця його, передбачаючи доброту його, зглянувся з небес милістю Своєю й щедротами та просвітив серце князя Руської землі Володимира прийняти Святе Хрещення» 12.

Преподобний Нестор ще більш одухотворює причину хрещення Володимира. В «Сказанні про мучеників Бориса і Гліба» навернення князя Володимира він переносить у сферу містичну, чудесну. «Був-бо князем у ті роки, — говорить Нестор Літописець, — володіючим усією землею Руською, на ймення Володимир. Був це муж правдивий і милостивий до вбогих і до сиріт та до вдовиць, вірою язичник… Цьому Володимиру явлення Боже учинилося — бути йому християнином» 13.

Близькі в часі до Володимира руські письменники вбачали причину його навернення у християнство в кризі його релігійної віри. Преосвященний Філарет (Гумілевський) у своїй Руській церковній історії так описує духовну кризу князя Володимира: «Жахливе братовбивство, перемоги, куплені кров’ю чужих і своїх, сластолюбство грубе — не могли не обтяжити сумління навіть язичника. Володимир думав полегшити душу тим, що ставив нові кумири на берегах Дніпра і Волхова, прикрашав їх сріблом і золотом, приносив угодовані жертви перед ними. Мало того — навіть пролив кров двох християн на жертовнику ідольському, але все це, як почував він, не давало спокою душі, душа шукала світла і миру».

У літописному житії Володимира особливо підкреслюється його хтивість, яка переважала навіть сластолюбство Соломона так, що цей порок Володимира-язичника був відомий і за кордонами Руси. Так, його сучасник німецький літописець Тітмар, єпископ Межиборський (Мерзебурзький), називає Володимира «блудником безмірним і жорстоким». Преподобний Нестор вкладає в покаяння Володимирове такі слова: «Як звір був, багато зла чинив у язичництві і жив, як тварина».

Син Володимира Святополк був народжений тією полоненою черницею-грекинею, яка була жінкою Володимирового брата Ярополка вже в той час, коли Ярополк був християнином. Літописець під 980 р. пише: Володимир почав жити з братовою жінкою грекинею, і була вагітна, від неї ж народився Святополк. Від гріховного кореня цей плід буває: тому що мати його була черницею, а по-друге — Володимир жив з нею не в шлюбі, отже, перелюбником був. Тому батько й не любив його, Святополка, бо він був наче від двох батьків — від Ярополка і від Володимира». Ця крайність у розпусному житті могла бути поштовхом у протилежний бік. Хто знає, чи не черниця-грекиня, захоплена Володимиром, як воєнна здобич, зіграла вирішальну роль у його наверненні?

Безліч історичних прикладів підтверджує християнський вплив дружин на своїх чоловіків-язичників. Професор Є. Є. Голубинський робить таке узагальнення: «Жінкам взагалі належить неабияка роль у поширенні християнства в Європі: навернення франкського короля Хлодвіга приписується його дружині бургундці Клотільді; навернення англо-сакського короля Едільберга — його дружині франкській князівні Берті; навернення сучасних Володимирові угорських королів Гейзи і Стефана (першого наполовину, другого — цілком) приписується їхнім жінкам — сестрі польського короля Адельгейді та сестрі імператора Гізлі. Чешкам, жінкам Володимира, хто б вони не були, безперечно, було відомо про поведінку і про успіхи Домбровки в Польщі, а тому їм природно було й наслідувати її». Професор Є. Є. Голубинський має на увазі хрещення Мечислава Польського під впливом його дружини Домбровки, дочки чеського короля Болеслава. Пригадавши двох чеських жінок Володимира-язичника, історик розмірковує: «Можливо, одна з цих чехинь була навіть княжого роду і була Домбровці близькою родичкою. Коли віддана була князівна за язичника Мечислава, то могла бути віддана і за Володимира. В цьому останньому випадку князівні молодшій природно було бачити мовби своє покликання в тому, що пощастило зробити князівні старшій (Домбровці)» 14.

Крім шлюбних впливів, на навернення Володимира­ міг подіяти і зв’язок з його скандинавськими родичами та іншими європейськими (варязькими) дворами. Зв’язки зі згаданими іноземними дворами Володимир використовував у справах реформ і впорядкування Київ­ської держави. Туманним, але, можливо, єдиним у своєму роді відображенням тих іноземних зв’язків і впливів саме у справі переміни Володимиром державної релігії є одна із скандинавських саг ісландською мовою про Олава Тріггвесона. Олав був сином норвезького конунга Тріггве. Жінка Тріггве Астріда, рятуючись від палацового перево­роту, тікає в Гардарикію (тобто, буквально, в «країну градів» — звичайна назва в сагах для півночі Руської землі). В Гардарикії живе брат Астріди Сигурд у конунга Вальдемара (князя Володимира). Олав виростає при дворі Вальдемара як улюблений названий син під наглядом жінки Вальдемара Адлогії, «найрозумнішої з усіх жінок конунга». Олав вирушив «у греки». Там він був навчений у християнській вірі і прийняв хрещення. Після хрещення Олав запросив єпископа Павла їхати з ним до Гардарикії. Єпископ погодився, але просив Олава їхати наперед і намовити конунга Вальдемара дозволити йому ширити в Гардарикії християнство. Охрещений Олав, по­вернувшись до Вальдемара, почав переконувати його та його дружину прийняти християнство. Усі ці моменти не суперечать точній історії. Олав Тріггвесон, король Нор­везький (983 — 995), в ці роки хрестився і охрестив свій народ після повернення з довгих мандрувань по чужих землях. Не можна заперечувати, що, бувши в Гардарикії, тобто на Русі, він міг справді бути одним з особистих місіонерів, які безпосередньо впливали на Володимира.

Таким чином, за свідченням більшості руських джерел, навернення князя Володимира у християнство сталося внаслідок багатьох внутрішніх і зовнішніх причин. Що ж до оповіді літопису про хрещення князя Володимира і Руси, то руські церковні історики вважають, що вона хоч і містить у собі достовірний історичний матеріал, проте не має літописного характеру. Вміщена в літописі розповідь про знайомство з вірами та відрядження посольств з Києва в різні країни не є вигадкою автора. Відрядження з різних країн до Києва представників різноманітних релігій підтверджується цілком реальними й достовірними історичними даними, так само, як і озна­йомлення руських людей на місцях з магометанством, юдейством та християнством, східним і західним.

Однак форма викладу має полемічний характер і на­лежить пізнішому авторові, а не первісному літопис­це­ві.­ Разом з тим джерела заперечують твердження літопи­су­ про хрещення Володимира в Корсуні. Зокрема, чернець Яків наприкінці «Похвали князю Володимиру» говорить: «По святому ж хрещенні пожив блаженний князь Володимир 28 років. На друге літо по хрещенні до порогів ходив. На третє літо Корсунь місто взяв. На четверте літо Переяславль заснував. На дев’яте літо десятину блаженний і христолюбивий князь Володимир дав на церкву Святої Богородиці і від майна свого».

Сам літопис дає підставу сумніватися в точності розповіді. Автор, вставляючи оповідання в текст літопису,­ не замовчує, що в руському середовищі про хрещення князя і народу ходять різноманітні перекази. Повідомляючи про особисте хрещення князя Володимира в Корсуні, автор оповідання в літописі додає: «Ті, що не знають правди, говорять, що хрестився Володимир у Києві. Інші ж казали — у Василеві, а ще інші — деінде скажуть». Василів — Васильків, за 36 км від Києва, був особистим маєтком Володимира. Що Володимир сам хрестився раніше від свого народу і чи не за три роки до корсунської війни, було відомо руським письменникам ХІ ст.

Отже, навернення князя Володимира у християнство сталося з багатьох внутрішніх і зовнішніх причин. Київський князь прийняв Святе Хрещення до завоювання Корсуня і, отже, до загального хрещення Руси. В літописі не згадується рік хрещення князя Володимира. Але за свідченням ченця Якова (в «Похвалі Володимиру») і преподобного Нестора (в «Житії Бориса і Гліба») Володимир охрестився 987 року. Чорноризець Яків говорить, що Володимир помер 1015 року, поживши після хрещення 28 років, отже, хрестився не раніше 987 року. А препо­добний Нестор називає рік хрещення Володимира 6495 від створення світу, тобто 987 від Різдва Христового.

Хрещення Руси

Руські письменники ХІ ст. загальне хрещення Руси пов’язують із здобуттям Корсуня, або Херсонеса. Той же чернець Яків (у «Похвалі Володимиру») повідомляє: «Коли Володимир князь перебував у добрих ділах, благодать Божа просвічувала серце його, і рука Господня помагала йому, і перемагав він усіх ворогів своїх, тож боялися його всі (далі йде перелік племен, переможених Володимиром, — родимичі, в’ятичі, ятвяги, срібні булгари, хозари) …Задумав же і на грецьке місто Корсунь піти. І так молився князь Володимир Богу: Господи Боже, Владико всього! Того в Тебе прошу, щоб дав мені місто, нехай я здобуду і нехай приведу людей християн і попів на свою землю і хай навчать людей закону християнського. І почув Бог молитви його, і здобув місто Корсунь. І взяв посуд церковний та ікони і мощі святого священномученика Климента та інших святих».

Чернець Яків, як і інші руські письменники ХІ ст., не по­яснює, чому князь Володимир вирішив завоювати грецьке місто Корсунь, бувши до цього союзником греків. Не говорять про це і грецькі джерела. Але в Пролозі XІ ст. житійне оповідання називає причину походу князя Володимира на Корсунь. Володимир вирушив на Корсунь, щоб завоювати свою наречену — візантійську царівну Анну. В Пролозі говориться: «Володимир, вирушив­ши,­ взяв Корсунь місто. Князя і княгиню убив. А дочка їхня за Ждьберном. Не розпустивши полки, послав Олга, воєводу свого, із Ждьберном у Царгород просити за себе сестру їхню» (візантійських імператорів Василія і Константина).

З арабських джерел, про які мова буде далі, відомо, що перед походом на Корсунь князь Володимир уклав угоду з імператором Василієм про руську воєнну допомогу їм у боротьбі з візантійським бунтівником Вардою Фокою. Імператор Василій обіцяв за це видати свою сестру Анну заміж за князя Володимира, з умовою, що він прийме християнську віру і охрестить свій народ. Володимир виконав обіцяне: послав на допомогу імператору Василію своє військо, охрестився, вирішив охрестити і свій народ, а греки не виконали умов угоди і не видали Анну заміж за Володимира. Тоді він вирішив силою примусити імператора Василія виконати свою обіцянку і виступив у похід на Корсунь.

Володимирові необхідне було родичання з Візантією. Він прагнув підняти свою країну до рівня порфирородної Візантії через шлюбний союз. Це відкривало йому шлях до найвищої в той час візантійської культури і вво­дило народ Руси в родину християнських народів.

Здобувши Корсунь і погрожуючи самому Царгороду в союзі з болгарами, Володимир досяг своєї мети. Царівна Анна була відряджена в Корсунь. Шлюб був відправлений за християнським звичаєм у тому ж Корсуні. Хреститися князю Володимиру (як цього вимагала угода) не треба було, бо князь тоді вже був охрещений. А літопис говорить про це так: Володимир «хрестився в церкві святого Василія. І церква та стояла в Корсуні серед міста, де торг провадять корсуняни. Палата ж Володимирова від краю церкви стоїть і до цього дня, і царицина палата за вівтарем».

Неточність літописного оповідання пояснюється тим, що хрещення князя Володимира до походу на Корсунь лишалося прихованим від народу, а церковне шлюбне вінчання в Корсуні відбилося в народній свідомості як його хрещення. Але військо князя Володимира та його оточення хрестилися саме там, у Корсуні, щоб повернутися до Києва вже християнами і дати приклад для хрещення всьому народу.

Князь Володимир з грецькою царівною Анною, яка стала його жінкою, та з християнською військовою дружиною, в супроводі духовенства з іконами і корогвами, повернувся до Києва і приступив до хрещення всього народу. Літопис свідчить про це так: «Володимир же після цього, взявши царицю й Анастаса (пресвітер Анастас, що допоміг Володимирові здобути Корсунь) та попів корсунських з мощами святих Климента і Фива, учня його, забрав сосуди церковні та ікони на благословення собі. Поставив же церкву в Корсуні на горі, яку насипали серед міста, беручи землю з насипу. Ця церква стоїть і до цього дня. Вирушаючи, захопив Володимир і двох мідних ідолів, і четверо коней мідних, які й тепер стоять за церквою Святої Богородиці. Люди несвідомі гадають, що вони мармурові. Корсунь віддав же на віно грекам за царицю, а сам повернувся до Києва».

Таким чином, закріпивши деякими пам’ятними спорудами свою перемогу в Корсуні, Володимир повернув місто грекам, за народним тлумаченням, як «віно», тобто — викуп за царівну-наречену. Повертаючись до Києва, він узяв з собою нещодавно відкриті слов’янським просвітителем Кирилом мощі святих Климента і Фива, а також трофеї, щоб прикрасити своє місто: четвірку бронзових коней і дві жіночі статуї.

Після повернення Володимира до Києва було оголошено загальне хрещення киян у Дніпрі. Літопис у «Житії блаженного Володимира» говорить про цю подію так: «Люди з радістю йшли, радіючи і кажучи: якби це не добре було, не прийняли б його князь і бояри». А митрополит Іларіон уточнює: «А коли деякі і не з любов’ю, то, боячись того, хто звелів, хрестилися, тому що благовірність його з владою сполучалася». Літопис також відзначає, що, коли скинули Перуна і тягнули його топити в Дніпрі, «плакали за ним невірні люди». Перуна наказано було перед очима народу спустити по Дніпру до порогів. Літопис згадує про наказ Володимира, додаючи: «Наказав — коли де пристане, відпихати його від берега, поки порогів досягне, тоді покинути його. Вони ж наказ цей виконали: як пустили, і пройшов через пороги, напевно, і звернув його вітер на ринь. І відтоді відома стала Перуня ринь, яка і до цього дня знана».

Колишній ревний язичник, який нещодавно примножував місця язичницького культу, Володимир з ще більшим старанням тепер бажає загладити свої язичницькі наміри повсюдним будуванням християнських храмів. Літопис про це говорить так: «Наказав будувати церкви і ставити їх по тих місцях, де стояли кумири. І поставив церкву святого Василія (християнське ім’я Володимира) на пагорбі, де стояв кумир Перун, та інші, де чинили треби (тобто приносили старі язичницькі жертви)­ князь і люди, і почали ставити по містах церкви й ієреїв та приводити на хрещення людей по всіх містах і селах».

У всіх писаних пам’ятках ХІ ст. говориться про всеосяжну християнізацію Київської Руси, яка проводилася за наказом князя Володимира. Чорноризець Яків у «Похвальному слові» не один раз говорить про те, що князь Володимир «охрестив усю землю Руську від кінця до кінця… і понищив ідолів та всю безбожну оману». В іншо­му­ місці він повторює те саме: «І всю землю Руську охре­стив від кінця до кінця. Храми ідольські і требища скрізь порозкопував і порубав, а ідолів понищив… і чесними іко­нами церкви прикрасив». Про загальну християнізацію говорить і митрополит Іларіон: «Труба апостольська і грім євангельський наповнили всі міста, і вся земля наша водночас почала славити Христа». Ще за князя Володимира були засновані руські єпархії, крім Києва, у Володимирі-Волинському, Чернігові, Турові, Полоцьку, Біл­горо­ді, Новгороді й Ростові. Новгородський літопис згадує про те, що князь Володимир послав у Новгород 991 р. першого єпископа Іоакима. «Прийшов у Новгород єпископ Іоаким і требища поруйнував та Перуна порубав». Далі літопис повідомляє у билинному стилі, що Іоаким наказав стягнути й кинути Перуна у Волхов, як це було зроблено з київським Перуном. Щоб зневажити ідола в очах народних, з нього знущалися, обв’язавши мотуз­ками,­ тягнули «по калу», били палицями. Знущання з ідолів не минали безслідно. Вони викликали серед язич­ни­ків заколоти, які придушувалися мечем, а подекуди й вогнем.

Наслідки хрещення

За роки свого правління князь Володимир не тільки християнізував Руську землю, але й зробив спробу втілити євангельське вчення в соціальне життя. Руський народ найменував князя Володимира «Красним Сонечком». Володимир любив бідний люд, і цей люд любив його. Він не тільки влаштовував бенкети для своєї дружини, що робили і його попередники, але після прийняття християнства почав турбуватися про святкові трапези для бідного населення всієї держави.

Літопис такими словами повідомляє про християнські трапези князя Володимира кожної неділі: «У всі неділі казав на дворі у гридниці бенкет чинити. І приходити боярам, і гридям (дружинникам), і соцьким та десяцьким, і значним людям при князі та без князя. Бувало багато там м’яса з худоби та звірини. Було-бо аж надмір усього». Той самий літопис під 996 роком свідчить, що це були не звичайні княжі частування, а результат впливу християнської віри. «Любив-бо він слова книжні. Почувши-бо якось Євангельське читання: блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть, і знов… чувши це, звелів кожному жебракові та вбогому приходити на двір княжий і одержувати всіляку потребу — питво і харч та зі скарбниці грішми. Зробивши це, і таке мовив: адже бідні й хворі не можуть дістатися до двору мого — звелів злагодити вози і, наклавши хліба, м’яса, риби, овочів різних, мед у барилках, а в інших квас, возити по місту, запитуючи, де недужий чи хворий, що не може ходити? Тим роздавати потрібне».

Те саме про князя Володимира говорить і митрополит Іларіон: «Хто розповість про численні твої нічні милості й денні щедроти, які ти вбогим творив, сиротам і недужим, заборгованим та вдовам і всім, хто потребує милості? Чув-бо слово Господнє… і виконував його, прохачам подаючи, нагих одягаючи, спраглих і голодних годуючи, хворим усе на утішання посилаючи, заборгованих викупаючи, закріпачених визволяючи. Твої-бо щедроти та милостині й тепер між людьми згадуються».

Далі митрополит Іларіон вигукує: «Радуйся, вчителю наш і наставнику благовір’я! Ти був одягнутий правдою, оперезаний силою, вінчаний думкою та прикрашений милостинею, мов гривнею й оздобою золотою. Ти-бо, чесна голово, був одягом нагим, ти був годувальником голодних, був прохолодою для спраглих, ти був помічником удовицям, ти був заспокійником подорожніх, ти був покровом тим, що не мають пристановища. Ти був заступником скривджених, збагачувачем убогих».

Свідчення митрополита Іларіона про соціальну діяльність князя Володимира повторює і чернець Яків. Він пише так: «Над усе князь Володимир творив милостиню. Немічні й старі не могли дійти до князевого двору і потрібне їм узяти, то додому їм посилав. Немічним і старим усе потрібне блаженний князь Володимир давав. І не можу я оповісти про численні його милостині. Не тільки в домі своїм милостиню творив, але й по всьому місту, не в Києві самому, але й по всій землі Руській — і по містах, і по селах, всюди милостиню творив, нагих одягав, голодних годував, спраглих напував, подорожнім відпочинок з милістю давав, вбогих і сиріт та вдовиць, і сліпих, і кульгавих та недужих, — усіх милуючи, й вдягаючи, і годуючи та напуваючи».

За словами митрополита Іларіона, князь Володимир «загорівся духом і побажав серцем бути християнином і навернути всю землю у християнство». Незви­чайна­ ревність князя Володимира пояснюється, за свідченням преподобного Нестора Літописця тим, що навернення князя Володимира у християнство було результатом діяння Святого Духа. Він чудесно привів князя до святої купе­лі, в якій князь «обтрусив сліпоту душевну, разом і тілесну».

Давньоруські письменники одноголосно твердять, що благодійність князя Володимира була не тільки особистою милостинею князя, а результатом його соціальної діяльності в державному масштабі. Вони також свідчать, що мотивом вирішення соціальних питань для князя Володимира було Євангеліє. Митрополит Іларіон говорить, що князь Володимир не хотів лишати євангельське слово тільки для усолоджування слуху, а вирішив справдити його на ділі.

Соціальна діяльність князя Володимира поширю­ва­лася також і в іншій галузі. Митрополит Іларіон говорить про те, що Володимир, «від доброго задуму й гост­рого розуму настроївшись, побажав застосувати в житті неземний, євангельський ідеал замість римського дер­жав­ного закону. Володимир, «часто збираючись з новими­ отцями, нашими єпископами, з великою лагідністю радився з ними, як запровадити закон цей (євангельський) серед людей, що недавно пізнали Господа». Бажаючи бути до кінця послідовним, він прагне перейти від римського права до євангельського всепрощення. Літопис під 996 роком оповідає: «Жив же Володимир у страху Божому. І намножилося вельми розбійників, та й говорили єпископи Володимирові: ось намножилося розбійників, чому не страчуєш їх? А він сказав їм: боюсь гріха. Вони ж відповідали йому: тебе поставлено від Бога на покару злим, а добрим на милування. Належить тобі карати розбійників, але з розсудом. Володимир же припинив віри (грошові штрафи), почав страчувати розбійників».

Проймаючись євангельським духом, князь Володимир особисто переживав суперечність між державним пра­вом і своїм всепрощенням. Для нього тяжким був обов’язок караючого меча. Тому єпископам доводилося заспокоювати його сумління. На початку руського християнства був момент виняткового пориву до виконання євангельського ідеалу, подібно до пориву первісної єруса­лимської общини. В первісній Церкві був період надзви­чай­них духовних обдарувань, і початкову історію руського християнства осявало благодатне світло Царства Христового.

Порив князя Володимира розв’язувати питання соціальної несправедливості способом «усуспільнення майна» був подібний до поривів, які мали місце у початковий період християнської апостольської общини. Історичний досвід показав, що такі явища, як і інші ідеальні, можуть існувати тільки протягом короткого часу, а потім вони підкорюються загальним законам розвитку людського суспільства, відбиваючи на собі вплив нових ідей. Так було і з прийняттям християнства на Русі. Християнство зустрілося з вічною проблемою втілення в життя досконалого в недосконале, перемагання святим гріховного, досягнення гармонії духу й плоті, духовного і матері­ального. Руська держава християнізувалася зсередини.

Свідчення арабських і грецьких
письменників про хрещення Руси
і про шлюб князя Володимира

Крім оповідей руських письменників про хрещення Руси, існують прямі й побічні свідчення арабських і грецьких письменників. До них, насамперед, належить розповідь арабського літописця Ях’ї Антиохійського (початок ХІ ст.). Він пише: «І збунтувався відкрито Варда Фока, і проголосив себе царем у середу, в день свята Хреста, 14 вересня 987 року, і оволодів країною греків до Дорилеї та до берега моря. І дійшли війська його до Хрисополя. Тож стала небезпечною справа його. І був ним стурбований цар Василій, бо сильне було його військо (бунтівника Варди Фоки). І вичерпалися його багатства (царя Василія), та спонукала його біда послати до царя русів, — а вони його вороги, — просити їх допомогти йому в такому становищі його. І згодився він на це. І уклали між собою вони угоду про посвоячення, і оженився цар русів на сестрі царя Василія, після того як він поставив йому умову, щоб Володимир охрестився і весь народ його країни, а цей народ великий. І не причислювали себе тоді руси ні до якого закону, і не визнавали ніякої віри. І послав до нього (Володимира) цар Василій згодом митрополитів і єпископів. І вони охрестили царя і всіх, кого обіймали його землі. І відправив до нього (Володимира) сестру свою. І вона побудувала багато церков у країні русів. І коли була погоджена між ними справа про шлюб, прибули війська русів. Вони з’єдналися з військами греків, які були у царя Василія, і вирушили всі разом на боротьбу з Вардою Фокою морем і суходолом під Хрисополь. І перемогли вони Варду Фоку, а він був убитий у суботу, 13 квітня 989 р.» 15.

З оповіді Ях’ї Антиохійського ясно видно, що умовою одруження князя Володимира з грецькою царівною Анною було прийняття християнства Володимиром і його народом. Літописець міг не знати, що до укладення угоди Володимир уже був охрещений. Для нас важливий сам факт, що Київська Русь прийняла християнську віру від греків.

Цілком тотожні відомості про причину звернення візантійського імператора Василія до київського князя Володимира по військову допомогу та про умови видання за руського князя-язичника (як гадав імператор Василій) царівни Анни подаються арабським істориком ХІІ ст. Ібн ал-Макіном. У своїй історії він сповіщає: «Дуже почав боятися імператор Василій Варди Фоки, до того ж у нього не вистачало й коштів. Тому змушений був послати до короля русів, які були його ворогами, і просити в нього допомоги. Цей обіцяв йому поміч, прохаючи його вступити в родинний союз. І взяв король (Володимир) заміж сестру імператора ромейського Василія, після того, як цей переконав його, щоб Володимир прийняв християнську віру» 16.

Подібні відомості знаходимо й у грецьких письменників. Кедрін у своїй хроніці 17, між 15 серпня 987 р. і квітнем 989 р., пише: «Імператор Василій довго умовляв патриція Дельфіну, співучасника в бунті Варди Фоки, відступити від Хрисополя, та не міг переконати. Наготувавши уночі кораблі і посадивши на них русів — бо він устиг закликати їх на допомогу і зробив князя їхнього Володимира своїм родичем (зятем), одруживши його з сестрою своєю Анною, — несподівано переправляється з ними і, напавши на ворогів, легко оволодіває ними».

Те саме говорить й Іоан Зонара: «Коли Дельфіна став табором при Хрисополі, імператор несподівано напав на нього з народом руським, — бо породичався з князем руським Володимиром, видавши (за нього) сестру свою Анну, — і легко оволодів противниками» 18. Таке саме свідчення подає і Михаїл Пселл.

Тітмар, єпископ Мерзебурзький, говорить, що Володимир привів собі з Греції жінку, на ім’я Єлена, яка була заручена з німецьким імператором Оттоном ІІІ, але підступом була в нього відібрана 19. Єпископ Тітмар незадоволений князем Володимиром, вважаючи його винним у тому, що Анна (Єлена) не вийшла заміж за Оттона ІІІ. Гільдесмейський літопис повідомляє про невдале німецьке посольство до Константинополя по наречену 20.

Названі арабські й грецькі письменники, підтверд­же­ні й західним літописцем, пов’язують християнізацію Руси з Візантією та з одруженням князя Володимира з візантійською царівною Анною. Що ж було зовнішнім при­водом для розвитку подій саме таким чином? У 987-989 роках несподівано захитався візантійський трон. Македонську династію в особі двох братів Василія та Константина задумав скинути спочатку головнокомандуючий малоазійськими арміями генерал Варда Склір. Щоб забез­печити себе союзниками з тилу, він почав переговори з арабськими халіфатами, з Аббасидами та Омайя­да­ми, з вірменами й хозарами. Коли для боротьби зі Скліром візантійські імператори послали в Малу Азію Вар­ду Фоку, то він, зрадивши імператорів, змовився з Вар­дою Скліром і продовжував його повстанську справу.

Становище імператорів робилося розпачливим. У них не було союзників. Східному союзові Варди Скліра і Варди Фоки треба було протиставити коаліцію союзників із заходу й півночі. А у візантійців точилася з ними війна. Болгари щойно (986 р.) розгромили візантійців у Родопських проходах на Балканах. А з болгарами в той час союзничали війська Володимира Київського. Недаремно Ях’я Антиохійський говорить про ставлення русів до імператорів у той момент: «А вони його вороги». Момент був критичний для імператорів Василія і Константина. Отже, треба було йти з поклоном до ворогів.

У цей час конче треба було якоюсь принадливою пропозицією відірвати русичів від зрослої коаліції бунтівників. Інакше Константинополь потрапив би у кліщі з різних боків, тобто і з заходу, і з півночі. Болгарам відступаються їхні завоювання, а в київських русів випрошується безпосередня військова допомога. На яких умовах? До Володимира вже надходили запрошення (через Кавказ і Хозарію) від візантійських повстанців. Та несподіваний поклін самого Царгорода був принадним і почесним для Володимира, а головне, він давав те, чого не міг дати йому зв’язок з візантійськими бунтарями. Йдеться про шлюбний союз з єдиною у світі за тодішніми поняттями справді царською «ромейською» династією. Через це новий родич прилучався до вищого класу світових­ династій. Для реалізації цієї мрії Володимирові насамперед треба було бути християнином, бо за церковними канонами царівна-християнка не могла вийти заміж за язичника.

І ось тут постає питання: чи хрестився князь Володимир близько цього часу (986-987), щоб виконати поставлену умову для династичного шлюбу, чи князь уже був охрещений? Чи передував актові хрещення примусовий момент, чи ці два факти (хрещення і шлюб) були тільки хронологічно взаємно близькі, але незалежні один від одного? Ніяких документальних даних для того чи іншого твердження нема. Професор А. В. Карташов про це висловлюється так: «Ми воліємо твердити, на славу нашого хрестителя, щось краще. А саме, що його внутрішній процес… уже привів його до особистого хрещення, тож усі візантійські пропозиції впали вже на сприятливий ґрунт і Володимир поєднав з ними так багато світлих надій і планів… Володимир з найкращими надіями вирядив свій експедиційний корпус у Царгород і особисто проводжав його до порогів» 21.

Західні джерела про хрещення Руси

Католицькі церковні письменники, а слідом за ними й українські уніатські історики твердять, мовби русичі були навернені у християнство латинськими місіонерами і що спочатку Руська Церква нібито була в канонічній залежності від Рима, а потім зрадила Папу і перейшла в юрисдикцію Константинопольського патріарха. При цьому вони посилаються на свідчення кардинала Петра Даміані та інтерполятора хроніки францисканського ченця Адемара († 1030 р.). Петро Даміані, або Петро Даміан († 1072 р.), настоятель монастиря Фонтис Авеллані, в середній Італії, поблизу м. Губбіо, потім єпископ Остії, кардинал Римської Церкви, відомий своїм подвижництвом, церковно-громадський діяч, письменник. Він написав житіє святого Ромуальда, засновника конгрегації камальдулів в Ордені бенедиктинців († 1027 р.). У цьому житії згадується про Бруно, або Брунона, в чернецтві Боніфація, учня св. Ромуальда. Тут міститься оповідання про руську місію Бруно-Боніфація. В ньому говориться, як охоплений жаданням мучеництва Боніфацій прийшов у слов’янські країни, зокрема на Русь (до князя русів), і, проповідуючи Христа, запропонував випробування чудом — пройти між двома величезними палаючими вогнищами. Коли Боніфацій пройшов і цим здивував усіх глядачів, до нього кинувся народ зі згодою прийняти хрещення. Відбувалося навернення короля русів і народу. Хрещення проходило в озері. Король залишив королівство своєму синові, а сам вирішив назавжди залишитися з Боніфацієм. Невіруючий брат короля вбив Боніфація, але руський народ прославив його як святого. Петро Даміані, твердячи очевидну неправду, далі пише: «Тепер Руська Церква вихваляється, що має його як блаженного мужа» 22.

Друге свідчення, що нібито стверджує руську місію Бруно-Боніфація, католицькі історики бачать в інтерполяторі хроніки францисканського ченця Адемара. Автор хроніки говорить, що імператор Оттон ІІІ дуже турбувався про християнську проповідь серед навколишніх народів. «У нього були два вельми поважані єпископи (місіонери), тобто святий Адальберт, архиєпископ міста Праги,­ що в провінції Богемії, та святий Бруно. Хроніка говорить, що Бруно, наслідуючи приклад Адальберта, пропо­відував серед населення Угорщини, навернув у християнство народ цієї країни, а потім вирушив «до іншої провінції, яка називається Русь… Коли він дійшов до печенігів і почав проповідувати їм Христа, то постраждав від них, як постраждав і св. Адальберт. Його тіло руський народ викупив за дорогу ціну; вони збудували на Русі монастир його імені, де почав він сяяти великими чудесами. Згодом, через небагато днів, прийшов у Росію грецький єпископ і навернув нижчий клас народу цієї провінції, який ще шанував ідолів, і змусив його прийняти грецький звичай щодо відрощування бороди тощо» 23.

Місію Бруно-Боніфація, як нібито руську, спростовує німецький хроніст Тітмар, єпископ Межиборський (Мерзебурзький), Польща. Тітмар знав Бруно, бо той був його шкільним товаришем. У своїй хроніці 24Тітмар говорить про хрещення Руси та про місіонерську діяльність Бруно. Оповідаючи про хрещення русичів, він жодним словом не згадує, що воно було результатом місіонерської проповіді Бруно. Тітмар просто твердить, що Володимир прийняв віру від греків і що Бруно почав місіонерську діяльність після своєї висвяти на єпископа, а єпископство він одержав по смерті імператора Оттона ІІІ († 1002 р.) за його наступника Генріха ІІІ, тобто тоді, коли Русь вже була охрещена Володимиром у 988 р.

Петро Даміані говорить, що Бруно ступив на стежку місіонерської діяльності по смерті Адальберта, архи­єпископа Празького, отже, після 997 р.; це означає, що початок місіонерства Бруно-Боніфація припадає на час після хрещення Руси.

Іншим джерелом, що спростовує руську місію Бруно-Боніфація, є сам Бруно. Зберігся його лист до імператора Генріха ІІІ (бл. 1007 р.) 25. З листа видно, що Бруно дійсно був на Руси, але не з місіонерською метою, про що він нічого не говорить, бо русичі до того часу вже були охрещені, і Бруно дає це ясно зрозуміти. У листі Бруно пише про свою проповідь у Померанії, Прусії, Угорщині та в печенігів. Перед проповіддю серед печенігів він був у князя Володимира, вже християнина, і просив у нього допомоги. Князь Володимир прийняв його дружньо, проводжав сам до кордонів свого князівства з печенігами і радив Бруно не ризикувати своїм життям. Після спроби просвітити печенігів Бруно повернувся до Києва і місяць гостював у князя Володимира. 1009 року він був убитий у Литві, по дорозі до Пруссії.

Таким чином, руська місія Бруно-Боніфація спростовується самими ж західними джерелами. Нам невідомо тільки одне, чи є свідчення кардинала Петра Даміані та автора хроніки Адемара перекрученням історичної дійсності навмисним, чи це сталося з непорозуміння. Є підстави гадати, що це не упереджене спотворення, бо місіонерська діяльність Бруно майже сходиться в часі з хрещенням Руси. Крім того, Бруно проповідував Євангеліє в країнах, сусідніх з Руссю, і навіть був у ній. Але не виключається й інше тлумачення. Не слід забувати, що тоді римські папи вже вели боротьбу за поширення своєї влади на сході, зокрема, на Русі. І такі свідчення, як оповідання кардинала Петра Даміані, використовувалися для доказу, що русичі були приведені до християнства латинськими місіонерами і тому нібито повинні бути в канонічній залежності не від Константинополя, а від Рима.

Однак не можна заперечувати того факту, що спроби західних місіонерів навернути Русь у християнство були, але вони успіху не мали. Так, наприклад, в оточенні княгині Ольги були варяги-християни, родичі яких перебували в Західній Європі і прийняли християнство від духовенства латинського, від Римського патріархату. Там мріяли, щоб Київська Русь одержала хрещення від західних місіонерів. А княгиня Ольга прагнула породичатися з візантійським двором і віру прийняти від Константинополя. Не всі її люди були з цим згодні. Будучи поєднаними родинними зв’язками із Заходом, вони мріяли запросити до Києва західних місіонерів та єпископів. І тоді княгиня Ольга змушена буде рахуватися з доконаним фактом. Використовуючи торговельні зв’язки із Західною Європою, варяги розробили план запросити латинських місіонерів, нібито за прямим дорученням княгині Ольги. Руські літописці мовчать про це, а західні — наполегливо згадують.

«Продовжувач Регіона» (середина Х ст.) під 969 р. повідомляє: «Прийшли до короля (Оттона І Великого), як потім виявилося, обманним чином, посли Єлени, княгині русів, яка за константинопольського імператора Романа хрестилася в Константинополі і просила висвятити для цього народу єпископа і священиків». Як бачите, автор «Регіона» прямо свідчить, що Єлена, тобто княгиня Ольга, не виряджала послів до імператора Оттона І, що вони прибули до нього «обманним чином».

Під 960 р. говориться про те, що «король справляв свято Різдва Христового у Франкфурті, де Лібуцій, з братії монастиря св. Альбана (в Майнці), вельмиповажним єпископом Адальбертом висвячений був на єпископа русам, тобто русичам.

Під 961 р. той самий автор продовжує, що «Лібуцій, якого минулого року деякі справи утримали від подорожі, помер 15 березня цього року. В наступники йому висвячений Адальберт з братії монастиря св. Максиміана в Трірі. Його (Адальберта) благочестивий імператор, з властивим йому милосердям обдарувавши щедро, відрядив з честю до русів.

А під 962 р. повідомляється, що «цього року повернувся назад Адальберт, висвячений на єпископа для русів, бо не мав успіху ні в чому, для чого був посланий, і бачив усі свої старання даремними. На зворотній дорозі деякі з його супутників були вбиті, а сам він на превелику силу ледве врятувався» 26.

Таким чином, західні джерела стверджують, що латинські місіонери приходили на Русь, але їхня діяльність виявилася даремною, бо їх було обмануто: княгиня Ольга їх не запрошувала.

Рим робив не одну спробу навернути руських до латинського християнства. А коли Русь прийняла хрещення від греків, римські єпископи старалися відтягнути її від канонічної підлеглості Константинопольському патріарху та підкорити Русь своїй владі. Відомості про ці спроби збереглися тільки в одній з новіших редакцій Початкового Літопису, а саме — в Никонівському літописі. Нема ніяких підстав запідозрювати, що це свідчення є пізнішою вставкою, бо годі придумати спонуки, які б зму­си­ли переписувача літопису зробити це. Навпаки, слід га­дати, що в давніших редакціях Літопису відомості про наші зносини з папами були пропущені, щоб згладити їх з пам’яті.

Свідчення давньоруських пам’яток про прийняття Руссю християнства від греків підтверджує і польський католицький історик XVI ст., канонік Матвій Стрийковський. Він народився 1547 р. в Раві (земля Варшавська), жив на Жемайті (Жмуді) в єпископа і князя Мельхіора Гедройца, в 1574-1575 рр. їздив у Царгород, написав працю «Хроніка польська, литовська, жемайтська та всієї Руси» (1582 р.). Посилаючись на західні й руські джерела, Матвій Стрийковський у своїй «Хроніці» пише, що «з цього часу (тобто після хрещення Руси) всі руські народи Білої і Чорної, Східної та Північної, і на півдні розташованої Руси, постійно і твердо перебувають у вірі християнській за обрядами і церемоніями грецькими, під зверхністю Константинопольського патріарха». Авторові «Хроніки» відома думка про те, що Русь нібито хрестили західні місіонери, але він вважає цю думку неправильною. «Вірніше те, — пише він, — що свідчать Іоан Зонара та інші грецькі історики і всі руські літописи, що спершу Ольга, а потім її внук Володимир, охрестившись і прийнявши віру християнську за грецьким обрядом у Царгороді, ґрунтовно привели всі руські землі до пізнання істинного Бога та Ісуса, Сина Його Єдинородного, через оновлення у святому Хрещенні» 27.

Це пише католицький історик з повною повагою до православ’я та історичної правди напередодні Брестської унії. Для нас важливо, що М. Стрийковський зберіг у своїй «Хроніці» те розуміння руської церковної історії, яке було звичне руським, полякам і литовцям.

Дорогі браття і сестри! Я навів свідчення давніх літературних пам’яток, що оповідають про те, коли, за яких історичних умов і звідки прийняла християнство Руська земля і як дістала початок Руська Православна Церква. Вірна апостольському переданню, Руська Пра­во­славна Церква продовжує своє тисячолітнє служіння в нових со­ціальних умовах. Досвід життя нашої Церкви переконує нас у тому, що, незважаючи на різницю в світогляді між віруючими та невіруючими в нашій країні, — усвідомлення приналежності до суспільства дає можли­вість Церкві виконувати свою спасенну місію і робити свій внесок у дальший розвиток і вдосконалення суспільства.

Виходячи з нашої православної традиції, ми прагнемо робити свій внесок у збереження і зміцнення миру. Наша Церква закликає і надихає своїх синів і дочок продовжувати і примножувати своє патріотичне й миротворницьке служіння.

Ми раді відзначити, що співробітництво Руської Православної Церкви і Церков Чехословаччини в екуменічній та миротворницькій діяльності ґрунтується на спільній вірі в Господа Ісуса Христа. Ми маємо надію, що братні стосунки між нашими Церквами будуть поглиблюватися й розширюватися і тим самим сприятимуть зміцненню дружби між нашими народами.

  1. Ключевский В. И. Курс русской истории. Москва, 1956, т. І, с. 77–78. []
  2. Лаврентьевская летопись, с. 156, 1061 г.; Соловьев С. М. История России с древнейших времен, т. III, изд., с. 123. []
  3. Сказання про Бориса і Гліба у зведенні В. А. Яковлева. «К литературной истории древнерусских сборников». Опыт исследования «Измарагда», Одесса, 1893. Сказання про Печерський монастир від 1051 р., написане по смерті Ярослава (Лаврентіївський літопис, с. 153), і навіть Феодосія; про кончину Феодосія див. Лаврентіївський літопис, с. 178, 202. []
  4. Бестужев-Рюмин К. Н.. О составе русских летописей до конца XIV века, СПб. 1868, с. 12; Яковлєв В. А., с. 63. []
  5. Ключевский В. И., Цит. тв., с. 79. []
  6. Прибавления к творениям святых отцов, 1844, ч. II, с. 242; а также в «Чтениях в обществе истории и древностей российских», 1848 г., № 7; Гудзий Н. История древней русской литературы, Москва, 1966, с. 81-89. []
  7. Надруковано в «Христианском чтении» за 1849 р., кн. ІІ; передруковано в «Истории Русской Церкви» митрополита Макария, приложение к І т., с. 255. []
  8. Надруковано в «Христианском чтении» за 1849 р., кн. ІІ і в «Истории Русской Церкви» митрополита Макария, приложение, т. І, с. 264. []
  9. Ключевский В. И. Цит. тв., с. 83. []
  10. Надруковано в «Православном Собеседнике» за 1853 р., ч. І; в «Чтениях в обществе истории и древностей российских», 1859, в мн. І, а также И.И. Срезневским по Сильвестровскому списку, СПб., 1860. []
  11. Переклад з мови ХІ ст. на мову середини ХІХ ст. зробив 1840 р. професор-протоієрей А. В. Горський. Цитується з кн. «Очерки по истории Русской Церкви» проф. А. В. Карташова, Париж, 1959, т. І, с. 109. []
  12. Цитується за прот. Є.Є. Голубинським, «История Русской Церкви», Москва, 1901, т. І, первая половина тома, период 1-й, с. 239. []
  13. Цит. тв. А. В Карташова, с. 110. []
  14. Голубинский Е. Е. Цит. соч., с. 153. []
  15. Академик Розен В. В. Император Василий Болгаробойца, СПб., 1883. []
  16. Історія сарацинська (лат.), у Круга в його Хронології візант. (нім-), с. 319 — між жовтнем 987 і 13 квітня 989 рр. []
  17. У Круга Хронологія візант., с. 319. []
  18. Вид. Паризьк., т. ІІ. с. 221. []
  19. Хроніка, кн. VII, розд. 25. []
  20. Візантійська принцеса Анна, дружина князя Володимира, була тіткою Оттона ІІІ, бо її сестра Феофана, або Стефана, була дружиною Оттона ІІ і матір’ю Оттона ІІІ (Анна народилася 13 березня 963 р. за два дні до смерті свого батька Романа Молодшого. Див. Кедрін у Круга. Хронол. візант., с. 318. []
  21. Проф. Карташов А. В. Цит. тв., с. 119. []
  22. Житіє св. Ромуальда, розд. XXVI, XXVII, у Міня в Патрології латинській, т. 144, с. 976 і далі. []
  23. Адемара, монаха, три книги історії, кн. 3, гл. 31, у Міня в Патр. лат., т. 141, кол. 48; у Пертца, Пам’ятки, VI, 129. []
  24. Хроніка, кн. VI, розд. 58. []
  25. Лист надрукував Гільфердінг у «Русской беседе» 1856, кн. 1, отд. науки, с. 1-34. []
  26. Пертц, Памятки герман., ч. 1, с. 624 і далі. []
  27. Соловьев А. В. Владимирский сборник в память 950-летия Крещения Руси, Белград, 988-1938, «Владимир святой в изображении польского историка XV в»., с. 206. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS


Українська Церковна Архітектура














Нагору