Слово 2

БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том ІV. Книга 2

Про віру Анни, про її мудрість і смирення.
Про честь, що личить священикам. Про те,
що необхідно молитися і перед, і після прийняття їжі

1. Немає нічого, улюблені, що могло б зрівнятися з молитвою, немає нічого більш могутнього за віру. Те й інше недавно показала нам Анна: прийшовши до Бога з цими дарами, вона зробила все, що хотіла: і зіпсовану природу виправила, і замкнену утробу відкрила, і безчестя знищила, і образи суперниці припинила, і сама себе привела в стан великого смирення, пожавши повне колосся із безплідного каменю. Усі ви чули, як вона молилася, як просила і благала, а тому отримала, народила, виховала і посвятила (Богові) Самуїла. Тому не згрішить той, хто цю жінку назве водночас і матір’ю, і батьком дитяти. Хоч і чоловік засівав, однак силу цьому насінню дала її молитва, і саме вона вчинила початок народженню Самуїла більш чистим. Справді, не тільки сон і співжиття тих, які народили, як (при народженні) інших, але молитви, сльози і віра були зародками цього народження. І (таким чином) пророк, який народився завдяки молитвам матері, мав народження більш чисте, ніж інші. Тому і про цю жінку можна сказати: «Ті, що сіють зі сльозами, пожнуть з радістю» (Пс. 125, 5).

Її наслідуймо, чоловіки; її будемо наслідувати, жінки. Вона — вчителька тієї й іншої статі. Нехай не впадають у відчай бездітні. Матері нехай так виховують народжених ними дітей. Будемо всі наслідувати мудрість цієї жінки до народження, віру — під час народження, ретельність — після народження. Справді, що може бути більш розумним за (поведінку) цієї жінки, яка смиренно і мужньо перенесла тяжке горе й доти не відступила, поки не ліквідувала його і не поклала дивне й надзвичайне завершення своєму нещастю, не маючи на землі жодного заступника й помічника! Вона знала людинолюбство Владики, тому й приступила до Нього сама, й отримала те, чого бажала. І справді, щоб зникло це горе, потрібна була не людська допомога, а Божественна благодать. Воно спричинене не втратою грошей, щоб міг хто-небудь, принісши золото, припинити його; не тілесною недугою, щоби, покликавши лікарів, можна було ліквідувати хворобу. Немічною була природа і потребувала вищої допомоги. Тому, залишивши все земне, вона прибігла до Владики природи і не відступала доти, поки не ублагала Його розв’язати безпліддя, відкрити утробу і бездітну зробити матір’ю.

Тому вона блаженна. Але не тому, що стала матір’ю, а тому, що стала нею, не будучи (нею від природи). Перше є звичайною справою природи, а останнє — особливий подвиг цієї жінки. Вона блаженна і після болів народження, але не менш блаженна і через усе те, що передувало цим болям. Усі ви, і жінки, і чоловіки, звичайно, знаєте, що для жінки немає нічого важчого за безпліддя, що хоч би вона насолоджувалася незліченними задоволеннями, однак ніколи не зможе прогнати від себе скорботу, спричинену цим горем. Якщо ж воно є настільки важким тепер, коли ми покликані до вищої мудрості, коли прагнемо до неба і, ніскільки не переймаючись теперішнім, готуємося до іншого життя, коли (віддається) висока похвала дівоцтву, то уяви, яким злом воно вважалося в той час, коли у стародавніх не було жодної надії, ані думки про майбутнє, коли усі старалися задля теперішнього, коли бездітність і безпліддя було якимсь прокляттям й осудом. Не можливо словами сказати й виразити скорботу, спричинену цією обставиною. Свідками цього є жінки, які в усьому виявляли мудрість, терпіння, а цього горя не могли перенести. Навпаки, або нарікали на чоловіків, або вважали життя нестерпним.

Однак цю жінку мучила не тільки скорбота через безпліддя, а ще й інша пристрасть — гнів через образи суперниці. І як тоді, коли два супротивні вітри, зійшовшись один з одним, захоплюють корабель, який потрапив між них, піднімають безліч хвиль і спереду, і позаду нього, керманич, який сидить біля стерна, рятує корабель, відбиваючи напори хвиль з допомогою свого таланту, так і ця жінка, коли гнів і скорбота, мов супротивні вітри, опановували її душею, затьмарювали її розум і спричиняли неабиякі хвилювання впродовж не двох, трьох чи двадцяти днів, але впродовж цілих років (адже сказано: це продовжувалося тривалий час), мужньо винесла бурю і не дала своєму розуму потонути в безодні. Це тому, що страх Божий, мов керманич, який сидить біля стерна, наставляв її мужньо переносити це хвилювання і не переставав управляти її душею доти, поки не привів цей корабель, повний вантажу, цю утробу, яка містила в собі дорогоцінний скарб, у тиху пристань. Адже вона несла не золото і не срібло, а пророка і священика. І її утроба була подвійно священна: і тому, що зачате в ній дитя було настільки велике, і тому, що початок свого зачаття воно одержало від молитви і від небесної благодаті.

2. Але якщо вантаж був незвичайним і дивним, то спосіб продажу був ще більш дивним. Вона віддала його не людям, не яким-небудь купцям і торговцям, а як тільки вивантажила його з корабля, продала Богові і придбала таку вигоду, яку подати було властиво Богові, — після прийняття його Бог дав їй замість того інше дитя, та ще й не одне, не два, не три і не чотири, а набагато більше: «Неплідна, — сказано, — народжує сім разів» (1 Цар. 2, 5). (Так) відсотки перевершили сам капітал. Такою є торгівля з Богом: Він повертає не велику суму капіталу, а примножену в декілька разів. І дав Він дітей не тільки жіночої статі, а склав прибуток із тієї та іншої статі, щоби радість її була повною. Кажу це не для того, щоб ви тільки віддали похвалу, а щоб і наслідували віру й терпіння цієї жінки, про що ви вже чули і раніше. Але, щоб довершити й інше, дозвольте мені коротенько розглянути слова, які були сказані нею священикові й служителю священика після першої молитви, і тоді ви побачите, якою покірною і смиренною була душа цієї жінки.

«Тим часом, — сказано, — як вона довго молилася перед Господом, Ілій дивися на вуста її» (1 Цар. 1, 12). Тут письменник вказує на двояку чесноту цієї жінки: впевненість у молитві і пильність душі. Першу — словом «довго», а другу — через вислів «перед Господом». Усі ми молимося, але не усі перед Богом. У кого в той час, як тіло простягнене на землі й уста безглуздо вимовляють слова, душа блукає скрізь: в домі, на площі — чи може такий сказати про себе, що він молиться перед Богом? Перед Господом молиться той, хто вповні зосередив свою душу і не має нічого спільного із землею, а перенісся на саме небо і вигнав з душі всякі людські помисли, що і зробила тоді ця жінка: цілком зосередившись і напруживши розум, вона зі скорбною душею закликала Бога. Але як же тут сказано, що «вона довго молилася», тоді як її молитва була короткою? Вона не була багатослівною і не поширювалася в молитві, а вимовляла небагато простих слів: «Адонаі Господи Елоі Саваоф! Якщо Ти зглянешся на смирення раби Своєї і згадаєш про мене, і не забудеш раби Твоєї, і даси рабі Твоїй дитя чоловічої статі, то я віддам його в дар перед Тобою до дня смерті його; і вина, і сикера не буде він пити, і бритва не торкнеться глави його» (1 Цар. 1, 11). Чи багато тут слів? Що ж (письменник) мав на увазі, коли говорив: «Довго молилася»? Те, що вона постійно повторювала те саме і впродовж тривалого часу не переставала вимовляти одні й ті ж слова.

Так велів молитися і Христос у Євангелії. Сказавши Своїм учням, щоб вони не молилися подібно до язичників і не говорили зайвого (Мф. 6, 7), Він дав нам і зразок молитви, повчаючи: щоби бути почутим (Богом), залежить не від безлічі слів, а від пильності душі. Але хтось скаже: якщо потрібно молитися декількома словами, то як же Він на доказ того, що потрібно молитися безперестанно, сказав притчу про те, що була одна вдова, яка невідступністю прохання і своїм частим приходом пом’якшила жорстокого й нелюдяного судцю, який не мав ані страху Божого, ані сорому перед людьми? (Лк. 18, 3-7). І Павло, наставляючи, говорить: «У молитві (будьте) постійні» (Рим. 12, 12); і ще: «Безперестанно моліться» (1 Сол. 5, 18). Адже вимовляти небагато слів і безперестанно молитися — це не суперечить одне одному.

Ніскільки не суперечить — такого бути не може. Навпаки, одне з одним дуже узгоджується. І Христос, і Павло заповідали творити короткі й часті молитви з невеликими проміжками. Якщо будеш довго вимовляти слова, нерідко роблячи це неуважно, то даси дияволу неабияку можливість підійти до тебе, влаштувати підступ і відвернути твої думки від тих слів, які вимовляєш. А коли будеш творити постійні й часті молитви, займаючи весь час їхнім частим повторенням, тоді легко зможеш зберегти увагу і самі молитви будеш творити з неабиякою пильністю. Так робила і вона, вимовляючи не багато слів, але постійно і багаторазово припадаючи до Бога. А коли священик закрив їй уста, таким є зміст слів: «А вуста її тільки рухалися, і не було чути голосу її, то Ілій вважав її п’яною» (1 Цар. 1, 13), то вона вимушена була скоритися йому й припинити молитву. Так був зупинений її голос, але не зупинене прагнення, — навпаки, серце всередині волало ще сильніше. Це є особливістю молитви, коли крик лунає із середини, і це особливо притаманне душі стражденній — вимовляти молитву не напругою голосу, а устремлінням розуму.

3. Так молився і Мойсей. Коли він нічого не говорив, Бог сказав йому: «Чого ти волаєш до Мене?» (Вих. 14, 15). Люди чують тільки звук голосу, а Бог насамперед чує внутрішній крик. Так можна бути почутому, не вимовляючи слів. І ходячи по площі, можна молитися думкою з великою ретельністю, і сидячи з друзями, і роблячи що б то не було, (можна) закликати Бога з великим криком, — маю на увазі внутрішній крик, — не виявляючи його ні перед ким з присутніх. Саме це зробила тоді і ця жінка — «не було чути голосу її» (1 Цар. 1, 13), — говорить Писання, а Бог почув її. Це був її внутрішній крик!

«І сказав їй (отрок) 1 Ілія: доки ти будеш п’яною? Витверезься від вина твого і йди від лиця Господнього» (1 Цар. 1, 14). Тут особливо відкривається терпіння жінки. Вдома ображала її суперниця, прийшла до храму, і тут образив її отрок священика, докорив і священик. Вона втікала від домашньої бурі, прийшла в пристань — і знову знайшла хвилі, прийшла отримати ліки, але не тільки не отримала їх, а через образи отримала рану, від якої виразка ще більше загноїлася. Ви знаєте, як скорботні душі сприймають зневагу й образи. Як тяжкі рани не переносять легкого дотику руки і робляться від того гіршими, так і дратівливою є обурена душа, — обурюється на всіх й ображається незначним словом. Однак із цією жінкою нічого такого не сталося й тоді, коли докорив їй служитель. Якби ще образив її священик, то її терпіння було б не настільки дивним: гідність сану, велич влади мимоволі змусили б її бути скромною. Однак вона не обурилася на служителя й священика і цим ще більш прихилила Бога на милість.

Так і ми, якщо, будучи зганьбленими і зазнавши тисячі прикрощів, будемо ставитися до кривдників великодушно, то цим придбаємо більше благовоління від Бога. Звідки це видно? Із того, що трапилося з Давидом. Що ж він зазнав? Колись він позбувся батьківщини, його свобода і саме життя опинилися перед небезпекою. Його військо перейшло на бік негідного юнака, цього тирана і батьковбивці. Він же поневірявся в пустелі, однак не обурювався, не нарікав на Бога, не сказав: «Що це таке, допустив, щоби син повстав проти батька? Якби навіть була справедлива причина для звинувачення, то й тоді не випливало цьому бути. А тепер, ані багато, ані мало не скривджений нами, він шукає обагрити свою руку кров’ю батька, і Бог, зважаючи на це, терпить». Нічого такого він не сказав. А ще важливішим і більш дивним було те, що коли він поневірявся і був усіма покинутий, на нього напав Семей, чоловік злий і негідний, обзиваючи його вбивцею і нечестивцем, паплюжачи безліччю інших лайливих слів. Але й тоді він не розлютився. А коли хтось скаже: що дивного в тому, що він не помстив, будучи немічним і не маючи влади, то на це, по-перше, скажу, що я не так дивувався б йому, якби він переніс образи, маючи діадему і царство, сидячи на троні, як хвалю його тепер і дивуюся йому, що він зберіг спокій під час горя. У першому випадку велич його влади і незначність кривдника сильно спонукували б не звертати на того уваги. Так мудро нерідко чинили й багато інших царів, прощаючи кривдникам, як крайнє божевільним. Адже неоднаково виливають на нас образи, коли ми насолоджуємося благополуччям і коли знаходимося в прикрощах: коли нас спіткає невдача, тоді вони торкають нас більш боляче й уражають сильніше. А крім цього, потрібно додати ще і те, що він мав силу помстити і не помстив. А що його терпіння йшло не від слабкості, а від незлобливості, то в цьому можеш переконатися, коли подивишся, що воєначальник просив дозволу піти й відтяти Семею голову, однак Давид не тільки не дозволив, а ще й образився цим і сказав: «Що мені і вам, сини Саруїни? Залиште його, нехай він лихословить, тому що Господь повелів йому лихословити… Може бути, Господь зглянеться на приниження моє і воздасть мені Господь благістю за теперішнє його лихослів’я» (2 Цар. 16, 10, 12). Так і сталося.

4. Чи бачиш, як праведник знав, що смиренне перенесення образ веде до більшої слави? Тому він, заставши колись Саула у вузькому проході й маючи можливість убити, помилував його, незважаючи навіть на те, що ті, які були з ним, радили вразити (Саула) мечем. Ані нагода зробити це, ані підбурювання інших, ані перенесені ним чималі прикрощі, ані очікування ще більших не змусили його витягти меч, хоч, учинивши це вбивство, він залишився б невідомим навіть для війська, бо це відбувалося в печері і, крім нього, тут не було нікого. Він не сказав, як той, хто має намір вчинити перелюб: «Навколо мене пітьма, і стіни закривають мене…, чого мені боятися?» (Сир. 23, 25). Ні, він дивився на недремне Око і знав, що очі Господа в тисячу разів світліші за сонце. Тому він усе робив і говорив так, ніби в Його присутності і перед судом над його словами, тому сказав: не підніму руку мою на помазаника Господнього (1 Цар. 24, 7). Я дивлюся не на зло його, а на достоїнство. Нехай ніхто не говорить мені, що він владолюбний і негідний. Вшановую Божественне визначення, хоч би він виявлявся і негідним того. Не моя провина, що він виявився негідним честі.

Нехай вислухають це ті, котрі не поважають священиків. Нехай вони подивляться, яку повагу він (Давид) виявив цареві, а священик заслуговує настільки більшої шани й поваги, наскільки покликаний до вищого служіння. Нехай навчаться вони не судити і не обвинувачувати, а підкорятися і виявляти слухняність. Життя священика, хоч би яким він був поганим і недбалим, ти не знаєш, а він (Давид) докладно знав усе, що зробив Саул, і однак при цьому він поважав установлену Богом владу. А що ти, навіть добре знаючи, не заслуговуєш вибачення і прощення, коли нехтуєш предстоятелями 2 і не слухаєш їхніх слів, то послухай, як Христос відняв у нас і цю причину Своїми словами в Євангелії: «На Мойсеєвому сидінні сіли книжники та фарисеї. Отже, все, що кажуть вам додержувати, додержуйте і робіть; а за ділами їхніми не робіть» (Мф. 23, 2-3). Чи бачиш, як Він не принизив наставлення і не відкинув повчання навіть тих, чиє життя було настільки розбещене, що справедливо викликало відразу в учнів? Кажу це не для осуду священиків, цього не буде! Ви самі є свідками всієї їхньої поведінки і благочестя. Тож кажу це для того, щоб ми виявляли їм набагато більше честі й поваги. Цим ми принесемо користь не стільки їм, скільки собі: «Хто приймає пророка в ім’я пророка, одержить винагороду пророка» (Мф. 10, 41). Якщо нам не дозволено судити про життя один одного, то тим більше про життя отців.

Але те, про що я говорив (знову необхідно повернутися до тієї жінки), тобто про смиренне перенесення образ, що приносить нам великі блага, звершилося і на Іові. І йому я не стільки дивуюся ще до умовляння жінки, скільки після її згубної поради (Іов. 2, 9). І ці слова нехай нікому не здаються дивними. Часто, якщо когось не вражала сама подія, то губило слово і шкідлива порада. Знаючи це, диявол, уразивши Іова дієво, завдає йому удару й словами. Те ж саме він зробив і з Давидом. Побачивши, як той покірно переніс бунт і беззаконне насилля сина, диявол, бажаючи затьмарити розум і запалити гнів, спонукав цього Семея, прагнучи уразити його душу образливими словами. Так само підступно вчинив він і з Іовом. Коли побачив, що Іов посміявся над стрілами і, наче адамантова вежа, мужньо протистоїть усьому, то озброїв дружину, щоби порада не викликала підозри. В її словах він заховав отруту і змалював горе в особливо похмурих тонах. А що ж той доблесний? «Ти говориш, як одна з безумних: невже добре ми будемо приймати від Бога, а лихого не будемо приймати?» (Іов. 2, 10). Це означає: якби все було не від Господа, настільки вищого нас, а від якого-небудь товариша, такого ж, як і ми. Але яке ми могли б мати виправдання, будучи так обдарованими Ним і віддаючи Йому протилежним? Чи бачиш боголюбиву душу і те, як він не звеличується і не хвалиться тим, що мужньо переносить ті надзвичайні удари, не вважає таке терпіння справою мудрості і великодушності, але, ніби сплативши необхідний борг і не зазнавши нічого надзвичайного, так сильно закрив уста жінці?

Те ж саме було і з цією жінкою. Оскільки бачив, що вона покірно переносить безпліддя і припадає до Бога, то налаштував проти неї служителя, священика, щоби ще більш роздратувати її. Але жінка не допустила себе до цього. Навпаки, привчившись вдома переносити докори і звикнувши до образ суперниці, вона безбоязно витримала і ці напади. Тому й у храмі виявила велике смирення, мужньо і покірно переносячи докори в пияцтві та безчинстві. Але ніщо не заважає вислухати і її слова. Коли служитель сказав: «Витверезься від вина твого і йди від лиця Господнього», то Анна відповідала: «Ні, господарю мій» (1 Цар. 1, 14-15). Кривдника вона назвала господарем, а не сказала, як багато хто говорить: то це сказав мені священик? Той, хто вчить інших, докоряє в пияцтві і безчинстві? Навпаки, вона подбала тільки про те, як би відхилити підозру, оскільки вона була несправедливою.

5. А ми, зазнаючи образи, коли мало б бути вибачення і примирення, часто роздуваємо полум’я, нападаємо на тих, що образили, як дикі звірі, гнобимо їх, тягнемо (до суду), вимагаємо покарання за сказані слова і цим підтверджуємо зведений на нас наклеп. Якщо хочеш довести ганьбителям, що ти не п’яний, то доведи це смиренням і скромністю, а не сваркою і не образами. Бо коли ти станеш бити того, хто тебе образив, тоді всі будуть вважати тебе п’яним, а коли перенесеш це смиренно, то самою поведінкою відкинеш злий наклеп.

Так тоді вчинила і ця жінка. Сказавши: «Ні, господарю мій», вона насправді довела, що підозра була помилковою. Однак, чому це запідозрив священик? Хіба він бачив, що вона сміялася чи танцювала, валандалася й падала, або говорила дещо ганебне й низьке? Звідки ж з’явилася в нього така підозра? Не просто так і не без причини, а на підставі часу дня. Коли вона звершувала молитву, був полудень. Із чого це видно? Із того, що вже було сказано. «І встала Анна, — говорить Писання, — після того, як вони їли й пили в Силомі, і стала перед Господом» (1 Цар. 1, 8). Чи бачиш, що час, який усі використовують для відпочинку, вона присвятила молитві — від столу кинулася до молитви, пролила потоки сліз, відкрила тверезий і пильний розум і після обіду помолилась так щиро, що отримала дар надприродний, звільнилася від безпліддя і виправила немічну природу.

Отже, ми від цієї жінки отримали ту користь, що навчилися молитися і після бенкету. Хто готовий до цього, той ніколи не впаде в непомірність і пияцтво, ніколи не відчує наслідків переїдання, але, стримуючи свої помисли очікуванням молитви, ніби вуздою, буде споживати все запропоноване в належній мірі й цим викличе для душі й тіла велике благословення. Стіл, який починається і завершується молитвою, ніколи не збідніє, а принесе нам усі блага щедріше за джерело. Тож не будемо нехтувати такою користю. Дивно, що наші слуги, отримавши дещо від нас зі столу, дякують нам і відходять з добрим словом, а ми, насолоджуючись набагато більшими благами, не відплачуємо Богові навіть такою честю, і це тоді, коли ми повинні одержати велике благословення 3. Бо де молитва й подяка, туди приходить благодать Святого Духа, звідти проганяються демони, відступають і втікають усі ворожі сили. Хто має намір звернутися до молитви, той і під час трапези не насмілюється сказати дещо непристойне, а коли й скаже, то тут же й кається.

Отже, треба й на початку, і по завершенні (трапези) дякувати Богові, і саме тому, що, як я вже говорив, узявши це за звичку, ніколи не впадемо в пияцтво. А якщо й трапиться коли-небудь устати (із-за столу) у захмелінні й сп’янінні, то й тоді не залишай своєї звички, але навіть з важкою головою, питаючись і падаючи, будемо молитися і не змінимо свого звичаю. Якщо сьогодні ти так помолишся, то завтра виправиш погрішність, вчинену напередодні.

Так, коли ми будемо приймати їжу, то будемо згадувати про цю жінку, про її сльози та її сп’яніння добром. Так, і вона була в сп’янінні, але не від вина, а від великого благоговіння. А якщо вона була такою після обіду, то якою була вранці? Якщо після прийняття їжі і питва молилася так щиро, то якою вона була тоді, коли ще нічого не вкушала?

6. Тож звернемося знову до її слів, сповнених великої мудрості й смирення. Сказавши: «Ні, господарю мій, — вона додала: — Я — дружина, скорботна духом, вина і сикера я не пила» (1 Цар. 1, 15). Зверни увагу, як і тут вона не говорить про образи суперниці, не зображає її злоби, не оплакує домашнє горе, а відкриває свою скорботу настільки, наскільки потрібно було для виправдання перед священиком: «Я — дружина, скорботна духом, вина і сикера я не пила, але виливаю душу мою перед Господом». Не сказала: молюся Богу, прошу Бога, але «виливаю душу мою перед Господом», тобто я всю себе поставила перед Богом, до Нього спрямувала весь свій розум, всією душею і всією силою звершила свою молитву, відкрила перед Богом своє горе, показала рану, а Він може прикласти (до неї) ліки. «Не вважай рабу твою негідною жінкою» (1 Цар. 1, 16). Знову називає себе рабою і всіляко намагається довести, щоби священик не мав про неї поганої думки. Не сказала про себе: що мені до його лихослів’я? Він засудив даремно й без причини, запідозрив у тому, чого не було; нехай усі обмовляють мене, аби моя совість була чистою. Навпаки, вона виконала ту апостольську заповідь, яка велить «дбати про добро» не тільки перед Господом, але і «перед усіма людьми» (Рим. 12, 17). Вона всяким способом усувала підозру, кажучи: «Не вважай рабу твою негідною жінкою». Що означає «негідною»? Не вважай мене безсоромною і зухвалою, ця сміливість спричинена горем, а не сп’янінням, скорботою, а не пиятикою.

Що ж священик? Зверни увагу, наскільки і він розумний: не став розпитувати про її горе, не захотів вивідувати його причину, а що каже? «Іди з миром, і Бог Ізраїлів виконає прохання твоє, чого ти просила в Нього» (1 Цар. 1, 17). Жінка звинувача зробила своїм захисником: настільки прекрасною є скромність і покірність. За образу вона отримала достатнє наставлення — знайшла для себе заступника і покровителя в тому, хто докоряв її. І на цьому вона не зупиняється, а говорить ще: «Нехай знайде раба твоя милість в очах твоїх» (1 Цар. 1, 18). Тобто, о, якби ти знав досконало і насправді, що я молилася і просила не через сп’яніння, а з великої скорботи. «І пішла, — сказано, — вона в дорогу свою…, і лице її вже не було сумним» (1 Цар. 1, 18). Чи бачиш віру цієї жінки? Ще до того, як отримала те, що просила, вона стала бадьорою, ніби вже отримавши. А причина та, що вона молилася з великим запалом, з непохитною щирістю. Тому вона й пішла, мовби отримала все. Водночас і Бог, маючи намір дати їй дар, звільнив її від скорботи.

Будемо наслідувати її і ми і в будь-якому горі будемо прибігати до Бога. Якщо немає в нас дітей, будемо просити їх у Нього. А коли отримаємо, будемо виховувати їх з великою турботою і віддаляти юнаків від усякого зла, особливо ж від похітливості. Спокуси цього гріха сильні, і ніщо так не хвилює цей вік, як ця пристрасть. Тому захистимо їх звідусіль порадами, умовляннями, страхом і погрозами. Якщо вони здолають цю пристрасть, то нешвидко піддадуться й іншій. Навпаки, вони будуть вищими і від пристрасті до грошей, подолають і пияцтво, і всіляко постараються уникати безчинства і порочних товариств, будуть і для батьків любими, і для всіх людей приємними. Справді, хто не буде поважати скромного юнака? Хто не обійме і не поцілує того, хто приборкав нечисті бажання? Хто із найбільш багатих не погодиться з великим задоволенням віддати за нього свою дочку, хоч би він був убогішим за всіх? Як ніхто не буде настільки жалюгідним і нерозумним, щоби зважитися мати зятем марнотратного і розпусного чоловіка, хоч би він був заможнішим за всіх, так і ніхто не буде настільки безрозсудним, щоб відкинути й знеславити скромного й чесного.

Отже, щоб наші діти були й у людей у повазі, і для Бога угодними, то будемо прикрашати їхні душі і вводити їх в подружнє життя цнотливими. Тоді потечуть до них і всі земні блага, мов із джерела, і від Бога вони отримають милість, і так насолодяться і земною, і майбутньою славою, якої щоб сподобилися всі ми за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, честь, держава нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Слово 1 | Зміст | Слово 3