«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том ІV. Книга 2

Бесіда 3

Про те, що ходити на видовища згубно, бо це веде до
перелюбу і буває причиною невдоволення та розбрату.
Про те, що Давид у ставленні до Саула перевершив усяку
міру терпіння. Про те, що переносити зі смиренням
крадіжки, — те саме, що подати милостиню

1. Багато хто, думаю, із тих, котрі недавно залишили нас і пішли на видовища беззаконня, сьогодні знаходяться тут. Я хотів би бачити їх своїми очима, щоб вигнати зі священного притвору. Але не для того, щоб вони назавжди залишилися поза ним, а щоб виправилися і потім увійшли сюди знову. Так часто і батьки виганяють негідних дітей з дому і не допускають до столу не для того, щоб вони назавжди були позбавлені того й іншого, а щоб, зробившись кращими від цього напоумлення, повернулися під батьківський дах з належною честю. Так роблять і пастухи: відокремлюють овець, покритих коростою, від здорових, щоб вони, звільнившись від злоякісної хвороби, безпечно могли повернутися до здорових і щоби хворі не заразили всю отару тією ж хворобою.

Тому і ми хотіли бачити їх. Та коли не можемо поглянути на них тілесними очима, то їх викриє слово і, торкнувшись їхньої совісті, легко переконає добровільно вийти (з церкви), напоумить, що всередині (в ній) знаходиться тільки той, хто має побожність і гідний перебувати тут, а той, хто приходить на ці священні зібрання з розбещеними вдачами, хоч і входить сюди тілом, викинутий (звідси) і вилучений набагато страшніше за тих, котрі стоять поза дверима і не можуть бути причасниками священної Трапези. Вигнані і ті, які залишаються поза (церквою), за заповіддю Божою, ще мають добру надію, бо коли захочуть виправитися від гріхів, за які вигнані з церкви, то зможуть (після покаяння) із чистою совістю знову ввійти. Однак ті, які осквернили себе і безсоромно приходять (до церкви), незважаючи на заборону входити сюди, поки не очистяться від гріховної скверни, підсилюють хворобу і ятрять рану. Злочинним є не стільки вчинити гріх, скільки безсоромність після (звершення) гріха і непокора священикам, які накладають подібні заборони.

Але, скажеш, чи настільки важкий гріх учинили ці люди, щоби за нього вигнати їх із цієї священної огорожі? А який тобі потрібний ще більший гріх, коли вони, зробивши себе справжніми перелюбниками, безсоромно, мов скажені пси, прямують до цієї священної трапези? А коли хочеш довідатися і про сам спосіб перелюбства, то скажу тобі слово не моє, а саме Того, Хто буде судити все наше життя. «Всякий,  — говорить Він, — хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму» (Мф. 5, 28). Якщо випадково зустрілася на площі жінка, одягнена неналежно, і своїм виглядом може іноді уловити чоловіка, який з цікавості подивиться на неї, то як можуть сказати про себе, що дивилися не з похіттю ті, котрі йдуть у театри не просто так і не випадково, а саме для цього, і з такою запопадливістю, що нехтують навіть церквою і проводять цілі дні, прип’явшись очима до безчесних жінок, де розпусні слова, блудні пісні, звабливий голос, підфарбовані брови, нарум’янені щоки, вбрання, підібране з особливим мистецтвом, хода, сповнена чарів та безліч інших принад для зваби і захоплення глядачів. Де і душа глядача в безтурботності та неабиякій неуважності, і саме місце збуджує до похітливості, де мелодія попередніх і наступних пісень, що грається на трубах, сопілках та інших подібних інструментах, зачаровує і розслаблює силу розуму, підготовляє душі, які там перебувають, до зваб блудниць і робить їх легковажними.

Якщо похіть часто, ніби якийсь хитрий розбійник, таємно входить і сюди, де псалми і молитви, і слухання Божественних слів, і страх Божий, і велика благоговійність, то як можуть бути вільними від цієї злої похоті ті, котрі сидять у театрі і нічого доброго не бачать і не чують, а, будучи сповненими мерзенністю й безтурботністю, піддаються впливу через усі (сприйняття): і через слух, і через зір? Якщо ж вони не вільні від цього, то як тоді можуть звільнитися і від провини перелюбу? А не будучи вільними від провини перелюбу, як можуть без покаяння вступити в цей священний притвор і брати участь у цих прекрасних зібраннях?

2. Тому застерігаю і прошу їх наперед очиститися сповіддю і покаянням і всіма іншими засобами від гріха, вчиненого на видовищі, і тоді вже слухати Божественні слова. Гріх цей не малозначущий і це кожен чітко побачить із прикладів. Якби будь-який слуга в ту шафу, де зберігається дорогий позолочений одяг господарів, поклав брудне і покрите вошами робоче плаття, то, скажи мені, чи стерпів би ти спокійно таку образу? Або якби до золотої посудини, в якій постійно зберігалися духмяні мазі, хтось улив кал і бруд, чи не побив би ти навіть для покарання того, хто провинився в цьому? То невже про шафи і посуд, одяг і запашні мазі в нас знайдеться стільки піклування, а свою душу будемо вважати гіршою за все це і туди, куди влите духовне миро, будемо вливати диявольські навіювання, сатанинські байки і блудні пісні? Як, скажи мені, потерпить це Бог? А водночас не настільки велика відстань між запашною маззю і брудом та між одягом господарським і робочим, як між духовною благодатно і цією злою справою.

Невже ти, людино, не боїшся одними й тими ж очима дивитися на сцену в театрі, де показують огидні дії перелюбства, і на цю священну трапезу, де звершується страшне Таїнство? Тими самими вухами слухати блудницю, яка сквернословить, і Пророка, й Апостола, які повчають тебе (тайнам)? Тим самим серцем приймати смертоносну отруту і страшну, святу Жертву?

Чи не звідси йде розбещене життя, розлад у подружжях, розлади і сварки в сімействах? Так, коли ти, будучи збудженим тамтешнім видовищем, зробившись більш хтивим, похітливим і справжнім ворогом цнотливості, повернешся додому і побачиш свою дружину, то для тебе буде вже неприємно дивитися на неї, якою б вона не була. Розпалившись на видовищах похіттю і заполонившись чужим звабливим обличчям, ти вже не цінуєш цнотливу й скромну дружину, подругу всього твого життя, ображаєш її, обсипаєш тисячами докорів. І не тому, що маєш у чому її звинувачувати, а тому, що соромно висловити пристрасть і показати рану, з якою ти повернувся звідти додому. Сплітаєш усілякі причини, вишукуєш божевільні приводи для сварки, з відразою дивишся на всіх домашніх. Цілковито віддавшись тій мерзенній і нечистій похоті, якою уражений, носиш у собі той голос, ходу, погляд, рухи і всі блудні образи, які запали в душу, і вже ніщо домашнє не викликає в тебе задоволення. Але що я говорю про дружину і дім? На саму церкву будеш дивитися з великим невдоволенням, а слова про цнотливість і чистоту слухати з досадою, — вони стали для тебе не повчанням, а осудом. І, дійшовши поступово до спротиву, ти врешті-решт цілковито відходиш від цього корисного вчення.

Тому прошу всіх вас, щоб і ви самі уникали згубного перебування на видовищах, і тих, які відвідують їх, відволікали від них. Адже все, що там відбувається, приносить не розвагу, а загибель, муки й осуд. Яка користь від цього короткочасного задоволення, коли воно спричиняє постійну скорботу, і ти, будучи вдень і вночі уражений похіттю, стаєш для усіх тяжким і неприємним? Поглянь на самого себе, яким ти буваєш після повернення з церкви і яким після виходу з театру; порівняй ці обидва дні, й тобі вже не будуть потрібні наші слова. Порівняння цих двох днів достатньо покаже тобі, яка велика користь від перебування тут і як багато шкоди від перебування там. Те, що я сказав вашій любові тепер, це не перестану говорити ніколи, бо так ми і тих, які страждають такими недугами, вилікуємо, і здорових захистимо більшою безпекою. Ці слова корисні для тих й інших. Для перших, — щоби покинули (пристрасть до театрів), а для других, — щоби не впали (у цю пристрасть). Та оскільки й у викритті має бути міра, тому, зупинивши на цьому наше умовляння, запропонуємо вам завершення наших попередніх бесід і знову повернемося до Давида.

Живописці, бажаючи написати портрет, подібний (до оригіналу), зазвичай сидять перед тими, з кого хочуть писати, день, два і три, щоби завдяки тривалому спостереженню зробити зображення безпомилково правильним. А оскільки і нам належить тепер написати не тілесне зображення, а красу душі і побожність духу, тому і ми хочемо, щоби сьогодні сидів перед вами Давид і щоб усі ви, зважаючи на нього, зобразили кожний на своїй душі прекрасний вигляд праведника, його лагідність і скромність, великодушність та всі інші чесноти. Бо коли зображення тіла приносить глядачам задоволення, то тим більше зображення душі. Ті зображення неможливо бачити скрізь, а потрібно залишатися постійно на одному місці, а образ душі можна безперешкодно переносити туди, куди забажаєш. Поклавши його в скарбницю душі, де б ти не був, зможеш постійно дивитися на нього й отримувати від нього велику користь. І як хворі на очі, тримаючи губки та шматки від одягу зеленого кольору і постійно дивлячись на них, отримують від цього кольору деяке полегшення, так і ти, коли будеш мати перед своїми очима образ Давида і постійно дивитися на нього, тоді, хоч би гнів тисячі разів обурював і затьмарював зір твого розуму, ти, зважаючи на цей образ чеснот, збережеш повне здоров’я і чистоту душі.

3. Нехай ніхто не говорить мені: у мене ворог — людина зла, нечестива, розбещена, невиправна. Як би ти не назвав його, він не гірший за Саула, який, будучи врятований Давидом раз, і двічі, й багаторазово, після всього влаштовував проти нього безліч підступів і потім, будучи замість того всього помилуваний, продовжував тримати в собі ненависть. Що ж насправді ти можеш сказати? Те, що він відрізав у тебе землю, скривдив у розмежуванні поля, порушив межі твоїх володінь, викрав твоїх рабів, заподіяв тобі втрату, відняв у тебе майно і довів тебе до вбогості? Але він ще не відняв у тебе життя, на що мав намір той, а коли замахнувся відняти і життя, то, можливо, наважився на це раз, а не двічі, не тричі і не багаторазово, як той; а коли (мав намір) і раз, і двічі, і тричі, і багаторазово, однак не був настільки облагодіяним із твого боку, не після того, як потрапив до твоїх рук і раз, і вдруге, і був помилуваний. Але нехай би і так, то й тоді не зможеш зрівнятися з Давидом.

Так, не одне і те ж: відзначатися такою чеснотою в Старому Завіті і виявляти такі благодіяння нині, після явлення благодаті. Давид не слухав притчі про десять тисяч талантів і про сто динарів. Давид не чув веління, яке гласить: прощайте людям їхні провини, як і Отець наш Небесний (Мк. 11, 25; Мф. 6, 12); не бачив Христа розіп’ятим, ані пролитої Його дорогоцінної Крові. Він не слухав і незліченних уроків Божественної мудрості, не вкушав такої Жертви, не причащався Крові Владики, — однак, будучи вихованим у законі настільки недосконалому, що не вимагав будь-чого подібного, досяг самої вершини чеснот, гідної часів благодаті. Водночас ти часто буваєш злопам’ятним, гніваючись тільки за минуле, а він, крім того, повинен був побоюватися й за майбутнє, добре знаючи, що в царстві не знайдеться для нього місця, і життя для нього буде не життям, якщо він не врятує ворога. Але, незважаючи на все, Давид не перестав піклуватися про нього і робив зі свого боку все, щоби врятувати життя ворога. Хто може вказати на більше терпіння?

А щоб ти і на прикладі сучасного життя побачив, що можна, якщо тільки захочемо, пом’якшити всяку людину, яка ворогує проти нас, то (я запитаю): що більш люте за лева? Однак і його приборкують люди, їхнє мистецтво бере верх над природою, найлютіший і найсильніший серед звірів стає більш сумирним, ніж усяка вівця, і ходить по площі, нікого не лякаючи. Отже, яке ми будемо мати виправдання, яке прощення, коли, приборкуючи звірів, будемо говорити про людей, що їх ніяк не можемо пом’якшити й прихилити до себе? Водночас для звіра смиренність не природна, а для людини не природна жорстокість. Отже, коли ми перемагаємо природу, то яке будемо мати виправдання, кажучи, начебто не можемо виправити вільної волі? Якщо ж ти і після цього ще впираєшся, то скажу тобі, що коли (ворог твій) невиліковно хворіє, то тим більше для тебе трудів й догляду за невиліковно хворим.

Тому будемо піклуватися не про те, щоби не зазнати ніякого зла від ворогів, а тільки про те, щоб самим не зробити ніякого зла. Тоді ми справді не зазнаємо жодного лиха, хоч би опинилися перед безліччю небезпек, як і Давид не зазнав ніякого зла, незважаючи на те, що був гнаний, тікав з батьківщини, навіть був у небезпеці щодо самого життя. Навпаки, він перевершив Саула і славою, і повагою, і любов’ю від усіх — не тільки в людей, але й у Самого Бога. Справді, що втратив цей праведник, перетерпівши стільки тоді від Саула? Хіба не оспівується він дотепер? Хіба не славний на землі і хіба не більш славний на небі? Хіба не очікують його невимовні блага і Царство Небесне? А що придбав той нещасний і жалюгідний, який влаштовував стільки підступів? Хіба не втратив він Царство, хіба не зазнав нещасливої смерті разом із сином, хіба не засуджується всіма, і що найбільш жахливо: хіба не терпить тепер вічного покарання?

А що після цього ще залишається таке, на що ти вказуючи, будеш говорити, що не хочеш примиритися з ворогом? Він відняв у тебе гроші? Але якщо ти великодушно перенесеш цю крадіжку, то отримаєш таку ж нагороду, яку отримав би тоді, коли б віддав їх бідним, бо і той, хто подає бідному, і той, хто не мстить злодієві й не проклинає його — обидва роблять це для Бога. А коли в них однакові спонукання щодо пожертвування, то, мабуть, що й один вінець. Чи, може, ворог твій замахнувся на твоє життя, задумав убити тебе? Якщо зловмисника, який простягнув своє зло аж до цього, ти зарахуєш до благодійників і не перестанеш молитися за нього, і благати Бога про милосердя для нього, — це зарахується тобі як мученицький подвиг.

4. Не будемо дивитися на те, що Бог не допустив Давидові бути вбитим, а звернемо увагу на те, що через підступи Саула він одержав три чи навіть чотири мученицькі вінці. Справді, рятуючи заради Бога ворога, який раз, і двічі, і багаторазово кидав у його голову списа, і помилувавши його тоді, коли мав можливість убити, хоча знав, що він і після пощади знову почне переслідувати його, Давид, мабуть, тисячі разів добровільно помирав. А померши тисячу разів заради Бога, він одержує і багато мученицьких вінців. І як Павло говорив про себе, що заради Бога він щодня вмирає (Рим. 8, 36), так і Давид терпів заради Бога. Він міг убити ворога, але заради Бога не захотів, а зважився краще щодня наражатися на небезпеку, ніж звільнитися від стількох смертей через звершення вбивства, хоч і справедливого. А коли не можна мстити і відплачувати ненавистю тому, хто зазіхає на саме життя, то тим більше тому, хто спричинює будь-яку іншу образу.

Для багатьох здається нестерпнішим за всяку смерть те, коли вороги поширюють про них погані чутки і викликають проти них підозру. Розглянемо і це. Про тебе хтось сказав дещо зле, назвав тебе блудником і перелюбником? Якщо це правда — виправся, якщо неправда — посмійся над цим. Якщо усвідомлюєш за собою те, про що сказано, — врозумились, якщо не усвідомлюєш — залиши те без уваги. А краще (сказати) — не тільки посмійся і залиши без уваги, але й радій, і веселися, за словами Господа, Який велів так робити. «Коли ганьбитимуть вас,  — говорить Він, — і гнатимуть, і зводитимуть на вас всяке лихослів’я та наклепи (Мене ради), — радуйтесь і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах» (Мф. 5, 11-12). І ще: «Радійте того дня і веселіться…, коли ганьбитимуть і знеславлять ім’я ваше» (Лк. 6, 23, 22). Якщо (ворог) навіть правду скаже, і ти сприймеш його слова зі смиренням, не будеш мстити йому і паплюжити його, а гірко зітхнеш і засудиш свої гріхи, — і тоді ти отримаєш нагороду не меншу від першої.

Постараюся і це підтвердити вам із Писання, щоб ви побачили, скільки шкоди роблять нам друзі, коли нас хвалять та пестять, і скільки користі приносять вороги, коли говорять про нас погано, хоч і справедливо, якщо тільки ми захочемо належно скористатися їхніми осудженнями. Адже друзі з любові часто лестять нам, а вороги викривають наші гріхи. Через самолюбство ми не бачимо своїх недоліків, а вони через ворожість спостерігають за нами уважно і своїм лихослів’ям ставлять нас перед необхідністю виправитися. Так їхня ворожість стає для нас джерелом найбільшої користі, бо, будучи напоумлені ними, ми не тільки пізнаємо свої гріхи, але й відходимо від них. Справді, якщо ворог викрив тебе в гріху, який ти усвідомлюєш за собою, і ти, почувши це, не відповіси йому образою, а гірко зітхнеш і помолишся Богові, то цим ти вже скинув із себе весь гріх. Що ж може бути краще? Що зручніше для звільнення від гріхів?

А щоб ти не подумав, начебто ми безпідставно вселяємо тобі це, то я наведу свідчення з Божественного Писання, щоби в тебе не залишилося будь-яких сумнівів. Був один фарисей і митар. Митар дійшов до крайнього безчестя, а фарисей піклувався про високу праведність, роздавав своє майно, перебував у пості, був далеким від користолюбства, тоді як митар проводив увесь час у хижацтві й насильстві. Вони обидва прийшли в церкву помолитися. І ось фарисей, ставши, говорив: «Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні…, або як цей митар» (Лк. 18, 11). А митар, стоячи вдалині, не докоряв (фарисею) взаємно, не відплатив йому ганьбленням, не сказав йому, як багато хто говорить: і ти смієш торкатися мого життя і докоряти мені за мої вчинки? Хіба я не кращий за тебе? Ось я розголошу про твої злочини і зроблю те, що ти вже ніколи не увійдеш у цей священний притвор. Ні, він не сказав жодного із цих божевільних слів, які ми говоримо щодня, докоряючи один одному, але, гірко зітхаючи і б’ючи себе в груди, сказав тільки ось що: «Будь милостивий до мене, грішного!» (Лк. 18, 13), — і вийшов виправданим.

Бачиш, як швидко? Він одержав докір і змив його, усвідомив гріхи і звільнився від них, докір щодо гріхів посприяв для викорінювання гріха, і ворог усупереч наміру став благодійником. Скільки би потрібно було митареві потрудитися в пості, в лежанні на землі, у пильнуванні, у роздачі бідним майна, у тривалому носінні веретища і посипанні голови попелом, щоби зуміти очистити свої гріхи?! Однак, не зробивши нічого такого, він очистив усі гріхи одним словом. Дорікання й образливі слова, якими (фарисей) хотів його принизити, принесли йому вінець праведності без зусиль, без трудів і за короткий час. Чи бачиш, що хоч би й правду будь-хто говорив про нас і те, що самі знаємо за собою, та коли не образимо того, хто це говорить, а будемо гірко плакати і благати Бога про свої гріхи, тоді зуміємо загладити всі гріхи. Так виправдався і митар: він не відплатив фарисею за дорікання образою, а оплакував свої гріхи, тому «пішов до дому свого виправданий більше, ніж той» (Лк. 18, 14).

5. Бачиш, скільки користі приносить образа з боку ворогів, якщо ми великодушно її перенесемо. Якщо ж вороги приносять нам користь, говорячи неправду і правду, то чому ми печалимося? Навіщо впадаємо в скорботу? Якщо ти, людино, сама не зашкодиш собі, то тобі не зможе зашкодити ані друг, ані ворог, ані сам диявол. Якщо і кривдники, і викрадачі майна, і навіть ті, які зазіхають на саме життя, приносять нам, як ми пояснили, мученицький вінець, а інші загладжують наші гріхи і приносять нам виправдання, як це було з митарем, то за що ж ми ображаємося на них? Тому не будемо говорити: такий-то роздратував мене, такий-то змусив мене сказати негідне слово, — ми самі винні в цьому. Якщо ми захочемо зберегти чесноту, тоді сам демон не зможе привести нас до гніву. Крім дечого іншого, це буде видно із наступної історії Давида, яку нам сьогодні варто продовжити, пригадавши спочатку вашій любові, на чому ми колись зупинилися.

Отже, на чому ми зупинилися? На виправданні Давида. Тож сьогодні нам треба навести слова Саула — поглянути, що він відповідав Давидові на його виправдання. Чесноти Давида ми побачимо не тільки зі слів, які сказав Давид, але й із того, що відповідав Саул. Якщо з’ясується, що і цей відповідає скромно і лагідно, то причину цього припишемо Давидові, який перемінив такого чоловіка, напоумив і впорядкував його душу. Що ж говорить Саул? Почувши слова Давида: «Край одягу твого в руці моїй» (1 Цар. 24, 12) та все інше, що він говорив далі для свого виправдання, (відповів): «Чи твій це голос, сину мій, Давиде?» (1 Цар. 24, 17). Яка переміна раптом відбулася! Той, хто раніше не хотів назвати його просто по імені, ненавидів саме ім’я його, тепер навіть зараховує його до своєї родини — називає його сином.

Хто ж може бути блаженнішим за Давида, який із убивці зробив батька, із вовка — вівцю, піч гніву щедро наповнив росою, бурю перетворив на тишу і вповні загасив полум’я люті? Адже саме слова Давида, проникнувши в душу цього озлобленого, зробили в ній усю цю переміну, яка виявляється в цих його словах. Не сказав він: чи це твої слова, сину Давиде, а що? «Чи твій це голос, сину мій, Давиде?» Ось уже сам голос пом’якшив його. Як батько, почувши після тривалої розлуки голос сина, який повернувся звідкись, переживає хвилювання не тільки від того, що побачив його обличчя, але й від самого голосу, так і Саул після того, як слова Давида проникли в його душу і вигнали звідти гнів, нарешті відчув святого і, відкинувши пристрасть, дав місце іншим почуттям: загасивши гнів, відчув лагідність і співчуття. Як уночі ми часто не впізнаємо товариша навіть зблизька, а вдень упізнаємо його й здалеку, так зазвичай буває й у ворожнечі. Поки між нами є ворожість, доти і голос сприймається нами інакше, й на обличчя дивимося з неприємною думкою; а коли відкинемо гнів, тоді й голос, колись ненависний та огидний, здається нам лагідним і дуже приємним, і обличчя, колись огидне й неприємне, виявляється милим і люб’язним.

6. Так само буває й під час негоди. Згущення хмар не дає відкриватися красі неба, і тоді, хоч би ми мали надзвичайно гострий зір, побачити небесну блакить не зможемо. Коли ж тепло (сонячного) проміння, проникнувши крізь хмари й розірвавши їх, покаже сонце, тоді знову відкривається краса неба. Так буває і з нами у хвилини гніву: ворожнеча, мов густа хмара, ставши перед нашими очима і вухами, робить те, що і голос, й обличчя здаються нам іншими. Та коли будь-хто, роздумавши, відкладе ворожнечу і розсіє хмару печалі, тоді починає відкрито і бачити, і чути все.

Це випробував на собі і Саул. Коли розвіялася хмара ворожнечі, тоді він впізнав голос Давида і сказав: «Чи твій це голос, сину мій, Давиде?» Який голос? Той, який скинув Голіафа, врятував царство від лиха, повернув безпеку і волю всім, кому загрожували рабство і смерть, приборкував несамовитість самого Саула і зробив для нього багато великого добра. Так, цей голос скинув тоді филистимлянина: його скоріше за камінь перемогла сила молитви, бо Давид не просто кинув камінь, але, сказавши спочатку: «Ти йдеш проти мене (в ім’я своїх богів) 1, а я йду проти тебе в ім’я Господа Саваофа…, Якого ти ганьбив нині» (1 Цар. 17, 45), і вже потім пустив камінь. Цей голос спрямував камінь, він же довів до зніяковіння филистимлянина, він відняв у ворога сміливість.

Але чому ти дивуєшся, що голос праведника приборкує гнів і поражає ворогів, коли він і демонів проганяє? Апостоли як тільки починали говорити — всі супротивні сили втікали. Голос праведників нерідко зупиняв стихії, змінював їхні дії. Так Ісус Навин як тільки сказав: «Стій сонце і місяць» (Нав. 10, 12), і стали. Так і Мойсей заборонив морю, і воно підкорилося. Так три юнаки погасили силу вогню своїми піснями і голосом.

Тому і Саул, пом’якшений голосом (Давида), сказав: «Чи твій це голос, сину мій, Давиде?» Що ж Давид? «Раб твій, господарю мій, царю» 2. Уже починається суперечка і змагання в тому, хто більше вшанує ближнього. Один вводить до своєї родини, інший називає себе рабом. Слова (Давида) означають ось що: одного шукаю я — твого спасіння й успіхів у чеснотах. Ти назвав мене сином, а мені буде приємно і люб’язно, коли ти будеш вважати мене своїм рабом, тільки відкинь гнів, тільки не підозрюй мене в будь-якому злі і не вважай зловмисником та ворогом. Він сповняв апостольську заповідь, яка велить: «Шануйте один одного вищим за себе» (Флп. 2, 3). Не так, як чинять багато хто, будучи в душі гіршими за тварин, не хочуть перші навіть заговорити з ближнім і вважають за сором для себе та приниження висловити будь-кому просте привітання.

Що може бути смішніше за таке божевілля? Що ганебніше за таку гордовитість і зарозумілість? Саме тоді ти і принижуєшся, людино, саме тоді й покриваєшся і соромом, і безчестям, коли вичікуєш, аби ближній твій першим заговорив із тобою. Що може бути гіршим за таку гордовитість? Що смішніше за таку зарозумілість і марнославство? Якщо ти заговориш першим, тоді й Бог, — а це найважливіше, — схвалить тебе, і люди похвалять, і ти одержиш повну нагороду за це вітання (з ворогом). Але якщо ти вичікуєш, щоби він першим вшанував тебе, а потім вже і ти вшануєш його, то нічого особливого не зробиш, бо хто випередив привітанням, той випередить і зі всією нагородою за примирення, яке відбулося між вами. Отже, не будемо вичікувати, щоб інші вшановували нас першими. Навпаки, будемо поспішати виявляти честь своїм ближнім і завжди першими звертатися до них із привітанням. Не будемо думати, начебто бути ласкавим і привітним — це справа непотрібна і принизлива. Зневага цією справою розірвала чимало дружніх зв’язків, породила багато ворожнечі, тоді як старанне дотримання її не раз припиняло тривалі сварки й укріплювало дружні зв’язки. Тож не знехтуймо, улюблені, піклуванням про це, і коли трапиться нам зустрітися із будь-ким, першими приголубмо їх і вітанням, і всім іншим. Якщо ж інший випередить тебе, то тим більше вияви йому честь зі свого боку. Це заповів Павло, сказавши: «Шануйте один одного вищим за себе» (Флп. 2, 3).

Так учинив і Давид: він перший вшанував (Саула), і коли сам був вшанований ним, то зі свого боку виявив йому ще більшу честь, сказавши: «Раб твій, господарю мій, царю». І поглянь, скільки користі він отримав. Після того, як Давид сказав це, Саул уже не міг без сліз слухати його голос, а гірко заплакав і з цими сльозами виявив душевне здоров’я і добрий настрій, які подав йому Давид.

7. Хто може бути більш щасливим за пророка, який за короткий час так перемінив ворога, і душу, яка жадала крові й убивства, раптом довів до сліз і ридання? Я не стільки дивуюся Мойсеєві, що він вивів потоки води із твердого каменя, скільки Давидові, що він вивів джерела сліз із кам’яних очей. Той переміг природу, а цей запанував над свобідною волею. Мойсей жезлом вдарив по камені, а Давид словом уразив серце, але не для того, щоби засмутити його, а щоби зробити чистим і смиренним, чого й досяг, виявивши цим (Саулові) ще більшу милість, ніж раніше. Звичайно, що заслуговує похвали й надзвичайного подиву і те, що він не встромив меча, не відтяв голову ворога. Але ще більших вінців заслуговує те, що він змінив і саму волю, зробив його кращим і вселив йому таке ж смирення, яке мав сам.

Це благодіяння більше за те, бо неоднаково — дарувати життя й умиротворити душу; неоднаково — звільнити від гніву того, хто дихає несправедливим убивством, відвернути від убивства і покласти край тому безумству, яке штовхає на злодіяння. Перешкодивши своїм охоронцям убити Саула, Давид зробив йому добро для цього життя, а вигнавши лагідними словами із його душі ненависть, він дарував йому, наскільки це залежало від нього, майбутнє життя і незмінні блага. Отже, коли станеш хвалити Давида за його особисте смирення, то ще більш подивуйся йому за переміну Саула. Справді, взяти гору над божевіллям інших, приборкати полум’яне серце, таку бурю перетворити на таку тишу, й очі, які дивилися вбивством, наповнити гарячими сльозами — це набагато важливіше, ніж перемогти власні пристрасті. Саме це і заслуговує цілковитого подиву й поваги. Якби Саул належав до людей смиренних і покірних, тоді не надто великою була б справа повернути його до властивих йому чеснот. Але людину розлючену, яка дійшла до надзвичайного озлоблення і прагне вбивства, змусити за коротку мить загасити все це озлоблення — такий подвиг кого тільки не затьмарить із тих, які славилися коли-небудь повчанням про чесноти?

Так і ти, коли буде у твоїх руках ворог, не про те піклуйся, як би помстити йому і, обсипавши безліччю образливих слів, виставити його на ганьбу, а про те, як би вилікувати його, як би повернути до смирення. І доти не переставай говорити і робити все, поки своїм смиренням не переможеш його жорстокості. Немає нічого більш могутнього за смирення. Указуючи на це, хтось сказав: «М’який язик переломлює кістки» (Притч. 25, 15). Що твердіше за кістки? Однак, хоч би будь-хто був таким же твердим і жорстоким, то і його легко переможе той, хто буде ставитися до нього лагідно. І ще: «Лагідна відповідь відвертає гнів» (Притч. 15, 1). Із цього видно, що ти більше, ніж сам ворог твій, можеш і роздратувати, і приборкати його. Справді, від нас, а не від тих, хто гнівається (на нас), залежить і погасити полум’я їхнього гніву, і роздмухати його сильніше. І це пояснив знову той, хто сказав попередні слова, простим прикладом. Якщо, каже, подуєш на іскру вогню, то займеться полум’я, а коли плюнеш, то загасиш, — те й інше у твоїй владі: «Те й інше виходить із уст твоїх» (Сир. 28, 14).

Так і з ворожнечею до ближнього: якщо ти будеш говорити з ним зухвало і гордовито, то запалиш у ньому вогонь, роздуєш вугілля, а якщо смиренно й ласкаво, то погасиш весь гнів скоріше, ніж підніметься полум’я. Тільки не говори: те і те потерпів я, те і те чув. Усе це від тебе залежить. Від тебе залежить: запалити чи загасити гнів, так само, як запалити чи загасити іскру. Коли побачиш ворога і тобі прийде на згадку, скільки ти чув чи потерпів неприємностей, тоді намагайся забути все це. А коли й згадаєш, то приписуй це дияволу, а сам пригадуй те, що (ворог) сказав чи зробив тобі коли-небудь чогось доброго.

Якщо спогадами будеш зупинятися на цьому, то незабаром припиниш ворожнечу. А коли матимеш намір і викрити ворога, і порахуватися з ним, то насамперед придуши пристрасть, загаси гнів і вже потім рахуйся та викривай: тоді легко зможеш перемогти його. У гніві ми не можемо ані сказати, ані вислухати що-небудь нормально, а звільнившись від цієї пристрасті, і самі не випустимо образливого слова, і не почуємо, начебто інші говорять дещо таке, бо ми зазвичай дратуємося не стільки від самих слів, скільки від того, що вже до цього були охоплені ворожнечею. Бо ж часто, коли такі ж образливі слова говорять нам друзі жартома й у веселому настрої чи малі діти, то ми не тільки не відчуваємо чогось неприємного і не сердимося, а ще й посміхаємося і заливаємося сміхом. Це від того, що ми слухаємо не із роздратуванням, не з душею, охопленою гнівом. Отож і в ставленні до ворогів, якщо ти загасиш гнів і відкинеш ворожнечу, тоді жодне слово не зможе тебе засмутити.

8. Але що я кажу: жодне слово? (Не засмутить) і жодна зі справ, як і блаженного Давида. Побачивши, що ворог зазіхає на його безпеку і для цього використовує все, він не тільки не озлобився, а відчув ще більше співчуття, — чим більше той задумував зла проти нього, тим більше він його оплакував. Знав він, добре знав, що заслуговує сліз і оплакування не той, хто терпить, а той, хто чинить зло, бо він губить сам себе. Тому Давид і висловив перед ним таке тривале виправдання і не закінчив його доти, аж поки не розчулив і самого (Саула) вибачатися зі сльозами і плачем. Ось послухай, що сказав той, зітхнувши, з болем викликнувши і сильно заридавши: «Ти справедливіший за мене, тому що ти відплатив мені добром, а я відплачував тобі злом» (1 Цар. 24, 18). Бачиш, як він засуджує власне зло, прославляє чесноту праведника і перепрошує, не будучи ніким до цього примушуваним?

Так і ти зроби. Коли ворог твій буде у твоїх руках, не звинувачуй його, а виправдовуй, щоби змусити його самого звинуватити себе. Бо коли ми станемо звинувачувати ворога, тоді він озлобиться; а коли будемо його прощати, тоді він, будучи присоромленим нашою лагідністю, нарешті сам стане звинувачувати себе. Таким чином і звинувачення буде непідозрілим, і звинувачуваний цілком припинить озлобленість, як це сталося тут. Ображений мовчав, а той, хто образив, звинувачував себе з великою наполегливістю. Він не просто сказав: ти зробив мені добро, але: «Ти відплатив мені добром», тобто за підступність, за вбивство, за безліч образ ти відплатив мені невимовним добром; однак я від того не став кращим і після тих благодіянь завзято тримався своєї озлобленості, але ти й тоді не перемінився, а продовжував діяти за своїми правилами і творити добро, незважаючи на мої злі наміри.

Скількох вінців заслуговує Давид за кожне з цих слів?! Хоч їх вимовили вуста Саула, але насаджені вони були в його душу мудрістю і мистецтвом Давида. «Ти,  — каже Саул, — показав це сьогодні, вчинивши зі мною милість, коли Господь віддав мене в руки твої, ти не вбив мене» (1 Цар. 24, 19). Тут він свідчить про іншу чесноту (Давида), — про те, що він, виявивши милість, не змовчав, не залишив без уваги, але, прийшовши, розповів (Саулові). А робив він це не через марнославство, а для того, щоби показати й насправді переконати, що він належить до тих, які віддані йому (Саулові) і піклуються про нього, а не до наклепників та зловмисників. Про свої добрі діла потрібно говорити тоді, коли видно, що від цього буде велика користь. Хто говорить і розголошує про них без усякої причини, той нічим не кращий за ганьбителя, а хто робить це для того, щоби переконати людину, яка має спотворені думки і налаштована проти нього, той стає опікуном і благодійником для цієї людини. Так учинив і Давид, не шукаючи для себе слави від Саула, а бажаючи вирвати укорінений у ньому гнів. Саме за це й похвалив його Саул, що він і милість виявив, і сказав про неї.

Далі, підшукуючи нагороду і не знаходячи жодної, яка була б гідною справ Давида, Саул пропонує йому за боржника Самого Бога, кажучи: «Хто, знайшовши ворога свого, відпустив би його в добру путь? Господь віддасть тобі добром за те, що ти зробив мені сьогодні» (1 Цар. 24, 20). Справді, чи міг він уповні заплатити за благодіяння Давида, якби віддав Давидові навіть царство і міста? Давид подарував йому не тільки міста і царство, а саме життя, тоді як Саул не міг заплатити другим життям. Тому він відсилає Давида до Бога і нагороджує його небесними нагородами, чим і Давида прославляє, і всім показує, що великі нагороди будуть приготовані нам від Бога тоді, коли ми, зробивши багато добра для ворогів, від них потерпимо протилежне.

Потім говорить (Саул): «І тепер я знаю, що ти неодмінно будеш царювати, і царство Ізраїлеве буде твердим у руці твоїй. Отже, поклянися мені Господом, що ти не викоріниш потомства мого після мене і не знищиш імені мого в домі батька мого» (1 Цар. 24, 21-22). Звідки ж знаєш це, скажи мені? У тебе військо, у тебе гроші, зброя, міста, коні, воїни, вся сила царського озброєння, а він самотній, не має нічого: ані міста, ані дому, ані родини. Чому ж ти говориш це, скажи мені? З огляду на дії. Той, який нічого не має, беззбройний і самотній не переміг би мене, озброєного, що володію такою силою, якби не був з ним Бог. А тепер, коли з ним Бог, він сильніший за всіх. Бачиш, як мудро міркує Саул після злого наміру? Бачиш, як можна викинути із себе всяку озлобленість, перемінитися й навернутися до кращого?

9. Отже, не будемо впадати у відчай щодо свого спасіння. Хоч би ми падали в саму безодню гріха, однак можна знову піднятися, зробитися кращими і цілковито залишити гріх.

Що далі сказав Саул? «Поклянися мені Господом, що ти не викоріниш потомства мого після мене і не знищиш імені мого в домі батька мого». Цар звертається з проханням до простої людини, увінчаний короною благає вигнанця, просячи за своїх дітей. І знову це, що ворог насмілився звернутися з таким проханням, свідчить про чесноту Давида. А те, що він вимагав клятви, то це було не від недовіри до Давида, а від думки про те, скільки зла він зробив йому. «Поклянися мені Господом, що ти не викоріниш потомства мого після мене». Ворога залишає опікуном своїх дітей і в його руки віддає своїх нащадків. Він цими словами ніби взяв їх за руки і посередником поставив Бога.

Що ж Давид? Чи посміявся бодай трохи над цим? Ніскільки, а в ту ж мить погодився на прохання. І коли Саул помер, він не тільки не винищив його потомства, а зробив для нього більше, ніж обіцяв. Кульгавого й розслабленого гомілками його сина він узяв до свого дому, посадив за свій стіл і сподобив найвищої почесті. І не соромився цього, не приховував і не думав, начебто царський стіл може бути зганьблений каліцтвом юнака. Навпаки, ще красувався і хвалився цим. І справді, кожен, хто розділяв з ним трапезу, йшов від нього з великим уроком великодушності. Бачачи, що син Саула, який учинив Давидові так багато зла, має в нього таку честь, кожен, хоч би він був лютіший за всіх звірів, починав соромитися й червоніти за себе, і мирився зі всіма ворогами. Величним було би навіть і те, якби Давид дав стіл синові Саула в іншому місці і визначив для нього належне забезпечення. Але допустити його до власного столу — це вже вершина великодушності.

Ви, звичайно, знаєте, як нелегко любити дітей своїх ворогів. Але що я кажу — любити? (Як нелегко) не ненавидіти їх, не переслідувати. Багато хто після смерті своїх ворогів перекладає свою ненависть до них на їхніх дітей. Не так учинив великодушний Давид. Ні, він і за життя ворога рятував його, і після його смерті переклав свою прихильність на його дітей. Що святіше за Давидову трапезу, за якою були діти ворога, ворога-вбивці? Що може бути більш піднесене за той бенкет, на який виливалося так багато благословення? Той, хто скликав (на цей бенкет), швидше був ангелом, а не людиною. І справді, до цього (ангельського) лику його вводить милосердя і любов до дітей людини, яка тисячі разів мала намір убити його і зберігала цей намір до кінця життя.

Так роби і ти, улюблений. Виявляй послуги дітям своїх ворогів і за життя, і після їхньої смерті. За життя, щоби таким чином примиритися з їхніми батьками, а після смерті, щоби прихилити до себе велику милість від Бога, одержати незліченні вінці й так само заслужити незліченну доброзичливість від усіх: не тільки від тих, кому ти виявив милість, але й від тих, котрі це бачили. Це захистить тебе в день суду. Вороги, для яких ти виявив милість, будуть на суді для тебе сильними заступниками, ти загладиш безліч гріхів й отримаєш нагороду. Хоч би ти вчинив безліч гріхів, але підносячи молитву, в якій говориться: прощайте ворогам вашим, і Отець ваш простить вам гріхи ваші 3, — неодмінно отримаєш прощення всіх своїх гріхів, і будеш тут жити в добрій надії, і користуватися загальною прихильністю. Справді, кожний, хто побачить, що ти так любиш ворогів і їхніх дітей, чи не захоче зробитися твоїм другом і приятелем, і за тебе все і зробити, і потерпіти? А коли ти будеш мати таке милосерда від Бога і всі будуть молитовно бажати тобі всяких благ, то яка тоді неприємність може спіткати тебе і хто буде щасливішим у житті за тебе?

Не будемо дивуватися цьому тільки тут, але будемо дотримуватися цього і вийшовши звідси. Обійдемо скрізь і, впізнавши кожен своїх ворогів, примиримо їх із собою і зробимо щирими друзями. Якщо потрібно буде і вибачитися, і попросити в них прощення, то не відмовмося і від цього, хоч би й самі були скривджені. Так ми приготуємо собі велику нагороду і непохитне сподівання. На такому шляху ми, безсумнівно, досягнемо Царства Небесного за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, Якому з Отцем і зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.


Бесіда 2 | Зміст |

  1. Ці слова Святитель додав від себе для підсилення суті змісту. []
  2. Ці слова відсутні в сучасних текстах Біблії []
  3. Св. Іоан Золотоустий передає своїми словами заповідь Спасителя про прощення ближнім образ, які вони вчинили нам (Мф. 6, 14; 18, 35; Мк. 11, 25-26). []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS


Українська Церковна Архітектура














Нагору