«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаІсторія, моваУкраїнський патріот із династії Габсбургів

Документи №№40-52.

Листи ерцгерцога Вільгельма Габсбурга до барона Миколи Василька

№40

Копія

18.IV.1917

Любий пане Василько! 1

Насамперед хочу від щирого серця подякувати Вам за календарі та газети. Мої хоробрі улани дуже їм зраділи, тим паче, що я роздав їх їм до свята Великодня.

Зараз я знаходжуся із моїм ескадроном на дуже вигідній позиції, тому що наша частина дуже добре облаштована і тут досить затишно. Вже 3 тижні панує справжня весняна погода.

Тут, я опинився зовсім відрізаним від усіх світових подій та політики, отримую зовсім мало новин, тому-то і хотів би Вас попрохати, любий пане Василько, повідомляти мені про стан нашої справи; звичайно, це є дуже нескромне прохання, але до цього мене спонукає моя симпатія та любов до «нашої» справи, і я сподіваюсь, що Ви вже переговорили із Його Екселенцією Черніним. З газет із тремтінням в серці я відслідковую події в Росії, а особливо ті, які стосуються автономії України!

Я дуже сподіваюсь, що у нас, нарешті, визнають серйозність теперішньої ситуації, і, беручи до уваги події у Росії, які стосуються також і України, здійснять потрібні кроки. Я гадаю, що настав час піти українцям Австрії на поступки, не зважаючи на те, що і досі до них не ставляться належним чином. Наразі я не дуже добре поінформований про стан справ, та я все одно сподіваюся на найкраще майбутнє, тим паче Ви знаходитесь наразі у Відні, і я вірю, що Ви докладете усіх своїх зусиль, щоб зробити з Австрії Велику Австрію, саме цієї мети всі ми прагнемо, саме за цей ідеал всі ми боремось. А хіба неможливо, щоб Україна відокремилася від Росії як самостійна держава — у випадку, якщо вона стане автономією, щоб у союзі з Австрією бути стіною-кордоном проти потужної Росії? Я вважаю, що ця ідея в російській Україні вірно пропагується, що вона незабаром там утвердиться і набуде для нашої вітчизни дуже великого значення, стане нам дуже корисною, але зараз втілити цю ідею у життя дуже важко, і саме Ви, любий пане Василько, можете цьому сприяти. Прошу Вас написати мені, що Ви про це думаєте, і чи Ви вважаєте, що цю ідею можна втілити у життя? Я вважаю це за можливе! Звичайно, цю ідею повинен підтримати міністр зовнішніх справ. Чи Вам що-небудь приблизно відомо, в яких рамках буде заключено мир? Якої думки у Вас про Східну Галичину та Буковину?

Будь ласка, не сердьтеся на мене через таку кількість питань, адже я надзвичайно люблю своїх людей, щоб усім цим не цікавитися. Я думаю, що в разі прояснення справи стосовно Східної Галичини та Буковини, було б дуже важливо дати публічний знак визнання українського народу, будь-то це у формі українського університету в Лемберзі, чи у іншій формі, наприклад, у формі введення виразу УКРАЇНЕЦЬ замість РУТЕНЕЦЬ у службовій мові. Якщо Ви, любий пане Василько, поділяєте мою думку, то, будь ласка, я прошу Вас порушити це питання у компетентних інстанціях. Я звертаюся до Вас із повною довірою, оскільки я впевнений, що Ви один з небагатьох, хто щось може зробити для українського народу! Я це міг би також робити, але я не хотів би відкритися перед партією націоналістів — так буде безпечніше і краще.

Стосовно українського легіону я вважаю наступне: Чи прийшов до Вас лист-відповідь від Його Екс[еленції]2? Як ставиться міністр зовнішніх справ до подій в російській Україні? Я сподіваюся, що він не лише дізнається про ці події, а й слідкує за ними та здійснює контрзаходи!

Я посилаю Вам цього листа з одним уланом, який іде саме до Відня, він залишатиметься у Відні 5-6 днів, і я доручив йому, перед його від’їздом до полку знову до Вас навідатись, щоб, можливо, забрати від Вас відповідь. У випадку, якщо Ви не матимете часу, прошу Вас написати мені пізніше і про все детальніше — лист піде за спеціальним призначенням — тобто я отримаю його прямо в руки.

Наразі я закінчую, ще раз дякую Вам за Вашу ласку та прошу вибачити мене за таку кількість питань.

Я покладаю долю України до Ваших рук, залишаюсь завжди Ваш вірний, щирий та вдячний

Ерцгерцог Вільгельм м[ісце] п[ідпису]

18/1V. [1] 917 Пол[ьова пошта] 284. Н.13

2. Ескадрон.

(Там само. — Ф. 358. — On. 3. — Спр. 166.— Арк. 1-2. Машинописна копія нім. м.)

№41

Копія

22.IV.1917

Любий пане Василько! 3

Насамперед прошу Вас вибачити за мій новий лист, адже замітка про те, що Бобжинський пішов у відставку, змушує мене його писати, тому що мені незрозуміло, чому ця людина складає з себе повноваження — чи прийняв він іншу орієнтацію стосовно питання особливого становища Галичини? Я сподіваюся, що вона на користь східної частини, що я встановив після дебатів у Польському клубі4, що, здається, він втратив спокій? Як я дізнався, митрополит повинен незабаром приїхати до Відню, це було б дуже добре, щоб усе було «врівноважено». Я гадаю, що саме зараз у Петербурзі він повинен зорієнтуватися стосовно теперішнього становища і по його поверненні, звичайно, повинен переговорити з Його Величністю; сподіваюся, що разом із політичними бажаннями українського народу він ознайомить також усі найвищі кола із питанням віри, тому що мені здається, завдяки цьому можна буде поставити українське питання в цілому. Одній людині церкви буде дуже важко це виконати, та він напевно досягне багато у цій справі завдяки релігії, навіть якщо ціла українська справа видаватиметься другорядною, але це буде найважливішим поштовхом для її вирішення; головним є лише початок — проведення її — це вже інша справа.

У польських політичних колах розмовляють взагалі про поділ Галичини на дві частини, як і було свого часу задумано A.O.K. Я гадаю, що, власне, тому і пішов Бобжинський у відставку. Потім, здається, нібито Німеччина усі політичні намагання війни передала нам — Австрії, а собі навпроти поставила завдання вирішення військових питань Центральних держав5. Це звичайно було б прогресом, тому що не критикуючи їх політику, я вважаю, що Австрія до цього має більше таланту, тим паче, що Австрія у цій справі розглядається більш охоче, ніж німецький райх.

Цей лист я знову передаю Вам з одним уланом, якому я також доручив забрати від Вас відповідь, любий пане Василько, звичайно, лише у тому разі, якщо Ви не будете дуже зайняті.

Я часто згадую Ваші пророчі слова і повинен Вам щиро сказати, що я також вірю у щасливе вирішення такого важливого питання — яким раніше ніхто не цікавився, але зараз змушує нас здійснювати щось на зразок російської революції.

Я сподіваюся, що Ви прочитаєте цього листа у доброму здоров’ї. Тут, я почуваю себе дуже добре серед моїх уланів, хоча дещо відокремленим від великої справи. Якщо я навіть і підтримую контакт із Віднем, то найчастіше потім не отримую ніякої пошти і мені залишається лише боязке очікування.

Наразі я закінчую із проханням, якщо Ви матимете час, зорієнтувати мене у ситуації, і залишаюсь завжди Ваш, любий пане Василько

Ерцгерцог Вільгельм м[ісце] п[ідпису]

(Там само.-Арк. 3-4. Машинописна копія нім. м.).

№42

Копія

29/IV. 1917.

Любий пане Василько! 6

Насамперед хочу Вам висловити найщиріше та від усієї душі спасибі за приємний лист із такою важливою інформацією. Будьте певні, що я з великою наполегливістю буду доносити до керівних установ Ваші поради щодо здійснення разом із нашими сусідами спільних кроків і буду акцентувати на їх важливості та вчасності саме зараз. Я дуже зрадів, коли дізнався, що небезпека особливого стану для нашої України вже минула, та я завжди був впевнений, що такий важливий крок може бути зроблений лише на парламентському рівні. З іншого боку треба, на жаль, визнати, що прийти до цього наш уряд вимусила лише російська революція, що є дуже сумним знаком, але ж на помилках вчаться, і я сподіваюсь у майбутньому ці помилки не повторюватимуться.

Ті два листи, що Ви мені доклали, мене дуже зацікавили, але особливо зацікавив той, у якому Міністерство внутрішніх справ повідомляло, що не виключається введення назви «Україна».

У той же час я Вас дуже прошу, любий пане Василько, вибачити мені за зміст листа, оскільки зараз мені нічого не залишається, як [одночасно] з великим задоволенням відповісти на Ваш приємний лист від 24/IV7. Я докладаю Вам одну статтю опубліковану урядом, в якій повідомляється по-перше, що Україна начебто хоче від Росії відокремитись! Спочатку вона не зможе існувати самостійно як окрема держава, Росія їй не допомагатиме, отже нашим завданням могло б бути допомога Україні, але у такому разі треба розробити активну політику, у жодному разі ніякої пасивності із девізом: «ми не втручатимемося у внутрішні справи Росії», ми повинні показати, що цим самим ми прагнемо покласти початок миру, а цими словами ми лише вкажемо на нашу слабкість.

Будь ласка, не сердьтеся на мене, любий пане Василько, але я знову прошу Вас про один проект, який Ви вже одного разу назвали таким, що не може бути виконаним: якщо справа дійсно дійде до того, що Україна відокремиться від Росії, про що йдеться у цій статті, то, на мою думку, не виключено, що треба буде надати знов створюваній державі Україні підтримку з боку центральної влади, звичайно із міцною підтримкою Міністерства зовнішніх справ, але при умові, що воно проводитиме сильну та активну політику. Через це ми: 1) зробимо собі велику користь; 2) зможемо зробити українців австрофілами саме за допомогою одного такого акту підтримки. Звичайно, тоді можна іти далі та домогтися федерації із нами через поступки окремим областям, що знов-таки принесе нам багато переваг, а саме:

1) краще мати прихильно налаштовану державу (народ), ніж незадоволений народ; 2) у цьому випадку ймовірна поступка областям була б почесною, що при теперішніх відносинах виливається у примус. Звичайно, всі ці роздуми можна було б втілити у життя лише за умови, якщо вже буде достовірно відомо, що відокремлення відбудеться.

Я саме сподіваюся, що граф Шептицький дуже точно зорієнтується під час свого теперішнього перебування та повідомить нам вірні дані, і тоді вже, я гадаю, настане той момент, коли треба буде звернути увагу уряду на здійснення того вирішального кроку, який визначить майбутнє існування Австрії. Іншого кращого рішення я не можу собі уявити.

Ви пишете, любий пане Василько, що майбутнє Вам здається чорним, я не поділяю з Вами цієї думки, тому що, по-перше, я завжди був і зараз є оптимістом, по-друге, австрійська монархія ше не досягла своєї найвищої точки, мені здається, вона досягне її лише після війни, коли відбуватимуться великі перетворення, і я впевнений, що Австрія крокує назустріч новому та славетному часу, так само і Україна!

Якщо Німеччина має за кінцеву мету насильство над не німецькими націями нашої держави, то я вважаю цю мету безперспективною з тієї причини, що Німеччина вже досягла всього, чого вона могла досягти та знаходиться зараз на похилій кривій світової історії, а у слов’янської нації проглядається велике майбутнє, яке вже багатьма визнається.

Я ще раз прошу Вас, любий пане Василько, вибачити мене за те, що я займаю Ваш такий дорогоцінний час, адже я Вам дуже довіряю і тому можу викласти Вам усе, що бентежить мою душу.

Я сподіваюся, що Ви читатимете цей лист у доброму здоров’ї, наразі закінчую лист і з щирими вітаннями залишаюся завжди Ваш вірний та вдячний

Ерцгерцог Вільгельм м[ісце] п[ідпису] (Там само.-Арк. 14-16. Машинописна копія нім. м.).

№43

Копія8

30.IV.1917

Любий пане Василько! 9

Я щойно отримав Ваш милий лист, який приніс мені багато радості.

Не знаходжу слів висловити мою велику вдячність Вам за Ваші старання, які обов’язково приведуть до успіху. Дуже щасливий, що саме з моєї ініціативи Ви виконуєте усе із успіхом, впевнений, що прислана Вами до мене довірча особа зможе зробити багато чого доброго та корисного. Отже прошу Вас ще раз прийняти мою найщирішу вдячність, і Ви можете бути певними, що я одразу же візьмуся за роботу, щоб повністю вникнути в українську справу.

Незабаром до Бадену приїжджає принц Парма10, який намагатиметься від мого імені зробити для українців усе можливе — само собою зрозуміло, що він зберігатиме повну таємницю.

Мене дуже порадувало Ваше повідомлення про те, що наші справи у доброму стані, тому що я дуже тісно зв’язаний із хоробрим українським народом та завжди охоче поділяю з ним і радощі, і горе. Мені було дуже приємно дізнатися про часткове заспокоєння, яке все ж таки встановлюється. З цього приводу я сподіваюся, що це не призведе до будь-яких хвилювань в українському таборі, і воно не буде більше напружувати наші й без того напружені нерви.

Вважаю дуже важливим, що Ви маєте можливість залишатися із своєю довірчою персоною у постійному контакті, тому я одразу хочу Вас попрохати, щойно надійдуть нові повідомлення, то одразу мене інформувати, і якщо Ви цього забажаєте, я можу розпорядитися та відправити за цими повідомленнями свою людину, яка передасть їх мені особисто, але я прошу Вас попередити мене про це бажання заздалегідь за 1-2 тижні.

Ви побоюєтеся, що закулісні дії Бобжинського можуть зашкодити Вашим планам — а я за це не хвилююся, тому що він не є великодушною людиною, він завжди пливе по малій течії, просто за вітром, просто за кожним окремим членом Польського клубу. Крім того про посилання довірчої людини він не повинен нічого дізнатися.

Вчора я також отримав повідомлення з Відню з одного дуже компетентного джерела, що, можливо, взагалі не буде проголошено жодного особливого стану, а просто здійснено поділ Галичини, що зараз Німеччина має побоювання стосовно провінції Познань, але, як вважає один мій знайомий, що саме це зараз є причиною великої дискусії між двома державами, яка і повинна завершитися здійсненням програми в Австрії, до втілення якої так прагнуть українці.

Я сподіваюся, що Шептицький незабаром повернеться, тому що, якщо він торкнеться у Й[ого] В[еличності] питання про церкву, тоді я вважаю, можна бути впевненими, що українська справа рушила з місця, і що вона повинна стати головним пунктом політики.

Щойно я отримав лист від одного мого знайомого, скажу, що це довірена особа з Берну (Швейцарія), де він повідомляє, що така нейтральна держава як Швейцарія із задоволенням сприймає факт створення України. У Швейцарії також перебувають декілька українців, які в свій час були вислані старим урядом. Серед них є також один чоловік, який представляє австрофільські погляди, він повинен вже через 4 тижні повернутися до Росії. Я буду намагатися встановити із ним зв’язок за допомогою моєї довірочної людини, і передам йому деякі інструкції. Перед цим я хочу Вас попрохати, любий пане Василько, порадити мені, в яких рамках подати йому ці інструкції. Я також охоче повідомив би Вам ім’я цього чоловіка, але я дав слово, його ім’я нікому не називати. Чим далі тим все більше я сподіваюся, що незабаром постане зовсім вільна Україна із австрофільським напрямком! Зараз залишився лише один фактор і ним є Міністерство закордонних справ, яке повинно стати важелем у цій політиці і в цьому напрямку ми мусимо найактивніше діяти і надалі. Що стосується українця з Швейцарії, то я прошу Вас про нього нікому не розповідати, тому що він поїде не через Австрію, а через Францію, Англію та Швецію. Контакт з ним залишається, але дуже далекими окольними шляхами через Росію, Швейцарію та Австрію!

Сьогодні я отримав листа від Гужковського, дуже дивно, що. він сповнений оптимізму, дивиться у майбутнє із великими сподіваннями, і я написав йому дуже зворушливого листа, який його підтримає.

Я дуже радію, любий пане Василько, що Ви себе добре почуваєте, але як людина, яка щойно почала одужувати, Ви не повинні так багато працювати.

Я також у доброму здоров’ї, і мені тут дуже добре серед моїх українців. Маю написати чимало листів, бо у Відні я багато чого досяг переговорами — але наразі вже такої можливості немає, тому мені залишається тільки писати. Перепрошую, що і надалі турбуватиму Вас своїми листами.

Ще раз від усієї душі дякую Вам від свого імені та від імені усіх українців, хоча вони про це й не здогадуються, і прошу Вас, як щось новеньке з’явиться, повідомте мені, будь ласка. Наразі я буду закінчувати, мій любий пане Василько, із найкращими побажаннями завжди Ваш вірний та вдячний

Ерцгерцог Вільгельм м[ісце] п[ідпису] (Там само. – Арк. 17-19. Машинописна копія нім. м.).

№44

Копія

20.V.1917

Любий пане Василько! 11

Я прошу Вас не ображатися на мене за те, що я знову Вам пишу та забираю у Вас дорогоцінний час, але я Вам хотів лише повідомити, що декілька днів тому до мене приїжджав підполковник Гужковський, і він попросив мене, коли я Вам писатиму передати Рам його найщиріші вітання.

Як я дізнався з газет, Ви були у графа Черніна та у начальника генерального штабу, і, виходячи з цього, я гадаю, що Ви отримали нову інформацію, отже я дуже прошу Вас її мені повідомити, якщо Ви тільки на це матимете час. Що стосується нової інформації з мого боку, то я можу Вам повідомити лише наступне: справа вирішення особливого положення Галичини дуже далеко відсунута через опозиціоністський настрій обох народів, що проживають в країні, але мені здається, що шанси поділу Галичини навпіл ще повністю не вичерпані. Зважаючи на промови Польського клубу стає зрозумілим, що набагато небезпечнішим для Австрії був і є намір поляків повністю заволодіти Галичиною: «Галичину — до Польщі!».

Одразу, як я дізнався від Вас про новини, з усією своєю енергією виклав стан справи усім нашим найважливішим установам, і отримавши їх відповіді я роблю висновок, що мої обґрунтування та мій хід думок були принаймні взяті до уваги та для використання, майбутнє покаже, якщо це не так. Крах кола Білінського та Бобжинського вказує на те, що уряд зовсім не збирається втілити у життя мрії Польського клубу. Потім, здається, що уряд дуже добре поінформований про події в Росії, і, на мою думку, його увага прикута до українських партій в Росії, а саме, партій Грушевського12 (Федеративна)13 та самостійницького напряму14, які дуже швидко розвиваються та знаходяться у тісному контакті з народом, в той час як перша партія впливає головним чином сьогодні лише на інтелігенцію. До 2-ї належать: соц. — революційна] партія — укр[аїнська] національна п[артія]15, вона є дуже популярною, потім різні молодіжні організації та частина українських] соц[іал] демократів16. І, здається, уряд звернув особливу увагу саме на другу, міцніючу партію. Я сподіваюся, що з приводу цього питання дійдуть висновку саме зараз, або вже ніколи! Тобто, що стосується нашої монархії, то автономна Україна буде утворена!

Чи від’їхала Ваша довірена людина? Я вважаю, що попри те, що ми часто переживаємо відчай, все одно повинні далі працювати заради свого ідеалу — заради мети свого життя.

Прочитав в «Українському кореспонденті» від 17.V., № 19/20, на сторінці 16, статтю про взаємодію як східних галичан, так і буковинців!17 Це все завдяки Вам, любий пане Василько! За це я Вам дуже вдячний!

У будь-якому разі я стою осторонь від партійних суперечок, але після того, як я зацікавився майбутнім України, яка стала моєю рідною Батьківщиною, вважаю своїм обов’язком від усієї душі подякувати Вам за те, що Ви доклали багато зусиль для досягнення так нами бажаного єднання, про яке я Вам розповідав у Відні.

Наразі завершую і прошу, якщо матимете на це час, то напишіть мені про усі новини, залишаюсь завжди Ваш вірний, щирий та вдячний

Вільгельм м[ісце] п[ідпису]

(Там само.-Арк. 22-23. Машинописна копія нім. м.).

№45

Копія

8.VI.1917.

Любий пане Василько! 18

Щиро дякую Вам за Ваш такий милий та докладний лист від 27.V. Ви не повинні на мене сердитися, що відповідаю Вам лише сьогодні, адже я на декілька днів від’їжджав, і коли повернувся, вже вдома отримав Вашого милого листа. Із превеликим задоволенням та радістю прочитав я цю особливу новину, яка стосується графа Клама. Я дуже радий, що зараз приділяється багато уваги українській справі і до самих українців ставляться надзвичайно шанобливо. Сподіваюся мати можливість зробити все для того, щоб таке ставлення залишилося і надалі, тому я постійно працюю та безперервно акцентую увагу на «Україні» у всіх найвпливовіших колах суспільства. Я також дуже радий переконатися, що мої високі помисли стосовно справи Східної Галичини, здається, починають втілюватися в життя. Як я і передбачав у правильності моїх намірів стосовно української справи та справи об’єднання Східної Галичини з Буковиною упевнив мене лист мого старшого брата. Я йому написав одразу після подій у Кракові, що там відбулися — насамперед, маю на увазі Польщу та Галицьке питання — і звідси роблю висновок, що мій брат напевне знає, що я цікавлюся українцями, і я отримав від нього наступну відповідь: «відома справа вирішиться для обох сторін позитивно, за своїх людей не хвилюйся, детальніше я напишу тобі пізніше, коли матиму час». Після цього листа я від нього я більше нічого не отримував, але очікую його, і звичайно, якщо у ньому буде щось важливе, одразу Вам повідомлю, любий пане Василько. Що стосується триалістичної ідеї, то вона є суто австрійською ідеєю, але втіленню її у життя багато перешкод завдає керівництво Німеччини. Але все одно, враховуючи здатність нашої влади до реорганізації у порівнянні з Німеччиною і вплив, принаймні частково демократичних подій в Росії, ця ідея невдовзі знайде своє втілення! Але цей вплив буде помірним, без революційного як у ворожій країні відтінку.

Я вважаю, що Ви, любий пане Василько, вчинили дуже добре, не сповістивши українців про повідомлення графа Клама, і я також поділяю Вашу думку.

Мені дуже цікаво, якими будуть новини із Стокгольму та з Росії! Якщо вони прийдуть раніше кінця червня місяця, то я прошу мене про це повідомити, тоді я пришлю Вам за ними свою людину, тому що поштою їх відправити було б занадто ризиковано! Те, що Ви, любий пане Василько, бажаєте приїхати до Лембергу, є доказом Вашої щирої вірності, за яку я Вам дякую від усієї душі, але я зовсім не хотів би забирати Ваш дорогоцінний час. У будь-якому разі Ваш приїзд може відбутися лише після отримання першого повідомлення. Я повинен приїхати до Відня на початку серпня і неодмінно завітаю до Вас. Ваші слова, що я можу з Вами радитися з будь-якого питання, мене дуже зворушили, тому в свою чергу я прошу Вас прийняти мою найщирішу вдячність, і я знову запевняю Вас у моїй глибокій довірі Вашій особі, а також у незмінній з мого боку вірності Вам та хороброму українському народові, який я так гаряче люблю.

З газет я дізнаюся, що Шептицький проводить колосальну роботу, я сподіваюсь, що ця людина незабаром повернеться до нас — тоді мені було б набагато легше працювати ніж зараз.

Я також від усієї душі дякую Вам за намагання об’єднати партії, хоча ще й не всю, але велику частину роботи в цьому напрямку Ви вже зробили. Адже завдяки Вашій невтомній діяльності справу буде завершено, та незабаром ми зможемо сказати: «Єдність робить нас сильними!».

Я прочитав у газеті промову Українського парламентського представництва, звернену до Й[ого] В[еличності] на аудієнції, тому я прошу Вас ласкаво повідомити мене, що Й[ого] В[еличність] відповів представництву — я впевнений, що Й[ого] В[еличність] повністю розуміє точку зору українців і візьме до уваги усі їх побажання. Принаймні, я вважаю, що Й[ого] В[еличність] підготує їх до виконання усіма прямими та непрямими шляхами. У будь-якому разі я констатую той факт, що симпатія до українців з кожним днем підвищується взагалі і в окремих випадках (серед компетентних осіб) — такому повороту ми безпосередньо завдячуємо полякам за їх зухвале та задирливе ставлення до нас.

А зараз, любий пане Василько, я переходжу до великого, дуже великого прохання:

Мій 13 полк уланів є суто українським, і він нещодавно заснував фонд інвалідів з пожертви наших хоробрих уланів (звичайно лише нашого полку). Тепер зовнішні надходження стали можливими, тому я прошу Вас, любий пане Василько, попрохати всіх оточуючих Вас українських людей зробити внесок у цей важливий та благородний фонд, який заснували українські солдати. Також я додаю нескромне прохання, по можливості передати усім знайомим Вам українцям, що 13 полк уланів є чисто українським, який заздалегідь від усієї душі дякує за кожну — навіть крихітну — пожертву у цей фонд. Я прошу Вас, любий пане Василько, зібрати усі можливі пожертвування та переслати на мою адресу.

Будь ласка, не сердьтеся на мене через таке дуже нескромне прохання, адже я роблю це для моїх хоробрих українських уланів, вважаю це моїм обов’язком як солдата, і вірного друга моїх людей. Ці пожертви збираються з високою та благородною метою.

Наразі закінчую і сподіваюся, що Ви прочитаєте цей лист у найкращому самопочутті. Ще раз прийміть мою вдячність від усієї душі за Ваш милий лист та Ваші старання.

З найкращими побажаннями залишаюся завжди Вам вірний та вдячний

Вільгельм м[ісце] п[ідпису] (Там само.-Арк. 24-26. Машинописна копія нім. м.).

№46

Копія

1.8.1917.

Любий пане Василько!

Найщира подяка за дорогий для мене лист, який я сьогодні отримав. Коли я повернувся з обіду від Захера, то по телефону отримав наказ наступного дня разом з Й[ого] В[еличністю] їхати до Східної Галичини! Я був дуже радий за надану мені таку велику честь поїхати разом з Й[ого] В[еличністю]до цієї області, якою я, як українець, цікавлюсь особливо, але все ж я найбільш зрадів, коли під час мого прибуття, саме коли я вже сідав у поїзд у Відні, Й[ого] В[еличність] повідомив: «Чи знаєш ти, любий мій Вільгельме, шо я тебе взяв тому, щоб українці мали публічний знак, шо я виявляю інтерес до цієї країни та людей, і через те я беру саме тебе, тому шо ти дуже добре знаєш сучасні обставини». Цей вислів мені у тисячу разів дорожчий, ніж орден чи будь-яка пошана. Поїздка була дуже чудовою та цікавою: ми були у Калуші, Станиславові, Ясині, Надвірній, Делятині, Коломиї, Тернополі. Весь час була чудова погода та прекрасний прийом, при цьому я маю наголосити на зверненні одного зі священиків у Коломиї, яке було дуже чудове та справило глибоке враження на Й[ого1 В[еличність1. На жаль, росіяни багато зруйнували. Під час поїздки я мав розмову з паном Зайдлером стосовно українських питань. Із поїздки з Й[ого] В[еличністю] я виніс наступне, тобто він мені пообіцяв:

1) залишається військовий намісник: 2) університет; 3) буде впроваджено заміну на «український» замість «рутенського». Стосовно цього Й[ого] В[еличність] теж розмовляв із Зайдлером.

Потім він найсуворішим образом наказав графу Гуйну і Його Екс[еленції] Бьому19 стосовно справедливого та доброзичливого ставлення до укр. населення. Це торкнулось також і німецьких військ. В подальшому наказав також не проводити жодних реквізицій, якщо вони не є вкрай необхідними.

Далі, жодному українцю суд не може винести смертного вироку без згоди на це Й[ого] В[еличності].

Отже, як Ви бачите, шановний пане Василько, я працював із Й[ого] В[еличністю] і під час поїздки й таки дечого досяг. Я сподіваюсь, що і надалі справа буде так само успішно просуватися вперед. Коли я у Відні прощався із Й[ого] В[еличністю], перед поверненням додому, він ще раз висказав свої думки відносно України і доручив і надалі турбуватися про пю справу.

Учора я розмовляв з Сингалевичем20, дуже приємною, стриманою людиною, він здається мені спокійним. Він справив на мене добре враження. Інші — Кост[ь] [Левицький]21, Романчук, Бачинський мають зайти до меие у Відні 5-ого або 6-ого числа. П’ятого я їду до Бідня, щоб там ще раз зустрітися з Черніним, Зайдлером та українцями, потім я їду на 2 дні до батьків у Зайбуш і виїжджаю до рег[іменту]. Отже саме тому я прошу Вас писати мені листи лише до per[іменту], тоді я їх неодмінно отримаю. Сподіваюсь, що коли митрополит знову прибуде до Відня, він мені подзвонить.

Вибачте мені за стислого листа. Але у мене дуже мало часу. Як тільки дізнаюсь щось нове, то одразу ж Вас повідомлю і Вас прохаю зробити те ж саме.

Вільгельм м[ісце] п[ідпису] (Там само. – Арк. 34-35. Машинописна копія нім. м.).

№47

Відень, 8 грудня 1920 р.22

Високоповажний Пане После, Шановний Пане Васильку Як я чув, Ви маєте цими днями їхати до місця осідку Українського Уряду; при цій нагоді я хтів би просити Вас, Шановний Пане Василько, заопікуватися там справою мого авто, Міністр Ніковський23. Член Української Центральної ради (тов. голови) та Малої ради. 21.06-18.09.1918 р. очолював опозиційний до гетьманської влади Український національно-державний союз, член його президії. Наприкінці 1919 p.-на початку 1920 р. — співробітник Української Академії наук (УАН). Від 26.05.1920 р.— міністр закордонних справ УНР в уряді В. Прокоповича. Очолював комісію з розробки конституції УНР (1920-1923). У 1924 р. повернувся до Радянської України, керував правописно-термінологічною комісією Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). У 1930 р. засуджений за «Справою СВУ» до 10 років ув’язнення, які відбув на Соловках. Помер після звільнення у блокадному Ленінграді.)) під час свого останнього перебування у Відні обіцяв мені сю справу залагодити.

Авто це — Мерседес, 60 сил, відкрите — моя власність; перед моїм від’їздом з Кам’янця-Подільського, я лишив його в користування Пану Доктору В. Сторосольському, в той час заступникові Міністра Закордонних Справ — п. Андрія Лівицького24.

Авто прийшло після Варшави, і було у користуванні тамошньої нашої місії. Ви знаєте, Шановний Пане Василько, що у мене нема ані крейцера власних грошей, завдяки моїй ще з-за австрійських часів українській політиці, бо тоді мій батько відібрав мені права на спадщину. Вірьте мені, я ніколи б не звернувся до Вас із подібним проханням, як би я хоть трохи мав власних грошей, але, як це мені й є неприємне, обставини примушують мене зробити се. Я знаю, що таке авто зараз коштує величезних грошей, але я далекий від того, аби вимагати повне відшкодовання, тим більш, що як я знаю, в розпорядженні Українського Уряду нема багато зайвих грошей. Я прошу лише, аби мені, як що це можливо, Уряд виплатив звідти частину.

Я звертаюся до Вас строго довірочно, Шановний Пане Василько, тому, що я не хочу, аби хто-небудь про се знав, і тому, що справа ся дуже делікатна, тим більш, що Ви можливо один, що напевно знаєте про те, які кошти є в розпорядженню нашого Уряду. Таким чином ще раз прошу справу цю порушити лише тоді, коли буде для цього можливість, бо я як український патріот, далекий від того, аби пошкодити чим небудь нашому Урядові, бо перш за все — державна справа, а потім приватна.

Можливо буде для Вас, Шановний Пане Василько, допомогти мені в тій справі — прошу Вас зробити се і повідомити мене.

З запевненням мого правдивого поважання, зістаюся завжди Вам вдячний і відданий

Василь Вишиваний (підпис) Полковник

(ЦДАВОУ- Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 315. -Арк. 45-45 зв. Машинописна копія укр. м.).

№48

[11 січня 1921 p.]25

Високоповажний Пане После!

Після одержаної Вашої телеграми удалося мені зараз же роздобути «Вінер Журналь». Що торкається статті, то іритує26 мене її форма, зміст же її в головному відповідає оригінальному інтерв’ю, яке містить в собі, що я там підкреслив багато разів лише мої персональні переконання. Копію цього оригінала прикладаю27. Мене інтерв’ював один журналіст, якому я дав докладні інструкції щодо його опублікування. Останнє мало відбутись в той спосіб, як се зазначено в додаваємій копії, а між тим зроблено се в формі ніби моєї власної статті, проти моєї на то згоди. А до того ще-й зазначено: «Архикнязь Вільгельм Австрійський» — іменем, якого я не ношу і не смію носити як український громадянин Василь Вишиваний. Я прошу нічого в сій справі не робити, бо зміст де факто правдивий, а форму мінять вже запізно.

Ви пишете мені в своїй телеграмі, що з огляду на зміст Ви рахуєте се інтерв’ю фальсифікатом; сей уступ Вашої Телеграми для мене цілком незрозумілий, бо Ви, Високоповажний Пане Васильку, занадто докладно знаєте, що се є тверде переконання і я не боятимуся ні перед ким признатися в ньому одверто. В цім інтерв’ю я висловив мої персональні непохитні переконання, яких я триматимуся так довго, аж поки існуватимуть їх припущення. Мені дуже жаль, що я забув Вас повідомити раніш про се моє інтерв’ю, але я рахував і рахую сю справу за нічого не варту дрібницю, бо приватна людина, як я, завжди та перед кожним може висловлювати вільно свої думки. Я прошу Вас не надавати сій справі ніякого значіння надалі. Я був би дуже вдячний Вам, Високоповажний Пане Васильку, якби Ви були, ласкаві повідомити мене про думки, які Ви маєте щодо змісту сього інтерв’ю.

Я з правдивим поважанням зістаю завжди Вам вдячний та відданий Василь Вишиваний, полковник в[ласно] р[учно].

(Там само. – Арк. 248-250. Машинописна копія укр. м.).

№49

Будьте28 певні в одному: ніколи не мав я і не маю наміру шкодити Петлюрі29, бо я стою далеко від дрібних особистих інтриг. В моєму інтерв’ю я не сказав ні одного слова ні про Петлюру, ні про його Уряд. Як Ви знаєте, я завжди тримався скептичної оцінки Петлюри, але я певний в одному, що Петлюра є український патріот, який певно проти своєї волі заключив союз з Польщею30 і зробив се лише примушений до того обставинами. Бо який же український патріот міг-би відмовитися, не запитавши про то народ (Парлямент, Конституанта), від такої великої частини Української території, як Східна Галичина, Холмщина та Волиныцина, як би він не був в такому примусовому положенню, в якім був Петлюра.

Ви пишете, Петлюра заключив союз України з Польщею, а я кажу в інтерв’ю, що союз сей штучний. Так, — як те, так і друге правдиве. В зв’язку з цим виникає для мене питання: чи міг Петлюра без Народу (парламент), не запитавши останнього, сам на чужій території, під примусом, заключити такий союз правосильно? А такий союз (як вимушений) має бути природним? Петлюра, всі Українці, весь Український Народ в свій час (1918-1919) билися проти Поляків. Звідки, в який спосіб сорокапятиміліоновий нарід змінив так хутко свій політичний фронт?

Українці, Поляки і Антанта розуміють добре, що се так хутко не робиться, що се проти порядку річей, і по суті річей нічим иньшим бути не може. В якості приватної людини Ви, Шановний Пане Васильку мусите в цім зі мною погодитися, але як український урядник — я добре се розумію — цього зробити Ви не можете і не смієте. Український Нарід напевне стоїть осторонь від сього штучного союзу — в тому я непохитно переконаний, і таке саме внутрішнє переконання, наскільки я знаю, мусить мати й Петлюра, як український патріот.

В інтерв’ю я ясно зазначаю: ми мусимо шукати порозуміння з Польщею, але з Польщею «етнографічною». Це пишу я як український патріот, але ще більше маю права писати се як козак Української Армії, яка б’ється за самостійну Україну, що містить в собі всі українські землі, за таку Україну — я вірю — бореться також і Петлюра. Й ще більш я маю право опублікувати ці свої персональні думки як полковник тієї частини Армії, яка майже цілий рік кровію своєю боронила права самоопреділення Східної Галичини та Волинщини. Тисячі наших товаришів полягло там за українську справу і ганьба була б мені, якби я мовчки пройшов біля цього.

Я дуже радий, Шановний Пане Василько, що Ви зробили доклад Правительству. Зі спокійною совістю дивлюся на майбутнє.

Коли Уряд розглядатиме мою статтю як направлену проти нього чи проти Петлюри, то може мене оголосити «поза законом», як злочинця — але вірьте мені, що незважаючи на се я лишатимуся на віки вірним моєму українському народові, і всіми засобами старатимуся допомогти сьому народові осягнути його вольности та незалежносте на всіх українських землях.

Василь Вишиваний м[ісце] п[ідпису] (Там само. – Ф. 1429. – Оп. 2. – Спр. 94. – Арк. 252-253. Машинописна копія укр. м.).

№50

Рабенштайн, 23 січня 1921 р.31

Високоповажний Пане После, Шановний Пане Васильку Від усього серця дякую я Вам за Ваші добрі та ласкаві слова. Будьте певні, що мені дуже цінна Ваша порада, і я не можу як слід висловити Вам мою подяку за Вашу ласку віддати до мого розпорядження Ваш досвід. Я щасливий, що Ви не зрозуміли мене зле, і сподіваюся, що з розмови з сотником Ляріченком32, Ви ще ліпше побачите, що я робив усе з найліпшими намірами. Вибачте мені, що я пишу так коротенько, але я почуваю себе дуже слабим і тому не можу писати багато. Щиро Вам вдячний Василь Вишиваний в. р.

(Там само. – Арк. 257. Машинописна копія укр. м.).

№51

Копія 33

Рабенштайн, 3 березня 1921 р.

Шановний Пане Васильку!

Перш за все дякую Вам за те, що Ви Були ласкаві залагодити мою грошову справу. Зі слів мого осавула я зрозумів, на великий мій жаль, що і мою відповідь до мого батька34 Ви, Шановний Пане Василько, трактуєте як направлену проти українсько-польської комбінації. Це мені тим більш боляче, що се зовсім не було в моїх намірах. Я розглядаю сю справу, як невеличкий родинний інцидент, і абсолютно не міг не реагувати на цю справу, бо в такім разі се було б моєю малодушностію. Що моя фамілія ще за часів монархії шкодила українській справі — це Вам найліпше відомо, і сей факт я лише сконстатував. Останній уступ також цілком відповідає дійсности, бо Поляки завжди казали Цісарю: «При тобі стоїм і за тебе голови покладем!» Сей факт я дозволив собі нагадати тим, які можливо дуже хтіли би стерти тепер з памяти інших людей та й самим позабути цю формулу вірности. Моя відповідь до мого батька йшла з глибини багато морально пережившого серця, яке все принесло в жертву своєму ідеалові — Українському Народові, навіть найсвятіше — родину. Ви Шановний Пане Василько, сподіваюся не по-ставите мені в вину моє прагнення, бо мені тільки 25 років, а я так багато морально та душевно пережив. Я людина без батьківщини, без дому; покинутий і, як Габсбург, можливо зненавиджений. Я не маю і не мав би нічого більше для себе чекати, якби мене не стримувало моє «останнє», моє «все» — віра у вільний Український Нарід. Цією вірою я живу, і се для мене моє «Все» і моє «Останнє». Моє інтерв’ю і мій лист до батька дуже пошкодили мені самому; це я знав добре, ще й до того заки я їх мав писати, і се може бути доказом того, що я працюю не в власних інтересах, а для народу, належати до якого — се моя гордість! Українська інтелігенція най ставиться до мене з презирством — се зрозуміло для мене, се маленькі люде, нарід же сього не зробить — се моє внутрішнє переконання і моя єдина втіха і нагорода в моєму сумному життю. Сі рядки мого листа, Шановний Пане Василько, ледве чи будуть й Вам зрозумілі, бо щоби їх зрозуміти треба пережити те, що прийшлось пережити мені.

Я не пеїтик, а тому кажу завжди одверто все, чого інший не посміє сказати — така моя вада. Прошу Вас не доводити ні до чийого відома сього мого листа: він предназначений виключно для Вас, і я призвичаєний мої страждання переносити мовчки, бо часи, що ми переживаємо, і все те, що я пережив, зробили з мене фаталіста. До Вас же пишу в надії, що Ви мене хоч трохи зрозумієте — та по старій приязні, яку я завжди відчував та відчуваю до Вас. Я сподіваюся, що Ви не будете мене суворо судити, коли передумаєте мого листа. При кінці його хочу ще раз сказати Вам лише слідуюче: Сам особисто я й не шукаю і не хочу нічого для себе від Українців; не мав і не маю ніякої амбіції, і ніколи її не матиму, бо мною керують лише мої ідеали. Я хочу пережити тільки одно: я хочу побачити вільний, незалежний об’єднаний Український Нарід. І нікому не дозволю я розбити сі мої ідеали, за які я завжди, при всяких умовах, буду боротися, бо ними й доля них лише я тільки й живу. Кінчаю свій лист проханням вірити мені, що сї рядки йдуть від серця, що тяжко зранено й кровиться, але й радіє, бо має своє найсвятіше в життю — Український Нарід.

Ваш завжди щирий Василь Вишиваний, в[ласно] р[учно].

Полковник УСС

(Там само. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 7.-Арк. 216-217. Машинописна копія укр. м.).

№52

Відень, 14.ІХ.192135

Таємно

Вельмишановний Пане Міністре, Любий Пане Василько

Ваш лист був для мене несподіванкою і вразив мене дуже неприємно.

  1. Що я маю вести велику агітацію проти уряду Петлюри — це просто брехня. Петлюра сам у всьому далеко краще Зорієнтований» ніж Ви, Вельмишановний Пане Міністре, догадуєтесь або може почуваєте. Петлюра поінформований про кожний крок; на внутрішньому українському фронтові панує абсолютна єдність і солідарність, хоч назверх ми на око поборюємося. Так мусить бути. Внутрі є прицім тільки одна орієнтація, а саме самостійної Великої України (Сян-Кавказ), яку бажають мати і здобути спільно всі напрямки серед українців, але щоб це здобути, на те діляться табори, бо назверх є різні орієнтації і різні шляхи. Так є з Петлюрою і мною. Внутрі ми одні, назверх на око смертельні вороги.
  2. Що до мнимих грошових засобів, то я можу Вас запевнити, що не маю ніяких засобів до моєї особистої розпорядимості для мене.
  3. Ви, здається, вибачайте за твердість, маєте про мене «ліпше» переконання, бо хоч би я мав гроші, чи на те чи на друге, я вжив би їх на означену ціль, а не на себе особисто.
  4. Хочу подати Вам до відома і прошу Вас не робити з того абсолютно ніякого ужитку, що до Петлюри поїхав від нашої групи один чоловік, щоб його поінформувати докладно, а незабаром повинен приїхати від Петлюри один чоловік для нарад з нами.

Висловлюючи надію, що це останній раз, що ми займаємося вияснюванням сплетень, остаю Ваш, Вельмишановний Пане Міністре, щирий

Вишиваний У.С.С.

З копією вірно:

Начальник Канцелярії Міністра [закордонних справ] (підпис)

(Там само. – Ф. 3696. – On. 3. – Спр. 7. -Арк. 76. Машинописна копія укр. м.).

  1. Позначено рукою Вільгельма Габсбурга: «Конфеденційно» []
  2. Ймовірно, йдеться про А. Шептицького. []
  3. Позначено рукою Вільгельма Габсбурга: «Конфеденційно» []
  4. Очевидно, В. Габсбург мав на увазі польську репрезентацію в Австрійському парламенті. []
  5. Йдеться про Австро-Угорщину і Німеччину — центральні країни, які спільно з військовими союзниками — Болгарією й Туреччиною складали т. зв. Почвірний союз — воєнно-політичний блок доби Першої світової війни, що протистояв державам Антанти. []
  6. Позначено рукою Вільгельма Габсбурга: «Конфеденційно» []
  7. Див. документ №48. []
  8. Позначено рукою Вільгельма Габсбурга: «Конфіденційно» []
  9. Позначено рукою Вільгельма Габсбурга: «Конфеденційно» []
  10. Принц Парма — йдеться про брата дружини імператора Австро-Угорщини Карла І княгині Зіти Бурбон-Парма. []
  11. Позначено рукою Вільгельма Габсбурга: «Конфеденційно» []
  12. Грушевський Михайло (1866-1934) — відомий український історик і організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч. Професор Львів-ського університету (1894-1914), голова Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ, 1897-1913). Редактор «Записок НТШ» і «Літературно-наукового вісника», засновник і голова Українського наукового товариства (від 1908 p.). Належав до Української національно-демократичної партії, один з лідерів ТУП. Голова Української Центральної ради, лідер Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Після гетьманського перевороту відійшов від активного політичного життя. Від 1919 р. перебував у еміграції. 1924 р. повернувся до Радянської України, очолював історичну секцію ВУАН. Академік ВУАН (1923) та АН СРСР (1929). Зазнавав утисків та переслідувань з боку радянської влади, від 1931 р. був змушений жити в Москві. Автор численних наукових праць, головними з яких є 10-томна «Історія України-Руси», 5-томна «Історія української літератури», «Ілюстрована історія України» та ін. []
  13. Ймовірно через те, що Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ) була створена переважно членами Товариства українських поступовців (ТУП) — нелегальної міжпартійної громадсько-політичної організації, яка діяла у Великій Україні у 1908-1917 pp. і до якої у свій час належав М. Грушевський та більшість близьких до нього людей, В. Габсбург помилково пов’язує ім’я М. Грушевського з політичною силою ліберально-демократичного спрямування. УПСФ об’єднувала українських діячів на платформі автономії України та конституційно-демократичного ладу. Утворилася на базі Української радикально-демократичної партії в червні 1917 p., обстоювала еволюційний шлях соціально-економічних перетворень і в деяких питаннях стояла фактично на позиціях консерватизму. Автономію України в складі федеративної Росії передбачала як світову форму міждержавних стосунків і децентралізованої адміністративної влади. Більшість членів партії складала творча інтелігенція. Лідери:С. Єфремов (голова), А. В’язлов, A. Ніковський, О. Лотоцький, І. Шраг та ін. Друкований орган УПСФ — газета «Нова Рада». УПСФ була представлена в урядах УНР та Української Держави. Після поразки українських національно-визвольних змагань ЦК УПСФ емігрував спочатку до Львова, а згодом — до Праги. У 1923 р. УПСФ повернулась до старої назви — УРДП і прийняла нову програму, відмовившись від декларації соціалістичних ідей. Провід партії, на чолі з О. Лотоцьким, співпрацював з Державним центром УНР в екзилі. []
  14. Українська партія самостійників-соціалістів (УПСС) виступала за повну державну самостійність України. Утворена в грудні 1917 р. членами Української народної партії. Лідери: О. Макаренко (голова),О. Андрієвський, І. Луценко, О. Степаненко, П. Макаренко. Мала фракцію в Українській Центральній раді. За часів Української Держави входила до складу Українського Національного союзу, приєдналася до антигетьманського повстання. Представник УПСС О. Андрієвський входив до складу Директорії. Після відновлення УНР партія висловилась проти соціалістичного курсу та Трудового конгресу, наполягала на скликанні українського парламенту. В уряді В. Чехівського мала 5, в уряді С. Остапенка — 4 міністерські посади. Бойкотувала уряд Б. Мартоса, який звинувачувала у «більшовизмі», брала участь в організації невдалої спроби державного перевороту отамана В. Оскілка. Припинила свою діяльність в Україні після поразки визвольних змагань. []
  15. Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) — політична партія, створена у квітні 1917 р. на основі гуртків і груп українських соціалістів-революціонерів, які діяли в Україні від 1905 р. Лідери: М. Грушевський, М. Ковалевський, Л. Ковалів, B. Залізняк, П. Христюк, О. Севрюк та ін. Друковані органи — газети «Народня Воля», «Боротьба». У 1917-1918 pp. УПСР виступала за національно-територіальну автономію України у складі демократичної федеративної Росії, республікансько-демократичну форму правління, соціалізацію землі. Мала значне представництво в Українській Центральній раді та урядових структурах УНР. У своїй діяльності серед селянства спиралась на «Селянську спілку», що забезпечувало їй широке соціальне підґрунтя. З відновленням республіканської форми правління за Директорії УНР її представники входили до складу урядів В. Чехівського, Б. Мартоса, І. Мазепи. У серпні 1919 р. ліва частина партії, яка співпрацювала з радянською владою в Україні, об’єдналася з лівою частиною УСДРП (незалежних), створивши Українську комуністичну партію (боротьбистів). Права частина УПСР у січні 1919 р. оформилась в УПСР (центральної течії). Наприкінці 1919 р. частина членів виїхала за кордон, де відстоювала т. зв. принцип «диктатури трудових мас» (М. Шаповал, Н. Григоріїв). У 1920 р. у Відні була створена «Закордонна делегація» УПСР (М. Грушевський, М. Шраг, П.Христюк, М.Чечель та ін.), друкованим органом якої став часопис «Борітеся— Поборете» (1920-1922). У 1920 р. в Україні після низки розколів УПСР фактично перестала існувати. 1921 р. у Харкові відбувся судовий процес над членами її ЦК. 1924 p. більшість членів «Закордонної групи» повернулась до УСРР, де у 30-х роках зазнала репресій. 1934 р. есерівські організації за кордоном об’єднались і створили у Празі спільний ЦК УПСР, який видавав неперіодичний друкований орган «Трудова Україна» (1932-1939). 1950 р. УПСР разом з іншими партіями соціалістичної орієнтації створили Українську соціалістичну партію. []
  16. Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) — політична партія, створена у 1905 р. після розколу Революційної української партії (РУП). За доби революції домагалась автономії України, демократичних свобод, націоналізації землі. Лідери: В. Винниченко (голова), Д. Антрнович, Б. Мартос, С. Петлюра, М. Порш, М. Ткаченко. УСДРП брала активну участь у роботі Української Центральної ради, створенні та діяльності уряду УНР. У грудні 1917 р. від неї відкололось ліве крило, яке підтримувало радянську владу. Більшість членів УСДРП підтримала IV Універсал Української Центральної ради. За часів Української Держави УСДРП перебувала в опозиції до уряду П. Скоропадського, входила до Українського національного союзу, взяла участь у створенні Директорії. У січні 1919 р. з партії виділились т.зв. незалежні, які в серпні 1919 р. разом із лівими українськими есерами заснували УКП (боротьбистів). Після поразки українських національно-визвольних змагань керівники УСДРП емігрували до Львова, згодом — Праги. У 1938 р. партія припинила своє існування. []
  17. Ймовірно, мова йде про створення «Галицько-буковинського комітету допомоги жертвам війни», який займався опікою військовополоненими та інтернованими з Галичини російською армією українцями, які перебували в таборах у Росії та Україні (Київ, Кривий Ріг), у тому числі й Українськими січовими стрільцями, близько 1 тис. яких потрапили у полон до росіян. []
  18. Позначено рукою Вільгельма Габсбурга: «Конфеденційно» []
  19. Бьом (Бем-Ермолі) Едвард — австро-угорський воєначальник, фельдмаршал. У добу Першої світової війни — командувач II армії, спільно з Макензеном здійснив успішну військову офензиву в Галичині і звільнив Львів від російських військ (22.06.1915 p.). 1916-1917 pp. стримував наступи ген. О. Брусилова на Східному фронті. 1918 р. — військовий комендант австро-угорських збройних формувань в Україні. []
  20. Сінгалевич фон Шіллінг Володимир (1875-1945) — український галицький громадсько-політичний діяч, правник і дипломат. Один з провідників Української національно-демократичної партії, 1911-1918 pp. — посол до Австрійського парламенту, у 1913-1914 pp. — посол до Галицького сейму. Від вересня 1914 р. — заст. голови Бойової управи УСС. Від 1 листопада 1918 р. — член Української національної ради ЗУНР, у 1919 р.— голова надзвичайної дипломатичної місії ЗУНР в Австрії. У 1920 р. — уповноважений Диктатора ЗУНР у справах фінансів, торгівлі та промислу, від 1922 р. — у внутрішніх справах. У 1930-1939 pp. — директор Земельного банку у Львові. []
  21. Левицький Кость (1858-1941) — відомий український галицький громадсько-політичний і державний діяч, вчений-правник. Освіту одержав у Львівському та Віденському університетах. Засновник низки українських економічних установ: «Дністер», Центробанк (голова 1898-1939 pp.), «Народна торгівля» таін. Президент Товариства українських правників у Львові. 1899 р. співзасновник, згодом— голова Української національно-демократичної партії. Від 1907 рр.— депутат Австрійського парламенту, голова Українського парламентського клубу, з 1908 pp. — посол до Галицького сейму. Від серпня 1914 р. очолював Головну Українську раду у Відні. 9.11.1918 р. обраний головою Державного секретаріату ЗУНР. У 1920-1923 pp.— член закордонного уряду Є. Петрушевича уВідні. У 1924 р. повернувся в Галичину, належав до Українського національно-демократичного об’єднання. Протягом 1939-1941 pp. перебував в ув’язненні на Луб’янці у Москві. Після звільнення повернувся до Львова. У липні 1941 р. став засновником і головою Української Національної ради — органу, який мав репрезентувати інтереси українського населення Галичини на окупованій німецькими військами території. []
  22. Переклад листа здійснений у Міністерстві закордонний справ УНР []
  23. Ніковський Андрій (псевд.: А.Яринович, 1885-1942) — український громадсько-політичний і державний діяч, літературознавець, журналіст. Редактор газет «Рада» (1910-1914) та «Нова Рада» (1917-1919), журналів «Літературно-науковий вістник» (1914-1915) та «Основа» (1915). Член Товариства українських поступовців (ТУП) та Української радикально-демократичної партії (УРДП, від 1917 р. — Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ []
  24. Лівицький Андрій (1879-1954) — український громадсько-політичний і державний діяч, правник за фахом. До 1917 р. — мировий суддя. Один із засновників РУП, згодом – член УСДРП. У 1917 р. — член Української Центральної ради та ЦК «Селянської спілки», у липні — полтавський губернський комісар Тимчасового уряду. За доби Української Держави — член Українського національного союзу. Після встановлення влади Директорії УНР був одним із організаторів Трудового конгресу України. 9.04.1919 р. призначений міністром юстиції та заступником голови Ради Народних Міністрів УНР Б. Мартоса, від червня очолював міністерство закордонних справ; 27.08.1919 р. — міністр закордонних справ та заступник голови уряду І. Мазепи. У жовтні 1919 р. очолив українську дипломатичну місію в Польщі. 22.04.1920 р. підписав Варшавську угоду. Протягом 1920-1921 pp. та 1922-1926 pp. очолював уряд УНР в екзилі. Після трагічної смерті С. Петлюри став його наступником і очолив Директорію УНР, згодом став президентом Державного центру УНР в екзилі та Головним отаманом військ УНР. Після Другої світової війни жив у Німеччині. []
  25. Переклад листа здійснений у Міністерстві закордонний справ УНР []
  26. Іритує — гніває, дратує []
  27. Текст у листі відсутній. Упор. []
  28. Копія листа В. Габсбурга до М. Василька була долучена до листа М. Василька міністру закордонних справ УНР А. Ніковському. Переклад листа здійснений у Міністерстві закордонний справ УНР []
  29. Петлюра Симон (1879-1926) — український державний, громадсько-політичний і військовий діяч, голова Директорії УНР, Головний отаман Армії УНР, публіцист. Народився на Полтавщині. Член Революційної української партії (РУП), від 1905 р.— Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). До 1917 р. — співробітник і редактор багатьох українських видань у Києві, Львові, Москві та ін. У 1916-1917 pp. — заступник уповноваженого Союзу земств на Західному фронті. Член Української Центральної ради (УЦР), голова Українського генерального військового комітету (УГВК). 15.06.1917 р. призначений на посаду генерального секретаря військових справ, яку офіційно обійняв лише 15.11.1917 р. 31.12.1917 р., не погоджуючись з політикою голови Генерального секретаріату B. Винниченка, вийшов з уряду. У січні 1918 р. виїхав на Лівобережжя, де створив «Гайдамацький кіш Слобідської України». Після постання Української Держави у травні 1918 р. очолив Всеукраїнський союз земств, діяльність якого мала антиурядове спрямування. 27.07.1918 р. заарештований за підозрою у підготовці антидержавного заколоту. Після звільнення 14.11.1918 р. виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським виступом Директорії, членом якої був обраний заочно. Після виїзду В.Винниченка за кордон (11.02.1919 р.) став головою Директорії, одночасно перервав членство в УСДРП. Після інтернування Армії УНР у Польщі разом з урядом деякий час перебував у Варшаві. Після вимог СРСР видати його радянській владі, переїхав наприкінці 1923 р. до Будапешта, звідти до Відня і Женеви, а у 1924 р. — до Парижа. Керував діяльністю уряду УНР в екзилі, редагував тижневик «Тризуб». Писав статті і брошури, присвячені боротьбі українського народу за державність, організації української політичної еміграції. Убитий 25 травня 1926 р. у Парижі агентом НКВС С. Шварцбартом. []
  30. Варшавська угода складалася з двох міждержавних конвенцій і підписувалася в два етапи. 21.04.1920 р. головою української делегації міністром закордонних справ УНР А.Лівицьким та головою польської делегації віце-міністром закордонних справ Польщі Я.Домбським було підписано політичну і торговельно- економічну конвенцію, яка регулювала політичні та економічні стосунки між обома країнами, включаючи політичне визнання УНР незалежною державою, визначення українсько-польського кордону та ін. 24.04.1920 р. генералом Армії УНР В.Сінклером та представником польського воєнного відомства Славеком було підписано воєнну конвенцію, яка передбачала початок польсько-українських військових дій проти більшовицьких військ на території України. Згідно цієї угоди, зокрема, українська сторона офіційно визнавала анексію Польщею Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини. Польська сторона, зі свого боку, визнала уряд Директорії УНР на чолі з Головним отаманом С. Петлюрою за верховну владу в Україні і уклала з цим урядом окрему військову конвенцію про надання військової допомоги УНР у боротьбі з Червоною армією. В. Габсбург критикував Варшавський договір за відсутність державницької позиції і невизначеність прав українського народу на зайнятих поляками територіях. []
  31. Переклад листа здійснений у Міністерстві закордонний справ УНР []
  32. Йдеться про Йдеться про сотника, графа Едуарда Ляришенка (Ляріш, 1891—?) — ад’ютанта В.Габсбурга у 1919-1920-х pp. У 1920-х роках мешкав у Парижі. Мав зв’язки з російськими монархістами, які прагнули залучити В.Габсбурга до спільної політичної акції. []
  33. Переклад листа здійснений у Міністерстві закордонний справ УНР []
  34. Відповідь на лист батька В. Габсбург надіслав до кількох українських часописів закордоном. Зокрема, газета «Український прапор» (Відень, 12 лютого 1921 р.- C. 6) опублікувала її у вигляді листа ерцгерцога до редакції: «Лист до редакції

    Впов. п. Редакторе! Не відмовте помістити слідуючу заяву в справі листа мого батька архикнязя Карла Степана, опублікованого польським офіціальним пресовим бюро:

    Мій батько заявляє прилюдно, що він і ціла родина не погоджуються з моїм поступуванням і не похвалюють його. Це може тільки відноситися до моєї національно-політичної діяльности, бо в моїм приватнім і родиннім життю, я не зробив ніколи нічого такого, на що моя родина могла б аж публічно реагувати. Щодо моєї національно-політичної діяльности, то маю честь прилюдно заявити: По перше я повнолітний на основі українського горожанського закону, який я для себе визнаю; я також повнолітний по родинному законові, котрий мене не зобов’язує, але може зобов’язує мого батька. З уваги на це не признаю над собою жадної опіки і поступаю так, як уважаю за відповідне.

    По друге: стверджую, що я не похвалюю цілої політики, яку супроти українського народу вела моя родина з постійною кривдою для того ж народу на протязі століть. І тому це був один із мотивів, який спонукав мене піти на службу до українського народу і української республіки, та цю службу я виконаю вірно до кінця, — все одно, на якім становищі поставить мене українська легальна влада і без огляду на те, чи це подобається мому батькові й нашій родині, чи ні.

    На всякий випадок прилюдно зачіплений, мушу прилюдно висказати своє здивовання, що мій батько піддався до цеї міри впливам поляків, роля яких не належить до благородних ані у відношенню до народів, які стремлять до свободи, ані у відношенню до тих, яким вони вічно на колінах присягали вірність.

    Відень, дня 10. лютого 1921.

    Василь Вишиваний,

    полк[овник] У.С.С., бувший Архикнязь Вільгельм» []

  35. Переклад листа здійснений у Міністерстві закордонний справ УНР []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS


Українська Церковна Архітектура














Нагору