«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаХристиянство: віровчення та традиціїПраці Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України ФіларетаТом 9. Проповіді, послання, слова на вручення архіпастирсьских жезлів, промови, звернення, листи, інтерв’ю

Звернення, листи

  • Лист Вселенському Патріарху Варфоломію: «Про рішення комісії,яка засідала у Шамбезі»
  • Патріарх Філарет привітав Першого Президента України Л. М. Кравчука
  • Патріарх Філарет привітав конгрес діаспори
  • Послання Патріарха Філарета з нагоди свята Хрещення Київської Руси-України
  • Молитва виголошена Святійшим Патріархом Філаретом в День Незалежності України на молебні за Україну
  • Патріарх Філарет привітав Президента з нагоди державного свята — Дня Незалежності України
  • Патріарх Філарет привітав Митрополита Володимира з ювілеєм
  • Звернення з нагоди дня пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932-33 рр
  • Заява Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета для засобів масової Інформації: «Про план знищення Київського Патріархату»
  • Предстоятель Київського Патріархату висловив співчуття з приводу смерті Михайлини Коцюбинської
  • Предстоятель висловив співчуття з приводу смерті Клари Пилипівни Гудзик
  • Звернення Патріарха Філарета до українського народу з нагоди Дня Соборності України: «Плекаймо соборність ділами!»
  • Открытое обращение Патриарха Филарета к Архиерейскому Собору РПЦ
  • Звернення до православних самбірчан — вірних Київського Патріархату
  • Патріарх Філарет привітав новообраного главу УГКЦ
  • Патріарх Філарет привітав Митрополита РКЦ Мечислава Мокшицького з 50-лІттям
  • Лист до Президента України Віктора Федоровича Януковича
  • Звернення з нагоди 25-ї річниці Чорнобильської катастрофи
  • Патріарх Філарет привітав Президента Грузії з Днем незалежності
  • Святійший Патріарх Філарет привітав Собор УПЦ
  • Патріарх Філарет привітав Віктора Януковича з днем народженням
  • Патріарх Філарет звернувся до Президента В. Януковича з приводу резонансних судових процесів
  • Звернення до Юрія Луценка
  • Звернення Священного Синоду Київського Патріархату до УПЦ (МП)
  • Лист Патріарха Київського Філарета до Католикоса-Патріарха Грузії Ілії II
  • Патріарх Філарет звернувся до Печерського суду з проханням відпустити Ю. Тимошенко на поруки
  • Патріарх Філарет: «Україні потрібне порозуміння!»
  • Патріарх Філарет написав листа В. Януковичу щодо «газового питання»
  • Лист Вселенському Патріарху Варфоломію: «Про відзначення 1000-ліття Софіївського собору в м. Києві та об’єднання з УАПЦ»
  • Слово Патріарха Філарета на Всеукраїнській науковій конференції «Православ’я в Україні»
  • Патріарх Філарет привітав українців з Днем Свободи
  • Лист Президенту: «Українські святині мають залишатися власністю українського народу»
  • Слово на X Всеукраїнському православному з’їзді молоді
  • Звернення з нагоди свята Торжества Православ’я
  • Слово Патріарха Філарета на круглому столі «Сучасна українська богословська термінологія: традиції, стан, перспективи»
  • Звернення Священного Синоду Київського Патріархату до архієреїв, духовенства та вірних УПЦ Московського Патріархату
  • Звернення Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета до духовенства і вірних Київського Патріархату на Тернопільщині
  • Відкритий лист глав Церков і релігійних організацій України щодо мовного питання
  • Патріарх Філарет висловив свої співчуття з приводу смерті видатного українського актора Богдана Ступки

    Лист
    Вселенському Патріарху Варфоломію:
    «Про рішення комісії, яка засідала у Шамбезі»

    (аналогічні за змістом листи надіслані на адресу Московського Патріарха Кирила та Предстоятелів інших Помісних Православних Церков)

    Його Всесвятості Варфоломію,
    Архієпископу Константинополя —
    нового Риму,
    Вселенському Патріарху

    Ваша Всесвятосте!

    Як нам стало відомо, з 10 по 16 грудня 2009 р. в м. Шамбезі (Швейцарія), в центрі Константинопольського Патріархату, тривало засідання Міжправославної підготовчої комісії, завданням якої було вироблення пропозицій для Всеправославної підготовчої наради щодо питання автокефалії та автономії, а тож способу їх проголошення. Востаннє ці питання розглядалися за засіданні наради у 1993 р. Священний Синод Української Православної Церкви Київського Патріархату на своєму засіданні 23 січня 2010 року уважно

    розглянув перебіг і підсумки роботи зазначеної комісії, у зв’язку з чим прийшов до певних висновків, коротко викладених у рішеннях Священного Синоду (Журнал № 1 від 23 січня 2010 p.), а більш докладно — у цьому листі.

    І.

    Сам розгляд питань про автокефалію і автономію в рамках підготовки до Святого і Великого Собору Православної Церкви свідчить про те, що як умови для набуття автокефалії, так і спосіб її проголошення не знайшли ще свого однозначного вираження у канонах Православної Церкви. Тому в цих питаннях Церква керується суміжними канонами, традицією, історичними прецедентами. Але таких канонів, які би чітко й однозначно описували умови, наявність яких надає право місцевій Церкві на автокефалію, так само, як канонів, у яких би чітко й однозначно описувався сам механізм набуття такою Церквою автокефального статусу — немає.

    Якщо немає таких канонів — то їх неможливо і порушити. Київський Патріархат намагаються звинуватити у порушенні канонів при проголошенні своєї автокефалії. Але ці звинувачення засновані не на самих канонах, а на зацікавленому тлумаченні цих канонів тими, хто висуває обвинувачення. При проголошенні своєї автокефалії Київський Патріархат керувався 34 Апостольським правилом, 8 правилом III Вселенського Собору, тлумаченням 17 і 28 правил IV Вселенського Собору, 38 правила VI Вселенського Собору та історичними прецедентами. Ті, хто нас обвинувачує, можуть посилатися на інші правила, точніше — на своє тлумачення цих правил. Але факт залишається незаперечним — канону про автокефалію Православна Церква не має.

    Саме тому дискусія навколо питання автокефалії та способу її проголошення триває вже не одне століття. Проголошення кожної нової автокефалії як в минулому, так і тепер, завжди породжувало конфлікт. На нашу думку причини таких конфліктів полягають в тому, що проголошення нової автокефальної Церкви звужує поле влади тієї Церкви, від якої вона відділяється, або зачіпає інші її інтереси. Тобто відбувається процес, ясно описаний у 8 правилі III Вселенського Собору; «Вкрадається, під виглядом священнодії, пиха влади мирської».

    II.

    Можемо бачити, що навіть спроби знайти відповідь на це питання в рамках підготовки до Собору Православної Церкви — а ця підготовка триває вже понад 40 років — стали причиною непорозумінь між Помісними Церквами. Константинопольський Патріархат та інші грекомовні Церкви наполягають на виключному праві Вселенського Патріарха проголошувати автокефалію. Московський Патріархат та інші слов’янські Церкви вважають, що право проголошувати автокефалію належить тій Церкві, від якої відділяється її частина. Чи змогли Церкви досягти порозуміння на зустрічі у Шамбезі в грудні 2009 року? На жаль — не змогли.

    Як можемо бачити з документів, коментарів цієї події, а також пов’язаних з нею офіційних рішень Церков, результати роботи Міжправославної підготовчої комісії залишилися попередніми, а подальше їх розв’язання відкладене на невизначений термін.

    В чому ж учасники комісії змогли досягти згоди?

    З нашої точки зору сутність їхніх рішень полягає в наступному. Для проголошення автокефалії Церкви необхідно, щоби Церква-Мати на її Помісному Соборі, після отримання прохання про автокефалію якої-небудь церковної області, дала оцінку екклезіологічним, канонічним і пастирським передумовам для надання автокефалії. Якщо Собор винесе позитивне рішення, Церква-Мати сповіщає про це Вселенську Патріархію, яка далі інформує інші Помісні автокефальні Церкви і з’ясовує наявність з даного питання всеправославного консенсусу, що виражається в однодумності Соборів або Синодів автокефальних Церков. Виражаючи згоду Церкви-Матері і досягнутий всеправославний консенсус, Вселенський Патріарх офіційно проголошує автокефалію Церкви, яка просить про це, шляхом видання Томосу про автокефалію, який підписується Вселенським Патріархом і засвідчується підписами в ньому Предстоятелів Православних Церков, запрошених для цього Вселенським Патріархом.

    Що означав би на практиці такий механізм проголошення автокефалії?

    III.

    Фактично він означає, що, виходячи з тверезих оцінок сучасного стану міжправославних відносин, автокефалія за цими правилами ніколи не зможе бути проголошена. Запропонований механізм — це не спосіб надання автокефалії, а спосіб для того, щоб її не надавати. Цей механізм — мертвонароджений, і навіть у разі його остаточного затвердження він приречений залишитися на папері.

    Ми можемо зрозуміти, чому учасникам комісії вдалося узгодити саме таку модель — бо вони не мають власної зацікавленості у визнанні в найближчому майбутньому автокефалії якоїсь Церкви. Адже кожна нова автокефалія означатиме для якоїсь з Церков втрату частини власної структури, а відповідно — втрату влади та впливу.

    Тому з великим ступенем вірогідності можемо припустити, що учасники комісії дбали не стільки про те, щоби розв’язати проблему автокефалії, скільки про те, щоби захистити свої права та привілеї. Але такий спосіб вирішення проблем церковного життя входить у суперечність з традиціями соборності Вселенського Православ’я.

    Що дає підстави нам робити такі висновки?

    IV.

    По-перше, комісія не тільки не виробила конкретних, ясних і однозначних передумов (критеріїв), за наявності яких місцева Церква може претендувати на статус автокефалії, але й взагалі не ставила собі за мету з’ясувати це питання. Тобто, найважливішу частину питання — визначення передумов для автокефалії — комісія взагалі залишила поза розглядом, зосередившись на питаннях явно другорядних — хто і як підписує Томос про автокефалію.

    По-друге, комісія також лишила без детального розгляду найбільш принципове питання — автокефалія Церкви надається іншими Церквами чи ними лише визнається тоді, коли виконані певні передумови? Історія Православної Церкви фактично не знає прикладів надання автокефалії — практично у всіх випадках появи нових автокефальних Церков статус автокефалії не надавався, а визнавався. Так було в древній час, коли Собори своїми правилами лише закріплювали той порядок, який вже фактично утвердився у взаємовідносинах між Церквами, а не встановлювали щось нове. Так було і в час, ближчий до нас, коли Церкви, автокефальні фактично, після певного періоду невизнання (інколи, як у випадку з Російською Церквою — 141 рік) отримували визнання від Константинопольського Патріархату та інших Церков.

    Зрозуміло, що учасники комісії представляють ті Помісні Церкви, які вже мають визнання своєї автокефалії — часом після десятиліть перебування в ізоляції від спілкування з іншими Церквами. Тому їм було би вигідно закріпити всі права і привілеї за собою, залишивши за Церквами, які претендують на визнання їхньої автокефалії, положення безправних прохачів.

    Бачачи це, хочемо наголосити, що такий спосіб вирішення питань частіше використовується у світській дипломатії, яка керується більше вигодою сторін, ніж правдою і справедливістю. Але для вирішення питань церковного життя на першому місці мали би бути не нинішні інтереси окремих Церков, а правда і справедливість, як виконання Закону Божого!

    Фактично, учасники засідання в Шамбезі, серед іншого, взяли на себе працю з’ясувати подальшу долю Української, Македонської, Чорногорської Православних Церков, Православної Церкви в Америці, а також долю Православної Церкви в Японії, Молдавії, Естонії. Але жодного представника цих Церков ні офіційно, ні неофіційно не було залучено до вироблення рішень, які мають значення для їхнього подальшого буття. Очевидно, що такий спосіб обговорення важливих питань церковного життя не відповідає ані духові Божественного правосуддя та євангельського братолюбства (див. Ін. 7; 51), ані практиці Вселенських і благочестивих Помісних Соборів, на яких можливість пояснювати свою позицію мали навіть завідомі єретики.

    V.

    Запропонований у Шамбезі механізм наділяє всіма правами Церкву-Матір, але ніяк не обумовлює прав Церкви, яка претендує на визнання автокефалії. Українська Церква повною мірою змогла переконатися на власному прикладі в ущербності та безперспективності такого механізму.

    Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. звернувся до Патріарха Московського та архієреїв РПЦ з ясно обґрунтованим прохання про автокефалію — саме так, як пропонує комісія. Але у відповідь на це прохання УПЦ отримала лише обіцянку розглянути його на найближчому засіданні Помісного Собору РПЦ. Одночасно керівництво РПЦ підготувало і провело переворот в Українській Православній Церкві, незаконно відсторонивши її Предстоятеля від управління.

    З того часу згідно до свого Статуту РПЦ повинна була двічі — у 1995 і 2000 роках провести Помісний Собор. Але, в порушення Статуту, Собор не збирався жодного разу, а у 2000 р. норма про скликання собору кожні 5 років взагалі була скасована.

    У зв’язку з необхідністю обрати нового Патріарха Московського замість померлого Алексія II, в 2009 р. було нарешті зібрано Помісний Собор РПЦ. Але і цей Собор, порушивши постанову Архієрейського Собору РПЦ, прийняту в квітні 1992 p., не розглядав прохання УПЦ про автокефалію і не прийняв жодного рішення з цього приводу. Очевидно, що це прохання так і залишатиметься нерозглянутим — можливо навіть до часу скликання нового Помісного Собору для виборів чергового Московського Патріарха, або й довше.

    Собори Київського Патріархату не одноразово зверталися до Константинопольської Церкви, яка історично є Матір’ю для Церкви в Україні, з проханням розглянути питання про визнання автокефалії Української Церкви. Але ці прохання також залишилися до цього часу без належного розгляду та відповіді.

    З огляду на все це виникає питання — невже механізм, який на прикладі Української Церкви досі показував свою недієздатність, в майбутньому зможе бути ефективним?

    VI.

    Реалізація запропонованого комісією в Шамбезі механізму набуття автокефалії у випадку з Україною наражається ще на одну суттєву проблему. А саме: яка з двох Церков — Константинопольський чи Московський Патріархат — повинна вважатися тією Церквою-Матір’ю, до якої потрібно звертатися з проханням про автокефалію? Як відомо, Константинопольський Патріархат справедливо вважає себе Церквою-Матір’ю для Української Церкви. Але свої права на цей статус заявляє і Московський Патріархат. Таким чином очевидно, що автокефалія УПЦ, оголошена через Константинопольський Патріархат, не отримає свого визнання від Москви — і навпаки. Як розв’язати цю проблему — рішення комісії не пояснює.

    Як не пояснює й того, що робити Церкві, яка прагне автокефалії, якщо одна або кілька Церков відмовляться підписувати Томос про автокефалію. Протягом понад чотирьох десятиліть Помісні Церкви не можуть знайти спільну думку з цілого ряду важливих питань — невже і Церкві, яка бажатиме визнання свого автокефального статусу, доведеться чекати стільки ж, скільки Вселенське Православ’я чекає скликання Святого і Великого Собору Православної Церкви?

    VII.

    Як бачимо, результати роботи комісії самі породжують більше питань, ніж дають на них відповідей. Це не може не засмучувати, бо ми бачимо, як під видом священнодії в життя Христової

    Церкви прокрадається пихатість мирської влади, засуджена III Вселенським Собором у рішенні про автокефалію Кіпрської Церкви.

    Тому ми просимо Вас сприяти, щоби відповідно до настанов Священного Писання і традицій соборності Христової Церкви, представники нашої Помісної Церкви мали можливість при розгляді питань про автокефалію і автономію та про диптихи брати участь у роботі всеправославних комісій та нарад. Переконані, що тільки рішення, вироблені за участю представників від нашої та інших зацікавлених у цих питаннях Церков, можуть бути правдивими, дієвими та корисними для єдності Православної Церкви.

    Однією з головних передумов автокефалії є державна незалежність певного народу (34 Апостольське правило, 17 правило IV Вселенського Собору, 38 правило VI Вселенського Собору). На цій підставі було проголошено автокефалію Грузинської, Болгарської, Сербської, Російської, Елладської, Румунської, Польської, Албанської, Чехо-Словацької Церков. Україна з 1991 р. є незалежною державою. Церква з центром у Києві існує понад 1000 років, переважна більшість її віруючих прагне для неї автокефального устрою, визнання статусу Помісної та належного місця в диптихах. Тому ми вкотре просимо не ігнорувати ці прагнення і не залишати без розгляду наших неодноразових наполегливих і обґрунтованих прохань.

    Разом з тим, бачачи, як протягом багатьох років серця численних ієрархів залишаються закритими і байдужими до проблем Української Церкви та її прохань, найбільшу надію на вирішення всіх цих питань ми покладаємо не на князів та синів людських, а на Пастиреначальника Господа Ісуса Христа — єдиного Праведного Суддю, милістю та благодаттю Якого Українська Церква існує та звершує своє служіння навіть в нинішньому стані штучної ізоляції й невизнання.

    Ми будемо й надалі розбудовувати Київський Патріархат — Помісну Церкву українського народу, будемо робити все від нас залежне, щоби подолати її розділення, покладаючи своє уповання на милість Божу і очікуючи Вашого розуміння й відповідних богоугодних дій.

    З любов’ю у Христі
    За дорученням Священного Синоду
    Української Православної Церкви
    Київського Патріархату

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    Патріарх Філарет привітав Першого Президента України Л.М. Кравчука

    Першому Президенту України Кравчуку Л. М.

    Вельмишановний Леоніде Макаровичу!

    Від себе особисто і від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату сердечно вітаю Вас з 77-літтям від дня народження.

    Ви стали на чолі нашої держави у один з найбільш відповідальних моментів її історії — в час проголошення і утвердження незалежності.

    На Вас ліг тягар створення нового державного ладу в Україні, подолання наслідків минулого, закладення основ виходу з політичної та економічної кризи.

    В минулому як глава держави і надалі як визнаний політичний і громадський діяч, Ви незмінно підтримували і підтримуєте існування в Україні Помісної Православної Церкви — Київського Патріархату як духовного фундаменту нашої державності та незалежності. За це вірні Київського Патріархату незмінно шанують Вас. У день Вашого 77-ліття зичу Вам міцного здоров’я, творчої наснаги, благословення Божого у звершенні добрих справ на благо України!

    Многії літа Вам, вельмишановний Леоніде Макаровичу!

    З глибокою повагою,

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    Патріарх Філарет привітав конгрес діаспори

    Шановні пані та панове!

    Від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату сердечно вітаю вас з початком роботи Конгресу.

    Українська діаспора у світі протягом XX ст. була місцем життя, громадської, творчої та політичної діяльності сотень і тисяч українських патріотів, які обставинами часу були вимушені емігрувати з Батьківщини. Бідність та економічна скрута наприкінці XIX — на початку XX століть, поразка визвольних змагань 1917-1920 pp., трагічні події Другої Світової війни змусили багатьох наших співвітчизників шукати свою нову домівку в країнах Європи або й за океаном.

    Але, незважаючи ні на що, українці діаспори завжди зберігали та продовжують зберігати любов до України та до рідної Української Церкви. Саме патріотичні організації та церковні громади у багатьох країнах стали першими українськими діаспорними осередками, які гуртували навколо себе переселенців та вигнанців. Значною мірою завдяки їм у час більшовицького панування на Батьківщині світ чув правдиве слово про Україну — українці діаспори вголос говорили про жахи Голодомору та колективізації, про утиски Церкви та репресії, про насильницьку русифікацію та інші злочини влади.

    З різних причин українці емігрували не лише на Захід, але й на Схід. Когось вислали з Батьківщини, хтось поїхав добровільно шукати працю та долю. Зараз українська діаспора лише в Росії складає кілька мільйонів. Але, на відміну від українців на Заході та росіян в Україні, вона не має практично жодних можливостей для задоволення своїх національно-культурних потреб — немає належної кількості українських шкіл, бібліотек, курсів з вивчення рідної мови, поодинокими залишаються українські парафії.

    Також не можна залишатися осторонь і проблем, які виникли вже в наш час, коли сотні тисяч українців виїхали до країн Європи та в Росію на заробітки — часто не маючи в країнах перебування легального статусу та елементарних прав і юридичного захисту.

    Зважаючи на все це Україна, як Батьківщина всіх українців у світі, повинна не лише бути вдячною тим своїм дітям, які їй допомагають, своїм впливом підтримуючи її авторитет та сприяючи її інтересам. Україна також повинна виявляти постійну турботу про тих, хто потребує захисту своїх прав і свобод, не забувати тих, хто вимушено покинув рідну землю в пошуках заробітку та сприяти тому, щоб вони могли збудувати гідне життя, повернувшись додому.

    Шановні учасники Конгресу!

    Бажаю вам плідної роботи, цікавих й пізнавальних виступів, корисних рішень і закликаю на вас Боже благословення!

    З повагою —

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України
    23 червня 2010 року

    ПОСЛАННЯ
    Патріарха Філарета з нагоди свята Хрещення Київської Руси-України

    Дорогі браття і сестри!

    Сьогодні повнота Православної Церкви і наша країна відзначають річницю величної події — Хрещення Київської держави, Руси-України. Сьогодні ми молитвою і богослужінням прославляємо Бога за велику милість до нашого народу, бо від язичницької темряви і тіні смертної наші предки були покликаний до світла істинної й спасительної віри. Сьогодні ми прославляємо і великого князя нашого, рівноапостольного Хрестителя Руси Володимира, який не тільки сам прийняв Православ’я, але й народ свій привів до Церкви Христової.

    Згадуючи житіє святого Володимира, ми бачимо, яка вражаюча зміна сталася з ним після прийняття хрещення. У язичництві Володимир був розпусним жонолюбцем і жорстоким правителем. Після хрещення він став новою людиною: розпуста змінилася шлюбною вірністю, жорстокість — милосердям, пороки викорінилися, а чесноти розквітли. Володимир не тільки насадив у нашому народі православну віру, але й сам першим показував йому приклад життя згідно цієї віри.

    Сьогодні ми святкуємо, але кожен з нас повинен усвідомити, що святкування не означає лише відвідування богослужіння чи участь у хресному ході. Саме слово «свято» нагадує нам про те, що ми повинні не тільки прославляти святих, але й самі досягати святості — як від гріха до святості прийшов рівноапостольний Володимир, як, завдяки Хрещенню Руси, до святості прийшли тисячі й тисячі наших предків.

    В наш час поклоніння різьбленим бовванам і язичницьким лжебогам — велика рідкість. Але чи не є новітнім способом ідолопоклонства те поклоніння, яке людина звершує відносно самої себе? Так, це нове ідолопоклонство, в якому місце лжебогів древності посів людський егоїзм. Замість кам’яних істуканів люди поклоняються своєму розуму, мудрості, знанням, живуть для самих себе і все намагаються обернути на служіння лише собі.

    Гроші, багатство, нові речі, кар’єра й життєвий успіх, різноманітні задоволення, розпуста, аморальність і вседозволеність, неправдиво найменовані «свободою», — все це новітні ідоли, яким поклоняється людство. Люди стали жити так, ніби Всесвіт з його благами й багатствами створений лише для здобуття життєвих насолод, ніби нинішнє тимчасове життя — недоторкана приватна власність людини, а не дар Божий, даний для того, щоби ми, мудро ним скориставшись, досягли життя вічного.

    Згадаймо, чим вимірюється зараз успіх суспільства, країни? Двома показниками — рівнем зростання економіки та розмірами валового внутрішнього продукту. Чим вищий відсоток зростання економіки, чим більше виробляється та споживається товарів і послуг — тим країна вважається більш успішною. Але це все одно, що вірити, ніби щастя людини походить виключно від матеріального багатства. Образно кажучи, сучасне людство в переважній більшості не їсть щоби жити, а живе, щоби їсти, в той час, як апостол Павло застерігає: «їжа для черева, і черево для їжі; але Бог знищить і те і друге» (1 Кор. 6: 13).

    Споживання і насолоди стали новим культом, а магазини та розважальні заклади — «храмами» цього культу. Знову людство повертається до того суспільного стану, коли головним гаслом для багатьох було: «Хліба і видовищ!»

    Ми, як християни, повинні свідомо протистояти цьому новітньому ідолопоклонству, в першу чергу — в самих собі. Ми не можемо повністю відмовитися від використання благ суспільного розвитку, але ми не повинні віддавати їм свого серця, бо де скарб наш, там і серце наше (пор. Мф. 6: 21). Будучи дітьми Божими, ми не повинні ставати рабами речей і задоволень, бо не можемо, за словом Спасителя, одночасно служити Богові та мамоні (пор. Мф. 6: 24).

    Християнин ніколи не повинен забувати, що він лише подорожній на цій землі, який прямує через тимчасове життя до життя вічного у Небесному Царстві, «бо не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбутнього» (Євр. 13: 14). Той, хто подорожує, намагається не обтяжувати себе зайвими речами. Він поспішає досягти місця, до якого прямує, намагаючись не затримуватися в дорозі. І навіть якщо він падає — намагається якнайшвидше підвестися для того, щоби продовжити свою путь.

    Так і нам належить не обтяжуватися всім земним, пам’ятаючи, що воно тимчасове і скороминуче. Нам належить найперше шукати Царства Божого і правди його — а все інше Господь додасть нам по потребі (пор. Мф. 6: 33). «Все мені дозволено — повторюймо з апостолом Павлом, — та не все корисне; все мені дозволено, та ніщо не повинно володіти мною» (1 Кор. 6: 12).

    Якщо ми так будемо діяти — то відкинемо і переможемо сучасних ідолів, як святий наш хреститель князь Володимир зробив це понад 1000 років тому. Як він полишив гріховне життя — хоча був і багатим, і могутнім володарем — так і ми, незважаючи на спокуси світу цього, повинні віддалятися від гріха та прагнути святості, яка є не особливою відзнакою для обраних, але є станом блаженного буття з Богом, до якого покликані всі.

    Цього року ми знову святкуємо Хрещення Київської Руси в умовах, коли Українське Православ’я залишається розділеним. І кожному з нас — архієреям, духовенству і мирянам — належить робити все можливе для того, щоби це розділення подолати. Православна Церква в Україні повинна об’єднатися навколо свого першого Престолу — Патріаршого престолу Київського. Бо тут, у Києві, сталося Хрещення наших предків, звідси засяяло світло євангельської проповіді для навколишніх земель, у Києві преподобними отцями Печерськими було засвічено лампаду чернечого подвигу, у Києві тисячу років тому почав будуватися першопрестольний собор Святої Софії.

    Ми шануємо і поважаємо братні православні народи, бажаємо жити з ними у єдності віри й молитви, щоби єдина Помісна Українська Православна Церква була Церквою-Сестрою, рівною за гідністю з Церквами Константинопольською і Московською, Грузинською, Румунською й іншими. Але ми не можемо сприйняти, коли замість єдності у Христі нам хочуть нав’язати єдність під владою іноземного ієрарха.

    Нам хочуть нав’язати думку, що всяке розділення є злом. Але хіба не розділяючи Господь сотворив світ? Він відділив світло від темряви, небо від землі, сушу від вод. І людину Він сотворив, відділивши ребро від чоловіка для створення жінки. Нова сім’я з’являється через відділення дітей від батьків (див. Бут. 2: 24), нова людина народжується у світ, відокремлюючись від тіла матері.

    Так і Церква Христова існує, як єдність у багатоманітності. Бо кожна окрема людина — храм Духа Святого (див. 1 Кор. 3: 16-17), кожна окрема родина — мала Церква (див. Еф. 5: 22-32), а зібрана в ім’я Христове громада — спільнота, серед якої перебуває Сам Господь (див. Мф. 18: 19-20). Кожна єпархія на чолі з єпископом — це місцева Церква, наділена повнотою благодатних дарів Святого Духа. А єпархії, які несуть своє служіння в межах однієї держави і одного народу, на підставі 34 Апостольського правила єднаються в Помісну Церкву. В свою чергу Помісні Церкви зберігають єдність Таїнств і віри, являючи собою єдине Тіло Христове, Глава якого — Сам Господь, а всі ми разом — члени цього Тіла (пор. Рим. 12: 4-5). Всі ці розділення не суперечать єдності, так само як і єдність у Христі не заперечує окремого існування людини, родини, громади, єпархії, Помісної Церкви.

    Апостол Павло засвідчує, що «нема вже юдея, ні язичника; ні раба, ні вільного; нема чоловічої статі, ні жіночої; бо всі ви — одно в Христі Ісусі» (Гал. 3:28). Так, згаданих відмінностей і поділів немає у Христі, але вони залишаються в реальності життя віку цього. Бо є чоловіки й жінки, є різні нації, різні культури та різні суспільні стани. І навіть у самому Тілі Христовому залишаються різні члени, кожен з яких виконує своє, відмінне від інших, служіння.

    Тому неправдою є спроба деяких наших братів поставити знак рівності між єдністю Церкви Христової і єдністю структури певного Патріархату, а звільнення від влади закордонного ієрарха називати «відділенням від Церкви Христової».

    Нам дорікають, що збирає нас разом і єднає не любов до Бога і ближніх, до рідної Церкви і українського народу, а ненависть і злоба, бажання йти «стінка на стінку». Маємо заперечити це не стільки словами, скільки самим своїм життям. Творімо добро всім, а найбільше — своїм за вірою (див. Гал. 6; 10), православним братам і сестрам, не залежно від того, до якого Патріархату вони належать. Коли нас проклинають — благословляймо, коли нам чинять зло — творімо добро, коли нас ненавидять — молімось за супротивників (пор. Лк. 6; 27-28). «Бо гнів людини не створить правди Божої» (Як. 1: 20), і нам належить не бути переможеними злом, а перемагати зло добром і любов’ю (див. Рим. 12: 21).

    Тож в єдності любові й миру будуймо Київський Патріархат — правдиву Помісну Православну Церкву нашого народу! Пам’ятаймо про те, що найголовніше — не тільки вірити в Бога і належати до Церкви, але й жити вірою та бути діяльним членом стада Христового. Як великий наш Хреститель князь Володимир відкинув ідолів та навернувся всім серцем до Бога, так і ми маємо відкидати ідолів сучасності, пам’ятаючи, що живемо в цьому світі не для досягнення задоволень, а для того, щоби шляхом несення свого хреста досягти спасіння і Царства Небесного!

    Нехай Боже благословення перебуває над Україною, над Українською Церквою і над кожним з нас!

    «Єдиному Премудрому Богу, Спасителю нашому через Ісуса Христа Господа нашого, слава і велич, сила і влада перед віками, нині і на всі віки. Амінь» (Іуди, 1: 25).

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України
    28 липня 2010 року

    МОЛИТВА
    виголошена Святійшим Патріархом Філаретом
    в День Незалежності України на молебні за Україну

    Владико, Господи Боже наш, Джерело життя і безсмертя, Творче всього видимого і невидимого! Ти кожному народу визначив місце його поселення; Ти, Господи, дав українському народу багаті і родючі землі, просвітив його світлом Євангелія Христового через нашого просвітителя Святого і великого князя Володимира, дарував йому мудрих правителів — благовірного князя Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха та інших — великих святителів Іларіона і Петра Могилу.

    Але ми не послухали Тебе і не виконували заповідей Твоїх, не ходили дорогою правди і любові. Господи, ми згрішили перед Тобою, і праведним Твоїм судом втратили свою державну незалежність, будучи поневоленими сусідніми народами. Ти ж, Милосердний Господи, що не до кінця гніваєшся, дивлячись на наші вікові великі страждання, голодомор, заслання, гоніння і катування, а ще більше — на велике терпіння нашого народу; бо ми і в стражданнях і в неволі не втрачали віру в Тебе, єдиного істинного Бога, — Ти змилувався над нами і дарував нам свободу і державу. Дякуємо Тобі за милосердя Твоє, і припадаючи знову, дякуємо за Твою безмежну любов. Бо ми хоч і грішимо перед Тобою, але ж і Тобі Єдиному служимо.

    Зглянься на нас, Чоловіколюбний Господи і не карай нас гнівом Твоїм за наші провини вільні й невільні, за нашу національну несвідомість і національне протистояння, за несправедливі суди, за гордість і нетерпимість один до одного. Бо Ти, Боже наш, бачиш і навернення до Тебе народу нашого, його віру і жертовність.

    Ти дав нам нового Президента — пошли йому мудрість, щоби він мечем влади не тільки карав зло, але і захищав добро, щоби він не тільки закликав любити Україну, але і зберіг недоторканою нашу державність. Розбуди совість народних обранців, щоб вони дбали не про себе, а про народ, який обрав їх. Милосердний Господи, допоможи нашому уряду виконувати свої обов’язки, дбати про добробут народу та розвиток економіки нашої держави. Боже всякого милосердя, Ти у гніві Своєму караєш нас і фінансовою кризою, і непомірною спекою, але милостиво і з любов’ю, щоби ми навернулися до Тебе від гріхів наших і покаялися — особливо у корупції, яка є великою перешкодою розвитку економіки та добробуту людей.

    Господи, Боже наш, Ти є справедливий і милостивий Суддя, але судді наші не такі, бо часто судять за гроші та дивляться на особу. Допоможи їм, Господи, Своєю благодаттю судити справедливо, пам’ятаючи, що і вони скоро стануть перед Тобою на суд.

    Напоум багатих, Господи, щоб вони знали і пам’ятали, що багатство, яке Ти дав їм в управління, не їхнє, а Твоє, і Ти маєш владу відібрати Його.

    Господи Боже, Ти дарував кожному народу свою мову, і в день П’ятидесятниці послав Духа Святого на апостолів і дав їм дар мов, щоб вони проповідували Слово Твоє на рідних мовах, але ми, раби недостойні, втративши свободу і державність, забули свою рідну українську мову, і тепер зробили мови предметом суперечок — на якій мові повинні розмовляти українці. Прости нас, Милосердний Господи, за цей гріх.

    Господи, Спасителю наш, Ти молився Своєму Отцю, щоби ми були єдине, але ворог і донині роз’єднує нас так, що в цьому році ми не можемо і помолитися за Україну разом. Ти знаєш неміч народу нашого — відсутність єдності як в минулому, так і тепер, але прости нам провини наші і об’єднай нас, щоби ми думали не про свої особисті інтереси, а про Церкву Твою святу, про благо всього народу, про прощення гріхів, про спасіння і вічне життя. Для нас, людей, це неможливо, а для Тебе все можливе. Тому благаємо Тебе, подай нам і єдність, і прощення гріхів, і вічне життя.

    Сьогодні ми святкуємо 19-ту річницю незалежності і в цей урочистий день приносимо Тобі подячні молитви за Твої благодіяння.

    Господи Ісусе Христе, Боже всякого милосердя і щедрот, Твоя милість безмірна і Твоя любов — недослідима безодня; до Твоєї величності припадаємо і зі страхом і трепетом приносимо подяку за всі Твої благодіяння, і смиренно просимо; і в подальшому збережи нашу українську державність, благослови Україну і народ, Президента, Уряд і військо, визволяючи їх від усяких ворожих підступів; мир і спокій їм даруй. Тобі з безначальним Твоїм Отцем, і Пресвятим Духом, в Єдиному Єстві славимому Богу, завжди подяку приносити і оспівувати сподоби: слава Тобі, Боже, Благодійнику наш, на віки віків! Амінь.

    24 серпня 2010 року

    Патріарх Філарет привітав Президента
    з нагоди державного свята —
    Дня Незалежності України

    Президенту України
    Януковичу В. Ф.

    Вельмишановний Вікторе Федоровичу!

    Щиро вітаю Вас з Днем Незалежності України. Цей день став найвидатнішою подією в багатовіковій історії України, символом єднання українського народу навколо величної та омріяної мети — побудови вільної, демократичної держави. Віримо в те, що наші зусилля і наполеглива праця будуть запорукою майбутнього процвітання незалежної України.

    Бажаю Вам міцного здоров’я, особистого щастя і допомоги Божої у відповідальній діяльності на благо України та її народу.

    Закликаю на Вас Боже благословення.

    З повагою

    Філарет,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    Патріарх Філарет привітав Митрополита Володимира з ювілеєм

    Главі Української Православної (Церкви
    (в єдності з Московським Патріархатом)
    митрополиту Володимиру (Сабодану)
    Дорогий Владико!

    Сьогодні Ви святкуєте поважний ювілей — 75 років від Дня народження. З цієї нагоди Ви чуєте багато привітань. Але сподіваюся, що не думками про земні почесті та славословлення наповнюється Ваша душа.

    Ви, як і я, досягли такого віку, коли позаду залишається значно більша частина земного шляху, ніж попереду. У молодому віці Бог через нелегке духовне випробування покликав Вас до чернецтва, а через нього — до пастирського і архіпастирського служіння. Три чверті століття, прожиті Вами — добра нагода думкою оглянути пройдений шлях, зважити свої справи, подякувати за Божу милість та попросити мудрості для справ, які ще належить зробити.

    На моїх очах Ви зростали від студента Одеської семінарії до митрополита. Ми багато пройшли поруч, у співпраці та співслужінні. І зараз, у рідкісні моменти нашого спілкування під час офіційних заходів, згадується те, що нас єднає, а не те, що розділяє. Вірю і сподіваюся, що розділення завершиться — Українська Церква буде єдиною, а її автокефалія буде визнана Церквами-Сестрами. Покладаю на Бога надію і в тому що у відомий Йому час я і Ви, як і наша паства, розділені нині, у радості Невечірнього світла друг друга обіймемо, промовивши один одному; «Брате!»

    Користуючись нагодою хочу засвідчити, що маю щодо Вас мир в душі та братню архіпастирську любов у Христі, а все скорботне залишаю минулому й прошу Бога покрити милістю.

    Доручене Вам служіння оточене зовнішньою славою, яка для ченця є небезпекою. Є воно і найбільш відповідальним, бо кому багато дається, з того багато й спитається. Тому бажаю Вам доброї відповіді за своє служіння перед нашим спільним Пастиреначальником. Бажаю також мужності й твердості у несенні свого хреста, тягар якого може зняти лише Господь, Який поклав його на Вас.

    Бажаю, щоби завжди Ваші справи, окрім любові до Бога, надихала також і любов до рідної Батьківщини. Зробіть все, що зможете, на благо Церкви і України, і нехай у добрих справах

    Вам допоможе Господь! Бажаю укріплення сил душевних і тілесних, милості Божої та всього, що необхідне для спасіння!

    З любов’ю у Христі –

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    ЗВЕРНЕННЯ
    з нагоди дня пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932-33 pp.

    Дорогі браття і сестри, шановні співвітчизники!

    Сьогодні ми вшановуємо пам’ять жертв Голодомору-геноциду 1932-33 pp.

    З людської точки зору історія часто видається лише певним набором подій, фактів та їхніх оцінок і пояснень. Але не даремно історичні книги, опис історичних подій складають невід’ємну частину Священного Писання, Біблії, бо історія обов’язково має моральний вимір, адже окрім людини в історії діє також і Бог.

    Саме тому ми повинні знати правду про своє минуле і не забувати його — щоби вчитися на помилках попередніх поколінь і не повторювати їх.

    Переконаний, що головною причиною Голодомору стало войовниче безбожництво, яке у свідомості правителів і виконавців їхньої волі перевернуло розуміння добра і зла, надихнуло чинити найжорстокіші злочини проти людяності в ім’я примарного «всенародного щастя».

    Але немає нічого таємного, що не стало би явним. Правду неможливо приховати. Український народ зберіг пам’ять про злочин, давши йому моральну оцінку, а Українська держава осудила злочинців, давши їхнім діям оцінку юридичну. Тому той, хто намагається виправдати злочин чи применшити масштаб трагедії Голодомору — вільно чи невільно стає на бік злочинців.

    Сьогодні день пам’яті — день особливої молитви до Бога за упокій душ всіх, заморених голодом. У храмах, у місцях поховання та біля меморіалів, вдома — помолимось за жертв Голодомору-геноциду!

    В пам’ять про них запалимо свічки — як знак того, що ми не забули.

    І як символ того, що навіть маленький вогник розганяє велику темряву та вказує вірний шлях.

    Замореним голодом — вічна пам’ять!

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    ЗАЯВА
    Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета
    для засобів масової інформації:
    «Про план знищення Київського Патріархату»

    Напередодні святкових днів не хотілося б говорити про прикрі речі, але стрімкий розвиток подій та посилення тиску на Київський Патріархат примушують це робити.

    З відповідальністю заявляю — в Україні є намагання реалізувати масштабний план з розвалу та знищення Київського Патріархату,

    Цей план створений у Москві та запропонований Мocковським патріархом Кирилом і його підлеглими для реалізації в Україні, Головна роль у цьому плані відведена органам державної влади. Реалізація цього плану розпочалася ще під час підготовки до цьогорічного літнього візиту патріарха Кирила в Україну, Найближчий помічник патріарха, митрополит Іларіон (Алфєєв) навесні ц,р, відвідав ряд областей України, де перевіряв ситуацію та шукав тих, кого можна було би виманити з Київського Патріархату. За його власним зізнанням, він намагався схилити до зради покійного митрополита Львівського Андрія, але цей план провалився.

    Ще влітку ц.р. до Київської патріархії почали надходити перші повідомлення про те, що через чиновників на рівні району і нижче, а також через спонсорів громад на священиків та парафії починається тиск з метою змусити їх перейти в Мocковський Патріархат. За минулі місяці ця робота лише посилилася — в окремих єпархіях до 70% священиків пройшли через подібні «співбесіди».

    Як це не прикро говорити, але до всіх цих подій прямо причетні представники органів місцевої влади, а одночасність і скоординованість дій свідчить про те, що вони мають підтримку і зі столичних кабінетів.

    На Донеччині обласна адміністрація тисне на сільську раду в с. Кам’янка Тельманівського району з метою змусити її передати старовинний храм Вознесіння Господнього у користування щойно створеної громади Московського Патріархату.

    На Київщині обласна влада таємно, але терміново (за два тижні) ще у жовтні місяці зареєструвала за сфальсифікованими протоколами зміни до статутів трьох парафій Київського Патріархату — в м. Макарів, в селах Ясногородка та Маковище Макарівського району. Про те, що їхні громади вже два місяці, як в Московському Патріархаті, члени громад довідалися лише 26 грудня. Як вже з’ясувалося, з тих, чиї підписи стоять під протоколом з Макарова, щонайменше троє чоловік про цей документ нічого не знають, що робить його недійсним. В Ясногородці також ні священик, ні парафіяни нічого не знали ані про «збори», ані про те, що їх вже переведено в Московський Патріархат.

    У стані підготовки знаходилася і реєстрація змін до статуту парафії в с. Ріжки. Лише вчасне виявлення парафіянами шахрайства з боку колишнього настоятеля допомогло зупинити процес реєстрації змін, адже вся парафія одноголосно проти того, щоби переходити в Московський Патріархат. Зараз колишній настоятель та невідомі особи погрожують по телефону парафіянам і новопризначеному священику розправою за їхню вірність рідній Церкві.

    Широкого розголосу набула також ситуація зі столичними кладовищами.

    У всіх цих випадках ми бачимо, що представники влади швидко, злагоджено і оперативно діють на користь Московського Патріархату, а коли йдеться про захист інтересів Київського Патріархату, ми чуємо про «вивчення, розгляд», тощо — затягується час та шукаються відмовки.

    Зараз не можна сказати, коли і де виникне наступний конфлікт. Але якщо реалізація московського плану не припиниться — конфлікти будуть виникати й надалі.

    Через адміністративні та податкові важелі триватиме тиск на спонсорів, які допомагають парафіям Київського Патріархату.

    Будуть шукати нестійких і зрадників з числа духовенства Київського Патріархату, пропонуватимуть їм гроші та іншу допомогу — діятимуть так, як синедріон шукав зрадників серед учеників Христа, щоби схопити Його таємно.

    Після візиту на інавгурацію Президента В. Януковича патріарх Кирил заявив, що «мода на розкол проходить, розкольники повертатимуться в канонічну Церкву». За час, що минув, промосковські сили змогли знайти в Київському Патріархаті лише кілька зрадників. Тому їм треба до чергового літнього візиту назбирати якнайбільше підтверджень слів Кирила — для цього і задіяний весь московський церковний і політичний вплив на українську владу.

    Переконаний — подальша реалізація московського плану загрожує українському суспільству сильним збуренням. Ми ж бажаємо українському народу миру та злагоди. Проте досі на всі наші звернення до влади ми не чуємо нічого, окрім заочних запевнень про «рівне ставлення до всіх конфесій», яке на практиці обертається всебічним сприянням Московському Патріархату та тиском на Київський Патріархат. Раніше руками влади Москва вже намагалася знищити Київський Патріархат. Кульмінацією цього стали події «кривавого вівторка» 18 липня 1995 р. — побиття міліцією на Софійському майдані процесії з тілом спочилого Патріарха Володимира (Романюка). Наша Церква пройшла це випробування і лише зміцніла після нього, бо навколо неї згуртувалися всі патріотичні сили. Не хотілося б, щоби нинішня влада, як влада тодішня, зрозуміла помилковість своїх дій щодо Київського Патріархату лише після того, як станеться щось, подібне до «кривавого вівторка».

    Ми не боїмося нових гонінь на Київський Патріархат — слабкі та невірні можуть від нас відпасти, але, як і під час всяких гонінь, дух і сила віри правдивих синів та дочок Церкви лише зміцниться. Проте ми не хочемо, щоби через нав’язані ззовні плани руйнувалася наша держава.

    Закликаю всіх парафіян бути пильними — не допускати, щоби без вашої волі та відома приймалися зміни та доповнення до парафіяльних статутів, якими вашу парафію можуть перевести в Московський Патріархат.

    Закликаю суспільство та міжнародну громадськість звернути увагу на порушення прав віруючих Київського Патріархату та на посилення тиску на нашу Церкву. Ваш голос має піднятися на захист правди! Закликаю журналістів слідкувати за подіями у релігійному житті та висвітлювати їх правдиво і об’єктивно.

    І наполегливо закликаю владу і особисто Главу держави — час розпочати справжній і плідний діалог Інакше Україна ризикує повернутися до силової міжконфесійної боротьби початку 90-х років.

    Сподіваюся, що у новому, 2011 році стануться зміни на краще.

    Вітаю всіх з наступаючим Різдвом Христовим, яке вселяє в нас впевненість у тому, що добро і правда завжди переможуть зло! Закликаю на весь український народ Боже благословення!

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України
    30 грудня 2010 р.

    Предстоятель Київського Патріархату висловив співчуття
    з приводу смерті Михайлини Коцюбииської

    Відійшла у вічність Михайлина Хомівна Коцюбинська — людина, яка всю себе віддала Україні. Не кажу «померла», бо вона справді відійшла у вічність — залишивши нам у спадок і свої твори, й підготовлені до друку праці інших великих духом українців, а найголовніше — залишивши досвід і приклад незламності, приклад свого важкого, часом трагічного, але сповненого любов’ю до рідної землі, до побратимів, до українського народу життя.

    Михайлина Хомівна назавжди залишиться одним зі світочів «шістдесятництва» — руху морального опору радянській системі. Опору, який силою духу зломив силу сваволі земної влади, який словом правди та любов’ю до Батьківщини, подібно до ранкової зірки, сповіщав про те, що морок неправди неодмінно розсіється.

    За свої переконання Михайлина Коцюбинська багато постраждала від влади, яка робила все, щоби зламати її, отруїти життя. Але любов допомогла їй перемогти все. І тому вона назавжди залишиться в пам’яті українців — як один із велетів українського духу.

    Михайлини Хомівни не стало серед нас, і наш святий обов’язок — підносити молитви за упокій її душі. Адже слова щирої молитви — найкращі квіти на свіжу могилу, бо квіти в’януть, а щира молитва має велику духовну силу, допомагає спочилому та подає заспокоєння у скорботі втрати живим.

    Нехай Господь прийме душу спочилої Михайлини Хомівни у Свої оселі, дарує їй Царство Небесне і вічний спокій!

    Вічна їй пам’ять!

    Філарет,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    Предстоятель висловив співчуття з приводу смерті Клари Пилипівни Ґудзик

    Рідним і близьким Клари Пилипівни,
    друзям, колегам, шанувальникам
    таланту та читачам

    З сумом дізнався про упокоєння Клари Пилипівни Ґудзик — відомої в Україні журналістки, багатолітнього автора газети «День». Вона була одним з не багатьох світських професіоналів української релігійної журналістики, завжди писала про життя і проблеми Церкви в Україні з болем і переживанням за її сьогодення та майбутнє. Окрім високого професіоналізму Клару Пилипівну завжди відзначав і щирий патріотизм — вона сміливо виривала приховані релігійними покровами спроби руйнувати українську ідентичність.

    За це її критикували опоненти, але вона завжди твердо і непохитно відстоювала свої переконання. Тому і стала одним з найбільш авторитетних фахівців з релігійної журналістики, взірцем для багатьох у цій справі.

    Від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату і від себе особисто висловлюю сердечні співчуття рідним і близьким Клари Пилипівни, її колегам, шанувальникам, читачам — всім, хто її знав і любив. Підношу свої молитви за упокій її душі та закликаю до цього всіх віруючих.

    Нехай Господь упокоїть її душу в оселях праведників!

    Вічна їй пам’ять!

    Філарет,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    ЗВЕРНЕННЯ
    Патріарха Філарета до українського народу
    з нагоди Дня Соборності України:
    «Плекаймо соборність ділами!»

    «Всяке царство, що розділилося
    в собі, спустошиться; і всяке місто
    чи дім, що розділився у собі, не встоїть»
    (Євангеліє від Матфея, 12:25)

    Дорогі брати і сестри!
    Шановні співвітчизники!

    22 січня ми відзначаємо одне з найбільш важливих саме сьогодні наших національних свят — День Соборності України.

    Це свято нагадує нам про величну подію нашої історії — проголошення 22 січня 1919 р. акту злуки, акту єднання всіх українських земель в єдину, соборну державу.

    Після падіння княжої Київської держави Україна століттями була розділена між сусідніми народами. А тому проголошена у січні 1919 р. злука всіх її земель — подія доленосна і неперевершена за своїм значенням для українського народу. Зараз ми бачимо спроби проголосити єднання українських земель плодом дій Сталіна — визнаного українським судом злочинця. Такі ідеї, по-перше, принижують значення багатосотлітнього прагнення українського народу до єдності, принижують його боротьбу за єдність та зневажають тих, хто поліг у ній. По-друге, носії таких ідей прагнуть пояснити сучасну українську державність лише примхою історії та діяльністю Сталіна, прагнуть нав’язати думку про «штучність» незалежної України, чим закладають основу для бажаного для них у майбутньому розпаду нашої державності.

    Деякі закордонні політики відкрито називають Україну «невдалою державою», оголошують прогнози її розвалу, а найбільше — явно і таємно сприяють тому, щоби це відбулося. Вони не можуть змиритися з нашим волевиявленням — бути єдиним, суверенним народом та будувати власну незалежну державу.

    «Поділяй та володарюй» — саме під таким гаслом в давнину римляни змогли підкорити собі багато народів. Розділяючи ці народи, вони здобували над ними перемогу. Цього ж прагнуть і нинішні супротивники української державності — розділити, розсварити, ослабити наш народ.

    Для цього використовуються різні методи. До цих методів належать ідеологічна агресія проти України, намагання втиснути її в рамки «русского міра»; загравання з різними політичними силами та налаштовування їх одне проти одного (що, на жаль, є доволі легким у сучасних умовах): розпалювання міжконфесійного конфлікту через розділення православних українців на «канонічних» та «неканонічних»; підігрівання та всебічна підтримка сепаратистських настроїв в окремих регіонах.

    Ми, як Церква, бачимо це, а тому хочемо піднести свій голос: ОТЯМСЯ, УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДЕ! Зрозумій, куди тебе тягнуть недоброзичливці — до нового розбору України між більшими сусідами.

    Так вже було в давній час, коли розсварених князів легко підкорили монгольські завойовники. Так було в часи козаччини, коли навколишні держави вміло маніпулювали гетьманами і полковниками, не давши їм утвердити суверенну Україну. Так сталося на початку XX ст., коли в умовах більшовицької, німецької та білогвардійської агресії українські ватажки продовжували з’ясовувати свої стосунки.

    На жаль, ми бачимо, що так є і зараз. Протягом двох десятиліть влада і опозиція, які кілька разів мінялися місцями, ведуть боротьбу так, ніби вони — дві армії, яким конче необхідно побороти одна одну, а не дві політичних частини ОДНОГО народу.

    Нам слід раз і назавжди визнати і утвердити, як політичну і суспільну аксіому — Україна є НЕЗАЛЕЖНА і СОБОРНА держава. Наша незалежність і наша єдність у різноманітності — не привід для дискусій, а наріжний фундамент державного і суспільного буття. Бо в жодній з нормальних країн ніхто не дискутує з приводу власної незалежності. І лише ми досі, по суті, сперечаємося — потрібна чи не потрібна нам незалежність.

    Ми маємо усвідомити, що ні об’єднана Європа, ні Росія не розбудуть щастя і добробут в нашому домі — бо вони, природно, турбуються в першу чергу про свій дім. Розбудовувати Україну маємо ми самі — разом і спільними зусиллями, вбачаючи один в одному не смертельних ворогів, а партнерів у праці.

    Тому я закликаю до порозуміння всі суспільні сили — провладні та опозиційні, ті, якім миліша Європа, і ті, які люблять Росію. ПОЛЮБІТЬ УКРАЇНУ, а не себе в ній! Зрозумійте, що Галичина і Донбас ніколи не стануть однаковими, але вони є і мають бути — українськими.

    Я закликаю провладних політиків розпочати справжній діалог з усіма представниками українського суспільства, а не лише з тими, хто поділяє їхні політичні переконання.

    Я закликаю опозиційних політиків — припинити безплідну боротьбу один з одним.

    Я закликаю всі політичні та суспільні сили — боротися НЕ ПРОТИ одне одного, а боротися ЗА краще майбутнє України, конкуруючи не ворожими одне до одного гаслами та часто пустими партійними програмами, а справді корисними для майбутнього України ідеями й справами.

    Україна переживає глибоку політичну та економічну кризу. Це важкі виклики, але ще гіршими є суспільна зневіра та бездіяльність. Люди перестають вірити всім.

    Для подолання криз необхідне саме згуртування; держави і народу, різних політичних та суспільних лідерів. І або ми, український народ, подолаємо цей виклик, або покажемо, що ми — лише «славних прадідів великих правнуки погані».

    У День Соборності, який, на жаль, український народ знову буде відзначати розділеним по палацах, майданах і площах, я закликаю всіх: ПЛЕКАЙМО СОБОРНІСТЬ ДІЛАМИ! Зробімо справжній крок назустріч один одному, зрозуміймо, що у єдності наша сила, а нашим непримиренним поділам та сваркам радіють лише вороги української державності.

    Для когось цей заклик задається нездійсненним — але такою самою майже нездійсненною здавалася у січні 1919 р. і мрія про соборну, суверенну, незалежну Україну. Зараз ми маємо таку Україну — завдяки й тим українцям, хто майже сто років тому зробив крок назустріч один одному.

    І, найголовніше, я вірю — якщо ми почнемо цю роботу, то цій благій справі допоможе і Господь Бог, сила Якого може подолати всі людські немочі. Тому я сам буду молитися за примирення і єдність України та закликаю до цього всіх віруючих усіх конфесій.

    Закликаючи, я у День Соборності України хочу сам подати приклад того, до чого закликаю. Тому я буду присутній і у палаці «Україна», куди прийде Президент Віктор Янукович, і на Софійській площі.

    Якщо кожен із нас зробить крок — разом ми зможемо зрушити те, що поки що здається нездоланним.

    Прошу у Господа мудрості всім нам та закликаю на український народ Боже благословення!

    Зі святом, дорогі співвітчизники!

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    Открытое обращение Патриарха Филарета
    к Архиерейскому Собору РПЦ

    Ваше Святейшество! Собратья-архипастыри!

    Как стало известно из сообщений СМИ, из всех предложенных ранее проектов документов пленум Межсоборного присутствия Русской Православной Церкви отложил рассмотрение только одного — «О принятии в лоно Церкви обращающихся из расколов». Ранее этот проект был предложен и предварительно одобрен комиссией Межсоборного присутствия по вопросам противодействия церковным расколам и их преодоления, а также одобрен в первом чтении на заседании Президиума присутствия и опубликован для обсуждения.

    В чем же причина того, что продукт деятельности комиссии, в которой представлены многие известные в РПЦ иерархи и священнослужители, что проект, одобренный в первом чтении президиумом присутствия во главе с Предстоятелем РПЦ, — не только не получил одобрения пленума присутствия, но даже не выносился на его рассмотрение?

    Причина состоит в том, что этот проект документа подвергся основательной критике — и именно внутри Московского Патриархата. Судя даже по открытым источникам, во время обсуждения большинством участников было признано — проект скорее напоминает средненькую проповедь, чем богословский документ Поместной Церкви по одному из важнейших вопросов.

    Будучи формально призванным разрешить вопрос о способе возвращения раскольников в лоно Церкви, указанный документ вскрывает ряд иных вопросов не только церковно-практического, но и канонического, и даже догматического характера. То есть, вопросы, на которые пытается дать ответ РПЦ посредством такого документа, на самом деле выходят далеко за рамки компетенции одной Поместной Церкви.

    Вопросы эти — о границах Церкви; о действии Божественной благодати, особенно в случае отсутствия евхаристического общения; о православном понимании взаимоотношений с инославными христианами, в первую очередь — с католиками.

    Богословие подобно тонкому часовому механизму — порча одной детали или же выводит весь механизм из строя, или же вносит в его работу погрешности. С этим сейчас столкнулось и Священноначалие РПЦ, ведь попытка с наскока официально утвердить непризнание совершенных в Киевском Патриархате крещений обернулась неизбежностью отрицания крещений и у католиков, и у армян, и у старообрядцев, и у прочих христианских общин, с которыми РПЦ многие десятилетия ведет экуменический диалог

    Стало видно, что основные идеи предложенного к рассмотрению проекта прямо противоречат многовековой практике Православной Церкви, нашедшей свое отображение как в канонических правилах (напр., в Первом правиле св. Василия Великого в его полноте, а не в урезанном виде), так и в установлении трех видов чиноприема обращающихся к Православию — через крещение, через миропомазание и через покаяние.

    Не буду занимать место повторением критики заложенных в проект идей — она достаточно полно представлена и в наших предыдущих письмах и документах по этому вопросу, и в отзывах на проект, которые можно прочитать в сети Интернет. Хочу лишь особо порекомендовать вам для прочтения статью (опубликованную в 1999 г) диакона Андрея Кураева «О книге о. Рафаила». Вывод, который можно сделать из этой статьи, неутешителен — богословские мнения, которые еще десятилетие назад в РПЦ считались маргинальными, сейчас, в угоду необходимости, пытаются сделать господствующими. Так или иначе, а факт остается фактом — имея около 200 архиереев, несколько Духовных Академий, множество семинарий и институтов, десятки докторов и сотни кандидатов богословских наук, имея богословские комиссии как при Синоде РПЦ, так и при Синоде УПЦ (МП), имея возможность непосредственных консультаций с богословскими учреждениями других Поместных Церквей, Московский Патриархат так и не смог на протяжении стольких лет аргументировано ответить на короткий, но очень важный вопрос: «Почему РПЦ не признает крещений, совершаемых Киевским Патриархатом?» Разве один этот факт не заставит вас, дорогие собратья-архипастыри, задуматься — не напоминает ли все это евангельское событие, когда на вопрос Спасителя о крещении Иоанновом ответа так и не последовало?

    Ваше Святейшество!
    Преосвященные владыки!

    Мы видим, что РПЦ, полагаясь на содействие мирских властей, надеется в недалеком будущем разрушить Киевский Патриархат. Также многие из вас неоднократно выражали надежду на то, что после моей смерти Киевский Патриархат распадется сам собою. Вы сами себя и иных убеждаете в том, что возглавляемая мною Поместная Церковь — лишь «раскол», вызванный национализмом и амбициями. Заверяю — ваши надежды не оправдаются, ваши убеждения — обманчивы.

    Я прекрасно осознаю приближение часа моей смерти, и православная вера, за исповедание которой я боролся с юности и служению которой посвятил всю жизнь, побуждает меня и далее идти тем путем, к которому меня призвал Бог и Украинская Православная Церковь. То, что я делаю, — я делаю с осознанием приближения часа, когда мне надлежит предстать перед Престолом Нелицемерного Судьи. Но об этом же часе хочу напомнить и вам, собратья. То, что Русская Церковь до сих пор не смогла обосновать правильность своего нынешнего отношения к совершаемым в Киевском Патриархате крещениям, должно поставить перед каждым из вас вопрос — а правильно ли это отношение, угодно ли оно Богу и какой ответ за его поддержку надлежит в свое время лично дать каждому из вас?

    История свидетельствует, что по страстям мира сего или в угоду власти даже соборы из многих иерархов выносили ложные решения, лишали сана и анафематствовали невинных. Среди многих примеров достаточно вспомнить жития святителей Иоанна Златоуста и Филиппа (Колычева) Московского, преподобного Максима Грека и исповедника митрополита Арсения (Ма-циевича) Ростовского. Не так давно и вы сами, принадлежа одни к Московской Патриархии, другие — к РПЦЗ, взаимно обвиняли друг друга в расколе и безблагодатности.

    В оправдание своих нынешних действий вы ссылаетесь на решения о моем анафематствовании, которое вы же сами и приняли. Хотел бы напомнить вам несколько фактов, которые должны вынудить вас задуматься — значит ли что-то подобная анафема перед лицом Церкви.

    Общеизвестно, что в 867 г Фотиевский собор проклял папу Николая. 25 сентября 867 г. Фотий был смещен. В Риме папа Адриан в конце 867 г. анафематствует Фотия. Раскол длился до 879 года. Также общеизвестно, что свв. братья Кирилл и Мефодий искали в Риме защиты от немецких епископов, мешавших им проповедовать среди славян. По их прибытии в Рим папа лично рукоположил св. Мефодия во пресвитера. Учеников же славянских братьев рукоположили два римских епископа (Формоз из Порто и Гаудерик из Веллетри). Среди хиротонисанных в Риме был св. Климент Охридский.

    Когда же именно святые просветители принимают хиротонии в Риме? Сопоставляем даты — и видим: хиротонии имели место в феврале 868 г, то есть в самый разгар конфликта между св. Фотием и Римом. Во время так называемой Болгарской схизмы каждый из болгарских епископов, отделившихся от Константинопольского престола, был персонально анафематствован. Что не помешало в 1945 г. принять в общение всю болгарскую иерархию, происходившую от анафематствованных, в сущем сане. Заметьте — не в подчинение Константинополю, а во взаимное общение, как иерархию автокефальной Церкви.

    Третий пример — принятие в 1946 г в общение с Православием всего лишь через формальное покаяние греко-католического духовенства, происходившего от иерархии, анафематствован-ной православным Брестским собором 1596 г.

    Всечестные архипастыри Церкви Русской!

    Я далек от мнения, что это обращение сразу же изменит ход ваших мыслей и действий. Но я надеюсь, что не мои слова, а правда, заключающаяся в них, подвигнет многих из вас задуматься. Потому что ложь требует постоянного и многословного подкрепления, а правда действует силою благодати, ибо в правде — Бог.

    Пусть житие святителя Филиппа, память которого недавно совершалась Церковью, вдохновит вас идти путем правды. Искренне желаю вам мужества и мудрости в служении Богу и Его Церкви!

    З любовью во Христе —

    ФИЛАРЕТ,
    Патриарх Киевский

    ЗВЕРНЕННЯ
    до православних самбірчан — вірних Київського Патріархату

    Дорогі браття і сестри!
    Шановні самбірчани!

    З сумом вимушений звернутися до вас з приводу розділення, яке намагаються внести у вашу громаду, під гаслами єдності та розвитку Української Церкви — ослабити її.

    Хочу нагадати вам, що у червні 1992 р. відбулося об’єднання Української Автокефальної Православної Церкви та Української Православної Церкви у єдину Помісну Українську Церкву — Київський Патріархат. Здавалося б — що може бути кращим, ніж єдність всіх прихильників церковної автокефалії, їхня спільна праця задля утвердження церковної незалежності?

    Але, як згодом засвідчили численні події, ворогами справжньої Помісної Української Церкви та її автокефалії виявилися не тільки прихильники Московського Патріархату. Знайшлися вони і серед тих, хто на словах всіляко виступав за автокефальну Церкву і навіть від її імені. Не тільки припускаю, але й щодо багатьох знаю, що ці «патріоти» таємно були пов’язані з ворожими Українській Церкві московськими силами. Декого було викрито самими їхніми справами, а дехто продовжував зсередини руйнувати єдність Київського Патріархату.

    Згадайте, що вже восени 1992 р. архієпископ зі Львова Петро (Петрусь) оголосив себе «місцеблюстителем Патріаршого престолу УАПЦ», почав від імені блаженної пам’яті Патріарха Мстислава і від свого власного розповсюджувати заклики не визнавати єдності Київського Патріархату. Ці заклики друкувалися навіть у офіційних виданнях Московського Патріархату! На чий млин лив воду цей діяч?

    Зараз УАПЦ відхрестилася від свого «батька», і він залишився «митрополитом» однієї парафії у Львові. Але, щоби не повторювати помилок минулого, всім нам, а особливо вірним Київського Патріархату на Львівщині, слід не забувати ані того збурення, яке внесла у церковне життя діяльність Петра (Петруся), ані її сумних плодів.

    Слід нагадати й інший приклад — Антонія (Масендича), колишнього керуючого справами УАПЦ, а після об’єднання — й Київського Патріархату. Згадаймо, як блискавично злетів цей чоловік, що за пару років не тільки досяг високої церковної влади в УАПЦ, але й фактично вигнав з неї архієрея, який першим виступив за автокефальне відродження в Україні — блаженної пам’яті митрополита Іоанна (Боднарчука). Цей Антоній у 1993 р. навіть претендував на обрання Патріархом Київським!

    І що ж — не ставши Патріархом, він зібрав свої речі та з групою прихильників подався до Московського Патріархату. «Як блудний син я повертаюсь до батьківського дому» — заявив він навесні 1994 р. перед своєю «хіротонією» на єпископа Алтайського РПЦ. Отже кінець його справи засвідчив, що й від початку він був своїми «отцями» надісланий в Україну лише для того, щоби зсередини шкодити утвердженню автокефалії нашої Церкви. За що Господь і виявив Свій суд над ним — Антоній помер у віці 40 років.

    Наведу також і третій приклад — фіктивне «об’єднання УАПЦ і УПЦ КП», яке, під патронатом тодішньої влади, намагалися провести у жовтні 1995 р. План полягав у тому, щоби в день, коли Помісний Собор Київського Патріархату обиратиме Предстоятеля замість спочилого блаженної пам’яті Патріарха Володимира, провести інший «собор» з представників УАПЦ та кількох ієрархів Київського Патріархату, на якому оголосити про нібито «об’єднання» двох Церков. Влада мала намір оголосити цю «об’єднану УАПЦ КП» правонаступницею справжнього Київського Патріархату, а нашу Церкву зняти з реєстрації.

    Цей план, будучи вчасно викритим, провалився, бо справи темряви не витримують світла правди. Але, щоби підсолодити поразку, вже за кілька тижнів було оголошено і широко розрекламовано «початок переговорів» між УАПЦ і УПЦ МП. Цими переговорами намагалися створити враження, що «об’єднавчий процес» в українському Православ’ї успішно йде, але єдиною перешкодою на його шляху є особа новообраного Київського Патріарха.

    Слід згадати також і про сам цей «переговорний процес». З перервами він триває від листопада 1995 p., тобто вже понад 15 років. Які ж його плоди? Вони звелися лише до того, що обидві сторони знайшли порозуміння в осудженні особи й діяльності Предстоятеля УПЦ Київського Патріархату. Ніяких інших плодів цей «діалог» так і не приніс.

    Діячі УАПЦ полюбляють критикувати Київський Патріархат і особливо — його Патріарха. Безперечно, конструктивна критика завжди корисна, вона допомагає виправляти помилки, бо не помиляється лише той, хто нічого не робить. Але подивіться, що вони самостійно збудували за цей же час?

    Кількість парафій УАПЦ вже понад десятиліття не зростає, а існуючі зосереджені переважно в західних областях України. Не маючи ані серйозних духовних навчальних закладів, ані монастирів, через брак власних кандидатів на єпископів раз за разом рукопокладають в УАПЦ лише тих, хто з різних причин пішов з Київського Патріархату. З року в рік УАПЦ трясуть скандали між її архієреями. Так є й зараз: правлячого архієрея Вінниці звинувачують у аморальності, у Хмельницькій області частина духовенства не приймає новопризначеного єпископа, на Львівщині утворюється паралельна єпархія, що викликає обурення у єпархії існуючій, дехто навіть вимагає церковного суду над главою УАПЦ. Все це — не тимчасові негаразди, а постійний стан буття УАПЦ — так було і п’ять, і десять, і п’ятнадцять років тому…

    Отже, знову слід поставити питання — хто нашим братам з УАПЦ заважає самостійно її розбудовувати? Чому вони за стільки років не змогли навести ладу в своїй хаті — але наполегливо, в один голос з Москвою, осуджують особу і діяльність Київського Патріарха? Чи не йдуть вони тим самим шляхом, що й Петро (Петрусь) та Антоній (Масендич), — тільки ще до часу не викрили себе?

    Ми достеменно і точно знаємо про походи в Києво-Печерську Лавру декого з тих, хто віднедавна став «палким прихильником» УАПЦ. Знаємо про ті прохання «прийняти в лоно», які там висловлювалися. Знаємо і про інші зв’язки з московськими діячами — бо немає нічого таємного, що не стало би явним.

    Все це я нагадую не для того, щоби осоромити священиків та віруючих УАПЦ, серед яких переважна більшість є щирими українськими патріотами. Але, як бачимо, їхнім патріотизмом часто користуються одиниці, які за рахунок прославленого імені Автокефальної Церкви облаштовують свої справи.

    Саме тому, дивлячись у минуле і спостерігаючи сьогодення, я звертаюся до вас, дорогі православні самбірчани: не піддавайтеся на спокуси! Не можна збудувати єдність Української Церкви, ділячи її. А саме поділ і ворожнечу хочуть внести до громади вірних Київського Патріархату ті, хто віднедавна став ратувати за УАПЦ. Шлях, яким вони пішли — це шлях сіяння розбрату й ворожнечі, шлях поділу, шлях лукавий. Рано чи пізно вони остаточно викриють себе, як викрили Масендич, Петрусь й інші. Але краще вчитися на чужих помилках, ніж шкодувати про власні.

    Я закликаю вас, вірних Київського Патріархату, відстоювати приналежність окраси Самбора — Успенського собору — до Київського Патріархату. Не дайте поділити громаду, не дозволяйте кільком особам заради власних амбіцій приватно вирішувати долю того, що створювалося для всієї громади, всією громадою і лише їй належить по праву! Нехай Господь допоможе поборникам правди!

    Закликаю на вас Боже благословення!

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    Патріарх Філарет привітав новообраного главу УГКЦ

    Владиці Святославу Шевчуку,
    обраному та утвердженому
    Верховному Архієпископу
    Української Греко-Католицької Церкви

    Дорогий владико Святославе!

    У зв’язку з повідомленням про обрання та утвердження Вас Верховним Архієпископом Української Греко-Католицької Церкви прийміть вітання від мене особисто та від Української Православної Церкви Київського Патріархату.

    Ваші попередники, владики Андрей Шептицький, Йосип Сліпий, Любомир Гузар, визнавали потребу й необхідність порозуміння в Україні між православними та греко-католиками, утверджували українську ідентичність Греко-Католицької Церкви. Сподіваюся, що в період Вашого керівництва в УГКЦ набудуть свого подальшого розвитку позитивні досягнення попередніх часів.

    Зараз перед християнами в Україні з новою силою постають виклики занепаду суспільної моралі, руйнування традиційних сімейних цінностей, наступу агресивного секуляризму, поширення споживацтва й бездуховності. Дати на ці виклики належну відповідь, засновану на традиційних для українського народу християнських духовних, моральних, культурних цінностях — поле для співпраці Київського Патріархату і УГКЦ. Основи цієї співпраці було закладено в попередні роки, тому сподіваюся на її плідне продовження.

    Керівництво Українською Греко-Католицькою Церквою — важке і відповідальне служіння. Бажаю, щоби воно принесло добрі плоди для пастви, довіреної Вашій опіці, й сприяло Вашому особистому спасінню.

    Бажаю Вам многих і благих літ!

    З любов’ю у Христі —

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    Патріарх Філарет привітав Митрополита РКЦ Мечислава Мокшицького з 50-літтям

    Його Високопреосвященству
    Архієпископу Мечиславу Мокшицькому,
    Митрополиту Львівському
    Римсько-Католицької Церкви в Україні

    Ваше Високопреосвященство!

    З нагоди ювілею 50-ліття від дня народження прийміть сердечні вітання від мене особисто та від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату.

    Досягнутий Вами вік це час, з одного боку, — життєвого досвіду й мудрості, з іншого, — повноти сил для служіння. Це час, коли вже можна поглянути назад та оцінити плоди попередньої праці, але є й багато такого, що ще можна і належить зробити в майбутньому.

    Тому бажаю Вам, Владико, сил і мудрості у несенні довіреного служіння, здійснення всіх добрих задумів. Переконаний, що досягнутий на сьогодні завдяки Вам рівень взаємодії між РКЦ та Київським Патріархатом, особливо у питаннях міжконфесійної співпраці, захисту суспільної моралі й духовного відродження народу, не лише зберігатиметься, але й поглиблюватиметься.

    Бажаю Вам, Владико, міцного здоров’я, многих і благих літ!

    З любов’ю у Христі —

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    ЛИСТ
    до Президента України Віктора Федоровича Януковича

    21 квітня 2011 р. під час зустрічі Президента України Віктора Януковича з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет вручив йому офіційного листа з викладом головних питань, які турбують Київський Патріархат.

    Президенту України
    ЯНУКОВИЧУ В.Ф.

    Вельмишановний Вікторе Федоровичу!

    Позитивно оцінюючи можливість разом з іншими керівниками конфесій — членів Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) зустрітися з Вами, як Главою Української держави: сподіваючись, що ця зустріч започаткує нову сторінку державно-церковного діалогу: бажаючи, щоби наслідки цієї зустрічі були плідними та взаємно корисними як для держави, так і для конфесій загалом й Київського Патріархату зокрема — звертаюся до Вас з цим листом, в якому коротко подані основні питання, які хвилюють УПЦ КП, та для свого вирішення потребують політичної волі й підтримки з боку Президента України.

    1. Київський Патріархат цілком поділяє і підтримує питання і пропозиції, подані Вам сьогодні в листі від ВРЦІРО.

    2. Переконаний, що для того, щоби такі зустрічі, як нинішня, були максимально плідними, а питання, які порушуються, якнайшвидше знаходили належне рішення, є доцільним і необхідним створити постійно діючий робочий механізм (дорадчий орган) для співпраці між ВРЦіРО та Адміністрацією Президента. Практика створення подібних органів при Кабінеті міністрів України, окремих міністерствах та відомствах довела доцільність й ефективність їхнього існування, як механізмів державно-церковного діалогу.

    3. Законодавче регулювання діяльності Церков і релігійних організацій є настільки чутливою сферою, що будь-які не виважені, поспішні чи суперечливі кроки в напрямку внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» можуть і сьогодні, і в майбутньому привести до непередбачуваних наслідків, стати причиною загострення міжконфесійних протиріч.

    Міжнародне співтовариство, експерти і практично всі конфесії (за виключенням Московського Патріархату) визнають, що в нинішніх умовах діюча редакція Закону найкраще забезпечує реалізацію права на свободу совісті та віросповідання. Тому будь-які зміни до цього Закону повинні прийматися лише після їх детального обговорення і консенсусного погодження між ВРЦіРО та державою.

    4. Розділення українського православ’я і суспільні протиріччя на мовному, регіональному, політичному рівнях — тісно переплетені та взаємно живлять одне одного. Тому одним з головних факторів єднання українського суспільства, подолання існуючих в ньому протиріч, є успішність започаткованого у жовтні 2009 р. діалогу між Київським Патріархатом та УПЦ (МП).

    Помилково було би сподіватися на швидке вирішення всіх цих проблем, проте єдиним дієвим шляхом їх розв’язання є шлях внутрішнього українського діалогу. Доти, доки нами не буде знайдене порозуміння всередині — ззовні ніхто не допоможе нам знайти його.

    В українському суспільстві є велика підтримка прагнення представників Київського Патріархату та УПЦ (МП) вести конструктивний діалог. Проте, сили, які зацікавлені в тому, щоби Україна була ослабленою, а українське православ’я залишалося й надалі розділеним, за останні півтора роки зробили все, щоби заблокувати й дискредитувати всі благі починання. Навіть митрополит Володимир (Сабодан) був підданий критиці й шельмуванню за мужні кроки, зроблені УПЦ (МП) в напрямку діалогу з УПЦ КП.

    Держава не може безпосередньо втручатися в справу міжцерковного діалогу, але створити для нього сприятливі умови, як виразник суспільної думки показати йому свою підтримку — держава не тільки може, але й зобов’язана. Вагомим також було би й Ваше особисте слово — слово не стільки політика, скільки православного християнина, вірного УПЦ.

    5. Українська держава потребує реформування свого життя, вилікування застарілих виразок тоталітарного минулого і нових ран, нанесених економічними негараздами й політичними протиріччями. За даними соціологічних досліджень серед усіх суспільних інституцій саме Церква (в сукупності, а не якась окрема юрисдикція) незмінно користується найвищою довірою — близько 60 %. Тому якщо держава бажає успішного завершення різноманітних реформ, вона повинна дослухатися до голосу Церкви, в тому числі й тоді, коли Церква конструктивно критикує ті чи інші державні рішення або суспільні негаразди.

    Нас, як і все українське суспільство, дуже турбує проблема корупції, що буквально роз’їдає різні сфери життя. Нас турбує різке розшарування між невеликим відсотком дуже заможних людей і масою тих, хто або балансує на межі бідності, або живе у злиднях. Нас непокоїть те, що мільйони працездатних і талановитих співгромадян змушені були полишити Україну в пошуках гідно оплачуваної роботи.

    Нас турбує питання виховання молоді на засадах традиційної моралі, духовних і культурних цінностей. Нас турбує демографічна криза, яка своєю причиною має не стільки низький рівень матеріальних статків — сто років тому наші попередники жили в значно гірших умовах, але тоді у сім’ях було щонайменше троє дітей — скільки стрімке падіння суспільної моралі на фоні зростання життєвого егоїзму. Якщо вже зараз не почати протидіяти причинам демографічної кризи — за кілька поколінь українського народу не стане фізично, і все те, що зараз розбудовується, стане нікому не потрібним.

    6. Серед низки подібних проблем тут особливо хочу виділити питання продажу землі в Україні. Родюча орна нива — безцінне багатство нашої Батьківщини, яке має бути особливо поціноване в часи, коли в світовому масштабі збільшується нестача продуктів харчування та зростають ціни на них. Тому прошу Вас і всіх представників держави дуже розважливо, обережно, продумано підійти до справи приватизації та продажу землі.

    Адже якщо у цій сфері не будуть прораховані й міцно захищені довгострокові українські інтереси — може статися так, що за кілька десятків років Україна втратить своє найбільше багатство, взамін отримавши різнокольорові папірці, справжню «ціну» яких показала триваюча фінансова криза. Варто нагадати, що сорок років тому одну унцію золота продавали за 35 дол. США, а зараз її ціна доходить до 1500 дол. США, тобто за 40 років валюта міжнародних розрахунків знецінилася в понад 40 разів.

    7. У взаємовідносинах з представниками держави УПЦ Київського Патріархату турбує ціла низка проблем, які потребують особливої уваги влади.

    Найперше це кілька конфліктних ситуацій, в яких представники місцевої влади явно чи приховано стають на підтримку позицій Мocковського Патріархату;

    — у с. Кам’янка Тельманівського району Донецької області у громади під надуманим приводом через суд відбирається Вознесенський храм, який вона отримала у 1996 р. у напівзруйнованому стані та за 12 років провела його капітальну реставрацію. Протягом 15 років доля цього храму й самого села Кам’янка не цікавили представників Мocковського Патріархату. Але тепер, коли храм відновлено, його намагаються відібрати на користь лише кілька місяців тому створеної релігійної громади МП — хоча ця конфесія має у Донецькі області 666 храмів, а Київський Патріархат лише близько 70-ти, більшість з яких — пристосовані приміщення;

    — у м. Макарові Київської обл. за сфальсифікованими документами (факт підробки підписів під Протоколом парафіяльних зборів підтверджений свідками, в тому числі в присутності працівників прокуратури) у жовтні 2010 р. було перереєстровано громаду святителя Димитрія Ростовського з Київського Патріархату до УПЦ (МП). Всі скарги з цього приводу губляться в надрах правоохоронних органів і фактично кримінальній справі не дається належного ходу;

    — тоді ж шляхом шахрайства і фальсифікації з боку колишнього настоятеля було проведено перереєстрацію громади Різдва Богородиці с. Ясно-городка Макарівського району Київської області з Київського Патріархату на УПЦ (МП). Фактично громада залишається у складі Київського Патріархату, що підтверджено рішенням Парафіяльних зборів від 19 січня 2011 p., під яким стоять 205 підписів. Ніякого внутрішнього конфлікту в громаді немає — всі бажають бути лише в Київському Патріархаті, але чиновники з Київської ОДА не бажають документально зафіксувати волевиявлення громади, посилаючись на те, що у неї немає оригіналу статуту, привласненого колишнім настоятелем.

    Наполегливо прошу Вас по кожному з цих випадків, які для наших вірних стали «лакмусовим папірцем» ставлення влади до Київського Патріархату, зробити все можливе для торжества справедливості, захистити права громадян — віруючих нашої Церкви.

    8. Великий комплекс проблем, для розв’язання яких потрібна воля держави, є у сфері духовної освіти. Завдяки певним рішенням для духовних навчальних закладів поступово відкривається можливість державної акредитації. Проте залишаються питання, для вирішення яких інколи потрібна найвища політична воля на рівні Глави держави.

    Найперше, необхідно провести нострифікацію (визнання) державою наявності вищої освіти, вчених ступенів та звань у тих, хто отримав їх у духовних навчальних закладах за попередні роки. Парадокс, але особа, яка протягом 8-ми років навчалася у духовному навчальному закладі, здобула ступінь кандидата богослів’я, має багаторічний викладацький стаж — офіційно, з точки зору держави, має лише повну середню освіту й нічого більше!

    Духовна освіта має як спільні зі світською, так і специфічні риси, особливо коли йдеться про речі, обумовлені богословською традицією та конфесійною належністю. Тому очевидно, що для успішної й повноцінної акредитації духовних навчальних закладів державі й конфесіям належить виробити такі умови, стандарти, способи контролю знань, тощо, які би максимально враховували специфіку духовної освіти.

    Для цього слід активізувати взаємодію між Мiністерством освіти та зацікавленими конфесіями, із залученням необхідних фахівців та спеціалістів.

    Разом з тим слід застерегти від будь-яких не виважених кроків — таких як надання якимось одним закладам переваги над іншими лише за конфесійною ознакою. У процесі акредитації всі повинні знаходитися у рівних умовах та до всіх повинні пред’являтися однакові вимоги.

    9. Потребує свого вирішення й низка майнових проблем. При чому тут державі варто було би підходити дуже зважено — передаючи храми чи виділяючи землю під будівництво одній конфесії, не забувати й про потреби інших.

    Лише коротко позначу найбільш болючі точки з цього ряду:

    — міста Донецьк, Луганськ, Сімферополь — через позицію місцевих рад для будівництва храмів Київського Патріархату досі не виділено земельні ділянки;

    — у м. Житомирі віддавна віруючі просять передати Хресто-Воздвиженський храм, в якому перебуває музей;

    — у м. Харкові за 20 років не було передано Київському Патріархату жодного храму;

    — у м. Дніпропетровську Брянську церкву, яку роками просили передати Київському Патріархату, передано УПЦ (МП);

    — в м. Переяслав-Хмельницький навіть не надається дозвіл на звершення час від часу служб у Вознесенському соборі, про передачу якого громада просить понад 15 років. Разом з тим є підстави вважати, що готується надання такого дозволу для УПЦ (МП), що, в разі реалізації, неминуче породить гострий конфлікт.

    10. Окремо хочу торкнутися питання всеукраїнських святинь — собору Святої Софії у Києві та Десятинного храму.

    З першого питання позиція Київського Патріархату залишається незмінною — богослужіння на території Святої Софії мають звершуватися або на паритетних засадах, або рішення про них має бути прийняте лише після того, як в Україні буде єдина Помісна Православна Церква.

    Щодо відновлення Десятинного храму, то Київський Патріархат виступає категорично проти того, щоби цей храм відновлювався для Мocковського Патріархату, адже в час, коли існував цей храм, ні про який Московський Патріархат не було й гадки. Тому Десятинна церква має відновитися — але як храм єдиної Помісної Православної Української Церкви. Щиро сподіваюся, що нинішня зустріч матиме конструктивні наслідки, а порушені під час неї проблемні питання поступово будуть вирішуватися. Зі свого боку запевняю, що Київський Патріархат готовий до плідної співпраці з державою.

    Напередодні Світлого Христового Воскресіння бажаю Вам, вельмишановний Вікторе Федоровичу, міцного здоров’я, успіхів у служінні на благо України та закликаю на Вас Боже благословення!

    З повагою —

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    ЗВЕРНЕННЯ
    з нагоди 25-ї річниці Чорнобильської катастрофи

    Дорогі браття і сестри!
    Шановні співвітчизники!
    Христос Воскрес!

    На дні, коли ми разом з усіма християнами святкуємо Світле Христове Воскресіння, припали сумні 25-ї роковини аварії на Чорнобильській АЕС. Аварії, яка стала одним з поворотних пунктів історії як українського народу, так і всього людства. Катастрофа, яка розвіяла сліпу довіру людей до науково-технічного прогресу.

    26 квітня назавжди увійшло в календар українського народу та багатьох інших народів, в першу чергу — білоруського і російського, як день Чорнобиля. День молитви, день смутку, день пам’яті, день роздумів.

    Сьогодні ми маємо особливий обов’язок помолитися за всіх, хто постраждав від аварії на Чорнобильській АЕС.

    Ми молимося за тих, які ціною свого здоров’я, а багато хто навіть і життя, зробили все для того, щоби зменшити наслідки катастрофи, не допустити найгіршого. Нехай Господь упокоїть душі загиблих, а живим подасть здоров’я і все необхідне по потребі. Ми пам’ятаємо подвиг ліквідаторів, який достойний високої поваги та вдячності сучасників й нащадків.

    Ми молимося за всіх, хто був вимушений полишити свої оселі — переселенців, яким довелося в одну мить полишити все і заново розпочинати життя.

    Ми молимося за тих, хто зараз працює у Чорнобильській зоні, а також за всіх, хто стоїть на сторожі нашої безпеки — за пожежників, рятувальників, інших працівників Міністерства надзвичайних ситуацій, які готові щомиті стати на захист нашого народу від наслідків природних і техногенних катастроф. Нехай Господь усім їм дасть сили й мужність у несенні служби.

    Так трагічно співпало, що у рік 25-ліття Чорнобильської катастрофи ми стали свідками ще однієї трагедії — низки аварій на АЕС у Японії. Тому, згадуючи події минулого, ми також молимося і за всіх, хто сьогодні страждає від наслідків ядерного лиха.

    І аварія у Чорнобилі, і нинішня катастрофа у Японії переконливо свідчать, що людство, його розум, знання і мудрість — не всесильні. Часто ми залишаємося безсилими перед ударами природної стихії, а віднедавна страждаємо також і від наслідків техногенних катастроф та екологічної кризи.

    Господь попускає ці випробування за нашу гріховність. За те, що ми ставимося до природи, лише як до джерела ресурсів, покликаних задовольняти все зростаючі потреби людства, і тим самим руйнуємо її. За те, що в центрі власного буття багато людей ставлять не Бога, а самих себе.

    Чорнобильська катастрофа — не тільки трагедія, але й важливий урок. Тому згадуючи минуле, кожен має зробити висновки для сьогодення. Адже якщо людство не відвернеться від бездумного споживацтва й гонитви за задоволенням своїх зростаючих потреб, не поставить на чолі свого буття замість матеріальних цінностей духовні — у майбутньому нас чекатимуть все нові й нові випробування.

    Нехай приклад Чорнобиля й Фукусіми змусить кожного замислитися над цим.

    Вічна пам’ять загиблим, вічна шана подвигу героїв-ліквідаторів!

    Воістину Христос Воскрес!

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський І всієї Руси-України
    26 квітня 2011 року

    Патріарх Філарет привітав
    Президента Грузії
    з Днем незалежності

    Президенту Грузії
    Михаїлу Саакашвілі

    Вельмишановний пане Президенте!

    Сердечно вітаю Вас і весь грузинський народ з 20-ю річницею Незалежності Грузії. За роки Вашої праці на посту Президента Грузії, Ви заслужили щиру любов і підтримку громадян, повагу і високий авторитет у світі.

    Під Вашим керівництвом держава досягнула економічної і соціальної стабільності. Радісно відмітити і те, що Ви постійно піклуєтесь про утвердження духовності в народі, підтримуєте Грузинську Православну Церкву в її служінні Богу і людям.

    Історія свідчить про взаємоповагу та взаємопорозуміння між народами Грузії та України. Сподіваюся, що такі теплі і дружні відносини будуть продовжуватися і зміцнюватися.

    Бажаю Вам, вельмишановний пане Президенте, міцного здоров’я і всесильної допомоги Божої у Ваших трудах на благо своєї Батьківщини і всьому грузинському народу миру і процвітання.

    З повагою –

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    Святійший Патріарх Філарет привітав Собор УПЦ

    Архіпастирям, духовенству та
    мирянам УПЦ (МП), які зібралися на
    свій Собор у м. Києві 8 липня 2011 р.

    Преосвященні архіпастирі, всечесні отці,
    дорогі браття і сестри!

    Сьогодні з молитви ви розпочали роботу, закликаючи на свої діяння благодать Святого Духа. Це є необхідна умова, адже історія Церкви Христової не раз засвідчувала, що успіх соборних справ визначався найперше дією в них благодаті Святого Духа, яка виявляється як у натхненні зібраних до добрих справ, так і у подальшому сприйнятті вирішеного ними церковною Повнотою.

    Тим, хто збирається на будь-який церковний собор, неодмінно слід пам’ятати, що слова «угодно Духу Святому і нам…», якими традиційно розпочинаються тексти рішень, — не лише усталена форма церковного документу, але й нагадування про найвищу відповідальність за те, щоби угодне людям було також угодним Духові Святому. В останні часи, як і не раз в минулому в історії Церкви, можна бачити приклади формально законних соборів, які, однак, чинили угодне не Духу Святому, а сильним світу цього.

    Такі «собори» більше схожі не на взірець соборності — згадуване у книзі Діянь апостольське зібрання у Єрусалимі, а на описані у Новому Завіті зібрання Синедріону. Останні, маючи законне право діяти, чинили беззаконня, і, віддавши на смерть Господа Ісуса Христа, думали, що цим служать Богові.

    Все це — нагадування, що наділення зібрання ієрархів, духовенства та мирян правом вирішувати церковні питання не робить їхні рішення непомильними. Правдивість рішень засвідчується лише з часом волею Церкви.

    За кілька місяців сповнюється 20 років від часу проведення 1-3 листопада 1991 р. Собору УПЦ, який одноголосно прийняв рішення про її автокефалію. Дехто з вас був присутній на тому соборі та поставив свій підпис під цим рішенням. Два десятиліття церковного життя показали — рішення про автокефалію було правильним. Свідченням цього є й те, що колишні противники цього рішення поступово стають його прихильниками. Все більше й більше православних в Україні бажають, щоби Православна Церква нашого народу, згідно з 34-м Апостольським правилом, була адміністративно незалежною від інших Помісних Церков — зберігаючи з ними єдність у вірі та богослужінні, але не підпорядковуючись їм у вирішенні справ внутрішнього життя.

    І в ті роки, й тепер противники соборного рішення намагалися боротися з ним шляхом зведення справи автокефалії УПЦ до особистих питань. Події останніх тижнів, зокрема розгорнута у промосковських ЗМІ кампанія з дискредитації рішень Синоду УПЦ (МП) щодо скликання Собору та особисті нападки на тих, хто відстоює ці рішення, ще раз переконливо доводять — Московська патріархія ні у 1991-92 pp., ні дотепер не бажає справді чути соборний голос Української Церкви, не шукає шляхів для розв’язання наболілих проблем.

    Єдине, чого прагнуть там, — за будь-яку ціну, навіть шкодячи Православ’ю, зберегти свою владу над УПЦ. Декларуючи «незалежність і самостійність в управлінні» для УПЦ (МП), Московська патріархія і раніше, і тепер все робить для того, щоби цей статус не був наповнений реальним змістом і щоби УПЦ (МП) в складі Московського Патріархату була чимось подібним до УРСР в складі Радянського Союзу. А всякий, хто противиться цьому, бачачи, що така політика лише шкодить Православ’ю в Україні, одразу оголошується підозрілим і навіть ворогом — незважаючи ні на які попередні заслуги.

    У жовтні 2009 р. з великим піднесенням Україна зустріла початок діалогу між Київським Патріархатом та УПЦ (МП). Але всі добре побачили, що Москва злякалася плідності й конструктивності цього діалогу та зробила все можливе, щоби його зруйнувати. Для нас це стало ще одним підтвердженням того, що шлях діалогу — правильний. Тому ми незмінно готові до його відновлення.

    Зараз у вашій владі — не просто в черговий раз сказати про «болючу рану розколу» та «любов до братів, які відпали від єдності», а зробити крок назустріч. Бо той, кому справді болить, робить все для того, щоби вилікувати причину болю, а не говорить роками про свої болі, не роблячи нічого для їх припинення. Розміркуйте — і ви переконаєтеся, що шлях, яким досі вела УПЦ (МП) Москва — це шлях ворожнечі, який за 20 років не приніс ніяких добрих плодів. Чи не час зійти з цього шляху та обрати свій власний — шлях примирення та пошуку церковної єдності, шлях плідного діалогу та порозуміння, шлях служіння Православ’ю, а не «русскому миру»?

    Той, хто стає на цей шлях, ризикує стати ворогом для московських церковних й світських політиків. Так сталося зі мною. Так намагаються зараз чинити і щодо декого з вас. Але Бога і правдивого соборного голосу Церкви слід слухатися більше, ніж людей — нехай ці люди і є зараз «первосвящениками року того».

    Тому, дорогі архіпастирі, отці, браття і сестри, закликаю вас до мудрих і зважених рішень, дійсно угодних Духу Святому і Церкві Христовій. Пам’ятайте, що кожен з вас за те, як він діяв на Соборі, у свій час дасть відповідь перед Главою Церкви — Господом нашим Ісусом Христом.

    Нехай Боже благословення перебуває з вами! З любов’ю у Христі

    Філарет,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    Патріарх Філарет привітав Віктора Януковича з днем народження

    Президенту України
    ЯНУКОВИЧУ В. Ф.

    Вельмишановний Вікторе Федоровичу!

    Від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату і від мене особисто прийміть вітання з нагоди дня Вашого народження.

    Як і двадцять років тому, коли Україна розпочала відновлення своєї незалежності, нині наша держава також стоїть перед вибором власного майбутнього. Тому на Вас, як Главу держави, лягає велика місія та відповідальність перед сучасниками та майбутніми поколіннями.

    Ви бачите майбутнє України у сім’ї європейських народів, до яких вона історично належить і з якими мала найтісніші стосунки ще від великокняжих часів Київської держави. Переконаний, що переважна більшість співгромадян поділяють це бачення.

    В той же час шлях європейської інтеграції не повинен розглядатися нашими найближчими сусідами, як альтернатива добрим відносинам з ними. Адже ці відносини можуть бути насправді добрими лише за наявності взаємної поваги сторін одна до одної, справжнього сприйняття нашими сусідами України як незалежної держави та рівноправного партнера, а не як «молодшого брата», який має лише виконувати побажання «старшого».

    Тому ми підтримуємо всі Ваші зусилля, спрямовані на утвердження європейського шляху розвитку України, на побудову з сусідніми державами справді рівноправних відносин, заснованих на взаємній повазі.

    Демократичний лад передбачає наявність різних політичних думок і право кожного поділяти чи не поділяти їх. Проте, державна незалежність України, її суверенітет, територіальна цілісність, суспільне порозуміння — це аксіоми, навколо яких повинно відбуватися єднання всіх громадян нашої Батьківщини.

    В нашому спільному домі є ще багато негараздів. Україну роз’їдає корупція, багато людей живуть на межі бідності або й у злиднях, мільйони працівників вимушені шукати роботу закордоном. Все це — виклики, які наша країна має подолати, і, сподіваюся, подолає, — завдяки спільним зусиллям держави та всього громадянського суспільства. Київський Патріархат готовий вкладати у цю справу свій посильний внесок.

    З нагоди дня Вашого народження прийміть сердечні вітання і побажання міцного здоров’я, державної мудрості, сил і натхнення у служінні Україні та нашому народу, Божого благословення у всіх добрих справах!

    З повагою

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України
    9 липня 2011 року

    Патріарх Філарет звернувся до Президента В. Януковича
    з приводу резонансних судових процесів

    Президенту України
    ЯНУКОВИЧУ В. Ф.

    Вельмишановний Вікторе Федоровичу!

    Останнім часом все більше і більше людей просять мене висловити через лист до Вас думки Церкви щодо низки судових процесів, підсудними у яких є політики та колишні високо-посадовці — екс-прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, екс-міністри Богдан Данилишин, Юрій Луценко, Георгій Філіпчук, колишні в.о. міністра Валерій Іващенко та заступник міністра Євген Корнійчук, колишній голова Верховної Ради Криму Анатолій Гриценко, колишні голова Держмитниці Анатолій Макаренко та заступник голови правління НАК «Нафтогаз України» Ігор Діденко та інші.

    Обов’язок Церкви — виступати на боці справедливості, але разом з тим закликати і до милосердя, «бо немилостивий суд тому, хто не творив милості; милість же підноситься над судом» (Послання ап. Якова, 2: 13).

    Господь — Суддя праведний (Псалом 9: 5), правда і суд — основа престолу Його (Псалом 96: 2). Тим, хто наділений у народі владою, Він дає право судити — але лише для того, щоби через справедливий суд викорінювалося беззаконня і творилася справедливість.

    Благочестивий цар Ізраїлю Іосафат, поставивши суддів, дає їм таку настанову; «Дивіться, що ви робите, ви чините не суд людський, але суд Господа, і Він з вами у справі суду. Отже, нехай буде страх Господній на вас; дійте обачно, тому що немає у Господа Бога нашого неправди, ні упередження, ні хабарництва» (2 книга Параліпоменон, 19: 6-7). Так само і пророк Мойсей начальникам народу заповідає; «Вислуховуйте братів ваших і судіть справедливо… не розрізняйте осіб на суді, як малого, так і великого вислуховуйте; не бійтеся лиця людського, тому що суд — справа Божа» (Второзаконня, 1: 16-17).

    Псалмоспівець вигукує; «Блаженні ті, хто чинить правосуддя і дотримується справедливості» (Псалом 105: 3). А Бог через пророка Єзекиїля сповіщає; «Якщо хто праведний і чинить суд і правду,… нікого не пригноблює, боржникові повертає заставу його, крадіжки не робить, хліб свій дає голодному і нагого покриває одежею, у ріст не дає і лихви не бере, від неправди утримує руку свою, суд людині з людиною чинить правильний, живе за заповідями Моїми і дотримується постанов моїх щиро; то він праведник, він неодмінно буде живий» (Книга пророка Єзекиїля, 18: 5,7-9).

    На тих, хто начальствує серед народу, Господь покладає особливу відповідальність. Про це нагадує премудрий цар Соломон; «Отже, слухайте, царі, і розумійте, навчіться, судді країв землі! Слухайте, володарі багатьох і ті, хто пишається перед народами! Від Господа дана вам держава, і сила — від Всевишнього, який дослідить ваші діла і випробує наміри… Страшно і скоро Він явиться вам, — і суворий суд над начальниками, бо менший заслуговує помилування, а сильні сильно будуть покарані. Господь усіх не убоїться лиця і не устрашиться величі, бо Він створив і малого і великого й однаково промишляє про усіх; але на начальників чекає суворе випробування» (Книга Премудрості Соломона, 6: 1-3, 5-8).

    Господь виявляє до грішників велике милосердя, чекаючи їхнього покаяння. Але часто буває так, що довготерпіння Боже до її гріхів людина сприймає, як безкарність; «Не швидко звершується суд над злими вчинками; тому і не страшиться серце синів людських чинити зло. Хоч грішник сто разів чинить зло і заклякає у ньому, але я знаю, що благо буде тим, хто боїться Бога, хто благоговіє перед лицем Його; а нечестивому не буде добра, і, подібно до тіні, недовго протримається той, хто не благоговіє перед Богом» (Книга Екклезіаст, 8: 11-13). Тому і говорить Господь до грішника; «Навіщо ти говориш про настанови Мої і завіт Мій береш у вуста свої? Ти ж зненавидів настанови Мої і слова Мої відкидаєш від себе…. Ти це робив, а Я мовчав; ти гадав, що й Я такий, як ти. Але Я викрию тебе і поставлю перед тобою гріхи твої» (Псалом 49: 16-17, 21).

    Істинне правосуддя є виконанням найголовнішої Божої заповіді — «Полюби ближнього твого, як самого себе» (Євангеліє від Матфея, 22: 39), «все, чого бажаєте, щоб вам робили люди, так і ви робіть їм» (Євангеліє від Матфея 7: 12). Підхід до правосуддя з різними мірками — одними для прихильного, іншими — для супротивника, — є порушенням і людського закону, і закону Божого. Тому наділені владою повинні уважно слідкувати за тим, щоби нічиї особисті уподобання не впливали на хід правосуддя, щоби винний не звільнявся від відповідальності, а невинний — не був осуджений та щоби покарання було співмірне з провиною. Бо кожному належить пам’ятати; «Усі ми постанемо перед судом Христовим. Кожен з нас дасть за себе відповідь Богові» (Послання ап. Павла до римлян, 14:10, 12).

    Застерігаючи нас від того, щоби в одних випадках чинити справедливо, а в інших — ні, апостол Яків нагадує; «Коли ви виконуєте закон царський за Писанням; люби ближнього твого, як самого себе, — добре робите. А коли робите, дивлячись на особу, то гріх чините, і перед законом виявляєтеся злочинцями. Хто дотримується всього закону і согрішить у чому-небудь одному, той стає винуватий у всьому» (Послання ап. Якова, 2; 8-10).

    Вельмишановний пане Президенте!

    На Вас, як Главу держави, покладена особлива місія слідкувати за додержанням законодавства, гарантувати виконання конституційних норм щодо рівності всіх перед законом та права кожного на безпристрасне і справедливе правосуддя.

    До слідства та судових процесів, які розглядають справи колишніх високопосадовців і політичних діячів — Юлії Тимошенко, Богдана Данилишина, Юрія Луценка, Георгія Філіпчука, Валерія Іващенка, Євгена Корнійчука, Анатолія Гриценка, Анатолія Макаренка, Ігоря Діденка та інших — прикута особлива увага громадськості. Вони мають стати своєрідним показником зрілості Української держави, її досягнень в утвердженні верховенства права.

    Тому від імені Церкви звертаюся до Вас із закликом зробити все можливе для Вас — і як для Президента України, Гаранта додержання її Конституції та законів, і як для православного християнина, — для того, щоби слідство та судові розгляди у низці згаданих та інших резонансних справ були максимально об’єктивними та не давали жодних підстав для сумнівів у їхніх підсумках.

    Бажаю Вам державної мудрості, міцного здоров’я та Божого благословення у всіх добрих справах!

    З повагою

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    ЗВЕРНЕННЯ
    до Юрія Луценка

    Шановний Юріє Віталійовичу!
    Христос Воскрес!

    Ці слова пасхального вітання — не просто традиція, а утвердження нашої християнської переконаності в перемозі Бога над пеклом і його начальником дияволом, в перемозі добра над злом, життя над смертю, істини над неправдою. Тому, проголошуючи слова «Христос Воскрес!» і відповідаючи «Воістину Воскрес!», ми тим самим стверджуємо, що правда переможе, бо Бог не в силі, а в правді.

    Багато українців — і я особисто — знаємо і цінуємо Вашу діяльність у відстоюванні правди. І я вірю, що Бог допоможе Вам у тих випробуваннях, які Ви зараз переносите, та явить Свою правду. Я та інші архієреї і вірні Київського Патріархату молились і будемо молитися за Вас і за те, щоби Господь допоміг Вам подолати всі випробування.

    Небезпека, у якій Ви опинилися через рішення оголосити голодування, спонукає мене звернутися до Вас — пам’ятайте, що Ваше життя і діяльність потрібні Україні. Ви потрібні своїм рідним, близьким, друзям, в першу чергу — Вашій дружині та дітям. Укладаючи шлюб, Ви, як і кожен християнин, перестали жити для себе і лише сам мати владу над своїми вчинками.

    Частину Вашого життя і влади над своїми вчинками Ви віддали дружині — тому зараз, в час особливого випробування, прошу Вас прислухатися до її думок і порад.

    Також Вам належить пам’ятати, що здоров’я і життя — дар Божий. Бо ми приходимо у цей світ і отримуємо життя лише з волі Божої, а не зі своєї власної. Тому кожен християнин, виконуючи волю Божу, повинен по можливості берегти даний йому дар, не наражати себе на небезпеку смерті — окрім тих випадків, коли потрібно ціною власного життя захистити ближнього.

    Я не можу прийняти за Вас, Юрій Віталійович, будь яке рішення. Але як пастир я закликаю Вас замислитися над сказаним і перестати наражати себе на смертельну небезпеку. Прислухайтесь до порад дружини, згадайте, скільки болю і страждань приносять Вашим рідним, близьким, друзям та однодумцям Ваші біль і страждання — і прийміть рішення діяти так, щоби не наражати себе на смертельну небезпеку.

    Змінити раніше прийняте рішення — це ознака не слабкості, але сили. Бо цим виявляється сила віри у Правосуддя Боже, адже Господь сказав:

    «Мені помста і Я воздам» (Рим. 12: 19). Молюся за те, щоби Господь дав Вам сили вийти з нинішніх випробувань переможцем, молюся за Ваше здоров’я і прошу у Бога подати Вам думку і бажання діяти згідно Його волі.

    Закликаю на Вас Боже благословення!

    З повагою

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    ЗВЕРНЕННЯ
    Священного Синоду Київського Патріархату до УПЦ (МП)

    Блаженнійшому митрополиту
    Володимиру (Сабодану),
    архіпастирям, духовенству та мирянам
    УПЦ (Московського Патріархату)

    Блаженнійший Владико!
    Дорогі браття і сестри!

    Від імені Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату вкотре звертаюся до вас із закликом до продовження конструктивного діалогу з метою подолання церковного розділення.

    У жовтні 2009 р. з великим піднесенням в Україні і віруючі, і суспільство загалом зустріли початок діалогу між Київським Патріархатом та УПЦ (МП). Але відтоді, незважаючи на всі спроби з нашого боку підготовка до діалогу не знайшла свого продовження. На нашу думку причиною цього стали різні дії з боку Москви, яка злякалася плідності й конструктивності наших перших кроків назустріч одне одному та зробила все можливе, щоби діалог зруйнувати. Проте ми незмінно готові до відновлення діалогу та очікуємо від УПЦ (МП) конструктивних дій в цьому напрямку. Разом з тим ми переконані, що єдиним вірним шляхом для відновлення церковної єдності є такий діалог, остаточною метою якого стане утворення єдиної Помісної Православної Української Церкви, об’єднаної навколо Київського престолу

    Одним із наріжних каменів для діалогу є не реалізовані повною мірою, але чинні рішення Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. про автокефалію УПЦ. Ці рішення прийняті соборно, усією повнотою УПЦ. Правильність цих рішень засвідчуються самим часом. Адже якби вони були повністю реалізовані, і у 1991-92 pp. Мocковська патріархія не спровокувала своїми діями розділення в УПЦ, — так само, до речі, як вона це робить і зараз — Православна Українська Церква була би єдиною, не розділеною, мала би безпосередні й рівноправні братні відносини з іншими Помісними Церквами, могла би значно більше зусиль прикладати до духовного відродження українського народу.

    Керівництво Мocковського Патріархату вчинило лукаво — не маючи змоги відкинути цілком законне і обґрунтоване рішення Собору УПЦ, члени Архієрейського Собору РПЦ прийняли рішення передати розгляд питання на Помісний Собор. Після цього Помісні Собори РПЦ не скликалися

    17 років — хоча за статутом мали відбуватися раз на п’ять років. Проте навіть коли у 2009 р. Помісний Собор РПЦ зібрався — він не виконав раніше прийнятого рішення і не розглянув звернення Собору УПЦ. Невже після цього можна вірити у постанови Й обіцянки нинішніх керівників Мocковського Патріархату?

    Як раніше Мocковська патріархія влаштувала боротьбу з рішеннями Собору УПЦ 1991 p., так нині вона намагається посіяти недовіру і до проведеного вами 8 липня 2011 р. Собору. Ці останні події дають змогу ще раз переконатися — в «українському питанні» Московська патріархія діє не за приписами канонів і не на користь Православ’я, а з точки зору політичних інтересів збереження влади в «русском мире».

    Тому будь-які заклики до входження Київського Патріархату під московський омофор безперспективні — Священноначаліє РПЦ не раз показало і продовжує доводити своїми діями в Україні, Естонії, Молдові, Грузії та й у всьому Вселенському Православ’ї, що для Московського Патріархату зараз головне не благо Церкви, а утвердження «русского мира», як політичного знаряддя впливу Москви на пострадянському просторі.

    Ми бажаємо церковної єдності в Україні. Але вона не дорівнює підлеглості Московському патріарху. І все більше людей в Україні, в тому числі й у вашому середовищі, це розуміють.

    Раз-по-раз ви закликаєте нас «до покаяння», навіть кажучи, що «покаяння не є приниженням». Але що в цих словах мається на увазі? Якщо йдеться про покаяння у нанесенні вам образ словами чи ділами, у ворожнечі — то таке покаяння необхідне і нам, як і вам щодо нас. Бо єдності церковної ми досягнемо лише тоді, коли покаємося один перед одним у провинах та простимо один одному, припинивши ворожнечу.

    Але коли мається на увазі «покаяння», яке передбачає визнання нами того, що ми є «безблагодатні», а наші Таїнства — «не дійсні», то таке «покаяння» з нашого боку було би нічим іншим, як зреченням від Бога, в якого ми православно віруємо, від Христа Спасителя, Тіла і Крові якого ми причащаємося, від благодаті Святого Духа, дію якої ми свідчимо в Церкві. Таке «покаяння» справді було би приниженням — приниженням не нас, а Церкви Христової, і хулою на Духа Святого. Заклики до такого «покаяння» подібні до закликів фарисеїв до Спасителя зійти з хреста, щоб вони увірували.

    Дорогі браття і сестри!

    Хоча ми, як і всі люди, не досконалі у своїх діях, але ми щирі у намірі відновити церковну єдність, разом з вами збудувати в Україні єдину Помісну Православну Церкву. Ми віримо, що з плином часу серед вас стає все більше тих, хто готовий до примирення і порозуміння. Ми переконані, що це обов’язково станеться. Але слід пам’ятати, що Господь кожного особисто спитає — чи був ти миротворцем, чи робив кроки назустріч братові, чи виявляв любов свою до ближніх та одновірців у ділах, а не лише у словах.

    Бажаю всім вам Божої допомоги у звершенні покладених на кожного християнських обов’язків!

    З любов’ю у Христі

    Від імені Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    ЛИСТ
    Патріарха Київського Філарета до Католикоса-Патріарха Грузії Ілії II

    Святійшому і Блаженнійшому ІЛІЇ II,
    Католикосу-Патріарху всієї Грузії,
    Архієпископу Мцхетському і Тбіліському
    Митрополиту Піцундському і
    Сухумо-Абхазському

    Ваша Святосте!

    Від імені Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату засідання якого відбулося у Києві, та від усієї повноти нашої Церкви сердечно вітаю Вас на українській землі.

    Від давніх часів грузинський та український народи поєднані узами дружби та братерства, а особливо — православною вірою. Це підтвердилося і у трагічному для грузинського народу серпні 2008 року, коли Україна разом з іншими демократичними країнами засудила агресію проти Грузії та окупацію її територій.

    Історичний шлях Грузинської та Української Церков багато в чому подібний. Обидві наші Церкви були свого часу позбавлені прав та силою мирської влади неканонічно включені до складу Російської Церкви. І для Грузинської, і для Української Церков XX століття стало часом боротьби за утвердження і визнання їхньої автокефалії. А наприкінці минулого століття наші Церкви знову постраждали від дій Московського Патріархату, який задля задоволення своїх політичних планів спровокував і підтримав церковне розділення в Україні та в Грузії.

    У зв’язку з цим ми ще раз засвідчуємо, що Українська Православна Церква Київського Патріархату засуджує підтримку, яку Московська патріархія фактично вже багато років надає незаконним церковним структурам, утвореним на окупованих територіях Грузії. Вважаємо цей широко відомий і беззаперечний факт ще одним свідченням того, що нинішнє керівництво Московського Патріархату у міжцерковних відносинах діє нещиро, прикриваючи канонами свої політичні інтереси та порушуючи канони там, де це, на його думку, вигідно.

    Ми розуміємо складність обставин, у яких перебуває ГПЦ, і які поки що не дозволяють встановити між нашими Церквами повноту спілкування. Але також ми знаємо про виключно доброзичливе і братське ставлення православних грузин до Київського Патріархату, у чому не раз змогли переконатися наші паломники під час відвідання святинь Іверії — одного з уділів Божої Матері. У особі Вашої

    Святості за таке тепле ставлення ми дякуємо всій повноті Грузинської Церкви. І ми віримо, що недалекий той час, коли спілкування Грузинського та Київського Патріархатів увінчається євхаристійним єднанням навколо спільної Чаші.

    Ваша Святосте!

    Я завжди з особливою теплотою згадую минуле, наші зустрічі, спільну працю на благо Православ’я, та завжди поминаю Вас у своїх молитвах. Сподіваюся, що і Ви згадуєте у своїх молитвах Українську [Церкву та наш побожний народ.

    Маю надію, що Ваш візит в Україну дасть можливість Грузинській Церкві ще краще зрозуміти проблеми, з якими стикається у своєму бутті Православна Церква в Україні.

    Бажаю Вам міцного здоров’я, довголіття, Божої допомоги у служінні Предстоятеля, а братньому грузинському народу — миру і процвітання!

    З любов’ю у Христі
    За дорученням Священного Синоду
    Української Православної Церкви Київського Патріархату

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    Патріарх Філарет звернувся до Печерського суду
    з проханням відпустити Ю. Тимошенко на поруки

    Печерський районний суд м. Києва
    01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 42-А
    судді Кірєєву Родіону Володимировичу
    справа №1-657/2011

    Шановний Родіоне Володимировичу!

    Від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату, її єпископату, духовенства та мирян, а також і від себе особисто звертаюся до Вас з приводу зміни запобіжного заходу щодо Тимошенко Юлії Володимирівни, до якої 5 серпня 2011 р. було застосовано взяття під варту (арешт).

    Тимошенко Юлія Володимирівна є членом Православної Церкви, віруючою людиною. Також і як громадський та політичний діяч вона користується повагою й підтримкою багатьох громадян України, широко знана закордоном.

    Враховуючи це, а також думку значного числа парафіян Київського Патріархату, які звертаються до мене з відповідними проханнями, маючи обов’язок піклування і заступництва за ув’язнених перед владою, від імені Київського Патріархату і від себе особисто звертаюся до Вас з проханням змінити запобіжний захід щодо Тимошенко Юлії Володимирівни — звільнити її з-під арешту та дозволити взяти на поруки.

    Численні заяви та звернення українських державних, політичних та громадських діячів, які відреагували на арешт Ю. Тимошенко 5 серпня ц.р., свідчать про те, що ця подія різко посилила суспільну напругу і політичне протистояння. Судячи із заяв вона також викликала занепокоєння у іноземних державних та громадських діячів, що спричиняє погіршення міжнародного авторитету України, може зашкодити інтересам нашої держави.

    Наскільки я знаю Юлію Володимирівну особисто і як можна бачити з попередніх подій, Тимошенко Ю. В. не схильна до втечі з-під слідства чи ухилення від суду. Також, не обіймаючи більше посад у органах державної влади, вона не може чинити інкриміновані їй обвинуваченням дії, а саме — перевищення службових повноважень.

    Тому, на мою думку, подальше утримання Тимошенко Ю. В. під вартою не стільки сприятиме більш об’єктивному судочинству, скільки посилюватиме суспільну напругу та підриватиме авторитет України на міжнародній арені. Всі ці обставини та пастирський обов’язок і спонукають мене просити Вас дозволити взяти Тимошенко Юлію Володимирівну на поруки.

    Переконаний, що знаючи, як православна християнка, про приклад Господа нашого Ісуса Христа і багатьох святих, які, незважаючи на особисту думку, не ухилялися від суду, Юлія Тимошенко також не буде ухилятися від суду та не перешкоджатиме встановленню істини у справі. Зі свого боку я також вживатиму всіх можливих заходів та впливатиму на Тимошенко Ю. В., щоби вона, будучи звільнена на поруки, за першою вимогою з’являлася до суду та сприяла судочинству.

    Шановний Родіоне Володимировичу!

    Обов’язок Церкви — виступати на боці справедливості, але разом з тим закликати і до милосердя, «бо немилостивий суд тому, хто не творив милості; милість же підноситься над судом» (Послання ап. Якова, 2: 13). Про це та багато іншого я вже раніше писав у листі, надісланому на Вашу адресу. Тут же, користуючись нагодою, я хочу лише ще раз нагадати про особливу відповідальність суддів, які виконують не лише справу людську, але й діло Боже, за яке звітуватимуть перед Всевишнім.

    Всі ми при кінці світу постанемо на суд Господній, і той, хто чинить милосердно, може сподіватися на Боже помилування. Тому я закликаю Вас не відмовити у цьому проханні та виявити милосердя. Розуміючи, яка на Вас лягає міра відповідальності, я молитовно прошу у Господа укріпити Вас у суддівському служінні, дати сили й мудрість для прийняття правильних рішень та встановлення істини у справі.

    Закликаю на Вас Боже благословення!

    З повагою —

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    Патріарх Філарет:
    «Україні потрібне порозуміння!»

    Президенту України
    ЯНУКОВИЧУ В. Ф.

    Вельмишановний Вікторе Федоровичу!

    Ви стали Президентом України у складний період, отримавши непростий і економічний, і політичний спадок. Випробування, які Вам довелося пройти за останні роки, збагатили Вас життєвим досвідом. Проте лише той, на чиї плечі лягає вся повнота найвищої відповідальності за долю держави, може справді зрозуміти, який це важкий тягар.

    Президент завжди на виду, його думки, слова, дії зажди знаходяться під пильною увагою. Успіхи часто сприймаються як щось, саме собою зрозуміле, недоліки та помилки відразу обростають критикою. Таке ставлення можна зрозуміти — але від цього не стає легшим тягар, який доводиться нести.

    Обтяжують президентське служіння і розчарування, коли у відповідь на щирість та відкритість доводиться стикатися з хитрістю й лукавством. Ми знаємо, що Ви щиро прагнули покращити відносини нашої держави з Росією, залагодити існуючі непорозуміння, досягти взаємовигідного партнерства. Натомість ми є свідками того, як російське керівництво зневажило всі ці починання, бажаючи лише брати, нічого не пропонуючи взамін.

    В таких умовах кожній людині, а особливо державному керівнику, необхідна підтримка, яка утверджує у боротьбі за правду. Відстоюючи у нинішніх суперечках з Росією інтереси українського народу, Ви, Вікторе Федоровичу, йдете вірним шляхом. Ви не лише закликаєте любити Україну, але й на ділі показуєте цю любов. І я, і вірні Київського Патріархату, і, впевнений, більшість наших співгромадян підтримуємо Вас у цій боротьбі та бажаємо перемоги.

    Від самого початку керівництва Ви одним з пріоритетів своєї діяльності оголосили проведення реформ. Українська держава дійсно потребує глибоких змін — прийняття нових законів, спрощення багатьох адміністративних процедур, викорінення бюрократизму, підвищення відповідальності чиновників перед суспільством. Проте не секрет, що дуже часто тягар критики та засудження падає саме на реформаторів — і за неуспішні реформи, і за успішні.

    Суспільні та державні зміни подібні до пошуків шляху в незнайомій місцевості, де найбільша відповідальність лягає на того, хто йде попереду.

    Інші ж повинні підтримувати його, достойно оцінюючи плоди праці та доброзичливо допомагаючи, де це потрібно.

    Наша Церква теж хоче допомогти Вам, у міру можливого. Наведені нижче думки щодо сучасного стану України ґрунтуються на спільних для нас християнських цінностях. Добре, якщо вони Вам та іншим, хто читатиме цей відкритий лист, стануть у нагоді.

    Довіра

    Кожне людське суспільство, як і більшість видів діяльності, будуються і розвиваються на основі довіри. Взаємна довіра — цінний суспільний скарб. Народ згідний терпіти труднощі, обмежувати себе навіть у найбільш необхідному — але лише тоді, коли розуміє, для чого це робиться й довіряє своїм провідникам. Навіть коли провідники помиляються — народ розуміє, що зробили вони це не зі злим умислом, а лише через людську недосконалість.

    Одна з найбільших бід України — брак суспільної довіри. З року в рік головні політичні інститути держави — лідери в рейтингах недовіри. Саме тому більшість наших співгромадян люблять Україну — але не довіряють власній державі.

    Достатньо навести лише простий приклад. Українці звикли не платити податки та всіляко намагаються їх уникнути. Чому? — Тому що не вірять у справедливість цих податків, не вірять у те, що вони будуть розподілені для суспільного блага, а не привласнені казнокрадами. Натомість держава, відчуваючи потребу в грошах, намагається зібрати більше податків, чим викликає лише посилення невдоволення.

    Завоювання довіри — дуже складний і тривали процес. Але без цього ми, як суспільство, й надалі приречені рухатися замкненим колом невиправданих сподівань.

    Для того, щоби збільшувати рівень довіри — слід кожному політику, суспільному, громадському діячу, починати з самого себе. Допомогти на цьому шляху може совість, яка від народження властива кожній людині. Слід лише краще прислухатися до її голосу. Не говорити одне, думаючи інше, не лукавити, не обіцяти завідомо нездійсненного. Якщо з тих чи інших причин не можна сказати правду — бо державні справи часом вимагають і певного рівня таємності — краще промовчати, ніж брехати.

    Цей шлях складний, але він подібний до зведення будинку, який не постане сам собою — бо лише коли кладеться цеглинка за цеглинкою, з’являється нова будівля.

    Критика

    Наступна проблема є похідною від попередньої. Українському суспільству, а особливо політикам, бракує культури порозуміння, досягнення компромісу, додержання взятих зобов’язань. З радянського часу, якщо не довше, в нашій суспільній свідомості закарбувалася думка — будь яка критика спрямована лише на знищення. Бо ж дійсно — в СРСР критикували тільки тих, кого мали звільнити з посади, або й взагалі розстріляти.

    Так і зараз: багато політиків — і провладних, і опозиційних — сприймають з боку інших та використовують самі критику, лише як інструмент знищення. Незгідний автоматично заноситься у категорію ворогів, згідний — друзів. Що породжує і неправдиву критику, і нещире схвалення, які, як іржа, роз’їдають суспільну довіру.

    Викривати і критикувати одне одного слід з любов’ю та з бажанням виявити істину, а не заради знищення незгідного чи демонстрації своєї зверхності. На пусту критику не слід звертати особливої уваги, тим більше — живити нею гнів чи прагнути помститися. Критику ж правдиву слід вислуховувати і бути вдячним за неї, адже вона допомагає бачити хиби й виправляти помилки. Не слід забувати, що у добрих суперечках можна виявити істину, але де суперечки киплять, там істина випаровується.

    Влада і опозиція

    Навіть у тоталітарних суспільствах існує опозиція. Згадаймо, що вся радянська історія була наповнена внутрішньою боротьбою, де одні «партійні вожді» нищили інших. Всі люди в одному подібні, в іншому — унікальні. Тому ніколи у людському суспільстві не може бути досягнута повна однодумність. Усвідомлення цього повинно вести до розумного співіснування влади та опозиції. І та, й інша сторони повинні усвідомлювати, що вони не наділені монополією на всю правду та не захищені від помилок.

    Тому влада і опозиція повинні ставити собі за мету досягнення суспільного розвитку, вдосконалення держави, а не взаємного знищення. І з того, й з іншого боку повинні відкидатися спокуси крайнощів «все або нічого».

    Історія вже не раз доводила, що влада, яка подолала зовнішню опозицію, відразу знаходить опозицію внутрішню. Маховик такої непримиренної боротьби дуже важко зупинити. Згадаймо, що відрубавши голову королю, французькі революціонери почали рубати їх один одному. А більшовики, розстрілявши буржуїв, почали стріляти вчорашніх товаришів, які стали «ворогами народу». Цей шлях — безперспективний.

    У співпраці влади та опозиції слід уникати кількох спокус. Найперше — слід завжди дотримуватися євангельського «золотого правила»: «Не роби іншим того, чого не хочеш, щоб робили тобі». Бо коли хтось шукає зрадників у чужому таборі — обов’язково зіткнеться зі зрадою у власному. Хто переслідує свого опонента лише за те, що у нього інша думка — сам рано чи пізно зазнає того ж самого. Хто купує думку — нехай не дивується появі продажності серед власних однодумців.

    Також слід усвідомлювати, що сторони, навіть співпрацюючи, залишаться різними, — і в цьому немає нічого поганого. Владі не слід прагнути перетворити опозицію на «кишенькову» силу. Так само, як і опозиції не слід очікувати, що влада буде робити все так, як хочеться опозиціонерам.

    На жаль, українці звикли, що наші політики швидше готові з ненавистю битися одне з одним, ніж знаходити порозуміння. Змінити такий стан речей можна лише першими зробивши крок назустріч.

    Корупція

    Корупція — найбільше лихо, яке нищить всі досягнення України. Найгірше в ньому те, що корупція на високі суспільні щаблі виносить злочинців, і цим руйнує спонукання до сумлінної праці, особливо у молоді. Людина замислюється: «Навіщо мені важко працювати, якщо можна стати чиновником і вкрасти стільки, що вистачить на все життя?»

    Відбувається корупція, тобто руйнування, громадянської свідомості. І тоді мер розкрадає доручене йому довірою громади місто, міністр за хабарі розтринькує бюджетні кошти, прокурор — відкриває чи закриває справи, генерал — розпродує військове майно, суддя — виправдовує винних або засуджує невинних, політик продає свій голос, податківець обдирає підприємця. Цей ряд можна продовжувати дуже довго. Часто «борці з корупцією» є такими лише доти, доки самі не отримали можливості займатися нею. «Професійні» ж корупціонери з легкістю мігрують з партії в партію, з однієї посади на іншу — аби лише бути при владі та користуватися можливостями, які вона надає.

    Розруха — корупція — розпочинається у головах. І доки з одного боку владоможці, в руках яких є важелі боротьби з корупцією, не витравлять навіть найменший потяг до неї у самих собі, а з іншого боку — суспільство не виробить засудження корупції, у якій би формі вона не виявлялася, в тому числі й популістських обіцянок перед виборами, підкріплюваних подарунками чи грошима за голосування, — доти всі гучні кампанії та гарні закони про боротьбу з корупцією не приноситимуть ніяких плодів.

    Кілька думок на завершення

    Про наші суспільні проблеми й негаразди можна писати довго. Проте їхнє подолання повинно починатися з конкретних кроків.

    Я не хочу втручатися у правосуддя, але переконаний, що доки люди, які на минулих парламентських виборах очолювали списки політичних сил, що нині є опозиційними, знаходяться за ґратами — важко говорити про порозуміння у суспільстві. А воно зараз, як ніколи, необхідне. Без відновлення довіри народу ніякі реформи не можуть бути успішними. Без свободи підприємництва економіка не здатна до правдивого зростання. Без рішучого викорінення із правоохоронних органів та судочинства хабарництва й корупції закони для багатьох залишатимуться лише папірцями.

    З року в рік у прямому ефірі законодавці відкрито демонструють зневагу до Основного Закону України. Як українці мають шанувати закони, коли вони бачать, що у Верховній Раді за них, всупереч Конституції, голосують не особисто народні депутати, а їхні картки, задіяні «черговими кнопконатискувачами»?

    Через економічну та демографічну кризи, через казнокрадство видатки бюджету все більше перевищують прибутки. Україна мільярдами накопчує борги. Вихід з цих проблем пропонується у податкових та пенсійних реформах. Але важко довіряти таким реформам до тих пір, доки головним власником та інвестором в українському бізнесі залишатимуться кіпрські офшорні компанії, через які українські мільйонери та мільярдери ховають свої прибутки від оподаткування.

    Перед обличчям зовнішніх загроз нашій державності є історичний шанс зробити якісні кроки до нової України.

    Ви, як Президент, наділені великими можливостями. Зробіть ці кроки. Першими простягніть руку Вашим опонентам. Ініціюйте справжній суспільний діалог — де повинні звучати правдиві, нехай і не всім приємні думки.

    Зробіть реформи прозорими та зрозумілими.

    І коли народ побачить, що вони вигідні для всіх, а не лише для деяких, коли відчує, що всі рівномірно несуть тягар від їх впровадження — тоді реформи будуть успішними.

    Цей шлях не буде простим. Але це шлях правди, і на ньому тим, хто йтиме, допомагатиме Господь!

    Бажаю Вам, вельмишановний Вікторе Федоровичу, сил і державницької мудрості, та закликаю на Вас Боже благословення!

    З повагою

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    Патріарх Філарет написав листа В. Януковичу щодо «газового питання»

    Президенту України
    ЯНУКОВИЧУ В.Ф.

    Вельмишановний Вікторе Федоровичу!

    Довідавшись із засобів масової інформації про останні події навколо питання постачання газу в Україну, вважаю за необхідне через цей відкритий лист від себе особисто і від Української Православної Церкви Київського Патріархату морально підтримати Ваші зусилля, спрямовані на захист інтересів українського народу і встановлення справді партнерських відносин з Росією на основі рівності та взаємної поваги між нашими державами.

    Переконаний, що саме відсутність такої рівності, ставлення до України з боку російських можновладців, як до «молодшого брата», прагнення в будь-який спосіб позбавити нашу державу реальної незалежності та знову перетворити її на підлеглу Москві територію, є головними причинами постійного ускладнення відносин між нашими країнами. Ця проблема має не лише політичний вимір, обговорювати який — справа політиків, але й моральний, якому належить давати церковну оцінку.

    Росіяни в Україні мають і школи, і засоби масової інформації російською мовою — в той час як українці в Росії не мають ні того, ні іншого. В Україні є тисячі храмів Московського Патріархату, які діють вільно і отримують від держави всіляке сприяння — а українських храмів у Росії лише одиниці, і вони постійно потерпають від утисків влади. У Росії все частіше спалахують вогнища міжнаціонального протистояння, на Північному Кавказі ледь не щодня вбивають правоохоронців та інших представників влади, а від терористичних актів потерпає навіть столиця — проте російські можновладці вчать Україну, де панує міжнаціональний мир, як нам вирішувати національні питання.

    Перелік таких прикладів зверхнього втручання в українське життя можна наводити дуже багато. З Росії постійно прагнуть вказувати нам, якою мовою спілкуватися, до якої Церкви належати, яких героїв поважати, яку історію вивчати, з ким і які відносини будувати…

    З одного боку, «газове питання», як господарське, нібито не має стосуватися Церкви. Але з іншого боку в ньому, як у дзеркалі, відображається вся російська політика щодо України, метою якої є зробити нас у всіх головних питаннях залежними від волі Москви. На словах ми чуємо запевнення у «дружбі», «братерстві», «стратегічному партнерстві», «духовній єдності». А на ділі бачимо, що російське керівництво діє щодо України за формулою: «ви нам дайте все і негайно, а ми вам щось колись можливо і дамо». Хіба це — дружба і партнерство? Хіба так виявляють рівноправність та взаємну повагу?

    Такі дії російського керівництва є несправедливими, лукавими й неправдивими, а тому порушують моральний закон. Проте, Бог не в силі, а в правді!

    Ми переконані, що Україна і Росія повинні бути добрими сусідами та партнерами. Але збудувати саме такі відносини можна лише при взаємній повазі й визнанні рівноправності. Україна завжди виявляла готовність до цього. Проте, у російській владі, на жаль, ще багато тих, хто вважає нашу державну незалежність тимчасовою, а саму Україну — штучним утворенням. Нехай врозумить їх Господь!

    Київський Патріархат майже двадцять років на собі відчуває особливе «дружнє ставлення Москви» до України. Московська Патріархія робить все для того, щоби ізолювати нашу Церкву від спілкування зі Вселенським Православ’ям, зруйнувати її, повернути під свою владу. Такі дії не раз відкрито пояснювалися тим, що підпорядкування Української Церкви Москві є «основою майбутнього відновлення єдності України з Росією».

    Москва не може припинити дію благодаті Божої в Київському Патріархаті, як вона, з метою шантажу, не раз припиняла раніше постачання газу в Україну. Але Московська Патріархія й досі намагається всіх переконати в тому, що благодать Божа може діяти в Українській Церкві лише через її підпорядкування Церкві Російській.

    Тобто діє так само неправдиво, як і російське керівництво. Лякаючи анафемами та відлученнями, РПЦ хоче знову отримати повноту духовної влади в Україні, — так само, як російське керівництво «торгівельними війнами» й погрозами намагається втягнути Україну в кабалу «Митного союзу».

    Ми все це бачимо й розуміємо. А тому хочемо морально підтримати Вас, Вікторе Федоровичу, у відстоюванні національних інтересів. Ми, громадяни України, можемо і повинні дискутувати щодо шляхів кращого розвитку нашої держави. Але коли йдеться про українську державність й незалежність — ми всі маємо стати разом на її захист.

    Ми молимося, щоби Господь дав Вам сили й мудрість відстояти суверенітет та незалежність України від зазіхань «добрих сусідів», які хочуть задушити нас у «братніх обіймах». До молитви за це закликаємо і всіх віруючих.

    Нехай Боже благословення перебуває з Вами!

    З повагою

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    ЛИСТ
    Вселенському Патріарху Варфоломію:
    «Про відзначення 1000-ліття
    Софіївського собору в м. Києві
    та об’єднання з УАПЦ»

    Його Всесвятості ВАРФОЛОМІЮ,
    Архієпископу Константинополя –
    Нового Риму,
    Вселенському Патріарху

    Ваша Всесвятосте!

    Лист цей пишу Вам у дні, коли Церква Українська разом з державою і побожним народом відзначає 1000 років від часу закладення великої святині — собору Святої Софії у Києві. І хоча зараз цей величний кафедральний храм Київських ієрархів є державним музеєм, ми, з дозволу влади, разом з єпископами та духовенством, мали можливість звершити в ньому з нагоди ювілею молитву. Ми піднесли подяку Богові, прославили Пресвяту Діву Марію Богородицю, а також і святих наших правителів та просвітителів, працею яких звершене було будівництво собору Святої Софії у Києві — рівноапостольного великого князя Володимира та сина його благовірного великого князя Ярослава Мудрого.

    Це святкування знову нагадало всім нам про той особливий зв’язок, який Церква Київська від давніх часів мала з Матір’ю-Церквою Константинопольською. Згадували ми і візит Вашої Всесвятості до Києва та служіння у соборі Святої Софії у 2008 р.

    З тим більшим сумом, згадуючи про славну історію, ми дивимося на сьогоднішній день. Православна Церква в Україні поділена, а нас, що у непростих умовах робимо все можливе, щоби свідчити та утверджувати Православ’я серед українського народу, досі відкидають від братнього спілкування в молитві та Святій Євхаристії.

    Але ми не просто у розпачі споглядаємо на такий сумний стан. З великою приємністю хочу повідомити Вам, Ваша Всесвятосте, про те, що ми відновили діалог з Митрополитом Мефодієм та ієрархами очолюваної ним Церкви. 14 вересня цього року відбулася наша зустріч, на якій ми домовилися відновити діалог про об’єднання, а 23 вересня два наших ієрархи, митрополит Львівський Димитрій та архієпископ Івано-Франківський Іоасаф, відвідали собор архієреїв УАПЦ, де мали плідне братнє спілкування на цю ж тему.

    Серед ієрархів на чолі з Митрополитом Мефодієм ми бачимо схильність до об’єднання, і ще більшу схильність до цього бачимо серед священиків та віруючого народу. Тому сподіваємося, якщо буде на те воля Божа, нарешті добре завершити справу, започатковану з Вашого благословення, та просимо також і Вашу Всесвятість молитися за це.

    З приємністю ми в Україні довідалися про проведення під Вашим головуванням Сінаксу найстаріших Патріархів та Архієпископа Кіпру. Сподіваємося, що завдяки рішенням Сінаксу та однодумності Предстоятелів Церков, які брали в ньому участь, зможуть бути розв’язані багато питань, що турбують Православ’я.

    Ми не раз свідчили про те, що позиція нинішнього Патріарха Московського з багатьох питань життя Православної Церкви є неконструктивною — у чому ми найбільше переконуємося на власному досвіді. Розділення Церкви в Україні, суперечки у Естонії, Молдові, підтримка розколу в Абхазії, а тепер ще й відібрання у громади храму в Ніцці — всі ці та інші приклади ясно підтверджують справедливість нашої думки. Сподіваємося, що спільними братніми зусиллями Предстоятелів Церков стане можливим подолати існуючі проблеми у взаємовідносинах між Помісними Церквами та утвердити єдність Православ’я — єдність, засновану не на мирських началах сили або панування, а на началах любові й жертовного служіння.

    Нас надихнуло і нагадування Патріархів усім автокефальним Церквам діяти в канонічних межах, визначених Томосами про встановлення їхньої автокефалії. Московський Патріархат був встановлений Томосом наприкінці XVI століття — приблизно за сто років до того, як Київська Митрополія була незаконно захоплена Патріархами Москви під свою владу. Тому для нас і для багатьох, хто довідався про нагадування Сінаксу щодо канонічних меж — а про це багато писали в наших засобах масової інформації — таке рішення стало ще одним підтвердженням незаконності претензій Московських Патріархів на духовну владу в Україні.

    Ваша Всесвятосте!

    Бажаючи Вам многих і благословенних літ служіння, а Матері-Церкві Константинопольській — миру і процвітання, прошу Ваших молитов за подолання церковного розділення в Україні, та сподіваюся, що у час, угодний Богові, відновиться і наше єднання у Святій Євхаристії з Матір’ю-Церквою Константинопольською та іншими братніми Помісними Церквами.

    З любов’ю у Христі –

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    СЛОВО
    Патріарха Філарета
    на Всеукраїнській науковій конференції
    «Православ’я в Україні»

    Святійший Патріарх Філарет виступив під час першого пленарного засідання та підкреслив дві важливі речі:

    «По-перше, Православ’я — це непошкоджена істина. Це не означає, що якщо ти православний, то ти не помиляєшся, — ні. Це означає, що Православ’я є те саме вчення, яке святі апостоли отримали від Спасителя, яке було утверджене святими отцями, яке було сповідане Вселенськими соборами — вчення не спотворене і спасительне.

    І не тільки вчення, але й усе, необхідне для спасіння, — таїнства, богослужіння, досвід духовного і церковного життя, молитви. Досвід усього того, що є виконанням заповіді любові до Бога і до ближнього.

    Інші християни також сповідують Ісуса Христа, вивчають Священне Писання, моляться, звершують добрі діла — але в них немає повноти істини, бо у їхньому вченні та практиці життя поруч з істиною є людські мудрування, які її спотворюють. Тому ми, як православні християни повинні розуміти це — не для того, аби пишатися перед іншими, а для того, щоби усвідомлювати, яку відповідальність це накладає на нас. і для того, щоб не тільки знати, що Православ’я сповіщає істину, але й жити за цією істиною.

    По-друге, ми повинні розуміти, що саме Православна Церква зберегла українську націю. Зберегла тоді, коли ми втратили свою державність. Завдяки Православній Церкві збереглася наша мова, культура, освіта. Пересопницьке Євангеліє, Острозька Біблія, Могилянська академія і багато іншого — все це з’явилося саме завдяки Православ’ю.

    Одним із головних завдань козацтва, яким по праву пишається Україна і яке є славною сторінкою нашої історії, було завдання збереження і охорони православної віри. Тому український народ є православний народ. Безперечно, є в нашому народі й ті, хто сповідує іншу віру, проте більшість українців завжди були і залишаються православними. Але це теж не стільки привід для того, щоби пишатися, скільки привід для того, щоби зрозуміти, яка на Православній Церкві лежить велика відповідальність за майбутнє і українського народу, і Української держави. А розуміючи — діяти, невтомно працювати.

    Бо, на жаль, є багато тих, хто на словах любить Україну — в тому числі й серед церковних діячів, — але на ділі не хочуть для неї працювати. Працюють або для себе, або — що ще гірше — на користь супротивників України.

    Мета співпраці Церкви і держави — не досягнення благ для Церкви, а виконання нею своєї місії. Церква повинна співпрацювати з державою, для того, щоб держава створювала сприятливі умови для виконання Церквою своєї місії — приводити людей до спасіння.

    Церква може жити і без сприяння держави, і навіть коли є спротив держави. Це доведено всією історією — від часу мучеників і аж дотепер. Бо завжди, коли держава повставала проти Церкви, гнала Церкву — держава програвала, а перемагала Церква.

    Тому Церква може і повинна звершувати своє служіння в будь-яких умовах — і у сприятливих, і в несприятливих. Але краще, коли держава створює сприятливі умови — коли можна свобідно служити, проповідувати, займатися вихованням молоді та дітей, будувати храми.

    Ми живемо в час свободи, про яку ще кілька десятків років тому можна було лише мріяти. Але ми не повинні цей час змарнувати, не повинні бездіяльно чекати, що, можливо, стане ще краще, — ми повинні використати цей час для того, щоб розбудовувати Православну Церкву, утверджувати православну віру, вести людей до спасіння.

    Тим більше — не потрібно повторювати помилок минулого, коли, маючи підтримку від держави, деякі церковні діячі використовували її не стільки для служіння Церкві, скільки для зовнішнього звеличення й самозвеличення. Слід нагадати слова Спасителя: «Між вами нехай так не буде, але хто хоче бути першим — нехай буде всім слугою».

    Я переконаний у тому, що в Україні буде подолано церковне розділення, що Православ’я об’єднається в єдину Помісну Церкву. На завершення бажаю всім учасникам конференції плідної роботи та закликаю на всіх вас Боже благословення».

    22 листопада 2011 року

    Патріарх Філарет привітав українців з Днем Свободи

    Шановні співвітчизники,
    дорогі браття і сестри!

    Сердечно вітаю вас з Днем Свободи! Це свято нам, як християнам, нагадує про те, що свобода — дар Божий, за гідне використання якого кожен несе відповідальність. Що свобода для людини — це не сваволя, а перемога над неправдою, над гріхом, над злом. Перемога і в самому собі, і в оточуючому світі.

    Свобода — це коли людина сповнюється благодаті Святого Духа — Духа любові й миру. Така людина навіть у зовнішньо стиснених обставинах залишається свобідною. Тоді як зовнішньо нібито свобідна людина може бути невільником — рабом неправди й пристрастей.

    Свобода — як світло. Навіть маленький вогник розганяє темряву. Тому Господь і нагадує своїм ученикам, що вони мають бути світлом для світу — світлом, яке розганяє морок зла. Зло у світі сильне, але у боротьбі з ним не слід зневірятися чи впадати у відчай, пам’ятаючи, що правда зажди перемагає, адже з нею — Бог.

    Бажаю кожному перемоги у боротьбі з гріхом і неправдою, найперше — у самих собі, та закликаю на всіх Боже благословення!

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України
    22 листопада 2011 року
    м. Київ

    ЛИСТ ПРЕЗИДЕНТУ:
    «Українські святині мають залишатися
    власністю українського народу»

    Президенту України
    ЯНУКОВИЧУ В. Ф.

    Вельмишановний Вікторе Федоровичу!

    Звернутися до Вас змушує чергова провокаційна законодавча ініціатива, реалізація якої може серйозно погіршити міжконфесійні відносини в Україні, загострити суспільне протистояння.

    Йдеться про внесений 11 січня 2012 р. на розгляд Верховної Ради України законопроект № 9690 «Про внесення змін до деяких законів України (щодо передачі об’єктів культурної спадщини релігійним організаціям)».

    За красивою назвою законопроекту фактично ховається намір дозволити приватизацію Московським Патріархатом українських національних святинь — Києво-Печерської Лаври, Почаївської Лаври, Богоявленського монастиря в Кременці.

    Більше того, додатком до законопроекту передбачається передача у власність Московського Патріархату комплексу Феодосіївського монастиря (охоронний № 7, вул. Січневого повстання, 32) — того, комплексу, який 20 років на законних підставах перебуває у користуванні Київського Патріархату, і де діє чоловічний монастир!

    Як відомо, УПЦ (Московського Патріархату) є структурною частиною Російської Православної Церкви. Тому немає ніякої юридичної гарантії того, що українські святині, формально передані у власність монастирям УПЦ (МП), по суті не стануть власністю безпосередньо російської структури — Московської Патріархії.

    На численних прикладах — від ціни на газ до боротьби проти українського сиру — ми добре бачимо, яку недружню політику веде нинішнє російське керівництво проти України. Переконаний: бажання Кремля отримати контроль над українською газотранспортною системою, затягти у кабальний «митний союз» та ініціативи «приватизації» на користь Московського Патріархату українських святинь — події з одного ряду.

    Частина комплексу Києво-Печерської Лаври, Почаївська Лавра і Богоявленський монастир у м. Кременець давно передані у користування відповідним монастирям УПЦ. Це цілком дозволяє їм повноцінно проводити свою статутну діяльність, але також і зберігає за державою контроль за станом визначних пам’яток духовної та матеріальної культури світового значення. Переконаний, що цей порядок є оптимальним з точки зору балансу інтересів держави і відповідних релігійних громад, а тому має зберігатися і надалі.

    Слід наголосити також, що все церковне нерухоме майно було за правління російської імператриці Катерини II відібране у власність держави. І юридично Православна Церква у межах Російської імперії була лише розпорядником, а не власником майна, тим більше, що й сама вона юридично була державною структурою. Це створює додаткові проблеми у питаннях реституції.

    Автори законопроекту в його мотивувальній частині посилаються на європейські рекомендації щодо реституції церковного майна. Але посилання на ці рекомендації є безпідставними, адже їх законопроект спрямований не на комплексне вирішення питання реституції, а на передачу духовних святинь українського народу конкретним громадам лише однієї Церкви.

    Особливе ж обурення викликає намагання авторів законопроекту тихцем відібрати у Київського Патріархату на користь Московського Патріархату комплекс Феодосіївського монастиря в Києві! Невже народні депутати України не розуміють, яке релігійне протистояння вони провокують лише самими намірами вчинити подібне беззаконня?

    Вельмишановний Вікторе Федоровичу!

    Переконаний: міжконфесійний мир легко порушити — але важко відновити.

    Впевнений: українські святині мають залишатися власністю українського народу.

    Тому від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату звертаюся до Вас, як до гаранта конституційних прав, з наполегливим проханням вжити всіх, передбачених законодавством засобів для того, щоби не допустити прийняття і введення в дію провокаційного законопроекту № 9690.

    Закликаю на Вас Боже благословення!

    З повагою —

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    Слово
    на X Всеукраїнському
    православному з’їзді молоді

    Ваші преосвященства, всечесні отці,
    шановна українська молодь

    Насамперед хочу привітати вас із 10-ю річницею існування молодіжного православного руху в нашій Церкві. Перед кожним із нас стоїть питання: для чого це нам потрібно? Для чого нам потрібний цей молодіжний рух? Що він нам дає? Яке він має значення? — Дуже велике. І ви навіть не уявляєте, яке велике значення має те, що ви робите. Воно витікає із того, в якому суспільстві ми живемо: благополучному чи неблагополучному. Ви бачите, як у світі поступово знижується рівень моралі.

    Я наведу тільки приклади. Раніше в Америці і в Європі святкували Різдво Христове і вітали з Різдвом Христовим. А тепер? Тепер слова «Різдво Христове» поступово викреслюють і вітають просто зі святом! Яким? Невідомо! У Європі в університетах і школах запроваджують вивчення ісламу, а хрестики і християнські символи вже забороняються. Про що це свідчить? Це свідчить про те, що християнство втрачає свій вплив на суспільство і навіть на європейсько-християнську цивілізацію. А пороки? Кому невідомо, що одностатеві шлюби є гріхом? Це спотворення людської природи. Але ж деякі держави вважають це за норму, приймають такі закони і з’єднують чоловіка з чоловіком, а жінку з жінкою, — хіба це нормально?! Більше того, деякі Церкви благословляють це. А хіба нормально, коли у нас в Україні живуть не по-правді й несправедливо збагачуються? Одні збагачуються, а інші бідніють: одні не знають, на що свої гроші витратити, а велика кількість людей не знає, чим заплатити за комунальні послуги. Це роблять християни, і Господь усе бачить. Чому не карає і не знищує це зло?! Відповідь можна знайти в розмові Авраама з Богом. Авраам запитував у Господа: «Чи знищиш Ти Содом і Гоморру, якщо там буде 50 праведників?» Він сказав: «Ні. — А якщо 30-ть? — Якщо буде 30-ть, то не знищу. — А якщо 10-ть? — І, якщо 10-ть буде, не знищу. — А якщо менше? — Тоді знищу». Як ви знаєте, Господь знищив Содом і Гоморру сіркою, яка випала у вигляді дощу. На місті де колись були Содом і Гоморра, є Мертве море, і там нічого живого немає. Із цього нам треба робити висновок: Господь не знищує цей світ тому, що існує більше 10-ти праведників. І для того, щоб Господь не знищив цей світ, треба, щоб у світі були праведники, тобто люди, які живуть за заповідями Божими.

    Ви і подібні до вас, що живете вірою і намагаєтесь виконувати заповіді Божі, утримуєте цей світ. Ось у цьому і полягає значення молодіжного руху. Бо старе покоління поступово відходить. Благочестиві бабусі, які виховували неслухняних дітей, вкладаючи в їхні серця віру, поступово помирають. А хто прийде на їхнє місце, щоб утримувати цей світ від знищення? Приходите ви! Молодь, яка повинна бути тим «праведним мінімумом» у світі, заради якого Господь не знищить цей світ. А як бути цим «праведним мінімумом» у світі, зокрема в Україні, в цьому бурхливому житті, коли з усіх боків наступає спокуса? Зверніть увагу на одяг, рекламу, телебачення, інтернет. На що вони направлені? Спрямовані на те, щоб людину спокусити до гріха. Хіба не так? Так! Я не хочу сказати, що інтернет, комп’ютери, телебачення, радіо, мобільні телефони, літаки, ракети — це зло. Ні! Це — досягнення не тільки науково-технічного прогресу, — це досягнення людського розуму — чистого розуму. Тому відкидати ці досягнення не можна, але диявол і наша гріховна людська природа використовує це не стільки для добра, скільки для зла. Візьмемо кінофільми. Вам не відомі радянські часи. Тоді хоч і були при владі безбожники, але кінофільми випускали високоморальні. Вони вас надихають на добро, на любов до людей, до своєї батьківщини, на жертовність заради ближніх. А зараз, коли ви дивитеся сучасні кінофільми, на що вони надихають? Вони агресивні, розбещені, стимулюють пороки. Боротися молодим людям із цими спокусами, які йдуть зі світу, від плоті й від диявола, — тяжко, дуже тяжко.

    Невипадково святі отці ще в IV столітті на питання учеників, чи будуть монахи жити в майбутні віки так, як вони, сказали; «Ні, не будуть жити, так як ми, і не будуть подвизатися так, як ми подвизаємось; але якщо вони витерплять ті спокуси, які їх очікують, то будуть вищими за нас». Чому вищими? А тому, що житимуть серед більших спокус. Згадаймо приклад Іова, який, будучи багатим, став убогим. Від нього відмовилися друзі, які чинили з ним несправедливо. Вони говорили: «Ми думали, що ти праведний, а ти — грішник; за це тебе Бог і покарав». Він терпів проказу, яка не дозволяла йому перебувати між людьми, він лежав на смітнику, та до того ще й прийшла дружина і каже: «Похули Бога, і помри, і не будеш страждати». Такі спокуси витерпів Іов. Він став великим взірцем для кожного, хто страждає несправедливо. Тому і в наш вік той, хто витримає усі ці спокуси і ходитиме Божими путями, буде великим і заради нього існуватиме цей світ. Світ про це не знає, але знає про це Бог, і знає про це Церква, тому ви, молодь, покликані бути тим світлом і тією сіллю, яка не дасть загинути цьому світу. Але як стати праведною людиною? Для того, щоб стати праведним, треба боротися зі злом, яке нас оточує. Ви спитаєте: а як боротися? Боротися потрібно так: по-перше, треба вірити, що не тільки існує Бог, а існує вічне життя. Існує не тільки вічне життя, а кожен, хто народився, не вийде з цього буття. Він уже від народження приречений існувати вічно. Самогубство виникає на тому ґрунті, що діти, і молодь, і старі люди думають, що коли вони покінчать зі своїм земним життям, то перетворяться в небуття. І це їхня величезна трагічна помилка; вони з цього земного життя відійшли, але не зникли. Однак із менших страждань потрапили в гірші, із тимчасових — у вічні. А якби вони знали і вірили, що їхня душа безсмертна, і що є вічне життя, і є Бог, тоді вони цього не вчинили б, вони боролися б, і до такого злочину над собою не дійшли б.

    Для того, щоб бути людиною праведною, потрібно завжди себе ставити на Суд перед Богом і пам’ятати, що Суд Божий є і жодна людина не уникне цього Божого суду, не уникне ні тут, ні після смерті. Вірить у це людина чи не вірить, а Суд Божий є. І тому для того, щоб боротися із гріхом і спокусами, треба себе завжди ставити перед Судом Божим. Якщо спокушає щось, уяви собі, що після цього ти станеш на Суд Божий. І що ти скажеш Богові? Що ти не винний? Що тебе спокушають? Це не виправдання. Тобі Бог дав розум. Тобі Бог дав волю, і ти силою своєї волі відкинь спокусу. А оскільки людина істота слабка, схильна до гріха і сил не вистачає, треба просити в Бога допомоги. Хіба Бог не допоможе вам?! Допоможе! Бо Він стукає в кожне серце; стукає і просить: «Відчинити двері свого серця і Я увійду, і допоможу тобі, але ж ти зачиняєш своє серце від Мене, від Бога, твого благодійника, а відчиняєш двері для пороку». Коли диявол постукає у твоє серце, ти відчиняєш, а коли Бог стукає — ти глухий. Треба, коли Господь стукає, відчиняти двері серця. Господь допоможе. Святе Писання і Церква спонукає кожну людину до боротьби зі спокусами і гріхами. Яким чином? По-перше, страхом; страх — це таке сильне почуття, яке утримує людину від гріха і всякого зла. Та людина, яка має страх Божий, не згрішить, бо має страх перед покаранням і Судом Божим.

    Друга спонука — це нагорода. Ви, читаючи Біблію, Євангеліє, Послання святих апостолів, постійно чуєте про нагороди. Апостол Павло, який був піднесений до третього неба і чув там, і бачив те, що око не бачило і вухо не чуло, і на серце людини не приходило, — це побачив, почув і відчув серцем. Тому коли нам кажуть, що ми не знаємо, що буде після смерті, то це думки від диявола. Чому ти слухаєш це «не знаємо, що там», а не слухаєш апостола Павла, який знає, що там?! То святу людину — Божу людину, яка знає, не слухаєш, а диявола і слуг його, «що там», слухаєш! Не слухай диявола, а слухай апостола і Господа нашого Ісуса Христа, Який говорить до нас через Євангеліє.

    Третій шлях — найдосконаліший: коли людина відчуває у своєму серці любов до Бога. Це вже досконала людина, яка не чинить гріха не тому, що боїться, і не тому, що хоче мати нагороди, а тому, що любить Бога і не може не виконувати волю люблячого Бога. А для того, щоб викликати в собі любов до Бога, подумай, що для цього потрібно зробити. Подумай, Він створив тебе в утробі матері, бо якби Він не створив в утробі матері, то ти б не народився. Він дає тобі життя, і все що для тебе є необхідним. Не думай, що ти сам даєш собі життя. Не думай так. Ви подивіться, скільки землеробів працює на землі, а якщо Бог не пошле дощу або тепла, тоді буде даремна їхня праця. Так усякий труд людський, якщо Бог не благословляє його, не має успіху і даремний.

    Крім того, ти — грішник, і знай, що ти грішник, але Бог для того, щоб тебе визволити від гріха, став людиною і був розіп’ятий, щоб подолати твій гріх; не свій, бо Він безгрішний, а твій блуд, твою неправду, твою крадіжку, твою гордість, твоє марнославство. Для того, щоб подолати наші гріхи, Він був розіп’ятий. То чи не треба дякувати Богові за це?! Треба! і коли ти думатимеш про це, то будеш відкидати гріх і будеш любити Бога. Він помер людською природою, щоб визволити тебе від смерті. Треба дякувати за це Богові, треба любити Його! І цими думками, як зброєю духовною, можна подолати Божою благодаттю самого диявола, можна подолати свою гріховну плоть і всіляке зло. А те, що можна все подолати, свідчить приклад святих. Вони йшли цією дорогою, і подолали, і перемогли. Це так!

    Для того, щоб іти цією прямою, праведною дорогою, треба у своєму серці виховувати любов, любов духовну, святу любов, не гріховну! Не гріховну! Не плотську, бо плотська любов веде до гріха, а треба любити любов’ю духовною, святою любов’ю, як любить батько і матір дитину, а дитина любить батьків. Там нічого плотського немає, бо це — духовна любов. І чоловік повинен любити свою дружину духовною любов’ю. Підкреслюю, духовною, тому що багато хто любить один одного плотською любов’ю. А вона дуже швидко припиниться — і людина опиняється один на один без любові. При розлученні часто посилаються на несумісність характерів і кажуть: «Не зійшлися характерами». Не характерами не зійшлися, а не зійшлися два грішники, які не мають любові.

    Ви повинні знати фундаментальні істини. Гріх завжди роз’єднує і в сім’ї, і серед друзів, і в суспільстві, і в тому числі й у Церкві; гріх роз’єднує, а об’єднує любов. Бо властивість любові єднати. Там, де любов, — єдність. Придивляйтесь один до одного: кого ви любите і хто любить вас.

    Два ченці ворогували між собою, а потім примирилися. Чому вони примирилися? А тому, що один із них побачив, що його брат любить, і другий відчув, що той його любить. Любов їх з’єднала. Ви будете духовними, коли матимете любов. Духовна людина може судити про всі речі, тому що її розум чистий. Коли він чистий, то бачить темряву і бачить світло, а коли він затьмарений гріхами, тоді не помічає різниці між світлом і темрявою, тому що очі затьмарені.

    Світ сьогодні великою мірою живе плітками. І якщо хтось почув плітку, зараз же цю плітку передає іншому. Так вона розростається і, врешті-решт, набуває таких розмірів, що коли вона доходить до того, хто її першим розповсюдив, він її не впізнає. Він скаже: «Я такого не говорив». Тому винним у розповсюдженні пліток є не тільки той, хто вигадує їх, а і той, хто поширює їх. І не кажи Богові: «Господи, я не придумав цю плітку, я тільки чув і передав». Тож за те, що передав, — ти і винний. Бо якщо б ти не передав, то вона б померла, а ти її оживив.

    Якщо ви так будете розуміти життя, ви будете праведними і будете утримувати цей світ від знищення. Ось для чого існує молодіжний рух. Він закладає майбутнє нашої Церкви. Ви, як сказав Господь наш Ісус Христос, «є світло». Світло, тому що ви несете у світ істину, правду Бога, вічне життя, Суд Божий, блаженство і страждання. Ви є сіль, яка утримує від розкладання світ. Ви своїм християнським благочестивим життям теж утримуєте від розкладання цей світ.

    Не бійтеся того, що вас не багато. Не бійтеся! Бо дванадцять апостолів, не велика кількість, а перемогли весь світ. І тому десять праведників утримують від знищення весь світ. Таке значення має молодіжний рух.

    І нехай Господь наш Ісус Христос, Який хоче, щоб ми всі спаслися, допомагає нам у нашій важливій справі. Слава Ісусу Христу.

    11 лютого 2012 року

    ЗВЕРНЕННЯ
    з нагоди свята Торжества Православ’я

    Патріарха Київського і всієї
    Руси-України Філарета
    до архієреїв, духовенства та вірних
    Української Православної Церкви
    Московського Патріархату

    Преосвященні владики, всечесні отці,
    дорогі брати і сестри!

    Цього року в день свята Торжества Православ’я звернутися до вас мене змушує серйозне занепокоєння реальною загрозою втрати Українською Православною Церквою (Московського Патріархату) своєї незалежності та самостійності в управлінні.

    Хочу нагадати, що саме з моєї ініціативи Помісний і Архієрейський Собори Російської Православної Церкви у 1990 році надали Українській Православній Церкві статус незалежної і самостійної в управлінні. Тому мені не байдужа його нинішня доля.

    На той час цей статус відповідав державному статусу України в складі СРСР Коли ж наша країна стала незалежною, Помісний Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. одноголосно підтримав необхідність автокефалії Української Церкви. Але, щоби зберегти владу над Україною, Московська патріархія та спецслужби організували переворот в керівництві УПЦ. Через так званий Харківський собор вони привели Українську Церкву до нинішнього стану розділення. 1 лише наявність в Україні Київського Патріархату досі стримувала Московську патріархію від повного відібрання від УПЦ (МП) прав незалежності.

    Проте, коли в останні роки розпочалося зближення Київського Патріархату і УПЦ (МП), коли з’явилася реальна можливість подолання існуючого розділення та утворення в Україні єдиної Помісної Церкви, Московська патріархія вирішила відібрати права незалежності УПЦ (МП) в управлінні. Бо для РПЦ краще під своєю владою утримати хоча би частину Української Церкви, ніж остаточно втратити її всю.

    Так Патріархія вже діяла у 1992 році щоби не допустити автокефалії УПЦ. Тоді руками групи сліпо відданих Москві архієреїв мене, як Предстоятеля УПЦ, було незаконно усунуто від керівництва, а в Статут УПЦ було внесено зміни, які допомогли «узаконити» беззаконня.

    Нині історія повторюється, як і дійові особи — патріарх Кирил, митрополит Агафангел, позбавлений архієрейського сану Іонафан (Єлецькіх) та деякі інші.

    Ми всі є свідками того, що користуючись хворобою митрополита Володимира (Сабодана) більшість членів Синоду УПЦ (МП) під керівництвом митрополита Агафангела вчинили ряд дій, спрямованих на узурпацію влади. Більше того — є всі підстави впевнено стверджувати, що за діями митрополита Агафангела і його співучасників стоїть Московська патріархія і особисто патріарх Кирил, кінцева мета яких — позбавити УПЦ (МП) статусу незалежної і самостійної в управлінні та знову фактично підпорядкувати її напряму Москві.

    Яким чином планується це зробити? Шляхом внесення до Статуту УПЦ (МП) змін, якими би встановлювалося, що обрання, призначення і переміщення архієреїв УПЦ відбувається з благословення Московського Патріарха. У такий спосіб без формального скасування статусу УПЦ, як незалежної в управлінні, фактично цей статус буде скасовано.

    Чому? Тому, що сутність незалежності й самостійності в управлінні якраз і полягає в тому, що УПЦ (МП) сама обирає кандидатів на єпископів, сама призначає їх на кафедри та переміщує їх — без прямого впливу на це Московського Патріарха. Якщо ж на обрання і призначення архієреїв УПЦ (МП) буде впливати Московський Патріарх — за якими б словами цей вплив не був схований, — це по суті означатиме, що саме за Москвою буде останнє слово у вирішенні кадрових питань в УПЦ (МП). І Москва буде висувати угодних собі осіб та відстороняти неугодних. В такому разі «незалежність в управлінні» УПЦ (МП) стане тим самим, чим була «незалежність» УРСР в складі СРСР.

    Кожен неупереджений спостерігач може підтвердити, що нинішній Московський патріарх Кирил, як прихильник зосередження всієї церковної влади в своїх руках, від початку патріаршества прагне в той чи інший спосіб позбавити УПЦ (МП) незалежності в управлінні. Проте цим він не лише задовольняє свої амбіції, але й виконує волю російських політиків, які прагнуть повернення України під владу Кремля.

    Всі можуть бачити, що сучасна російська влада прагне силою втягнути Україну в оновлену імперію. З цією метою вона застосовує різні засоби впливу — від непомірних цін на газ до заборони на ввезення окремих товарів. Застосовує вона і вплив Московського Патріархату на Україну. Не даремно ж під час недавньої зустрічі з патріархом Кирилом В. В. Путін відзначив, що діяльність Московського Патріарха на пострадянському просторі — тобто і в Україні — є важливою частиною зовнішньої політики Росії.

    Незалежність України стоїть на перешкоді відновленню Російської імперії, так само як незалежність УПЦ (МП) в управлінні стоїть на перешкоді бажаному для патріарха Кирила перетворенню Московської патріархії у «православний Ватикан». Тому як російська влада зараз виявляє недружнє ставлення до Президента України, так і Московська патріархія виявляє недружнє ставлення до митрополита Володимира (Сабодана). Але якщо Росія не може прямо впливати на українське законодавство, то Московська патріархія прагне руками послушних членів Синоду УПЦ (МП) змінити Статут цієї Церкви у бажаному для себе руслі.

    З цією метою на засіданнях Синоду під керівництвом митрополита Агафангела було затверджено склад комісії, яка готує зміни до Статуту, а також виведено зі складу Синоду особистого секретаря митрополита Володимира, завдяки якому останній міг навіть під час хвороби керувати церковним життям.

    Наступними кроками мають стати затвердження Синодом без дозволу Предстоятеля змін до Статуту, які фактично скасовують незалежність УПЦ (МП) в управлінні. Далі можливі два варіанти — або затвердження цих незаконних змін Московським Патріархом, або проведення Архієрейського Собору УПЦ (МП) у змовницький спосіб під головуванням митрополита Агафангела — як до цього вже проводилися без дозволу митрополита Володимира засідання Синоду.

    Закликаю вас, преосвященні владики, всечесні отці, дорогі брати і сестри, не допустити відібрання від УПЦ (МП) статусу незалежності в управлінні, бо це не лише серйозно зашкодить самій Церкві, але й на невизначений час відсуне подолання церковного розділення в Україні. Це також породить нову смуту в Українській Церкві, посилить протистояння в суспільстві, ослабить Україну, як державу. І врешті-решт, це принесе додаткову шкоду Православ’ю в Україні, яке і так вже зранене існуючим протистоянням.

    На завершення хочу нагадати, що коли Київська Митрополія була незалежною від Москви, то в ній було створено перший серед православних народів вищий навчальний заклад — Києво-Могилянську Академію. В ній розквітнуло богослів’я, було видано першу повну слов’янську Біблію, укладено загально-православний Катехізис, тощо. В цій митрополії було виховано сотні святих і подвижників, які просяяли у близьких і далеких краях просвітницькою працею. Але Москва, покоривши Київську Митрополію, використала всі її здобутки для власного звеличення, перетворивши свою матір на убогу служницю.

    І зараз, мріючи відродити імперію, Москва прагне покорити Україну і її душу – Українську Церкву. Ми бачили, до чого це призвело у минулому. Нащадки та історія не простять нам, якщо через недбальство та недалекоглядність наш народ в майбутньому знову опиниться у чужому ярмі.

    Бог благословив бути нашому народу незалежним. Але від кожного з нас залежить, чи складемо ми нинішній іспит на зрілість і чи достойні ми дарованої Богом свободи.

    Тому заради блага Православ’я, заради торжества правди і заради досягнення у майбутньому церковної єдності не допустіть, дорогі владики, отці, брати і сестри, щоби лукавством і оманою Москва відібрала у вашої Церкви навіть ту неповну свободу, яку вона зараз має.

    І нехай у боротьбі за правду укріпить вас Господь!

    З любов’ю у Христі –

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України
    Неділя Торжества Православ’я,
    4 березня 2012 року

    Слово Патріарха Філарета на круглому столі
    «Сучасна українська богословська термінологія:
    традиції, стан, перспективи»

    Ваші преосвященства, всечесні отці,
    дорогі браття і сестри!

    Я дуже радий, що ми зібралися на цей науковий захід. Радий тому, що тут представники не тільки Православних Церков, а й Греко-Католицької, тобто українські Церкви представлені разом. Але ще краще, що тут і світські вчені-мовознавці. Тому цей захід набуває великого значення. Ми всі розуміємо необхідність складання словника української богословської термінології, але виникає питання; чому в українців виникла потреба складання словника? Чому, для прикладу, в росіян немає цього, а в українців є? А тому, що коли Україна втратила свою незалежність, вона втратила частково і мову, богословську мову в тому числі. Викладання в богословських духовних школах велося російською, а не українською мовою. І термінологія застосовувалася не українська, а російська; проповідь виголошувалася російською, а не українською. Тому український церковний народ втратив богословську термінологію, його голови наповнили російською термінологією.

    Тепер, коли ми отримали незалежність, маємо незалежну Церкву, перейшли на українську мову і в нас виникла ця потреба. Маємо свої богословські школи, де викладання ведеться українською мовою, а не російською. Ми повністю перейшли на українську мову і в богослужінні, і в проповідуванні, і у викладанні в духовних навчальних закладах. Відразу постало питання: «сутність» чи «істотність»; «хліб насущний» чи «щоденний»? І таких питань — тисячі. Навіть якщо взяти Біблію, не так просто перекласти її українською мовою. Є багато перекладів, а церковний народ їх не сприймає.

    Ось наведу приклад: видали Біблію в перекладі митрополита Іларіона Огієнка, ми закупили її десятками тисяч, але її майже не купували. Я цікавлюсь: чому українці не беруть цю Біблію? У чому причина? Кажуть, що не зрозуміло. Але як це так? Біблія українською мовою, а ви кажете, що не зрозуміло? Чому не зрозуміло? А тому, що церковна термінологія і висловлювання інші. Тому зараз стоїть питання виробити і узгодити богословську термінологію — українську богословську термінологію.

    Це питання досить складне, і не кожен може взятися за цю працю. Навіть якщо ти філолог і досконало володієш українською, а перекласти богослів’я не зможеш, тому що ти не богослов і не знаєш християнського віровчення. Тому для того, щоб складати богословський словник, повинні працювати спільно богослови і філологи. Богослови не дадуть філологам спотворити слово, а філологи не дадуть богословам вживати неукраїнські слова.

    Які мають бути принципи при складанні богословської термінології? По-перше, зберігати християнське віровчення. Бо можна вживати українські слова, які не будуть містити всю повноту богословського змісту слова. Тому тільки богослов може сказати, чи виправдано вжити те чи інше українське слово, чи краще залишити слов’янське. Ніхто нам не може заборонити вживати слов’янське слово для того, щоб зберегти зміст.

    Ви подивіться, як активно українська мова засвоює іноземні слова. Чому ж ми так боїмося вживати те чи інше російське чи слов’янське слово. Ми повинні ставити за мету зберегти зміст. За допомогою якого слова це буде досягнуто; чи російського, чи слов’янського, чи українського, чи грецького, чи єврейського — немає значення. У богослів’ї треба зберігати істину, причому істину неспотворену. Заради цієї істини йшла боротьба з єресями, бо єресь — це спотворення істини.

    І я боюся, щоб ми, перекладаючи українською мовою, не втратили істину. Велика відповідальність перед Богом, якщо ми не збережемо істину. Ось цим потрібно керуватися в перекладах.

    Найкращим критиком перекладів виступає церковний народ. Якщо церковний народ сприймає переклад, а це означає Церква сприймає, бо в ній діє благодать Святого Духа, — значить вірно. А якщо Церква не сприймає, навіть якщо й філологи це схвалюють, то це невірно, це помилково, це відхилення. Тому, займаючись перекладами, я дійшов до такого висновку; не потрібно цуратися слов’янських слів, а іноді й російських, якщо цього вимагає істина.

    Яке ми повинні поставити перед собою завдання? — Створити словник богословської термінології. Але можна створити окремий богословський словник, а можна його включити в уже існуючий український словник. Звичайно було б краще включити богословський словник у загальноукраїнський. Але, щоб це зробити, потрібно спочатку створити богословський словник окремо, а потім його узгодити із загальним українським словником. Тоді церковна термінологія ввійде у загальноукраїнський ужиток. Бо якщо ми будемо мати окремий словник, а в загальноукраїнський не включимо, тоді український загал не користуватиметься ним. Потрібно створити комісію з богословів і з філологів, кожному дати завдання, а потім зібратися разом і все це узгодити. Таким чином отримаємо словник із богословською церковною термінологією.

    Я пропоную, якщо ви погоджуєтеся, створити комісію і дати кожному окреме завдання. Якщо ми створимо такий словник і на ньому будуть виховуватися майбутні пастирі та богослови, то ми зможемо повернути те, що в нас забрали, а в нас забрали дуже багато. І я думаю, що ми цю справу з Божою допомогою звершимо, тому що вона богоугодна.

    5 березня 2012 року

    ЗВЕРНЕННЯ
    Священного Синоду Київського Патріархату до архієреїв, духовенства
    та вірних УПЦ Московського Патріархату

    Преосвященні владики, всечесні отці,
    дорогі брати і сестри!
    ХРИСТОС ВОСКРЕС!

    Звертаємося до вас з приводу тієї загрози, яка продовжує нависати над Українською Церквою і державою у зв’язку з триваючими намаганнями Московського Патріарха Кирила фактично позбавити вашу Церкву незалежності і самостійності в управлінні. Нагадуємо, що 4 березня ц.р. Патріарх Київський і всієї Руси-України вже звертався до вас з цього приводу. Священний Синод повністю підтримує звернення свого Предстоятеля, який закликає вас не допустити внесення змін до Статуту УПЦ (МП), які би привели до втрати нею незалежності в управлінні.

    У відповідь на це звернення за кілька днів тодішній керуючий справами УПЦ (МП) архієпископ Митрофан (Юрчук) опублікував офіційний коментар, в якому запевняв, що будь-які зміни до Статуту будуть вноситися лише після загального обговорення їх всією повнотою УПЦ (МП) та не будуть мати на меті втрату її незалежності в управлінні.

    Однак за наявною у нас достовірною інформацією голова статутної комісії митрополит Іларіон (Шукало) вже після згаданих подій відвідував з конфіденційним візитом Москву, де під час зустрічі з Московським Патріархом отримав від останнього пропозицію «привести Статут УПЦ у відповідність до Статуту РПЦ». В обмін на виконання пропозиції патріарха митрополит Іларіон сподівається на підтримку Московською патріархією висування його кандидатури на посаду Предстоятеля УПЦ (МП), — після смерті або відставки митрополита Володимира (Сабодана).

    Один з варіантів такого «приведення у відповідність» передбачає перетворення нинішньої єдиної структури УПЦ (МП) у кілька митрополичих округів — за прикладом таких округів у Росії. Таким чином за цими планами Київська Митрополія УПЦ (МП) з керівної структури повинна перетворитися лише в одну з українських митрополій Московського Патріархату — поряд з Одеською, Донецькою та кількома іншими митрополіями. Всі ці митрополії будуть напряму підпорядковуватися Московському патріарху, а роль Київського Митрополита буде зведена приблизно до ролі Екзарха Московського Патріархату, як це було за часів СРСР.

    Така фактична ліквідація УПЦ (МП), як єдиної структури, та позбавлення її статусу незалежності і самостійності в управлінні остаточно перетворили би вашу Церкву на маріонетку в руках російської церковної і державної влади — тієї влади, яка не приховує свого ворожого ставлення до державної незалежності України та прагне за будь-яку ціну повернути наш народ до покірності Кремлю.

    Також втрата УПЦ (МП) нинішнього статусу відсунула би на невизначений час подолання церковного розділення та утворення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви.

    Бог благословив бути нашому народу незалежним. Але від кожного з нас залежить, чи складемо ми нинішній іспит на зрілість і чи достойні ми дарованої Богом свободи.

    Тому заради блага Православ’я, заради торжества правди і заради досягнення у майбутньому церковної єдності не допустіть, дорогі владики, отці, брати і сестри, щоби лукавством і оманою Москва відібрала у вашої Церкви навіть ту неповну свободу, яку вона зараз має!

    Користуючись нагодою ми хочемо висловити радість з приводу поліпшення стану здоров’я митрополита Володимира (Сабодана), який послідовно намагається відстоювати незалежність УПЦ (МП) в управлінні та сприяти покращенню відносин між вашою Церквою і Київським Патріархатом. Ми підносимо молитви за здоров’я владики Володимира та бажаємо йому довголіття і благодатної допомоги Божої у подальшому звершенні служіння Церкві.

    За дорученням Священного Синоду,
    Української Православної Церкви
    Київського Патріархату

    Філарет,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України
    13 травня 2012 року
    м. Київ

    ЗВЕРНЕННЯ
    Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета
    до духовенства і вірних
    Київського Патріархату на Тернопільщині

    Всечесні отці! Дорогі брати і сестри!

    З сумом вимушений звернутися до вас з приводу деструктивних дій колишнього керуючого Тернопільсько-Кременецькою єпархією УПЦ Київського Патріархату архієпископа Іова (Павлишина).

    Як відомо, Священний Синод на своєму засіданні 13 травня 2012 р. ухвалив рішення «для належного покаяння і надання можливості повноцінного лікування та з метою розв’язання конфліктної ситуації звільнити преосвященного Іова, архієпископа Тернопільського і Кременецького, від керівництва Тернопільсько-Кременецькою єпархією та почислити його на спокій». Місцем перебування і лікування владики Іова визначений Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві.

    Поважаючи багатолітнє служіння та працю архієпископа Іова і сподіваючись на його розуміння Синод у своєму рішенні не пояснював, яка хвороба владики потребує лікування. Проте, подальші дії архієпископа Іова показують, що він обрав шлях протистояння рішенню Священного Синоду, шлях розбрату і розділення.

    Тому зараз слід сказати, що хвороба, про яку йдеться у рішенні Синоду — хронічне пияцтво.

    Турбуючись про тілесне здоров’я, а головне — про спасіння владики Іова, Синод і надав йому можливість вилікуватися від пияцтва, яке загрожує не тільки смертю тілесною, але й загибеллю духовною.

    Проте владика Іов не підкорився рішенню Синоду, не переселився у Михайлівський монастир, а навпаки — пограбував і привласнив собі майно єпархіального управління Тернопільсько-Кременецької єпархії, в т.ч. кошти та документи, за що йому загрожує кримінальна відповідальність.

    Також Київська Патріархія отримала достовірні свідчення, що архієпископ Іов домовився з митрополитом УАПЦ Мефодієм про свій перехід в юрисдикцію УАПЦ. За це він ніби має отримати сан митрополита, якого незаслужено добивався у Київському патріархаті. Умовою прийняття владики Іова в УАПЦ є переведення ним під владу митрополита Мефодія щонайменше 20 парафій. Тому зараз владика Іов сіє розбрат у Тернопільсько-Кременецькій єпархії, шукаючи способу знайти ці 20 парафій, щоби заради задоволення своїх нездорових амбіцій відірвати їх від Київського Патріархату. Цим самим він порушує дану перед рукоположенням на архієрея клятву, а також власноручне свідчення, дане 13 травня 2012 р. Священному Синоду: «Я находжусь в складі Української Православної Церкви Київського Патріархату і надалі буду находитись в УПЦ КП».

    Пияцтво, крадіжка, клятвопорушення — все це гріхи, які ведуть людину до вічного осуду. Наш спільний християнський обов’язок — зупинити владику Іова від загибелі.

    Тому, всечесні отці, дорогі брати і сестри, я звертаюся до вас із закликом зберігати вірність Київському Патріархату, плекати церковну єдність та не підтримувати деструктивних дій архієпископа Іова (Павлишина).

    Єдиним керуючим Тернопільсько-Кременецькою єпархією УПЦ Київського Патріархату з 13 травня 2012 р. є архієпископ Нестор, призначення якого було підтримане всіма благочинними (деканами) єпархії та всім духовенством (за виключенням кількох наближених до владики Іова осіб). Гуртуйтеся навколо владики Нестора і підтримуйте його. Також я закликаю всіх вас до молитви про напоумлення і вилікування архієпископа Іова, а його самого — одуматися і зупинитися.

    Нехай Боже благословення перебуває на всіх ваших добрих справах!

    Філарет,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України
    30 травня 2012 року
    м. Київ

    Відкритий лист
    глав Церков і релігійних організацій України
    щодо мовного питання

    Президенту України
    ЯНУКОВИЧУ В. Ф.

    Вельмишановний Вікторе Федоровичу!

    Ми, керівники Церков і релігійних організацій України, не можемо залишитися осторонь у той час, коли стрімко зростає протистояння у суспільстві навколо мови.

    Ще у 2006 році ми висловлювали свою принципову позицію: мовні питання, як основоположні для суспільства і державності, не повинні ставати предметом політичних спекуляцій. Незмінність своєї позиці ми підтвердили і нещодавно, коли політизація мовного питання знову різко загострилася.

    Адже мова згуртовує людей в націю, створює єдиний суспільний і гуманітарний простір. Вона за своєю природою сприяє взаємному порозумінню, бо покликана єднати людей, а не бути джерелом ворожнечі.

    З жалем вимушені відзначити — до нашого голосу не прислухалися. З липня 2012 року суперечливий мовний законопроект було оголошено прийнятим Верховною Радою України. І ми знову стали свідками того, як поглиблення мовного розділення, посилене політичним протистоянням, далі поглиблює суспільний розкол і розхитує основи української державності.

    Глибоко помиляються ті, хто вважають цю подію перемогою. Це — Піррова перемога. Це — «перемога» над громадянським порозумінням і основоположними принципами парламентаризму, які за визначенням покликаний відображати суспільний компроміс.

    Всім очевидно, що мовна тематика різко поляризує українське суспільство, тому будь які принципові зміни у цій сфері повинні бути точними і виваженими — як дії лікаря, основним правилом якого є «Не нашкодь!»

    У таких умовах наймудріше — підтримувати розумну рівновагу між державним статусом української мови і забезпеченням мовних прав національних меншин. Відсутність такої рівноваги, а особливо відверте й принципове небажання її досягати, веде лише до ескалації суспільного протистояння, ділить громадськість на ворогуючі табори, ослаблює державу.

    Мир у суспільстві та між людьми — духовна цінність, яка шанується всіма релігійними традиціями. Саме тому ми щодня молимося про мир в Україні та робимо посильний громадянський внесок у його розбудову, в тому числі міжконфесійною співпрацею.

    Саме тому ми відчуваємо обов’язок сказати: те, що зараз відбувається — це шлях у прірву, шлях до громадянського конфлікту і розвалу держави. Бачачи це, ми закликаємо всі сторони протистояння: «Зупиніться!»

    Вельмишановний Вікторе Федоровичу!

    Ви — Глава держави і Президент для всієї України. Тому в цей відповідальний, навіть історичний, момент на Вас лягає обов’язок дати поштовх до розв’язання цього конфлікту.

    Ми наполегливо закликаємо Вас не підписувати вибухонебезпечний мовний законопроект № 9073, накласти на нього вето і повернути до Верховної Ради для справжнього повноцінного розгляду та вироблення збалансованого рішення.

    Ми закликаємо Вас стати ініціатором загальнонаціонального суспільного і фахового діалогу навколо мовної проблематики. Саме його підсумки повинні лягти в основу принципово нового законопроекту, який справді забезпечить розвиток збалансованої мовної політики в Україні. Такої політики, яка одночасно захищатиме державний статус української мови та сприятиме розвитку і функціонуванню мов національних меншин.

    I нехай мудрість від Бога допоможе Вам прийняти вірне рішення!

    З повагою —

    ФІЛАРЕТ,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    Далі підписи глав Церков та
    релігійних організацій.
    4 липня 2012 року
    Київ

    Патріарх Філарет висловив свої співчуття з приводу смерті
    видатного українського актора
    Богдана Ступки

    Пішов з життя один з найвідоміших українських акторів театру і кіно сучасності — Богдан Сильвестрович Ступка. Протягом десятиліть його талант надихав, радував, змушував замислитися мільйони глядачів. Без перебільшення, пів століття творчої діяльності Богдана Ступки — ціла епоха, пам’ять про яку залишиться серед його шанувальників як в Україні, так і закордоном.

    Богдан Сильвестрович перейшов у життя вічне, але з нами залишилися втілені ним на театральній сцені та кіноекрані образи: Івана Мазепи і Богдана Хмельницького, старого Кайдаша і Тев’є-Тевеля. Кілька десятків театральних та понад сотня ролей у кіно — таким є творчий доробок спочилого, який увійшов у золотий фонд українського і світового мистецтва.

    Висловлюю сердечні співчуття родині Богдана Ступки, колективу театру ім. Франка, всім, хто любив і цінував його талант.

    Богдан Сильвестрович упокоївся, але живою є його душа. Тому ми підносимо молитви за спокій спочилого раба Божого Богдана і просимо, щоби Господь прийняв його у Своє Небесне Царство! Вічна пам’ять!

    Філарет,
    Патріарх Київський і всієї Руси-України

    Промови | Зміст | Інтерв’ю

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS


Українська Церковна Архітектура














Нагору