«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаХристиянство: віровчення та традиціїПраці Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України ФіларетаТом 8. Проповіді, послання, доповіді, промови, слова на вручення архіпастирсьских жезлів, інтерв’ю

Промови, звернення, листи


Доповіді | Зміст | Слова на вручення архіпастирсьских жезлів

Слово
Святійшого Патріарха Філарета
на урочистому акті
з нагоди його 80-літнього ювілею
в Національній опері України

Вельмишановний Вікторе Андрійовичу,
Президенте України,
Ваше Блаженство, Ваші Високопреосвященства
і Преосвященства, всечесні отці,
дорогі браття і сестри!

Я дуже зворушений сьогоднішнім днем. Не тільки тому, що Президент України вручив мені орден Свободи, не тільки тому, що він привітав мене з 80-літтям і сказав чудові слова. Мене надихають слова Президента про те, що ми разом — держава і Церква — повинні будувати міцну Українську державу.

Українська держава є, але вона проходить випробування на міцність. І те, що ми пережили за останній місяць, свідчить, що Україна витримала ці випробування, і ніякі ворожі сили її не подолають. Не подолають тому, що наша Церква й інші християнські Церкви України єдині у своїй патріотичній позиції.

Українській державі є на кого сьогодні опертися, у неї є духовний фундамент. Основи духовності уже створені, але нам треба їх укріпити за рахунок об’єднання всього українського православ’я. Ми досягнемо цього! Досягнемо не тому, що ми такі мудрі, такі добрі, такі сильні, а тому, що цього хоче Бог, така Його воля.

І я, аналізуючи своє життя за 80 років, бачу, що Бог керує кожною людиною і всіма народами. Українську державу ми отримали не за рахунок революції, зброї, а отримали як дар з неба. Наше завдання: цей дар зберегти.

Я хотів би на прикладі свого власного життя показати вам, як керує Бог людиною, бо я не сам йду по цій дорозі, а бачу тут руку Божу.

Хоч я і народився в релігійній сім’ї, але навчали мене атеїзму. Підлітком я був далекий від Церкви. Але, як я зараз бачу, того хлопчика з далекого донецького села Благодатного Бог обрав, щоб він був знаряддям Його волі.

Як це зробив Бог? Неймовірно. Через смерть. Через смерть мого батька, який загинув на фронті. І тоді переді мною постало питання: чи існує мій батько, якого я люблю, чи його нема? Якщо його нема, як мене вчили в школі, то кого тоді я люблю — пусте місце? Не може бути цього, батько повинен існувати! А якщо він існує, то повинне бути і вічне життя. А якщо вічне життя є, то і Бог є. От так Бог привів мене до визнання Його, до навернення до Нього.

Коли Він навернув мене до Себе, то творилося зі мною щось неймовірне. Я носив вериги (ланцюги) на своєму тілі. Чому? Прочитав житіє преподобного Феодосія, який носив такі вериги. Я не пропускав жодного богослужіння, я молився, читав акафіст Страстям Христовим, читав Євангеліє і плакав над стражданнями Господа нашого Ісуса Христа. Це не я, це благодать Божа діяла. Я кожну ніч клав по 500 поклонів, незважаючи на те, що доводилося працювати і в колгоспі, і в своєму господарстві.

Ця Божественна благодать повела мене на Савур-могилу, щоб там молитися над могилкою кожного воїна, що захищав Донбас. Я, коли молився, бачив перед собою батька свого, бачив тих воїнів, офіцерів, які лежать у цій донецькій землі.

Коли я закінчив школу, то переді мною навіть не стояло питання: «Куди мені йти?». Я вже добре знав, кому треба служити. Хіба я міг після всього цього служити земним інтересам, коли я пізнав, що є Бог, Який привів мене до зовсім іншого життя? Я відчував у душі таку радість, таку впевненість, таку силу, яку не могла здолати ніяка супротивна сила! І коли я почав ходити в до храму і вчити дітей закону Божого, тому що хотів, щоб і ці діти стали на дорогу служіння Богові, мене виключили зі школи. Потім мене хотіли судити, але я — син загиблого на фронті, тому зі мною нічого не могли зробити.

Потім я вступив до Семінарії, Академії, старанно вчився. Закінчив Одеську Духовну Семінарію, Московську Духовну Академію, став кандидатом богослів’я. Але переді мною постало і таке питання: якою дорогою я повинен іти — бути одруженим священиком, чи бути ченцем? І ось, наприкінці першого курсу, я стояв біля вікна в аудиторії і роздумував, якою дорогою мені йти. Внутрішнє почуття говорило мені: йди в монастир, залишайся на канікули в монастирі. І тільки-но я подумав про це, як приходить до мене посланець від намісника Лаври і пропонує мені піти в монастир. І я в цьому побачив руку Божу, бо я лише подумав, а Бог несподівано відповів і прислав запрошення йти в монастир. Після цього в мене ніколи вже не виникало сумніву: а чи тією дорогою я пішов? Такого питання не поставало за всі мої 59 років чернецтва.

Коли я згадую чернече життя, то повинен сказати, що це був найрадісніший період мого життя. Коли я був послушником, ченцем, ієродияконом, ієромонахом, я виконував послух так, ніби він був від Бога. Я ніколи не суперечив тим, хто давав мені послух, робив усе, на всі богослужіння приходив і навчався в Академії.

Але був один момент у моєму житті, в якому я розкаююсь сьогодні. А сталося от що. Коли я прийняв чернецтво, намісник мені сказав: за стіни монастиря не виходити, нікому листів не писати, зі світом не спілкуватися, а можна написати матері два листи на рік. Я все це виконував. І кожної п’ятниці я повинен був приходити до свого старця і відкривати йому всі свої помисли, які в мене виникали протягом тижня. Але одного разу намісник Лаври звинуватив мене в тому, що я пішов у місто. Це був день Жовтневої революції. А я знаю, що до міста не ходив. У цей час я був у Академії і готувався до уроків. І коли намісник сказав мені: «Ти ходив, ти порушив послух накладений на тебе», — я протестував. Так от, через те, що я протестував, захищаючи правду, сьогодні я розкаююся. Господь хотів випробувати моє смирення, але тоді я не був смиренним. Цей факт, нібито дрібний, свідчить про те, що в мені смирення не було. І вже потім, пізніше, Бог мене смирив.

А це життя в монастирі заклало в мені міцні духовні основи…

Вийшовши з монастиря і пішовши по дорозі викладацькій в Академії та Семінарії, я завжди виконував те, що мені наказували. Я ніколи нікого ні про що не просив, але якщо мені щось доручали, то я ніколи не відмовлявся. Одного разу, коли я вже був архімандритом, послали мне в Африку, в 12 країн без — віз, з одним супровідником — запрошувати делегатів на Християнський мирний конгрес. Я тремтів від хвилювання — як я поїду в далеку Африку, не знаючи нічого? Але оскільки мені наказали їхати, я не відмовився. А далі я більш як сто країн відвідав з різними місіями і все це виконував заради послуху.

Я нічого не просив. Не просив призначати мене Екзархом України — мене призначили інші. А коли вже призначили, то я повинен був виконувати це як послух, як послушник монастиря — незважаючи на те, що я був архієпископом, екзархом. Перед Богом я послушник. Я повинен виконувати ту Його волю, яку Він дав через церковне Священноначалля. І через те, що я так виконував послух, Господь мені допомагав. Я й сам не розумів, яким чином молодий екзарх — мені ж було 37 років, — зміг зупинити закриття храмів по Україні, відновити єпископат, відкрити паралельні класи в Одеській Семінарії. Як це могло статися? Без допомоги Божої цього не сталося б! Але Бог допомагав мені, я відчував це.

Він допомагав мені, коли я їздив за дорученнями церковного керівництва і в питаннях миротворчого служіння, і екуменізму, і контактів з різними православними Церквами, відвідував Ватикан, Кентерберійського архієпископа, президентів країн, і під час цих контактів ніколи, за Божої допомоги, я не зробив жодної помилки. Бо якби це сталося хоч раз, то за кордон я більше не поїхав би.

Але я завжди пам’ятав, що я єпископ, і що ця миротворча справа хоч і важлива, але не моя. Моє покликання — служити Церкві, служити народу, проповідувати слово Боже. А мене постійно відволікали на інше служіння. Я відчував, що не виконую в повному обсязі свої архіпастирські обов’язки. Тому, повертаючись із закордонних поїздок, я завжди служив, завжди проповідував.

А одного разу мої проповіді стали причиною того, що мене хотіли перевести з Києва на іншу кафедру, бо я проповідував те, що не подобалося. Але я говорив не своїми словами, а словами апостола Павла: «Нас гонять, а ми є, нас убивають, а ми живі, у нас все віднімають, а ми всіх збагачуємо». І от за ці слова мене хотіли відправити в Мінськ, щоб я не був Митрополитом Київським.

І ще хочу згадати один цікавий момент з мого служіння в той період. Це було невдовзі після мого призначення Екзархом України. Закликав мене уповноважений по Києву і Київській області — був такий Віктор Павлович Сухонін. Це чекіст старий, ще з 30-их років, дуже суворого характеру. Він мені сказав:

— Ви познайомилися зі своїм духовенством? Кажу:

— Познайомився.

— Ви бачите, що всі вони старі. Релігія відмирає. І взагалі, вам приходить кінець, бо у 80-му році ми вступаємо в комунізм.

Я йому:

— Ми в соціалізмі живемо, будемо і в комунізмі жити.

А він мені відповідає:

— Ми вас терпимо в соціалізмі, а в комунізмі терпіти не будемо, бо вам там місця нема.

Я на це сказав йому:

— Якщо комунізм не може нас терпіти, то ми будемо, а комунізму не буде. Будемо тому, що Господь сказав: «Збудую Церкву Мою, і ворота пекельні не подолають Її».

І ви всі свідки, що безбожники згинули, а Церква існує. Храми зруйнували, а вони всі воскресли: і Михайлівський Золотоверхий монастир, і Успенський собор Києво-Печерської лаври, і Пирогоща, й інші храми, які сьогодні відроджуються на нашій українській землі. І це сила Божа, яка випробовувала нас у стражданнях, у безбожжі, а нині ми, вистраждавшись духовно в тих страшних умовах, завдяки силі Божій користуємося свободою, демократією, будуємо храми, відроджуємо духовність.

Тепер я хочу зупинитися на останньому періоді історії України, мого життя і моєї діяльності. Це прагнення до утворення Помісної Української Церкви. Як я прийшов до того, що в Україні треба створювати Помісну Церкву? Прийшов я до цього просто. В 1991 році Україна проголосила незалежність, народ підтримав, відбувся референдум, 92% населення України проголосувало за незалежну державу. І переді мною постало питання: як це так — держава незалежна, а Церква залежна. Чи має Церква бути залежною від сусідньої держави? Історія свідчить, що жодна держава не розбудовувалася без участі Церкви, причому Церкви незалежної. Церкви разом зі своїми народами відстоювали свою незалежність, виборювала, їх архієреїв позбавляли сану, піддавали анафемі, але всі Церкви йшли цією дорогою — дорогою незалежності. І тепер перед нами гостро стоїть питання: чи може Україна, яка стала незалежною державою, мати залежну Церкву? Ні! Вона повинна мати незалежну Церкву.

В 1991 році 1-3 листопада ми скликали Собор, на якому була вся повнота Української Церкви, тоді єдиної. Там були всі єпископи, і священики, і миряни, і ченці, і викладачі духовних семінарій. І ми вирішили, що Українська Церква має бути автокефальною. Прийняли рішення одностайно — і не тільки підняттям рук, а кожен делегат підписався під цією постановою. З цією постановою ми поїхали до Москви, вимагаючи від Московського Патріарха і Священного Синоду та єпископату Російської Церкви розглянути наше рішення про повну незалежність від Московського Патріархату. Але замість того, щоб розглядати наше питання про автокефалію, почали тиснути на мене, умовляти, шантажувати, щоб я відмовився від посади Митрополита Київського і Предстоятеля Української Православної Церкви.

На Архієрейському Соборі в Москві мені говорили: «Будьте пророком Іоною». Бо коли корабель, на якому плив пророк Іона, потрапив у бурю, то пророк сказав: «Киньте мене в море, бо я є причиною цієї бурі, тому що не послухав Бога і втік, замість того, щоб іти проповідувати в Ниневії». От мені й кажуть: «Так і ви будьте таким пророком Іоною, покиньте Київську кафедру». І тиск був жахливий. Майже весь єпископат виступив за те, щоб я, всупереч церковним канонам, відмовився від кафедри. Але ж канони не дозволяють обраному єпископу відмовлятися від своєї кафедри. А мене примушували відмовитися, причому так примушували, що виходу іншого, здавалося, не було. Мені сказали: або ви відмовляєтесь, або ми скасуємо самостійність і незалежність в управлінні Української Православної Церкви.

Як я повинен був вчинити в цих умовах? Відмовлятись я не мав права, а погроза сильна. І мене не хотіли випускати з Москви, якщо я не погоджусь. Збиралися скликати там само Собор українських єпископів і звільнити мене з посади Предстоятеля Української Церкви. В цих умовах Господь підказав мені: погоджуйся, але пошлись на те, що таке рішення має прийняти Собор українських єпископів в Києві. Я так і зробив. Але коли я приїхав у Київ, то віруючі Володимирського собору запротестували проти моєї відставки. Переді мною виникло питання: відходити чи ні? Народ не хоче, щоб я залишив Київську кафедру. Тоді я звернувся до Президента Леоніда Макаровича Кравчука. Він сказав: я раджу вам не відмовлятися. І я прислухався до цієї поради.

Крім цього, тоді мені приснився віщий сон, бо бувають сни віщі. Я бачу бурхливе море, чорні хмари над ним, а я стою один на скелі серед цього бурхливого моря. Хвилі нещадно б’ють об цю скелю. Коли я прокинувся, то зрозумів, що це означає: я стою на скелі правди, яку ніякі хвилі подолати не можуть. Далі було ще більш конкретне знамення від Бога, що я повинен робити — повинен об’єднуватися з тодішньою Українською Автокефальною Церквою. І я пішов на це об’єднання. Ми об’єднались і створили Київський Патріархат. З того часу, коли я побачив цей сон і друге знамення Боже, я був стовідсотково впевнений, що йду тією дорогою, якою повинна йти Українська Церква, і я разом з нею.

Коли я дивлюся на випробування, які мені довелося перетерпіти, вже з позиції своїх 80-ти років, я бачу, що повинен радіти таким посланим від Бога стражданням. Посланим за що? А за те, що коли ще був ченцем, то хотів показати свою правду, не смирив себе. Так ось тепер смирись перед цими болями. І не вважай себе кимось, бо ти є ніщо. Якщо ти щось зробив, то зробив тільки тому, що Я допоміг. А якби Я тобі не допомагав, то ти нічого не зробив би. Тому будь смиренним, а не гордим. Бо Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать.

Мені часто ставлять запитання: звідки ви берете силу, щоб боротися? Я відповідаю: беру силу від Бога, Який дає мені її. І я впевнений, що ми йдемо прямою дорогою, не кривою, як дехто з тих, хто ходить кривою дорогою.

Ось ви подумайте — як я міг вчинити? Чи, бачачи руку Божу утому, щоб виконувати Його волю, створювати Помісну Українську Церкву, — чи захищати свої інтереси, свій добробут, свою славу, свою честь? Я все відкинув заради того, щоб виконувати цю волю. І тоді, як ви знаєте, на мене піднялися всі сили пекла. Спочатку мене позбавили єпископства. Потім, побачивши, що це не допомагає, — наклали анафему. Але, як сказав потім один з високих ієрархів Російської Церкви, — «анафема не спрацювала». Тому на цю анафему я дивлюся як на небуття, пустоту. Що вона є, що її нема — все одно.

Підтвердженням цього є ви. Бо якби ви її визнавали — ви не були б зі мною. А якщо ви зі мною, то і ви цю анафему не визнаєте. Бо і Господь цю анафему не визнає. І внаслідок цього ми створили з маленької Церкви Київського Патріархату сьогодні вже могутню Церкву, яка має понад 14 мільйонів православних віруючих. Для порівняння — Московський Патріархат в Україні має 9,5 мільйонів.

Бачите, коли Бог допомагає, то ми можемо подолати всі перешкоди. І сьогодні перед нами постає завдання: створити в Україні єдину Помісну Православну Церкву. Помісна Православна Церква в Україні вже є, але поки що немає єдиної. І ми дуже вдячні, що Господь послав нам такого Президента. Тому що Віктор Андрійович став президентом з волі Божої. Його хотіли знищити, а Господь дарував йому життя. І коли йшла боротьба, хто стане президентом після Л. Д. Кучми, знамення було від Бога в Михайлівському монастирі. Віктор Андрійович пам’ятає той промінь, який впав на нього під час хресної ходи. Такі вказівки, такі знамення Божі не слід ігнорувати. Їх треба бачити духовними очима, як виявлення волі Божої.

Тому ми досягнемо того, що єдина Помісна Православна Церква буде. Доказом цього є те, що Київський Патріархат зростає, а в Московському Патріархаті починається внутрішня боротьба між єпископами, прихильними до української національної ідеї, і російськими шовіністами. І ми це побачили на останньому зібранні делегатів Помісного Собору РПЦ. Там дійсно зіштовхнулися прихильники українства і російські шовіністи. Переможе українська національна ідея, бо і серед того єпископату більшість — прихильники цієї ідеї. Тут ми не можемо не згадати рішення тієї Церкви про Голодомор як геноцид. З цього приводу вони витримали велику критику з боку Москви, — але витримали. І це є свідченням того, що в них українська свідомість починає перемагати.

На завершення я ще хочу сказати про сьогоднішній стан у світі і в Україні, про так звану кризу. Ми не повинні нічого боятися. На всі ці труднощі, які Господь посилає світу і Україні, ми маємо дивитися як на гнів Божий за гріхи християн, за гріхи європейської цивілізації. В чому ці гріхи? А в тому, що Європа відходить від вчення Христа. Хрещення приймають, а Богу не моляться, до храмів не ходять, храми продають. Розповсюджується гомосексуалізм, легалізують одностатеві шлюби, які підтримує не тільки держава, а й Церква. Хіба це не відступлення від заповідей Божих? Хіба вони не знають Біблії, не знають, як Господь спалив Содом і Гоморру? Знають. А якщо знають, то навіщо вони, християни, приймають такі закони? Ось за ці та інші гріхи Господь і карає європейську цивілізацію і карає християн.

Але, караючи, Він любить цей народ. Бо за цей народ Син Божий розіп’явся на хресті. І не може бути, щоб Господь забув нас. Він хоче, щоб ми навернулися до Нього, змінили свій спосіб життя, ходили дорогою правди, а не дорогою кривди, любили ближнього свого, свій народ, свою Батьківщину, як любили їх герої України і віддавали за них своє життя. Як любив Батьківщину праведний Петро Калнишевський, який 25 років просидів у ямі, але не хотів звільнитися від тих кайданів, доки Україна в неволі. Такі приклади повинні нас навчити: українці, любіть Україну!

На завершення я хочу сказати, що в сьогоднішнє свято, а це не тільки моє особисте свято, велика кількість, мабуть 500 делегацій, прийшли мене вітати. І я побачив, що це є та сила, на яку повинні спиратися і Церква, і держава. Ми не повинні боятися и ставити питання: «Буде Україна, чи не буде?» Буде! І така сильна, яку не переможе ніхто, навіть газова війна!

Ми не стали на коліна і не станемо. Бо ми українці і нічого не хочемо: ні чужих земель, ні чужої слави, ні чужої культури. Ми хочемо мати свою владу, свою державу, свою Церкву і свій український народ.

Слава Україні! Слава Ісусу Христу!

(Промова Патріарха багаторазово переривалася бурхливими оплесками).

Слово
на Різдво Христове 2009

«Дякую всім вам за ваші молитви, за ваші постійні відвідання Володимирського кафедрального собору і за вашу щирість щодо Бога!

Сучасний світ показує, що він дійсно лежить у злі і гріху. І достатньо вийти на вулицю, подивитись телевізор, щоб впевнитись, що дійсно цей світ гріховний. Але цей світ прийшов спасти Господь Ісус Христос. І тому Бог всілякими шляхами, всілякими методами спасає кожну людину, але не всіх. Не всіх, тому що покликані всі, а обрані — не всі. І не через те, що Бог не хоче, а тому що людина не хоче. Бог всіляко стукає в людське серце, але людина не відгукується, не хоче ввійти в Його Царство. І тому до тих, кого Бог обрав, Він ставиться інакше. Він їх так охоплює своєю любов’ю, що примушує їх любити Його. А коли людина не хоче Його любити, то Він посилає їй такі скорботи, такі біди, від яких вона визволитись сама не може, а хоче. І коли вона хоче визволитись, то вона тоді звертається до Бога.

І ось з цих позицій ви і подивіться на сучасні біди, на сучасну кризу. Ця криза є суд Божий над людьми. І вона приведе одних до спасіння, до навернення до Бога, а других остаточно зведе в пекло. Тому ми, дорогі браття і сестри, повинні дякувати Богу, що він нагадує про себе і таким чином. Не треба боятися цих бід і скорбот, бо з нами Бог. Ви ж чули, неодноразово, під час різдвяних богослужінь піснеспів: «З нами Бог, розумійте народи і покоряйтеся, бо з нами Бог». Якщо з нами Бог, то чого нам боятися? Якщо Він і карає нас, то карає в міру, стільки, скільки може витримати та чи інша людина. Більше цього Господь не карає. І коли ми навертаємось до Нього, Він благословляє, благословляє навіть в тяжкі часи. І це благословення людина відчуває в середині, в душі. Він посилає таку внутрішню радість, яка і в скорботах гріє. Але нам потрібно звертатись до Бога. Господь допоможе і біда не торкнеться серця, не торкнеться душі. Може торкнутися тіла, а душі не торкнеться.

Згадаймо мучеників і порівняймо своє життя. Яке життя було важчим: мучеників чи наше? Звичайно мучеників. Порівняймо своє життя з життям подвижників, які відмовились від світу, жили в пустелях, в проваллях, голодні, холодні, але звертались до Бога. І в цьому стані відчували себе блаженними. Згадаймо святителів наших. Назвіть хоч одного святителя, який би не пройшов цей життєвий шлях в скорботах і безмежних трудах. Нема таких. Але ми, дорогі браття і сестри, ідемо їхнім шляхом, коли перетерпіваємо скорботи, нестатки і біди, але терпимо з вірою у Бога, з надією на Його милість. І тому святі отці кажуть, що і ви є мучениками, тому що ви терпите не такі болі як вони, але подібні болі. А деякі терплять такі самі муки як і мученики. Візьміть, для прикладу, хворих на рак, які вони терплять муки! Хіба вони не мученики? Мученики! Але мученики тоді, коли не ремствують, не проклинають Бога, не вимагають смерті, а терплять. Ось коли вони терплять, тоді вони теж мученики. Я впевнений, що Господь простить їм всі їх провини вільні і невільні заради того, що вони подібно до Нього страждають невинно.

І ось коли ми будемо вдумуватись в слово Боже, надихатись прикладами святих, їх словами, то ми будемо іти по цьому шляху безбоязно. Терпіти будемо, але перетерпимо, бо Ісус Христос сказав: «Терпінням вашим спасайте душі ваші». Значить той, хто терпить, але терпить незаслужено, той уже спасенний за словом Христа Спасителя. А хто терпить за гріхи (і такі є, які страждають за гріхи свої), то в цих стражданнях вони очищаються і Господь своєю божественною благодаттю освячує їх і визволяє від гріхів.

Різдво Христове дає нам натхнення, натхнення в тому, що якщо Він полюбив нас, що став людиною і народився в скотинячих яслах, то Він любить нас невимовною любов’ю, яка простягається і на нас грішних. Не тільки на тих, які жили в Його час, а й на нас. А якщо з нами любов Божа, то будемо дякувати Богові за Його любов до нас. І нехай Він захищає нас від усякого зла, молитвами Своєї Матері, Преблагословенної Богородиці і всіх святих. Богу нашому слава на віки віків. Амінь».

СЛОВО
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
після Божественної літургії
у Володимирському кафедральному соборі,
яку з нагоди його 80-літнього ювілею
було відправлено у співслужінні
єпископату і духовенства
25 січня 2009 року

Ваші Високопреосвященства
і Преосвященства, всечесні отці,
дорогі брати і сестри!

Я щиро, від усієї душі дякую за поздоровлення, а головне — за молитву. Владика Димитрій сказав, що це не тільки моє свято, а це свято нашої Церкви. Моє 80-ліття — це лише привід для того, щоб показати, яка велика наша Церква.

Ви пам’ятаєте 1992 рік. Скільки нас було і хто з нами був. І бачите тепер. Нині ми маємо близько сорока архієреїв, більш як три тисячі священиків, понад чотирнадцять мільйонів української пастви. Це велика Церква серед усіх православних Церков. І нам не треба турбуватися про те, чи буде існувати наша Церква в майбутньому, чи її подолають ворожі сили. Наша Церква є і буде, і ніякі ворожі сили Церкву нашу не здолають. Тому ми і святкуємо сьогодні, святкуємо як ознаку великої милості до нашої Церкви, бо без допомоги Божої ми не мали б такої Церкви, і ніхто з нами не рахувався б. А зараз не можуть позбутися нас, хоч би й хотіли. Не можуть і не зможуть!

Тому ми і дякуємо Богові, що Він допоміг нам, бо Господь допомагає в немочі. І коли ми чуємо за богослужінням, читаючи Священне Писання, що сила Божа в немочі виявляється, то маємо розуміти, що і в нашій немочі вона виявилася, бо ми бачимо силу Божу і нашу неміч. Це треба бачити не тільки в Церкві в цілому, а треба бачити в житті кожної віруючої людини, тому що коли ми смиренні, незначні, грішники, тоді сила Божа і виявляється в наших немочах. Цим шляхом повинна йти не тільки Церква, а й кожна віруюча людина.

В житті нам треба завжди керуватися істиною, а не напівправдою. А істина полягає в тому, що існує вічне життя і тимчасове життя. І заради чого ми живемо, заради чого ми працюємо — заради тимчасового? Часто буває і так. Багато людей живе, працює, вчиться, все життя бореться за тимчасове. А потім приходить смерть і ставить крапку на тих людях. Подальше їхнє життя вічне — невідоме, але точно не блаженне. Але ми, віруючі, повинні в житті земному, тимчасовому керуватися вічними істинами, прагненням до іншого життя. І коли ми всім своїм єством, усіма своїми силами, — і фізичними, і духовними — прагнемо до вічності, то ми йдемо прямою дорогою. А коли ми від цього відступаємо і забуваємо про вічне життя, то тоді ходимо кривою дорогою. Широкою дорогою, але кривою. А нам потрібно йти вузькою, але прямою дорогою до нашої мети, і наша мета — блаженство у вічному житті. От хто йде цією дорогою, тим Господь допомагає — і великим, і малим, бо всі люди — Його творіння. Ми намагаємося йти цією дорогою і сподіваємося на те, що Господь допоможе нам, допоможе кожній людині, яка хоче цього.

Тепер хочу звернутися до дуже болючого питання: питання про єдність Церкви. Ви дуже часто чуєте Із уст московських проповідників про те, що треба берегти єдність, і на Помісному Соборі, і на Архієрейських Соборах, і в усіх проповідях московських ієрархів і священиків ви чуєте слово «єдність». Нібито ми, Київський Патріархат, проти єдності. Це неправда. Ми за єдність. Але за яку ми єдність і за яку єдність вони? Ми за єдність, про яку говорить апостол Павло, який каже, що одне тіло ми маємо, а багато членів. Кожен член існує не окремо, а існує в єдиному тілі. Не існує окремо око, або нога, або вухо, або ніс — все це складає єдине тіло. І це єдине тіло єднається на основі віри — але віри істинної, непошкодженої віри, бо є віра пошкоджена, а Тіло Христове єднається на основі непошкодженої віри. Але окрім віри, якої однієї недостатньо, щоб бути в тілі Христовому, потрібно мати любов, тому що тільки любов єднає.

Ніщо інше не єднає людей ні між собою, ні з Богом. Єднає одна лиш любов. Тому Господь сказав, що Він є Любов і Він є Істина. Так ось, ми прагнемо до того, щоб ми мали одну правдиву непошкоджену істину, щоб ми мали дійсну, нелицемірну, істинну християнську любов, а через неї єдність, бо дуже часто ми говоримо про любов, а в дійсності або зовсім її не маємо, або маємо лицемірну любов: на словах любимо, а серцем ненавидимо. Така любов не приведе до єдності. Ми за єдність в істинній вірі і в християнській любові.

А яку єдність пропонує нам Москва? Ви чуєте, вони говорять про «єдіную святую Русь». Що за цими словами ховається? За цими словами ховається імперіалізм, бажання володіти всіма: і росіянами, і українцями, і білорусами, і не тільки цими слов’янськими народами. Вони хочуть володіти всім світом і тому розкидали свої єпархії по всьому світу. Ця єдність не та, про яку говорить ап. Павло. Це єдність за католицьким зразком. Там один папа на всю Церкву і на весь світ. А ми православні, і нам одного патріарха для всієї Православної Церкви не потрібно. У нас один Глава — Господь наш Ісус Христос. Це наш Глава, невидимий Глава. Ми Його не бачимо, але в Нього віримо і, віруючи, ми бачимо Його керівництво нашою Церквою.

В радянські часи Церкву хотіли знищити, але не могли знищити невидимого Главу — Господа нашого Ісуса Христа. Він не допустив знищення Своєї Церкви, тому що сказав: «Побудую Церкву, і ворота пекельні її не подолають». І не подолали… Ті, що хотіли подолати, — померли, а Церква існує і буде існувати. Так ось оцього Главу, Єдиного, ми маємо і на Нього покладаємо всі надії. А між собою ми є члени Тіла Його, які й складають Тіло Христове. І Константинопольська Церква, і Олександрійська, і Російська, і Українська, і Грузинська, і Сербська й інші Церкви — це є члени одного Тіла. Глава цього Тіла — не Московський Патріарх, а Господь наш Ісус Христос.

І вони проповідують одне, а в житті роблять зовсім інше. Проповідують, що Главою Церкви є Христос, а замість Христа одні поставили папу, а інші хочуть поставити Московського Патріарха. То хіба ж ми підемо по цій кривій дорозі? Наша дорога повинна бути прямою. Христос, вічне життя, благодать Святого Духа — ось наша дорога, якою ми повинні йти.

І що не траплялось би на цьому шляху, — треба переносити з терпінням. Ніхто не повинен думати, що він страждає більше, ніж треба. Ніхто не страждає більше, ніж треба. Кожен страждає лише стільки, скільки Богу угодно для нашого спасіння. Якщо ти багато страждаєш — це означає, що у тебе сильний дух, і ти можеш перенести багато, а якщо ти слабкий, то тобі дає Господь і небагато страждань, бо ти великих страждань не витерпиш.

Ніхто не може постраждати стільки, скільки постраждав за нас Господь наш Ісус Христос. Він постраждав так, як жодна людина не страждала. Будучи безгрішним, переніс усі страждання грішників і розіп’ятий був. Тому, коли важко, згадуйте Господа Ісуса Христа і уявляйте себе на Його місці, і відчуєте, — відчуєте не болість, а відчуєте благодать і силу, яка вийде з цього чесного Хреста, якщо ви будете згадувати це.

Тому, дорогі брати і сестри, кожне таке свято повинне нас надихати на нашу боротьбу, насамперед — з гріхом. Але не з чужими гріхами треба боротися, а треба зі своїми гріхами боротися, і тоді ми дійсно поборемо зло. І нехай Господь наш Ісус Христос допомагає всім нам, буде нашою благодатною силою, яка приведе нас у життя вічне.

Йому слава навіки-віків!

День тезоіменитства
Святійшого Патріарха Філарета
Слово Святійшого Патріарха Філарета

Ваші високопреосвященства,
преосвященні архіпастирі,
дорогі браття і сестри!

Я дуже вдячний, що ви сьогодні зібралися для того, щоб помолитися разом зі мною в день мого небесного покровителя святого праведного Філарета Милостивого.

Ви вірно, владико, сказали, що багато хто вітав мене на цьому амвоні. І не тільки на амвоні, а й за столами, але потім багато з них стали зрадниками, пішли кривими дорогами. Але я сподіваюся, що ці Ваші слова не будуть такими, як деяких Ваших попередників. Тому що кожен з нас, маючи архієрейський чи священичий сан, чи просто віруюча людина, займаючи різні посади, повинен на всі свої справи дивитися не через слова похвали, а у світлі власного спасіння. Якщо те, що ми робимо, чим живемо, що думаємо спрямоване до вічного життя, до Бога — тоді ця праця благословляється Богом. А якщо ми, перебуваючи на різних посадах, чи то в Церкві, чи у світі, робимо це для власного збагачення, благополуччя або прославлення — даремний наш труд. Він закінчиться, коли нас покладуть до гробу. І на цьому закінчиться і слава, і влада, і багатство. Бо з собою нічого не візьмеш. Тому ми всі повинні працювати в ім’я Бога, для Його прославлення і для свого спасіння, а більше ні для чого.

Якщо ми працюємо не на славу Божу, то цей труд даремний. І про це ми чуємо постійно в Євангелії в словах Христа Спасителя. Він говорить про те, що якщо ви даєте милостиню для того, щоб вас прославляли, то яка вам за це нагорода? Про яку нагороду говорить Христос Спаситель? Про нагороду в Царстві Небесному, у вічному житті. Тобто, якщо ти милостиню навіть і даєш для своєї слави, що ти такий добрий, то убогі будуть тебе прославляти, але на цьому й крапка. Ти отримав те, чого чекав. Будують зараз багато храмів, але хочуть, щоб на дошці було написано, що побудував такий-то. Для чого? Для прославлення. І цей побудований храм не буде йому на спасіння, бо він свою нагороду одержав. Так всі наші справи, навіть добрі, якщо вони звершуються не на славу Божу, а для свого прославлення, вони мають цінність, але тільки на землі.

Якщо так подумати, про приходиш до висновку: скільки ти працював для слави своєї, а все це пусте. А ось твій труд, який був спрямований на славу Божу, на своє спасіння, для спасіння людей — це цінне у Бога. І коли ми працюємо, боремося, то повинні знати, що успіхи наші — це не наші успіхи, а це дія божественної благодаті, яка діє через нас. Тому Боже не приписуй собі. Бо якби Бог не благословив, то ніхто з нас нічого доброго не зробив би. Це стосується і архиєреїв, і духовенства, і простої віруючої людини. Бо так вчить апостол Павло. Він ясно каже: благодаттю Божою я став таким, яким я став. Якщо апостол сказав про себе так, то що ми можемо сказати? Якщо ми робимо щось добре, то це не наше, а Боже. І тому радіти треба, що маємо Боже, що Господь нам допомагає. Але Господь не завжди допомагає. Чому не завжди? А тому, що ми Його божественну благодать відкидаємо. Вона має невидиму дію, але ми її видимо відкидаємо, коли звершуємо не Божу волю, а свою.

Наша Свята Православна Церква Київського Патріархату постала не по нашій волі і не нашими трудами. Постала вона дією благодаті Святого Духа. Бо якби ця благодать Святого Духа не діяла в нас, то ми б не мали такої великої Церкви. Ось ви сказали, що амвон вже не поміщає архієреїв, і ви бачили сьогодні, що вже на богослужінні в два ряди стояли архієреї. А скільки тисяч духовенства працює на ниві Божій по всій Україні! Ви є свідками, скільки ми тут звершуємо хіротоній, не тільки єпископських, а священичих та дияконських. Майже кожну неділю. І це є дія благодаті Святого Духа.

Старше покоління пам’ятає ті радянські часи, коли у Володимирському соборі звершувалася хіротонія священика, що це була дивна подія і небувале свято. А зараз для нас це звичайне явище. І в цьому теж є дія благодаті Святого Духа.

Ви знаєте і всі знають, якою незначною і маленькою була наша Церква. Але сьогодні вона за кількістю вірних вже є найбільшою Церквою в Україні. Бо нас чотирнадцять з половиною мільйонів, в той час, коли у Московській Церкві тільки дев’ять з половиною. Хіба оці дві цифри не свідчать про дію благодаті Святого Духа? Ви ж знаєте, що влада нам не сприяла, а навпаки, гальмувала наш розвиток. І, незважаючи на те, що ми мали перешкоди, благодать Божа діяла і діє, перемагаючи всілякі перешкоди. І коли у тяжких умовах Церква зростає, то ми повинні бачити в цьому дію благодаті Святого Духа.

Якщо з нами Бог — а ми бачимо, що з нами Бог — то хто може протидіяти? Ось ми почали підготовку до діалогу УПЦ МП. І як радіє Україна! Ми ще нічого не зробили, ми й самого діалогу ще не почали, а народ вже радіє і ця його радість свідчить про те, наскільки український народ хоче мати в своїй державі одну Православну Церкву, хоче бачити в Церкві мир і злагоду. Уже в ім’я цієї народної радості треба працювати.

Але ви бачите, як в Московській Церкві не всі хочуть об’єднуватися в одну Помісну Православну Церкву. Там боротьба почалася. У нас боротьби немає — ми працюємо на розбудову Церкви. А там йде боротьба, вибір своєї дороги, з ким вони будуть у майбутньому: з Києвом, з Україною, з українським народом, чи з Москвою і з російською державою. І ось вони зараз стоять на цьому роздоріжжі та обирають, тому йде ця боротьба. Але що цікаво — навіть противники єдиної Помісної Церкви визнають, що тільки 40% всього духовенства Московського Патріархату в Україні стоять за Москву, а 30% уже готові до автокефальної Церкви і 30% не визначилися. Тому якщо навіть скористатися їхніми даними, то бачимо, що Бог допомагає нам. Він і там буде діяти, і там напоумить їх і настановить на вірну дорогу, бо у Бога перешкод нема. Оці міркування повинні нас надихати, що ми стоїмо на вірній дорозі.

Ми не служимо мамоні, бо наша Церква бідна. І це знають всі архієреї і все духовенство. Але існувати в цій бідності наша Церква може і буде. І слава Богу, що вона бідна. Бо якби вона була багатою, то в нашій Церкві розповсюджувалися б всякі хворобливі явища, які підточували б її зсередини, руйнували б її. А зараз нема сили, яка б руйнувала зсередини.

Єдина Помісна Православна Церква не є нашою головною метою. Бо якщо ми й створимо єдину Церкву, а до Царства Небесного не увійдемо, то яка користь нам від цієї єдиної Церкви після смерті? А користь тільки тоді, коли ми в цій Церкві досягаємо Царства Небесного. Тоді ця Церква нам потрібна, бо вона виховала нас, очистила від наших гріхів і беззаконь, від неправди, гордині, заздрості.

Можна говорити ще багато. Але найперше ми повинні дякувати Богові, що Він дав нам можливість вільно молитися, вільно будувати храми і збиратися на богослужіння.

Сьогодні сюди приїхали всі архіпастирі. Я нікого особисто не запрошував, але приїхали всі. Це свідчить про те, що є тяга сердець до єднання, до спілкування, до молитви, до утвердження своєї віри. І дійсно — хіба не утверджуються наші серця у вірі й надії, коли ми бачимо такі богослужіння з такою кількістю людей. Ми приходимо до висновку: я не один, нас багато і з нами Бог.

Тому будемо дякувати Богові за всі Його благодіяння по відношенню до нас і будемо просити, щоб Господь не залишав нас своєю милістю і допомагав нам побудувати в Україні єдину Помісну Православну Церкву та довів кожного з нас до вічного блаженного життя.

Богу нашому слава навіки-віків!

ЗВЕРНЕННЯ
з приводу діалогу
до єпископату, духовенства та вірних
Української Православної Церкви,
які знаходяться в єдності
з Московським Патріархатом

Преосвященні владики, всечесні отці,
дорогі брати і сестри!

Як ви знаєте, 2 жовтня цього року вперше за весь час розділення Української Церкви відбулася офіційна зустріч сформованих Священними Синодами УПЦ (МП) і Київського Патріархату двох робочих груп, на які покладено відповідальність за підготовку до діалогу між двома Церквами. Серед віруючих Київського Патріархату і в суспільстві ця зустріч та її результати, викладені у спільному протоколі, були сприйняті позитивно. Сподіваюся, що і серед вас є значна більшість тих, хто вважає, що діалог між Київським Патріархатом і УПЦ (МП) — це краще, ніж попереднє згубне для Православ’я протистояння і ворожнеча.

Як ми, з боку Київського Патріархату, бачимо завдання і перспективи нашого діалогу?

Найперше всім час усвідомити — Київський Патріархат не є ані витвором політиків, ані примхою кількох осіб. Незалежно від того, визнають це чи ні, Київський Патріархат — Помісна Православна Церква. Ми непорушно зберігаємо православну віру, сповідуємо її догмати, живемо за православними церковними канонами.

Але з волі тих, хто відкидає незалежність України і навіть саме буття українського народу, як окремої нації, хто політично-цивілізаційні концепції та збереження імперської влади ставить вище єдності у Христі, наша Церква опинилася в штучній зовнішній ізоляції та поки що залишається невизнаною. Проте ми впевнені — це лише тимчасово, бо таким же складним шляхом до визнання свого автокефального статусу перед нами успішно прийшли всі новітні Помісні Церкви.

Ми переконані, що канони Церкви і чиясь сваволя у їхньому тлумаченні — не одне і те ж, навіть коли ця сваволя оформлена у постановах високих зібрань. Бо й Самого Христа віддали на розп’яття, посилаючись на виконання вимог Закону Божого. І таких святителів, як Іоанн Золотоустий, Филип Московський та Арсеній (Мацієвич), теж раніше судили за «порушення канонів» та соборно «позбавляли сану», а потім прославили в лику святих.

Багато закидів чути на нашу адресу з приводу того, що ми не маємо євхаристійного спілкування з іншими помісними Церквами. Але не ми розірвали це євхаристійне спілкування, і не з причин віровчительних воно було розірване. Якщо священик через вороже ставлення до парафіянина відлучить його від Причастя — чи відлучає він його від Христа і Церкви? Якщо через дружні стосунки або вигоду таке відлучення визнають й інші священики — чи правдивішим воно стане?

В історії Церкви в цілому і Московського Патріархату зокрема бачимо численні приклади того, як архієреями і їхніми соборами виголошувалися несправедливі анафеми та відлучення. Раніше я згадував про ці приклади, а тут наведу ще один — Великий Московський собор 1666-67 рр. виголосив анафему на старі церковні обряди і всіх, хто їх дотримується, зазначивши, що цієї анафеми ніхто ніколи нехай не знімає. У 1971 р. Помісний Собор РПЦ заради діалогу зі старообрядцями зняв ці анафеми. Якщо Московський Патріархат веде діалог з тими, кого триста років іменував не інакше, як розкольниками — чому тоді дехто так упереджено ставиться до діалогу з Київським Патріархатом? Адже, на відміну від РПЦ і старообрядців, між нами немає різниці ні у віровченні, ні у богослужінні.

Раніше можливість діалогу з нами відкидалася у сподіванні на те, що Київський Патріархат скоро зникне. Час довів марність цих сподівань. Незважаючи на дуже складні умови, за останні 20 років Київський Патріархат зріс, зміцнів духовно і організаційно. Ми — не маргінальна чи тимчасова організація, на яку можна не звертати уваги, існування якої можна ігнорувати. Так багато хто з вас робив раніше, але думати так зараз означає не бачити очевидного.

Київський Патріархат — велика Православна Церква з десятками єпископів, тисячами священиків та мільйонами віруючих, з величезним суспільним авторитетом і впливом. Вона з року в рік зростає і міцніє. Дехто, можливо, очікує, що зі зміною Предстоятеля Київського Патріархату він занепаде, але це — марні сподівання. Бо багато з тих, хто цього очікував — упокоїлися, а Київський Патріархат — живе.

У нас зростає покоління молодих священиків і єпископів, які, переконаний, зможуть гідно продовжити справу розбудови Української Помісної Православної Церкви. Адже історія боротьби за автокефалію Української Церкви в XX ст. свідчить — хоча відходять ієрархи та змінюються покоління, бажання віруючого народу мати свою церковну незалежність залишається незмінним, і цього бажання не зможуть змінити ані окремі ієрархи, ані їхні собори, ані несправедливі вироки чи анафеми. А той, хто працює задля втілення цього бажання, мав і буде мати підтримку Божу і людей.

Про все це я пишу не для того, щоби прославити Київський Патріархат чи когось обвинуватити, а з метою пояснити необхідність діалогу між ним і УПЦ (МП). Українське Православ’я розділене і від цього страждаємо і ви, і ми. Від цього страждає Православна Церква як така, бо це є спокусою для людей, які піддаються духові світу цього або сприймають проповідь новітніх та нетрадиційних вчень, що широко розкинули свої сіті в Україні для уловлення душ тих, хто шукає Бога.

Багато разів ми закликали розпочати діалог, щоби у християнському дусі любові до ближнього побачити те, що нас єднає, і обмінятися думками з приводу того, що нас розділяє. На ці наші заклики ми довго не отримували позитивної відповіді. Натомість через засоби масової інформації ми довідувались про чергове повторення звинувачень на нашу адресу, серед яких не було жодних конструктивних пропозицій.

Нам пропонували, а дехто і зараз пропонує, повернутися до того, що було в минулому. Але всім слід ясно усвідомити, що, як би цього комусь не хотілося, повернення до минулого — неможливе. Можливий лише пошук того, що нам треба зробити зараз, щоби досягти церковної єдності у майбутньому.

Всі, кого хвилює майбутнє православ’я в Україні, розуміють — потрібен діалог. Ми повинні говорити про те, що нам слід зробити для подолання розділення, як Українську Церкву знову зробити єдиною. Не ставити ультиматуми, не висувати завідомо неприйнятних вимог. Не тільки говорити самим, але й слухати, і головне — чути думку іншої сторони. А той, хто не розуміє і не бажає цього, подібний до фарисеїв, які були заспокоєні своєю удаваною праведністю і вважали себе спасенними, а всіх, хто з ними не згідний, включно із Самим Спасителем — грішниками і ворогами. До таких можна прикласти слова Господні про лицемірних фарисеїв, які сіли на престолі Мойсеєвім, і самі до Царства Божого не входять, і тим, хто хоче увійти, заважають (пор. Мф. 23, 2, 11). Так і вони — самі нічого не роблять для єдності Церкви, а тих, хто бажає щось зробити — засуджують.

Ми розуміємо всю складність процесу діалогу, бо наше бачення як сьогодення, так і майбутнього Української Церкви відрізняється. Київський Патріархат вважає, що в Україні має бути єдина Помісна Православна Українська Церква — автокефальна у своєму устрої, але духовно єдина з іншими Помісними Церквами у православній вірі й таїнствах. Для вас цінним є підпорядкування Московському Патріархату. Але нас об’єднує бажання подолати розділення православ’я в Україні — це, разом із єдністю у православній вірі, є основою для діалогу і порозуміння.

Існують й інші складності в процесі діалогу. Якщо в Київському Патріархаті він сприймається позитивно, то в УПЦ (МП) ставлення неоднозначне. Фактично, окрім діалогу з нами, стороні, яка представляє вашу Церкву, потрібно вести ще й два додаткових діалоги — з Московською патріархією і з «ревнителями» в Україні. Останні критично налаштовані щодо ідеї діалогу — але самі нічого конструктивного не пропонують.

Все це є яскравою ілюстрацією суперечливості нинішнього статусу УПЦ (МП). При задекларованій «незалежності і самостійності в управлінні», УПЦ дуже складно прийняти якесь принципове рішення, якщо це рішення не тільки формально, але й фактично не буде санкціоноване з Москви. І ми добре бачимо, що хоча зараз Московська патріархія не виступає проти діалогу УПЦ (МП) з Київським Патріархатом, українських архієреїв, які не згідні з цим діалогом, патріархія не напоумлює підкорятися своєму Предстоятелю і Синоду. Нагадаю, що одного разу в УПЦ вже було привнесено розділення між Предстоятелем і єпископатом — це не принесло користі Церкві. Зараз ми знову бачимо спроби підірвати авторитет Предстоятеля УПЦ (МП), знову, нехай неформально, але дієво урізати права «незалежності і самостійності в управлінні» — цей шлях не був результативним раніше, не стане корисним і тепер.

Навколо процесу діалогу недоброзичливцями розповсюджується багато чуток. Ставиться питання — що після можливого об’єднання станеться із єпископами і священиками обох Церков? Наша позиція в цьому питанні проста і зрозуміла — кожен архієрей залишиться керувати тими парафіями, які є в його підпорядкуванні, кожен благочинний далі очолюватиме своє благочиння, настоятель — свою парафію. Якщо ієрархія і духовенство наших Церков може співіснувати зараз, не маючи спілкування, то зможе і в тому разі, коли Церква стане єдиною. Ми — не вороги один одному, бо один у нас ворог — диявол (пор. Еф. 6, 12). Тому ми повинні не боротися один з одним, а об’єднати свої зусилля у боротьбі з ним.

І на завершення хочу підкреслити, що шлях діалогу між УПЦ (МП) та Київським Патріархатом є, з нашої точки зору, найкращим для подолання розділення Українського Православ’я. Але цей шлях не єдиний. Ми не можемо забувати, що Константинопольська Церква-Мати має і бажання, і авторитет, і належну поінформованість в українських справах для того, щоби бути не тільки стороною чи посередником діалогу, але й центром єднання Українського Православ’я. І, на відміну від Московського Патріархату, Константинопольська Церква для цього на самому високому рівні проводить переговори та зустрічі з нами, в тому числі й особисто з Предстоятелем Київського Патріархату.

Ми високо цінуємо це і залишаємо для себе можливим розглядати всі конструктивні пропозиції Константинопольської Матері-Церкви, які вестимуть до об’єднання Українського Православ’я. Також ми сподіваємося, що відкриття у Києві представництва Вселенського Патріарха могло би посприяти як кращому порозумінню між православними в Україні, так і кращому інформуванню Патріарха Варфоломія про життя Української Церкви.

Деякі представники Московського Патріархату вважають самі та переконують інших, що шлях до канонічного визнання Київського Патріархату — лише через підкорення Москві. Нехай вони не забувають, що Вселенський Константинопольський Патріархат є загальновизнаним і першим серед Церков, Церквою-Матір’ю для України, а Московський — лише п’ятим, а тому він не має монополії на «канонічність». Ми ж будемо пам’ятати про настанову Христа: якщо вас гонять в одному місці — йдіть до іншого (пор. Мф. 10, 23).

Той, хто бажає подолати розділення Церкви — шукатиме для цього можливості, а той, хто не бажає — завжди знайде виправдання своєму небажанню. Ми віримо, що перших серед вас і серед нас більше, ніж других. І нехай у справі єднання Української Церкви нам допоможе Господь!

За дорученням Священного Синоду
Української Православної Церкви
Київського Патріархату

ФІЛАРЕТ, Патріарх Київський і всієї Руси-України

ЗВЕРНЕННЯ
Патріарха Філарета
до українського народу
з приводу візиту в Україну
Московського патріарха Кирила

Дорогі брати і сестри!
Шановні співвітчизники!

З 27 липня по 5 серпня запланований візит в Україну Московського патріарха Кирила — глави Російської Православної Церкви. Що означає для нас цей візит?

У Московського патріарха в Україні є паства, яка визнає його своїм духовним пастирем. І ми шануємо право Російського патріарха молитися разом з паствою, проповіддю та спілкуванням настановляти її у християнських чеснотах. Адже конституційне право на свободу совісті й віросповідання, рівність всіх конфесій перед державним законом — важливі здобутки української демократії, які всі ми маємо поважати і відстоювати.

Але чи тільки пастирський характер, попри офіційні заяви, носитиме цей візит? На жаль — ні, не тільки пастирський. Разом з церковними справами Російський патріарх буде прагнути облаштувати і справи політичні. Бо хоча на патріаршому престолі Москви владика Кирил перебуває лише півроку, насправді саме він як керівник Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату протягом останніх майже двадцяти років значною мірою провадив політику РПЦ щодо України. Саме на ньому лежить велика частина відповідальності за розділення Української Церкви у 1992 р. і за те, що воно триває й досі. Він несе відповідальність за використання структур Московського патріархату в Україні як знаряддя російської державної політики. І зараз виступи й заяви патріарха Кирила щодо України переконують — він їде до нас не тільки для того, щоб служити і молитися. Він їде продовжувати ту справу, яку звершував два останніх десятиліття. Він їде пропагувати політичний проект інтеграції України в Росію, пропагувати повернення до тієї єдності під владою Кремля, якої, з благословення Божого і з волі народу, Україна позбулася у 1991 році.

В устах патріарха Кирила, як і в устах багатьох російських політиків, цей політичний проект може носити різні назви: «Свята Русь — Росія, Україна і Білорусь», «історична Русь», «східнослов’янська цивілізація», «єдність православних народів». Але під різними назвами криється одна сутність — позбавлення України її незалежності.

«Не вважайте мене іноземцем», — з посмішкою пропонує Московський патріарх Україні, ніби його і наша держави — одне ціле. Але доти, доки він не буде мати українського громадянства — він буде іноземцем. І це не образа для нього — це констатція факту. Бо Україна не є ані частиною Росії, ані «канонічною територією» Російської Церкви.

На підставі Апостольських правил та інших церковних канонів, історичних прецедентів та традицій Церкви кожен православний народ, що має політичну незалежність і власну державу, має право на свою Помісну, тобто автокефальну, адміністративно незалежну Церкву. Сама Російська Церква є і Помісною, і автокефальною, проте вперто не визнає права на такий статус за Церквою Українською, хоча християнство прийшло в землі нинішньої Росії з Києва, а не навпаки. Ми бачимо, що автокефалію мають навіть ті Церкви, які несуть своє служіння серед народів, що переважно належать до інших конфесій чи навіть релігій. Прикладом цього є древні Патріархати Сходу й порівняно молоді Церкви у Польщі, Чехії й Словаччині, Албанії. Більшість жителів України сповідують православ’я, а сама вона стала незалежнною державою. Тому Українська Православна Церква в 1990-1991 рр. на своїх Соборах визнала, що вона має повне право й підстави бути автокефальною, тобто незалежною у своєму церковному устрої. Але Московський патріархат неухильно відмовляє Українській Церкві у цьому праві. Він погоджується на самоуправління, автономію чи іншу форму устрою УПЦ — але тільки і виключно під владною зверхністю Російської Церкви.

Саме тому нашу Церкву — Київський патріархат, який не підлягає церковній владі у Москві, — там оголосили «неправильною». Саме тому Московський патріархат вживає всіх можливих заходів з метою підтримувати навколо нашої Церкви штучну зовнішню ізоляцію, лякаючи всіх «розколом» і «анафемами». Саме тому керівництво Російської Церкви відмовляється від будь-яких переговорів з нашою Церквою, хоча ми завжди відкриті до чесного і конструктивного діалогу.

Слід звернути увагу на те, що і за часів СРСР, і зараз кількість православних парафій в Україні і в Росії майже тотожна. Тобто, якщо Московський патріархат визнає незалежну Українську Церкву, то він втратить майже половину своєї структури.

У Москві ніколи не приховували того факту, що єдність адміністративної структури РПЦ на території колишнього СРСР там розглядають, як важіль політичного впливу на пострадянський простір, в тому числі — на Україну. Важіль, який використовується з однією метою — повернути втрачену Кремлем у 1991 р. владу над нашим народом. Важіль, який дозволить втілити середньовічну теорію про «Москву-Третій Рим» — духовний і, що головне, політичний центр для всіх слов’ян і всіх православних.

Тому для Москви так важливо за будь-яку ціну і будь-якими методами зберігати владу Московського патріархату над Україною. Як бачимо, це бажання продиктоване не церковними, а суто політичними мотивами.

Хочу підкреслити — ми не пропагуємо ненависті до росіян чи Російської держави, як нам це закидають опоненти. Ми лише критично ставимося до дій нинішньої російської політичної і церковної влади, що прагне позбавити Україну незалежності. Український і російський народи ми вважаємо братніми народами, які повинні жити в мирі, як добрі сусіди. Ми маємо багато спільних сторінок історії, ми є носіями схожих мов і близьких культур. Між нами не повинно бути ворожнечі й протистояння.

Але ми — різні народи. Різні, як різними є дорослі брати, що хоч і належать до однієї родини, але прагнуть мати кожен свою сім’ю і будувати своє життя згідно власного світогляду.

Всім час нарешті усвідомити: Україна — не Росія!

Можливо, це не подобається російським політикам чи церковним діячам, але це — беззаперечний факт. Проте, на жаль, у ставленні до України вони часто поводять себе, як ревнива мати, яка ніяк не може відпустити з-під своєї опіки дорослого сина. Яка не дає йому одружитися, збудувати власну сім’ю. Яка ревниво руйнує його взаємостосунки з дружиною, бо вважає її своєю суперницею у боротьбі за синівський послух. Яка на кожен прояв самостійності відповідає докорами: «Я тебе виростила, а ти мене не слухаєш, хочеш полишити!» Будь-який досвідчений психолог скаже, що така ревнива мати думає, що вона керується благими намірами, але насправді отруює власне життя і калічить життя сина. Росії час позбутися комплексу «ревнивої матері».

Нас століттями вважали «молодшим братом». Але ми — не «молодший брат», ніколи ним не були і ніколи ним не станемо. З милості Божої волею народу ми маємо незалежну Державу — те, чого не мали від часів падіння княжого Києва, що через чвари й розбрат не змогли зберегти за Гетьманщини і в роки революцій. Наша державна Незалежність була проголошена 24 серпня 1991 року, а 1 грудня 1991 року вона була затверджена на Всеукраїнському референдумі 92 відсотками голосів. І хоча й зараз у нашому українському домі багато чого ще не до ладу, але бути хазяїном у своїй господі завжди краще, ніж жити у приймах або бути наймитом на чужій праці.

Братньому російському народові, його політичним і церковним провідникам час визнати це. Час визнати наше право незалежно будувати власне майбутнє — як державне, так і церковне. Добросусідське, взаємокорисне, але — незалежне.

Нам відомо, що всі ці думки і побажання українські громадські діячі письмово й усно хочуть донести до глави РПЦ. Вони хочуть висловити свій протест проти політичних планів керівництва Російської Церкви. Україна — демократична держава, тому громадськість має повне право зробити це у дозволених законом формах. Але, маючи достовірну інформацію про підготовку проросійськими силами і навіть спецслужбами силових провокацій, ми наполегливо закликаємо учасників акцій протесту зберігати витримку, пам’ятати про свою християнську відповідальність, поводитись у межах дозволеного законом, у жодному разі не застосовувати силу і не піддаватися на провокації. Вже зараз навколо візиту патріарха Кирила певні російські ЗМІ прагнуть розгорнути чергову антиукраїнську істерію. Ми не можемо вплинути на совість її організаторів, але закликаємо всіх українських патріотів не давати приводу для звинувачень. Як християни і гостинні господарі, ми повинні виявити належну стриманість навіть перед норовливими гостями.

Київський патріархат не братиме участі в акціях протесту. Як Церква ми будемо молитвою і богослужінням 27 і 28 липня відзначати 1021-шу річницю Хрещення Київської Руси-України і свято рівноапостольного князя Київського Володимира Хрестителя. Ми будемо просити Бога благословити Українську землю, народ і державу миром, єдністю, духовним і суспільним процвітанням. Ми будемо молитися про подолання розділення Української Церкви. Ми будемо молитися за патріарха Кирила, щоб Господь схилив його серце до пошуку справжнього порозуміння між Російською і Українською Церквами. Ми будемо молитися про мир і добросусідство між Україною і Росією. Ми закликаємо до цієї молитви всю нашу паству і всіх православних християн України.

З метою пошуку конструктивних шляхів подолання церковного розділення і утворення в Україні єдиної Помісної Правосланої Церкви, цим Зверненням ми ще раз публічно сповіщаємо про нашу готовність в часі візиту патріарха Кирила провести зустріч або на рівні Предстоятелів наших Церков, або на рівні повноважних делегацій. Під час цієї зустрічі ми хочемо передати керівництву РПЦ наші письмові пропозиції щодо шляхів подолання існуючих протиріч. В разі, якщо до початку візиту до нас не надійде підтвердження можливості такої зустрічі, ми спрямуємо свої пропозиції у формі відкритого звернення у ЗМІ.

Ми віримо, що правда і християнська любов здатні подолати всі перешкоди. Бо не у силі Бог, а в правді. Бо Він є Любов.

Закликаю на всіх вас Боже благословення!

Від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату

ФІЛАРЕТ, Патріарх Київський і всієї Руси-України

ЗВЕРНЕННЯ
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
з приводу військових дій у Грузії

Дорогі брати і сестри!

Болем в наших серцях відгукнулися повідомлення про військові дії на території Грузії. Конфлікт, який тлів багато років, переріс у повномасштабну війну. І як під час кожної війни, найбільше від її наслідків потерпає мирне населення. Болем пройняте наше серце ще й від того, що зі зброєю в руках протистоять один одному громадяни сусідніх держав, вірні однієї Православної Христової Церкви.

Не завдання Церкви давати політичні оцінки — для цього є держава, є міжнародне співтовариство. Але наш християнський моральний обов’язок — закликати до повного і безумовного припинення бойових дій. Війська мають зупинитися. Конфліктні питання потрібно розв’язувати за допомогою дипломатії, а не військової сили, бо насилля породжує насилля, а всі, хто беруть меч, для того, щоб чинити зло   самі відчують силу меча суду Божого. Так говорить Христос.

Ми закликаємо Боже благословення на миротворчі зусилля нашого Президента Віктора Ющенка, керівників та представників інших держав, спрямовані на припинення вогню та досягнення миру у всій Грузії. Згідно слів Спасителя, той, хто бажає миру, сином Божим назветься.

У попередньому столітті народи землі пережили дві світових війни та безліч місцевих військових конфліктів. Озброєне протистояння двох ідеологічних систем ледь не призвело до ядерної катастрофи та знищення життя на Землі. Перед обличчям такої небезпеки міжнародне співтовариство створило кілька організацій, таких як ООН та ОБОЄ, покликаних розв’язувати за столом переговорів існуючі між державами суперечки. Було вироблено кілька ключових правил співіснування держав, серед яких — недоторканість державного суверенітету і територіальної цілісності країн.

Порушення цих основних правил міжнародних відносин, одностороннє втручання у внутрішні справи та застосування військової сили проти суверенних держав, не підкріплені жодним міжнародним мандатом, ставлять під загрозу всю систему міжнародних відносин. В таких умовах жодна країна, в тому числі й Україна, не може почуватися у безпеці. Якщо міжнародне співтовариство не дасть повну і об’єктивну оцінку фактам одностороннього порушення правил співіснування держав, не вживе всіх заходів для недопущення подібного у майбутньому — завтра війна може прийти і до нашого дому. Ми молимося Господу, щоб Він відвернув від нас це лихо.

Ми молимо Господа, щоб Він врозумив правителів і воїнів, які мають припинити братовбивство. Ми звертаємося до Бога з молитвою про упокоєння душ всіх загиблих у цій війні. Ми підносимо свої молитви про полегшення страждань мирних людей всіх національностей, які потерпають від війни у Цхінвальському регіоні та в інших місцях Грузії. Я благословляю звершувати молитви за це у всіх храмах Київського Патріархату Від імені нашої Церкви я звертаюся до керівників інших конфесій України долучитися до молитви про мир у всій Грузії, про полегшення страждань її жителів та упокоєння загиблих.

ФІЛАРЕТ, Патріарх Київський і всієї Руси-України

Джерело: Українське Православ’я. 13 серпня 2008

ЗВЕРНЕННЯ
Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
з нагоди 65-ї річниці Перемоги
над гітлеризмом

Дорогі брати і сестри!
Шановні співвітчизники!
Христос Воскрес!

В першу чергу від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату сердечно вітаю всіх вас з 65-ю річницею Перемоги над фашизмом і нацизмом, яку народи світу відзначають 8 та 9 травня.

І. Ця перемога була завойована дорогою ціною — мільйони солдат армій антигітлерівської коаліції, бійців руху опору та національно-визвольного руху полягли у збройній боротьбі, мільйони мирних жителів загинули від дій окупантів, мільйони людей були знищені у концентраційних таборах і таборах смерті.

Схиляючи голови перед їхньою пам’яттю, ми повинні гідно вшановувати подвиг кожного, хто зі зброєю в руках, працею в тилу або в інший спосіб боровся із гітлеризмом.

Потрібно робити все можливе для того, щоби полегшити тягар старості живих борців з нацизмом. Переконаний, що про них слід згадувати не лише з нагоди визначних дат. Щоденна турбота для більшості ветеранів антигітлерівської боротьби важливіша, ніж офіційні заходи й вітання раз на рік з нагоди свята.

Наш християнський обов’язок у ці дні також виявити свою турботу і про загиблих, замордованих і померлих від воєнного лихоліття, звершуючи молитви за упокоєння їхніх душ. Тому закликаю всіх віруючих Київського Патріархату в дні свята піднести за них свої заупокійні молитви, відправити у храмах, на місцях поховання та біля пам’ятних знаків панахиди.

Святкуючи Перемогу, ми повинні також молитовно подякувати Богові за те, що наша держава живе в мирі, що вже кілька поколінь наших співвітчизників знають про війну лише з розповідей.

Разом з тим досі багато сторінок війни не мають належної оцінки, залишаються оповитими неправдою. Переконаний, що пам’ять про подвиги війни і знання правди про неї повинні єднати людей, а не бути приводом до розбрату і ворожнечі.

День Перемоги — не лише час вітань, але й добра нагода для того, щоби знову звернути свій погляд на недавню історію та винести з неї уроки для майбутнього.

II. Німецький націонал-соціалізм, який розв’язав II Світову війну, набув на певний час багатьох прихильників, спокусивши їх думкою про «вищість» одних груп людей над іншими. Расова теорія нацизму стала викривленим, але логічним продовженням атеїстичного тлумачення дарвінізму. Нацисти вважали, що якщо людина — це «вища тварина», то закони міжвидової та внутрішньовидової боротьби, сформульовані дарвінізмом, повинні розповсюджуватися і на людей. Що ці закони нібито стоять вище за мораль, бо існують «вищі» та «нижчі» раси, і приналежність до «вищої раси» нібито дає право діяти щодо представників «нижчої раси» без огляду на релігійні та загальнолюдські цінності: мораль, правду і справедливість.

Нацизм свідомо культивував людську гординю, переконуючи німців, що вони є «вищими» за всі інші народи. Матеріальна убогість та гіркота поразки у війні, яку відчували жителі Веймарської республіки, нажаль стали поштовхом не до творчого оновлення суспільства і держави, а до пошуку винних. Цих винних знайшли у «нижчих расах» — в першу чергу в євреях, а також в слов’янах та інших.

Культ гордині та пошук спільних зовнішніх ворогів швидко знайшли багатьох прихильників. Збудована на цих засадах, на страху і ненависті, нацистська ідеологія стала виправданням для війни, найжорстокіших видів насильства та масових страт.

Проте причина піднесення нацизму стала і причиною його поразки. Бо зло несе покарання саме в собі, воно здатне лише до руйнування і нищення. Шлях гордості й ворожнечі — не угодний Богові, а без Його допомоги ніяка справа не може бути міцною і корисною.

III. Урок піднесення й поразки нацизму є важливим і зараз. Адже на засадах ненависті одних груп суспільства до інших будувалася не тільки ідеологія нацизму. Більшовизм і сталінізм також використовували цей метод, протиставляючи одні групи суспільства — так звані класи — іншим. За своєю внутрішньою суттю сталінізм і нацизм походять з одного кореня, а тому і їхня ідеологія, і їхні численні злочини проти людяності, мають викриватися і бути засудженими. Зло повинно завжди називатися злом — у які б одежі «народного блага» воно не намагалося зодягнутися, щоби приховати свою сутність.

Тому наругою над пам’яттю загиблих у війні — на фронтах, в окупації, в полоні — виглядають спроби приписати провідникам сталінізму честь перемоги над нацизмом. Гітлеризм був переможений не Сталіним, а неймовірними зусиллями та ціною великих втрат і страждань багатьох народів, в тому числі й українського народу.

Перемога була досягнута не завдяки, а швидше всупереч діяльності Сталіна. Адже саме він, як тодішній керівник СРСР, несе особисту відповідальність за матеріальну підтримку мілітаризації Німеччини у 30-х роках. На ньому лежить відповідальність за «Пакт Молотова-Рібентропа», наслідком якого було те, що з вересня 1939 р. по червень 1941 р. — у початковий період II Світової війни — Радянський Союз фактично став союзником нацистської Німеччини і сприяв розв’язанню нею військових дій у Європі.

Як Верховний головнокомандувач збройними силами СРСР, Сталін несе відповідальність за масовий терор в армії напередодні війни, за катастрофічні людські й матеріальні втрати у початковий період військових дій та за повне нехтування людськими життями задля виконання своїх планів. Під керівництвом Сталіна у оточення та полон потрапляли цілі армії та навіть фронти, у бій посилалися неозброєні солдати, з числа службовців НКВС створювалися «загороджувальні загони», які стріляли по своїх солдатах, женучи їх на бійню.

Саме Сталін відмовився від підписання угод, які б дозволили полегшити умови для кількох мільйонів радянських військовополонених. Саме він видав наказ, який оголошував кожного полоненого «зрадником» та прирікав його на розстріл або багатолітнє ув’язнення. Тисячі громадян СРСР, звільнених з нацистських таборів, відразу потрапили у сталінські табори.

Сталін несе відповідальність за практику масової депортації цілих народів, оголошених «зрадниками» — кримських татар, чеченців, етнічних німців та інших. Він також відповідає і за масові репресії, яких зазнало населення земель, звільнених від нацистської окупації, в тому числі й України. І цей перелік злочинів сталінізму — далеко не повний.

Злочини нацизму — справедливо викриті та засуджені міжнародною спільнотою. Свого дослідження та судового засудження чекають й вимагають також і злочини сталінізму — військові та проти людяності. Адже лише вищенаведені факти вже переконливо свідчать: Сталін належить до числа найжорстокіших та найкривавіших тиранів за всю історію людства і в цій якості стоїть в одному ряду з Гітлером.

IV. Ще один урок, який ми маємо винести з подій минулого — це те, що зло і неправду потрібно шукати не в своїх ближніх, а в першу чергу — в самому собі. Суспільний і державний лад недосконалі або несправедливі тому, що цю несправедливість своїми гріховними вчинками примножує кожен з нас, а не «ворожі класи» чи «нижчі раси». Для того, щоби виправляти суспільство, потрібно не шукати зовнішніх ворогів — класових, расових чи інших — та складати на них провину у власних невдачах, а на своєму місці робити все можливе, щоби виправити недосконале, примножити добро, протистояти злу. Ми переможемо зло тільки тоді, коли визнаємо, що спільним нашим ворогом є ненависть і агресія одне до одного, та подолаємо їх у взаємному примиренні. Якщо суспільство не здатне до примирення і прощення — то програють усі й не переможе ніхто. Якщо ж ми примиряємося між собою — то ми перемогли. Перемогли дух ненависті й злоби, що ховається в темних закутках душі, перемогли поділи, які роблять нас слабкими.

Народ зазнає спільної поразки тоді, коли дає ідеологам і політикам розділяти себе, провокуючи ненависть одних до інших. Але гіркий досвід минулого повинен надихати нас до спільної перемоги — через подолання зла у своїх душах, відкинення омани й неправди та через єднання навколо Істини.

Як народи Європи й світу перемогли зло фашизму, лише об’єднавши зусилля, так і наше суспільство переможе лише тоді, коли воно об’єднається, відкинувши й засудивши ідеології нацизму й сталінізму, відкинувши ненависть і розбрат — заради процвітання незалежної, суверенної, соборної й демократичної України. В цьому полягає історичний шанс перемоги України, перемоги українського народу.

Про це нам свідчить і свято Воскресіння Христового, яке ми продовжуємо відзначати у ці дні. Це свято закликає нас: «Один одного обіймімо, промовмо і ненависникам нашим — браття! Простімо все Воскресінням!» Бо зло не можна перемогти іншим злом, а тільки добром (пор. Рим. 12, 21).

Тож, святкуючи 65-ту річницю Перемоги, бажаю всім нам, синам і дочкам єдиного українського народу, винести уроки з помилок минулого, перемагати негаразди сьогодення і спільними зусиллями будувати краще майбутнє.

Зі святом, дорогі співвітчизники!

Воістину Христос Воскрес!

ФІЛАРЕТ, Патріарх Київський і всієї Руси-України
7 травня 2010 року

ЗВЕРНЕННЯ
Патріарха Київського Філарета
до Патріарха Московського Кирила
21 лютого 2010

Святійшому Патріарху Московському КИРИЛУ,
Предстоятелю Російської Православної Церкви,
архієреям Московського Патріархату

Ваша Святосте! Співбраття-архіпастирі!

З нагоди Великого посту і свята Торжества Православ’я, виконуючи обов’язок братолюбства і пам’ятаючи, що, не зважаючи на нинішнє розділення, ми служили і служимо Христу Спасителю і Його Єдиній Святій Соборній і Апостольській Церкві, за допомогою цього відкритого листа в черговий раз звертаюся до вас з питаннями, які зачіпають самі основи Православної віри.

І. Майже рік тому, в попередню неділю Торжества Православ’я, за дорученням Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату я звертався до Вашої Святості, а також до глави УПЦ (МП) митрополита Володимира і інших ієрархів з приводу практики так званого «повторного хрещення», якої дотримуються багато представників Московського Патріархату щодо хрещених в Київському Патріархаті. У цьому листі, опублікованому відкрито і, безсумнівно, отриманому Вашою Святістю, була детально і аргументовано викладена позиція Київського Патріархату, що полягає в тому, що практика «повторного хрещення» духовенством Московського Патріархату, хрещених в Київському Патріархаті, не має жодних канонічних або пастирських підстав, явно суперечить Символу Віри і догматам Православної Церкви.

За рік, який минув відтоді, вказане звернення залишилося, вочевидь, без Вашої уваги, і ми не побачили жодної реакції на нього — окрім виступів окремих архиєреїв, позиція яких знайшла собі більше обґрунтування у почутті неприязні до Київського Патріархату, ніж у вченні Церкви. Практика «повторних хрещень» продовжується — і це не дивлячись на те, що жодного офіційного документа Московського Патріархату або УПЦ (МП), який передбачає таку практику і дає їй канонічне обґрунтування, не існує.

Це змушує мене знову, саме в неділю Торжества Православ’я, звернутися до Вашої Святості і співбратів архипастирів Московського Патріархату із закликом припинити практику «повторних хрещень», оскільки така практика — не що інше, як порушення догматів і канонів Христової Церкви, спотворення Символу Віри, більше того, — хула на Духа Святого. Адже ті, хто «повторно хрестять» вже хрещених в Київському Патріархаті, тим самим заперечують дію благодаті Святого Духа в тих, хто сповідує Православну віру і прийняв хрещення згідно з приписами Православної Церкви.

Навіть великі Отці Церкви і Вселенські Собори ставилися до питання про визнання дійсності таїнства Хрещення з особливою обережністю, визнаючи дійсним хрещення, здійснене і у явних єретиків, — аріан (Перший Собор), македоніан (Другий Собор), несторіан (Третій Собор), монофізитів (Четвертий Собор). Ви ж, не викривши нас ні в якій єресі, не надавши достатніх канонічних обґрунтувань, а, діючи винятково за власним бажанням, стверджуєте, що хрещення, звершене в Київському Патріархаті, — не дійсне. Вселенські Собори і Святі Отці, благоговіючи перед тайною дії Святого Духа і будучи поблажливими до немочі людської, не насмілювалися вважати безблагодатним звершене таїнство Хрещення, що звершується навіть у єретиків, — ви ж насмілюєтеся називати безблагодатним і навіть «бісоугодним» хрещення, що звершується в Православній Церкві, відкинутій вами від спілкування не за єресь, але лише за бажання бути рівною Помісною Церквою-Сестрою, яка не підлягає вашій владі.

Невтішно і те, що за минулий рік ви не знайшли можливості відповісти на наше звернення. У зв’язку з цим пригадуємо відому євангельську поді.: «Коли прийшов [Ісус] у храм і навчав, приступили до Нього первосвященики і старійшини народу і сказали: якою владою Ти це чиниш і хто Тобі дав таку владу? Ісус сказав їм у відповідь: запитаю і Я вас про одне; якщо про те скажете Мені, то і Я вам скажу, якою владою це чиню; Іоанове хрещення звідки було: з небес, або від людей? Вони ж міркували між собою: якщо скажемо: з небес, то Він скаже нам: чому ж ви не повірили йому, а якщо сказати: від людей, — боїмося народу, бо всі шанують Іоана за пророка. І сказали у відповідь Ісусові: не знаємо» (Мф. 21, 23-27).

II. Підтвердженням того, що в питанні про хрещення ви вдаєтеся до практики подвійних стандартів і керуєтеся міркуваннями не канонічними, а політичними, служать і офіційні документи Московського Патріархату. У прийнятому вами на Архієрейському Соборі РПЦ в 2000 році документі, що іменується «Основні принципи ставлення Російської Православної Церкви до інослав’я», стверджується наступне (звертаю вашу увагу на виділені мною слова, а також на те, що йдеться про інославні спільноти, тоді як Київський Патріархат — православний):

«1. 15. Православна Церква устами святих отців стверджує, що спасіння можливе лише в Церкві Христовій. Але в той же час спільноти, що відпали від єдності з Православ’ям, ніколи не розглядалися як повністю позбавлені благодаті Божої. Розрив церковного спілкування неминуче призводить до пошкодження благодатного життя, але не завжди до повного його зникнення в спільнотах, що відокремилися. Саме з цим пов’язана практика прийняття в Православну Церкву тих, що приходять з інославних спільнот не тільки через таїнство Хрещення. Не зважаючи на розрив єднання, залишається деяке неповне спілкування, що служить запорукою можливості повернення до єдності в Церкві, в кафоличну повноту і єдність.

1. 16. Церковне становище тих, що відокремилися, не підлягає однозначному визначенню. У розділеному християнському світі є деякі ознаки, які його об’єднують: це Слово Боже, віра в Христа як Бога і Спасителя, що прийшов у плоті (1 Ін. 1, 1-2; 4, 2, 9), і щире благочестя.

1. 17. Існування різних чинів прийняття (через Хрещення, через Миропомазання, через Покаяння) показує, що Православна Церква підходить до інославних конфесій диференційовано. Критерієм є міра збереження віри і устрою Церкви, і норм духовного християнського життя. Але, встановлюючи різні чини прийняття, Православна Церква не виносить суду про міру збереження або пошкодженості благодатного життя в інослав’ї, вважаючи це тайною Промислу і суду Божого».

Ви стверджуєте, що інославні спільноти «ніколи не розглядалися як повністю позбавлені благодаті Божої». Проте, коли починає йти мова про православний Київський Патріархат, ви без жодного сумніву стверджуєте, що ця Церква — «безблагодатна». Ви пишете, що «церковне становище тих, що відокремилися не піддається однозначному визначенню» — проте, не висловлюючи жодного сумніву, ви усно і письмово стверджуєте, що всі православні християни, що належать до Київського Патріархату, нібито знаходяться поза Христовою Церквою, а тому приречені на осудження, загибель і вічні муки.

До інославних конфесій ви підходите диференційовано — зважаючи на міру збереження віри і устрою Церкви, норм духовного християнського життя. В той же час до католиків, протестантів, мусульман і юдеїв ви ставитеся значно краще, ніж до православного Київського Патріархату. З ними ви зустрічаєтеся, спілкуєтеся і співпрацюєте, а до нас, зазвичай ставитеся так, як ставилися старозавітні юдеї до самарян.

Міра збереженості або пошкодженості благодатного життя в інослав’ї для вас — «тайна Промислу і суду Божого». Проте ви абсолютно довільно судите про благодатність Київського Патріархату, називаючи його «безблагодатним» — і не лише самі судите, але й навчаєте цьому духовенство і народ, примножуючи ненависть «канонічних православних» до «неканонічних».

Все це — гіркі свідчення того, що в Московському Патріархаті відносини з іншими конфесіями будуються, швидше, виходячи з міркувань суперництва й інтересів РПЦ, що розуміються спотворено, ніж виходячи із вчення і канонічного передання Христової Церкви. Слідуючи логіці ваших дій для того, щоб були визнані наші таїнства і нас перестали називати «безблагодатними», Київському Патріархату варто відректися від Православ’я і прийняти інослав’я. Адже якби в Київському Патріархаті пішли на унію з Ватиканом, проголосили б католицькі догмати або навіть встали на шлях Реформації — тоді, слідуючи «Основним принципам…», Московський Патріархат не став би стверджувати, що «УПЦ КП — безблагодатна спільнота», як це має місце зараз.

Отже, згідно з вашою логікою, до тих пір, поки ми — православні, то звершене у нас хрещення — не дійсне, а якби ми стали, наприклад, католиками, то звершене нами хрещення було б вами визнано! Такий двоякий підхід не гідний православних ієрархів — особливо тих, хто з гордістю іменує себе «канонічними архієреями».

Можна припустити, що на своє виправдання наші опоненти з РПЦ стануть ставити під сумнів саму православність Київського Патріархату Проте, ці сумніви абсолютно не обґрунтовані і, Ваша Святосте, Ви їх, як можна зрозуміти з нижченаведеного, не розділяєте. Адже ще будучи митрополитом Смоленським, Ви в липні 2006 року в листі главі УГКЦ кардиналу Любомиру Гузару відзначили: «Значна частина населення заходу України все ж не «повернулася» в унію, але продовжила ототожнювати себе з Православ’ям, навіть входячи в неканонічні утворення. Про це свідчить співвідношення числа греко-католицьких і православних парафій в Галичині. Навіть сьогодні у Львівській області на 1500 парафій уніатів припадає більше 860 православних за віросповіданням, хоча велика частина їх, з добре відомих Вам причин, належить до неканонічних юрисдикцій». Відрадно, що хоч би в такій формі, критикуючи позицію греко-католиків і бажаючи посилити свою позицію, Ви визнаєте парафії Київського Патріархату православними.

III. Двоякий підхід в діях представників Московського Патріархату зводиться не лише до питання про дійсність звершеного в Київському Патріархаті Хрещення. Не раз і Ваша Святість, та інші ієрархи Московського Патріархату заявляли про те, що до віруючих Київського Патріархату ви «маєте любов, як до відпалих братів». Але любов пізнається не у словах, а в ділах. Не можемо сказати, що цієї любові зовсім немає у вас — вона є, але не у багатьох. Більшість же або байдужі, або мають до нас почуття, вельми далекі від братських і навіть християнських.

Як діло любові ми розцінюємо те, що минулого року, створені Синодами Київського Патріархату і УПЦ (МП) робочі групи не лише зустрілися, але і змогли плідно почати процес підготовки до діалогу між нашими Церквами. Проте, як стало очевидно, незабаром після початку цього процесу, такий благий почин натрапив на жорстокий опір з боку агресивно налаштованої частини Московського Патріархату. З боку «ревнителів» його учасники були піддані нападкам і звинуваченням в «зраді Православ’ю», а в саму роботу груп шляхом кадрових переміщень зовнішні сили спробували внести дезорганізацію і сум’яття.

Зустріччю робочих груп був зроблений хоча і важливий, але все таки перший крок на тривалому шляху до досягнення в Україні церковної єдності. Хотілося б, щоб цей шлях був продовжений. З нашого боку до цього ми не бачимо жодних перешкод, і зараз саме від позиції Вашої Святості, як і єпископату Московського Патріархату, залежатиме — чи продовжиться конструктивна робота, чи будуть зроблені реальні кроки до подолання існуючих протиріч, або за загальними словами про «братську любов» і далі продовжуватиметься боротьба за владу над Церквою в Україні.

IV. За минулі роки на адресу Московського Патріархату й інших Помісних Церков нами було направлено безліч листів і звернень. Як було засвідчено в цих документах, Київський Патріархат щиро прагне прийти до взаєморозуміння з Повнотою Православ’я, що включає і Російську Православну Церкву, і увійти з нею до повного церковного спілкування як рівноправна Помісна Церква-сестра. Більшість наших звернень вами було залишене без уваги — але ми готові й надалі з миром і любов’ю свідчити про наше бажання відновити церковний мир та єдність.

Так, наші звернення залишаються без відповіді. Проте святитель Іоан Золотоустий надихає нас писати і свідчити, не дивлячись ні на що: «Але скажеш мені: яка користь від слів твоїх? Є користь, якщо хто слухає мене. Я роблю своє; сіяч сіє. Вийшов сіяч сіяти; і впало насіння — одне біля дороги, інше на камінь, інше на терня, а інше на добру землю (Мф. 13, 3-8); три частини [насіння] загинули, одна лише збереглася; проте ж [сіяч] не залишив землеробства; але оскільки одна частина збереглася, то і не перестав трудитися над землею. І тепер неймовірно, щоб сім’я, що вкладається в таку безліч [слухачів], не принесло мені колосу; якщо не всі послухають, половина послухає; якщо не половина, то третя частина; якщо не третя частина, то десята; якщо не десята, то хоча один з такої безлічі послухає, аби послухав» (Слово про землетрус).

Як можна передбачити, без відповіді залишиться і це звернення. Без відповіді — але вірю, що не безплідним. Своїми листами і зверненнями ми бажаємо засвідчити правду про Українську Церкву. Тому надія наша — не на переконливість наших слів або силу нашого впливу, а на Бога правди, Пастиреначальника і Главу Церкви Господа Ісуса Христа. «Господь є Бог правди: блаженні всі, що уповають на Нього!», нехай навіть Він і зволікає, щоб помилувати нас, і ще утримується, щоб зглянутися над нами (див. Іс. 30, 18).

Нехай серця багатьох із вас і залишаються закритими для нас, вуха глухими до наших звернень і душі не співчувають нашій скорботі, а радіють нашим утискам — ми скорбимо про це, а надію нашу покладаємо на Боже милосердя. Ми знаємо, що сила Божа в немочі виявляється (2 Кор. 12, 9), бачимо, як Господь допомагає нам в нашій скорботі і труднощах і сподіваємося, що відомим Йому шляхом Він приведе Православну Українську Церкву до єдності, а Київський Патріархат — до визнання.

З нагоди свята Торжества Православ’я щиро бажаю Вам, Ваша Святосте, і вам, співбраття-архіпастирі, благодатної допомоги Божої в трудах на благо Церкви Христової. Нехай пошле всім нам Господь Ісус Христос примирення й однодумне сповідання святої віри Православною, а Церкві Своїй — єдність в Дусі й Істині!

З любов’ю у Христі

ФІЛАРЕТ, Патріарх Київський і всієї Руси-України
21 лютого 2010 р„ Неділя Торжества Православ’я

ЗВЕРНЕННЯ
Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
з нагоди другого туру виборів
Президента України

Дорогі брати і сестри,
шановні співвітчизники!

7 лютого 2010 р. відбудеться голосування у другому турі виборів Президента України. Український народ з двох кандидатів повинен обрати людину, яка на наступний термін очолить нашу державу.

Це — важливий і відповідальний вибір. Адже від особи Глави держави багато в чому залежить той шлях, яким суспільство і країна йтимуть у своєму розвитку протягом наступних років.

Церква не втручається у політичний процес, але Церква не існує поза життям суспільства. Тому Церкві, віруючим не може бути байдуже — хто очолить Україну. Ми хочемо, щоби була обрана найбільш гідна особа, людина, яка би достойно керувала державою та гідно представляла її у міжнародних відносинах.

Як віруючі ми розуміємо, що владу дає і відбирає Господь, в тому числі — і через волевиявлення громадян під час голосування. Тому найперше я закликаю всіх до посиленої молитви за Україну, за чесні й справедливі вибори Глави держави, за мир і злагоду в нашому суспільстві. Нехай звершиться воля Божа!

Але усвідомлення того, що все в руках Божих, не повинно ставати приводом для бездіяльного споглядання. Справді — Бог веде людину до кращого в цьому житті та до спасіння у житті вічному. Але веде не без її участі! Ми повинні співдіяти Богові як у справах духовних, так і у справах життєвих — обирати добро та відкидати зло.

Бог наділив свободою волі й вибору кожну людину. Але свобода накладає на нас відповідальність за вчинений вибір. Цієї відповідальності не уникне ніхто. Бо навіть бездіяльність — це теж вибір, і той, хто не обирає добро, коли може це зробити, — обирає зло.

Бог дарував нам свободу й державну незалежність. Це покладає на нас, громадян України, велику відповідальність за те, як ми скористаємося цим даром — будемо його примножувати, чи змарнуємо; зміцнимо нашу свободу й незалежність, чи втратимо її, розмінявши на обіцянки примарних благ, як Ісав за юшку продав своє первородство.

День голосування 7 лютого — це день випробування нашого суспільства на зрілість та відповідальність. Це день, коли своєю громадянською позицією кожен дає відповідь на питання — чи гідні ми бути незалежним і державним народом?

Тому закликаю всіх, хто цінує свободу й незалежність України — в день 7 лютого обов’язково прийти на виборчі дільниці, взяти участь у голосуванні та обрати ту особу з двох кандидатів, яка на вашу думку є найбільш гідною очолювати державу на посаді Президента протягом наступних років.

Під час вибору закликаю керуватися в першу чергу не особистими вигодами, а благом України. Згідно до існуючого закону про вибори за наслідками голосування один з двох кандидатів в будь-якому разі стане Президентом нашої держави. Тому кожному належить обрати — хто з цих двох відомих вам політиків більш гідний стояти на чолі нашої країни. Не голосуйте «проти всіх», бо такого Президента не може бути у держави. Віддайте свій голос за ту особу, яка, на вашу думку, буде відстоювати українську незалежність, зміцнюватиме суверенітет, сприятиме духовному відродженню нашого суспільства.

Вірю, що Господь, який подарував нам незалежність, дасть українському народу мудрість зробити правильний вибір. Ще раз закликаю всіх відповідально поставитися до свого громадянського обов’язку, проголосувати за Україну, за її незалежність та краще майбутнє!

Закликаю на всіх вас Боже благословення!

ФІЛАРЕТ, Патріарх Київський і всієї Руси-України

Предстоятель
Київського Патріархату привітав
нового Президента України
25 лютого 2010 року

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси України Філарет надіслав новообраному Президенту України Віктору Януковичу вітання у зв’язку з його вступом на посаду Глави держави. У привітанні говориться:

Шановний Вікторе Федоровичу!

Від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату вітаю Вас зі вступом на пост Президента України.

Сьогодні на Пересопницькому Євангелії та Конституції Ви принесли присягу на вірність Україні, українському народу. Нехай Господь допоможе Вам виконати обіцяне в цій присязі, гідно служити незалежній, суверенній, соборній Україні.

Зі свого боку Київський Патріархат готовий підтримати Ваші ініціативи, спрямовані на досягнення суспільної злагоди, зміцнення єдності українського народу, його духовне відродження і зростання добробуту. Сподіваємося, що Ви, як Глава держави, будете гарантом дотримання громадянських прав і свобод, в тому числі — свободи совісті та віросповідання.

В день початку Вашого служіння на посаді Глави Української держави бажаю Вам міцного здоров’я, сил і мудрості у керівництві країною.

Закликаю на Вас Боже благословення!

З повагою,
ФІЛАРЕТ,
Патріарх Київський і всієї Руси-України
25 лютого 2010 року

Святійший Патріарх Філарет
привітав Віктора Ющенка
з Днем народження

Вельмишановний Вікторе Андрійовичу!

Від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату і від мене особисто прийміть сердечні вітання з Днем Вашого народження.

Ми високо цінуємо все, що Вами зроблено на посаді Глави держави для відновлення єдності Українського Православ’я та історичної пам’яті українського народу. Багато в чому саме завдяки Вашим зусиллям Київський Патріархат та УПЦ (МП) вперше за всю історію взаємовідносин розпочали офіційні контакти з метою налагодити діалог. Ваша наполегливість сприяла тому, що потреба єдності та помісного статусу для Православної Церкви в Україні усвідомлюється все більшим числом наших співгромадян. Ви доклали багато зусиль для того, щоби донести правду про церковну ситуацію в Україні до інших Помісних Церков. За все це ми Вам щиро вдячні.

Важливою подією останніх років стало розкриття повної правди про Голодомор-геноцид 1932-33 рр. Завдяки Вашій наполегливій праці в столиці було створено меморіал жертвам Голодомору та встановлено численні пам’ятники в українських містах і селах, прийнято закон, яким визнано Голодомор 1932-33 років актом геноциду українського народу, а судом було викрито його винуватців — Й. Сталіна та його оточення.

Ми шануємо й те, що Ви мали мужність, незважаючи на спротив, взятися за справу відновлення правди про героїв українського національного визвольного руху. Першим в ряду цих героїв по праву стоїть ім’я великого українського гетьмана Івана Степановича Мазепи, столицю якого в Батурині було відбудовано завдяки Вашим зусиллям.

Багато інших добрих і корисних для України справ Ви зробили за останні п’ять років як Президент України, як патріот своєї нації та як віруючий православний християнин. Нехай Господь за них воздасть Вам сторицею!

Для того, щоб Україна залишалася незалежною, суверенною, демократичною державою, Ви не пошкодували ні сил, ні власного здоров’я. Тільки Бог, Ви самі та найближчі до Вас люди знають, що довелося Вам перетерпіти внаслідок отруєння. Але Господь зберіг Вас і дав сили працювати для України. Ще раз від усього серця вітаємо Вас з Днем народження і бажаємо міцного здоров’я, довголіття, наснаги до праці та перемог!

Закликаю на Вас Боже благословення! З глибокою повагою,

ФІЛАРЕТ,
Патріарх Київський і всієї Руси-України

ПОСЛАННЯ
Патріарха Київського
і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА
з нагоди свята Хрещення Київської Руси

Дорогі брати і сестри!

Нині, в день пам’яті святого рівноапостольного великого князя Київського Володимира, ми звершуємо святкування річниці Хрещення Руси-України — величної події, яка визначила історичну долю нашого народу. Бо як Таїнство Хрещення оновлює людину, очищає від гріхів та відроджує до вічного життя, так і хрещення Київської княжої держави оновило її, збагатило численними духовними скарбами, відвернуло предків наших від злочестя і служіння неправдивим богам, а навернуло до служіння єдиному істинному Богові.

Житія святих благовірних правителів наших — княгині Ольги, князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого, страстотерпців Бориса і Гліба, життєписи князя Володимира Мономаха й інших правителів свідчать: світло Христової істини не тільки перетворювало їх самих, виводячи з безодні гріховної до побожного і благочестивого життя, гідного всілякого наслідування. Через їхні діяння, духовний подвиг і приклад благочестя сама держава Київська оновлювалася й розквітала. Разом з вірою Христовою в землю нашу прийшли книжна вченість, архітектура, ікономалювання й багато інших суспільних здобутків.

Але найголовнішим з них можна вважати складені князями нові справедливі й чоловіколюбні закони. «Усього ж паче — убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте і не повелівайте вбити його; якщо хто буде достоїн навіть смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської», — повчає Володимир Мономах. Звернімо увагу на ці слова і згадаймо, що до соціального захисту, правосуддя і скасування смертної кари багато країн прийшли лише у відносно недавній час!

Проте, всі ці суспільні блага були наслідком не просто мудрості, освіченості й культури правителів, а, в першу чергу, — наслідком благочестя. І володарі, й весь народ по силі своїй прагнули виконувати Закон Божий.

«Якщо вам Бог зм’якшить серце, — повчає князь Володимир Мономах, — то сльози свої пролийте за гріхи свої, кажучи: «Як ото блудницю, і розбійника, і митаря Ти помилував єси, Господи, так і нас, грішних, помилуй». І в церкві се дійте, і спати лягаючи. Не пропустіте ж ні одної ночі. Якщо ви при силі, хоч раз поклонітесь до землі, а коли вам стане немічно — то тричі. І сього не забувайте, не лінуйтеся, бо тим нічним поклоном і співом молитви чоловік перемагає диявола, — і що за день людина согрішить, то сим ізбавляється від гріха. Навіть і на коні їздячи, коли не буде у вас ні з ким діла і якщо інших молитов не вмієте ви мовити, то «Господи, помилуй», благайте безперестану потай, — бо ця молитва є краща від усіх. Молітеся краще, ніж думати нісенітницю, їздячи».

Бачимо з історії держави нашої й інші приклади, коли нерадивість духовна, забуття про Закон Божий призводили країну до занепаду. Бо гріховне особисте життя ставало причиною гордості, заздрості, ненависті, з яких розгоралися братовбивчі війни, грабунок та інші лиходійства. Згадаймо, що при благочестивих правителях і побожному народі держава Київська розцвітала, а через людське злочестя — занепадала і була поневолена.

Тому, святкуючи Хрещення Київської Руси-України, ми, як християни й діти українського народу, повинні не тільки вшанувати цю величну подію, але й поставити собі питання — чого вона навчає всіх нас? Що нам треба робити, щоби бути достойними спадкоємцями славних предків?

Є певний символізм в тому, що як Хрещення Київської Руси стало початком духовного оновлення нашого народу після доби зловір’я, так і святкування 1000-ліття Хрещення провістило початок духовного відродження України після десятиліть державного безбожництва і гонінь за віру. Переконаний, що саме навернення українського народу від атеїзму до Христової віри стало однією з причин отримання нами 1991 р. великого Божого дару — державної незалежності. Повернення до віри додало всім нам сил в роки економічних негараздів, а молитва за Україну та її народ у численних відбудованих й відреставрованих храмах повертається до нас мирним життям, яке є благословенням Божим.

Разом з тим зростання добробуту породило в нашому суспільстві велику спокусу — служити не Богові, а багатству, яке для багатьох стало метою життя і мірилом успіху. Але ми повинні добре пам’ятати, що не можна служити двом господарям (див.: Лк. 1, 13). Той, хто служить багатству, забуває про Бога. А хто забуває про Бога, того полишає Його благодать, а натомість приходить гріх і покарання за нього.

Не тільки наш народ, але й багато людей по всьому світу підпали спокусі багатства, тому нинішня економічна криза — розплата людства за служіння «золотому тільцю». Добробут і процвітання для країни і кожної людини є важливими, й більшість прагне досягти їх. Але ми, як християни, повинні пам’ятати, що ці блага — нагорода від Бога за доброчесне життя. Багатство ж, нажите за рахунок зубожіння інших, або яке використовується не на благо, а для розкішного життя і задоволень, породжує гріх, за який карає Господь.

Тому порятунок від економічної кризи потрібно шукати, в першу чергу, не стільки через оновлення економічних законів, скільки через очищення власної совісті та виконання Закону Божого. Процвітання в нашій країні прийде не тоді, коли збільшаться зарплати та прибутки, а коли злодій перестане порушувати закон, крадій — грабувати, суддя — судити неправдиво, законодавець — творити неправедні закони, політик — шукати власної вигоди, а не блага суспільства. Наша країна стане процвітаючою лише тоді, коли кожен її громадянин буде любити її, а не тільки самого себе чи своїх близьких, буде дбати про неї, як про свою рідну Матір. Тож нехай кожен, прислухавшись до голосу совісті, виправить у своєму житті те, що є неправдивим.

Серед багатьох випробувань, які переживає наш народ, є одне, яке найбільше хвилює православних християн — розділення Української Церкви. Воно — наша кровоточива рана. Тільки скам’яніле серце й немилосердна душа не прагнуть подолати його, задовольняючись тим, як живе Церква зараз.

Багато разів наша Церква зверталася до архієреїв Московського Патріархату і УАПЦ, закликаючи до плідного діалогу і пошуків церковної єдності. Але всі ці звернення або зовсім не були почуті, або на них давалися загальні відповіді. Тільки за останні півроку від імені нашої Церкви ми тричі зверталися до Московського Патріархату з конкретними пропозиціями, які могли би зрушити справу об’єднання українського православ’я в єдину Помісну Православну Українську Церкву. Ми писали листи до Помісного Собору РПЦ, до новообраного патріарха Московського Кирила. Останнє наше звернення також було до нього і до ієрархів Московського Патріархату в Україні з приводу грубого порушення канонів через практику так званого перехрещування. На всі ці звернення ми не отримали ніякої відповіді.

І патріарх Кирил, й інші архієреї Московського Патріархату не раз говорили про те, що вони вважають нас своїми братами і сестрами, що вони мають любов до нас і прагнуть подолати розділення. Але справи їхні досі свідчили про інше, бо вони оминають нас, як священик і левит з Христової притчі про милосердного самарянина (див.: Лк. 10, 30-37). До них по правді можемо звернути слова з іншої Господньої притчі: «Ми грали вам на сопілці, і ви не танцювали; ми співали вам жалібних пісень, і ви не плакали» (Мф. 11, 17).

І все ж ми не втрачаємо надії, ми стукаємо до дверей їхнього серця, вірячи, що не наша неміч, а Божа сила відкриє їх. Тільки єдина Помісна Православна Українська Церква, автокефальна у своєму устрої та визнана іншими Церквами рівною собі, є тим шляхом, через який буде подолано церковне розділення. Ця єдина Церква — мета нашої праці і прагнення наших сердець. І ми твердо віримо, що Бог, який подарував нам незалежність держави, поєднає і православних в Україні в єдиній Помісній Церкві. Разом з тим, покладаючись на милосердя Боже, ми не повинні забувати і про свій обов’язок — розбудовувати та зміцнювати Київський Патріархат. Це має робити кожен єпископ, священик і мирянин.

Ми пам’ятаємо, що 1000-ліття Хрещення Київської Руси святкували не там, де воно відбулося. Минулого року цю помилку було виправлено. Багато гостей з’їхалося до нашого другого Єрусалиму — Києва, щоби біля його святинь вшанувати величну подію. І цього року також Патріарх Московський прибув до Церкви-Матері Київської, щоби тут вшанувати подію, від якої бере свій початок просвітлення світлом Христової істини в тому числі земель та народу нинішньої Росії.

Не варто знову говорити про наше ставлення до цього візиту, адже напередодні про це було достатньо сказано і написано. Нині ж ми скажемо лише одне. Патріарх Московський говорить, що він хоче подивитися на Україну, побачити її церковне життя. Бажаємо йому дійсно відкрити очі й побачити нашу Церкву, побачити мільйони наших вірних та вірних інших Українських Церков, які хочуть, щоби наш народ мав єдину Помісну і автокефальну Українську Церкву. Тому помолимося, щоби Господь відкрив йому очі побачити українське православ’я, як воно є. Щоби Він відкрив йому серце перейнятися нашим болем розділення. Щоби Господь наділив його мудрістю піднятися над інтересами політиків своєї держави і визнати єдину Помісну Українську Церкву.

В сьогоднішній день свята помолимося за Україну, за її мир і благополуччя, духовне зростання і подолання економічних негараздів. Помолимося за Президента, Уряд, Верховну Раду, владу і військо та весь український народ. Попросимо Бога, щоби Він надихнув всіх нас духом побожності й благочестя, бо завдяки цьому духові наші великі правителі й князі Київські досягли спасіння і святості, а державу свою прославили серед багатьох народів та в історії.

Від усього серця вітаю всіх вас і весь Український народ з великим нашим святом, першим святом нашої Батьківщини — днем Хрещення Київської Руси-України!

Разом з нашим князем Володимиром Мономахом піднесімо молитву до Пречистої Діви Марії — нашої Нерушимої Стіни, Несподіваної Радості й Покрову в бідах та скорботах: Град свій Київ збережи, Діво-Мати чистая, який під покровом Твоїм незмінно царствує, і всю державу нашу! Нехай Тобою він зміцнюється і на тебе надіється, перемагає в усіх бранях, повергає супротивників і заставляє їх покоритися!

Амінь.

ФІЛАРЕТ,
Патріарх Київський і всієї Руси-України
28 липня 2009 року м. Київ

Патріарх Філарет
привітав співвітчизників
з Днем Перемоги

Дорогі співвітчизники, брати і сестри!

Сьогодні ми відзначаємо День Перемоги — свято, сполучене зі скорботою.

Ми радіємо тому, що зло фашизму було переможене, що була відвернена загроза рабського поневолення гітлеризмом народів Європи. Також ми радіємо тому, що побачивши покаяння і навернення багатьох людей від безбожжя до віри, Господь явив Свою милість і допоміг у боротьбі. Без тієї перемоги не було б незалежної України.

Разом з тим ми сумуємо. Ми згадуємо мільйонні жертви, спричинені війною. Ми молимося за упокій тих, хто віддав своє життя за свободу і незалежність, за рідних і близьких, за Батьківщину. Ми згадуємо мирних жителів — замордованих і закатованих, загиблих від військових дій та інших лих, що несе з собою війна.

Ми вшановуємо всіх наших співвітчизників та громадян інших держав, хто зі зброєю в руках захищав правду і свободу, всіх, хто своєю важкою працею підтримував воїнів.

Нехай подвиг кожного буде гідно вшанований! Нехай Господь зміцнить сили і благословить добрі справи живих. Нехай Господь упокоїть в оселях праведних душі померлих.

Ми дякуємо Богові за те, що наша держава живе в мирі, що вже кілька поколінь наших співвітчизників знають про війну лише з розповідей. Ми сподіваємося, що пам’ять про подвиги війни і знання правди про неї будуть єднати людей, а не будуть приводом до розбрату і ворожнечі. Ми молимося про мир і злагоду — як в Україні, так і у всьому світі.

Зі святом Перемоги, дорогі співвітчизники!

Від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату

ФІЛАРЕТ, Патріарх Київський і всієї Руси-України
9 травня 2009 року

Святійший Патріарх Філарет
привітав новообраного
Архієпископа Афінського
Ієроніма

Ваше Блаженство, улюблений
у Христі владико Ієронім!

Від імені повноти Української Православної Церкви Київського Патріархату, яка об’єднує понад 10 мільйонів православних жителів України, і від мене особисто прийміть сердечні вітання з нагоди обрання Вас двадцятим Архієпископом Афінським і всієї Еллади. Вірю, що рукою ієрархів і обранням Священного Синоду Елладської Церкви Ви Самим Пастиреначальником Господом Ісусом Христом покликані до цього відповідального служіння.

Після визволення Еллади від османського владарювання та відновлення самостійної держави Елладська Православна Церква стала автокефальною. Певний час Вселенський Константинопольський Патріарший Престол не визнавав цю автокефалію, але, зрештою, ухвалив рішення, яке відповідало канонічним правилам та історичним реаліям.

У 1991 р. Україна стала незалежною державою, і Собор нашої Церкви ухвалив рішення про її автокефалію. Але властолюбство Патріаршого Престолу, який дерзновенно називає себе «Третім Римом», привело нашу Українську Православну Церкву Київського Патріархату до канонічної ізоляції.

Київ і Україна прийняли світло Христової Віри від еллінського світу, від священної столиці Східного Православ’я — Константинополя. Тому повнота нашої Церкви покладає великі надії на Матір-Церкву Константинопольську, на Святу Православну Церкву Еллади і на всі еллінські Православні Церкви в тому, що вони спільними зусиллями допоможуть Церкві України досягти єдності та визнання автокефалії.

Сподіваюся, що під керівництвом Вашого Блаженства Свята Елладська Церква виявить братню любов до Православної Церкви в Україні, допоможе їй зайняти гідне місце серед Церков-Сестер Вселенського Православ’я.

Бажаю Вам, Ваше Блаженство, благодатної допомоги Божої у несенні покладеного на вас хреста Архієпископського служіння Церкві та народу Еллади.

З любов’ю у Христі,

ФІЛАРЕТ,
Патріарх Київський і всієї Руси-України

Лист
з приводу повторного хрещення
до Української Православної Церкви
Московського Патріархату
Аналогічні за змістом листи адресовані
Вселенському Патріарху Варфоломію,
Московському Патріарху Кирилу
та Предстоятелям інших Помісних Церков

Его Блаженству митрополиту ВЛАДИМИРУ,
Предстоятелю УПЦ Московского Патриархата;
архиереям УПЦ Московского Патриархата

Ваше Блаженство! Преосвященные владыки!

Пользуясь случаем, сердечно поздравляю вас с Великим постом и праздником Торжества Православия!

Церковь в Украине по причине разделения переживает множество бед. Но среди них особую боль вызывает практика так называемого «повторного крещения», когда в Московском Патриархате во второй раз совершают Таинство Крещения над теми, кто уже был крещен во имя Отца и Сына, и Святого Духа в нашей Церкви. Мы неоднократно обращались к вам, нашим братьям из Московского Патриархата, с настойчивой просьбой прекратить подобную практику, как грубо нарушающую установления Священного Писания, Символ веры, догматы и каноны Православной Церкви. Однако наши просьбы остались без внимания. Беззаконная и антиканоническая практика совершения «повторных крещений» в Московском Патриархате продолжается, хотя нам не удалось найти никакого документа или решения УПЦ МП, на основании которых это происходит.

Поэтому в день, когда Святая Церковь празднует Торжество Православия, по поручению Священного Синода обращаюсь к вам с просьбой принять надлежащее решение и прекратить вышеуказанное нарушение.

Десятый член Символа веры гласит: «Исповедую едино крещение во оставление грехов». Этот догмат отражает слова Писания: «один Господь, одна вера, одно крещение» (Еф. 4, 5). Важно то, что эти слова ап. Павел пишет в контексте пожелания христианам «поступать достойно звания, в которое вы призваны, со всяким смиренномудрием и кротостью и долготерпением, снисходя друг ко другу любовью, стараясь сохранять единство духа в союзе мира» (Еф. 4, 1-3). Поэтому «едино крещение» мистически связано с исповеданием Единого Божества, одним рождением («по плоти» и «от воды и Духа») и единой Церковью. Нарушение этой истины через «повторное крещение» нарушает веру в Единое Божество, единую Церковь и единое рождение во Христе.

На основании многовековой канонической традиции, богословского, литургического и практического опыта Церкви на сегодня Православие исповедует действительным крещение в тех случаях, когда соблюдены такие условия:

— Крещение совершается как таинство — «во оставление грехов». То есть, и тот, кто крестит, и тот, кого крестят понимают цель и значение таинства.

— Крещение совершается во имя Святой Троицы — Отца, Сына и Святого Духа. Важны как правильность формулы крещения, так и само понимание догмата о Троице. То есть, и тот, кто крестит, и тот, кого крестят, должны верить в Святую Троицу так, как верует Православная Церковь.

— По внешней форме крещение должно совершаться с использованием воды (за самым редким исключением), быть добровольным актом. Тот, кто крестит, сам должен быть священником христианского вероисповедания (в крайнем случае диаконом или мирянином), так же, как христианскую веру должен исповедовать и тот, кого крестят.

Крестить надо только тех, кто без сомнения не крещен. Если есть сомнения, то аргументы для «повторного крещения» должны быть очень весомыми.

47-е Апостольское правило гласит: «Епископ или пресвитер, если того, кто поистине имеет крещение, вновь окрестит, или если от нечестивых оскверненного не окрестит: пусть будет извержен как насмехающийся над крестом и смертью Господней, и не отличающий священников от лжесвященников».

В толковании на это правило авторитетный в Московском Патриархате и других Поместных Церквях канонист епископ Никодим (Милаш) пишет: «Этим правилом принято, как общецерковная норма, такое: крещение по своей сущности, как тайна благодати, не может вообще повторяться и, соответственно, если оно правильно совершено и по своей сущности, и по внешней форме, другими словами, если оно совершено в соответствии с его евангельским установлением, то оно не повторяется даже и над теми, кто переходит в Церковь из какой-либо ереси. Если же крещение совершено не согласно с евангельским установлением и людьми нечестивыми, как говорит это Апостольское правило, то есть таким еретическим священником, который искаженно исповедует основные догматы христианской веры, из-за чего совершенное им крещение не является истинным и считается недействительным, то такое лицо нужно крестить опять, как еще не крещенное.

Правила точно определяют, какое крещение, совершенное не в Православной Церкви и неправославным священником, должно считаться недействительным и должно быть повторено. Предписаний этих правил следует строго придерживаться и наименьшее отступление от них должно подлежать каноническому наказанию».

В каноническом праве по этому вопросу особое место занимает 1-е правило Василия Великого, которое свидетельствует: «Древние постановили принимать крещение, ни в чем не отступающее от веры: поэтому одно назвали они ересью, другое — расколом, а иное — самочинным сборищем. Еретиками назвали они тех, кто совсем отторгся и отделился в самой вере; раскольниками — тех, которые разделились во мнениях о некоторых предметах церковных и из-за вопросов, которые допускают уврачевание; а самочинными сборищами — собрания, которые собираются непокорными пресвитерами, или епископами, и ненаученным народом.

Например, если кто-то, будучи уличенным в грехе и запрещенным в священнослужении, не покорился правилам, а сам удержал за собой предстояние и священнослужение, и с ним отступили некоторые другие, оставив Кафолическую Церковь, — это есть самочинное сборище. Те, кто о покаянии учат иначе, чем Церковь, есть раскол. Ереси же есть, например: манихейская, валентинианская, маркионитская, и этих самых пепузиан. Потому что здесь расхождение в самой вере в Бога.

Поэтому от начала древним Отцам угодно было крещение еретиков совсем отметать; крещение раскольников, как еще не чуждых Церкви, принимать; а тех, кто находится в самочинных сборищах, исправлять приличным покаянием и обращением и опять присоединять к Церкви.

Таким образом, тех, которые даже находились в церковных степенях, если отступили вместе с непокорными, когда каялись, нередко принимали опять в тот же чин. Пепузиане же явно есть еретики (далее идет подробное описание того, почему они еретики и почему их крещение неприемлемо).

…Кафары же («чистые», которые учили, что после крещения невозможно покаяние для тех, кто согрешил смертным грехом, например — отрекся от Христа) есть из числа раскольников. Однако угодно было древним, как-то Киприану и нашему Фирмилиану, одному определению подчинить всех этих: кафаров, энкратитов, идропарастатов («водоприносителей», которые совершали Евхаристию на воде) и апотактитов. Потому что, хотя начало отступления состоялось через раскол, те, которые отступили от Церкви, уже не имели на себе благодати Святого Духа. Ибо оскудело преподание благодати, потому что прекратилось законное преемство. Потому что первые, которые отступили, получили посвящение от Отцов и, через возложение рук их, имели дарование духовное. Но, будучи отторгнутыми, стали мирянами, не имели власти ни крестить, ни рукополагать, и не могли дать другим благодать Святого Духа, от которой сами отпали. Поэтому тех, которые приходят от них к Церкви, как крещенных мирянами, древние велели вновь очищать истинным церковным крещением.

Но из-за того, что некоторым в Асии решительно угодно было, ради наставления многих, принять крещение их, то да будет оно принято». (Далее идет подробное рассмотрение вопроса об энкратитах, крещение которых хотя лично для св. Василия было неприемлемо, но которое он считал возможным признавать, придерживаясь практики и блага Церкви. Тем более, что от их сообщества были приняты на епископские кафедры Зоин и Саторнин).

Таким образом, существовало мнение (и соответствующая практика), что крещение таких раскольников, которые потеряли преемственность, принимать нельзя. Но эта практика была не повсеместной, многие придерживались противоположной практики, то есть их крещение принималось, и сам Василий Великий делает такой вывод: «Да будет оно принято». «Раскольническое крещение нужно принимать» (Книга правил, алфавитный указатель, пункт «Раскольник»).

Таинства не признаются действительными, если они совершены у еретиков (68 Ап. правило; 7 правило II Вс. Соб.; 95 правило VI Вс. Соб.; 1 правило св. Василия Великого). Однако в способе принятия в Церковь еретиков есть различия: одни принимаются через письменное отречение от ереси, покаяние и миропомазание, другие же — через крещение, как язычники.

7-е правило II Вселенского Собора свидетельствует, что одних из еретиков — тех, которые в меньшей мере искажали основные догматы Церкви, например, ариан, — принимали через миропомазание. А тех еретиков, которые искажали сами основы христианских догматов, например, гностиков, — крестили, как язычников. Такой же практике учит и 7-е правило Лаодикийского собора. VI Вселенского Собора правило 95 также указывает, что последователей ересей, осужденных III Вселенским Собором (несторианства) и IV Вселенским Собором (монофизитства) принимают в Церковь лишь через покаяние, а иерархию и духовенство — в сущем сане.

Таким образом, особо следует отметить, что еретики, против которых собирались Вселенские Соборы, — ариане (Первый), македониане (Второй), несториане (Третий), монофизиты (Четвертый) — принимались через письменное отречение от ереси и покаяние (или миропомазание и покаяние), но не через совершение крещения. То же касается еретиков, которые вспоминаются в 7-м правиле Лаодикийского собора. Отсюда следует вывод, что каноны признают даже крещение еретиков, осужденных Вселенским Собором.

Римо-католики и последователи унии с ними также провозгласили многие «новые догматы», не согласные с Писанием, постановлениями Вселенских Соборов, Святыми Отцами и верой Церкви, как, например, учение об исхождении Святого Духа «от Отца и Сына» (Filіoque), учение о природе и сущности власти Римского папы, учение о непорочном зачатии Девы Марии и прочие нововведения. Однако все это не становится препятствием к признанию крещения, совершенного римокатоликами и последователями унии с Римом. В толковании на 47-е Апостольское правило вышеупомянутый канонист епископ Никодим (Милаш) пишет: «Среди неправославных исповеданий, с которыми нам приходится сталкиваться, самым главным является римокатолическое. Ни одно из Соборных правил с общеобязательным значением не провозгласило недействительность крещения, совершенного по предписаниям этого вероисповедания, в результате чего те, кто переходит из этого вероисповедания в Православную Церковь, принимаются по известному чину, точно прописанному в Требнике, но крещение их признается, и потому таких не крестят вновь». В Московском Патриархате признают католическое крещение действительным. Почему же тогда вами не признается крещение, совершаемое в нашей Церкви?

Вот что по поводу рассматриваемого вопроса в статье «Отношение Церкви Христовой к отделившимся от нее обществам» (Журнал Московской Патриархии, №№ 2-4 за 1931 г.) пишет митрополит Сергий (Страгородский), в последствии — Патриарх Московский: «[В рассматриваемом правиле св. Василия Великого] идет изложение …классификации инославия по трем категориям: 1 — еретики, «совершенно отторгшиеся и в самой вере отчуждившиеся», «посему» (а не просто по усмотрению пользы) «от начала бывшим отцам (то есть церковному Преданию) угодно было крещение еретиков совсем отвергать»; 2 — раскольники, отделившиеся от Церкви из-за вопросов более или менее несущественных («допускающих уврачевание»); крещение их, «как еще не чуждых Церкви», угодно было «принимать»; наконец, 3 — самочинное сборище — раскольники в нашем современном смысле, отделяющиеся по личным и дисциплинарным вопросам; эти приемлются третьим чином, как, очевидно, еще более близкие к Церкви, чем раскольники [второй категории]. Из этого изложения, во-первых, с несомненностью видно, что инославные общества распределяются по трем классам соответственно своим природным свойствам, а не в силу каких-нибудь случайных соображений пользы или вреда. Крещение еретиков не принимается просто потому, что не может быть по самой природе вещей принято: «Потому что здесь расхождение в самой вере в Бога». Во-вторых, заслуживает величайшего внимания мысль святителя Василия, что природным признаком, по которому инославные общества классифицируются, является степень их отчужденности по своей природе от Церкви. Еретики, как «в самой вере отчуждившиеся», не имеют уже ничего общего с Церковью, называются «совершенно отторгшимися», и Таинства их не принимаются. Раскольники — «еще не чужды Церкви», а точно с греческого: даже «еще принадлежат Церкви» — значит, они еще не совершенно отторглись от нее, какая-то связь с Церковью у них уцелела, поэтому их крещение принимается. А самочинное сборище даже менее чуждо Церкви, чем раскольники, и, следовательно, еще более оснований принять не только их крещение, но и миропомазание. Таким образом, за оградой Церкви как будто не сразу начинается полный мрак; между Церковью и еретическими обществами находится как бы полутень, которая, в свою очередь, распадается на раскольников и самочинников. Эти два разряда нельзя назвать в строгом смысле ни совершенно чуждыми Церкви, ни окончательно отторгшимися от нее. Здесь чрезвычайно важно то, что святитель Василий высказывает только что изложенную мысль не в качестве своего частного мнения или догадки, а утверждает, что так мыслили «древние», «от начала бывшие отцы», которые на этом основании и «положили принимать крещение» раскольников. Значит, это есть изначальное учение Церкви, проливающее (скажем от себя) совершенно особый свет на наш вопрос о кажущемся противоречии между верою во единую Церковь и верою во едино крещение во оставление грехов.

Наконец, и сам термин «принимать крещение», употребляемый святителем Василием, плохо мирится с догадкой, будто здесь дело идет лишь о кажущемся только принятии, будто, на самом деле считая приходящего некрещеным, Церковь из некоторого приличия не повторяет Таинства, а преподает его тихонько от присоединяемого под видом миропомазания. Этот термин, в особенности в данном контексте, рядом с такими замечаниями, как «еще принадлежащих к Церкви» или по-славянски: «яко еще не чуждых Церкви» и подобное, может означать у святителя Василия только искреннее принятие «древними» крещения раскольников как «ни в чем не отступающего от веры» и потому имеющего действительную силу. По крайней мере, Аристин, толкуя данное место, прямо говорит, что раскольники «должны быть принимаемы как крещеные», то есть имеющие не форму только, но и действительное крещение».

И еще одна цитата из той же статьи: «Произведенный анализ 1-го правила святителя Василия Великого дает видеть, что в основе распределения инославных обществ по трем чинам лежит степень отчужденности их от Церкви, зависящая, в свою очередь, от степени искажения ими церковного учения и порядка. Совершенно отчуждившихся Церковь считает нехристианами и при приеме перекрещивает. С отчуждившимися же не совсем Церковь сохраняет какую-то связь, имеет «как бы некоторое правило общения», признавая действительными некоторые из их Таинств. Конечно, святитель Василий говорит об этом скорее намеками и аналогиями, чем точными терминами. Его 1-е правило не дает отчетливо понять, каким путем продолжают в некоторой степени оставаться в Церкви общества, решительно от нее отделившиеся, как может не порваться преемство благодати при фактическом разрыве. Святитель Василий не нашел нужным подробно объяснить, как и в чем раскольники остаются «не чуждыми Церкви». Вероятно, и для самого святого отца, и для его предполагаемых читателей это не требовало объяснений как общепринятое и всем понятное. Как бы то ни было, нельзя думать, чтобы дело шло о сохранении раскольниками лишь внешности церковной, потому что эта внешность сама по себе не делает их Таинства Таинствами и не может обязывать Церковь «поставить как бы некоторое правило общения с ними». Есть нечто большее, что было усмотрено соборным разумом Церкви и дало возможность рядом с исповеданием веры во единую спасающую Церковь безбоязненно поставить веру и в едино крещение, согласное с Господним повелением, хотя бы это крещение совершалось и вне Церкви».

Данные свидетельства тем более ценны, что они исходят от самого Предстоятеля Московского Патриархата, которого никак не можно заподозрить в симпатии к автокефальной Украинской Церкви!

Мы свидетельствуем, что в нашей Церкви не введено никакое новое учение, несогласное с учением Православной Христовой Церкви. Мы никогда не проповедовали и не проповедуем ереси. Наша Церковь неизменно исповедует все догматы Православной Церкви и совершает все Таинства в соответствии с ее установлениями. Иерархия нашей Церкви поставлена через хиротонии митрополита Филарета (Денисенко) и епископа Якова (Панчука), а также епископа Андрея (Горака), которые, в свою очередь, получили рукоположение в Русской Православной Церкви.

Таким образом у вас нет никаких богословских и канонических оснований не признавать крещений, совершаемых в Киевском Патриархате. Напротив — УПЦ МП, повторяя таинство крещения, нарушает Символ веры, догматы и подпадает под осуждение церковных канонов.

К сожалению, подобная практика «повторных крещений» и ранее была характерна для Московского Патриархата. В XVII в. тех, кто был крещен в Киевский Митрополии Константинопольского Патриархата через обливание, в Московском Патриархате перекрещивали на основании того, что истинным может считаться только крещение через полное погружение, хотя позднее и в самой РПЦ крещение через обливание стало распространенной практикой.

В книге о путешествии Антиохийского Патриарха Макария в Москву (в 1654 г.), написанной архидиаконом Павлом Алеппским, рассказывается о том, что крещенных татар, если они после крещения продолжали общаться со своими родными-мусульманами, считали нечистыми и их повторно крестили. И с женами, если они не были крещены, разводили, а женили с крещенными. Крестили повторно и римо-католиков: «Так делали теперь и с ляхами (то есть поляками-католиками) и крестили во второй раз, хотя это не разрешено, но московиты совсем не принимают их, не окрестив». Патриарх Макарий выступил против этой практики на специально созванном Соборе: «Причиной созыва этого Собора был вопрос о крещении ляхов (поляков-католиков). Дело в том, что московиты, как уже нами сказано, крестили их, тогда как в правилах это запрещается… Наш учитель потребовал, чтобы московиты делали, как написано в их церковных правилах. Мы раньше нашли в одной древней рукописной книге со Святой Горы все это целиком выясненным, и наш владыка Патриарх списал эту главу в особенную тетрадь и приложил свою подпись. Теперь он много спорил с архиереями, и они после длинных препирательств волей-неволей, в соответствии со свидетельством их правил, должны были признать истину… Вышел царский указ, который запрещает крестить ляхов и всех франков, последователей Папы, потому что они к нам ближе всех исповеданий».

Не смотря на то, что Московский Патриархат отказывался признавать иерархию старообрядцев, традиционно называемых в РПЦ также раскольниками, а также иерархию отделившихся от него в 20-х годах прошлого века групп — обновленцев, григорьевцев и других, совершаемое ими крещение признавалось и признается. Например, как вам известно, один из новых архиереев в составе иерархии УПЦ МП был крещен в старообрядчестве и никакого повторного крещения над ним не совершалось.

Об этом же писал и митрополит Сергий в упомянутой статье: «Обновленческая, и григорьевская, и им подобные современные иерархии, несомненно, берут свое начало от православных архиереев; само производство хиротонии не вызывает в большинстве случаев особых возражений. Однако после запрещения, наложенного на вождей нового раскола, мы признаем эти иерархии безблагодатными и Таинства их недействительными (кроме крещения). Поэтому рожденных в этих обществах мы принимаем чрез миропомазание (применительно к 68-му Апостольскому правилу). В таком же положении находятся и заграничные расколы, например Карловацкий».

Стоит обратить внимание на тот факт, что все архиереи, преданные анафеме или запрещенные в священнослужении как митрополитом Сергием, так и Карловацким Собором, не признавали данных церковных актов. Более того, и Вселенский Патриарх не считал их действительными. Патриарх Василий III в послании к «лишенному сана» Карловацким Собором митрополиту Евлогию пишет: «Вынесенное против Вас запрещение со стороны так называемого Архиерейского Синода за рубежом — является деянием канонически беззаконным, и потому никакой церковной силы не имеет». К Вселенскому Патриарху присоединились Патриарх Александрийский и глава Элладской Церкви.

Такой же точки зрения придерживались и Соловецкие епископы. В своем послании на «Декларацию» митрополита Сергея они писали, что наложенные им церковные наказания на архиереев, эмигрировавших из России, нарушают постановления Поместного Собора 1917-1918 годов, которые разъясняли всю каноническую недопустимость подобных кар и реабилитировали всех лишенных сана за политические преступления.

Однако митрополит Сергий и его духовенство относились к собственным санкциям очень серьезно. Духовенство перепомазывало святым миром священников, которые не находились в молитвенном общении с митрополитом Сергием, перевенчивало венчанных, не отпевало умерших. Но даже они не осмелились отказаться признавать действительность крещения у тех, кто от них отделился!

Нужно обратить особое внимание на вышеприведенные слова митрополита Сергия о «безблагодатности иерархии Карловацкого раскола». В недавнее время Московский Патриархат вошел в общение с Русской Православной Церковью Заграницей — той Церковью, которая на протяжении десятков лет именовалась «Карловацким расколом» и иерархию которой митрополит Сергий именует «безблагодатной». Однако после ряда переговоров при содействии мирской власти Московский Патриархат и РПЦЗ подписали акт о восстановлении канонического общения — без какого-либо покаяния с обеих сторон, взаимно признав все таинства и благодатность иерархии друг друга. Таким образом Московский Патриархат признал, что прежние его утверждения о «безблагодатности» иерархии РПЦЗ — безосновательны.

Учитывая это, остаются совершенно непонятными догматические и канонические основания вашего отказа признавать хотя бы действительность совершаемого в нашей Церкви Таинства Крещения.

Ваше Блаженство! Преосвященные владыки!

У вас нет никаких оснований отказывать нашей Церкви в том, что Московский Патриархат признает за римо-католиками и последователями унии с ними. Вы не имеете никаких догматических и канонических оснований приравнивать нашу Церковь к иудеям, мусульманам, язычникам или еретикам-гностикам, манихеям и подобным. Мы считаем, что прекращение со стороны УПЦ Московского Патриархата практики совершения «повторного крещения» над теми, кто крещен в нашей Церкви, реально послужит преодолению разделения Украинской Церкви, засвидетельствует истинность ваших неоднократных утверждений о братской любви к нам. Пока что эти утверждения остаются лишь словами.

Как наследников Святых Апостолов, призванных хранить и оберегать догматическое учение и каноническое устройство Церкви, от имени наших епископов, духовенства и паствы прошу вас принять надлежащее решение и прекратить «повторные крещения» крещенных в нашей Церкви и этим приблизить восстановление единства Православия в Украине.

С любовью во Христе,
ФИЛАРЕТ, Патриарх Киевский и всея Руси-Украины
8 марта 2009 г., Неделя Торжества Православия

Обращение
к Поместному Собору РПЦ

Поместному Собору Русской Православной Церкви
Преосвященные владыки, всечестные отцы,
дорогие братья и сестры —
делегаты Поместного Собора Русской Православной Церкви!

Обращаемся к вам от имени многомиллионной православной украинской паствы и ее пастырей с просьбой, в соответствии с определением Архиерейского собора РПЦ 31 марта — 3 апреля 1992 г., рассмотреть документы Собора УПЦ 1-3 ноября 1991 г. и принять положительное решение о признании автокефалии Украинской Православной Церкви.

Собор Украинской Православной Церкви, проходивший в Киево-Печерской лавре 1-3 ноября 1991 г., принял историческое решение о необходимости бытия УПЦ, как автокефальной Церкви. Собор констатировал, что для автокефального бытия Украинской Церкви имеются вполне достаточные основания. Начала Киевской Церкви заложены святым апостолом Андреем Первозванным, более тысячи лет насчитывает история Киевской митрополии, доказавшей свою верность Православию в сложных условиях противодействия инославной экспансии и государственному атеизму. Наша Церковь имеет богатый богословский опыт, о чем свидетельствует, например, плодотворная деятельность Киево-Могилянской Академии, Согласно данным социологических опросов подавляющее большинство жителей Украины (около 25 миллионов) считают себя православными христианами. С 1991 г. Украина существует как независимое государство. Это — лишь часть тех факторов, совокупность которых, на основании канонов и исторических прецедентов, является предпосылкой для автокефального бытия Церкви.

Хотели бы обратить ваше внимание на то, что в прошлом Русская Православная Церковь признавала автокефальными Православные Церкви в Польше, Чехословакии и Америке. Каждая из этих Церквей имела и имеет намного меньшую паству и епископат, совершая свое служение среди преимущественно инославных народов. Если за этими Церквами было признано право автокефалии, то отказ от признания автокефалии Украинской Православной Церкви будет означать, что братская Русская Церковь в этом вопросе руководствуется не церковными, а чуждыми Церкви политическими мотивами, применяя двойные стандарты и внося в жизнь Церкви надменность мирской власти (8 правило III Вселенского собора). Такая надменность мирской власти имеет корни в этнофилетизме (национальном шовинизме в Церкви) и этатизме (подчинении жизни Церкви интересам государства), о недопустимости которых было ясно сказано в выступлении Святейшего Архиепископа Константинополя — Нового Рима и Вселенского Патриарха Варфоломея на Всеправославном совещании (Синаксе) в октябре минувшего 2008 г. в Константинополе.

Общеизвестно, что вследствие ряда сомнительных действий и решений Украинская Православная Церковь длительное время находится в состоянии разделения. Мы считаем, что это разделение возникло в результате отступления некоторыми из наших собратий от собственных решений, принятых и подписанных на Соборе УПЦ 1-3 ноября 1991 г. Способствовало разделению и нарушение в 1992 г. прав самостоятельности и независимости в управлении, дарованных УПЦ в 1990 г. Реализация решений Собора УПЦ путем провозглашения автокефалии УПЦ и признания этой автокефалии братскими Поместными Церквами — реальный путь к преодолению разделения Церкви в Украине.

Мы осознаем, что этот путь может быть для многих трудным и болезненным, как трудным и болезненным был путь преодоления разделения Русской Церкви, завершившийся восстановлением молитвенного общения между Московским Патриархатом и РПЦЗ. Но «вменив, яко не бывшее» все, что мешало объединению, две стороны затяжного противостояния нашли в себе силы снова стать единой Церковью единого русского народа. Поэтому мы обращаемся к вам: вспомните свою боль, которую причиняло разделение, вспомните свою радость, вызванную единением — и вы поймете, что такую же боль испытывает разделенная Украинская Церковь и такого же единения, как единая Церковь украинского народа, она чает.

На пути к единству Украинской Православной Церкви и признанию ее автокефалии могут встать некоторые решения, принятые Архиерейскими Соборами РПЦ. Но вспомните, что в истории Русской Церкви были прецеденты ошибочных соборных решений, впоследствии отмененных. Таковы соборное решение об извержении из сана святителя Филиппа, митрополита Московского, некоторые из решений Стоглавого собора, клятвы Великого Московского собора на старые обряды и тех, кто их придерживается. Таким можно назвать и решение Святейшего Синода о лишении сана и монашества святителя Аресния (Мациевича), митрополита Ростовского, в 2000 г. причисленного к лику святых. Поэтому призываем вас найти в себе мудрость и силу отменить или предать забвению вредные для Церкви решения, как это было сделано вашими предшественниками. Рано или поздно это все равно произойдет — но да не спросит с вас Бог ответа за то, что вы могли сделать великое благое дело и не сделали его!

Предание забвению Поместным Собором Русской Православной Церкви некоторых решений Архиерейских Соборов РПЦ 1992 г. и 1997 г. и признание автокефалии Украинской Православной Церкви способствовало бы установлению истинно братских взаимоотношений между Русской и Украинской Церквами. Ранее Московским Патриархатом таким же образом были преодолены проблемы в общении с Грузинской, Болгарской, Польской Церквами и Американской митрополией. Взаимное прощение в недавнее время открыло путь к единству самой Русской Церкви. Эти примеры свидетельствуют о том, что признание автокефалии Украинской Православной Церкви, необходимость которой явно осознается вот уже 90 лет, поможет эффективно преодолеть многие существующие проблемы во взаимоотношениях не только наших Церквей, но братских народов России и Украины. Уверены, что такое деяние Поместного Собора РПЦ во все последующие времена будет с благодарностью восприниматься архипастырями, пастырями и всеми православными верующими Украины.

Не стоит обманываться иллюзией того, что автокефалия УПЦ — лишь прихоть отдельных иерархов или власть имущих. На самом деле — это подлинное чаяние большей части благочестивого украинского народа. Ведь даже будучи в искусственной внешней изоляции и ощущая постоянное противодействие, наша Церковь выросла и окрепла. Даже в нынешнем состоянии она по численности епископата, пастырей, приходов и прихожан больше, чем часть Поместных Церквей. Верим, что и многие из вас, особенно совершающие свое служение в Украине, осознают бесперспективность дальнейшего отрицания сложившихся реалий и провозглашения заведомо неприемлемых условий для единения УПЦ.

Если Поместный Собор не найдет в себе сил и мужества принять вышеозначенные решения — мы, уповая на милость Божию, будем и далее ожидать того, что у иных архипастырей и пастырей найдутся такие силы и мужество. Вместе с тем мы молимся, чтобы деяния вашего Поместного Собора действительно были согласны с волей Духа Святого и принесли мир и единство Украинской Церкви! С любовью во Христе,

От имени Украинской Православной Церкви Киевского Патриархта

ФИЛАРЕТ,
Патриарх Киевский и всея Руси-Украины
21 января 2009 года

Патріарх Філарет привітав
Главу УГКЦ з ювілеєм

Ваше Блаженство!

Сердечно вітаю Вас з ювілеєм — 75-літтям від Дня народження!

На Ваш вік випали нелегкі випробування — війна, вимушена еміграція і зрештою — повернення на Батьківщину, духовному відродженню якої Ви присвятили все своє життя. Переконаний, що всі ці роки невидима, але міцна рука Божа вела і підтримувала Вас.

Історично так склалося, що між Православною та Греко-Католицькою Церквою не одноразово виникали непорозуміння, відбувалися конфлікти між віруючими. Але Ви, Ваше Блаженство, доклали значних зусиль до того, щоб складна історія минулого не продовжувалася у майбутньому. І хоча ми відрізняємося у поглядах на богослів’я та по різному оцінюємо певні історичні події — нас єднає любов до Батьківщини-України. Ми можемо і повинні об’єднати свої зусилля у справі її духовного відродження, у захисті традиційних для українського народу християнських духовних, моральних і культурних цінностей.

Один з Ваших попередників і Ваш святитель Патріарх УГКЦ Йосип Сліпий заповідав вірним очолюваної ним Церкви працювати разом із православними на благо України. Цей заклик Ви, Ваше Блаженство, плідно втілюєте в життя. Про це свідчать наші численні спільні звернення з різних питань, порозуміння та співпраця у питанні викладання в загальноосвітніх школах християнської етики, захисті суспільної моралі, тощо. Вірю, що ця співпраця розвиватиметься і в майбутньому приноситиме добрі плоди.

Вітаючи Вас з нагоди поважного ювілею сердечно бажаю Вам міцного здоров’я, благодатного украплення духовних і тілесних сил, плідної праці на благо Церкви Христової, України та її побожного народу!

З любов’ю у Христі,

ФІЛАРЕТ, Патріарх Київський і всієї Руси-України
28 лютого 2008 року

Святійший Патріарх Філарет
надіслав співчуття
з приводу упокоєння
Архієпископа Христодулоса

Священному Синоду Елладської Православної Церкви

Преосвященні Владики!

Від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату висловлюю співчуття з приводу упокоєння Блаженнійшого Архієпископа Афінського і всієї Еллади Хистодулоса.

Відійшов у вічне життя Предстоятель, який протягом десяти років очолював Православну Церкву Еллади. Нехай Всемилостивий Господь воздасть йому належне за архіпастирські та предстоятельські труди і упокоїть його душу в оселях праведників. В храмах Української Церкви ми молимося за це Спасителю.

Нехай Пастиреначальник Христос через ваше обрання возведе гідного наступника блаженноспочилому Архієпископу. Наша Українська Церква отримала світло Христової віри від еллінського Православного Сходу і лише силою зовнішніх обставин не має зараз попереднього тісного зв’язку з ним. Але ми сердечно сподівається на розширення і поглиблення нашої відвічної єдності з вашою Святою Елладською Церквою та всіма Церквами-Сестрами Вселенського Православ’я. З любов’ю у Христі,

ФІЛАРЕТ, Патріарх Київський і всієї Руси-України

ПРИВІТАННЯ
Патріарха Філарета
з Днем Перемоги
над гітлерівським фашизмом

Дорогі брати і сестри,
шановні співвітчизники!
Христос Воскрес!

В ці дні ми відзначаємо 65-ту річницю Перемоги над гітлерівським фашизмом — свято, сполучене зі скорботою.

Ми радіємо тому, що нацизм був переможений, а його злочини — зупинені, викриті й засуджені. Ми радіємо тому, що виросло вже кілька поколінь, які знають про жахи війни лише з історії та спогадів. Без цієї перемоги не було б і незалежної України, адже Гітлер та його поплічники від самих перших днів окупації нашої землі ясно дали зрозуміти, що вона, як і український народ, для них лише ресурси задля досягнення світового панування.

Разом з тим ми сумуємо, згадуючи мільйонні жертви, спричинені війною. Ми молимося за упокій тих, хто віддав своє життя за свободу і незалежність Батьківщини — воїнів Радянської армії та українських повстанців. Ми згадуємо й замордованих та закатованих мирних жителів — всіх, хто загинув від військових дій та інших лих, що несе з собою війна.

Ми з вдячністю вшановуємо всіх наших співвітчизників та громадян інших держав, хто зі зброєю в руках захищав правду і свободу, всіх, хто своєю важкою працею підтримував воїнів. Нехай подвиг кожного буде гідно вшанований! Нехай Господь допоможе нам відкрити всю правду про війну, засудити злочини гітлеризму й сталінізму, називаючи подвиг — подвигом, а зло — злом.

Нехай Господь зміцнить сили і благословить добрі справи живих ветеранів боротьби з нацизмом. Нехай Господь упокоїть душі померлих в оселях праведників. Помолімося за них Богові!

Зі святом Перемоги, дорогі співвітчизники!

Воістину Христос Воскрес!

Від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату

ФІЛАРЕТ, Патріарх Київський і всієї Руси-України
8 травня 2010 року

Патріарх Філарет
висловив співчуття з приводу
загибелі Президента Польщі
та супроводжуючих його осіб
10 квітня 2010

Надзвичайному і Повноважному Послу
Республіки Польща в Україні
пану Яцеку КЛЮЧКОВСКІ

Вельмишановний пане Посол!

Від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату і від мене особисто прийміть найщиріші співчуття з приводу трагічної загибелі у авіаційній катастрофі під Смоленськом Президента Республіки Польща пана Леха Качінського та інших високоповажних осіб.

Судячи з повідомлень, серед загиблих — відомі польські політичні та громадські діячі, духовні особи — православний ординарій Войська Польського архієпископ Мирон, католицький ординарій Войська Польського єпископ Тадеуш та інші. Ця катастрофа — велика втрата для Польського народу, гіркоту якої ми від усього серця поділяємо.

Прошу передати рідним і близьким загиблих, владі і народу Польщі наше співчуття та слова підтримки. Нехай Господь помилує померлих, підтримає сили їхніх рідних і близьких, полегшить страждання від втрати.

Нехай вічною буде їхня добра пам’ять!

З повагою і співчуттям,

ФІЛАРЕТ,
Патріарх Київський і всієї Руси-України

МОЛИТВА
виголошена Святійшим Патріархом
Філаретом у Софійському соборі
м. Києва з нагоди 16-тої річниці
Незалежності України
24 серпня 2007 року

Владико Господи Боже наш, Джерело життя і безсмертя, Творче всього видимого і невидимого, Ти кожному народу визначив місце його поселення; Ти, Господи, дав українському народу багаті і родючі землі, просвітив його світлом Євангелія Христового через нашого Просвітителя Святого і великого князя Володимира, дав йому мудрих правителів — Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха та інших — великих святителів Іларіона і Петра Могилу. Але ми не послухали Тебе і не виконували заповідей Твоїх, не ходили дорогою правди і любові. Ми згрішили , перед Тобою, і праведним Твоїм судом, втратили свою державну незалежність, будучи поневоленими сусідніми державами. Ти ж Милосердний Господи, що не до кінця гніваєшся, дивлячись на наші вікові і великі страждання, голодомор, заслання і катування, а ще більше — на велике терпіння нашого народу; ми і в стражданнях і в неволі не втрачали віру в Тебе — єдиного істинного Бога, Ти змилувався над нами і дарував нам свободу і державу.

Дякуємо Тобі за милосердя Твоє, і припадаючи знову, дякуємо за Твою безмежну любов. Ми хоч і грішимо перед Тобою, але ж і Тобі Єдиному служимо.

Зглянься на нас, Чоловіколюбний Господи і не карай нас гнівом Твоїм за наші провини вільні і невільні, за нашу національну свідомість і національність протистояння, за несправедливі суди, за гордість і нетерпимість один до одного. Але Ти, Боже наш, бачиш і навернення до Тебе народу нашого, його віру і жертовність.

Ти, Господи, через всехвального апостола Павла сказав, що всяка влада на землі від Тебе. Ти попускаєш і злу владу для нашого покарання за гріхи. Але будь милостивим до народу нашого, дай нам таку владу, щоб вона піклувалася про єдність України: сходу і заходу, півдня і півночі, про добробут людей і про чисту культуру.

Ти, Господи, дав нам Президента, якого ми хотіли; дай же Йому мудрість Соломонову і Павлову любов до свого народу, щоб він міцною рукою тримав кермо державного корабля і привів його до тихого пристановища.

Владико Многомилостивий, ми багато хочемо, але будь милостивим до нас і даруй нам уряд, який би не обіцяв людям добробут, а дійсно покращував життя народу і не забував про науку і медицину.

Господи Боже наш, Ти є Суддя праведний, пошли суддям нашим благодатну допомогу і пробуди їхню совість, щоб вони не дивилися на обличчя, на посади і на гроші, а чинили справедливий суд, щоб люди остаточно не втратили надію на правдивих суддів. Нагадай їм, Господи, що скоро і вони стануть перед Тобою на Твій суд.

Господи Боже, Ти керуєш народами і кожною людиною, Ти даєш владу і відбираєш її, надихни український народ, щоб він обирав таких народних депутатів, які служили б тим, хто дав їм владу, а не своїм інтересам. Навчи людей не продавати свою совість ні дешево, ні дорого, бо вона буде потрібна їм в житті.

Напоум багатих, Господи, щоб вони знали і пам’ятали, що багатство, яке Ти дав їм в управління, не їхнє, а Твоє, і Ти маєш владу і відібрати Його.

Господи Боже, Ти дарував кожному народу свою мову, і в день П’ятидесятниці зіслав Святого Духа на апостолів і дав їм дар мов, щоб вони проповідували Слово Твоє на рідних мовах, але ми, раби недостойні, втративши свободу, забули свою співучу українську мову, і тепер зробили мови предметом суперечок. Прости нас, Господи, за цей гріх.

Наші ветерани війни кров свою за Вітчизну проливали, а прощати один одному не навчилися, дай їм, Господи, силу подолати цей гріх.

Ми і Єдину Помісну Українську Православну Церкву зробили предметом розбрату і суперечок, і наш рабський дух спонукає нас служити чужим інтересам, а не своєму народу. Допоможи нам, Господи, подолати розбрат і сотвори в Україні Єдину Помісну Українську Православну Церкву, щоб вона вела нас до вічного життя і очищала на землі Наші гріхи.

Владико Многомилостивий, охорони нашу Українську державу від тих, хто зазіхає на її незалежність, як Ти завжди оберігав християнські держави.

Сьогодні ми святкуємо День незалежності, яку ми отримали від Тебе як дар, і в цей урочистий день приносимо Тобі подячні молитви: Господи Ісусе Христе, Боже всякого милосердя і щедрот, Твоя милість безмірна і Твоя любов — недослідима безодня, до Твоєї величності припадаємо душею і всім серцем, і зі страхом і трепетом смиренно приносимо подяку за всі Твої благодіяння, які були на Україні, і як Господа, Владику і Благодійника славимо, хвалимо, оспівуємо і величаємо; і смиренно просимо: і в подальшому благослови Україну і людей, що живуть в любові до Тебе і ближніх, Президента, Уряд, майбутню Верховну Раду і Українське військо, визволяючи їх від усяких злих підступів; мир і спокій їм даруй. Тобі з безначальним Твоїм Отцем, і Пресвятим Духом, в Єдиному Єстві славимому Богу, завжди подяку приносити і оспівувати сподоби: слава Тобі, Боже, Благодійнику наш навіки-віків.

МОЛИТВА
в День незалежності України
24 серпня 2009 року

Владико, Господи Боже наш, Джерело життя і безсмертя, Творче всього видимого і невидимого, Ти кожному народу визначив місце його поселення; Ти, Господи, дав українському народу багаті і родючі землі, просвітив його світлом Євангелія Христового через нашого просвітителя Святого і великого князя Володимира, дарував йому мудрих правителів — Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха та інших — великих святителів Іларіона і Петра Могилу. Але ми не послухали Тебе і не виконували заповідей Твоїх, не ходили дорогою правди і любові. Господи, ми згрішили перед Тобою, і праведним Твоїм судом, втратили свою державну незалежність, будучи поневоленими сусідніми народами. Ти ж Милосердний Господи, що не до кінця гніваєшся, дивлячись на наші вікові великі страждання, голодомор, заслання і катування, а ще більше — на велике терпіння нашого народу; ми і в стражданнях, і в неволі не втрачали віру в Тебе, єдиного істинного Бога, Ти змилувався над нами і дарував нам свободу і державу. Дякуємо Тобі за милосердя Твоє, і припадаючи знову, дякуємо за Твою безмежну любов. Ми хоч і грішимо перед Тобою, але ж і Тобі Єдиному служимо.

Зглянься на нас, Чоловіколюбний Господи і не карай нас гнівом Твоїм за наші провини вільні й невільні, за нашу національну несвідомість і національне протистояння, за несправедливі суди, за гордість, і нетерпимість один до одного. Але Ти, Боже наш, бачиш і навернення до Тебе народу нашого, його віру і жертовність.

Ти дав нам Президента, щирого українця; пошли йому мудрість, яку Ти дарував Соломону; укріпи в ньому мужність і силу, щоб мечем влади, який Ти дав йому, він захищав добро і карав зло, і щоб правда і свобода панували на нашій землі. Розбуди совість народних обранців, щоб вони думали не про себе і про багатство, а про народ, який обрав їх, і щоб вони пам’ятали про суд Твій праведний. Милосердний Господи, допоможи нашому уряду виконувати свої обов’язки, дбати про добробут народу та розвиток економіки держави.

Господи, Боже наш, Ти є Суддя праведний, пошли суддям нашим благодатну силу і пробуди їхню совість, щоб вони чинили справедливий суд, пам’ятаючи, що і вони колись стануть перед Тобою на суд.

Напоум багатих, Господи, щоб вони знали і пам’ятали, що багатство, яке Ти дав їм в управління, не їхнє, а Твоє, і Ти маєш владу відібрати Його.

Господи Ісусе Христе, Боже наш, ми хочемо жити в свободі, в незалежній державі, бо Ти, всеблагий Господи, сказав: там, де Дух Святий, там свобода. Допоможи нам зберегти свободу; бо наші добрі сусіди закидають нам то Крим, то мову, то газову трубу, то «ви маєте не такого Президента». Боже, збережи Україну від видимих і невидимих ворогів, і дай нам надію на міцну безпеку Української держави.

Господи, не без Твоєї волі нещодавно Україну відвідав Московський Патріарх. Відкрий йому очі, щоб він побачив українське православ’я, яким воно є; побачив мільйони наших вірних та вірних інших Українських православних церков, які хочуть, щоб наш народ мав єдину Помісну Православну Церкву. Господи Ісусе Христе, ти є Пастир добрий і душу Свою поклав за Своїх овець, позбав нас від таких пастирів, які приходять ззовні, щоб украсти, вбити і погубити (див. Ін.10, 10).

Господи Боже наш, сьогодні весь світ і Україна переживають фінансову і економічну кризу. Це є Твій праведний гнів за наші гріхи і беззаконня. Будь милостивим до нас, грішних; благає Тебе Церква Твоя. Не карай нас надмірно, але зглянься на наші немочі; прости нам провини наші і допоможи нам, як Ти простив і помилував удавнину ниневітян.

Господи, Ти знаєш неміч народу нашого — відсутність єдності як в історії, так і тепер, але прости нам провини наші і об’єднай нас, щоб ми думали не про свої особисті інтереси, а про благо всього народу. Для нас, людей, це неможливо, а для Тебе все можливе. Тому благаємо Тебе, подай нам цю єдність.

Сьогодні ми святкуємо 18-ту річницю незалежності і в цей урочистий день приносимо Тобі подячні молитви за Твої благодіяння.

Господи Ісусе Христе, Боже всякого милосердя і щедрот, Твоя милість безмірна і Твоя любов — недослідима безодня, до Твоєї величності припадаємо і зі страхом і трепетом приносимо подяку за всі Твої благодіяння, і смиренно просимо: і в подальшому благослови Україну і людей, що живуть в любові до Тебе і ближніх, Президента, Уряд, Верховну Раду і Українське військо, визволяючи їх від усяких ворожих підступів; мир і спокій їм даруй. Тобі з безначальним Твоїм Отцем, і Пресвятим Духом, в Єдиному Єстві славимому Богу, завжди подяку приносити і оспівувати сподоби: слава Тобі, Боже, Благодійнику наш навіки-віків.

ЗВЕРНЕННЯ
Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
з нагоди відзначення Дня пам’яті
жертв політичних репресій

Дорогі брати і сестри!
Шановні співвітчизники!

Цього року 15-16 травня ми знову згадуємо жертв політичних репресій, які загинули від рук сталінських катів. Ми згадуємо тих, хто був ув’язнений у концтаборах або засланий у далекі безлюдні землі. Згадуємо знищених радянською владою священиків та віруючих. Згадуємо розкуркулених селян, розстріляну інтелігенцію, закатованих патріотів.

Пам’ять — це властивість людського розуму, яка дозволяє людині усвідомлювати саму себе. Уявімо собі, якби людина не мала пам’яті, або її пам’ять була би спотвореною чи короткою в часі. Така людина не змогла би навчитися жодної професії, вона би не була здатна до науки та освіти. Вона би взагалі нічого не могла робити — бо не знала би ані мови, ані призначення речей, ані того, де і ким вона є.

Це саме стосується і народу в цілому. Якщо народ втрачає колективну історичну пам’ять, або вона стає спотвореною — суспільство не може жити нормально. Бо замість правди люди вірять у неправду — і тому дорога їхня стає кривою і веде у пітьму, до прірви. Без пам’яті про минуле народ не матиме майбутнього.

Радянський Союз був країною, де влада спотворювала правду, викривляла історію, намагалася приховати вчинені нею злочини, називаючи своїх жертв злочинцями, а їхніх катів — героями. Саме тому ця влада і впала — бо проти неправди бореться Бог, а проти сили Його ніхто не встоїть. Важливо завжди пам’ятати, що жодна неправда не залишиться непокараною — і якщо за неї може і не покарати людський закон, то за неї покарає Бог — Нелицемірний і Правдивий Суддя.

Тому ми повинні всі разом, як єдиний український народ, відновлювати свою історичну пам’ять. Ми повинні досліджувати свою правдиву історію і свідчити про неї перед майбутніми поколіннями та світом. Розкриття правди про страшні злочини минулого — один з найкращих способів вшановувати пам’ять жертв політичних репресій.

Але найголовніше для померлих — це молитва за них. Тому в дні, коли ми згадуємо жертв політичних репресій, помолимось за упокій душ всіх, хто загинув у ті страшні роки. Нехай Господь оселить їх у своєму Небесному Царстві!

Вічна їм пам’ять!

ФІЛАРЕТ, Патріарх Київський і всієї Руси-України
15 травня 2010 року

ЗВЕРНЕННЯ
до Президента України
Віктора Федоровича Януковича

Президенту України ЯНУКОВИЧУ В.Ф.

Шановний Вікторе Федоровичу!

Засвідчуючи цим листом Вам як Главі Української держави свою повагу, від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату звертаюся до Вас з проханням приділити увагу важливим питанням державно-церковних відносин, які потребують належного вирішення.

І. Київський Патріархат схвально сприйняв Ваш Указ № 682/2010 від 11 червня 2010 р. про відзначення у 2011 р. 1000-ліття собору Святої Софії в Києві. Від самого початку наша Церква незмінно підтримувала цю ініціативу науковців та громадськості, що було належним чином закріплено і рішенням Священного Синоду від 14 травня 2010 р.

Вашим Указом передбачено створення Кабінетом Міністрів України організаційного комітету з підготовки та проведення заходів, присвячених 1000-літтю заснування Софійського собору. У зв’язку з цим від імені Київського Патріархату на ім’я Прем’єр-міністра України Миколи Яновича Азарова були надіслані пропозиції щодо включення до складу організаційного комітету представників від нашої Церкви. Переконаний, що їхня участь, разом з представниками інших конфесій, сприятиме кращому виконанню оргкомітетом покладених на нього завдань, стане ще одним кроком держави у реалізації Конституційного положення про рівноправність всіх конфесій.

Прошу Вас зі свого боку підтримати нашу пропозицію щодо включення представників Київського Патріархату до зазначеного оргкомітету.

II. Нам стало відомо про внесення керівництвом УПЦ (МП) до Вас та до Прем’єр-міністра України М. Я. Азарова пропозицій щодо відновлення, в рамках підготовки до ювілею, богослужіння у храмі Теплої (або Малої) Софії на території Національного історико-культурного заповідника «Софія Київська».

У зв’язку з внесенням такої пропозиції вважаю за необхідне поінформувати Вас, що з 1920 по 1934 р. собор Святої Софії був кафедральним храмом Української Автокефальної Православної Церкви. В ньому відбувалися Перший (у 1921 р.) та Другий (у 1927 р.) Всеукраїнські Православні Церковні Собори, на його території знаходилася резиденція глави УАПЦ та її керівний орган — Всеукраїнська Православна Церковна Рада. На території собору похований один з визначних діячів УАПЦ архієпископ Київщини Нестор (Шараївський). Після закриття собору для богослужінь у 1934 р. до 1936 р. його громада ще звершувала богослужіння у Теплій Софії.

Після відновлення автокефалії Української Церкви у соборі Святої Софії відбувалася урочиста інтронізація першого Українського Патріарха Мстислава Скрипника (листопад 1990 р.) та його наступника Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира Романюка (жовтень 1993 р.). Останній у липні 1995 р. був похований біля дзвіниці Святої Софії.

Враховуючи значення Софійського собору в Історії Української Церкви та у становленні її автокефалії, будучи спадкоємцями УАПЦ, постановою Всеукраїнського Православного Собору Київського Патріархату (жовтень 1993 р.) цей храм було проголошено кафедральним собором Київського Патріархату, а Митрополичий будинок на його території — офіційною Патріаршою резиденцією. Тоді ж Всеукраїнський Собор звернувся до Президента України з проханням передати храм Святої Софії, так звану Теплу Софію та Митрополичий будинок у користування Київському Патріархату.

З міркувань недопущення міжконфесійного протистояння — адже на право користування комплексом Святої Софії на той час вже зголосилися також і УПЦ (МП), і УГКЦ — зазначене прохання не було задоволене, а комплекс Софійського собору був внесений до переліку пам’яток, які не підлягають передачі у користування конфесіям. Київський Патріархат з розумінням поставився до цієї позиції Держави, разом з тим не полишаючи свого бажання відновити духовне та молитовне життя у соборі та Теплій Софії, про що за останні понад 15 років ми неодноразово повідомляли державне керівництво.

У зв’язку з цим вважаю за необхідне підтвердити незмінність позиції Київського Патріархату — ми виступаємо за відновлення на території Святої Софії молитовного та богослужбового життя у храмі Теплої Софії. Однак, враховуючи реальний стан міжконфесійних відносин, ми вважаємо, що передавати Теплу Софію або й весь комплекс собору Святої Софії для богослужінь необхідно або після подолання церковного розділення та утворення в Україні єдиної Помісної Православної Української Церкви, або на паритетних засадах у почергове користування Київському Патріархату та УПЦ (МП) згідно до закону.

Шановний Вікторе Федоровичу! Ми цінуємо та підтримуємо висловлену Вами на засіданні Громадської гуманітарної ради 13 травня 2010 р. позицію, що для Української держави всі конфесії — рівні та водночас рідні. Тому сподіваємося, що вирішення питань організації святкувань ювілею 1000-ліття Софійського собору, в тому числі можливого відновлення на його території богослужінь, буде відбуватися з неухильним дотриманням цієї Вашої позиції та з урахуванням зазначених вище фактів, міркувань та побажань.

ІІІ. Користуючись нагодою вважаю за необхідне також підтвердити незмінність свого бажання мати з Вами, як Главою держави, зустріч для обговорення шляхів подальшого розвитку державно-церковних відносин. Основні тези позиції Київського Патріархату з цього питання були викладені у надісланому Вам 14 травня 2010 р. листі від імені Священного Синоду. Також підтримую висловлену в березні 2010 р. пропозицію про зустріч з Вами Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, до складу якої входить і Київський Патріархат.

IV. У 2008 р. на прохання Київського Патріархату та інших християнських Церков України Указом Президента України було встановлене щорічне відзначення 28 липня на державному рівні річниці Хрещення Київської Руси. Священний Синод на своєму засіданні 14 травня 2010 р. постановив з нагоди цього свята провести 27-29 липня 2010 р. в м. Києві загальноукраїнські церковні торжества, кульмінацією яких мають стати 28 липня 2010 р. урочисте Богослужіння у Володимирському соборі та Хресний хід від цього храму до пам’ятника рівноапостольному князю Володимиру. Аналогічні урочистості, проведені минулого року, відбулися піднесено і зібрали понад 15 тисяч віруючих. Користуючись можливістю, запрошую Вас, шановний Вікторе Федоровичу, взяти участь у цих урочистостях, а також прошу виявити можливе сприяння у їх організації та проведенні.

Ми молимося за Вас як Президента України, просячи у Господа незмінно подавати Вам Свою благодатну допомогу у виконанні покладених на Вас обов’язків служіння Українському народу, та закликаємо на Вас Боже благословення!

З повагою,
ФІЛАРЕТ, Патріарх Київський і всієї Руси-України
29 червня 2010 року

Патріарх Філарет
привітав Президента України
з ювілеєм

9 липня 2010 р. з нагоди ювілею 60-ліття від дня народження Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет поздоровив Президента України Віктора Федоровича Януковича, надіславши йому такий вітальний адрес:

Президенту України
ЯНУКОВИЧУ В. Ф.

Вельмишановний Вікторе Федоровичу!

Від імені Української Православної Церкви Київського Патріархату і Від мене особисто прийміть сердечні вітання з нагоди Вашого ювілею — 60-ліття від дня народження.

На Вас покладено важливий і складний обов’язок — бути Главою Української держави. Бажаю, щоби Господь Своєю благодаттю допомагав Вам виконувати цей обов’язок гідно і на благо нашого народу.

Ми цінуємо і підтримуємо Ваше прагнення подолати різні суспільні негаразди, які є в Україні — бідність, соціальну незахищеність, корупцію. Нехай Бог допоможе Вам зробити все можливе для того, щоби український народ став більш заможним, кожен наш співгромадянин — соціально захищеним, а корупціонери понесли заслужене покарання.

Ми також бажаємо Вам продовжити розбудову заснованих на взаємній повазі й рівності перед Законом партнерських відносин між державою та Церквами. У Київському Патріархаті цілком поділяють Ваші слова про те, що для Української держави всі конфесії рівні і водночас рідні. Переконаний, що тільки спільними зусиллями Церкви і держави, на основі взаємної поваги та рівноправного партнерства може бути плідно продовжена справа духовного відродження українського народу.

Вельмишановний Вікторе Федоровичу! Вдень ювілею бажаємо Вам міцного здоров’я, сил і мужності у служінні Батьківщині, Божої допомоги у всіх благих починаннях. У храмах Київського Патріархату щоденно підносяться молитви за Вас як Главу нашої держави, за українську владу і військо.

Закликаю на Вас Боже благословення!

З повагою,

ФІЛАРЕТ, Патріарх Київський і всієї Руси-України


Доповіді | Зміст | Слова на вручення архіпастирсьских жезлів

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS


Українська Церковна Архітектура














Нагору