«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаХристиянство: віровчення та традиціїПраці Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України ФіларетаТом 7. Проповіді, промови, послання, доповіді, інтерв’ю

Проповіді


↑Про безгрішність
і божественність
Ісуса Христа.
Слово про любов до Бога

«Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь», — навчає Ісус Христос. А яке насправді в багатьох із нас став­лення до Бога? Якщо добре вдуматися в це пи­тання, то відповідь на нього доведеться дати невтішну — ніяке. А західні так звані богослови багато писали навіть про смерть Бога, маючи на увазі насамперед те, що для людства Бог перестав існувати, що Він ніби вмер для нього.

Для одних Бог помер, а в інших ставлення до Нього цілком байдуже. Ми мало думаємо про Бога. Ми мало Його відчуваємо. Ми живемо не­наче поза Богом, поза Його заповідями. Не в Нього шукаємо натхнення і допомоги. Не до Ньо­го звернені наші почуття. І головна біда нашого життя, основна причина занепаду духовно-морального життя людини — у тому, що ми не має­мо з Богом особистих стосунків.

Особисте ставлення до Бога полягає втому, щоб уміти уявити Його собі реально, як уявляли Його ті подвижники благочестя, які, не бачачи Бога, бачили І, не чуючи, чули, на противагу тим сучасникам Христа, які й, бачачи Його, не бачи­ли і, чуючи Його, не чули.

Християнство — це віра в те, що Ісус Христос є Син Божий. «Ви за кого Мене вважаєте?» — це було найважливіше питання, поставлене Ісусом перед Своїми учениками. «Ти є Христос, Син Бога Живого», — відповів апостол Петро. Тому для православного християнина Господь наш Ісус Христос є життєвим центром і джерелом духовних і творчих сил. Ісус Христос нічого так наполегливо не вимагав від Своїх учеників, як безумовного єднання з Ним як з особистістю. Він велів іти слідом за Ним до крайньої межі, аж до несення кожним свого хреста. «Хто не бере хрест свій і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене», — говорить Спаситель. З такою ж напо­легливістю Він, звичайно, вимагав виконання волі Божої. Чого Ісус Христос домагався для Сво­го Небесного Отця, того самого Він вимагав і для Самого Себе: «Віруйте в Бога і в Мене віруйте». Якщо Ісус Христос говорить, що «перша і найбільша заповідь» — любити Бога всім серцем і всією душею, то так само владно Він говорить і про Себе: «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене; і хто любить сина чи дочку більше, ніж Мене, недостойний Мене».

Де і коли був в історії хтось, хто мав владу зобов’язувати своїх сучасників і навіть усе люд­ство до такого самовіддання всього себе особи­сто Йому? У вимозі Ісуса Христа виявляється така самосвідомість, яка перевершує всі людські межі. Ісус Христос не ставить Себе поряд із Богом, Він — Сам Бог. Із цим грішній людині можна внутріш­ньо не погоджуватися, вагатися і навіть протес­тувати, але цю реальність неможливо усунути, тому що вона є історичним фактом.

Якщо подивитися на життя Ісуса Христа в історії, тобто у зв’язку з попередніми проповідя­ми пророків і благовістям святого Іоанна Хрестителя, то насамперед слід сказати, що воно не тільки перевершує життя пророків, але непорів­нянне з ним. Ісус Христос сказав: «Ніневитяни постануть на суд з родом цим і засудять його, бо вони покаялися від проповіді Іониної; і ось, тут Більший за Іону. Цариця південна постане на суд з родом цим і засудить його, бо вона прихо­дила від країв землі послухати мудрості Соломонової; і ось, тут Більший за Соломона».

Таким чином, найславніші пророки і старо­завітні царі — менші за Ісуса Христа. «Блаженні очі, які бачать те, що ви бачите, — говорив Гос­подь Своїм ученикам. — Бо, кажу вам, багато про­років і царів бажали б бачити те, що ви бачите, та й не побачили, і чути, що ви чуєте, та й не почу­ли». Тут Ісус Христос ставить Свою діяльність ви­ще від усієї попередньої діяльності пророків за значенням не тільки відносно, але й абсолютно.

Ця беззаперечна перевага проповіді Ісуса Христа ґрунтується на безмежному авторитеті Його власної особи. Він не посилається, як давні пророки, на особливі повноваження від Бога: «Так говорить Господь» — від Нього ми чуємо лише слова, які виражають Його власну владу і силу. «Ви чули, що було сказано древнім; не вби­вай, а хто уб’є, підлягає суду. Я ж кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду… Ви чули, що було сказано древнім; не чини перелюбу. А Я кажу вам, що всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив пере­люб з нею в серці своєму». Наведені євангелістом Матфеєм слова Ісуса Христа свідчать про те, що Він усвідомлює Себе рівним і єдиним з Богом.

Таке ж враження сутнісної єдності з Богом справляють чудеса Ісуса Христа. Скільки б не виступали упереджені критики проти чудес нашого Спасителя, неможливо заперечувати той факт, що не тільки Його послідовники перебува­ли під щонайсильнішим враженням від Його чу­дес, але й найозлобленіші Його противники не заперечували того, що ніхто з людей не робив таких справ, які творив Ісус Христос. Свої чудеса Він звершував не так, як інші чудотворці. Для них характерна Його царственна впевненість.

Немало чудес творили пророки: Ілля і Єлисей навіть воскрешали мертвих. Але всі ці діян­ня звершувалися через молитву, прикликанням Всемогутності Божої. У чудесах Ісуса Христа ми бачимо інше. Він здійснював їх не в результаті молитви, зверненої до Бога, а силою Своєї влас­ної могутності. За свідченням апостола Марка, Христос говорив, коли творив чудеса: «Хочу, очисться»; «Дівчино, тобі кажу: встань»; або: «Тобі кажу: встань, візьми постіль твою та йди у дім твій». Тут ми бачимо не повноваження від Бога, а всемогутність Самого нашого Спасителя.

Наша думка завмирає і німіє язик, коли ми усвідомлюємо, що в часи, доступні історичному пізнанню, жив Богочоловік, хлібом Якого було творити волю Отця Небесного. Тільки цю волю Він шукав і любив у всі Свої як радісні, так і тяжкі дні. Він не ухилявся від неї ніколи, не затьмарив Себе щонайменшим проявом гріха, ніколи не мав потреби в покаянні. Навіть в останню годину Він не просив за Себе, а лише за інших: «Прости їм, Отче, бо вони не відають, що чинять!». Він пере­творив усе Своє життя на молитву, Його серце палало любов’ю до людей: бідних, струджених і обтяжених гріхами. Він завжди йшов назустріч людському горю: зціляв хворих, повертав зір сліпим, воскрешав мертвих і прощав гріхи. І ця Людина сказала: «Я — Син Божий! Я і Отець — єдине». Він усвідомлював Себе Творцем неба і землі, Спасителем світу і майбутнім Суддею все­світу. Невже ми можемо не повірити Цій Людині?

Коли мова йде про втілення Бога і про те, що Він дозволив розіпнути Себе на хресті, чи не може людський розум охочіше припустити, що людина помиляється, вірячи в це, ніж у те, що Бог може самопринизитися до такого стану? Хто жахається цього богоприниження й вагається, зіштовхнувшись Із парадоксом (несумісністю й суперечністю) всемогутності, святості Бога і роз­п’яття Його на хресті, той уподібнює себе до тих, про яких апостол Павло сказав, що проповідь про розіп’ятого Христа для юдеїв — спокуса, а для еллінів — безумство.

І все ж хіба людині з її обмеженими можли­востями належить останнє слово у вирішенні цього питання з питань? І як можна розмірковувати про Бога, що Він може і чого не може? Чи не людиною створено логічне уявлення про Боже­ство? Хіба Божі помисли — наші думки? Хіба людська мудрість — не безумство перед Богом?

А що, коли Бог хотів відкрити Себе Богом і показати безмірність Своєї всемогутності і не­скінченність Своєї любові саме таким чином, що з любові до нас став Людиною, і такою Людиною, Яка віддала себе на розп’яття? А що, коли Бог вимагає від людей саме віри у неймовірне? Якщо саме цією неймовірністю Його можливостей Він бажає подолати людську гординю і підкорити нашу злу волю Своїй благій волі?

Одного разу принесли до Ісуса Христа роз­слабленого, який лежав на постелі, «і, побачив­ши віру їхню, Ісус сказав розслабленому: «Дер­зай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої!» При цьому деякі з книжників говорили самі до себе: «Він богохульствує». Ісус же, бачачи помисли їхні, промовив: «Навіщо ви думаєте лукаве в сер­цях ваших? Бо що легше — сказати: «Прощають­ся тобі гріхи, — чи сказати: Встань і ходи?» Та щоб знали ви, що Син Людський має владу на землі прощати гріхи. Тоді говорить розслабленому: «Встань, візьми постіль твою та йди у дім твій». І він встав, узяв постіль свою і пішов у дім свій. Народ же, побачивши це, здивувався і просла­вив Бога, Який дав таку владу людям».

Читаючи цей уривок з 9-ї глави Євангелія від Матфея та інші місця Нового Завіту, ми неса­мохіть виявляємо, що Ісус Христос дивував усіх Своїм життям і діяннями й залишився в пам’яті сучасників Своїх в образі неземної істоти. Без­грішне життя нашого Спасителя, життя «без пля­ми і пороку», життя святе, величне і досконале, викликало подив і захоплення.

Віддавна прославлені поети створювали безсмертні поеми, билини, трагедії та драми; історики залишили після себе життєписи вели­ких полководців, подвижників, героїв чи зло­чинців; письменники створили найпіднесеніші й найприземленіші образи чоловіків і жінок, але жоден з них не дав нам опису такого Сина Людсь­кого, про якого можна було б справді разом з Пілатом, як згадує апостол Іоанн, сказати: «Це — Людина!». З великої літери.

Ісус Христос — напрям Його думок, спосіб Його життя, характер Його дій — назавжди зали­шиться великим дивом для людей усіх часів. Най­кращі літературні критики, ознайомившись з Євангелієм, ставили і ставлять перед собою запи­тання: хіба міг людський розум придумати такий образ Христа? Хто з людей міг створити образ, який є сукупністю усіх людських досконалостей? Якби Христос не був такою особистістю і не жив саме таким життям, то звідки у простих неграмот­них галілейських рибалок могло виникнути бажан­ня створити такий незрівнянний образ людини?

Від створення світу і до наших днів минули тисячоліття, а Господь наш Ісус Христос, за Свя­тим Письмом, лишається Тим Самим і вчора, і сьогодні, й навіки. Ісус Христос лишається для всього людства втіленням усіх чеснот і всіх по­зитивних якостей людини, Його людинолюбство — безмежне, його милосердя — невичерпне, його віра — непохитна, Його любов — незбагненна, Його знання Отця Небесного і єдність з Ним — неви­мовні, Його слухняність волі Отця — до хресної смерті, Його проникнення в потреби і в усі запи­ти людської душі — разюче, Його розуміння нашої грішної природи — дивовижне, його прощення розкаяних грішників — неповторне. Тому не слід дивуватися, що найкращі уми людства, які знали людей з їхніми чеснотами й пороками, ознайо­мившись з життям Христа, схилялися перед нашим Спасителем.

Ісус Христос як історична особа жив серед людей не лише благочестивих, а й вороже до Нього настроєних — серед упереджених скеп­тиків, які пильно стежили за Ним, прислухалися до Його слів, придивлялися до Його дій, робля­чи все це з єдиною метою — звинуватити його в чомусь. Бажаючи упіймати Його на слові, вони ставили Йому лукаві й підступні запитання, але ніхто з них не міг виявити в Ньому чогось гріхов­ного. Усі ці противники були неодноразово посо­ромлені Христом. Вони збентежено визнавали, що життя Ісуса Христа було чистим і сповненим Божественної мудрості. Суперечки з книжни­ками, законниками, фарисеями, іродіанами і садукеями завжди закінчувались їхньою поразкою.

На запитання, які ставив Господь Своїм про­тивникам, «ніхто не зміг відповісти Йому ні сло­ва», а після пояснень, які вони отримували від Нього на свої запитання, «ніхто вже не смів за­питувати Його», — оповідає євангеліст Матфей. А інший євангеліст, Іоанн, засвідчує, що життя Христа справді було життям «повним благодаті й істини!» Люди, слухаючи Його, «дивувалися словам благодаті, що виходили з вуст Його», — так розповідає апостол Лука, Ісус Христос не боявся говорити людям істинну правду, але в Його правді не було ні глузування, ні грубощів, ні злої критики, ні приниження чи осуду.

Життя Христа було життям любові до Отця Небесного і людей. Його любов до Отця доведе­на беззастережною слухняністю. Апостол Пав­ло говорить: «Він був слухняним аж до смерті, і смерті хресної.» Він помер за нас, «що були колись відчуженими и ворогами, за схильністю до лихих діл. Він, будучи багатим, став убогим за­ради вас, щоб ви збагатилися Його убогістю». А євангеліст Іоан згадує: «Перед святом Пасхи Ісус, знаючи, що прийшов час Його перейти від світу цього до Отця, показав на ділі, що, полю­бивши Своїх, які були у світі, до кінця полюбив їх». І далі апостол наводить слова Христа: «Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх».

Життя Ісуса Христа було сповнене лагід­ності й смирення. Він Сам говорить про Себе в Євангелії від Матфея: «Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас… і на­вчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний сер­цем, і знайдете спокій душам вашим».

Христос явив нам такі надлюдські власти­вості, що ми без найменшого вагання сповідуємо Його Сином Божим. Саме Його зачаття було безгрішним, бо Він народився від Духа Святого і Марії Діви. Будучи Богочоловіком, Ісус Христос називав Себе «Сином Людським», але ніколи й ніде не ставив Себе врівень з усіма людьми і не зараховував Себе до грішників. Він Сам називає Себе Сином Божим, і ніхто з нас не може супере­чити цьому. Бо діла Його свідчать, що Він істин­ний Бог. Христос не мав у Собі ні найменших проявів гріховності, притаманних усім смертним людям. Він ніколи не грішив і тому ніколи ні в чому не каявся.

Христос жив так, що наприкінці Свого зем­ного служіння міг звернутися до Своїх против­ників зі сміливим запитанням: «Хто з вас викриє Мене у гріху?» — і у відповідь не почув ні най­меншого заперечення.

Згадаймо ніч, коли Ісус Христос стояв один перед Своїми суддями, які заздалегідь винесли Йому смертний вирок. Було опитано багато свідків, але жоден з них не міг виявити перед юдейським первосвящеником Каяфою та синед­ріоном нічого такого, що можна було б постави­ти Йому за провину. Лише уявне богохульство було підставою для неправедних суддів засуди­ти Його на смерть. Пілат, який хотів знайти в діях Ісуса Христа хоч би яке порушення закону, зая­вив привселюдно: «Я не знаходжу в Ньому нія­кої провини». Юда, який спостерігав за Христом протягом трьох років та бачив Його святе життя, мусив сповідуватися перед первосвящеником, що він «зрадив кров невинну».

Перебуваючи в такому беззаконному і не­честивому оточенні, відданий на посміх та обплювання, Ісус Христос навіть за таких обставин зберігав душевний спокій. Його погляд не затьмарювався злістю, а з Його вуст не вийшли ні слова погрози, ні крики прокляття. «Коли Його лихословили, Він не лихословив взаємно; страж­даючи, не погрожував, а передавав те Судді Пра­ведному», — скаже апостол Петро у своєму Пер­шому посланні.

Надзвичайно важливо наголосити на тому, що євангелісти одержали відомості про Христа не з других рук і писали про Нього, не йдучи за хитромудрими байками, а бувши очевидцями Його величі. Вони писали, як свідчив апостол Лука, повісті про цілком відомі серед них події.

Тільки вони могли писати так: «Про те, що було від початку, що ми чули, що бачили своїми очима, що розглядали і чого торкалися руки наші, про Слово життя, — бо життя явилось, і ми бачи­ли, і свідчимо, і звіщаємо вам це вічне життя, яке було в Отця і явилося нам». Це початок Першого соборного послання святого апостола Іоана Богослова.

Особистість, що має такі властивості душі, які ми бачимо в Ісуса Христа, і такий вплив на душі інших людей, повинна бути Особистістю Божественною. Такого висновку дійшов навіть вільнодумець Жан-Жак Руссо, який написав: «Якщо життя і смерть Сократа — життя і смерть мудреця, то життя і смерть Ісуса — життя і смерть Бога». Цього ж висновку дійшли найкращі мис­лителі всіх віків..

Багато хто з них міркував так: якщо все те, чого Христос вчив, ким Він був і що Він звершу­вав, виходило від теслі з Назарета — Ісуса, а не від Христа — Сина Божого, тоді особистість Христа лишається незбагненною таємницею.

«Хто Цей?» — запитувало, прийшовши в рух, все місто, коли Христос урочисто увійшов на молодому віслюкові до Єрусалима. «Хто Цей?» — дивуються до цього часу «співзапитальники віку цього» і не бажають прийняти єдино правильну відповідь — відповідь Бога, Який виголосив на Йордані і на Фаворі: «Цей є Син Мій Улюблений, в Якому Моє благовоління; Його слухайте». Це Богоявлення засвідчили одразу три євангелісти: Матфей, Марко і Лука.

Чому так важливо отримати правильну від­повідь на запитання, ким є Ісус Христос? Тому, що від правильної відповіді і нашого правиль­ного ставлення до Христа залежать сенс нашого земного життя і наша вічність. «У Ньому було життя, і життя було світлом людям», — сказано в Євангелії від Іоана. «І нема ні в кому іншому спасіння, бо немає Іншого імені під небом, дано­го людям, яким належало б спастися нам», — на­вчає апостол Петро у Діяннях. А Іоан Богослов у своєму Першому посланні закарбовує на всі віки: «Хто вірує в Сина Божого, має свідчення в собі самому; хто не вірує Богові, той робить Його неправдомовцем, бо не вірує в свідчення, яким Бог свідчив про Сина Свого».

Ніде, ніколи і ні в кому на землі не прояви­лися так слава і всемогутність, святість і любов Божа, як в Ісусі Христі!

Святе і Божественне виявляється нам у житті Господа нашого Ісуса Христа в такій повноті, з такою життєвою правдою і з такою переконли­вою ясністю, що ми повинні, подібно до Мойсея, закрити своє обличчя, щоб не осліпнути від світла, яке виходить від Христа. Усі святі, які дійсно стали для Нього близькими, які жили в Ньому і для яких Він був живий, — усі вони черпа­ли в Ньому свою життєву силу й були блаженні цим. Вони спрямовували всі свої душевні сили на те, щоб розбудити в собі це почуття людської близькості до Христа Бога.

Скільки великих художників усіх часів нама­гались у своїх творіннях — іконах і картинах — втілити образ Богочоловіка, який одухотворює людську душу. Лише в любові пізнається Бог. За словами апостола Іоанна, «кожен, хто любить, народжений від Бога і знає Бога. Хто не любить, той не пізнав Бога». О Господи! Навчи нас любити Тебе так, як любили Тебе Твої щирі друзі-ученики. Сотвори так, щоб Твоя досконалість, Твоя принесена за нас жертва, Твої проповіді і Твої діла полонили наші душі, щоб ми прагнули споглядати Тебе, слухати Тебе, прославляти Тебе, нічого для себе від цього не чекаючи, і в цім служінні знаходили всю повноту життя і ра­дості. Дай нам любити Тебе тією любов’ю, якою любили Тебе мученики всі святі! Дай нам слави­ти Тебе так, як славили вони! Дай нам, щоб Ти був нашим шляхом, істиною, життям, відрадою і втіхою.

Амінь.

↑Не говори неправди

Дорогі браття і сестри!

Бог дав людям через Мойсея на горі Синай десять заповідей, які мають силу і донині, бо Гос­подь наш Ісус Христос, Який прийшов спасти світ від гріха і смерті, не відмінив заповіді Божі. У де­в’ятій заповіді Бог, звертаючись до кожної люди­ни, закликає: «Не говори неправдивого свідчення на ближнього твого» (Вих. 20, 16). Бог заповідав нам не говорити неправди. Але ми так привчили себе до неї, що майже і за гріх її не вважаємо — і совість наша мовчить. Лжа — дуже поширений гріх. Куди не підеш, всюди знайдеш її. Вона виходить з одних вуст, а проходить через тисячі. Неправду говорять, пишуть, друкують у книгах, читають, розповсюджують через телебачення, радіо, а те­пер уже і через інтернет. Лжа проходить через увесь всесвіт. До неї дуже широкий доступ.

Неправда, яку ми часто повторюємо, насам­перед вбиває совість, яка спочатку протестує, а потім замовкає. Лжа руйнує сім’ю. Коли чоловік чи жінка, батьки чи діти говорять у сім’ї неправ­ду, то поступово вони втрачають довіру один до одного — і сім’я як така перестає існувати. Зовні вона може зберігати ознаки сім’ї, але, по суті, її вже нема. Сім’я, у якій оселилась неправда, вже не може називатися ні домашньою церквою, ні фортецею, що захищає людину від зовнішніх небезпек у суспільному житті.

Хто може описати і розповісти, скільки шкоди приносить лжа? Вона шкодить і тому, хто говорить її, і тому, хто слухає. Хто говорить неправду-того ненавидять люди. Він живе в безчесті і підозрі, коли просить у борг — йому не вірять, обіцяє — його словам і навіть розпискам не довіряють. І слова неправдомовця викликають підозру, і написане на папері облудне, і клятва нетверда. Неправдомовець іноді говорить правду, але й тоді ніхто не вірить йому. А хто слухає неправду і вірить їй, той — подібний до людини, яка женеться за вітром.

Неправда страшна, коли сіється в сім’ї, між друзями, між окремими людьми, але набагато страшніша, коли розповсюджується в засобах масової інформації. Тоді вона приносить велику шкоду суспільству, всьому народу.

Неправда — гірка, але найбільшої шкоди зав­дає людям і всьому суспільству напівправда, бо вона, подібно до приманки, частіше поглинаєть­ся людьми недосвідченими і бездуховними. Від чистої і відвертої лжі люди відвертаються і навіть гидують нею, а напівправда діє хитрістю. Часто нею диявол ловить у свої тенета. Напівправда сіє в людях сумнів, який потім приводить до віри в неправду. Зло досягає найбільшого успіху че­рез розповсюдження напівправди. Тому саме її треба найбільше боятися.

Лжа руйнує не тільки сім’ю і суспільство — вона роздирає саму Церкву. В основі єресей, роз­колів і атеїзму лежить неправда. Скільки лжі чу­ють віруючі Київського Патріархату! Нас, право­славних, називають католиками, неблагодатними, неканонічними, розкольниками. Усе це — відвер­та неправда. Господь не тільки забороняє лжу Своїм законом, але й іноді суворо карає неправдомовців, щоб страхом утримувати людей від гріха неправди.

У перші часи християнства, за апостолів, віруючі продавали своє майно і виручене від про­дажу срібло видавали в розпорядження апос­толів. Якось один чоловік на ім’я Ананія, домо­вившись зі своєю дружиною Сапфірою, продав своє поле і приніс одержане срібло апостолам, приховавши частину від проданого. Тоді апос­тол Петро сказав йому; «Ананіє! Навіщо ти попустив сатані вкласти у серце думку сказати не­правду Духові Святому і втаїти з ціни за землю? Чи не твоїм було те, що ти мав, і чи не ти володів тим, що одержав від продажу? Ти сказав неправ­ду не людям, а Богові» (Діян. 5, 3-4). Почувши ці слова, Ананія упав і відійшов у вічність. Через три години прийшла дружина його Сапфіра, яка ще не знала про смерть свого чоловіка. Апостол Петро спитав її: «Скажи мені, чи за стільки про­дали ви поле?» Вона відповіла: «Так, за стільки». Тоді і їй сказав апостол: «Навіщо ти змовилась із чоловіком твоїм спокусити Духа Господнього? Ось біля дверей ноги тих, які поховали чоловіка твого; і тебе винесуть». Раптом вона впала біля ніг його і вмерла (Діян. 5, 9-10).

Покарання Ананії і Сапфіри за неправду у багатьох викликає страх і бажання тікати від не­правди як від вогню. І в той же час серед нас ба­гато й таких, які, дивлячись на безкарність неправдомовців, продовжують іти шляхом неправди. Чи дійсно лжа може залишитися безкарною? Ні, такого не може бути! Навіть якщо й у земному житті неправдомовець не отримає по заслугах, то є вічне життя і Царство Небесне, куди неправдомовець не ввійде. І це буде йому більшим покаранням, ніж за земного життя.

Але Господь карає за лжу і в цьому світі. Хто може це заперечити? Багато хто несе покарання, але часто не усвідомлює за що. Іноді ми тяж­ко хворіємо, навіть невиліковно, втрачаємо май­но, приходить одне лихо за іншим. Що це, як не покарання Боже за нашу неправду?

Прожити життя і не згрішити неправдою майже неможливо. Але те, що неможливе для нас, можливе для Бога. Віруюча людина, яка з дитинства виросла в атмосфері правди, органіч­но не переносить лжу. Там, де живе правда, — і сім’я міцна, і суспільство здорове. Правдолюбця всі люблять, усі поважають і хочуть мати з ним справу, а неправдивого ніхто не любить, його не поважають, від нього всі відходять. Християнин повинен бути правдивим не тільки тому, що тре­ба зберігати добре ім’я, а головне — тому, що цього вимагає Бог і правда Його. Послухаймо святого апостола Павла, який повчає так: «…відкинувши неправду, говоріть правду кож­ний ближньому своєму…» (Еф. 4, 25). Від цього буде добре і нам, і тим, хто живе і працює з нами. Нехай Господь Своєю благодаттю допомагає нам говорити правду, жити правдою і ходити путя­ми правди Божої.

Амінь.

↑Чи можна відспівувати нехрещених?

Дорогі браття і сестри!

У сучасному церковному житті у віруючих виникає питання: чи можна відспівувати за хри­стиянським обрядом нехрещених? Із цим питан­ням часто звертаються до православних свяще­ників родичі і близькі нехрещених покійників.

Відспівувати за християнським обрядом нехрещених неможливо. Чому? Тому, що по­мерлі не належать до Христа, до Його Церкви.

Таїнство хрещення це є духовне народжен­ня. Істину про духовне народження відкрив нам Господь наш Ісус Христос у бесіді з Никодимом, юдейським законником, який прийшов до Нього вночі, зі страху перед юдеями. Ісус Христос мо­вив йому: «Істинно, істинно кажу тобі: якщо хто не народиться звище не може бачити Царства Божого» (Ін. 3, 3).

Чому для Царства Божого, тобто для спасін­ня, людина обов’язково повинна духовно народитися? Усі люди народжуються від Адама і Єви, тому і називаються між собою братами і сестра­ми. Народжуючись від Адама, людина успадко­вує його природу, а разом з нею його гріховність і смерть. Із цієї причини всі люди грішні і всі люди помирають. Немає людини без гріха, хоч би вона прожила один день від народження. Апостол Павло в Посланні до римлян пише: «Немає пра­ведного ні одного… всі ухилилися з путі, негідні всі до одного; нема того, хто чинить добро, нема жодного…» (Рим. 3, 10-12). І далі апостол пояс­нює, чому це так. Він говорить: «Тому, як через одного чоловіка гріх увійшов у світ, і з гріхом — смерть, так і смерть перейшла на всіх людей, бо в ньому (в Адамі) всі згрішили… смерть панува­ла… і над тими, що не згрішили, подібно до зло­чину Адама…» (Рим. 5, 12-14).

Дорогі браття і сестри! Хоч ми і не згрішаємо подібно до Адама, але, народившись від ньо­го, несемо в собі пошкоджену природу. Щоб виз­волитися від Адамового гріха, який називається первородним гріхом, нам треба вдруге народи­тися, але вже від другого Адама — Ісуса Христа. Другий Адам — Христос безгрішний; і тому, хто народжується від Нього, Бог прощає первородний гріх Адамів.

Той же апостол Павло про це пише так: «Бо коли через злочин одного багато зазнали смерті, то тим більше благодать Божа і дар через благо­дать одного Чоловіка, Ісуса Христа, щедро вили­лась на багатьох» (Рим. 5, 15).

Другий Адам — Христос — подолав у Своїй людській природі смерть. Тому духовно наро­джений від другого Адама не побачить смерті, насамперед духовної, а також і тілесної, бо у свій час мертві воскреснуть у своїх тілах. Господь Ісус Христос сказав: «…хто вірує в Мене, якщо і по­мре, оживе. І кожен, хто живе і вірує в Мене, не помре повік» (Ін. 11, 25-26).

Про це говорить і апостол Павло в Посланні до римлян: «Бо коли злочином одного смерть панувала через одного, то тим більше ті, що приймають безмірну благодать і дар правед­ності, пануватимуть в житті через єдиного Ісуса Христа» (Рим. 5, 17).

Таким чином, щоб визволитися від гріха і від смерті, тобто спастися і успадкувати Царство Боже, треба народитися від другого Адама. Чи це можливо? Таке ж питання поставив перед Ісусом Христом і Никодим: «Як може людина наро­дитися, будучи старою (мабуть, маючи на увазі себе)? Хіба вона може вдруге ввійти в утробу матері своєї і народитися?» (Ін. 3, 4).

Як можна народитися вдруге, пояснив Никодиму, а також і всім нам Ісус Христос. Він сказав: «… істинно кажу тобі: якщо хто не народить­ся водою і Духом, не може увійти в Царство Боже. Народжене від плоті є плоть (тобто грішна лю­дина), а народжене від Духа є дух (тобто духов­на, праведна людина)» (Ін. 3, 5-6). І далі Господь додав: «Не дивуйся тому, що Я сказав тобі; тре­ба Вам народитися звище» (Ін. 3, 7).

Що потрібно людині, щоб народитися водою і Духом? Для цього потрібна віра. Без віри немож­ливе духовне народження, тобто народження від води і Духа. Про це ясно сказав Своїм ученикам Господь наш Ісус Христос після воскресіння із мертвих: «Хто увірує і охреститься, буде спасен­ний, а хто не увірує, буде осуджений» (Мк. 16, 16). Таким чином, духовне народження від другого Адама — Христа — звершується в таїнстві хрещення через віру в Ісуса Христа. Ось чому таїнство хре­щення має таке велике значення. Воно є духовним народженням від другого Адама — Христа.

Якщо ж людина не народилася від Христа, то вона не Христова — і тому не користується наслідками спасительного подвигу втіленого Сина Божого.

Деякі християни впадають у відчай через те, що близькі їм люди не прийняли хрещення. Це сталося або через невіру, або через відкладання на потім. Трагедія полягає в тому, що несподівано прийшла смерть і дорогі віруючим люди за­лишилися нехрещеними.

Перебуваючи у відчаї, деякі з них шукають різні шляхи виправдання, у тому числі посилаю­чись ніби на існуючий у давні часи звичай хре­щення живих замість померлих. Як утопаючий хапається за соломинку, так і ці віруючі посила­ються на слова апостола Павла: «Бо що роблять ті, які хрестяться заради мертвих? Якщо мертві зовсім не воскресають, то навіщо і хрестяться заради мертвих?» (1 Кор. 15, 29). Це місце із По­слання до коринф’ян пояснюється по-різному. Одні думають, що в апостольські часи існував звичай, що у випадку смерті когось із віруючих, який не встиг охреститися, замість нього при­ймав хрещення один із його родичів або друзів. Це тлумачення є безпідставним, бо ми не знає­мо, щоб в апостольській Церкві існував такий звичай. Такий звичай був у єретичних зібраннях. Святий Іоанн Золотоустий пояснює ці слова так, що «той, хто приймає хрещення, сповідує свою віру у воскресіння», бо в таїнстві хрещення віру­ючий помирає і воскресає для життя вічного. Інші під «хрещенням заради мертвих» розуміють хре­щення кров’ю, тобто мучеництво. Тому правдо­подібніше треба розуміти ці слова так: «Якщо немає воскресіння, то яку користь отримують ті християни, які із любові до Христа і з віри у май­бутнє життя хрестяться заради мертвих, тобто ідуть на смерть і стають через це в ряди назавжди померлих» (Толковая Библия Лопухина. — III т. — Ст. 118-119).

Щоб запобігти таким трагічним обставинам, Церква пішла назустріч віруючим і дозволила у смертельних обставинах хрестити немовлят, і не тільки немовлят, а навіть і дорослих, віруючим мирянам, якщо немає поблизу священика. Однак той із мирян, який звершує таїнство хрещення, повинен бути сам хрещеним. У таких екстремаль­них умовах той, хто охрещує, повинен вжити воду і промовити слова: «Охрещується раб Бо­жий (ім’я) в ім’я Отця, амінь; і Сина, амінь; і Свя­того Духа, амінь». Таке хрещення Православна Церква вважає дійсним і не повторює його.

Якщо після такого хрещення дитина або доросла людина помирає, то вона, будучи хрис­тиянином, відспівується за християнським зви­чаєм. За її упокоєння звершується літургія, вона поминається на всіх заупокійних богослужіннях, за неї виймається частка із проскури і омиваєть­ся Кров’ю Христовою зі словами: «Відмий, Госпо­ди, гріхи тих, хто поминається, Кров’ю Твоєю», — а також служаться панахиди.

На кожній літургії архієрей і священик мо­ляться «за тих, хто спочив у вірі».

А що стосується нехрещених, то Церква їх не відспівує за християнським звичаєм і не мо­литься за Божественною літургією. Однак рідні і близькі можуть приватно молитися за них Милосердному Богу і служити панахиди. Любов не може перешкоджати молитися за будь-кого. Пре­подобний Єфрем Сирин молився навіть за дия­вола, тим більше ми можемо молитися за людей, навіть нехрещених. Син Божий втілився і став Людиною, щоб спасти все людство. Ми не знає­мо, яким буде Суд Божий над кожною людиною. Ми віримо в Його невимовне милосердя і безод­ню милості. Той, хто поховав рідних і близьких нехрещеними, не повинен впадати у відчай, а сподіватися на милість Божу і благати Його благосердя.

Богу нашому слава навіки-віків. Амінь.

↑Слово проти корупції

Проклятий той, хто бере підкуп,
щоб убити душу і про­лити кров невинну.
(Втор. 27, 25)

Дорогі браття і сестри!

Коли на третій день Ісус Христос воскрес із мертвих, «стався великий землетрус, бо ангел Господній, який зійшов з неба, приступивши, відвалив камінь від дверей гробу і сів на ньому. Вигляд його був як блискавка, і одежа його була як сніг. Зі страху перед ним ті, що стерегли, за­тремтіли і стали як мертві» (Мф. 28, 2-4). Після цього сторожа пішла до міста і сповістила першосвящеників про все, що сталося (Мф. 28, 11). Як же відреагували на воскресіння Ісуса Христа Його вороги? Чи визнали вони свою поразку і провину? Ні! Юда, який видав на смерть свого Вчителя, побачивши все, що трапилося, мучимий своєю совістю, сказав собі: «Згрішив я, зрадивши кров невинну» (Мф. 27, 4), — пішов і повісився. Не так зробили першосвященики: зібравшись, вони скликали раду старійшин і вчинили новий зло­чин, який полягав у тому, що першосвященики «дали чимало грошей воїнам і сказали; «Говоріть, що ученики Його, прийшовши вночі, украли Його, коли ми спали. І якщо чутка про це дійде до пра­вителя, ми переконаємо його і вас від неприєм­ностей визволимо». Вони, взявши гроші, зроби­ли, як були навчені…» (Мф. 28,12-15). Так через підкуп першосвященики вчинили гріх проти Свя­того Духа, який, за словами Господа, не про­щається ні в цьому, ні в майбутньому віці.

Ще в Старому Завіті Господь Бог через Мойсея ствердив; «Проклятий той, хто бере підкуп, щоб убити душу і пролити кров невинну» (Втор. 27, 25). І далі Господь говорить; «Віддаляйся від неправди і не умертвляй невинного і правого, бо Я не виправдаю беззаконника» (Вих. 23, 7).

Священне Писання свідчить, що підкупи і продажність — це давній гріх людства. Був цей гріх у давнину — існує він і тепер, але масштаби різні. Сьогодні він набрав широкого розмаху. І називають його корупцією.

Що таке корупція? Це слово походить від латинського «соrruрtiо», що означає «псування, спокуса, розбещеність хабарями посадових осіб». Корупція — це підкупність і продажність державних, політичних і громадських діячів, урядовців і службовців державного апарату, а та­кож депутатів і суддів.

І дійсно, продажність і підкупність псують людську душу. Вони чесну людину перетворю­ють на злочинця. Корупція процвітає серед не­віруючих, які не визнають ні Бога, ні вічного жит­тя, ні Суду Божого, — для яких все дозволено. Корупція притаманна і християнам. Вони забу­вають про Бога і про свою відповідальність пе­ред Ним не тільки в майбутньому житті, але і в земному. Ми знаємо, що Господь карає таких грішників і на землі. Він каже; «Дарів не приймай, бо дари роблять сліпими зрячих і спотворюють справу правих» (Вих. 23, 8); «…не викривляй за­кону, не дивися на особи і не бери дарунків, тому що дарунки засліплюють очі мудрих і перекру­чують справу правих» (Втор. 16,19). Продажність і підкупність оселились також і в судах. У старо­давні часи судді теж брали дари. Тому Господь через пророка Мойсея повелів; «Дарів не прий­май, бо дари роблять сліпими зрячих і спотво­рюють справу правих» (Вих. 23, 8); або: «Не чиніть неправди на суді; не будь упереджений до жеб­рака і не догоджай лицю великого, за правдою суди ближнього твого» (Лев. 19, 15).

Яку ті далекі біблейські часи, так і тепер судді часто відчувають на собі тиск від сильних світу цього. Тому Господь, ніби звертаючись до судді, говорить: «…не бійся лиця людського, тому що суд — справа Божа… І не розрізняйте осіб на суді, як малого, так і великого вислуховуйте» (Втор. 1, 17).

На продажність хворіють не тільки судді та інші посадовці, а й прості люди. Особливо це спостерігається під час виборів. Люди продають свої гідність і совість, притому дуже дешево. Продаються за дешеві обіцянки, за пакети з про­дуктами харчування, за гроші. Проходить час, і вони починають жалкувати про свої нерозумні вчинки, але вороття немає. Доводиться пожина­ти плоди своєї нерозсудливості і страждати.

Ми живемо в такий час, коли все продаєть­ся і купується. Корупція, як проказа, роз’їдає тіло України.

Корупція існує і в Церкві, але називається інакше — «симонія». Це гріховне явище взяло свою назву від Симона-волхва. У Римській імперії було багато людей, які називалися магами, ма­тематиками, заклинателями, волхвами і володі­ли знанням таємничих сил тоді ще маловивчених законів природи. Вони видавали себе за незвичайних людей і зціляли деякі хвороби за­мовляннями, чаруваннями та іншими хитроща­ми. Невігласи і затьмарені люди вірили їм і звер­талися до них по допомогу. До подібних чаклунів належав і Симон-волхв. Коли в Самарії Симон-волхв побачив, що через покладання рук апостольських подається Дух Святий, він, лицемірно прийнявши хрещення, прийшов до апостолів, приніс їм гроші і звернувся: «Дайте й мені таку владу, щоб той, на кого я покладу руки, одержу­вав Духа Святого». Але апостол Петро сказав йому: «Нехай срібло твоє буде з тобою на поги­бель, боти помислив дістати дар Божий за гроші» (Діян. 8, 18-20). З того часу гріх рукоположення в священний сан за гроші став називатися симо­нією, від Симона-волхва. Церковні канони забороняють симонію і суворо карають винних.

Святитель Іоанн Золотоустий позбавив ба­гатьох єпископів архієрейських кафедр в Антіохійській Церкві за симонію і цим нажив собі ба­гато ворогів, які потім засудили його. Гріх цих єпископів полягає в тому, що вони, будучи кандидатами в єпископи, давали гроші виборцям. А потім, коли ставали єпископами, рукопокладали священиків за гроші і таким чином компенсува­ли свої витрати на виборах.

Як корупція, так і симонія має своє коріння у користолюбстві і сріблолюбстві. Всі люди, які підкуповують і продаються, прагнуть особистого збагачення. Господь часто карає людей за корис­толюбство. Він попускає хвороби, на лікування яких багаті витрачають великі кошти, а вилікува­тися не можуть, тому що часто і медицина буває безсилою. У Старому Завіті за сріблолюбство Господь покарав учня пророка Єлисея. Одного разу пророк Єлисей зцілив від прокази воєводу сирійського царя Неємана. Зціливши воєводу, про­рок відмовився від дарів, які запропонував йому Неєман. А учень пророка Гієзій, наздогнавши слу­гу Неємана, взяв у нього запропоноване за зцілен­ня срібло. Тоді пророк викрив Гієзія і сказав йому: «Ти взяв у слуги Неємана срібло і одежі, щоб ку­пити за нього для себе оливкові дерева і виноградники, овець і волів, слуг і служниць»; «…не­хай же проказа Неємана пристане до тебе і до потомства твого». І вийшов Гієзій від Єлисея білий від прокази, як сніг (див. 4 Цар. 5, 20-27).

Дорогі браття і сестри! Всім нам треба бо­ротися з користолюбством насамперед у самих собі і пам’ятати про покарання Боже за гріхи. Боротьба з самим собою — це великий подвиг, за який Господь нагороджує небесними благами. З корупцією теж треба боротися. Але всі ми бачи­мо, що це зло не зменшується, а зростає. Здоро­ві сили в державі майже неспроможні справити­ся з цією суспільною хворобою. Тільки Господь, Який зцілив прокажених, може зцілити й Украї­ну від цієї хвороби. Будемо благати Його, Пре­чисту Матір Божу і всіх українських святих, щоб зглянулися над нами і допомогли Україні подолати корупцію і зцілитися від цієї недуги.

Богу нашому слава навіки-віків. Амінь.

↑Проти розділення

Дорогі браття і сестри!

Від початку існування Церкви Христової в її середовищі стали виникати розділення. Тому не треба дивуватися, що вони існують і в наш час, в тому числі і в Україні. Причини розділення різні. Так, в апостольські часи виникло розділення через те, що християни з юдеїв вимагали від хри­стиян із язичників обрізуватися (Діян. 15, 1-29). У Коринфській Церкві теж виникло розділення че­рез те, що одні називали себе Павловими, Інші — Аполлосовими, ще інші — Кифиними (тобто Пет­ровими), і нарешті, — Христовими (1 Кор. 3, 3-5; 21-23).

Причиною будь-яких розділень є гріх. Гріх відокремив людину від Бога. Гріх є причиною війн між народами і ворожнеч між людьми, в тому числі і в родинному житті. Гріх всюди роз’єднує, де б він тільки не був вчинений, — така його влас­тивість. Гріх є причиною розділення і в Церкві.

Якщо властивість гріха — роз’єднувати, то властивість любові — єднати. Любов ніколи не роз’єднує. Вона єднає людей з Богом і між со­бою. Основою єдності є також істина. Люди жа­дають правди. Тому Христос сказав: «Блаженні голодні і спраглі правди, бо вони наситяться» (Мф. 5, 6). А ми знаємо, що істина відкрита людям Богом і що богоодкровенна істина сприймаєть­ся вірою. Тому істинна віра, непошкоджена гріховним розумом, і любов є тим фундаментом, на якому будується Церква Христова. Коли апо­стол Петро від імені всіх апостолів сповідав віру в Ісуса Христа як Сина Божого (Мф. 16, 16-19), Господь сказав; «…на цьому камені (тобто на вірі) Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здола­ють її» (Мф. 16, 18). Крім того, Христос Спаситель сказав: «Заповідь нову даю вам: щоб ви любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви любіть один одного. З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між со­бою» (Ін. 13, 34-35). Звідси випливає, що там, де немає любові, не може бути єдності; так само і там, де пошкоджена істинна віра, єдності теж не може бути.

Внаслідок пошкодження богоодкровенної істини в Церкві виникали єресі, розколи і розді­лення. Причиною єресей є пошкодження богоодкровенної істини,тобто догматів віри; розколів — недотримання вчення про християнську мо­раль, а розділення виникали з різних причин, які, проте, не торкалися ні догматів, ні християнської моралі, ні церковної дисципліни. Це, наприклад, розділення в Коринфській Церкві, а також роз­ділення в апостольський час між християнами з юдеїв і язичників. За збереження єдності Церква боролася і в наступні після апостолів часи.

Так, у ІІ і IІI ст. Церква боролася з гностика­ми, які, зокрема, вважали, що матерія є зло. А ми знаємо з Біблії, що Бог із матерії сотворив світ і сказав, що він добрий. Церква відкинула цю єресь. У IV ст. з’явилася аріанська єресь, за якою Отець і Син не єдиносущні, не рівні, а Син Божий не є Творець, а творіння, — тоді як Господь Ісус Христос сказав: «…Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі…» (Ін. 17, 21). Після цього виникла єресь Македо­нія, який вчив, що Дух Святий не є Бог. Церква відкинула це лжевчення і утвердила віру в Святу Трійцю на перших двох Вселенських Соборах. Потім пішли єресі, які пошкоджували вчення про особу Господа нашого Ісуса Христа. Несторій вчив, що Ісус Христос не є Бог, а тільки людина, а Пресвята Діва Марія не Богородиця, а Христородиця. На наступних Вселенських Соборах Цер­ква подолала і всі єресі стосовно Особи Ісуса Христа і утвердила віру, що Христос Спаситель має дві природи: Божественну і людську, — які з’єднані в єдиній іпостасі, в іпостасі Сина Божого; що Спа­ситель має дві волі і два дійства. Нарешті, на VІІ Вселенському Соборі Церква відкинула єресь іко­ноборства. Церква встановила іконошанування, сказавши, що ікони — це не ідоли, бо шанування ікон — це шанування тих, хто на них зображе­ний, тобто Ісуса Христа, втіленого Сина Божого, Богородиці і святих.

Завдяки збереженню богоодкровенної Істи­ни — догматів — зберігається єдність Церкви. Без істини єдиної Церкви бути не може. Ми сьогодні маємо єдину Церкву, тому що збереглася непошкоджена істина. Цією Церквою є Православна Церква, бо тільки вона має непошкоджену істи­ну, тобто ті догмати, які зберігаються донині від святих апостолів і святих отців. Інші християнські Церкви — католицька і протестантські — мають християнське віровчення, але пошкоджене, особ­ливо у протестантських Церквах.

Розкольники пошкоджували християнське моральне вчення. Наприклад, кафари, тобто «чис­ті», які вважали, що після хрещення неможливе покаяння для тих, хто згрішив смертним гріхом — відрікся від Христа; або так звані водоприношувачі, які звершували Євхаристію на воді. На перший погляд, кафари, змагалися за христи­янське благочестя, а насправді — не допускали грішників до покаяння і перешкоджали їхньому спасінню. Або водоприношувачі — ніби бороли­ся проти пияцтва, не вживаючи вино навіть при звершенні таїнства Євхаристії, а в дійсності — порушували Божественне установлення, бо на Тайній вечері Христос взяв вино, благословив і промовив: «Це є кров Моя».

Єретики і розкольники порушували богоодкровенні істини, а Церква боролася з ними, на­магаючись відстояти Істину і зберегти її.

В основі розділеннь не лежало відступлення від богоодкровенних істин, не порушувалися принципи спасіння людей, але розділення були замішані на гріху. Так, викриваючи розділення, яке виникло у коринфських християн, апостол Павло сказав: «Якщо між вами заздрощі, супе­речки і незгоди, то хіба ви не плотські? І чи не за людським звичаєм живете?» (1 Кор. 3, 3). Якщо ми дослідимо сутність будь-якого розділення в Церкві, то побачимо, що в основі його лежить гріх. Візьмімо хоча б для прикладу розділення між Сходом і Заходом. Причиною його був гріх: гордість і владолюбство. Це вже потім Католиць­ка Церква ввела нові догмати, а спочатку їх не було. Так само і в Православній Церкві в XIX і XX ст. виникли розділення: у Константино­польській Церкві через небажання визнати ав­токефалію Грецької, Сербської, Румунської, Бол­гарської Церков; у Російській — через ставлення до радянської влади. Усі сторони, які брали участь у церковних конфліктах, боролися ніби за єдність Церкви, але єдність розуміли як адміні­стративне підпорядкування єдиному центру, а не єдність у вірі і любові. А що це значить, коли єди­новірні брати не мають між собою любові? Це звичайний гріх, який завжди розділяє. І тільки завдяки відновленню любові між Церквами був встановлений мир: Церкви, які боролися за ав­токефалію, отримали її, точніше — їхня автокефа­лія була визнана; також відбулося примирення Російської Православної Церкви Із Закордонною Російською Церквою.

В Українській Православній Церкві теж ви­никло розділення на так званому «харківському соборі». Його причиною є також гріх, який полягає у владолюбстві і неправді. Російська Церква, використовуючи світську владу, хоче утримати духовну владу над Українською Церквою; і також прикриває свій гріх бажанням зберегти цер­ковну єдність, але під єдністю розуміє адмініст­ративну цілісність, а не єдність у вірі і любові. Крім того, Московський Патріархат розповсюджує неправду, ніби в Київському Патріархаті немає благодаті, що таїнства, які звершуються в ньому, не дійсні; що Московський Патріархат канонічний, а Київський — неканонічний. Ця не­правда розділяє віруючих, сіє ворожнечу і ненависть. Подивіться, якою злобою дихають деякі фанатично настроєні віруючі Московського Пат­ріархату щодо віруючих Київського Патріархату. Апостол Павло сказав би таким віруючим: «Якщо між вами заздрощі, суперечки і незгоди, то хіба ви не плотські? і чи не за людським звичаєм живете?» (1 Кор. 3, 3). Де ж християнська лю­бов, яка єднає віруючих? Де Істина, без якої не може бути єдиної Христової Церкви?

Прийде час, коли і в Українській Право­славній Церкві запанує мир, але цей мир нам тре­ба виборювати. Примирення не може відбутися на основі неправди, тобто на основі гріха, бо ми вже знаємо, що властивість гріха розділяти. При­мирення можливе на основі любові і правди. Правда ж полягає в тому, що Україна повинна мати свою єдину Помісну Православну Церкву і що наша єдність з Російською Церквою має бути єдністю у православній вірі і любові, а не вияв­лятися в адміністративному підпорядкуванні. Російська сторона каже, що Українська Право­славна Церква Московського Патріархату є незалежною і самостійною в управлінні. Це неправ­да. А неправда є гріх. На основі гріха не може бути примирення.

Ми віримо, що Господь наш Ісус Христос допоможе і нам, українцям, отримати єдність. Бо він перед Своїми стражданнями на Голгофі молився Богу Отцю: «Отче Святий! Збережи їх в ім’я Твоє, тих, кого Ти дав Мені, щоб вони були єдине, як і Ми» (Ін. 17, 11).

Богу нашому слава навіки-віків. Амінь.

↑Чи потрібна людині свобода?

Дорогі браття і сестри!

Спостерігаючи за розповсюдженням у світі гріха і бачачи на власному досвіді, як тяжко про­тистояти гріху, у деяких віруючих виникає питан­ня; чому Бог створив людину такою, що вона може грішити, — чи не свідчить це про недоско­налість творіння? Чому Бог не створив людину і духів такими, щоб вони не могли згрішити?

Насамперед треба сказати, що все творіння Боже — добре. Господь, коли творив всесвіт, кож­ного разу дивився на Своє творіння і говорив, що воно добре (Бут. 1, 25). Крім того, Бог ство­рив такі істоти, які не можуть грішити, — це тва­рини. Тварини не можуть грішити. Чому? Тому що у них немає можливості вибору. Усі тварини живуть і діють за інстинктами. Подивіться на мураху. Чому вона така трудолюбна? Тому що Бог вклав у неї інстинкт трудолюбства. Або візьмімо для прикладу прив’язаність тварин до народже­них ними дітей. Тварина-мати готова йти на са­мопожертву, захищаючи своїх дітей. Але ніяка тварина не може згрішити, тому що у неї немає можливості вибору.

Розумні істоти створені інакше. Вони є носі­ями духу. Ангели — духовні істоти, а люди — духовно-тілесні творіння. Але перші і другі мають у собі духовне начало. їхнє призначення — духовно вдос­коналюватися. Господь сказав Своїм послідовни­кам: «…будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5, 48); або: «…будьте мило­сердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6, 36).

Духовне вдосконалення може відбуватися лише тоді, коли є можливість вибору. Якщо ви­бору немає, то й удосконаленості не може бути. У тварин немає можливості вибору, вони живуть і діють за інстинктами. А ангели та люди мають таку можливість, бо Бог дарував їм свободу, тоб­то створив їх свобідними. Якби людина не була свобідною, то вона не могла б удосконалювати­ся та уподібнюватися Богові. Так що краще: мати можливість уподібнюватися Богові чи бути тільки твариною? Звичайно, краще бути людиною, ніж твариною, мати свободу вибору й уподібнюва­тися Богові.

Для духовного вдосконалення Бог дав лю­дям таку можливість. Це було дерево пізнання добра і зла. Зверніть увагу на його назву: дере­во пізнання добра і зла. Через нього людина могла пізнати добро, а могла пізнати і зло. Яким чином? Через свободу вибору. Бог сказав Адаму і Єві: «Не їжте плодів від дерева пізнання доб­ра і зла, бо помрете». А диявол через змія гово­рив: «Їжте і станете богами». Так перші люди були поставлені в умови вибору, у них виникла мож­ливість випробувати свободу. Бог пропонував людям для удосконалення й уподібнення Собі — утримання від споживання плодів заборонено­го дерева, а диявол, навпаки, схиляв перших людей до порушення Божої заповіді задля об­манної можливості стати богами.

Як же вчинили люди? Як вони використали свободу? Що вони обрали? Вони обрали зло, виконали волю диявола і порушили волю Божу. Так людина стала рабом гріха, а не рабом Бо­жим. І дійсно пізнала і добро і зло. Добром люди насолоджувались у раю, бачачи Бога і спілкую­чись із Ним, а зло пізнали, коли були вигнані з раю, коли брат убив брата, після чого вже не зна­ходив собі місця на землі.

Таким чином, свобода — це благо, бо вона дає можливість духовно вдосконалюватися та уподіб­нюватися Богові, — але тільки як можливість, бо у свободі закладено і можливість гріха.

Тому від нас, людей, залежить, бути добри­ми чи злими — праведниками чи грішниками.

Але є одне дуже важливе «але». Формаль­но всі ми люди свобідні, а в дійсності є рабами гріха. Часто ми чинимо гріх не тому, що хочемо, а тому, що наша гріховна природа спонукає нас до гріха. Апостол Павло з цього приводу від імені людини сказав: «Бідна я людина. Хто визволить мене від цього тіла смерті? …я розумом моїм слу­жу законові Божому, а тілом — законові гріха» (Рим. 7, 24-25).

Господь наш Ісус Христос, ніби відповідаю­чи на це запитання апостола, сказав: «…якщо Син визволить вас, то справді будете вільними (свобідними)» (Ін. 8, 36); І далі: «…істинно кажу вам, що кожен, хто чинить гріх, є раб гріха» (Ін. 8, 34).

Син Божий для того і прийшов у світ, наро­дившись від Святого Духа і Пресвятої Діви Марії, став Людиною, щоб визволити нас від гріха. І Він, справді, визволив людську природу від гріха, бу­дучи безгрішним, — але тільки Свою власну людську природу. А для того, щоб і нам визволитися від гріха, ми повинні духовно народитися від Нього, другого Адама, через таїнство хрещення дією Святого Духа, а також пізнати істину, яку відкрив Христос Спаситель. Господь наш Ісус Христос ска­зав: «Якщо будете перебувати в слові Моєму, то ви істинно будете Моїми учениками; і пізнаєте істину, і істина визволить вас» (Ін. 8, 31-32).

Християни називають себе рабами Божими. А деякі невіруючі або мало віруючі заперечують і не хочуть бути рабами, в тому числі і Божими. І даремно. Бо раб Божий — це той, хто визволився від гріха і творить волю Божу, а воля Божа бла­га, — щоб кожна людина спаслася і чинила тільки добро. А той, хто не хоче бути рабом Божим, за­лишається рабом гріха, хоч і думає, що він свобідний.

Усі святі і праведні, усі віруючі борються за своє визволення від гріха. І правильно роблять, бо це шлях до правдивої свободи, яка веде до вічного життя і уподібнення Богові.

Наприклад, святий Василій Великий відчув себе свобідним, коли правитель Модест, будучи єретиком аріанином, закликав до себе святого Василія і, схиляючи його до відходу від право­слав’я, погрожував йому позбавленням майна, засланням і смертю. Святий же на його погрози мужньо відповів: «Якщо ти віднімеш у мене май­но, то цим не збагатиш себе, а мене не зробиш жебраком. Вважаю, що тобі не потрібна стара одежа і кілька книг, які становлять усе моє багат­ство. Заслання для мене не існує, бо я не прив’я­заний до місця, і те місце, на якому живу тепер, не моє, і будь-яке інше, куди б мене не заслали, буде моє. Краще ж сказати: скрізь місце Боже, де б я не був мандрівником і прибульцем (Пс. 38, 13). А що можуть заподіяти мені тортури? Я та­кий слабкий, що хіба тільки перший удар буде для мене відчутним. Смерть же для мене — бла­годіяння: вона скоріше приведе мене до Бога, для Якого я живу і труджуся і до Якого я давно праг­ну». Здивований правитель сказав святому Василію: «Ніхто донині так зухвало не говорив зі мною!» «Так, — відповів святитель, — тому що тобі не траплялося говорити з єпископом» (Житія святих (вибрані). Т.1. — Ст. 28-29). Так могла відповідати і діяти тільки людина, яка має сво­боду, свободу від гріха.

Свобідними були святителі, подвижники бла­гочестя і віруючі миряни не тільки в ті далекі часи, а й у наш час, коли в XX ст. Церква потерпала від гонінь. Тоді святителі, священики, ченці, черниці і миряни безбоязно обирали Сибір, Біломорканал, Соловки, всілякі муки та смерть, бо були свобід­ними від гріха. Ці християни могли сміливо сказа­ти, що вони воістину свобідні, бо Христос Спаситель визволив їх — і вони пізнали істину.

У наш час багато хто бореться за волю, за свободу слова, за демократію. Усе це добре, але треба тим, хто бореться, визволитися від гріха за допомогою благодаті Святого Духа. Часто ті, що жадають свободи, є рабами гріха владолюб­ства, гріха марнославства і гордості, гріха срібло­любства і накопичення багатства. Якщо ж взяти до уваги простих людей, то серед них багато рабів пияцтва, наркоманії, блуду та інших пороків. Хіба ці християни і нехристияни можуть бути свобід­ними? Вони раби! Тільки не раби Божі!

Апостол Павло закликає всіх нас: «…стійте у свободі, яку дарував нам Христос, і не підпадай­те знову під ярмо рабства», — мається на увазі рабство гріха (Гал. 5, 1). І далі він попереджає нас: «До свободи ви покликані, браття, тільки щоб сво­бода ваша не стала приводом для догоджання плоті, але любов’ю служіть один одному» (Гал. 5, 13). Якщо будемо використовувати свободу для добра, то тоді на власному досвіді побачимо, яке велике благо дарував нам Бог — дар свободи.

Богу нашому слава навіки-віків. Амінь.

↑Про шлюб і розлучення

Дорогі браття і сестри!

Однією із гострих проблем сучасності є роз­лучення і неправильне ставлення до шлюбу. У чому ж полягає сутність шлюбу? Шлюб — це бо­жественне установлення, дане людям до гріхо­падіння, коли вони ще знаходилися в раю. Тоді Бог сказав: «Не добре бути чоловікові одному» (Бут. 2, 18). Чому не добре бути чоловікові одно­му? Тому що основою духовного життя є любов. Бог є любов, яка у Святій Тройці виливається в Отця на Сина і Святого Духа, у Сина — на Отця і Святого Духа, у Святого Духа — на Отця і Сина. А Адам, створений за образом і подобою Божою, був один. Його любов не мала на кого виливати­ся, тому Бог сказав: «Не добре бути чоловікові одному». Єва була створена для того, щоб Адам любив її і щоб вона любила Адама, бо й вона ство­рена за образом і подобою Божою, а тому повинна була теж мати кого любити. І це був пер­ший шлюб в людському роді. Шлюб був установ­лений Богом для любові.

Друга причина установлення шлюбу — це народження дітей. Бог сказав першим людям: «Плодіться і розмножуйтесь, і наповнюйте зем­лю» (Бут. 1, 28). І додав Бог: «Тому залишить чо­ловік батька свого і матір свою і пристане до жінки своєї, і стануть два однією плоттю» (Бут. 2, 24).

Таким чином, шлюб є божественним установ­ленням, і створений він для двох цілей — духовної любові і розмноження людського роду. На цій основі утворюються шлюби в усіх народів. І всі вони законні, бо відповідають задуму Божому — взаємній любові і розмноженню людського роду.

Кожен, хто вступає у шлюб, розуміє, що шлюб утворюється на основі любові, хоч бува­ють шлюби і за розрахунком. Проблема шлюб­ного життя полягає в тому, як зберегти до кінця життя подружню любов? Молодим людям насам­перед треба мати справжню любов, бо якщо її не було від самого початку, то нема чого збері­гати. У нашому теперішньому житті дуже часто молодих людей приваблює плоть, а не любов, хоч плотське єднання і називають любов’ю, — але помилково. Коли молоді люди сходяться для подружнього життя не на основі любові, а на основі плотського тяжіння один до одного, то цей шлюб не є правдивим від самого його початку. Тому цілком природно, що такий шлюб довго не триває, бо він заснований не на любові.

Чому сучасна молодь не має справжньої любові? Тому що діти і молодь не виховуються в дусі християнської любові і стриманості. Сучас­на псевдокультура розбещує молодь. Як прави­ло, підлітки вступають у плотські стосунки задов­го до шлюбу. Яка може бути любов у такої молоді? Батьки, школа і суспільство повинні ви­ховувати дітей і молодь у дусі християнської любові, а не в дусі розбещеності та егоїзму. Хіба напівоголені тіла, реклама з їхнім зображенням можуть викликати у молоді чисту любов? Ні! Хіба телевізійні фільми, які розбещують, сприяють утвердженню християнської любові? Теж ні! Яка ж після цього може бути у молоді любов? Якщо ж у молоді немає справжньої любові, то не може бути і міцних шлюбів. Із цієї причини і велика кількість розлучень.

Проте серед бурхливого гріховного моря є така молодь, яка має потрібну для шлюбу лю­бов. Ця молодь вихована в дусі добра. її шлюби звершуються на основі любові. Але подружня любов потребує постійної підтримки. Як вогонь підтримується через покладання дров, так і любов вимагає підігрівання. Благодать Божа, яка сходить на подружжя під час таїнства шлюбу, є тією силою, яка допомагає зберігати любов. Од­нак благодать не є магічною силою, як думає дехто, і вона не діє проти волі людини. Благо­дать співдіє з людською волею. Якщо молода людина своїми гріхами відкидає благодать, тоді вона відступає від людини. Про це треба завжди пам’ятати кожному віруючому.

Святий Іоанн Золотоустий дає такі настано­ви чоловікові і дружині. Він говорить, що «лю­бов чоловіка повинна бути постійною і такою твердою, щоб могла встояти проти всіх бід, при­кростей і спокус». Чоловік повинен турбуватися про свою дружину, як Христос про Церкву. Хоч би треба було віддати за дружину свою душу, хоч би прийшлося перетерпіти щось тяжке,- чоловік не повинен відмовлятися.

Далі святитель дає поради, за допомогою яких досягається взаємна подружня любов. Він говорить, що для утвердження любові і злагоди між чоловіком і дружиною повинно бути переко­нання, що вони потрібні одне одному. Не буде ні злагоди, ні любові між подружжям, коли кожний із них стане вимагати любові і відданості від іншо­го, не намагаючись самому виконувати свої обо­в’язки. Це служить підставою не для миру і злагоди, а для розбрату, бо в цьому виявляється не любов і поблажливість, а впертість і гордовитість. Проте і дружина нехай не очікує наперед чеснот від чоловіка, щоб тільки після цього показати свої чесноти, тому що це буде недоброю справою; так само і чоловік нехай не очікує від дружини напе­ред благочестя, щоб тільки після цього турбува­тися про неї. Крім того, кожний із подружжя по­винен бути поблажливим до недоліків іншого; треба запастись терпінням на випадок невдово­лень, гірких образ і взаємних непорозумінь. Чо­ловік і дружина повинні пам’ятати, що правдива любов довготерпить. Описуючи властивості лю­бові, апостол Павло говорить; «Любов довготер­пить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радіє істині; усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить. Любов ніколи не минає…» (1 Кор. 13, 4-8).

Для збереження шлюбу чоловік і дружина повинні лишатися вірними одне одному. Пору­шення подружньої вірності і є найтяжчим злочи­ном проти шлюбу. Шлюб, який спіткала подруж­ня зрада, — це розколота посудина.

При найменшому поштовху розколота посу­дина може розбитися. Так само і шлюб при невірності одного із подружжя довго не утримаєть­ся. Можна вважати, що там, де з’явилася зрада, правдивого шлюбу вже немає. Якщо чоловік і дру­жина одна плоть, то при подружній невірності одна плоть вже перестає існувати. Такий шлюб не можуть зберегти навіть народжені діти.

У зв’язку з цим виникає питання: чи дозво­ляється Законом Божим розлучення? Відповідь на це дає Господь наш Ісус Христос. Він говорить: «…що Бог з’єднав, того людина нехай не розлу­чає» (Мф. 19,6). Юдеї ж заперечили кажучи: «Чому ж Мойсей заповідав дати розвідний лист і відпус­тити її (жінку)?» Ісус Христос відказав їм: «Мой­сей через жорстокість серця вашого дозволив вам розводитися з жінками вашими; а спочатку не було так. Я ж кажу вам: хто розведеться з жінкою своєю, за винятком вини перелюбу, і візьме шлюб з іншою, той перелюбствує…» (Мф. 19, 7-9). Та­ким чином, Господь допускає розлучення тільки з однієї причини — перелюб одного з подружжя, бо там, де втрачена подружня вірність, фактично правдивого шлюбу вже не існує; він може про­довжуватися тільки формально.

На цій підставі Православна Церква допус­кає розлучення, після якого невинна сторона може вступити в другий шлюб і навіть у третій. Четвертий шлюб у православній Церкві не допускається. Але другий і третій шлюби — це шлю­би покаянні.

Стосовно шлюбу апостол Павло розрізняє повеління Господні, тобто Божественне установ­лення, і поради, які дає він як апостол Христо­вий. За Божественним законом, шлюб єдиний на все життя. Він може бути розірваний тільки з причини перелюбу одного з подружжя. Апостол Павло говорить: «А одруженим заповідую не я, а Господь; жінці з чоловіком не розлучатися, — якщо ж розлучиться, то нехай буде безшлюбна або помириться з чоловіком своїм, — і чоловікові не залишати своєї жінки» (1 Кор. 7, 10-11).

Але людина має гріховну плоть, крім того, її спокушає диявол. Тому апостол дає вірним пора­ди: «…це кажу вам як дозвіл, а не як повеління… Безшлюбним та вдовам кажу: добре їм залиша­тися, як я. Але якщо не можуть стримуватися, нехай одружуються, бо краще одружитися, ніж розпалюватися» (1 Кор. 7, 7-9); «… щоб уникну­ти блудодіяння, кожний нехай має свою жінку, і кожна жінка нехай має свого чоловіка» (1 Кор. 7, 2). Тут мова йде про законні шлюби, благосло­венні Церквою. Далі апостол дає подружжям таку пораду: «Нехай чоловік віддає своїй жінці належ­ну любов; так само і жінка своєму чоловікові. Жінка не володіє своїм тілом, а чоловік; також і чоловік не володіє своїм тілом, а жінка. Не ухи­ляйтеся один від одного, хіба за згодою, до часу, щоб перебувати в пості та молитві, і знову будь­те разом, щоб не спокушав вас сатана нестрима­ністю вашою» (1 Кор. 7, 3-5).

У наш час деякі віруючі, не маючи ні закон­ного шлюбу, ні благословення Церкви, живуть разом і мають плотські стосунки. Такий спосіб життя є порушенням Божественного закону і порад апостола Павла. Згадаймо бесіду Ісуса Христа з самарянкою. Господь сказав їй: «Іди поклич чоловіка свого і приходь сюди». Жінка відповіла Йому: «Не маю я чоловіка». Говорить їй Ісус: «Правду сказала, що чоловіка не маєш, бо п’ять чоловіків мала, і той, кого маєш тепер, не чоловік тобі… » (1н. 4, 16-18). І в наш час деякі віруючі живуть так, як ця самарянка.

Православна Церква закликає своїх вірних дотримуватися Божественного установлення і порад апостола Павла стосовно шлюбу, пам’я­таючи, що сім’я — це домашня церква. А той, хто порушує заповідь Божу про шлюб, повинен кая­тися, як, згрішивши, каявся цар і пророк Давид. Господь знає неміч людської природи і її схильність до гріха. Він допоможе Своєю благо­даттю тим, хто кається і просить у Нього прощен­ня і допомоги на побожне життя.

Богу нашому слава навіки-віків. Амінь.

↑Слово про пізнання
Бога, або що між
вірою і наукою
немає протиріччя

Дорогі браття і сестри!

Духовне життя розумних істот полягає в пі­знанні Бога. Перші люди, Адам і Єва, пізнавали Бога через безпосереднє спілкування з Ним. Але після гріхопадіння таке спілкування припинило­ся. Для пізнання Себе Господь залишив людині всесвіт. Люди перестали бачити Бога, бо Він є Дух, Якого тілесними очима неможливо побачи­ти. Невидиме Божество стає для людини види­мим через розглядання і пізнання видимого творіння. Про це говорить апостол Павло в Посланні до римлян. Він пише: «Що можна знати про Бога, явне для них (тобто для людей), тому що Бог явив їм» (Рим. 1, 19). Це означає, що те, що потрібно знати людині про Бога, Господь відкрив їй. Яким чином? Бог дав можливість людині пізнавати Себе через розглядання, тобто вивчення творін­ня. Той же апостол продовжує: «Невидиме Його, вічна слава Його і Божество, від створення світу через розглядання творіння видимі» (Рим. 1, 20).

Протягом тисячоліть людство вивчало тво­ріння Боже і пізнавало Бога, але не прославило Його як Бога, а Його славу перенесло на творіння і стало прославляти творіння замість Творця. Люди прославляли природу, а не Того, Хто її со­творив. Про це апостол Павло говорить так: «А оскільки вони (люди), пізнавши Бога, не просла­вили Його як Бога і не подякували, а заметушили­ся в своїх мудруваннях, і затьмарилося їхнє нерозумне серце; називаючи себе мудрими, збожеволіли і славу нетлінного Бога змінили на подобу образу тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів, — тому й віддав їх Бог у похо­тях сердець їхніх у нечистоту, щоб вони самі сквер­нили свої тіла. Вони замінили істину Божу неправ­дою і поклонилися, і служили тварі замість Творця, Який благословенний повіки» (Рим. 1, 21-25).

Перед пришестям у світ Сина Божого людство впало в ідолопоклонство, крім богообраного юдейського народу. Результатом відступлення від істинного Бога стала моральна деградація людей.

У другому тисячолітті, починаючи з ХVІІІ ст., швидкими темпами розвивається наука. В центрі історичного процесу поставлений не Бог, а людина. Перед людством виникло питання: а чи взагалі існує Бог? Шляхом спекуляції наукою були намагання довести, що ніякого Бога зовсім не існує, що між релігією і наукою лежить нездо­ланна прірва. Постає питання: де ж правда? Чи дійсно між наукою і вірою існує протиріччя? Го­ворячи про науку в цілому, великий російський вчений Михайло Ломоносов, який здобував ос­віту в нашій Києво-Могилянській академії, засвід­чив, що істинна наука не може бути в протиріччі зі Словом Божим.

істина полягає в тому, що між вірою (тобто релігією) і наукою немає протиріччя і не може бути. Чому? Тому що Істина одна: не може бути двох Істин. Не може бути протиріччя між Твор­цем і творінням. Наука, що вивчає всесвіт і зокре­ма людину, обов’язково повинна прийти до Бога. Правда полягає в тому, що там, де вчені відкри­вають неіснуючі істини, закінчується наука. Апо­стол Павло ясно каже, що невидиме Божество стає видимим через розглядання, через вивчен­ня творіння, тобто через науку.

Звергаючись до слів геніальних вчених, до­сягнення яких визнає весь світ, побачимо, що всі вони визнавали існування Бога і схилялися пе­ред Його премудрістю і величчю.

Так, Й. Кеплер виголошував: «О, Великий Гос­подь наш, і велика Його могутність, і мудрості Його немає меж». Інший вчений говорив: «Чим більше я займаюся вивченням природи,тим більше побож­но дивуюся ділами Творця». І додавав: «Однією рукою вивчай природу, а другою тримайся ризи Божої». А великий І. Ньютон стверджував: «Розум­ну будову всесвіту міг створити тільки найвищий Розум». Те ж саме говорив і Ч. Лайєль: «При вся­кому дослідженні ми відкриваємо ясні докази пе­редбачливості і мудрості творчого розуму Бога». А К. Лінней стверджував: «Воістину є Бог, вели­кий, вічний, без Якого ніщо не може Існувати».

Але в той же час вчені-матеріалісти запере­чували існування Бога. Вони чинили так не тому, що наука суперечила вірі в Бога, а тому, що, як говорить апостол Павло, «затьмарилося нерозум­не їхнє серце» (Рим. 1, 21). Незнання природи і її законів, а напівзнання були причиною їхнього невір’я. З цього приводу відомий вчений Ф. Бе­кон говорить: «Тільки напівзнання приводить людей до безбожжя». На початку XIX ст. лауреат Нобелівської премії М. Планк сказав: «Релігія і наука ніскільки не виключають одна одну, як це думали раніше і чого бояться багато наших су­часників, навпаки, вони узгоджуються і доповню­ють одна одну». Наочним прикладом цього може бути відомий наш сучасник — вчений, хірург і свя­титель — архієпископ Кримський Лука. Одного разу його запитали студенти медичного інститу­ту: «Скажіть, професоре, ви за своє життя зроби­ли багато хірургічних операцій, а чи бачили ви душу?» На це святитель Лука відповів: «Я робив операції на мозку, але розуму — теж не бачив».

Дорогі браття і сестри! Ми повинні твердо знати, що віра в Бога і наука не суперечать одна одній. Як птах не може літати з одним крилом, так і людина не може жити, користуючись тільки знаннями або тільки вірою. Наукові відкриття і досягнення людського розуму мають своїм дже­релом не тільки творчий талант людини, але й натхнення благодаті Божої.

Бог дав можливість людині пізнавати Себе не тільки через вивчення всесвіту і законів при­роди, але й через безпосереднє спілкування з Ним. Після того як Син Божий зійшов на землю і став людиною, люди мали можливість побачити Божество, коли Ісус Христос творив різноманітні чудеса, які перевершували закони природи. Він одним творчим словом, як і під час творіння все­світу, зціляв хворих, повертав зір сліпим, воскре­шав мертвих, виганяв злих духів, втихомирював бурю на морі, ходив по водах і, нарешті, воскрес із мертвих і вознісся на небеса. Він показав апо­столам славу Божества на Фаворі.

Як вчені з досвіду пізнають закони природи і використовують їх на благо людей, так і святі зі свого досвіду пізнають Бога, спілкуючись з Ним у Дусі Святому. Святі, перетворивши чистотою життя свої душі на храм Святого Духа, отримали можливість безпосередньо спілкуватися з Боже­ством. Вони на собі пізнавали любов Божу. Ду­хом Святим, який перебував у них, вони звершу­вали чудеса, які творив Ісус Христос, бо через них діяв той самий Бог.

Коли ми читаємо житія святих, бачимо, яки­ми подвигами досягається святість. А хіба вчені здійснюють наукові відкриття не через титанічний труд?! Спілкуючись у молитві і богоспогляданні з Богом, святі у Святому Дусі звершують чудеса. Тому Церква, прославляючи Бога, завжди співає: «Дивний Бог у святих Своїх, Бог Ізраїлів!»

Дорогі браття і сестри! У своєму власному житті іноді і ми відчуваємо дію благодаті Святого Духа. І це єднання в таїнствах Церкви, в молитві з Божественною благодаттю не тільки утверджує нас у вірі, але дає нам можливість пізнавати Бога як у дзеркалі. Нехай же Господь наш Ісус Христос допомагає нам пізнавати Його через Священне Писання, через таїнства Церкви, через молитву, через добрі діла, а також і через науку.

Богу нашому слава навіки-віків. Амінь.

↑Слово про
можливість явлення
померлих живим

Дорогі браття і сестри!

Віруючі часто запитують: чи можливе явлен­ня душ із загробного світу живим? Чи може бути якесь спілкування живих із померлими? Як вчить про це явище Православна Церква? Явлення душ померлих живим цілком можливе і не є чимось неймовірним і неправдоподібним.

Вчення Православної Церкви стосовно цьо­го питання ґрунтується на Священному Писанні, житіях святих і на власному досвіді віруючих. Із Євангелія ми знаємо, що існує зв’язок між духов­ним світом і земним. Люди спілкуються з ангела­ми як уві сні, так і наяву. Зокрема, архангел Гавриїл явився Пресвятій Діві Марії в Назареті наяву. Жони мироносиці бачили ангелів у вигляді юнаків. А ось святому Йосифу Обручнику ангел двічі являвся уві сні.

Юдеї вірили не тільки в явлення ангелів, але й духів померлих. Ісус Христос утвердив цю віру як безсумнівну істину. Він вчив, що духи, тобто душі померлих, коли з’являються, то не мають ні плоті, ні кісток, «як бачите у Мене» (Лк. 24, 37-39). Апостоли, коли явився їм воскреслий Хрис­тос, спочатку припустили, що це — його дух. Вони не мали жодних сумнівів щодо можливості яв­лення духів. Побачивши Спасителя, Який ішов по водах Генісаретського озера, апостоли спочатку подумали, що вони бачать духа (Мк. 6, 49; Ін. 6, 17). Євангельський багатій, зазнаючи пекельних мук, просив Авраама послати на землю Лазаря, щоб той застеріг його братів, щоб і вони не страж­дали так, як він. Значить, багатій, безсумнівно, вірив, що душі померлих можуть повертатися на землю, являтися людям і розмовляти з ними. Якщо б душі були смертними, то як би під час Преображення Ісуса Христа на Фаворі могли яви­тися Мойсей і Ілля, один з яких помер, а другий був узятий з тілом на небо декілька століть до того, і вести розмову з Христом (Лк. 9, 30). Після воскресіння Христа Спасителя, як свідчить єван­геліст Матфей, чимало померлих святих воскресло і явилось багатьом в Єрусалимі (Мф. 27, 52).

Первосвященик Онія через декілька років після смерті з’явився Юді Маккавейському (2 Мак. 15, 14-15) в образі мужа з піднятими руками, який молився за народ Божий. Разом з Онією Юді з’я­вився також і давно померлий пророк Єремія. Онія сказав Юді: «Ось святий муж, захисник і покрови­тель своїх братів, який постійно заступається за народ Божий і святий град Єрусалим». Після цих слів Єремія звернувся до Юди і, вручаючи йому золотий меч, промовив: «Прийми цей меч як дар Божий, ним ти знищиш ворогів мого народу».

Можна навести багато свідчень зі Священ­ного Писання, які підтверджують, що юдеї не мали жодного сумніву щодо можливості явлен­ня живим душ померлих і вірили, що померлі можуть відкривати людям багато такого, що пе­ревершує людське розуміння.

Блаженний Августин визнає, що часто по­мерлі дійсно являлися живим людям, вказували їм на місця, де лежали їхні тіла без належного поховання, і просили їх достойно відспівати. При цьому він зауважує, що часто в храмах, де були поховані померлі, люди чули шум і бачили, що мертві входили в будинки, у яких вони раніше мешкали на землі. Про прихід померлих до будин­ків можуть розповісти і багато наших сучасників. Явлення померлих — цілком реальне явище.

У ту ніч, коли Візантійський імператор Юлі­ан Відступник, гонитель християн, загинув на війні, святий Василій Великий бачив у видінні святого мученика Меркурія, який розповів, що він отримав від Бога повеління умертвити Юліана. Невдовзі після цього святий мученик знову явився святому Василію і сказав: «Юліан поранений на смерть, як наказано мені Господом». Вранці свя­тий Василій Великий оголосив про це народу.

Святий Іоан Золотоустий, під час свого зас­лання, в ніч перед смертю бачив святого муче­ника Базиліка, який мовив йому: «Не сумуй, бра­те Іоане, завтра ми будемо разом».

Житія святих наповнені безліччю явлень померлих живим — можна було б написати бага­то книг про такі явлення.

Головна мета, заради якої приходять на зем­лю померлі, як говорить святий Григорій Ве­ликий, полягає у тому, щоб прохати про звер­шення за них, для їхнього упокоєння, молитов і безкровної жертви за Божественною літургією. Досвід свідчить, що християнські душі завжди з’являються для того, щоб благати за себе мо­литов, або для того, щоб спонукати живих до звершення чеснот, виправлення життя до богоугодного. Під час своїх явлень вони часто роз­повідають про стан, в якому перебувають по­мерлі в потойбічному світі, попереджають живих про страждання, які чекають на грішників у загробному житті, розповідають про добрих і злих ангелів, про справедливість Суду Божого і про милосердя Боже.

Душі померлих, звичайно, являються і мо­жуть являтися на землі не зі своєї волі, а тільки з повеління і допущення Божого. Бог повеліває і допускає тільки для достойної мети. Якби вони могли з’являтися зі своєї волі, у такому випадку це траплялося б набагато частіше, ніж буває в дійсності. Вони могли б приходити, наприклад, із родинних почуттів або із бажання побачитися зі своїми друзями і близькими. Таку думку вислов­лює блаженний Августин, говорячи про свою матір святу Моніку, яка так ніжно його любила. Євангельський багатій, безумовно, явився б своїм братам, щоб сповістити їх про ті страждання, яких зазнає він у загробному житті. Але Бог зі Свого милосердя і всемогутності дозволяє явлення по­мерлих, утому числі і святих, дуже рідко. Тому до всього того, про що говорять і пишуть про такі явлення, треба ставитися дуже обережно.

Іноді померлі приходять до живих наяву, але переважна більшість цих явлень буває уві сні. Спілкуючись Із живими, за повелінням Божим, померлі з’являються в духовному образі, а не в тілесному. Блаженний Августин, який багато пи­сав про явлення померлих, говорить, що треба відрізняти істинні явлення від неправдивих. До неправдивих явлень насамперед треба зарахо­вувати явлення диявола і злих духів в образі свя­тих, Божої Матері і навіть Ісуса Христа. Ви може­те часто почути від людей, які видають себе за побожних, не будучи такими, про явлення їм Божої Матері і Самого Ісуса Христа, які таким чи­ном прагнуть ввести в оману довірливих людей. Використовуючи можливість явлення Спасителя, Божої Матері і святих, диявол намагається спо­кусити віруючих людей і направити їх на хибний шлях.

Однією із таких диявольських спокус є ви­кликання померлих. Ще за часів пророка Мойсея існував звичай викликати померлих. Господь Бог сказав Мойсею: «Нехай не буде у тебе той, хто викликає померлих, бо мерзенний перед Гос­подом той, хто робить це» (Втор. 18, 11-12). У наш час деякі люди вчиняють цей гріх. Якось одна жінка заявила, що вона навернулася до Бога і ста­ла віруючою через викликання померлих. Це була хитрість, якою диявол міг завести в свої те­нета довірливу людину.

Дорогі браття і сестри! Ми повинні знати, що явлення святих і померлих живим людям існує в житті, але треба бути обережними, щоб диявол не спокусив нас. Як говорить апостол Павло, треба розрізняти духів, чи вони від Бога.

Богу нашому слава навіки-віків. Амінь.

↑Чи є спасіння в інших релігіях?

Дорогі браття і сестри!

У наш час у світі розповсюджується думка, що всі релігії рівні і всі вони різними шляхами ведуть до Бога. Чи дійсно спасіння може бути і в інших релігіях? Як ставиться до цього Православ­на Церква?

Перш за все — не всі релігії рівні. Язичники, давні і нинішні, поклоняються ложним богам — ідолам. Апостол Павло говорить, що язичники, «називаючи себе мудрими, збожеволіли і славу нетлінного Бога змінили на подобу образу тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів» (Рим. 1, 22-23). Хіба язичницькі релігії ведуть людей до істинного Бога? Не тільки не ведуть до Бога, а навпаки, — відводять від Нього. Інші релігії, такі, як буддизм, синтоїзм і т. д., взагалі не виз­нають ніякого Бога. То як вони можуть вести до Нього, якщо немає віри в Його існування? Є релігії монотеїстичні, тобто такі, які визнають єдиного Бога. До них належать юдейство та іслам. Юдей­ська релігія сповідує єдиного істинного Бога і в житті керується Священним Писанням Старого Завіту, яке тлумачиться по-своєму, і десятьма заповідями пророка Мойсея. Але юдеї не визна­ють Ісуса Христа Сином Божим і Спасителем світу. Хіба можна сказати, що юдейська і христи­янська релігії рівні? Звичайно, ні! (Мусульмани сповідують віру в єдиного Бога, Якого вони на­зивають Аллахом. Мають за священну книгу Ко­ран. Визнають Ісуса Христа, але не Сином Божим і не Спасителем світу, а всього лише пророком. Чи можна називати і іслам релігією, рівною з хри­стиянством, якщо мусульмани не вірять, що Ісус Христос є Син Божий і Спаситель світу? Звичай­но, ні! Тому Православна Церква не визнає рівності всіх релігій. Жодна релігія світу не може порівнятися з християнством, бо християнство — релігія богоодкровенна, тому істинна.

Бог послав Сина Свого Єдинородного у світ, щоб спасти людство від гріха і смерті. Але кожна людина, до якої б релігії вона не належала, но­сить у собі образ Божий і з цієї причини може творити добро. Апостол Павло каже: «…коли язичники, що не мають закону, з природи закон­не чинять, вони, не маючи закону, самі собі за­кон: вони показують, що справа закону написана у них в серцях, про що свідчать їхня совість і думки їхні, які то звинувачують, то виправдову­ють одна одну…» (Рим. 2, 14-15). Таким чином, добрі люди у всіх релігіях можуть робити добро, в тому числі і атеїсти. Апостол Петро говорить: «Істинно пізнаю, що Бог не дивиться на особу, але в усякому народі той, хто боїться Його і ро­бить по правді, угодний Йому» (Діян. 10, 34-35).

Якщо люди можуть творити добро і жити правдою, то такі люди угодні Богу, незалежно від того, до якої релігії вони належать; то чи можуть вони спастися і успадкувати життя вічне? Прямої і однозначної відповіді на це запитання Право­славна Церква не дає. Чому? Тому що немає свідчення у Божественному Одкровенні про спа­сіння людей, які належать до інших релігій. Не може бути спасіння від гріха і смерті без Христа.

Господь Ісус Христос, посилаючи на про­повідь Своїх учеників після воскресіння, ясно ска­зав: «Ідіть по всьому світу і проповідуйте Євангеліє всьому творінню. Хто увірує і охреститься, буде спасенний, а хто не увірує, буде осуджений» (Мк. 16, 16). Христос — основа нашого спасіння. Про це пише апостол Павло в Посланні до коринф’ян: «Ніхто не може покласти іншої основи, крім покла­деної, яка є Ісус Христос» (1 Кор. 3, 16). Той же апо­стол в Посланні до ефесян каже: «…Христос глава Церкви, і Він же Спаситель тіла» (Еф. 5, 23).

Святий Кипріан Карфагенський свідчить, що від апостолів ми знаємо, що спасіння може бути тільки в Церкві і що Церква єдина, бо існує тільки один Глава — Господь Ісус Христос. Без Церкви, тобто без Христа Спасителя, спасіння від гріха і смерті неможливе. Треба правильно розуміти слова святого Кипріана: «без Церкви нема спа­сіння». Що це означає? Це значить, що без Хри­ста як Глави Церкви і без Духа Святого, Який діє в Церкві, неможливе спасіння, а не без тіла Цер­кви, яке складають віруючі. Тіло Церкви — це віру­ючі. Вони не спасають, бо самі потребують спа­сіння. Апостол Павло ясно говорить, що Христос є Спаситель тіла (Еф. 5, 23).

Таким чином, на підставі Божественного Одкровення, тобто Священного Писання і Свя­щенного Передання, ми сповідуємо віру в те, що спасіння звершується тільки в Церкві.

З іншого боку, апостол Павло, якому відкрив Дух Святий, свідчить, що Бог хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини (1 Тим. 2, 4). Це значить, що не тільки юдеї як богообраний народ покликані до спасіння, а й інші народи, тобто все людство закликається Богом до спасін­ня. Тому апостоли й прийняли повеління від Гос­пода проповідувати Євангельську істину всім без винятку народам. Це значить, що люди всіх релігій закликаються до спасіння у Христі.

До спасіння закликаються всі люди, всі наро­ди, але спасуться не всі. Про те, що не всі спасуть­ся, сказав Сам Господь наш Ісус Христос. Він го­ворить: «…багато покликаних, та мало обраних» (Мф. 20, 16). Крім того, у притчі про Страшний суд Господь сказав: «І підуть ці (грішники) на вічні муки, а праведники в життя вічне» (Мф. 25, 46). Таким чином, не всі спасуться, якщо, за словами Христа, грішники підуть на вічні муки.

Але, хто будуть ці грішники, в Євангелії не сказано. Тому ми не можемо стверджувати, що це будуть тільки ті люди, які належать до нехристиянських релігій. Апостол Павло говорить: «Слава ж і честь і мир усякому, хто робить доб­ро, спершу юдею, потім і елліну. Бо Бог не ди­виться на особу» (Рим. 2, 10-11).

Вірячи, що спасіння звершується тільки в Церкві, у той же час ми не можемо сказати, що люди, які належать до інших релігій, будуть за­суджені на Страшному суді, так само як не мо­жемо стверджувати, що вони спасуться. У Свя­щенному Писанні про це нічого не написано. Це — таємниця, відома тільки Богу.

Але Ісус Христос сказав Своїм апостолам: «…хто не проти вас, той за вас» (Мк. 9, 40). Це зна­чить, що той, хто не виступає проти Христа, може бути з Ним. Зі Священного Писання, а також з історії і власного досвіду ми знаємо, що багато є людей, які відкрито і агресивно виступають і про­ти істинного Бога, і проти Христа. А є і такі люди, ЯКІ не вірують у Христа Спасителя, але і не виступають проти Нього. Чи не цих людей мав на увазі Господь наш Ісус Христос, коли говорив апосто­лам, що «той, хто не проти вас, той за вас». Крім того, не варто забувати слова апостола Петра: «…в усякому народі той, хто боїться Його (Бога) і ро­бить по правді, угодний Йому» (Діян. 10, 35).

Дорогі браття і сестри!

Ми віруємо і сповідуємо, що спасіння всіх людей, до яких би народів вони не належали і в якій би релігії вони не народилися, звершується тільки в Церкві вірою у Христа і дією благодаті Свя­того Духа. Також віруємо, що буде Страшний суд, на якому Господь наш Ісус Христос — праведний Суддя судитиме всіх без винятку людей; що після загального воскресіння одні будуть засуджені ра­зом зі своїми воскреслими тілами на вічні муки, а праведники теж зі своїми тілами підуть у життя вічне. Це істина, бо відкрила її Сама Істина! Знаємо і те, що хоч Христос — Спаситель і праведний Суд­дя, але Його любов до людей — недослідима бе­зодня. У Ньому поєднуються правда і любов. Тому не будемо втрачати надію на милість Божу і в той же час будемо пам’ятати про праведний суд.

Амінь.

↑Слово проти
одностатевих шлюбів
і содомського гріха

Дорогі браття і сестри!

У Посланні до римлян святий апостол Пав­ло пише: «…відкривається гнів Божий з неба на всяке нечестя і неправду людей, які придушують істину неправдою» (Рим. 1,18). Далі він пояснює, у чому полягає нечестя людей. Серед іншого апо­стол називає також і неприродні статеві стосун­ки. Він пише: «…жінки їхні замінили природне єднання на протиприродне; так само і чоловіки, облишивши природне єднання з жіночою стат­тю, розпалювалися похіттю своєю один до од­ного, чоловіки на чоловіках сором чинячи, одер­жуючи в собі самих належну відплату за свій блуд» (Рим. 1, 26-27). Коли ми читаємо ці слова апостола, у нас мимоволі виникає думка, що йдеться про нечестя нашого часу.

І дійсно, одним із розповсюджених пороків сучасного людства є содомський гріх і лесбіянство, які перейшли в одностатеві шлюби. Ці по­роки притаманні людям у всі часи, але не такою мірою як тепер. Люди грішили цим нечестям, але їх викривала совість, і вони знали, що це — гріх. Сьогодні це зло значна частина людства не вва­жає злом, а — природним явищем. Доказом цьо­го є визнання деякими державами одностатевих шлюбів. Якщо країна закріплює законом односта­теві шлюби, це означає, що порок став настільки розповсюдженим, що держава неспроможна боротися з ним. Її меч, що карає зло, притупився настільки, що влада виявилася безсилою в бо­ротьбі з цим нечестям — зло перемогло. Були часи, і ми їх пам’ятаємо, коли держава карала за содомський гріх. Тепер же із карних кодексів майже у всіх країнах вилучено статтю про пока­рання за це протиприродне явище.

Моральне падіння сучасного суспільства поглиблюється ще й тим, що деякі протестантські Церкви благословляють одностатеві шлюби. Вони не вважають їх перешкодою для пастирсь­кого служіння. На Заході йде боротьба в протес­тантських Церквах за і проти одностатевих шлюбів у середовищі священнослужителів — па­сторів і навіть єпископів.

Як же ставиться до одностатевих шлюбів, до содомського гріха, до лесбіянства Православна Церква? Православна Церква однозначно за­суджує це явище як гріх проти Бога і проти людської природи. Вона непохитно стоїть на ка­мені заповідей Божих. Церква не може зло нази­вати добром, а темряву — світлом. До другого пришестя Христового вона буде засуджувати і боротися з цим гріхом. І жодні мирські сили не подолають її у відстоюванні правди Божої.

А як діє Господь Бог стосовно содомського гріха і всіх видів цього нечестя? І взагалі чому це явище називається содомським гріхом? Воно називається так тому, що було розповсюджене в Содомі і Гоморрі, де не знайшлося і десяти чо­ловік, крім Лота, його дружини і двох дочок, які не страждали на цей гріх. Господь покарав жи­телів цих міст. Він пролив з неба на Содом і Гоморру дощем сірку і вогонь «і знищив міста ці і всю околицю цю, і всіх жителів міст цих, і всі рос­лини землі» (Бут. 19, 24-25). На цьому місці те­пер знаходиться Мертве море, в якому і доте­пер немає нічого живого. Так Господь покарав жителів і всю природу цієї місцевості за таке не­честя. Згадаємо і наш Чорнобиль. Це теж — пока­рання за гріхи безбожної влади. Господь Ісус Христос порівнював з покаранням Содома і Гоморри інші міста, які не прийняли Його проповіді і не покаялися. Він сказав: Горе тобі, Хоразине!

Горе тобі, Вифсаїдо!.. І ти, Капернауме, що до небес піднісся, до пекла зійдеш, бо якби в Со­домі сталися чудеса, які явлені були в тобі, то зостався б він до сьогоднішнього дня. Але кажу вам, що землі Содомській відрадніше буде в день судний, ніж тобі» (Мф. 11, 21-24).

За содомський гріх Господь карає людей і в наш час. Апостол Павло каже, що ті люди, які ма­ють протиприродні статеві стосунки, «одержують в собі самих належну відплату за свій блуд» (Рим. 1, 27). Такою відплатою за нечестя є СНІД, що є великою загрозою для світу, у тому числі й для України. Медицина засвідчує, що ця хвороба роз­повсюджується, образно кажучи, семимильними кроками. Від СНІДу помирає молоде покоління. Сучасні медики б’ють на сполох, вони стверджу­ють, що хвороба поширюється двома способа­ми: через позашлюбні статеві стосунки та через шприци, які використовують наркомани. Але най­частіше молодь хворіє на СНІД через позашлюбні статеві стосунки, особливо через содомський гріх.

Одностатеві шлюби, статеве збочення і як наслідок цього захворювання на СНІД призводять до швидкого скорочення кількості населення в європейських країнах, у тому числі й в Україні.

У земному житті за содомський гріх Господь карає грішників хворобою СНІД, яка назавжди залишається в організмі грішника. Але трагічність цього нездорового способу життя полягає ще й в тому, що ці люди не успадкують Царства Небес­ного, бо вони своїм гріхом засуджують самі себе на вічні страждання після смерті. Апостол Павло каже: «Не обманюйте самі себе… мужоложці Цар­ства Божого не успадкують» (1 Кор. 6, 9).

Усвідомлюючи небезпеку швидкого розпов­сюдження СНІДу, суспільство починає боротися з цією хворобою: створюються громадські фонди, пропонуються захисні засоби в позашлюб­них статевих стосунках. Усі ці заходи, може, й потрібні, але не достатні. Чому? Ведеться бороть­ба з наслідками гріха, але не з його причиною. Церква закликає людей, а насамперед християн, боротися в самих собі з такими гріхами, як блуд, перелюбство, мужолозтво, пияцтво, наркоманія. Християни, які страждають від цих пороків, за словами апостола Павла, Царства Божого не успадкують. А це дуже страшний вирок!

Який же вихід Із такого тяжкого становища? Господь Ісус Христос сказав, що без Нього ми нічого не можемо зробити. Те, що неможливе для людини, можливе для Бога. Син Божий для того і прийшов у світ і став людиною, щоб спасти лю­дей від гріха, у тому числі і від гріха позашлюб­них статевих стосунків. Батьки і близькі повинні щиро молитися, щоб Господь Своєю Божествен­ною благодаттю допоміг їхнім дітям визволити­ся від цього гріха. Так молилася Моніка за свого сина Августина, який потім став святим. Будучи юнаком, він упав у безодню гріхів, у тому числі і протиприродних. Але щира молитва матері підняла його із цієї безодні.

Крім того, грішники, які страждають на цей порок, повинні усвідомити тяжкість його і пока­ятися. Це зробити дуже нелегко, але треба! Господь, Який хоче, щоб усі люди спаслися, не відверне Свого лиця від людини, яка звертаєть­ся до Нього по допомогу. Такого не може бути, щоб людина зверталася до Христа Спасителя, а Він відкинув її. Він для того і прийшов у світ, щоб спасти грішників, тому ми й повинні звертатися до Нього у цій біді.

Богу нашому слава навіки-віків. Амінь.

↑Чи має сенс подвиг преподобних отців?

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

У віруючих, які після десятиліть панування державного атеїзму, будучи душею і тілом за­глиблені в земне життя, а тепер навернулися до Бога і святої Церкви, після ознайомлення з житі­ями великих подвижників благочестя, виникає питання: навіщо святі подвижники умертвляли свою плоть, для чого вони так жорстоко мучили свої душі і тіла? Навіщо вони тікали від світу в пустелі і ліси, закривали себе в печерах, коли навколо них існував прекрасний світ, створений Богом? Який сенс відмовлятися від нього? Бог сотворив довершений людський організм. Для чого треба умертвляти його? Бог сотворив чо­ловіка і жінку і сказав: «Ростіть і розмножуйтесь». А подвижники відмовлялися від сімейного жит­тя. І чи не порушували вони цим заповідь Божу про розмноження людського роду? Такі і подібні питання виникають у віруючих, поверхово озна­йомлених із християнським віровченням.

У подвигах святих є великий сенс. Їхні тру­ди мають велике значення як для них самих, так і для нас. Подвижники благочестя втілювали в життя християнську віру. Вони очищали свої тіла і душі від усього гріховного. За допомогою бла­годаті Божої вони не тільки не чинили злих справ, але не говорили нічого скверного, очищали свій розум і серце від гріховних думок і почуттів. На­приклад, Христос Спаситель сказав: «… хто по­гляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму» (Мф. 5, 28). Хто з чоловіків і жінок може сказати про себе, що він чи вона виконали цю заповідь Божу? А деякі лікарі ви­правдовують навіть блуд. Вони кажуть: навіщо стримувати себе від плотської похоті, мовляв, її задоволення робить людину здоровою. Чи сприяє здоров’ю задоволення гріховних при­страстей? Але ми знаємо із Євангелія Христово­го, що гріх є причиною хвороб (Ін. 5, 14). Подвиж­ники благочестя своїми подвигами за допомогою благодаті Святого Духа досягли чистоти тілесної і душевної. Для того вони і умертвляли свою плоть, щоб бути чистими серцем. Господь ска­зав багатому юнакові: «…тяжко багатому ввійти у Царство Небесне» (Мф. 19, 23). Преподобний Антоній Великий, почувши в храмі це євангельсь­ке слово, пішов і роздав все своє майно убогим (а він був багатим юнаком), і поселився в печері. Пре­подобний Микола Святоша, печерський угодник, відмовився від князівської влади і слави, щоб зба­гатити себе смиренням. Він хотів уподібнитися Христу, Який сказав про Себе: «…Я лагідний і сми­ренний серцем… « (Мф. 11, 29). А багато хто гордість не вважає великим гріхом, хоч і знає сло­ва апостола: «Бог гордим противиться, а смирен­ним дає благодать» (Як. 4, 6).

Преподобного Макарія Єгипетського жителі одного селища звинуватили в тому, що він є бать­ком дитини, яку народила дівчина від блуду з одним юнаком. Святий взяв чужий гріх на себе і смирив себе, поки Господь не викрив винних і прославив Свого угодника. Хто зважиться страж­дати за чужі гріхи?!

Святі переконують нас своїм житієм, що з допомогою благодаті Святого Духа заповіді Божі людина може виконати. Якщо ми думкою поста­вимо себе поруч із подвижниками і запитаємо, чи можемо ми похвалитися перед Богом, що ви­конали Його заповіді, — відповідь дамо не­втішну: звичайно, ні! А заповіді Божі повинні виконувати всі люди. Ми не можемо виправдати себе перед Богом тим, що його заповіді для лю­дини тяжкі і виконати їх неможливо. Святі свідчать, що з допомогою Божою заповіді Божі виконати можливо. Це урок для тих, хто каже, що євангельський закон — для святих, а не для нас грішних.

Святі не тільки читали Слово Боже, а й жили за ним; бо, як говорить апостол Павло, «не слу­хачі закону праведні перед Богом, але виконавці закону виправдані будуть» (Рим. 2, 13). Очистив­ши свої серця і тіла від гріха, святі подвижники стали храмом Святого Духа. Апостол Павло в Посланні до коринф’ян пише: «Хіба ж не знаєте, що ви — храм Божий і Дух Божий живе у вас, бо храм Божий святий, а цей храм — ви» (1 Кор. 3, 16-17). Великими трудами і подвигами препо­добні отці досягли такої чистоти і святості, що стали храмом Святого Духа. Коли Дух Святий оселився в душах преподобних, тоді вони поча­ли творити чудеса Духом Святим. Господь обіцяв перед Своїм вознесінням, що віруючі Його ім’ям будуть творити чудеса (див. Мк. 16, 17-18). Лю­дина може використовувати закони природи на свою користь, але перемагати ці закони вона не може; це їй не властиво. А Духу Святому як Бо­гові властиво перемагати закони природи, бо Він — їхній творець. Святі творили чудеса не своєю силою, а Божественною силою, яка перебувала в них, як у храмі.

Після цього чи можемо ми говорити, що великі подвиги святих, які відреклися від світу і очистили свої тіла і душі від гріха, не мають сен­су?! Хто із тих, що живе світським життям, може творити чудеса? Ніхто! Бо ми не очистили себе від гріха і не стали храмом Святого Духа. А якщо Дух Святий не перебуває в нас, як у святих, то ми не можемо творити діла, властиві святим.

Господь Ісус Христос сказав: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать» (Мф. 5, 8). Багато хто хотів би побачити Бога, але це мож­ливо тільки для тих, хто очистив своє серце. По­движники трудилися в пустелях і лісах, несли ве­ликий подвиг молитви і посту, щоб очистити своє серце і побачити Бога. І вони дійсно бачили Ісуса Христа, Який являвся їм і наяву, і в видіннях. І в цьому є велика користь подвижництва.

Дехто думає: хіба можна побачити Бога? Ось якби Він явився мені, тоді б я повірив, що Він існує. Людина може побачити Бога, але для цього спочатку треба очистити своє тіло, душу і серце від усього гріховного. А з нечистим сер­цем Бога побачити неможливо. Так і сліпому, щоб побачити прекрасний світ, треба спочатку прозріти.

Потребуємо ми святих чи ні? Потребуємо! Бо вони Божественною благодаттю, своїми свя­тими молитвами допомагають нам у наших бідах, хворобах і скорботах. Скільки чудес звершував Господь заступництвом Пресвятої Богородиці через Її чудотворні ікони! Кожна чудотворна ікона — це доказ чуда, яке колись здійснив Гос­подь за молитвами Божої Матері. Через святих Господь також творить чудеса. Тому Церква свя­та радісно співає: «Дивний Бог у святих Своїх!» Святі не тільки допомагають нам у багатостраж­дальному житті, а й утверджують нас у вірі. Хіба після того чи іншого чуда, яке звершив Господь за молитвами святого, не буде утверджуватися і розповсюджуватися віра Христова?! Чи не за допомогою знамень і чудес, які обіцяв Воскреслий Господь апостолам і всім Своїм послідовни­кам, християнство перемогло язичницький світ? У наш час стало дуже мало подвижників, які були б храмами Святого Духа і звершували б чудеса. Можемо сміливо сказати: «Оскудє преподобний». Тому і віра слабшає. Світ буде стояти доти, доки будуть святі.

Ще в Старому Завіті на запитання Патріар­ха Авраама, чи знищить Бог місто (мався на увазі Содом), якщо в ньому буде 50 праведників, Гос­подь сказав, що не знищить місто, якщо в ньому буде навіть 10 праведників. Якщо подивитися на гріховний світ, який нас оточує з цієї точки зору, то треба сказати, що в світі ще існують правед­ники, заради яких і існує наш світ.

Святі завжди молилися і моляться не тільки за своє спасіння, але й за спасіння цього світу. У цьому полягає велика заслуга святих. Ми зобов’язані їм, їхнім молитвам за нас грішних.

Дорогі браття і сестри! Нам треба постійно дякувати Господу Богові, що Він посилає нам святих Своїх, які великими подвигами, значення яких багато хто не розуміє, досягли святості і стали нашими молитвениками і заступниками перед Богом. Не даремними були їхні подвиги. Воістину світ буде стояти доти, доки будуть святі!

Богу нашому слава навіки-віків. Амінь.


Зміст | Промови

Опубліковано: 10.02.2015.

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS

Памʼяті
Ганни Куземської

фото Ганни Куземської


Українська Церковна Архітектура


Наші видання:


Прот. Андрій Власенко, «На кораблі спасіння»


Якою мовою молилася давня Україна…


Херувимська пісня України та її діаспори. Антологія


Дитячий молитовник


Дорога додому -- обкладинка

Дорога додому. Православна читанка


Похвала любові.
Пасхальна симфонія


Максим Березовський. Артем Ведель

Максим Березовський.
Артем Ведель


Молитви за Україну та її захисників


Акафіст до Годувальниці

Акафіст до Годувальниці


Як готуватися до Причастя


Інші наші видання


Нагору