«Наша Парафія»

І

Парафія святого Архистратига Михаїла УПЦ КП (до травня  1993 р. – УАПЦ) із самих початків своєї діяльності (дата заснування — 10 березня 1990 року) задекларувала особливе зацікавлення шляхетною і вкрай актуальною для тоталітарної та посттоталітарної України справою охорони пам’яток архітектури та відродження традиційної народної культури. І це є цілком закономірним.

По-перше, саме Українська Православна  Церква – на рідних теренах і у діаспорі – вже понад тисячоліття є тим наріжним каменем, на якому зростає українське древо життя. Та й власне українська нація сформувалася та вийшла на історичну арену як нація  християнська. Відтак найкращі набутки народу, його споконвічна культура й традиції мають виразно християнський зміст. І кому ж, як не національній Церкві, берегти своє надбання?

По-друге, коли йдеться власне про парафію святого Архистратига Михаїла, варто згадати, яку історичну роль відіграла українська церковна громада, заснована на теренах київського Музею просто неба, у відновленні  релігійно-культурного середовища не лише у Голосіївському районі чи навіть у Києві, а й в цілій Україні.

Церковна «двадцятка» (статутне «ядро» парафії), створена протягом грудня 1989-го — березня 1990-го, знайшла повне розуміння з боку патріотичного осередку, сформованого у згаданому Музеї протягом двадцяти років його існування. Відтак дирекція дала згоду на регулярні богослужіння у храмі святого Архистратига Михаїла (1528 (?)/1600 р., с. Дорогинка Фастівського р-ну, Київщина), а до «двадцятки»  увійшло чимало науковців та співробітників Музею просто неба. Так постала перша в Центральній та Східній Україні парафія втретє відродженої УАПЦ. Саме УАПЦ — на той час гнаної, репресованої і тим паче юридично не зареєстрованої. Тож акт передачі храму громаді був не вимушеною поступкою, як часто бувало пізніше в інших місцях, а громадянським подвигом колективу Музею. Саме завдяки унікальності свого розташування та своєчасності заснування, парафія стала тою духовною віссю, навколо якої зануртував релігійно- культурницький рух, котрий не вщух донині і, сподіваємося, вже не вщухне ніколи.

ІІ

Протягом усього кількох років, починаючи від Великодня 1990-го, вперше  за сім богоборчих десятиліть на українських теренах було відновлено не лише річний богослужбовий цикл (рідною мовою), а й повне релігійно-обрядове коло традиційних церковно-народних свят. Слід відзначити, що спільними зусиллями парафіян та музейних ентузіастів до традиційних святкувань (обжинки, Юрія, Спаса, Осінь весільна  тощо) за роки діяльності парафії додалися такі важливі заходи, як День  пам’яті Великого Кобзаря (10 березня, із 1990 року), молебень і хресна хода на День незалежності (24 серпня, із 1992 року), панахида і хресна хода у День пам’яті жертв голодоморів (11 вересня, із 1993 року), День зільника із освяченням лікарського зілля та плодів (28 серпня — на Успіння Пресвятої Богородиці, із 1994 року), Свято українського козацтва (14 жовня — на Покрову, із 1996 року), День пам’яті жертв Чорнобильської катастрофи (26 квітня, із 1996 року). І це далеко не повний список…

ІІІ

Практична пам’яткоохоронна діяльність парафії розпочалася ще до першого богослужіння. Саме тоді  в концепцію такої діяльності була закладена одна проста ідея, добре апробована за кордоном, але неоднозначно сприйнята на рідних теренах. До речі, такою вона залишається й дотепер. Ідеться про наповнення музейних експонатів живим змістом. Адже, на думку Церкви  і християнського народу Божого, кожен храм, ікона чи рушник – то не лише архітектура, не лише пронумерована пам’ятка культури та історії. Це своєрідна «машина часу», створена предками аж ніяк не на втіху  мистецтвознавцям, а  для сув’язі Бога та всіх « і мертвих, і живих, і ненарожденних». Відтак кожна пам’ятка має бути на своєму місці: храм – на благословенній Богом та  людською працею землі, ікона – в освяченому і діючому храмі, а рушник – на чудотворній іконі, від якої відбуваються зцілення…

Дякувати Богові, саме таку концепцію поділяють і у Національному музеї народної архітектури та побуту України. Вона зафіксована і в Договорі про спільну діяльність між парафією та Музеєм, за якою відбувається їхня взаємодія. Відтак у своїй реставраційній діяльності парафія керується тими положеннями Договору, де зазначено, що всі проектні та ремонтно-реставраційні роботи у церквах та на церковних обійстях можуть вестися і за добровільні пожертви віруючих, але виключно за узгодженням із відповідними музейними фахівцями та силами кваліфікованих майстрів-реставраторів, призначених Музеєм.

ІV

У храмі св. Арх. Михаїла, головному, літньому храмі парафії, після його освячення у березні 1990-го (чому передувала велика робота з виготовлення і встановлення відповідного церковного начиння) постійно вдосконалюється інтер’єр, — звісно, у суворій відповідності із канонами Церкви та українськими традиціями ХVІІ – ХVІІІ століть. Двічі реставровано унікальні царські врата та закріплено поверхню ікон намісного ряду. У 2005 році здійснено повну заміну гонтової покрівлі храму із застосуванням сучасних, але виключно натуральних захисних сумішей. Тоді ж відремонтовано західний і південний ганки храму, а також замінено прогнилі стовпи-стендари. На часі – відтворення храмової дзвіниці, зафіксованої на відомому малюнку Де ля Фліза.

V

Освячена 9 листопада 1993 року П’ятницька церква (1742 р., с. Зарубинці Монастирищенського району, Черкащина) — тепла, або зимова – найбільша гордість парафії св. Арх. Михаїла. Адже її відродження, розпочате з ініціативи церковної громади у часи цілковитої розрухи, було дуже драматичним. Спочатку треба було знайти місце для численних експонатів, котрі перетворили її на справжнісінький склад, і винести їх у належне місце, а потім облаштувати інтер“єр храму включно із тимчасовим іконостасом. Ще згодом виникла нагальна потреба  пофарбувати бані та хрести на маківках. І все це було зроблено – спільно із тими ж музейними ентузіастами. А увінчалася п’ятнадцятирічна праця-епопея відтворенням, а точніше, рекомпозицією унікального барокового іконостасу 50-х – 80-х років ХVІІІ ст. На поточний момент залишилося відтворити кілька ікон апостольського та пророчого рядів. Переконані, що за досконалістю форм та гармонійністю ліній іконостасу П’ятницької церкви  немає рівних в Україні. Більше того, — за цими параметрами він нічим не поступається навіть славетному  іконостасу Спасо-Преображенського собору у Великих Сорочинцах на Полтавщині. І це при тому, що від первісної пам’ятки збереглося щонайбільше 20 – 30 відсотків ікон, різблених деталей та конструктивних елементів!

VІ

Миколаївська церква (1817 р., с. Зелене Гусятинського р-ну, Тернопілля) розчахнула свої двері 21 травня 1996 року. Богослужіння тут звершуються у свято перенесення мощей святителя Миколая Мирлікійського – 21 і 22 травня, а також  першого четверга кожного місяця. Крім того цей Дім Божий із західного Поділля став у пригоді багатьом молодятам, що  дуже полюбляють вінчатися у скромному, але на дивовижу затишному храмі. За десятиріччя свого активного життя церкву було двічі перекрито за народною гуцульською технологією зі змащуванням покриття ропою. В інтер’єрі проведено незначні столярні та ікономалярські роботи із доповнення відсутніх елементів іконостасу (зокрема, південних дияконських врат).

У Воскресенській церкві (1784 р., с. Кисоричі Рокитнівського р-ну, Рівненщина) не без участі парафіян створено чудову експозицію церковних старожитностей. У перспективних планах – відтворення повністю втраченого іконостасу. Щороку, 26 квітня — у роковини чорнобильської катастрофи, — у храмі служаться молебні та панахиди, а кожної останньої п’ятниці місяця – панахиди з акафістом за спочилих .

VІІ

Проте парафія переймається охороною і відродженням пам’яток не лише на теренах Музею просто неба. Із 1996 року громада регулярно виїжджає на прощі. І так вже склалося, що з таких мандрівок ми привозимо не лише духовні здобутки, а й загально-національні проблеми, які намагаємося розв’язувати в міру своїх сил та можливостей.

Зокрема, парафія пишається тим, що у багаторічній нерівній боротьбі проти затоплення  Бузького каньйону та Гардової паланки вона брала безпосередню участь. Написано десятки статей та листів до можновладців усіх рівнів, проведено десятки зустрічей та виїздів на місце злочинного будівництва. Результат, хоч і малий, є: заповідник отримав статус національного. Опікується парафія і занедбаними святинями, котрі зустрічалися на наших прочанських шляхах. Саме з нашої ініціативи деякі з них (наприклад, дерев’яну Георгіївську церкву у Седневі Чернігівської області) було врятовано від цілковитого знищення. Останнім часом ми намагаємося привернути увагу громадськості та відповідальних осіб до трьох унікальних пам’яток української архітектури, котрі знаходяться під загрозою руйнації: дерев’яної Миколаївської церкви (с. Городище Менського р-ну на Чернігівщині (ХVІІІ ст..)) та мурованих Свято-Троїцької (с. Кірове, Новгород-Сіверського р-ну на Чернігівщині (ХVІІІ ст.)) і Вознесенської (с. Чесники Рогатинського р-ну на Івано-Франківщині (ХІV ст.) церков.

У парафії здійснюється робота зі складання повного каталогу збережених пам’яток українського архітектурного модерну. У планах – видання відповідного ілюстрованого альбому. Так само провадиться робота із систематизації та популяризації збережених пам’яток українського сакрального дерев’яного будівництва ХV – ХVІІІ стт. та мурованих  пам’яток києворуського, литовського та козацько-гетьманського періодів.

У 2006 році створено сайт парафії (www.parafia.org.ua), на якому в тому числі висвітлюються  і проблеми охорони пам’яток та звершується просвітницька робота у царині реставрації та сучасного храмобудівництва в Україні.

Тож запрошуємо до співпраці всіх, кому небайдужа доля української релігійно-культурної спадщини.