«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твори

Книга правил святих апостолів, Вселенських і Помісних соборів, і святих отців

Книга правил святих апостолів, Вселенських і Помісних соборів, і святих отців

Пам’яті мого брата, Митрополита Рівненського і Острозького Даниїла (Чокалюка)

Видано з благословення святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета

«КНИГА ПРАВИЛ» це книга, до складу котрої входять затверджені Вселенськими Соборами правила, що являють собою незмінний еклезіологічний принцип буття Церкви у світі та спасіння Нею своїх вірних. Видана українською мовою, вона буде цікавою для широкого кола читачів, котрі цікавляться життям Церкви й свого спасіння в Ній.

  1. Символ віри. 318-ти святих отців Першого Вселенського Собору у місті Нікеї І 150-ти святих отців, Другого Вселенського Собору в Константинополі
  2. Догмат 630-ти святих отців Четвертого Вселенського Собору в Халкидоні. Про дві природи в одній Іпостасі Господа нашого Ісуса Христа
  3. Догмат 170-ти Святих отців Шостого Вселенського Собору в Константинополі. Про дві волі й дії в Господі нашому Ісусі Христі
  4. Догмат 367-ти Святих отців Сьомого Вселенського Собору 787 року в Константинополі про іконошанування
  5. Правила святих апостолів
  6. Правила Вселенських Соборів
    1. Правила 318-ти святих отців прийнятих на першому Вселенському Соборі в 325-му році у Нікеї
    2. Правила 150-ти святих отців, прийняті на другому Вселенському Соборі в 381-му році у Константинополі.
    3. Правила 200-ті святих отців прийняті на Третьому Вселенському Соборі в 431-му році у Ефесі.
    4. Послання того ж Святого Вселенського Третього собору
    5. Правила 630-ти святих отців, прийняті на Четвертому Вселенському Соборі в 451-му році у Халкидоні.
    6. Правила 227-ми святих отців, прийняті на п’ято-шостому (Трульському) Вселенському Соборі у Константинополі (691-692 рр.)
    7. Правила 367-ми святих отців прийняті на Сьомому Вселенському Соборі в 787-му році у Константинополі
  7. Правила Помісних Соборів
    1. Правила Святого Помісного собору Анкирського
    2. Правила Святого Помісного Собору Неокесарійського
    3. Правила Святого Помісного Собора Гангрського
    4. Правила Святого Помісного Собора Антіохійського
    5. Правила Святого Помісного Собору Лаодикійського
    6. Правила Святого Сардикійського Помісного Собора
    7. Правила Святого Помісного Собору Карфагенського
    8. Послання до Воніфатія, єпископа Римської церкви, надіслане від усього Собору в Африці через представників Римської церкви — єпископа Фавстина і пресвітерів Филипа і Аселла.
    9. Послання Африканського Собору до Келестина, папи Римського.
    10. Правило Святого Помісного Собора Константинопольського
    11. Правила Святого Собору Константинопольського, що відбувся у храмі Святих апостолів, який називають Двократним
    12. Правила Святого Собору, що відбувся у храмі Премудрости Слова Божого (Софії).
  8. Правила Святих Отців
    1. Послання канонічне, святого отця нашого Діонисія, архиєпископа Олександрійського і сповідника, до єпископа Василіда.
    2. Канонічне послання святого Григорія, архиєпископа неокесарійського, чудотворця.
    3. Правила святого Петра, архиєпископа олександрійського і мученика, з слова його про покаяння
    4. Послання святого Афанасія Великого, архиєпископа олександрійського, до Аммуна Ченця
    5. Правила святого Василія Великого
      1. Перше канонічне послання святого отця нашого Василія, архиєпископа кесарії каппадокійської, до Амфілохія, єпископа іконійського.
      2. Друге канонічне послання святого отця нашого Василія, архиєпископа кесарії каппадокійської, до Амфілохія, єпископа іконійського.
      3. Третє канонічне післання святого отця нашого Василія, архиєпископа кесарії каппадокійської, до Амфілохія єпископа іконійського
      4. З другого канонічного послання святого отця нашого Василія, архиєпископа кесарії каппадокійської, до Амфілохія, єпископа іконійського
      5. Послання (святого отця нашого Василія, архиєпископа кесарії каппадокійської) до Діодора, єпископа Тарського
      6. Послання святого отця нашого Василія, архиєпископа кесарії каппадокійської, до пресвітера Григорія
      7. Канонічне послання святого отця нашого Василія великого, архиєпископа кесарії каппадокійської, до хорєпископів
      8. Послання святого отця нашого Василія, архиєпископа Кесарії Каппадокійської, до підлеглих йому єпископів
      9. Святого Василія (з 27-ї глави книги про святого духа) до блаженного Амфілохія
      10. Святого Василія, архиєпископа Кесарії Каппадокійської, з 29-ї глави того самого твору
    6. Канонічні відповіді святійшого Тимофія, єпископа Олександрійського, одного із ста п’ятдесяти отців, що були на константинопольському Соборі.
    7. Правило святого Григорія Богослова про те, які подобає читати книги Старого і Нового завіту
    8. Святого Амфілохія єпископа до Селевка про те, які книги приймаються
    9. Канонічне послання святого Григорія, єпископа Ниського, до Литоія, єпископа Мелітинського
    10. Правила Феофіла, архиєпископа Олександрійського, проголошені при настанні Святих Богоявлень у неділю.
    11. Настанова (архиєпископа Феофіла Олександрійського,) дана Амону.
    12. (Настанова Феофіла, архиєпископа Олександрійського,) до Афінгія єпископа, про так званих чистих
    13. (Настанова Феофіла, архиєпископа Олександрійського,) до Агафона єпископа
    14. (Настанова Феофіла, архиєпископа Олександрійського,) до Міни єпископа
    15. Правила святого отця нашого Кирила, архиєпископа Олександрійського.
      1. Канонічне послання до Домна, патріарха Антиохійського.
      2. (Послання Кирила, архиєпископа Олександрійського,) до єпископів, що у Лівії та Пентаполі
    16. Окружне послання Геннадія, патріарха Константинопольського, із ним Святого Собору, до усіх преосвященнійших митрополитів і до папи Римського
    17. Послання Тарасія, святійшого патріарха Константинополя, нового Рима, до Адріана папи стародавнього Рима
  9. Алфавітний покажчик
    1. А
    2. Б
    3. В
    4. Г
    5. Д
    6. Е
    7. Є
    8. Ж
    9. З
    10. І
    11. Ї
    12. К
    13. Л
    14. М
    15. Н
    16. О
    17. П
    18. Р
    19. С
    20. Т
    21. У
    22. Ф
    23. Х
    24. Ц
    25. Ч
    26. Ш
    27. Я

Символ віри. 318-ти святих отців Першого Вселенського Собору у місті Нікеї І 150-ти святих отців, Другого Вселенського Собору в Константинополі

Вірую в Єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого.

І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, що від Отця народився перше всіх віків. Світло від Світла, Бога Істинного від Бога Істинного, рожденного, несотворенного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося.

Він для нас, людей, і ради нашого спасіння зійшов з небес, і воплотився від Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком.

І розп’ятий був за нас при Понтії Пилаті, і страждав, і був похований.

І воскрес на третій день, як було написано.

І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця.

І знову прийде у славі судити живих і мертвих, і Царству Його не буде кінця.

І в Духа Святого, Господа Животворчого, що від Отця походить, що Йому з Отцем і Сином однакове поклоніння і однакова слава, що говорив через пророків.

В Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву.

Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів.

Чекаю воскресіння мертвих.

І життя будучого віку. Амінь.

Догмат 630-ти святих отців Четвертого Вселенського Собору в Халкидоні. Про дві природи в одній Іпостасі Господа нашого Ісуса Христа

Отже, наслідуючи святих отців, всі узгоджено навчаємо сповідувати одного і того ж Сина, Господа Нашого Ісуса Христа, досконалого в божестві, досконалого і в людині, істинного Бога, істинну людину, із розумної ж душі й тіла, одноістотного Отцю за божеством і того ж одноістотного нам за людською природою, у всьому подібного до нас, крім гріха, народженого перед віками від Отця за божеством, а в останні ці дні заради нас і заради нашого спасіння від Марії Діви Богородиці як людина, одного і того ж Христа, Сина, Господа єдинородного у двох єствах, незлитно, незмінно, нероздільно, нерозлучно пізнаного так, що поєднанням ніскільки не порушується відмінність двох природ, тим більше зберігається властивість кожної природи і з’єднується в одну Особу, в одну Іпостась, не у дві особи, яких розсікають чи розділяють, але одного і того ж Сина, Єдинородного, Бога Слова, Господа Ісуса Христа, як у давнину пророки навчали про Нього і як Сам Господь Ісус Христос навчив нас і як передав нам символ отців.

Догмат 170-ти Святих отців Шостого Вселенського Собору в Константинополі. Про дві волі й дії в Господі нашому Ісусі Христі

І дві істотні волі, чи бажання в Ньому, і дві істотні дії, нерозлучно, незмінно, нероздільно, незлитно, за вченням святих отців наших, — сповідуємо так само: Його ж два природні бажання не суперечливі, — щоб не було так, як навчають нечестиві єретики, — бо людська Його воля поступається, не суперечить (або не протиборствує), а підкоряється Його божественній і всемогутній волі.

Догмат 367-ти Святих отців Сьомого Вселенського Собору 787 року в Константинополі про іконошанування

Не вводячи нічого нового, ми недоторканними зберігаємо всі церковні передання, утверджені письмово чи не письмово, звідки й зображення іконописні, як ті, що не суперечать проповіді Євангельській, є корисними і служать нам утвердженням в істинному, а не в уявному втіленні Бога Слова. І те, що одними розкривається, іншими без сумніву сприймається. І ми, ніби маючи перед собою цю путь царську (Царя Небесного), наслідуючи божественне вчення святих отців і передання Кафоличної Церкви (бо знаємо, що Вона є повнотою Духа Святого, який живе в Ній), визначаємо, щоб святі та чесні ікони пропонувалися для поклоніння так само, як зображення чесного животворящого Хреста, чи будуть вони написані фарбами, чи виготовлені з мозаїки, чи будь-якої іншої речовини, і чи будуть знаходитися у святих церквах божих на освячених посудинах та одязі, на стінах і дошках, у будинках чи біля доріг, а також чи будуть це ікони Господа Ісуса Христа, чи Владичиці Богородиці, чи чесних ангелів і всіх святих і праведних мужів. Бо часто так буває, що через зображене на іконах, до яких звертаються очима, возносяться до первообразу і вшановують його цілуванням і шанобливим уклоном; але не є це істинним богопоклонінням, яке, за нашою вірою, належить віддавати Єдиному по природі божеству, тобто поклонятися за тим образом, як ми поклоняємося святому й животворящому Хресту й святому Євангелію, та іншим святиням, фіміамом віддаємо шану й поставленням свічок, за благочестивим звичаєм, який і був у давніх. Тому що шанування, яке образу ми віддаємо, до первообразу переходить, і хто іконі поклоняється, поклоняється істоті, яка чображена на ній. Таким чином утвердиться вчення святих отців наших, котре виражають передання Кафоличної Церкви, Яка від краю й до краю землі проповідує Євангеліє.

Правила святих апостолів

Правило 1

Єпископа нехай поставляють два або три єпископи.

(I Вс. Соб. правило 4; VII Вс. 3; Антиох. Соб. 12, 23; Лаод. 12; Сард. 6; Конст. 1; Карф. 13, 49, 50).

Правило 2

Пресвітера, диякона та інших причетників нехай поставляє один єпископ.

(Ап. пр. 26, 70; I Вс. 19; Трул. 33; VII Вс. 14; Гангр. 6; Лаод. 24, 26, 30; Вас. Вел. 51, 89).

Правило 3

Якщо єпископ, чи пресвітер, усупереч Господній постанові про жертву, принесе до вівтаря інші якісь речі, або мед, або молоко, або замість вина напій, приготований із чогось іншого, або птицю, або якусь тварину, або овочі, всупереч постанові, крім нових колосків, або винограду у належний час, нехай буде позбавлений священничого сану. І нехай же не буде дозволено приносити до вівтаря будь що інше, хіба що олію для лампади та фіміам під час святого Приношення.

(Ап. 4; Трул. 28, 32, 57, 99; Карф. 57).

Правило 4

Перші плоди інших овочів та фруктів нехай посилаються додому єпископові та пресвітерам, але не до вівтаря. Звісно, якщо єпископ та пресвітери розділять їх з дияконами та іншими причетниками.

(Ап. 3, 38, 41; Гангр. 7, 8; Карф. 37; Феоф. Ол-го 8).

Правило 5

Єпископ, пресвітер чи диякон нехай не виганяє своєї дружини під виглядом побожности. Якщо ж вижене, нехай буде відлучений від спілкування церковного, а якшо залишиться у цьому непохитно, то нехай буде позбавлений священничого сану.

(Трул. 12, 13, 48; I Вс. 3; Гангр. 1, 4, 9, 10; Карф. 4).

Правило 6

Єпископ, пресвітер чи диякон нехай не беруть на себе світських турбот. В іншому випадку нехай будуть позбавлені священного сану.

(Ап. 20, 81, 83; IV Вс. 3, 7; VII Вс. 10; Карф. 16; Двокр. 11).

Правило 7

Якщо хтось, — єпископ, пресвітер чи диякон святий день Пасхи раніше весняного рівнодення з юдеями святкувати буде, нехай буде позбавлений священного сану.

(Ап. 64, 70, 71; Трул. 11; Антиох. 1; Лаод. 37, 38; Карф. 51, 73, 106).

Правило 8

Якщо єпископ, чи пресвітер, чи диякон, чи хто небудь із духовенства, при звершенні Приношення не причаститься, нехай пояснить причину, і якщо буде поважна, нехай буде вибачений. Якщо ж не пояснить, нехай буде відлучений від спілкування церковного як той, чия провина нанесла шкоду народові, а на того хто звершував Приношення навів підозру, нібито неправильно звершував.

(Анкир. 1, 2; Петр. Ол-го.10).

Правило 9

Всіх вірних, що до церкви входять та слухають Писання, але на молитві та святому Причасті до кінця не бувають, як таких, котрі призводять до церковних безчинств, належить відлучати від церковного спілкування.

(Трул. 66, 80; Антиох. 2; Сард. 11).

Правило 10

Якщо хтось із відлученим від спілкування церковного помолиться, навіть якщо це було у домі: такий нехай буде відлучений.

(Ап. 11, 12, 32, 45, 48, 65; I Вс. 5; Антиох. 2; Карф. 9).

Правило 11

Якщо хтось, і по належить до кліру, із позбавленим священства буде молитися, нехай буде позбавлений сану і сам.

 (Ап. 28, Антиох. 4; Карф. 10).

Правило 12

Якщо якийсь клірик або мирянин відлучений від спілкування церковного, або недостойний був прийняття до кліру, переїхав і в іншому місті без представницької грамоти, прийнятий буде, нехай будуть відлучені, і той, хто прийняв, і той, кого прийняли.

(Ап. 13, 32, 33; ІV Вс. 11, 13; Трул. 17; Антиох. 6, 7, 8, 11; Лаод. 41, 42; Сард. 9; Карф. 23, 106).

Правило 13

Якщо хтось буде відлучений, нехай продовжиться йому відлучення як тому, що збрехав та обманув Церкву Божу.

(Ап. 12, 33; Трул. 17).

Правило 14

Не дозволяється єпископові залишати свою єпархію та до іншої переходити, хоч би багато хто переконував його, хіба що коли буде якась поважна причина, що спонукає його це зробити, через що він словом благочестя міг би тамтешнім вірним принести більшу користь. Але це не повинно бути із власного розсуду, а за судженням багатьох єпископів і внаслідок твердого переконання.

(Ап. 33; І Вс. 15;; ІІІ Вс. 5; Трул. 20; Антиох. 13, 16, 18, 21; Сард. 1, 2, 17; Карф. 48).

Правило 15

Якщо хто — пресвітер, чи диякон, чи взагалі хтось до кліру приписаний, покинувши своє місце служіння, на інше перейде, чи взагалі переселиться (в іншу область), і там буде жити без волі свого єпископа: такому наказуємо більше не служити, а особливо, коли свого єпископа, що його закликає повернутися назад, не послухає. Якщо і надалі залишиться у цьому непослусі, то нехай перебуває у спілкуванні (з тією церквою) як мирянин.

(І Вс. 15, 16; ІV Вс. 5, 10, 20, 23; Трул. 17, 18; Антиох. 3; Сард. 15, 16; Карф. 54, 90).

Правило 16

Єпископ же, у якого таким бути трапиться, якщо зневажить заборону їм священнодіяти, прийме їх як членів кліру, нехай буде відлучений як учитель безчинств.

(Ап. 15; I Вс. 15; Трул. 17; Антиох. 3).

Правило 17

Хто після святого Хрещення був двічі у шлюбі, або мав наложницю, той не може бути ні єпископом, ні пресвітером, ні дияконом, і взагалі належати до священничого чину.

(Ап. 18; Трул. 3; Вас. Вел. 12).

Правило 18

Хто одружений за вдовицею, чи за розлученою жінкою, чи з блудницею, чи за рабинею, чи за знеславленою жінкою (акторкою), не може бути єпископом, ні пресвітером, ні дияконом, і взагалі належати до священничого чину.

(Ап. 17; Трул. 3, 26; Вас. Вел. 27).

Правило 19

Хто був одружений за двома сестрами або за племінницею, не може належати до кліру.

(Трул. 26, 54; Неокес. 2; Вас. Вел. 23, 78, 87; Феофіла Ол-го. 5).

Правило 20

Хто із кліриків стане поручителем за кого-небудь, нехай буде позбавлений сану.

(Ап. 6, 81; IV Вс. 3, 30; Сард. 7; Карф. 75).

Правило 21

Скопець, якщо таким став через людське насильство, або у гонінні позбавлений чоловічих членів, або від народження такий, якщо достойний бути єпископом, нехай буде.

(Ап. 22, 23, 24; I Вс. 1; Двокр. 8).

Правило 22

Той, хто сам себе оскопив, нехай не буде прийнятий до кліру, бо є самогубцем та ворогом творіння Божого.

(Ап. 21, 23, 24; I Вс. 1; Двокр. 8).

Правило 23

Якщо хтось із кліриків оскопить себе самого, нехай буде позбавлений сану, бо убивцею є самого себе.

(Ап. 21, 22, 24; I Вс. 1; Двокр. 8).

Правило 24

Мирянин, що оскопив самого себе, нехай на три роки буде відлучений від таїнств, бо він зневажив своє життя.

(Ап. 21, 22, 23; I Вс. 1; Двокр. 8).

Правило 25

Єпископ, чи пресвітер, чи диякон, у блудодіянні, чи порушенні клятви, чи в крадіжці звинувачений, нехай буде позбавлений священничого сану, але від спілкування церковного нехай не буде відлучений. Бо у Писанні сказано: «біда вже не повториться» (Наум. 1, 9). Так чиниш і з іншими причетниками.

(Ап. 29, 30; I Вс. 9; Трул. 4, 21; Неокес. 1, 8; Карф. 27; Вас. Вел. 3, 32, 51, 70, 82).

Правило 26

Наказуємо, аби з тих, котрі вступили до кліру безшлюбними та захотіли одружитися, могли це зробити тільки читці та співці.

(Ап. 5, 51; IV Вс. 14; Трул. 3, 6, 13, 30; Анкир. 10; Неокес. 1; Карф. 16; Вас. Вел. 69).

Правило 27

Наказуємо єпископа, чи пресвітера, чи диякона, який б’є вірних, що грішать, або невірних, що образили їх, і через це хоче їх залякати, позбавляти священничого сану. Бо Господь зовсім не учив нас цього. Навпаки, «Коли Його лихословили, Він не лихословив взаємно; страждаючи, не погрожував, а передавав те Судді Праведному» (1 Пет. 2, 23).

(Двокр. 9).

Правило 28

Якщо хтось — єпископ, чи пресвітер, чи диякон, за явні провини справедливо позбавлений сану, насмілиться доторкнутися до служіння, дорученого йому колись: такого треба зовсім відлучити від Церкви.

(I Вс. 5; II Вс. 6; IV Вс. 29; Сард. 14; Антиох. 4, 12, 15; Карф. 29, 65; Вас. Вел. 88).

Правило 29

Якщо хтось — єпископ, чи пресвітер, чи диякон, за гроші це достоїнство отримає; нехай буде позбавлений сану — і він, і той хто поставив його, і від спілкування церковного повністю нехай відлучаться, як Симон Волхв був відлучений Петром.

(IV Вс. 2; Трул. 22, 23; VΙΙ Вс. 4, 5, 15, 19; Сард. 2; Вас. Вел. 90; Генадія Післ.; Тарасія Післ.).

Правило 30

Якщо якийсь єпископ, залучивши світських начальників, через них отримає в Церкві владу єпископську; нехай буде позбавлений сану і буде відлучений, а також усі, хто спілкується із ним.

(I Вс. 4; VII Вс. 3; Лаод. 13).

Правило 31

Якщо якийсь пресвітер, зневаживши власного єпископа, окремо буде збирати зібрання, і вівтар інший збудує, не викривши у суді свого єпископа в чомусь противному благочестю і правді: нехай буде позбавлений священничого сану як владолюбний, бо є крадієм влади. Так само нехай будуть позбавлені священства й інші клірики, які пристали до нього. Миряни ж нехай будуть відлучені від церковного спілкування. І це нехай буде після першого, другого та третього умовляння від єпископа.

(II Вс. 6; III Вс. 3; IV Вс. 18; Трул. 31, 34; Гангр. 6; Сард. 14; Антиох. 5; Карф. 10, 11; Двокр. 13, 14, 15).

Правило 32

Якщо якийсь пресвітер чи диякон від єпископа буде в забороні, не слід його до спілкування приймати іншому, але тільки тому, хто відлучив його. Хіба що станеться так, що єпископ, який відлучив його, помре.

(Ап. 12, 13, 16; I Вс. 5; II Вс. 6; Антиох. 6; Сард. 13; Карф. 11, 29, 133; Соф. 1).

Правило 33

Не приймати нікого з чужих єпископів, чи пресвітерів, чи дияконів без представницької грамоти; і, коли вона подана буде, ретельно її вивчити. Якщо будуть проповідники благочестя, нехай приймаються, якщо ж ні, подайте їм що потрібно, але у спілкування не приймайте, тому що багато буває підробок.

(Ап. 12, 13; IV Вс. 11, 13; Антиох. 7, 8; Лаод. 42; Карф. 23, 106).

Правило 34

Єпископам усякого народу слід знати першого у них, і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їхню владу не чинити без погодження з ним. Робити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії і місць (селищ) що належать до неї. Але і перший нічого нехай не робить без погодження з усіма, бо так виявиться однодумність, і прославиться Бог через Господа у Святому Духові, Отець, і Син, і Святий Дух.

(I Вс. 4, 6, 7; II Вс. 2, 3; III Вс. 8; IV Вс. 28; Трул. 36, 39; Антиох. 9).

Правило 35

Єпископ нехай не насмілюється поза межами своєї єпархії рукопокладати в містах і селах, йому не підпорядкованих. Якщо ж викритий буде у тому, що вчинив подібне без погодження із тими, в чиєму підпорядкуванні знаходяться ці міста і села, то нехай будуть позбавлені сану і він, і той, кого він поставив.

(I Вс. 15; II Вс. 2; III Вс. 8; IV Вс. 5; Трул. 17; Анкир. 13 Антиох. 13, 22; Сард. 3, 15; Карф. 48, 54).

Правило 36

Якщо хтось, бувши рукоположеним на єпископа, не прийме свого служіння і не буде опікуватися народом, дорученим йому, нехай буде заборонений, доки не прийме вказаного. Так само і пресвітер та диякон. Якщо ж піде туди, і не буде прийнятий, але не з власної волі, а через злобу народу, то нехай залишиться єпископом. На кліриків же того міста накласти заборону за те, що не навчали такого непокірного народу.

(I Вс. 16; IV Вс. 29; Трул. 37; Анкир. 18; Антиох. 17, 18; Двокр. 17; Кирила Ол-го. 1, 2, 3).

Правило 37

Двічі на рік нехай буває собор єпископів, і нехай міркують вони один з одним про догмати благочестя та вирішують церковні негаразди, якщо трапляться. Перший раз — у четверту неділю по П’ятидесятниці, вдруге — у жовтні, в двадцятий день.(( Пізніше, через певні обставини, були визначені інші часи для скликання соборів.))

(Ап. 34; I Вс. 5; II Вс. 2; ΙV Вс. 19; Трул. 8; VΙΙ Вс. 6; Антиох. 20; Лаод. 40; Карф. 18, 73).

Правило 38

Єпископ нехай опікується всіма церковними речами і розпоряджається ними як божий слуга. Але не дозволено йому привласнювати що — побудь з них чи дарувати своїм родичам те, що належить Богові. Що стосується незаможних, нехай подає їм як біднякам, але під цим приводом нехай не продає того, що належить Церкві.

(Ап. 41; IV Вс. 26; Трул. 35; VΙΙ Вс. 11, 12; Анкир. 15; Гангр. 7, 8; Антиох. 24, 25; Карф. 26, 33; Двокр. 7; Феоф. Ол-го. 10; Кирила Ол-го. 2).

Правило 39

Пресвітери і диякони без волі єпископа нехай нічого не звершують. Бо йому довірені люди Господні, і він дасть відповідь за їхні душі.

(Ап. 38, 40, 41; VII Вс. 12; Лаод. 57; Карф. 6, 7, 33).

Правило 40

Нехай усім відомо буде про майно, яке є власністю єпископа (якщо він має власне), і добре відомо про майно (церковне), Господнє, аби єпископ, помираючи, мав владу залишити власне кому захоче, і як захоче, аби під виглядом церковного не було розтрачене майно єпископа, який має іноді дружину та дітей, або родичів, або рабів. Бо справедливим це буде перед Богом і людьми, аби і Церква не понесла певної втрати через невідомість власності єпископської; щоб і у єпископа, або в його родичів, не було відібране майно до Церкви, або ж щоб близькі до нього люди не завели судової тяганини, і кончина його не супроводжувалася б ганьбою.      

(Ап. 38, 41; IV Вс. 22; Трул. 35; Антиох. 24; Карф. 22, 26, 81).

Правило 41

Наказуємо єпископу мати владу над церковним майном. Бо оскільки дорогоцінні людські душі мають бути йому довірені, то тим паче про кошти необхідно заповісти, аби він владою своєю усім розпоряджався, а тим що через пресвітерів та дияконів проситимуть, подавав зі страхом Божим та всякою побожністю. Також (якщо є потреба) і на необхідні потреби брав свої і братії; що подорожуючих приймає, аби ні в чому не мали нестатку. Бо закон Божий постановив, аби ті, котрі служать вівтарю, від вівтаря і харчувалися, так само і воїн ніколи не підніме зброї своєї на ворога на власних харчах.

(Ап. 38, 39; IV Вс. 26; VII Вс. 12; Антиох. 24, 25; Феоф. Ол-го. 10, 11; ; Кирила Ол-го 2).

Правило 42

Єпископ, або пресвітер, або диякон що має пристрасть до ігор чи пияцтва, або нехай припинить, або нехай буде позбавлений сану.

(Ап. 43, 54; Трул. 9, 50; VII Вс. 22; Лаод. 24, 55; Карф. 40, 60).

Правило 43

Іподиякон, або читець, або співець, що подібне чинить, або нехай припинить, або нехай буде відлучений. Так само і мирянин.

(Ап. 42, 54; Трул. 9, 50; VII Вс. 22; Лаод. 24, 55; Карф. 40, 60).

Правило 44

Єпископ, або пресвітер, або диякон, що вимагає від боржників відсотки, або нехай припинить, або нехай буде позбавлений сану.

(I Вс. 17; Трул. 10; Лаод. 4; Карф. 5, 16; Вас. Вел. 14; Григорія Ниськ. 6).

Правило 45

Єпископ, або пресвітер, або диякон, що із єретиками молився тільки, нехай буде відлученим. Але якщо дозволив їм робити що-небудь як служителям церкви, нехай буде позбавлений духовного сану.

(Ап. 10, 11, 46, 64; ІІІ Вс. 2, 4; Лаод. 6, 9, 32, 33, 34, 37; Тимоф. Ол-го 9).

Правило 46

Єпископа, або пресвітера, котрі прийняли хрещення єретиків, або жертву, наказуємо позбавляти сану. Бо «яка згода між Христом і Веліаром? Або яка співучасть вірного з невірним?» (2 Кор. 6, 15).(( Це правило Апостольське має відношення до тих єресей, котрі були в часи апостольські, і спотворювали найважливіші догмати віри про Бога Отця, і Сина, і Святого Духа, та про Боговтілення Сина Божого. Щодо єретиків пізніших часів, треба керуватися правилами: І Вс. С. Трул. 95; 19-те пр; Лаод. С. 7; Вас. Вел. 47.))

(Ап. 47, 68; I Вс. 19; II Вс. 7; Трул. 95; Лаод. 7, 8; Вас. Вел. 1, 47).

Правило 47

Якщо єпископ або пресвітер, знову охрестить того, хто отримав правильне хрещення, або якщо нечестивими оскверненого не охрестить, нехай буде позбавлений сану як той, хто насміхається з Христа і смерті Господньої, і не відрізняє священиків від лжесвящеників.

(Ап. 46, 49, 50; I Вс. 8, 19; II Вс. 7; Трул. 84, 95; Лаод. 32; Карф. 48, 72; Вас. Вел. 1, 47, 91).

Правило 48

Якщо якийсь мирянин, вигнавши свою дружину, одружиться з іншою, або з відкинутою іншим, нехай буде відлучений.

(Трул. 87, 93; Анкир. 20; Карф. 102; Вас. Вел. 9, 21, 35, 48, 77).

Правило 49

Якщо хтось, єпископ або пресвітер, не за Господнім установленням буде хрестити: в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, але в трьох безначальних, або в трьох синів, або в трьох утішителів, нехай буде позбавлений сану.

(Ап. 46, 47, 50, 68; II Вс. 7; Трул. 78, 84, 95, 96; Неокес. 12; Лаод. 47, 48; Карф. 45, 48, 72, 110; Вас. Вел. 1, 91).

Правило 50

Єпископ, або пресвітер, якщо звершить не три занурення єдиного Тайнодійства, але одне занурення, здійснене у смерть Господню, нехай буде позбавлений сану. Бо не сказав Господь, — у смерть мою хрестіть, але сказав: «йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мф. 28, 19).

(Ап. 46, 47, 49; II Вс. 7; Трул. 95; Неокес. 12; Лаод. 47; Карф. 47; Вас. Вел. 1, 91).

Правило 51

Якщо єпископ, або пресвітер, або диякон, чи взагалі хтось із священичого чину, відмовляється від шлюбу і м’яса і вина не заради подвигу отримання, а тому що гидує, забувши, що все дуже добре, і що Бог, створюючи людину, чоловіка та жінку створив їх, і таким чином богохульно обмовляє: творіння; або нехай виправиться, або нехай буде позбавлений священничого сану і відлучений від церкви. Так само і мирянин.

(Ап. 53, 66; IV Вс. 16; Трул. 13; Анкир. 14; Гангр. 1, 2, 4, 14, 21).

Правило 52

Якщо єпископ, або пресвітер, того хто навертається від гріха, не прийме, але відкине, нехай буде позбавлений священничого сану. Бо цим засмучує Христа, Який сказав: «так на небесах більше буде радости за одного грішника, що кається» (Лк. 15, 7).

(I Вс. 8; Трул. 43, 102; Вас. Вел. 74).

Правило 53

Якщо єпископ, або пресвітер, або диякон у святкові дні, не вживатиме м’яса і вина, гидуючи, а не заради подвигу аскези, нехай буде позбавлений сану, як спалений власною совістю і такий що став причиною для спокуси багатьох.

(Ап. 51, 66; Анкир. 14; Гангр. 2, 21).

Правило 54

Якщо хтось із кліриків буде викритий у тому, що їсть у корчмі, нехай буде відлучений, окрім випадків, коли у дорозі матиме потребу відпочити у готелі.

(Трул. 9; Лаод. 24; Карф. 40).

Правило 55

Якщо хтось із кліру образить єпископа, нехай буде позбавлений сану. «Бо, як написано: на начальника народу твого не лихослов»(Діян. 23, 5).

(Ап. 31, 39; IV Вс. 8; Трул. 34; Лаод. 57; Карф. 7).

Правило 56

Якщо хтось із причетників образить пресвітера або диякона, нехай буде відлучений від церковного спілкування.

(I Вс. 18; Трул. 7; Лаод. 20; Вас. Вел. 88).

Правило 57

Якщо хтось із кліриків з кульгавого, або з глухого, або з сліпого, або з хворого на ноги насміхатиметься, нехай буде відлучений. Так само і мирянин.

Правило 58

Єпископ, або пресвітер, який не дбає про причетників і про людей і не навчає їх благочестя, нехай буде відлучений. Якщо і надалі залишиться у цьому недбальстві і лінивстві, нехай буде позбавлений священства.

(Трул. 19; Сард. 11; Лаод. 19; Карф. 71, 121, 123).

Правило 59

Якщо хтось, єпископ, або пресвітер, або диякон комусь із кліриків, що бідують, не подасть необхідного, нехай буде відлучений. Закоснілий же у цьому, нехай буде позбавлений священства, як убивця брата свого.

(Ап. 4, 38, 41; Гангр. 7, 8; Карф. 37; Феоф. Ол-го 8).

Правило 60

Якщо хтось про підроблені книги єретиків, як про святі, вчитиме у церкві, на шкоду народу і клірикам, нехай буде позбавлений священства.

(Ап. 85; Трул. 63; VII Вс. 9; Лаод. 59, 60; Карф. 24; Афанасій Вел. Про свята. Григорій Богосл. Про книги Св. Письма. Амфілохія. Про книги Св. Письма).

Правило 61

Якщо вірний звинувачений буде у блуді, або в перелюбі, або в іншій якійсь забороненій справі, і викритий буде, до кліру нехай не приймається.

(Ап. 25; І Вс. 2, 9, 10; II Вс. 6; Трул. 33; Анкир. 12; Неокес. 1, 9, 12; Карф. 128, 129, 130; Вас. Вел. 89, Григорія Ниськ. 5, 6; Феоф. Ол-го 3, 6).

Правило 62

Якщо хтось із кліру, зі страху перед людиною юдеєм, чи елліном, чи єретиком, відречеться від імені Христового, нехай буде відлучений від Церкви. Якщо ж відречеться від імені служителя Церкви, нехай буде виключений з кліру, якщо ж покається, то нехай буде прийнятий як мирянин.

(1 Вс. 10; Анкир. 1, 2, 3, 12; Петра Ол-го 10,14; Афанасія Вел. Посл. до Руфініана;Феоф. Ол-го 2).

Правило 63

Якщо хтось, — єпископ, або пресвітер, або диякон, чи взагалі хто-небудь із священничого чину, буде їсти м’ясо з кров’ю тієї тварини, чи вбитої звіром, чи мертвечину, нехай буде позбавлений священства. Бо це закон заборонив (Діян. 15, 29). Якщо ж це вчинить мирянин, нехай буде відлучений.

(Трул. 67; Гангр. 2).

Правило 64

Якщо хтось із кліриків викритий буде у тому, що поститься у день Господній, чи у суботу, окрім єдиної тільки великої Суботи, нехай буде позбавлений сану. Якщо ж мирянин, нехай буде відлучений.(( Степінь полегшення посту в недільні та суботні дні, визначається церковним уставом, та виражається у наступному: дозволяється вино, олія і прийняття їжі після Літургії, без дотримання сухоядіння до третьої четверті дня.))

(Ап. 51, 53; IV Вс. 16; Трул. 13, 55; Анкир. 14; Гангр. 18, 21; Лаод. 29, 49, 51).

Правило 65

Якщо хтось із кліриків, або мирянин, в юдейську синагогу або єретичну увійде помолитися, нехай буде із священничого сану позбавлений, і відлучений від спілкування церковного.

(Ап. 7, 45, 70, 71; Трул. 11; Антиох. 1; Лаод. 6, 29, 33, 37, 38).

Правило 66

Якщо хтось із кліриків у сварці когось вдарить, і єдиним ударом уб’є, нехай буде позбавлений сану за зухвалість свою. Якщо це вчинить мирянин, нехай буде відлучений.

(Ап. 27; Двокр. 9, Анкир. 22, 23; Вас. Вел. 8, 54, 55, 56, 57; Григорія Ниськ. 5).

Правило 67

Якщо хтось, зґвалтувавши, незаручену дівчину тримає, нехай буде відлучений від спілкування церковного. Не дозволяти ж йому брати іншу, але повинен утримувати ту, котру обрав, навіть якби й була бідною.

(IV Вс. 27; Трул. 92, 98; Анкир. 11; Вас. Вел. 22, 25, 26, 30, 69).

Правило 68

Якщо хтось — єпископ, або пресвітер, або диякон, прийме від когось друге рукопокладання, нехай буде позбавлений священничого сану — і він, і той хто рукоположив його, хіба що цілком достовірно відомо буде, що від єретиків має рукопокладання. Тому що ні хрещеними, ні рукопокладеними від таких, ні вірними, ані служителями Церкви бути неможливо.

(Ап. 46, 47; І Вс. 8, 19; II Вс. 4; III Вс. 5; Лаод. 8, 32; Карф. 36, 48, 57, 68; Вас. Вел. 1, 3).

Правило 69

Якщо хтось — єпископ, або пресвітер, або диякон, або іподиякон, або читець, або співець, не поститься у святу Чотиридесятницю перед Пасхою, або у середу, або у п’ятницю, окрім послаблень через немочі тілесні, нехай буде позбавлений сану. Якщо ж мирянин, нехай буде відлучений.

(Трул. 29, 56, 89; Гангр. 19; Лаод. 49, 50, 51, 52; Діонисія Ол-го 1; Петра Ол-го 15; Тимофія Ол-го 8,10).

Правило 70

Якщо хтось — єпископ, або пресвітер, або диякон, чи хто-небудь з приписаних до кліру, поститися буде з юдеями, або святкуватиме з ними, або прийме від них дари з їхніх свят, як-от опрісноки або щось подібне, нехай буде позбавлений сану. Якщо ж це мирянин, нехай буде відлучений.

(Ап. 7, 64, 71; Трул. 11; Антиох. 1; Лаод. 29, 37, 38; Карф. 51, 73, 106).

Правило 71

Якщо якийсь християнин принесе єлей до жертовника язичницького або у синагогу юдейську в їхні свята, або запалить свічку, нехай буде відлучений від спілкування церковного.

(Ап. 7, 64, 70; Трул. 11, 94; Анкир. 7, 24; Антиох. 1; Лаод. 29, 37, 38, 39; Карф. 21).

Правило 72

Якщо хтось із причетників, або мирянин, із святої церкви вкраде віск або єлей, нехай буде відлучений від спілкування церковного, а те що взяв, нехай поверне вп’ятеро.

(Ап. 25, 38, 73; Антиох. 25; Двокр. 10; Григорія Ниськ. 8).

Правило 73

Посуд золотий або срібний освячений, або завісу, ніхто нехай не привласнює для власного вжитку, бо це беззаконня є. Якщо ж хтось викритий буде у цьому, нехай покарається відлученням.

(Ап. 25, 35; 72; Двокр. 10; Григорія Ниськ. 8; Кирила Ол-го 2).

Правило 74

Якщо єпископ людьми достойними довіри звинувачується у чомусь, обов’язково сам повинен бути покликаний єпископами; і якщо з’явиться і зізнається, або викритий буде, нехай визначиться єпитимія. Якщо ж бувши покликаним, не послухається, нехай буде покликаний вдруге через посланих до нього двох єпископів. Якщо ж і тоді не послухає, нехай буде покликаний втретє, через посланих до нього двох єпископів. Якщо ж і цього не поважаючи, знову не з’явиться, Собор на власний розсуд нехай прийме про нього рішення, аби не думав мати вигоду, уникаючи суду.

(Ап. 34, 37, 75; II Вс. 6; IV Вс. 9, 17, 19, 21; Трул. 8; Антиох. 14, 15, 20; Лаод. 40; Сард. 4; Карф. 8, 10, 11, 12, 15, 18, 19, 59, 104, 107, 128, 129, 130, 132; Двокр. 13; Феоф. Ол-го 9).

Правило 75

У свідки проти єпископа не приймати єретика, але і вірного одного не достатньо. Але «щоб устами двох або трьох свідків підтвердилося кожне слово» (Мф. 18, 16).

(І Вс. 2; II Вс. 6; Карф. 59, 131, 132; Феоф, Ол-го 9).

Правило 76

Не личить єпископу на догоду братові, або синові, чи іншому родичеві, поставляти в достоїнство єпископське кого захоче. Бо не є праведним робити спадкоємців єпископства, і власність Божу давати у дар людській пристрасті. Бо не можна Церкву Божу віддавати під владу спадкоємців. Якщо ж хтось вчинить подібне, поставлення нехай недійсним буде, сам же нехай відлученням покараним буде.

(Ап. 1, 30; І Вс. 4; VII Вс. 3; Антиох. 19, 23; Карф. 22, 49).

Правило 77

Якщо хтось позбавлений ока, чи у ногах ушкоджений, але достойний бути єпископом, нехай буде. Бо тілесний недолік не осквернює його, але душевна скверна.

(Ап. 22, 23, 25, 29, 78, 80; І Вс. 2, 9, 10; IV Вс. 2; Трул. 10, 22, 23; VII Вс. 4, 5, 15, 19; Неокес. 1, 9; Лаод. 4,12; Карф. 5, 15, 16, 45, 63; Двокр. 8; Вас. Вел. 61, 64, 82, 90; Григорія Ниськ. 5, 6).

Правило 78

Глухий же і сліпий нехай не буде єпископом, не тому, що ніби осквернений, але щоб не було перешкод у справах церковних.

(Ап. 22, 23, 25, 29, 77, 80; І Вс. 2, 9, 10; IV Вс. 2; Трул. 10, 22, 23; VII Вс. 4, 5, 15, 19; Лаод. 4, 12; Карф. 5, 15, 16, 45, 63; Двокр. 8; Вас. Вел. 61, 64, 82, 90; Григорія Ниськ. 5, 6).

Правило 79

Якщо хтось демона має, нехай не буде прийнятий до кліру, навіть з вірними нехай не молиться. Коли ж звільниться, нехай прийнятий буде з вірними, і якщо достойний, то і до кліру.

(Трул. 60; Тимофія Ол-го. 2, 3, 4, 14).

Правило 80

Того, хто від язичницького життя прийшов і охрестився, чи від порочного способу життя навернувся, неправильно одразу поставляти у єпископи. Бо несправедливо невипробуваному ще одразу бути учителем інших, хіба що тільки з благодаті Божої це влаштується.

(І Вс. 2; VII Вс. 2; Неокес 12; Лаод. 3, 12; Сард. 10; Двокр. 17; Кирила Ол-го 4).

Правило 81

Ми сказали, що не личить єпископу чи пресвітеру вдаватися до цивільного керівництва, але постійно перебувати при справах церковних. Або нехай буде переконаний не робити цього, або нехай буде позбавлений сану. Тому що, за заповіддю Господньою, «Ніхто не може двом господарям служити» (Мф. 6, 24).

(Ап. 6, 20, 83; IV Вс. 3, 7; VII Вс. 10; Карф. 16; Двокр. 11).

Правило 82

Не дозволяється до кліру приймати рабів без згоди господарів їхніх, аби не засмучувати їх, бо через це у домах бувають розлади. Якщо ж і виявиться раб достойним бути поставленим на ступінь церковну, яким виявився і наш Онисим, і господарі виявивши благу волю, звільнять і з дому відпустять, то нехай буде поставлений.

(Ап. 6, 81, 83; IV Вс. 4; Трул. 85; Гангр. 3; Карф. 64, 82).

Правило 83

Єпископ, або пресвітер, або диякон, які у військовій справі вправляються, і хочуть утримати дві речі, тобто, римське начальство і священичу посаду, нехай будуть позбавлені священничого сану. Бо «кесареве кесареві, а Боже — Богові» (Мф. 22, 21).

(Ап. 6, 81; IV Вс. 3, 7; VII Вс. 10; Карф. 16; Двокр. 11; Вас. Вел. 55).

Правило 84

Якщо хтось вчинить прикрість цареві або князеві несправедливо, нехай понесе покарання. І якщо такий виявиться кліриком, нехай буде позбавлений священничого сану; якщо ж мирянин, нехай буде відлучений від спілкування церковного.

(Ап. 55, 56).

Правило 85

Для всіх вас, хто належить до кліру і мирян, шанованими і святими нехай будуть книги: Старого Завіту, Мойсеєвих п’ять: Буття, Вихід, Левит, Числа, Второзаконня. Ісуса сина Навина одна. Книга суддів Ізраїлевих одна. Руфі одна. Царств чотири. Паралипоменон (тобто залишків від книги днів) дві. Ездри дві. Есфирі одна. Маккавейських три. Іова одна. Псалтир одна. Соломонових три: Притчі, Еклезіаста, (або проповідника), Пісня пісень. Пророків дванадцять. Ісаї одна. Єремії одна. Єзекиїля одна. Одна Даниїла. До цього треба додати заувагу, аби юнаки ваші вивчали премудрість багатовченого Сираха. Наші ж, тобто Нового Завіту, Євангелія чотири: Матфея, Марка, Луки, Іоана. Павлових послань чотирнадцять. Петра послань два. Іоана три. Якова одне. Іуди одне. Климента послань два. І постанови вам, єпископам, мною, Климентом, написані у восьми книгах (котрі не личить обнародувати перед усіма заради того, що є у них таємничого). І Діяння святих апостолів.1

(Ап. 60; Трул. 2; Лаод. 60; Карф. 24; Афанасія Вел. Про свята. Григорія Богосл. Про книги Св. Письма. Амфілохія. Про книги Св. Письма).

Правила Вселенських Соборів

Правила 318-ти святих отців прийнятих на першому Вселенському Соборі в 325-му році у Нікеї

Правило 1

Якщо у когось через хворобу відняті лікарями члени, або хто варварами оскоплений, такий нехай перебуває у клірі. Якщо ж, будучи здоровим, сам себе оскопив, такого, навіть якщо і до кліру зарахований був, належить виключити, і від нині нікого з таких не слід поставляти. Але, як зрозуміло, це сказано про тих, що діють із наміром і насмілюються оскоплювати самих себе; так і навпаки, якщо деякі оскоплені варварами або господарями, а в іншому виявляться достойними, таких до кліру правило допускає.

(Ап. 21, 22, 23, 24; Двокр. 8).

Правило 2

Оскільки через потребу, чи за іншими намірами людей, багато що сталося не за правилом церковним, так що людей, які ще недавно від язичницького життя до віри навернулися і короткий час були оголошеними, дуже швидко до духовної купелі приводять, і одразу після хрещення зводять на єпископство чи пресвітерство, тому визнано за благо, аби надалі нічого подібного не було. Оскільки і оголошеному потрібен час, і після хрещення потрібне подальше випробування. Бо ясно писання апостольське говорить: «Не повинен бути з новонавернених, щоб не загордився і не потрапив на осуд і в тенета диявола» (1 Тим. 3, 6). Якщо ж, протягом часу, душевний якийсь гріх виявлений буде у якійсь особі, і викритий буде двома або трьома свідками, такий нехай буде виключений з кліру. А котрий чинить усупереч цьому, як той, хто насмілюється опиратися Великому Собору, піддає себе небезпеці виключення з кліру.

(Ап. 61, 75, 80; І Вс. 9; Неокес. 9, 10; Лаод. 3; Сард. 10; Двокр. 17; Вас. Вел. 89; Григорія Ниськ. 1, 4).

Правило 3

Великий Собор без винятку постановив, аби ні єпископу, ні пресвітеру, ні диякону, і взагалі нікому з тих, що перебувають у клірі, не дозволялося мати у домі сторонню жінку, хіба що матір, або сестру, або тітку, або тільки тих осіб, які поза всякою підозрою.

(Ап. 5, 26; Трул. 5, 12, 13; VII Вс. 18, 22; Анкир. 19; Карф. 3, 4, 25, 38, 70; Вас. Вел. 88).

Правило 4

Єпископа поставляти найбільш правильно годиться всім тієї області єпископам. Якщо ж це незручно, або через якусь потребу, або через далеку дорогу: то в усякому разі троє в одне місце нехай зберуться, а відсутні нехай виявлять свою згоду за допомогою листів, і тоді звершувати рукопокладання. Затверджувати ж такі дії в кожній області належить її митрополиту.

(Ап. 1; VII Вс. 3; Антиох. 19, 23; Лаод. 12; Сард. 6; Двокр. 1; Карф. 13, 49, 50).

Правило 5

Про тих, кого єпископи, по кожній єпархії, позбавили церковного спілкування, чи належать вони до кліру, чи до розряду мирян, стосовно до них керуватися правилом, яким постановлено, аби відлучені одними, не були прийняті іншими. Проте нехай буде вивчено, чи не з малодушности, або через сварки, чи через інше якесь невдоволення єпископа, підпали вони під відлучення. Отже, щоб про це могло відбутися пристойне дослідження, визнано за благо, аби у кожній області двічі на рік були Собори: щоб усі єпископи області взагалі, зібравшись у одне місце, розглядали такі непорозуміння; і таким чином ті, хто насправді виявляться неправедними перед своїм єпископом, обґрунтовано усіма були визнані недостойними спілкування, аж поки зібрання єпископів не заблагорозсудить ухвалити про них більш поблажливе рішення. Собори ж нехай бувають: один перед Чотиридесятницею, аби після припинення всяких невдоволень чистий дар приносився Богу, а другий десь восени.

(Ап. 12, 13, 16, 32, 33, 34, 37; II Вс. 2, 6; IV Вс. 11, 13, 19; Трул. 17; VII Вс. 6; Антиох. 6, 7, 8, 11, 20; Лаод. 40, 41, 42; Сард. 9, 13; Карф. 11, 18, 23, 29, 73, 106; Соф. 1).

Правило 6

Нехай зберігаються стародавні звичаї, прийняті в Єгипті, і в Лівії, і в Пентаполі, аби Олександрійський єпископ мав владу над усіма ними. Оскільки і Римському єпископу це звично. Так само в Антиохії і в інших областях нехай зберігаються перевага церков. Взагалі ж нехай буде відомо таке: якщо хтось без дозволу митрополита буде єпископом поставлений, про такого Великий Собор визначив, що він не повинен бути єпископом. Якщо ж спільне всіх обрання буде благосприйнятним та згідним із правилом церковним, але два або три, через власну суперечливість, будуть противитися цьому, нехай має перевагу думка більшої кількості тих, що обирають. 

(Ап. 34; I Вс. 4; II Вс. 2, 3; III Вс. 8; IV Вс. 28; Трул. 36; Антиох. 9, 16, 19; Карф. 13).

Правило 7

Оскільки утвердився звичай, і давнє передання, аби шанувати єпископа, що перебуває в Елії (Єрусалимі), то нехай він має послідовність честі, із збереженням достоїнства, наданого митрополії.

(Ап. 34; II Вс. 2; IV Вс. 12; Трул. 36; Антиох. 19).

Правило 8

Про тих, які колись самі себе називали чистими(( Чистими називали себе єретики, які були послідовниками пресвітера Римської Церкви Новата, котрий навчав, що відпавших під час гонінь та двошлюбних до покаяння не допускати і в спілкування церковне не приймати, і в таких гордих і в не чоловіколюбних судженнях покладали чистоту своєї віри.)), але приєднуються до Кафоличної і Апостольської Церкви, благоугодно Святому і Великому Собору, нехай, після покладення на них рук, перебувають вони у клірі. Перш за все їм належить письмово сповідати, що приєднуються і наслідувати будуть визначенням Кафоличної і Апостольської Церкви, тобто, будуть у спілкуванні церковному і з двоєженцями, і з відпалими під час гонінь, для котрих і час покаяння встановлено, і термін прощення визначений. Потрібно, аби вони у всьому наслідували визначенням Кафоличної Церкви. І таким чином, у селах, чи у містах, всі, хто виявиться із кліриків, виявляться рукоположеними тільки із них одних, нехай залишаються у тому ж чині. Але ж там, де є єпископ Кафоличної Церкви, деякі з них навернуться до Церкви; правильним буде, якщо єпископ Православної Церкви матиме єпископське достоїнство, а той, хто іменується єпископом у так званих чистих, пресвітерську матиме честь; хіба що місцевий єпископ розсудить за благо, аби і той брав участь у честі імені єпископського. Якщо ж йому це невгодним буде, то для видимого зарахування такого до кліру нехай встановить для нього місце хорєпископа, або пресвітера, аби не було двох єпископів у місті.

(Ап. 68; II Вс. 7; Трул. 95; VII Вс. 14; Анкир. 13; Неокес. 14; Антиох. 8,10; Сард. 6; Карф. 47, 57, 66, 69, 99; Вас. Вел. 1, 47, 89; Феоф. Ол-го 12).

Правило 9

Якщо декотрі без випробування були поставлені у пресвітери, чи хоча під час випробовування сповідали свої гріхи, але після цього, всупереч правилу люди вчинили, і рукоположили їх, то правило (Ап. 25) таких до священнослужіння не допускає. Бо Кафолична Церква неодмінно вимагає непорочності (1 Тим. 3, 2).

(Ап. 25, 61;І Вс. 2, 10; Неокес. 9, 10; Двокр. 17; Феоф. Ол-го 3, 5, 6; Вас. Вел. 89).

Правило 10

Якщо деякі із відпалих зараховані до кліру через незнання або з відома тих, що поставляли то це не послабляє сили церковного правила. Бо таких, після дізнання, позбавляють священничого сану.

(Ап. 62; І Вс. 9; Анкир. 1, 2, 3, 9, 12; Петра Ол-го 10; Вас. Вел. 73; Григорія Ниськ. 2).

Правило 11

Про тих, що відступили від віри, не з примусу, або не з причини відібрання маєтків, чи небезпеки, або чогось подібного, як те сталося під час гоніння Лікінієвого, Собор постановив виявляти до них милість, навіть якщо і не заслуговують людинолюбства. Які із них щиро покаються, ті три роки проведуть разом з тими, що слухають Писання, як вірні; і сім років нехай припадають у церкві, просячи прощення; два ж роки будуть брати участь із народом у молитвах, окрім причастя Святих Таїн.

(Ап. 62; І Вс. 12, 13, 14; Анкир. 4, 5, 6, 7, 8, 9, 21; Лаод. 2, 19; Карф. 43; Григорія Неок. 2, 11; Вас. Вел. 73, 75, 81, 84; Петра Ол-го 2, 3; Григорія Ниськ. 2).

Правило 12

Благодаттю прикликані до сповідання віри, (вони) явили перший порив ревности, і зняли військові обладунки, але потім, як пси, що повернулися на свою блювотину, так що деякі (з них) і срібло використовували і дари різні, домоглися відновлення у військовому чині: такі десять років нехай припадають у церкві, просячи прощення, після трьохрічного слухання Писань у притворі. У ставленні до всіх них треба брати до уваги їхню побожність та спосіб покаяння. Бо деякі, зі страхом, і сльозами, і терпінням, і милостинями покаяння являють справою, а не тільки зовнішньо: тих, коли мине певний час слухання, правильним буде прийняти до участі у молитвах. Навіть дозволено єпископу прийняти щодо них і більш людинолюбне рішення. А ті, що байдуже ставляться до свого гріхопадіння і певну ступінь повернення до церкви визнають для себе достатньою для навернення, нехай виконують повний термін покаяння.

(Ап. 68, 83; І Вс. 11, 13, 14; Трул. 102; Анкир. 4, 5, 6, 7, 8, 9, 21; Лаод. 2, 19; Карф. 23; Григорія Неок. 2, 11; Петра Ол-го 2, 3; Вас. Вел. 3, 73, 74, 75, 81, 84; Григорія Ниськ. 2, 4, 5).

Правило 13

Щодо тих, які перебувають при смерті, нехай і тепер виконується давній закон і правило, аби той, хто відходить, не був позбавлений останньої і найпотрібнішої настанови. Якщо ж втративши надію на життя і сподобившись Причастя, знову до життя повернеться, нехай буде між тими, хто бере участь тільки у молитві. Взагалі всякому, що помирає, хто б не був, якщо просить причастя Святих Таїн, з випробування єпископа, нехай подаються Святі Дари.

(Ап. 52; І Вс. 11, 12; Анкир. 6, 22; Неокес. 2; Карф. 7; Вас. Вел. 73; Григорія Ниськ. 2, 5).

Правило 14

Щодо оголошених і відпалих, вгодно Святому і Великому Собору, аби вони три роки тільки були між тими, що слухають Писання, а потім молилися з оголошеними.

(І Вс. 2, 11, 12, 13; Трул. 96; Неокес. 5; Лаод. 19; Вас. Вел. 20; Тимофія Ол-го 4, 6; Кирила Ол-го 5).

Правило 15

З причини багатьох смут і заворушень, що відбуваються, розсудили за благо повністю припинити звичай, який усупереч апостольському правилу встановився у деяких місцях: аби з міста в місто не переходив ні єпископ, ні пресвітер, ні диякон. Якщо ж хтось, після цієї постанови Святого і Великого собору, подібне вчинив, зробить з собою подібну справу, розпорядження нехай буде зовсім недійсним, і той що перейшов, нехай буде повернений у церкву, для якої був рукоположений у єпископа, чи пресвітера, чи диякона. 

(Ап. 14, 15; II Вс. 5, 6, 10, 20; Трул. 18; Антиох. 3, 13, 16, 21; Сард. 1, 2, 3, 12, 16; Карф. 48, 54, 65, 71, 90).

Правило 16

Якщо деякі пресвітери, або диякони, чи взагалі хто-небудь із зарахованих до кліру, необачно, не маючи перед очима страху Божого і церковного правила (Ап. 15) не знаючи, відійдуть від власної церкви, такі не повинні прийматися до іншої церкви; слід вжити усіх заходів, аби вони повернулися до своєї парафії, і якщо залишаться упертими, належить позбавити їх церковного спілкування. Так само, якщо хтось насмілиться чужого причетника до себе переманити і у своїй церкві без погодження з тим єпископом, від котрого той ухилився, рукоположити, нехай буде недійсним таке рукопокладання.

(Ап. 14, 15, 16; І Вс. 15; IV Вс. 5, 10, 20, 23; Трул. 17, 18, 20; Антиох. 3, 21; Сард. 1, 2, 13, 15, 16; Карф. 54, 80, 90).

Правило 17

Оскільки багато хто із кліриків, користолюбності і грошолюбності віддані, забули Божественне Писання, яке говорить: «Ніхто не дає срібла свого на нечесний прибуток» (Пс. 14, 5), і, позичаючи, вимагають відсотків, розсудив Святий і Великий Собор, аби, якщо після цього визначення виявиться хтось, хто бере відсотки із даного у борг, або по-інакшому поверне справу, або вимагатиме половини від прибутків, або придумав що-небудь інше заради ганебного користолюбства, такого виключити з кліру і позбавити духовного сану.

(Ап. 44; Трул. 10; VII Вс. 19; Лаод. 4; Карф. 5, 16; Вас. Вел. 2, 14; Григорія Неокес. 3; Григорія Ниськ. 6).

Правило 18

Дійшло до Святого і Великого Собору, що у деяких містах і селах диякони дають пресвітерам Євхаристію, тоді як ні правила, ні звичай ніде не говорять, щоб той, хто не має влади приносити, давав тим, хто приносить Тіло Христове. Також стало відомим і те, що навіть деякі з дияконів, і раніше єпископів, приступають до Євхаристії. Все це нехай припиниться, і диякони нехай перебувають у своєму званні, знаючи, що вони є служителями єпископів і нижчі за пресвітерів. Євхаристію ж нехай приймають за порядком після пресвітерів, яка дається їм єпископом, чи пресвітером. Але навіть сидіти серед пресвітерів дияконам не дозволено. Бо це є не за правилом, і суперечить порядку. Якщо ж хтось і після цього визначення не побажає бути слухняним, нехай припиниться його дияконство.

(Ап. 15, 39; I Вс. 15; Трул. 7, 16; Антиох. 5; Лаод. 20).

Правило 19

Про тих, що були павліанами, але потім навернулися до Кафоличної Церкви, приймається постанова, аби вони всі взагалі знову були охрещені. Якщо ж деякі в минулому до кліру належали, такі, явившись безпорочними і без недоліків, після перехрещування, нехай будуть рукопокладені єпископом Кафоличної Церкви. Якщо ж випробування виявить їх нездатними до священства, належить їм бути виключеними з священного чину. Так само і стосовно до дияконис, і всіх взагалі зарахованих до кліру, той самий спосіб діяння нехай буде дотриманий. А дияконисами ми назвали тих, котрі через одежі такими сприймаються, бо взагалі не мають ніякого рукоположення, так що однозначно можуть бути зараховані до мирян.

(Ап. 46, 41, 49; Трул. 95; Карф. 6, 126; Вас. Вел. 1).

Правило 20

Оскільки є деякі, що стають навколішки в день Господній і в дні П’ятдесятниці, то, аби в усіх єпархіях все однаково дотримано було, вгодно було Святому  Собору, нехай стоячи приносять молитви Богові.

(Ап. 66; Трул. 66, 90; Гангр. 18; Лаод. 29; Петра Ол-го 15; Вас. Вел. 91; Феоф. Ол-го 1).

Правила 150-ти святих отців, прийняті на другому Вселенському Соборі в 381-му році у Константинополі.

Правило 1

Святі отці, які зібралися у Константинополі, визначили: нехай не скасовується Символ віри трьохсот вісімдесяти отців, які були на Соборі у Нікеї, що у Вифинії, але нехай перебуває він незмінно і нехай піддається анафемі усяка єресь, а саме: єресь євноміан, аномеїв, аріан або євдоксіан, напіваріан або духоборців, савеліан, маркеліан, фотиніан і аполінаріан.

(ІІ Вс. 7; Трул. 1, 75; Гангр. 21; Лаод. 7, 8; Карф. 2; Вас. Вел. 1).

Правило 2

Єпархіальні єпископи нехай не поширюють своєї влади на церкви поза межами своєї області, і нехай не змішують церков, але, згідно з правилами, Олександрійський єпископ нехай керує тільки Єгипетськими церквами; єпископи східні нехай керують тільки на Сході, зі збереженням переваг Антиохійської церкви, визнаних Нікейськими правилами; також єпископи області Асійської нехай керують тільки в Асії; єпископи понтійські нехай мають у своєму віданні справи тільки Понтійської області, фракійські — тільки Фракії. Не бувши запрошеними, єпископи нехай не переходять межі своєї області для рукопокладання або якогось іншого церковного розпорядження. При збереженні ж вищенаписаного правила про церковні області, явним є, що справами кожної області керувати буде Собор тієї ж області, як визначено у Нікеї. Церкви ж Божі в іноплемінних народів, мають бути керовані за звичаєм, якого донині дотримувалися, від отців.

(Ап. 34, 37; I Вс. 4, 5, 6, 7; II Вс. 3; III Вс. 8; IV Вс. 17, 19, 28; Трул. 8, 25, 36, 38, 39; VII Вс. 3, 6; Антиох. 9, 16, 18, 19, 20, 23; Лаод. 40; Карф. 11, 13, 18, 26, 34, 73, 76, 95, 98, 120; Сард. 3; Двокр. 14).

Правило 3

Константинопольський єпископ нехай має переваги честі після Римського єпископа, тому що це місто є новий Рим.

(IV Вс. 28; Трул. 36).

Правило 4

Про Максима Кініка, і про вчинені ним безчинства у Константинополі: оскільки Максим не був і не є єпископом, отже поставлені ним на який би то не було священичий ступінь, і зроблене для нього, і зроблене ним, усе нікчемне.

Правило 5

Щодо сувою західних(( Під сувоєм західних єпископів, маються на увазі постанови Сардикійського Собору, якими визнається і підтверджуються Нікейський Символ віри.)): приймаємо і сущих в Антиохії, котрі сповідують єдине Божество Отця, і Сина, і Святого Духа.

(II Вс. 1; Трул. 1; Карф. 1, 2).

Правило 6

Оскільки багато хто, бажаючи внести збентеження та порушити церковне благочиння, вороже і наклепницьки видумують на православних єпископів, що керують церквами, якісь провини, і не з іншим якимось наміром, а тільки аби потьмарити добру славу священиків, і вчинити сум’яття серед мирного народу; заради того Святий Собор єпископів, що зібралися в Константинополі, визнав за справедливе: обвинувачів не допускати без вивчення, як не дозволяти всякому висувати звинувачення проти керівників церкви, але і не всім забороняти. Але якщо хтось проти єпископа висуне якусь власну, тобто, приватну скаргу, як-от, щодо посягання на його майно, або про якусь іншу неправду, яку потерпіли від нього, при таких звинуваченнях не брати до уваги ані особи обвинувача, ані його віри. Бо належить усіляко, і совісті єпископа бути вільною, і тому, хто оголосив себе ображеним, знайти правосуддя, якої б він не був віри. Якщо ж висунута на єпископа провина буде церковною, тоді належить вивчити особу позивача. І, по-перше, не дозволяти єретикам приносити обвинувачень на єпископів у справах церковних. Єретиками ж називаємо як тих, котрі здавна були оголошені чужими Церкві, так і тих, які після того нами анафемі піддані; крім же цього і тих, які хоч і прикидаються, ніби віру нашу правильно сповідують, але котрі відділилися, та проти наших правильно поставлених єпископів зібрання збирають. Також, якщо хтось із тих, що належать до Церкви, за якісь провини, раніше були засуджені і позбавлені сану, або у забороні знаходяться, або із стану мирян: цим також хай не буде дозволено звинувачувати єпископа, аж поки не очистять себе від звинувачення, під яке підпали самі. Так само і від тих, на яких самих попередньо було зведено звинувачення, доноси на єпископа або на інших з кліриків можуть прийматися не раніше, ніж коли повністю доведуть свою невинність щодо висунутих проти них звинувачень. Якщо ж декотрі, не будучи ні єретиками, ані відлученими від спілкування церковного, ні засудженими, ані попередньо звинуваченими у якихось злочинах, скажуть, що мають щось донести на єпископа у церковних справах, таким Святий Собор наказує, по-перше, представити свої звинувачення всім єпископам області, і перед ними підтвердити доказами свої звинувачення на єпископа. Якщо ж єпископи суміжніх єпархій, понад усяке сподівання, не в змозі будуть відновити порядок щодо висунутих на єпископа звинувачень, тоді обвинувачі нехай приступлять до більшого Собору єпископів великої області, скликаних з цієї причини. Але не раніше можуть вони наполягти на своєму звинуваченні, ніж дадуть письмове зобов’язання понести однакове покарання з обвинуваченим, якщо по ходу справи виявляться наклепниками обвинувачуваного єпископа. Але якщо хтось, після попереднього розгляду, зневаживши прийняте рішення, насмілиться чи цареві поскаржитися, чи до цивільних судів, чи турбувати Вселенський Собор, ображаючи цим честь усіх єпископів області, такий в майбутьньому зовсім нехай не буде прийнятим зі своєю скаргою, як той, хто наніс образу правилам і порушив церковне благочиння.

(Ап. 34, 37, 74, 75; IV Вс. 9, 17, 19, 21; Трул. 8; Антиох. 14, 15, 20; Лаод. 40; Сард. 4; Карф. 8, 10, 11, 12, 15, 18, 19, 59, 104, 107, 128, 129, 130, 132; Двокр. 13; Феоф. Ол-го. 9).

Правило 7

Тих, хто приєднується до православ’я і до частини спасаємих з єретиків, приймаємо за таким чиноположенням та звичаєм. Аріан, македоніан, савватіан та наватіан, котрі називають себе чистими і кращими, чотиридесятників, або тетрадитів, і аполінаристів, коли вони дають рукописання і проклинають усяку єресь, котра мудрує не так, як вчить Свята Божа Кафолична і Апостольська церква, приймаємо, запечатуючи, тобто, помазуючи Святим миром, по-перше, чоло, потім очі, і ніздрі, і вуста, і вуха, і, запечатуючи їх, говоримо: «печать дару Духа Святого». Євноміан же, що через єдинократне занурення хрестяться, і монтаністів, котрих називают тут фригами, і савеліан, що дотримуються думки про синоотцівство та інше нетерпиме творять, і всіх інших єретиків2, усіх, котрі із них бажають приєднаними бути до православ’я, приймаємо як язичників. В перший день робимо їх християнами, в другий — оголошеними, потім у третій день заклинаємо їх, з трикратним дуновенням в лице й у вуха: і так оголошуємо їх, і змушуємо перебувати в церкві, і слухати Писання, і тоді вже хрестимо їх.

(Ап 46, 47, 68; І Вс. 8, 19; Трул. 95; Лаод. 7, 8; Карф. 57; Вас. Вел. 1, 5, 47).

Правила 200-ті святих отців прийняті на Третьому Вселенському Соборі в 431-му році у Ефесі.

Правило 1

Оскільки належало і тим, хто не присутній був на святому Соборі, а залишався на своєму місці, чи у місті, з якоїсь причини, чи церковної, чи тілесної, аби не залишитися у невіданні про те, що на ньому постановлено: то сповіщаємо вашу святість і любов про те, що, коли якийсь митрополит області, відступивши від святого і Вселенського Собору, долучився до відступницького зібрання, або після цього долучиться, чи Келестієве вчення прийняв, або прийме, такий проти єпископів своєї области взагалі нічого не може робити, бо з цього часу Собором від усякого спілкування церковного уже відлучений і не є єпископом. А ще й суду тих самих єпископів области й навколишніх митрополитів, що православно мудрують, підлягатиме для повного виключення його з єпископського сану.

Правило 2

Якщо ж деякі єпархіальні єпископи не були присутніми на святому Соборі, а брали участь у відступленнях, або спокусяться брати участь, або, підписавши відлучення Несторія, перейшли до відступницького зібрання: то таким, за постановою святого Собору, бути зовсім відчуженими від священства і позбавленими свого сану.

Правило 3

Якщо ж декого із зарахованих до кліру, у якомусь місті чи селі, Несторієм і його спільниками за православне сповідання віри позбавлено священства, таким ми надали право повернути свій сан. І взагалі наказуємо, аби однодумні з Православним і Вселенським собором члени кліру взагалі ніяким чином не підпорядковувалися єпископам, що відступили або відступають від православ’я.

Правило 4

Якщо дехто з кліру відступить, і насмілиться осібно або привселюдно дотримуватися Несторієвого або Келестієвого вчення, святий Собор визнав за справедливе і цим бути позбавленими священничого сану.

Правило 5

Якщо декотрі за непристойні справи засуджені святим Собором, або власними єпископами: Несторій же та його однодумці, всупереч правилам, за своїми в усьому беззаконними вчинками, замірилися або заміряться повернути їм спілкування із Церквою, або ступінь священства, то ми визнали за справедливе, аби це не мало для них ніякої користи, а вони і надалі нехай залишаються позбавленими священного сану.

Правило 6

Подібно ж, якби дехто захотів будь яким чином похитнути те, що про кожного із них учинено святим Собором у Ефесі; то святий Собор визначив, аби такі, якщо є єпископами, або належать до кліру, були позбавлені свого сану; якщо ж миряни, відлучені були від спілкування церковного.

Правило 7

Після прочитання цього(( Перед цим на Соборі було прочитано Нікейський Символ віри, а також пошкоджене викладення Символа, представлене пресвітером Філадельфійської Церкви Харисієм.)) святий Собор визначив: нехай не буде дозволено нікому висловлювати, або писати, або складати іншу віру, крім визначеної святими отцями, що зібралися у Нікеї зі Святим Духом. А котрі насміляться складати іншу віру, або представляти чи пропонувати її тим, що бажають навернутися до пізнання істини, чи то від язичництва, чи юдейства, або від якої б то не було єресі, то такі, якщо є єпископами, або належать до кліру, нехай будуть відчужені, єпископи — від єпископства, клірики — від кліру; якщо ж миряни, нехай будуть піддані анафемі. Так само, якщо єпископи, або клірики, ябо миряни будуть сповідувати або навчатимуть того (вчення), котре міститься у представленому від пресвітера Харісія викладі про втілення Єдинородного Сина Божого,  або скверних і розпусних Несторієвих догматів, які до цього додані, нехай підлягають рішенню цього Святого і Вселенського Собору, тобто, єпископ нехай буде відчуженим від єпископства і буде виключеним, клірик подібно нехай буде виключений з кліру. Якщо ж мирянин, нехай буде підданий анафемі, як сказано.

(ІІ Вс.1; Трул. 1; Карф.2).

Правило 8

Справу, яку всупереч постановам церковним і правилам святих апостолів нововводять і котра посягає на свободу всіх, сповістив богоулюблений соєпископ Ригін, і разом з ним благоговійніші єпископи Кіпрської області, Зинон і Євагрій. Заради цього, оскільки суспільні хвороби вимагають найсильнішого лікувального засобу як такі, що особливо велику шкоду наносять, тим більше, що і давнього звичаю не було, щоб єпископ міста Антиохії звершував поставлення на Кіпрі, як письмово й усно сповістили нам благоговійніші мужі, котрі прийшли до святого Собору, тому керівники у святих Кіпрських церквах нехай мають свободу, без зазіхання на них та без утисків їх, за правилами святих отців і за стародавнім звичаєм, самі звершувати поставлення благоговійніших єпископів. Те саме нехай зберігається і в інших областях, і повсюдно в єпархіях, аби ніхто із богоулюблених єпископів не поширював своєї влади на іншу єпархію, котра раніше від самого початку не була під рукою його або його попередників, але якщо хто посягнув і насильно підпорядкував собі якусь єпархію, нехай її поверне, аби не порушувалися правила святих отців: нехай не закрадається, під виглядом священнодійства, пихатість світської влади. І щоб поступово, непомітно, не втратили тієї свободи, котру дарував нам кров’ю Своєю Господь наш Ісус Христос, Визволитель усіх людей. Отже святому і Вселенському Собору вгодно, аби всяка єпархія зберігала у чистоті і без утисків від початку належні їй права, за звичаєм, що здавна утвердився. Кожен митрополит, щоб особисто переконатися, без перешкод може взяти список цієї постанови. Якщо ж хтось запропонує постанову супротивну тому, що нині визначено, вгодно всьому Святому і Вселенському Собору: нехай воно буде недійсним.

(Ап. 34, 35; І Вс. 6, 7; II Вс. 2; Трул: 20, 36, 39; Антиох. 9, 13, 22; Сард. 3, 11).

Послання того ж Святого Вселенського Третього собору

До освяченого собору Памфілійського про Євстафія, колишнього їхнього митрополита.

Оскільки Богодухновенне Писання говорить: «Починання одержують твердість через нараду» (Прич. 20, 18); то тим, хто отримав жереб священичого служіння, найбільше слід з усілякою ретельністю розглядати те, що необхідно робити. Бо з тими, хто бажає так проводити життя своє, буде те, що вони виявляються у надійному стані, і наче попутним відром несуться у напрямку бажань. Слово це дуже правдоподібне. Іноді ж буває, що гірка і нестерпна скорбота, налігши на розум людини, сильно збурює його, відвертає від устремління до потрібного, та привертає ніби до чогось корисного, споглядати неблагопристойне за своєю сутністю. Щось подібне побачили ми в тому, що сталося з найблагоговійнішим та найблагочестивішим єпископом Євстафієм. Він рукопокладений, як засвідчено, за правилами церковними. Бувши збентеженим декотрими, як говорить, та бувши підданий несподіваним обставинам, потім, з причини надмірної бездіяльности, втомлений боротьбою з турботами, що обтяжили його, та не змігши відбити нарікання своїх супротивників, не знаємо як, представив письмове зречення від своєї єпархії. Бо йому, як тому, хто один раз прийняв священноначальствене опікування, належало утримувати його із духовною кріпкістю, як би озброюватися на боротьбу, й охоче переносити піт, що обіцяє винагороду. А оскільки показав він себе одного разу неретельним, хоча і сталося це із ним більше через бездіяльність, аніж через недбальства та лінощі: то ваше благочестя через необхідність рукопоклали найблагоговійнішого та найблагочестивішого брата нашого і співєпископа Феодора, для керівництва церквою; бо не слід було їй вдовствувати, і без предстоятеля бути Спасителевому стаду. Але оскільки прийшов він зі сльозами, не місто чи церкву оспорювати у вищеназваного найблагочестивішого єпископа Феодора, але просячи тільки честі та імені єпископського, то всі ми, співчуваюи цьому старцеві, та шануючи сльози його, як наші, поспішили дізнатися, чи піданий він був законному виключенню, чи тільки у деяких недоречних вчинках звинувачений був якимись людьми, що потьмарили його добру славу. І ми довідалися, що нічого такого ним не зроблено, а найбільше у провину йому поставлене відречення від єпархії. Заради цього не докоряємо і ваше благочестя, що відповідним чином поставило на його місце вищеназваного найблагоговійнішого єпископа Феодора. Але оскільки не годиться багато лаяти бездіяльність цього мужа, більше ж слід було помилувати старця, який поза містом, у якому народився, і поза батьківським житлом такий довгий час перебував, справедливо розсудили ми і визначили: без усяких перешкод мати йому ім’я, і честь єпископа, і спілкування; але із тим тільки, щоб він не рукопокладав, не займав церкви, та самоладно не священнодіяв, хіба тільки коли запросить з собою, або, якщо трапиться, дозволить йому брат і співєпископ, з прихильності та любові у Христі. Якщо ж приймете про нього більш доброзичливе рішення, тепер або потім, то і це вгодно буде святому Собору.

 (Двокр. 16; Петра Ол-го 10; Кирила Ол-го 2, 3).

Правила 630-ти святих отців, прийняті на Четвертому Вселенському Соборі в 451-му році у Халкидоні.

Правило 1.Від святих отців, на кожному Соборі, донині викладених правил, дотримуватися визнали ми за справедливе.

(Трул. 2; VII Вс. 1; Карф. 1).

Правило 2

Якщо якийсь єпископ за гроші здійснить рукопокладення, і непродавану благодать пустить на продажу, і за гроші поставить єпископа, чи хорєпископа, чи пресвітера, чи диякона, або когось іншого із зарахованих до кліру, або поставить за гроші на іконома, чи екдика(( Екдик, значить помічник Протекдика. Їхні обов’язки визначалися у захисті перед урядом і в судах інтересів Церкви, а також несправедливо ображених бідних і знедолених)), чи парамонарія(( Парамонарій — значить приставлений до певного місця. Вони повинні були невідлучно находитися при вході до храмів і святих місць. Звідси скорочена назва — пономар.)), або взагалі на якусь церковну посаду, заради свого огидного прибутку: такий, бувши викритим що на це спокусився, нехай буде підданий позбавленню власного ступеня, і поставлений ним зовсім нехай не користується купленим рукопокладенням, чи поставленням, але нехай буде чужим достоїнству або посаді які одержав за гроші. Якщо ж виявиться хтось посередником такого огидного і беззаконного хабарництва, то і цей, якщо належить до кліру, нехай буде позбавлений свого ступеня. Якщо ж є мирянином або ченцем, нехай буде підданий анафемі.

(Ап. 29; Трул. 22, 23; VII Вс. 4, 5, 15, 19; Лаод. 12; Сард. 2; Вас. Вел. 90; Генадій. Післ. Тарасій. Післ).

Правило 3

Дійшло до святого Собору, що дехто із зарахованих до кліру, заради огидного прибутку, беруть на відкуп чужі маєтки, і влаштовують світські справи, Божим служінням не переймаються, а тиняються по домах світських людей, приймаючи доручення по маєтках, через сріблолюбство. Тому визначив святий і великий Собор, аби у майбутньому ніхто, ні єпископ, ні клірик, ні чернець, не брали на відкуп маєтків, і до розпорядження світськими справами не приступали. Хіба тільки за законами буде прикликаним до неминучого опікування малолітніми, або єпископ міста доручить комусь опікуватися церковними справами, або сиротами, або безпомічними вдовами, чи тими, кому особливо необхідно надати церковну допомогу, ради страху Божого. Якщо ж хтось у майбутньому насмілиться переступити це визначення, такий нехай буде підданий церковному покаранню.

(Ап. 20,  81,  83; IV  Вс. 7; VII Вс. 10; Карф. 16; Двокр. 11).

Правило 4

Ті, що істинно і щиро проходять чернече життя, нехай удостоюються пристойної честі. Але оскільки деякі, для вигляду носять чернечий одяг, розлад вносять у церковні та цивільні справи, свавільно ходячи по містах,  і навіть монастирі самі для себе влаштовувати насмілюються: тому схвалили, аби ніхто ніде не будував і не засновував монастиря, чи молитовного дому, без дозволу єпископа міста. Ченці ж, у кожному місті і країні, нехай будуть у підпорядкуванні в єпископа, і нехай дотримуються мовчазності, та будуть старанними тільки у пості й молитві, безвідлучно перебуваючи у тих місцях, у яких відреклися від світу. І нехай не втручаються ні в церковні, ні в житейські справи, і не беруть у них участи, залишаючи свої монастирі, хіба тільки, коли буде це дозволено єпископом міста за крайньою потребою. Нехай не приймається також ченцем до монастиря ніякий раб, без волі його господаря. Порушнику ж цієї нашої постанови визначили ми бути позбавленим церковного спілкування, аби не хулилося ім’я Боже. Втім єпископу міста, належить виявляти про монастирі належну опіку.

(Ап. 82; ІV Вс. 24; Трул. 40-49, 85; VІІ Вс. 17-21; Гангр. 3; Карф. 63; Двокр. 1-7).

Правило 5

Про єпископів, чи кліриків, що з міста до міста переходять, вирішено, аби прийняті святими отцями правила і надалі залишалися незмінними у своїй силі.

(Ап. 14, 15; I Вс. 15, 16; IV Вс. 10, 20, 23; Трул. 17, 18; Антиох. 13, 21; Сард. 15, 16; Карф. 54, 90).

Правило 6

Рішуче нікого — ні у пресвітери, ні у диякони, чи в яку-небудь церковну ступінь, не рукопокладати інакше, як із призначенням того, кого рукопокладають, до певної церкви міської, чи сільської, чи до мученицького храму, чи до монастиря. Про тих же, кого рукопокладають без точного призначення, святий Собор визначив: поставлення їхнє вважати недійсним, і ніде не допускати їх до служіння, на посоромлення тих, що поставили їх.

(Ап. 15;І Вс. 15 16; Неокес. 13).

Правило 7

Поставленим одного разу до кліру та ченцям, визначили ми, не вступати ні на військову службу, ні в мирський чин. Інакше тих, що насміляться на подібне і не повернуться із каяттям до того, що раніше обрали для Бога, піддавати анафемі.

(Ап. 6, 20, 81, 83; IV Вс. 3, 16; Трул. 21; VII Вс. 10; Карф. 16; Двокр. 11).

Правило 8

Клірики при богадільнях, монастирях і храмах мученицьких, нехай перебувають, за переданням святих отців, під владою єпископів кожного міста, і нехай не насмілюються виходити з-під управління свого єпископа. А ті що зухвало порушують цю постанову, яким би то не було чином, і не підкорюються своєму єпископу, якщо будуть кліриками, нехай підлягають покаранню за правилами, якщо ж ченці чи миряни, нехай будуть відлучені від спілкування церковного.

(І Вс. 15, 16; IV Вс. 6, 10).

Правило 9

Якщо якийсь клірик з іншим кліриком має судову справу, нехай не залишає свого єпископа і не звертається до світських судів. Але спершу нехай подасть свою справу до свого єпископа, або, за згодою того ж єпископа, обрані обома сторонами нехай складуть суд. А хто вчинить усупереч цьому, нехай підлягає покаранням за правилами. Якщо ж клірик зі своїм або з іншим єпископом має судову справу, нехай судиться в обласному Соборі. Якщо ж на митрополита области єпископ або клірик має невдоволення, нехай звертається до екзарха великої области, чи до престолу царюючого Константинополя, і перед ним нехай судиться.

(Ап. 74, 75; І Вс. 6; II Вс. 6; IV Вс. 17, 19, 21, 28; Трул. 8; Антиох. 14, 15, 20; Лаод. 40; Сард. 4; Карф. 8, 10, 11, 12, 15, 13, 19, 59, 104, 107, 128, 129, 130, 152).

Правило 10

Не дозволяється клірикам в один і той же час числитися у церквах двох міст, тобто, в тій до якої він від початку рукопокладений, і в тій, до якої перейшов, як до більшої, через бажання марнотної слави. Тим, що чинять таке, повертати до власної їхньої церкви, до якої спершу рукопокладені, і тільки там їм служити. Якщо ж хтось з однієї церкви до іншої переведений, такий нехай уже не бере ніякої участі у справах попередньої церкви, як-от, у залежних від неї мученицьких храмах, або у богадільнях, чи у притулках. А тим, що насміляться, після визначення цього великого і святого Собору, робити будь-що із нині забороненого, святий Собор визначив: знімати їх з їхнього ступеню.

(Ап. 15; І Вс. 15, 16; IV Вс. 5, 20, 23; Трул. 17, 18; Антиох. 3; Сард. 15, 16; Карф. 54, 90)

Правило 11

Всім убогим, що допомоги потребують, визначили ми, після переконання в їхній бідності, ходити з мирними тільки церковними листами, а не з представницькими грамотами. Оскільки представницькі грамоти належить давати тільки особам, що перебувають під сумнівом.

(Ап. 12, 13, 32, 33; IV Вс. 13; Трул. 17; Антиох. 6, 7, 8, 11; Лаод. 41, 42; Сард. 7, 8, 9; Карф. 23, 106).

Правило 12

Дійшло до нас, що дехто, всупереч церковним постановам, звернувшись до властей, за допомогою прагматичних грамот, єдину область на дві розсікли, аби від цього в єдиній області бути двом митрополитам. Тому святий Собор визначив, щоби у майбутньому нічого подібного творити єпископ не насмілювався. Бо той що спокуситься на це, буде виключений зі свого ступеня. Місто ж, яке за царськими грамотами, вшановане найменування митрополії, єдиною тільки честю нехай задовільняється, так само як і єпископ, що управляє його церквою, зі збереженням власних прав істинної митрополії.

(Ап. 34; І Вс. 6, 7; II Вс. 2, 3; IIІ Вс. 8; IV Вс. 28; Трул. 36, 39).

Правило 13

Клірикам чужим і невідомим в іншому місті, без представницької грамоти їхнього власного єпископа, зовсім ніде не служити.

(Ап. 12, 13, 32, 33; IV Вс 11; Трул. 17).

Правило 14

Оскільки у деяких єпархіях дозволено читцям і співцям брати шлюб, то святий Собор визначив, щоб нікому із них не було дозволено брати собі за дружину іновірну; щоб ті, які народили уже дітей у такому шлюбі, і, перш за все, ті, що вже охрестили їх у єретиків, приводили їх до спілкування з Кафоличною Церквою. А хто ще не охрестив, щоб не могли хрестити їх у єритиків, ані з’єднувати шлюбом з єретиком, чи з юдеєм, чи з язичником; хіба що тільки у тому випадку, коли особа, яка поєднується із православним, обіцяє перейти до православної віри. А хто порушить це визначення святого Собору, той нехай підлягає єпитимії за правилами.

(Ап. 26, 45, 65; Трул. 6, 72; Лаод. 10, 31-34, 37, 39; Карф. 21).

Правило 15

В диякониси поставляти жінку не раніше сорокалітнього віку, і при цьому після ретельного випробування. Якщо ж, прийнявши рукопокладення, і пробувши деякий час у служінні, вступить у шлюб, така, як та, що образила благодать Божу, нехай буде піддана анафемі, разом з тим, хто з єднався з нею.

(I Вс. 19; Трул. 14, 40; Вас. Вел. 44).

Правило 16

Дівчині, що присвятила себе Господу Богу, рівно і ченцям, не дозволяється вступати у шлюб. Якщо ж виявляться ті, що чинять це, нехай будуть позбавлені спілкування церковного. Втім, визначили ми місцевому єпископу мати повну владу у виявленні до таких чоловіколюбства.

(IV Вс. 7; Трул. 44, 46, 47; Анкир. 19; Вас. Вел. 6, 18, 19, 20, 60).

Правило 17

У кожній єпархії, парафії, що існують у селах чи передмістях, повинні незмінно перебувати під владою єпископів, що керують ними, а особливо, якщо протягом тридцяти років беззаперечно мали їх у своєму віданні й управлінні. Якщо ж не більш як тридцять років тому була, або буде про них якась суперечка, то нехай буде дозволено тому, хто вважає себе ображеним, почати про те справу перед обласним Собором. Якщо ж хто буде ображеним від свого митрополита, нехай судиться перед екзархом великої области, або перед Константинопольським престолом, як сказано вище. Але якщо царською владою нове збудоване, або в майбутньому збудоване буде місто: то розподіл церковних парафій нехай відповідає адміністративному й земському порядку.

(Ап. 74, 75; 1 Вс. 6; II Вс. 6; IV Вс. 17, 19, 21, 28; Трул. 8, 25; Антиох. 14, 15, 20; Лаод. 40; Сард. 4; Карф. 8, 10, 11, 12, 15, 18, 19, 59, 104,  107, 128, 129, 130, 132).

Правило 18

Змови, або організацію збіговиськ, як злочин, повністю заборонено і зовнішніми законами; тим більше необхідно забороняти у Церкві Божій, аби цього не було. Якщо ж дехто із кліру, або ченці, що виявляться пов’язаними клятвою один з одним, або чинитимуть підступи проти єпископів, чи своїх співпричетників, нехай повністю будуть позбавлені свого  ступеня.

(Ап. 31; II Вс. 6; III Вс. 3; Трул. 31, 34; Гангр. 6; Сард. 14, Антиох. 5; Карф. 10,11; Двокр. 13, 14,15).

Правило 19

Нам стало відомо, що в областях не буває, встановлених правилами Соборів єпископів, і від цього багато церковних справ, що вимагають виправлення, залишаються знехтуваними. Заради цього святий Собор визначив, згідно з правилами святих отців, аби у кожній області єпископи двічі на рік збиралися разом, де призначить єпископ митрополії, і виправляли все, що відкриється. А єпископам які не прийдуть на собор, хоча й перебувають у своїх містах, і при цьому здорові, й вільні від усяких необхідних і невідкладних справ, братолюбно сказати слово докору.

(Ап.34, 37; I Вс. 5; II Вс. 2; Трул. 8; VII Вс. 6; Антиох. 20; Лаод. 40; Карф. 18, 73).

Правило 20

Клірикам, призначеним до церкви, не дозволено, як ми уже постановили, влаштовуватися до церкви іншого міста, але повинні бути задоволені тією, в якій спершу удостоєні служіння, за винятком тільки тих, хто, втративши свою батьківщину, через необхідність перейшли до іншої церкви. Якщо ж якийсь єпископ, після визначення цього, прийме клірика, який належить іншому єпископу, то, за нашим рішенням, бути поза спілкуванням церковним, і тому, хто прийняв, і тому, кого прийнято, аж доки клірик, що перейшов, не повернеться до своєї церкви.

(Ап. 15; I Вс. 15, 16; IV Вс. 5, 10, 23; Трул. 17, 18; Антиох. 3; Сард. 15, 16; Карф. 54, 90).

Правило 21

Від кліриків, чи мирян, що доносять на єпископів, чи на кліриків, доносу не приймати одразу і без розслідування, але попередньо вивчити про них громадську думку.

(Ап. 74; II Вс. 6; IV Вс. 9; Карф. 8, 11, 12, 13, 30, 128, 129).

Правило 22

Не дозволяється клірикам, після смерти свого єпископа, розкрадати речі, що йому належали, як це заборонено і давніми правилами. Ті, хто чинить не наражаються на небезпеку бути позбавленими свого ступеня.

(Ап. 40; Трул. 35; Антиох. 24; Карф. 22, 26, 81).

Правило 23

Стало відомо, святому Собору, що дехто із кліриків і ченців, не маючи ніяких доручень від свого єпископа, а інші, навіть бувши відлучені ним від церковного спілкування, приходять до царського міста Константинополя, і подовгу живуть у ньому, влаштовуючи безлад, і порушуючи церковний устрій, і навіть деякі сім’ї руйнують. Заради цього святий Собор визначив: по-перше, через екдика святійшої Константинопольської Церкви, нагадувати їм, нехай покинуть царське місто. Якщо ж безсоромно і надалі будуть продовжувати ті самі справи, то видалити їх звідти і силою, через того ж екдика, і повернути їх до своїх місць.

(Ап. 15; І Вс. 15, 16; IV Вс. 5, 10, 20; Трул. 17, 18; Антиох. 3, 11; Сард. 7, 8, 9, 15, 16; Карф. 54, 75, 97).

Правило 24

Один раз освяченим з волі єпископа монастирем — бути монастирями назавжди: належні їм речі зберігати, і в майбутньому не бути їм мирськими оселями. А хто допускає цьому бути, нехай підлягають покаранню за правилами.

(IV Вс. 4; Трул. 49; VII Вс. 13, 17; Двокр. 1; Кирила Ол-го 2).

Правило 25

Оскільки деякі митрополити, як нам стало відомо, нехтують довіреною їм паствою, і відкладають поставлення єпископів, заради того визначив святий Собор, щоб поставленя єпископів звершувані були протягом трьох місяців, хіба що крайня потреба змусить продовжити цей термін. Хто ж не чинить цього, підлягає церковній єпитимії. Між тим прибутки овдовілої церкви, нехай зберігаються в цілості економом її.

(Ап. 58; Трул. 19, 35; Сард. 11, 12; Карф. 71, 121, 123; Двокр. 17).

Правило 26

Оскільки в деяких церквах, як нам стало відомо, єпископи управляють церковним майном без економів, заради того вирішено кожній церкві, що має єпископа, мати із власного кліру економа, котрий розпоряджався б церковним майном, з волі свого єпископа, аби домобудівництво церковне не відбувалося без свідків, щоб через це не марнотратилося її майно, і щоб не було нарікань на священство. Якщо ж хтось цього не вчинить, такий є порушником божествених правил.

(Ап. 38, 41; IV Вс. 25; Трул. 35; VII Вс. 11, 12; Анкир. 15; Гангр. 7, 8; Антиох. 24, 25; Карф. 26, 33; Двокр. 7; Феоф. Ол-го 10; Кирила Ол-го 2).

Правило 27

Щодо викрадавачів жінок для шлюбу, а також їхніх співучасників, чи інших, що потурають викрадачам, святий Собор постановив: якщо будуть кліриками, позбавляти їх ступеня їхнього, якщо ж миряни, піддавати анафемі.

(Ап. 67; Трул. 92; Анкир. 11; Вас. Вел. 22, 25, 26, 30, 36, 42).

Правило 28

В усьому йдучи за визначеннями святих отців, і визнаючи читане нині правило ста п’ятдесяти богоулюблених єпископів, що були на Соборі у дні благочестивої пам’яті Феодосія, в царському місті Константинополі, новому Римі, те саме і ми визначаємо і постановляємо про переваги святійшої Церкви того ж Константинополя, нового Рима. Бо престолу старого Рима отці достойно дали переваги, оскільки то було царююче місто. Керуючись тією ж спонукою, і сто п’ятдесят богоулюблених єпископів надали рівні переваги святійшому престолу нового Рима, розсудивши справедливо: нехай місто, що отримало честь бути містом царя і Сенату, і має рівні переваги із стародавнім царственим Римом, і в церковних справах звеличене буде подібно до того, і буде другим після нього. Тому тільки митрополити областей: Понтійської, Асійської і Фракійської, а також єпископи іноплемінників вищеназваних областей, нехай поставляються від вищеназваного святійшого престолу святійшої Константинопольської Церкви. Тобто, кожен митрополит вищеназваних областей, із єпископами области, повинні поставляти єпархіальних єпископів, як приписано божественними правилами. А самі митрополити вищеназваних областей повинні поставлятися, як сказано, Константинопольським Архиєпископом, після вчиненого згідно зі звичаєм обрання, і після представлення йому обраного.

(Ап. 34; І Вс. 4, 6, 7; ІІ Вс. 2, 3; III Вс. 8; IV Вс. 9, 17; Трул. 36, 39; Антиох. 9).

Правило 29

Єпископа зводити до пресвітерського ступеня є святотатством. Якщо ж якась правдива провина усуває його від єпископського служіння, то не повинен він обіймати і пресвітерського місця. Але якщо без усякої провини усунений від свого достоїнства, то і відновлений нехай буде у достоїнство єпископське.

(Трул. 3, 26; Анкир. 1, 2; Неокес. 9; Вас. Вел. 27, 70).

Правило 30

Оскільки благоговійніші єпископи єгипетські відклали в даний час підписання послання святійшого архиєпископа Лева, не тому що нібито противляться кафоличній вірі, але представляючи звичай, що існує в Єгипетській області, нічого такого не робити без дозволу і затвердження свого архиєпископа, і просять дати їм відстрочку до поставлення майбутнього єпископа великого міста Олександрії; заради того ми визнали справою справеливою і чоловіколюбною залишити їх у сущому сані у царюючому місті, і дати їм термін часу до поставлення архієпископа великого міста Олександрії. Тому, перебуваючи у своєму сані, або нехай представлять поручителів, якщо це їм можливо, або клятвеною обіцянкою нехай відвернуть сумніви.

(Ап. 6, 20, 25, 34, 81; Антиох. 9; Сард. 7; Вас. Вел. 10, 64, 82).

Правила 227-ми святих отців, прийняті на п’ято-шостому (Трульському) Вселенському Соборі у Константинополі (691-692 рр.)

Правило 1

При починанні всякого і слова і справи, найкращим чином є від Бога починати, і з Богом закінчувати, за словом богослова. Заради цього і нині, коли і благочестя нами уже ясно проповідується, і Церква, у якій Христос покладений за основу, безперестанку збільшується і процвітає, так що вище за кедри ліванські вивищується, покладаючи початок священних словес, Божою благодаттю визначаємо: зберігати недоторканою для нововведень та змін віру, передану нам від самовидців і служителів слова, богообраних апостолів. А також і від трьохсот вісімнадцяти святих і блаженних отців, при Константані цареві нашому, проти нечестивого Арія, та на вигадане ним язичницьке іншобожжя, або, сказати правильніше, багатобожжя, що у Нікеї зібралися, котрі однодумністю віри єдиносутність у трьох Іпостасях Богоначальної Істоти відкрили нам та пояснили, не допустивши цьому прихованим бути під спудом незнання, але ясно навчили вірних поклонятися єдиним поклонінням Отцю, і Сину, і Святому Духу, відкинули і зруйнували лжевчення про нерівні ступені Божества, і єретиками з піску складені проти православ’я дитячі побудови зруйнували та відкинули. Так само і при великому Феодосії, цареві нашому, стами п’ятдесятьма Святими отцями, що у цьому царюючому місті зібралися, проголошене сповідання віри зберігаємо, і богословське учення про Святого Духа приймаємо: а нечестивого Македонія, разом із попередніми ворогами Істини, відкидаємо, бо через дурість насмілився вважати владику рабом, і зухвало забажав розділити нероздільну Одиницю, так що не було б досконалим таїнство уповання нашого. Разом із цим мерзенним, і проти істини несамовитим, осуджуємо Аполінарія, таємного проводиря злоби, котрий нечестиво виригнув, нібито Господь прийняв тіло без душі і розуму, таким чином також приводячи до думки, нібито спасіння вчинене для нас недосконало. Так само і при Феодосії, сині Аркадія, цареві нашому, двомастами богоносними отцями, що зібралися першого разу у місті Єфесі, викладене вчення, як непорушну благочестя державу, згодою закарбовуємо, єдиного Христа Сина Божого, який втілився проповідуючи, і Ту, що безсіменно народила Його, непорочну Приснодіву сповідуючи особисто і дійсно Богородицею; а безумне розділення Несторія, котре від жеребу Божого відлучене, відкидаємо, бо він учить, що єдиний Христос є окремо людина, і окремо Бог, і відновлює юдейське нечестя. Православно затверджуємо також і в обласному місті Халкидоні, при Маркіяні, цареві нашому, шестистами тридцятьма Богообраними отцями написане віросповідання, котре до кінців землі на повний голос звістило єдиного Христа Сина Божого, Який складається з двох єств, і у цих самих двох єствах славимий; а суємудрого Євтихія, котрий говорив, що велике таїнство спасительного домоустрою звершилося примарою, наче щось жахливе, як заразу, із священної огорожі Церкви викидаємо, а з ним також і Несторія та Діоскора, з яких один був захисником та поборником розділення, а другий — змішання, і котрі з протилежних кінців нечестя кинулися в одну безодню погибелі і безбожництва. А також і ста шістдесяти п’яти богоносних отців, що зібралися у цьому царському місті, при Юстиніані, блаженної пам’яті цареві нашому, благочестиві слова, як від Духа висловлені, знаємо, і ним нащадків наших навчаємо. Вони Феодора Мопсуєтського, Несторієвого учителя, й Орігена, і Дидима, і Євагрія, що відновили еллінські байки, і перехід та перетворення деяких тіл і душ знову нам представили на ганьбу, у сонних мріях заблукалого розуму, і проти воскресіння мертвих нечестиво й облудливо повставали, так само написане Феодоритом проти правдивої віри і проти дванадцяти глав блаженного Кирила, і так званий лист Іви — соборно піддали прокляттю і відкинули. І Шостого Собору, який нещодавно при цареві нашому, блаженної пам’яті Константані, у цьому царському місті зібрався віросповідання, котре більшу силу отримало, коли благочестивий імператор постанови цього Собору своєю печаткою, заради достовірности, на всі віки затвердив, знову зобов’язуємося зберігати непорушно. Воно Боголюбно пояснило, як повинні ми сповідувати два природні бажання, чи дві волі, і два природні дійства у єдиному Господі нашому Ісусі Христі, істинному Богові: який воплотися, заради нашого спасіння; а тих, котрі правильний догмат істини спотворили, і одну волю й одне дійство у єдиному Господі Богові нашому Ісусі Христі людям проповідували, судом благочестя звинуватило, як Феодора (єпископа) Фаранського, Кира Олександрійського, Гонорія Римського, Сергія, Пірра, Павла, Петра, що були у цьому Богоспасенному місті предстоятелями, Макарія Антиохійського єпископа, учня його Стефана, і безумного Поліхронія, таким чином зберігаючи недоторканним спільне тіло Христа Бога нашого. Коротко говорячи, постановляємо, нехай віра усіх в Церкві Божій прославлених мужів, котрі були світилами у світі, маючи слово життя, зберігається твердою, і нехай до кінця віку перебуває непорушною, разом із богопереданими їхніми писаннями і догматами. Відкидаємо й анафематствуємо усіх, кого вони відкидали й анафематствували, як ворогів істини, що марно скреготіли на Бога, і намагалися неправду на висоту піднести. Якщо ж хтось не зберігає і не приймає вищеназваних догматів благочестя, і не так само думає і проповідує, але замахується іти проти них, той нехай буде під анафемою, за визначенням, раніше прийнятим вище згадуваними святими і блаженними отцями, і з спільноти християнської, як чужий, нехай буде виключений і відкинутий. Бо ми, згідно з тим, що визначено раніше, остаточно вирішили зовсім нічого не додавати, як і не відбавляти, і не могли ніяким чином.

(II Вс. 1; III Вс. 7; Карф. 1, 2).

Правило 2

Прекрасним і найбільшої старанности достойним визнав цей святий Собор і те, щоб віднині для зцілення душ і вилікування пристрастей твердими і непорушними перебували прийняті і затверджені святими і блаженними отцями, які були раніше нас, а також і нам передані, іменем святих і славних апостолів, вісімдесят п’ять правил. Оскільки ж у цих правилах звелено нам приймати цих же святих апостолів Постанови, через Климента передані, в які колись інакодумці, на шкоду Церкві, привнесли дещо фальшиве і чуже благочестю, що потьмарило для нас благоліпну красу Божественного вчення, то ми заради напоумлення та огородження найхристіяннішої пастви, згадані Климентові постанови благорозсудливо відіклали, зовсім не допускаючи породжень єретичного лихослів’я, і не домішуючи їх до чистого і досконалого апостольського вчення. Згодою нашою затверджуємо і всі інші священні правила, викладені святими й блаженними отцями нашими, тобто тримастами вісімнадцятьма богоносними отцями, що зібралися в Нікеї; також від отців, що збиралися в Анкирі, і в Неокесарії, рівно як і в Гангрі; крім того, в Антиохії Сирійській, і в Лаодикії Фрігійській; ще ж ста п’ятдесяти отців, що зійшлися у цьому богобереженому і царственому місті; і двохсот отців, що зібралися вперше в обласному місті Ефесі; і шестисот тридцяти святих і блаженних отців, що зібралися у Халкидоні, і від тих, що зібралися в Сардику та Карфагені; і ще тих, що зібралися знову в цьому богоспасенному і царюючому місті за Нектарія, предстоятеля цього царського міста, і за Феофіла, Олександрійського архиєпископа; також правила Діонисія, архиєпископа великого міста Олександрії; Петра, Олександрійського архиєпископа і мученика; Григорія, єпископа Неокесарійського, чудотворця; Афанасія, архиєпископа Олександрійського; Василія, архиєпископа Кесарії Каппадокійської; Григорія, єпископа Ниського; Григорія Богослова; Амфилохія Іконійського; першого Тимофія, архиєпископа Олександрійського; Феофіла, архиєпископа того ж великого міста Олександрії; Кирила, архиєпископа Олександрійського; і Генадія, патріарха цього богоспасенного і царського міста; ще ж і Кипріаном, архиєпископом Африканської країни і мучеником, і Собором, що за нього був, викладене правило, котре у містах вищеназваних предстоятелей, і тільки у них, за переданим їм звичаєм, було збережене. Нікому нехай не буде дозволено вищеозначені правила змінювати, або скасовувати, чи, крім запропонованих правил, приймати інші з підробленими дописами, що їх склали якісь люди, котрі зухвало торгують істиною. Якщо ж хтось викритий буде у тому, що якесь правило із вищеназваних спокуситься змінити або спотворити, такий буде повинен проти того правила, понести єпітимію, яку воно визначає, і через неї буде вилікуваний від того, у чому помилявся.

(Ап. 35; VII Вс. 1; Карф. 1; Двокр. 10).

Правило 3

Оскільки благочестивий і христолюбивий цар наш запропонував цьому святому і Вселенському Собору, щоб зарахованих до кліру, які іншим божественне викладають, представити чистими та непорочними служителями, і достойними мисленої жертви великого Бога, Який є і Жертва і Архиєрей, і очистити від скверни, яка пристала до них від незаконних шлюбів; і оскільки з цього приводу представники святійшої Римської Церкви пропонували дотримуватися суворого правила, а підлеглі престолу цього богохранимого і царюючого міста — правило чоловіколюбности і поблажливости, то ми по-батьківськи і разом з тим боговгодно поєднавши те й інше разом, аби не залишити ні лагідности слабкою, ні суворости жорстокою, особливо за таких обставин, коли гріхопадіння, через незнання розповсюджується на велику кількість людей, за згодою визначаємо, аби ті, що взяли другий шлюб, і, навіть до п’ятнадцятого дня минулого місяця січня, минулого четвертого індикту, шість тисяч сто дев’яносто дев’ятого року, залишившись у рабстві гріха, і не побажавши звільнитися від нього, підлягають канонічному виключенню зі свого чину. Що ж стосується тих, які, хоч і впали у такий гріх другошлюбности, однак раніше цього нашого визначення корисне пізнали, і зло від себе відсікли, і невластиве і незаконне поєднання далеко від себе відкинули, або у котрих жінки другого шлюбу вже померли, і котрі до того ж схилилися до навернення, знову повчаючись цнотливості, і від попередніх своїх беззаконь швидко відійшли — чи то пресвітери, чи диякони, — про таких визначено: нехай утримаються від усякого священного служіння або діяння, перебуваючи під єпітимією певний визначений час, а честю сидіння і стояння нехай користуються, задовольняючись передсіданням і плачучи перед Господом, щоб простив їм гріх незнання. Бо безглуздо було б благословляти іншого тому, хто повинен свої власні виразки лікувати. Тих же, що побралися з однією жінкою, якщо взята ними була вдовою, подібно до тих, які, після рукопокладання, взяли єдиний шлюб, тобто, пресвітерів, дияконів та іподияконів, після відсторонення від священнослужіння на певний невеликий термін та після єпітимії, знову відновлювати на властиві їм ступені, із забороною зводити їх на інший вищий ступінь, і притому, звісно, після розторгнення неправильного співжиття. Але це постановили ми для тих, котрі, як сказано, до п’ятнадцятого дня місяця січня четвертого індикту, викриті у вищеозначених провинах, і то тільки для священних осіб. Віднині ж визначаємо і відновлюємо правило, котре говорить: хто після Хрещення двома шлюбами зв’язаний був, або наложницю мав, той не може бути ні єпископом, ні пресвітером, ні дияконом, ні взагалі у списку священного чину. Так само той, хто взяв за дружину вдову, або відкинуту від шлюбу, або блудницю, або рабиню чи непристойної професії жінку, не може бути ні єпископом, ні пресвітером, ні дияконом, ані взагалі зарахованим до списку священного чину.

(Ап. 17, 18; Трул. 26; Вас. Вел. 12, 27).

Правило 4

Якщо хтось — єпископ, чи пресвітер, чи диякон, чи іподиякон, чи читець, чи співець, чи брамник, з жінкою, Богу посвяченою поєднається, нехай буде позбавлений свого сану як той, хто наречену Христову збезчестив, якщо ж мирянин, нехай буде відлучений від церковного спілкування.

(Ап. 25; I Вс. 9; IV Вс. 16; Трул. 21, 40, 44, 45; Анкир. 19; Неокес. 9; Карф. 6, 44; Вас. Вел. 3, 6, 18, 19, 20, 32, 60).

Правило 5

Ніхто із священничого чину, котрий не має при собі осіб, що живуть поза підозрою, означених правилом, нехай не візьме до себе жінки, або рабині, оберігаючи через це себе від нарікань. Якщо ж хтось визначене нами порушить, то нехай буде відкинутий. Цього ж нехай дотримуються і скопці, охороняючи себе від осуду. А ті, що порушують це, якщо будуть кліриками, то нехай будуть позбавлені (свого сану), якщо ж миряни, нехай будуть відлучені.

(Ап. 5, 21, 22, 23, 24, 26; I Вс. 1, 3; Трул. 12, 13; VII Вс. 18, 22; Анкир. 19; Карф. 3, 4, 25, 38, 70; Вас. Вел. 83).

Правило 6

Оскільки у Правилах апостольських сказано, що з тих, які поставляються до кліру безшлюбними, тільки читці і співці можуть брати шлюб, то і ми, дотримуючись цього, визначаємо: нехай віднині ні іподиякон, ні диякон, ні пресвітер не має дозволу, після звершення над ним рукопокладання, вступати до шлюбного співжиття, якщо ж насмілиться таке учинити, нехай буде виключений. Але якщо хтось із тих, що вступають до кліру, захоче поєднатися із жінкою, за законом шлюбу, такий нехай чинить це раніше рукопокладання в іподиякона, чи у диякона, чи у пресвітера.

(Ап. 5, 26, 51; IV Вс. 14; Трул. 3, 13, 21, 30; Анкир. 10; Неокес. 1; Карф. 16; Вас. Вел. 69).

Правило 7

Оскільки ми дізналися, що у деяких церквах диякони мають церковні посади, а тому деякі із них, дозволивши собі пихатість та свавільність, передсидять пресвітерам, то заради цього визначаємо: диякону, якби і достоїнство мав, тобто, яку-небудь церковну посаду, не займати місця вище за пресвітера, хіба що, коли, представляючи особу свого патріарха чи митрополита, прибуде до іншого міста з певної справи, бо тоді як той, хто займає його місце, буде вшанований. Якщо ж хтось із насильством та зухвалістю насмілиться це творити, такий, бувши скинутий зі свого ступеня, нехай буде останнім з усіх у тому чині, до якого зараховується у своїй церкві. Адже Господь наш у вченні, запропонованому через святого євангеліста Луку, переконував нас, від лиця Самого Господа нашого і Бога, не любити передсидіння. Бо Він до покликаних сказав таку притчу: «Коли будеш запрошений кимось на весілля, не сідай на перше місце, щоб не знайшовся хто між запрошеними поважніший за тебе, і щоб той, хто запросив тебе і його, підійшовши, не сказав тобі, щоб поступився цьому місцем, і тоді доведеться тобі з соромом зайняти останнє місце. Але коли будеш запрошений, то, прийшовши, сідай на останнє місце, щоб той, хто запросив тебе, підійшовши, сказав тобі: друже, пересядь вище. Тоді буде тобі честь перед тими, хто сидить з тобою. Бо всякий, хто підноситься, буде принижений, а хто принижує себе, піднесеться» (Лк. 14, 8-12). Це ж саме нехай буде дотримуване і в інших ступенях священничого чину: бо ми знаємо, що достоїнства чи посади духовні переважають посади, котрі стосуються світу.

(I Вс. 18; Трул. 16; Лаод. 20).

Правило 8

Встановлене святими отцями нашими, у всьому бажаючи зберігати, ми відновлюємо також правило (IV Вс. 19), яке наказує щорічно бути Соборам єпископів кожної области там, де єпископ митрополії визнає за краще. Але оскільки, з причини набігів варварів, або через інші випадкові перепони, предстоятелі церков не мають можливости збирати собори двічі на рік, тому визначено: для справ, які можуть, вірогідно виникати в кожній області, завжди бути Собору вищеназваних єпископів один раз на рік, у період, між святим днем Пасхи, і кінцем місяця жовтня кожного року, у тому місті, котре, як сказано вище, обере єпископ митрополії. А єпископам, які не прийдуть на Собор, хоча знаходилися у своїх містах і при цьому були здоровими і вільними від усяких невідкладних справ, братолюбно сказати слово докору.

(Ап. 37; І Вс. 5; IV Вс. 19; VII Вс. 6; Антиох. 20; Карф. 95).

Правило 9

Ніякому клірикові не дозволяється утримувати корчму. Бо, як не дозволено такому входити до корчми, то тим більше — служити в ній іншим і вправлятися у тому, що для нього є непристойним. Якщо ж хтось, що-небудь подібне вчинить, або нехай припинить, або нехай буде виключений.

(Ап. 54; Лаод. 24; Карф. 40).

Правило 10

Єпископ, чи пресвітер, чи диякон, що стягує лихву, або так звані відсотки, або нехай припинить, або нехай буде виключений.

(Ап. 44; І Вс. 17; VII Вс. 19; Лаод. 4; Карф. 5, 16; Вас. Вел. 2, 14; Григорія Неокес. 3; Григорія Ниськ. 6).

Правило 11

Ніхто з тих, що належать до священничого чину, або із мирян, зовсім не повинні їсти опрісноків, які дають юдеї, ані вступати з ними у співдружність, ні у хворобах прикликати їх і приймати від них лікування, ані у лазнях разом з ними митися. Якщо ж хтось насмілиться творити це, нехай буде виключений, а мирянин нехай буде відлучений.

(Ап. 7, 64, 70, 71; Антиох. 1; Лаод. 29, 37, 38; Карф. 51, 73, 106).

Правило 12

Нам стало відомо і те, що в Африці, і в Лівії, та в інших містах деякі із Богом улюблених предстоятелів(( Предстоятель — мається на увазі єпископ.)), які живуть там, і після звершення над ними рукопокладання, не полишають жити разом зі своїми дружинами, чим і для інших створюють спотикання та спокуси. Маючи дуже велике старання, щоб усе влаштувати на користь дорученої пастви, визнали ми за благо, щоб віднині нічого такого не було. Це ж говоримо не для відкладення, чи перетворення апостольського законоположення, але додаючи опіку про спасіння, та устремління людей до кращого, і про те, аби не допустити будь-якого нарікання на священне звання. Адже божественний апостол говорить: «все робіть на славу Божу. Не давайте спокуси ні юдеям, ні еллінам, ні Церкві Божій, тому що і я догоджаю всім у всьому, шукаючи не своєї користі, а користі багатьох, щоб вони спаслися. Будьте моїми послідовниками, як і я Христа» (1 Кор. 10, 31-33.11, 1). Якщо ж хтось буде викритий у тому, що чинить так, нехай буде виключений.

(Ап. 5, 51; I Вс. 3; Трул. 30, 48; Карф. 3, 4, 25, 70).

Правило 13

Оскільки ми дізналися, що у Римській Церкві, у вигляді правила передано, щоб ті, котрі мають бути удостоєні рукопокладання у диякона, або пресвітера, зобов’язувалися не спілкуватися більше зі своїми жінками, то ми, йдучи за давнім правилом апостольського благоустрою та порядку, зволимо, щоби співжиття священнослужителів за законом і в майбутньому залишалося непорушним, зовсім не розриваючи союзу їх із дружинами, і не позбавляючи їх взаємного у пристойний час єднання. Отже, якщо хтось виявиться достойним рукопокладення в іподиякона, чи у диякона, чи у пресвітера, такому зовсім нехай не буде перешкодою до зведення на такий ступінь спільне життя із законною дружиною. І від нього під час поставлення нехай не вимагається зобов’язання у тому, що він утримається від законного спілкування зі своєю дружиною, щоб ми не були змушені таким чином образити Богом встановлений і Ним у Його пришестя благословлений Шлюб. Тому що голос Євангелія говорить: «Що Бог з’єднав, того людина нехай не розлучає» (Мф. 19, 6). І апостол вчить: «Шлюб у всіх нехай буде чесний і ложе непорочне» (Євр. 13, 4); також: «Чи з’єднався ти з жінкою? Не шукай розлучення» (1 Кор. 7, 27). Знаємо також, що і ті, які в Карфагені зібралися, маючи піклування про чистоту життя священнослужителів, визначили, щоб іподиякони, котрі торкаються священних таїнств, і диякони, і пресвітери, у свої урочні часи утримувалися від співмешканок своїх. Таким чином, і від апостолів передане, і від самої давнини дотримуване, і ми подібне нехай зберігаємо, знаючи час усякої речі, а особливо посту та молитви. Бо тим, що стоять перед вівтарем, у той час, коли приступають до святині, належить бути стриманими в усьому, щоб змогти отримати від Бога у простоті просиме. Якщо ж хтось, чинячи всупереч Апостольським правилам, насмілиться кого-небудь із священства, тобто, пресвітерів, чи дияконів, чи іподияконів, позбавляти єдности і спілкування із законною дружиною: нехай буде виключений. Так само, якщо хтось — пресвітер, чи диякон, під виглядом благоговійности, вижене свою дружину, нехай буде відлучений від священнослужіння, а перебуваючи непохитним у цьому, нехай буде виключений.

(Ап. 5, 17, 26, 51; I Вс. 3; IV Вс. 14; Трул. 5, 6, 30; VII Вс. 18; Анкир. 19; Неокес. 1, 8; Гангр. 4; Карф. 3, 4, 25, 38, 70; Вас. Вел. 12, 27, 88).

Правило 14

Правило святих і богоносних отців наших нехай буде дотримуване і в цьому: щоб у пресвітера раніше тридцяти років не рукопокладати, якщо б людина і дуже достойною була, але відкладати до визначених років. Бо Господь Ісус Христос у тридцять років хрестився і почав учити. Подібно і диякон раніше двадцяти п’яти років, і диякониса раніше сорока років нехай не поставляється.

(IV Вс. 15; Трул. 15; Неокес. 11; Карф. 16).

Правило 15

Іподиякон нехай поставляється не раніше двадцятирічного віку. Якщо ж хтось, в який би то не було священний ступінь поставлений буде раніше визначених років, нехай буде виключений.

(IV Вс. 15; Трул. 14; Неокес. 11; Карф. 16).

Правило 16

Оскільки у книзі Діянь апостольських передано, що сім дияконів поставлені від апостолів, отці Неокесарійського собору, у встановлених ними правилах ясно розсудили, що має бути сім дияконів за правилом, хоч би те і було в дуже великому місті, підтверджуючи це книгою Діянь: заради того ми, звіривши думку отців із висловлюванням апостолів, з’ясували, що у них було слово не про мужів, що служать Таїнствам, але про служіння при трапезах. Бо у книзі Діянь написано так: «У ці дні, коли збільшилася кількість учнів, виникло нарікання елліністів на євреїв за те, що вони не дбають про їхніх удовиць у повсякденному служінні їм. Тоді дванадцять апостолів, скликавши багато учнів, сказали: „Не личить нам, залишивши слово Боже, піклуватися про столи. Отже, браття, оберіть з-поміж себе сім мужів доброї слави, сповнених Святого Духа і мудрости; їх поставимо на цю службу, а ми постійно перебуватимемо в молитві та служінні слову«. І угодна була ця пропозиція всьому зібранню; і обрали Стефана, мужа, сповненого віри і Духа Святого, і Филипа, і Прохора, і Никанора, і Тимона, і Пармена, і Миколая антиохійця, наверненого із язичників; їх поставили перед апостолами,» (Діянь. 6, 1-6). Пояснюючи це, учитель Церкви Іоан Золотоустий говорить так: подиву гідно, як не розділився народ при обранні мужів, як не відкинуті ним апостоли. Але слід знати, яке достоїнство мали ці мужі, та яке прийняли рукопокладання; чи в ступінь дияконів, але таких ще не було у церквах; чи в ступінь пресвітерів, але іще не було ніякого єпископа, а тільки були одні апостоли. То заради цього думаю, що ні ім’я дияконів, ні пресвітерів, не було відомо і вживано. На підставі цього і ми проповідуємо, що вищеназвані сім дияконів не повинні бути сприйняті як служителі таїнств, за викладеним ученням, але є тими, котрим доручено було домокерівництво для спільної потреби тоді зібраних, і вони були для нас у цьому випадку зразком чоловіколюбности та турботи про бідних.

(I Вс. 18; Трул. 7; Неокес. 15; Лаод. 20).

Правило 17

Оскільки клірики різних церков, залишивши свої церкви, у котрих вони поставлені, перейшли до інших єпископів, і, без волі своєго єпископа, призначені до чужих церков, і через це вони виявляються непокірливими: заради цього визначаємо, щоб від місяця січня минулого четвертого індикту ніхто з кліриків, у якому б ступені хто не був, не мав права, без відпускної грамоти від свого єпископа, призначеним бути до іншої церкви. Той, хто не дотримується цього віднині, але собою осоромлює того, хто звершив над ним рукопокладання, нехай буде виключений і сам, і той, хто неправильно прийняв його.

(Ап. 12, 15, 32, 33; I Вс. 15, 16; IV Вс. 5, 6, 10, 11, 13, 20, 23; Трул. 18; Антиох. 3, 6; Лаод. 41, 42; Сард. 15, 16, 19; Карф. 23, 106).

Правило 18

Клірикам, які з причини нашестя варварів або через інші якісь обставини залишили свої місця, наказуємо, коли обставини або варварські нашестя, що були причиною їхньої втечі, припиняться, знову повертатися до своїх церков, та не залишати їх без причини надовго. Якщо ж хтось буде відсутній не з причин, визначених даним правилом, нехай буде відлучений, доки не повернеться до своєї церкви. Тому ж покаранню нехай піддається і єпископ, що утримує його.

(Ап. 15; I Вс. 15, 16; IV Вс. 5, 10, 20, 23; Трул. 17; VII Вс. 15; Антиох. 3; Сард. 15, 16, 19).

Правило 19

Предстоятелі Церков повинні в усі дні, а особливо в недільні, навчати весь клір і народ слів благочестя, вибираючи з Божественного Писання розуміння та міркування про істину, не переступаючи визначених уже меж і передання богоносних отців; і якщо буде досліджуване слово Писання, то не інакше нехай роз’яснюють його, як виклали світила й учителі Церкви у своїх писаннях, і ними більше нехай задовольняються, аніж складанням власних слів, аби, за браком уміння в цьому, не відхилитися від належного. Бо, через учення вищеназваних отців, люди, отримуючи знання про добре та достойне обрання, і про некорисне та гідне відрази, виправляють життя своє на краще, і не страждають на недугу незнання, але, сприймаючи вчення, спонукають себе до віддалення від зла, і, страхом загрозливих покарань, звершують своє спасіння.

(Ап. 58; I Вс. 2; Лаод. 19; Сард. 11; Карф. 71, 121, 123).

Правило 20

Нехай не буде дозволено єпископу в іншому місті, яке йому не належить, привселюдно повчати. Якщо ж хтось викритим буде у тому, що творить це: нехай буде відсторонений від єпископства, і нехай звершує служіння пресвітерства.

(Ап. 14, 35; I Вс. 8, 15; II Вс. 2; III Вс. 8; IV Вс. 29; Анкир. 18; Антиох. 13, 22; Сард. 3, 11, 12).

Правило 21

Ті, що виявляться винними у злочинах, противних правилам, і за це будуть піддані цілковитому і повному виключенню зі свого чину, і до стану мирян вигнані, якщо, приходячи добровільно до розкаяння, відкидають гріх, за який позбавлені були благодаті, і від нього цілком відсторонять себе, нехай стрижуться за образом кліру. Якщо ж, з власної волі не побажають того, нехай відрощують волосся подібно до мирян, як ті, що віддали перевагу наверненню у світ життя небесного.

(Ап. 5, 62, 81, 83; I Вс. 9, 12; III Вс. 9; IV Вс. 7; Неокес. 9; Карф. 36; Двокр. 16; Вас. Вел. 3, 70; Кирила  Ол-го. 3).

Правило 22

У єпископи, чи у який би то не було ступінь кліру за гроші поставлених, а не через випробування та обрання за (достойний) спосіб життя, наказуємо виключати, так само і тих, ким вони поставлені.

(Ап. 29; IV Вс. 2; Трул. 23; VII Вс. 4, 5, 15, 19; Сард. 2; Вас. Вел. 90; Генадія Післ.; Тарасія Післ.).

Правило 23

  Ніхто з єпископів, чи пресвітерів, чи дияконів, надаючи пречисте Причастя, нехай не вимагає від причасника за таке причастя грошей, або чогось іншого. Бо благодать не продається. І ми не за гроші надаємо освячення Духа, але щиро повинні надавати його достойним цього дару. Якщо ж хтось із зарахованих до кліру викритий буде у тому, що вимагає якоїсь винагороди від того, кому надає пресвяте Причастя, нехай буде відкинутий, як ревнитель Симонової омани та підступности.

(Ап. 4, 29; IV Вс. 2; Трул. 23; VII Вс. 4).

Правило 24

Нікому із зарахованих до священного чину, ні ченцям, не дозволяється ходити на кінські перегони чи бути присутніми на непристойних іграх. І якщо хтось із кліриків покликаним буде на шлюб, то при появі ігор, котрі слугують звабленню, нехай встане і одразу ж покине (весілля): бо так велить нам вчення отців наших. Якщо хтось викритий буде у цьому, або нехай припинить, або нехай буде виключений.

(Трул. 51, 62, 65; Лаод. 54; Карф. 15, 45, 63).

Правило 25

Разом з усіма іншими відновлюємо і те правило, котре заповідає, щоб у кожній єпархії парафії, котрі знаходяться у селах або передмістях, незмінно залишалися під владою правлячих ними єпископів, і особливо, якщо вони впродовж тридцяти років безсумнівно тримали їх у своєму підпорядкуванні та управлінні. Якщо ж не більше тридцяти років були, або про них якась суперечка буде, то тим, що вважають себе ображеними, дозволяється почати про те справу перед обласним собором.

(Ап. 74, 75; І Вс. 6; II Вс. 6; IV Вс. 17, 19, 21, 28; Трул. 8; Антиох. 14, 15, 20; Лаод. 40; Сард. 4; Карф. 8, 10, 11, 12, 15, 18, 19, 59, 104, 107, 128, 129, 130, 132).

Правило 26

Пресвітер, який через незнання вступив у незаконний шлюб, пресвітерським сідалищем нехай користується, згідно з тим, як законопокладено нам у священному правилі, від інших же дій пресвітерських нехай утримується, бо такому достатньо прощення. Благословляти ж іншого тому, хто власні виразки повинен лікувати, не подобає. Тому що благословення є наданням освячення, але хто цього не має, з причини гріха невідання, як надасть той іншому? Заради того нехай не благословляє ні привселюдно, ні приватно, і нехай не розділяє іншим Тіла Господнього, ні інше служіння нехай не звершує, але, задовольняючись священнослужительським місцем, нехай просить зі сльозами Господа відпустити йому гріх незнання. Зрозуміло при цьому і те, що такий неправильний шлюб руйнується, і чоловік не продовжуватиме спільного життя з тією, через котру позбувся священнодійства.

(Ап. 17; ΙV Вс. 14; Трул. 3, 6, 21; Неокес. 9; Вас. Вел. 27).

Правило 27

Ніхто із зарахованих до кліру нехай не вдягається в непристойний одяг, ні перебуваючи у місті, ні знаходячись у дорозі; але всякий з них нехай використовує одяг, котрий визначений для зарахованих до кліру. Якщо ж хто вчинить подібне, нехай буде відлучений на одну седмицю від священнослужіння.

(VII Вс. 16; Гангр. 12, 21).

Правило 28

Оскільки ми дізналися, що у різних церквах, через посилення якогось звичаю, приноситься до вівтаря виноград, і священнослужителі, з’єднуючи його із приношенням для безкровної жертви, таким чином обоє разом розділяють народу, заради цього визнаємо за необхідне, щоб ніхто із священнослужителів надалі цього не робив, але нехай надають народу єдине приношення, в оживотворення і відпущення гріхів. Приношення ж винограду священники нехай приймають як новий урожай, і благословляючи його окремо, нехай надають тим, що просять, на знак подяки Подателю плодів, якими, за визначенням Божим, тіла наші вирощуються та живляться. Якщо ж хтось із кліру вчинить усупереч визначеному, нехай буде виключений зі свого чину.

(Ап. 3, 4; Трул. 32; Карф. 37).

Правило 29

Правило отців Карфагенського собору наказує, аби Священнодійство вівтаря (Божественна Літургія) звершувано було не інакше, як тільки людьми, які не їли, крім єдиного в році дня, в який вечеря Господня звершується. Ці святі отці, можливо, через якісь місцеві причини, визнали корисним для Церкви, прийняти таку постанову. А оскільки нас ніщо не спонукає залишити цю благоговійну суворість, то йдучи за апостольським та отцівським переданням, визначаємо, що не подобає у чотиридесятницю, у четвер останньої седмиці, припиняти пощення, і тим усю чотиридесятницю безчестити.

(Ап. 69; Трул. 89; Лаод. 50; Карф. 41, 47; Тимофія Ол-го. 16).

Правило 30

Бажаючи все творити для розбудови Церкви, вирішили ми і в церквах іноплемінників священиків, які там перебувають, облаштувати. Заради того, якщо вони за потрібне визнають і надалі поступати згідно з апостольським правилом, яке забороняє виганяти дружину свою під виглядом благоговіння, і більше встановленого творити надумали, і заради цього, за згодою зі своїми дружинами, віддаляються у спілкуванні одне від одного, то постановляємо: нехай не мають більше спільного життя із ними ні під яким виглядом, щоб таким чином явили вони нам цілковитий доказ своєї обітниці. Це ж попустили для них не заради чогось іншого, хіба тільки з причини малодушного їхнього помислу, та ще чужих і необлаштованих звичаїв.

(Ап. 5; I Вс. 3; Трул. 12, 13, 48; Гангр. 1, 4, 9, 10; Карф. 4).

Правило 31

Постановляємо, щоб священнослужителі, які священнодіють або хрестять у молитовних храминах, котрі знаходяться всередині будинків, творили це не інакше, як з благословення місцевого єпископа. Заради того (визначаємо), що коли якийсь клірик не буде дотримуватися цього таким чином, нехай буде виключений.

(Ап. 31; IV Вс. 18; Трул. 34, 59; VII Вс. 7, 10; Гангр. 6; Антиох. 5; Лаод. 58; Двокр. 12; Карф. 10).

Правило 32

Дійшло до нашого відома, що у країні Вірменській ті, що звершують безкровну жертву, приносять на святій трапезі одне тільки вино, не розводячи його водою, наводячи на своє виправдання (слова) учителя церкви Іоана Золотоустого, який у тлумаченнях на Євангелія від Матфея говорить таке: «Заради чого не воду пив воскреслий Господь, але вино? Для того, щоб з коренем вирвати усяку нечестиву єресь. Бо є деякі, що використовують у Таїнстві воду, і заради того вказує, що вино вжив і тоді, коли Таїнство встановив, і після воскресіння, і коли пропонував просту трапезу, без таїнства, і вказуючи на це, говорить: „від цього плоду виноградного« (Мф. 26, 29), лоза ж виноградна вино, а не воду виробляє». З цього роблять висновок, нібито цей учитель заперечує приєднання води у святому жертвоприношенні. Заради того, щоб такі віднині не були одержимі невіданням, ми відкриваємо православне розуміння цього отця. Оскільки існувала стародавня зла єресь ідропарастатів, тобто, водоприносителів, котрі у своєму жертвоприношені, замість вина, вживали одну тільки воду, то цей богоносний муж, заперечуючи беззаконне вчення такої єресі та показуючи, що вони йдуть просто проти апостольського передання, використав вищенаведені слова. Бо і він своїй церкві, над якою було довірена йому пастирска опіка, передав: приєднувати до вина воду, коли належить звершувати Безкровну Жертву, вказуючи на з’єднання крови і води, що з пречистого ребра Відкупителя нашого і Спасителя Христа Бога витекло, для оживотворення усього світу і на спокутування гріхів. І в усіх церквах, де просяяли духовні світила, цей богопереданий чин зберігається. Оскільки і Яків, Христа Бога нашого за плоттю брат, якому першому довірено престіл Єрусалимської Церкви, і Василій, кесарійської церкви архиєпископ, слава якого розлилася по всій вселенній, письмово передавши нам утаємничену священнодію, визначили у Божественній літургії, з води і вина зготувати святу Чашу. І преподобні отці, що зібралися у Карфагені, точно такі слова вирекли: нехай не приноситься у святому Таїнстві ніщо інше, тільки Тіло і Кров Господні, як це і Сам Господь передав, тобто, хліб і вино, розчинене водою. Якщо ж хтось — єпископ, чи пресвітер, творить, не за переданим від апостолів чином і, воду із вином не з’єднуючи, приносить Пречисту Жертву, нехай буде виключений, як той, що недосконало Таїнство звершує та передане новозаведеннями пошкоджує.

(Ап. 3, 4; Трул. 81; Карф. 37).

Правило 33

Ми також дізналися, що у Вірменській країні до кліру приймають тільки тих, котрі походять із священичого роду, в чому чинять за звичаями юдейськими, які так робити визначили. Деякі з таких, не отримавши церковнослужительського постригу, поставляються співцями і читцями Божественного храму. Тому постановляємо: віднині нехай не буде дозволено бажаючим поставити когось до кліру звертати увагу на його походження; але, випробовуючи, чи достойні вони, згідно з визначеними у священних правилах постановами, бути зарахованими до кліру, нехай поставляють їх у служителів Церкви, походять вони із священичого роду, чи ні. Так само, нікому нехай не буде дозволено виголошувати з амвона Божествені слова народові, за чином зарахованих до кліру, хіба що буде удостоєний посвячення із постриженням, і отримає на це від свого пастиря благословення згідно з правилами. Якщо ж хтось буде викритий у тому, що творитиме всупереч визначеному; то нехай буде відлучений.

(Ап. 76; VII Вс. 14; Лаод. 15).

Правило 34

Оскільки священне правило ясно сповіщає і те, що злочини змови, або організації збіговиськ, повністю заборонені і зовнішніми законами; тим більше необхідно забороняти, щоби не бувало цього у Церкві Божій. То і ми намагаємося дотримуватися, щоб коли деякі клірики або ченці будуть викриті в тому, що вступають у змову, або у стовпище, або інтригуть проти єпископа чи інших причетників, нехай повністю виключаються із свого ступеня.

(Ап. 31; ІV Вс. 18; Антиох. 5; Карф. 10; Двокр. 13, 14, 15).

Правило 35

Нехай не буде дозволено нікому з митрополитів, після смерти єпископа, підлеглого його престолу, віднімати або привласнювати його майно, чи майно його церкви, але нехай зберігається воно під охороною кліру тієї церкви, предстоятелем якої був преставлений, навіть до поставлення іншого єпископа, хіба що не залишиться кліриків у тій церкві. Тоді митрополит нехай зберігає його в цілості, і все нехай передасть єпископу, який поставлений буде.

(Ап. 40; IVВс. 22, 25; Антиох. 24; Карф. 22, 26, 81).

Правило 36

Відновлюючи законоположення, прийняте ста п’ятдесятьма святими отцями, що зібралися у цьому богомбереженому та царюючому місті, та шістьмастами тридцятьма, що зібралися у Халкидоні, постановляємо: нехай має престіл Константинопольський рівні переваги з престолом древнього Рима, і так, як цей, нехай звеличується у справах церковних, будучи другим після нього; після нього ж нехай рахується престіл великого міста Олександрії, потім престіл Антиохійський, а за ним престіл міста Єрусалима.

(І Вс. 6, 7; ІІ Вс. 2, 3; ІV Вс. 28).

Правило 37

Оскільки у різні часи були варварські навали, і через те багато міст були поневолені беззаконними, і з цієї причини предстоятелю такого міста неможливо було, після звершення над ними рукопокладення, прийняти свій престіл та утвердитися на ньому в священноначальницькому стані, і так, за переданим звичаєм, рукопокладання і все, що єпископу властиво, робити та звершувати, то заради цього, зберігаючи священству честь та повагу, і бажаючи, щоб поневолення від язичників зовсім не призводило до пошкодження церковних прав, постановили, щоб так рукопокладені, які через вищенаведені причини не вступивші на свої престоли, не підлягали за це осудженню. Тому і рукопокладання в різні ступені кліру, за правилами, нехай звершують, і перевагою передсидіння, відповідно до своєї кафедри нехай користуються, і всяка начальницька дія, що виходить від них, нехай буде визнавана твердою та законною. Тому що обставинами часу та перешкодами в дотриманні точності, не повинні стиснені бути межі управління.

(Ап. 36; І Вс. 16; III Вс. 9; IV Вс. 6, 29; Анкир. 18; Антиох. 17, 18; Кирила Ол-го 1, 2, 3).

Правило 38

Отцями нашими встановлене, і ми зберігаємо правило, яке говорить так: якщо царською владою збудоване нове, або колись буде побудоване місто, то адміністративним та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ.

(І Вс. 4, 6, 7; II Вс. 3; IV Вс. 17, 28).

Правило 39

Оскільки брат і співслужитель наш Іоан, предстоятель острова Кіпру, разом зі своїм народом, з причини варварської навали, і щоби визволитися від язичницького рабства, і правильно підпорядковуватися скіпетру найхристияннішої держави, зі згаданого острова переселився у Геллеспонтську область, промислом людинолюбного Бога, і старанністю христолюбивого і благочестивого царя нашого, то ми постановляємо: нехай будуть збережені незмінними переваги, дані престолу вищезгаданого мужа, від богоносних отців, що зібралися колись у Ефесі, нехай має новий Юстиніанополь права Константинополя, і поставляємий у ньому богоулюблений єпископ нехай керує усіма єпископами Іеллеспонтської области, і нехай буде поставлений від своїх єпископів, за стародавнім звичаєм. Тому що і богоносні отці наші розсудили, нехай будуть дотримувані звичаї кожної церкви, і єпископ міста Кизицького підпорядковується предстоятелю згаданого Юстиніанополя, за прикладом усіх інших єпископів, підпорядкованих вищеназваному богоулюбленому предстоятелю Іоану, від якого, коли буде потрібно, і самого міста Кизика єпископ нехай поставляється.

(Ап. 34; І Вс. 6, 7; II Вс. 2, 3; III Вс. 8; IV Вс. 28; Трул. 36, 37; Антиох. 9).

Правило 40

Оскільки приліплюватися до Бога через віддалення від житейських турбот дуже спасительно, то ми повинні, не без випробування на певний час, приймати тих, що обирають чернече життя, але і стосовно них переданої нам від отців постанови дотримуватися і заради цього необхідно приймати обітницю життя за Богом, як уже тверду що виходить від відання та міркування, після повного розкриття розуму. Тому той, хто бажає взяти на себе тягар чернечого життя, нехай пройде не менше як десятилітній (термін випробування); але і щодо такого у владі керуючого знаходиться право визначення, чи не визнає він за корисніше продовжити йому час випробування перед введенням у чернече життя й утверженням у ньому. Бо, хоча Василій Великий у священних його правилах законопокладає, щоб ту, яка добровільно посвячує себе Богові та обирає дівство, після виповнення їй сімнадцяти років, зараховувати до чину дівства, однак ми, наслідуючи приклад правил про вдовиць та дияконис, у відповідності визначили, для тих, що обрали чернече життя, вищезгадану кількість років. Бо у божественого апостола вказано: «Вдовиця повинна бути обрана не менш як шістдесятирічна» (1 Тим. 5, 9); а священні правила передали — дияконису поставляти сорокарічну, оскільки розсудили, що Церква, благодаттю Божою, прийняла більшу міцність та успіх, а вірні у дотримуванні божественних заповідей тверді і благонадійні. І ми, це досконало зрозумівши, згідно із цим постановили: того, хто має намір почати подвиги за Богом, скоро позначити благословенням благодаті, наче якоюсь печаткою, цим самим сприяючи йому не затримуватися довго, чи вагатися, найбільше ж заохочуючи його до обрання добра та ствердження у ньому.

(І Вс. 19; ІV Вс. 15; Трул. 14; Карф. 6, 44, 126; Двокр. 5; Вас. Вел. 18, 24).

Правило 41

Ті, що бажають у містах чи селах відійти у затворництво, та зосередитися через самітництво на собі, спочатку повинні піти в монастир, та привчитися до життя самітницького, підкоряючись керівникові монастиря протягом трьох років у страху Божому, й у всьому, як належить, виконувати послух, і так виявити своє бажання до такого життя, та випробовуватися місцевим настоятелем, чи від усього серця добровільно прагнуть того. Після цього ще протягом року повинні терпляче пробути поза затвором, щоб більше відкрився їхній намір. Бо тоді вони подадуть досконале підтвердження того, що не заради пошуку марної слави, але заради самого істинного блага, прагнуть цієї безмовності. Після того, як мине такий час, якщо залишаться з тими ж намірами, нехай вступають у затвірництво, але їм уже не дозволяється, за власним бажанням, виходити із такого стану, хіба що коли цього вимагатиме громадське служіння, або користь, чи якась потреба, навіть під загрозою смерти, і то тільки з благословення місцевого єпископа. Тих же, що насміляться, без вказаних причин, покидати свої місця затвірництва, по-перше, замикати у згаданому затворі і проти їхнього бажання; потім постами та іншими суворостями їх виправляти, оскільки за сказаним у Писанні: «жоден, хто поклав руку свою на рало і озирається назад, не придатний для Царства Божого» (Лк. 9, 62).

(IV Вс. 4; Двокр. 4).

Правило 42

Про називаних пустельниками, котрі, у чорних одежах та з відрощеним волоссям, обходять міста, обертаються посеред мирських чоловіків та жінок, та знеславлюють свої обітниці, постановляємо: якщо побажають, постригти волосся, прийняти образ інших ченців, то призначати їх до монастирів, і зараховувати їх до братії. Якщо ж не побажають цього, то зовсім виганяти їх із міст, і жити їм у пустелях, від яких і взяли собі ім’я.

(IV Вс. 4; Двокр. 4).

Правило 43

Дозволяється християнину обрати подвижницьке життя і, після залишення багатобентежної бурі житейських справ, вступити до монастиря, і прийняти постриг за чернечим образом, якби і викритим був у якомусь гріхопадінні. Бо Спаситель наш Бог сказав: «хто приходить до Мене, Я не вижену геть» (Ін. 6, 37). Оскільки ж чернече життя являє нам постійне покаяння, то того, хто бажає щиро приєднатися до нього, схвалюємо, і ніякий попередній спосіб життя не перешкодить йому виконати свій намір.

(IV Вс. 4; Двокр. 2, 4).

Правило 44

Чернець, викритий у любодійстві, або який має жінку — у шлюбі чи як співмешканку, нехай підлягає за правилами єпітимії блудодіїв.

(IV Вс. 16; Анкир. 19; Вас. Вел. 6, 18, 19, 60).

Правило 45

Оскільки ми дізналися, що у деяких жіночих монастирях, ті, що приводять бажаючих сподобитися цього священного образу, спочатку зодягають їх у шовковий різнобарвний одяг, ще ж і з прикрасами, поцяткованими із золотом і коштовним камінням, і з тих, що приступають таким чином до вівтаря, знімають пишний одяг, і в ту ж мить над ними звершується благословення до образу чернечого, і їх зодягають в чорний одяг, заради того постановляємо, щоб віднині такого не бувало. Бо не благопристойно, щоб та, яка за власним бажанням відіклала всілякі життєві приємності і возлюбила життя у Богові, й утвердилася непохитно у цьому думками, і так приступила до монастиря, через такі тлінні та зникаючі прикраси повернулася б згадками до того, що уже віддала забуттю, і від цього виявила би вагання, й обурилася б у душі, за подобою хвиль житейських, що потопляють, і туда і сюди обертають, так що, часом і проливаючи сльози, не виявляє вона тим сердечної скрухи, але якщо, як це і є властиво, і впаде якась мала сльоза, то і вона тими, хто побачить, сприйметься як така, що виходить не стільки від ревности до подвигу чернецькому, скільки від розлучення зі світом і з тим, що є у світі.

(Карф. 126).

Правило 46

Ті, що обрали подвижницьке життя і були призначені до монастирів, з них нехай не відходять. Якщо ж до цього їх спонукає якась крайня потреба, нехай роблять це з благословення та з волі настоятельниці. Але і тоді відходити вони повинні не одні, самі по собі, а із деякими старицями, та з тими, що першенствують у монастирі, за наказом ігуменії. Ночувати ж поза монастирем зовсім не дозволяється їм. Так само і чоловіки, що проходять чернече життя, нехай відходять, коли буде крайня потреба, з благословення того, кому довірено керівництво. Тому ті, котрі порушать це нами нині встановлене визначення, чоловіки чи жінки, нехай будуть піддані відповідним єпитиміям.

(Трул. 47).

Правило 47

Ні жінка у чоловічому монастирі, ні чоловік у жіночому, нехай не ночує. Бо вірні повинні бути чужими всяким спотиканням та спокусам, і благовстановлювати своє життя згідно з благопристойністю та благоприступанням до Господа (1 Кор. 7, 35). Якщо ж хтось це вчинить, чи то клірик, чи мирянин, нехай буде відлучений.

(VII Вс. 18, 20, 22).

Правило 48

Дружина того, хто поставляється у єпископське достоїнство, попередньо розлучається зі своїм чоловіком, за спільною згодою, після рукопокладання його в єпископа, нехай вступить до монастиря, далеко від перебування цього єпископа створений, і нехай користується утриманням від єпископа. Якщо ж достойною буде, то нехай буде зведена і в достоїнство диякониси.

(Ап. 5, 51; I Вс. 3; IV Вс. 15; Трул. 12, 14, 30; Карф. 3, 4, 25, 70).

Правило 49

Відновлюючи і це священне правило, визначаємо, щоб один раз освячені з волі єпископа, монастирі назавжди перебували монастирями, і належне їм майно належало монастирю, і щоб вони не могли уже бути світськими житлами, та ніким не могли бути передані мирським людям. Якщо ж донині це і ставалося з окремими із них, то визначаємо, нехай відтепер не будуть кимось так утримуваними. Ті ж — хто від даного часу зухвало чинитими подібне, нехай підлягають єпитимії за правилами.

(IV Вс. 4, 24; VII Вс. 13).

Правило 50

Ніхто з мирян та кліриків, віднині нехай не займається недозволенний іграми. Якщо ж хтось буде викритий у тому, що чинить це, то клірик нехай буде виключений із кліру, а мирянин нехай буде відлучений від спілкування церковного.

(Ап. 42, 43).

Правило 51

Святий Вселенський Собор цей повністю забороняє бути пересмішникам, та їхнім видовищам, а також і видовища зі звірами влаштовувати, і танці на видовищах. Якщо ж хтось дане правило зневажить, і віддасться якій-небудь із цих заборонених розваг, то клірик нехай буде виключений із кліру, а мирянин нехай буде відлучений від спілкування церковного.

(Трул. 24, 65, 66; Лаод. 54; Карф. 15).

Правило 52

У всі дні посту святої Чотиридесятниці, окрім суботи та неділі і святого дня Благовіщення, свята літургія нехай звершується не інша, як Ранішосвячених Дарів.

(Ап. 66, 69; Лаод. 49, 50, 51, 52).

Правило 53

Оскільки спорідненя за духом є важливішим за союз тілесний, а ми дізналися, що в деяких містах, декотрі, приймаючи дітей від святого та спасенного Хрещення, після цього вступають у шлюбне життя Із матерями їхніми, що овдовіли, то визначаємо: щоб від даного часу нічого подібного не було вчинено. Якщо ж декотрі, згідно з даним правилом, викритими будуть, що чинять це, то такі, по-перше, нехай відступлять від свого незаконного шлюбу, а потім нехай будуть піддані єпітимії перелюбників.

Правило 54

Божественне Писання ясно повчає нас: «Ніхто ні до якої родички за плоттю не повинен наближатися з тим, щоб відкрити наготу» (Лев. 18, 6). Богоносний Василій у правилах своїх, деякі із заборонених шлюбів перелічив, а багато інших обійшов мовчанням, і через те й іншу влаштував нам користь. Бо, уникаючи багатьох ганебних назв, щоб такими назвами не осквернити слова, він означив нечистоти загальними назвами, через які показав нам беззаконні шлюби у загальному вигляді. Але, оскільки через таку невиразну заборону беззаконних шлюбів єство само себе змішувало, то ми визнали за необхідне повніше розкрити це, тому віднині визначаємо: якщо хтось поєднується у спілкування шлюбу зі своєю двоюрідною сестрою, або якщо батько і син із матір“ю та дочкою, або із двома дівчатами сестрами батько і син, або із двома братами матір та дочка, або два брати із двома сестрами, то нехай підлягають правилу семирічної єпітимії, звісно після розлучення їхнього беззаконного шлюбу.

(Ап. 19; Трул. 26, 53; Неокес. 2; Вас. Вел. 23, 27, 68, 75, 76, 78, 79, 87; Тимофія Ол-го 11; Феофіла Ол-го 5).

Правило 55

Оскільки ми дізнали, що жителі міста Рима, у святу Чотиридесятницю, у суботу її постяться, всупереч переданому церковному послідуванню, то святому Собору вгодно, щоб і в Римській Церкві непорушно дотримувалося правило, яке говорить: якщо хтось із кліру виявлений буде, що у святий день Господній або у суботу поститься, крім єдиної тільки, нехай буде виключений, якщо ж мирянин, нехай буде відлучений.

(Ап. 64).

Правило 56

Дізнали ми також, що у Вірменській країні, та й в інших місцях, у суботи і в недільні дні святої Чотиридесятниці їдять декотрі сир та яйця. Заради цього, за благо визнано і це: нехай Церква Божа, по всій вселенній робить згідно з єдиним чином, звершуючи піст, та утримується, як від усякого заколюваного, так і від яєць та сиру, котрі є плодами та виробами того, від чого утримуємося. Якщо ж цього не будуть дотримуватися, то клірики нехай будуть виключені, а миряни нехай будуть відлучені.

(Ап. 66, 69),

Правило 57

Не подобає до вівтаря приносити мед та молоко.

(Ап. 3; Трул. 28, 32, 99; Карф. 37).

Правило 58

Ніхто з тих, що перебувають у розряді мирян нехай не подає собі Божественні тайни, коли є єпископ, чи пресвітер, чи диякон. А хто насмілюється на щось подібне, як той, що робить проти чиноположень, на один тиждень нехай буде відлучений від спілкування церковного, врозумляючись тим: «не думайте про себе більше, ніж треба думати» (Рим. 12, 3).

(І Вс. 13, 18).

Правило 59

Хрещення нехай не звершується у молитовниці, що знаходиться всередині дому, але бажаючі удостоїтися пречистого просвітлення, нехай приходять до кафоличних церков, і там цього дару нехай сподобляються. Якщо ж хтось викритим буде, що не дотримується постановленого нами, то клірик нехай буде виключений, а мирянин нехай буде відлучений.

(Ап. 31; IV Вс. 18; Трул. 31, 34; VII Вс. 10; Гангр. 6; Антиох. 6; Лаод. 58; Карф. 10; Двокр. 12).

Правило 60

Оскільки апостол виголошує: «А хто з’єднується з Господом, той є один дух з Господом» (1 Кор. 6, 17), то зрозумілим є, що і той, хто противнику (демонові) віддає себе, буває єдине із ним, за спілкуванням. Тому вирішено: тих, що лицемірно біснуються, і такий спосіб дій, через злостиву вдачу, удавано на себе приймають, карати всякими засобами, та піддавати їх таким самим суворостям та тягарям, яких дійсно біснуваті, заради звільнення від демонської дії, праведно зазнають.

(Ап. 79; Анкир. 24; Вас. Вел. 83).

Правило 61

Ті, що звертаються до чарівників, або так званих стоначальників(( Так називалися старші волхви.)), чи до інших подібних, щоб дізнатися від них, що забажають їм відкрити, згідно з попередніми отцівськими про них постановами, нехай підлягають шестирічній єпітимії за правилом. Тій же єпітимії належить піддавати і тих, котрі водять ведмедиць, чи інших тварин, для насмішок та на шкоду тваринам, і, з’єднуючи обман із безумством, промовляють ворожіння про щастя, про долю, про родовід, та багато інших подібних тлумачень; так само як і так званих хмарогонителів, заклинателів, виробників охоронних оберегів, чаклунів. А тих, що заскніли у цьому, і не відвертаються від цього і не тікають від таких згубних та язичницьких вигадок, визначаємо зовсім відлучати від церкви, як і наказують священні правила. Бо, «яке спілкування праведности з беззаконням? — як каже Апостол. — Яка згода між Христом і Веліаром? Або яка співучасть вірного з невірним? Яка сумісність храму Божого з ідолами?» (2 Кор. 6, 14-16).

(Трул. 65; Анкир. 24; Лаод. 36; Вас. Вел. 7, 65, 72, 81, 83; Григорія Ниськ. 3).

Правило 62

Так звані календи, волхвування травами, масові пиятики,(( Під назвою календ заборонялося святкування першого дня кожного місяця, котрі супроводжувалися різними обрядами та веселощами, які пішли від язичества, та були встановлені в честь богів — Пана, і називалися вота; і Аионіса або Вакха, який іще називався Вромій, а пиятики називалися — врумалія.)) та народні зібрання у перший день місяця березня, бажаємо зовсім викорінити з життя вірних. Так само і всенародні жіночі танці, що можуть велику шкоду та згубу наносити, рівно як і на честь богів, облудно так греками називаних, чоловічою або жіночою статтю влаштовувані танці та обряди, за якимись старовинними та чужими християнському життю звичаями звершувані, відкидаємо і визначаємо: ніякому чоловікові не одягатися у жіночий одяг, ні жінці одежу властиву чоловікові; також не носити масок комічних, або сатиричних, або трагічних; при давленні винограду в точилах не виголошувати огидного імені Діониса, і при вливанні вина у бочки не влаштовувати сміху, і через невігластво, або через суєту не робити того, що притаманно бісівській омані. Тому тих, хто віднині, знаючи це, наважаться робити що-небудь із вищесказаного, якщо є кліриками, наказуємо виключати їх із священного чину, якщо ж миряни, відлучати від спілкування церковного.

(Трул. 24, 51, 65; Лаод. 54; Гангр. 13; Карф. 15, 45, 63).

Правило 63

Оповідання про мучеників, ворогами істини брехливо складені, щоб знеславити Христових мучеників, і тих, що слухають, привести до зневіри, наказуємо: не оприлюднювати у церквах, але піддавати їх вогню. А тих, хто їх приймає, або довіряє їм, наче правдивим, анафематствуємо.

(Ап. 60; VII Вс. 9; Лаод. 59).

Правило 64

Не личить мирянинові перед народом проголошувати слово, або навчати, і таким чином брати на себе учительске достоїнство, але підкорятися переданому від Господа чину, відкриваючи вуха перед тими, що прийняли благодать учительського слова, й від них навчатися Божественного. Бо у єдиній Церкві різні члени створив Бог, за словами апостола (Див..1 Кор. 12, 27), пояснюючи які, Григорій Богослов ясно показує чин, що знаходить у них, говорячи: цей, браття, чин вшануємо, цей збережемо: цей нехай буде вухом, а той язиком, цей рукою, а другий чимось іншим, цей нехай вчить, а той нехай вчиться. І після небагатьох слів далі говорить: той, хто навчається, нехай буде у підлеглості, той, хто роздає, нехай роздає з веселощами, той, хто служить, нехай служить зі старанністю. Щоб не були всі язиком, хоч це і є ближче за все, ні всі апостолами, ні всі пророками, ні всі тлумачами. І після деяких слів іще говорить: чому робиш себе пастирем, будучи вівцею? Навіщо робишся головою, будучи ногою? Для чого намагаєшся бути воєначальником, будучи поставленим до ряду воїнів? І в іншому місці наказує премудрість: «не поспішай язиком твоїм» (Еккл. 5, 1); «не піклуйся про те, щоб нажити багатство» (Притч. 23, 4); не шукай, щоб були мудріші за мудрих. Якщо ж хтось виявлений буде у порушенні даного правила, на сорок днів нехай буде відлученим від спілкування церковного.

(Трул. 33; VII Вс. 14; Лаод. 15).

Правило 65

При новому місяці, розпалювання деякими перед своїми крамницями, чи перед домами багать, через котрі, за якимось старовинним звичаєм, безумно скачуть, наказуємо віднині скасувати. Тому, якщо хтось учинить що-небудь таке, то клірик нехай буде виключений, а мирянин нехай буде відлучений. Бо у Четвертій книзі Царств написано: «І спорудив жертовники всьому воїнству небесному на обох дворах дому Господнього, і провів сина свого через вогонь, і чаклував, і ворожив, і завів викликувачів мерців і чаклунів; багато зробив неугодного в очах Господа, щоб прогнівити Його» (4 Цар. 21, 5-6).

(Трул. 24, 51, 62; Лаод. 54; Гангр. 13; Карф. 15, 45, 63).

Правило 66

Від святого дня Воскресіння Христа Бога нашого до нової неділі, під час усієї седмиці вірні повинні у святих церквах безперестанно вправлятися, у псалмах та співі духовних пісень, радуючись і торжествуючи у Христі, і читання Божественних Писань слухаючи, і святими Тайнами насолоджуючись. Бо таким чином із Христом разом воскреснемо, і вознесемося. Заради цього зовсім у такі дні нехай не буває кінських перегонів, чи інших народних видовищ.

(Ап. 9; Трул. 24; Антиох. 2; Карф. 61).

Правило 67

Божественне Писання заповіло нам утримуватися від «ідоложертовного, і крови, і задушенини, і блуду» (Діян. 15, 29). Тому тих, які, через сластолюбне черево, кров якої б то не було тварини, будь-яким чином майстерно готують для їжі, і так її їдять, визнали за благо піддавати єпітимії. Якщо ж відтепер хтось їстиме кров тварин якимось чином, то клірик нехай буде виключений, а мирянин нехай буде відлучений.

(Ап. 63; Гангр. 2).

Правило 68

Книги Старого і Нового Завіту, і так само святих і визнаних наших проповідників та вчителів, нікому не дозволяється пошкоджувати, — чи книгопродавцям, чи так званим мироварцям, або іншим будь-кому передавати для знищення: хіба що коли від молі, чи від води, чи іншим чином зробляться непридатними до вжитку. Хто ж віднині у тому, що щось подібне чинить викритим буде, той нехай буде відлучений на рік. Так само той, хто купує такі книги, якщо не збереже їх для власної користи, ні іншому не віддасть їх як благодіяння і для збереження, але насмілиться пошкоджувати їх, нехай буде відлучений.

(Ап. 85; Трул. 2; Лаод. 60; Карф. 24; Афанасія Вел. Про свята; Григорія Богосл. Про книги Св. Письма; Амфилохія. Про книги Св. Письма).

Правило 69

Нікому з усіх, що належать до розряду мирян, нехай не буде дозволено входити всередену священного вівтаря. Але, за якимось найдавнішим переданням, зовсім не забороняється це владі та достоїнству царському, коли захоче принести дари Творцю.

(Лаод. 19, 44).

Правило 70

Не дозволяється жінкам під час Божественної літургії говорити, але, за словом апостола Павла, «нехай мовчать, бо не дозволено їм говорити, а коритися, як і закон говорить. Якщо ж вони хочуть чогось навчитися, нехай спитають про те вдома у своїх чоловіків» (1 Кор. 14, 34-35).

(Трул. 64; Лаод. 44).

Правило 71

Ті, що навчаються законів цивільних, не повинні дотримуватися грецьких звичаїв, або бути веденими на видовища, або звершувати так звані килістри,(( На думку Вальсамона, килістри — це був вид жеребкування, за допомогою якого, вчителі обирали для себе учнів.)) чи вдягатися в одяг, котрий не знаходиться у загальному вжитку, ні в той час, коли починають навчання, ні тоді, коли його закінчують, ані взагалі впродовж його. Якщо ж хтось віднині насмілиться це робити, нехай буде відлучений.

(Трул. 24, 51, 62, 65; Анкир. 24).

Правило 72

Негоже чоловікові православному з жінкою єретичною шлюбом поєднуватися, ні православній жінці з чоловіком єретиком з’єднуватися. Якщо ж буде виявлено щось подібне, зроблене ким-небудь, шлюб уважати недійсним, і незаконне співжиття розлучати. Бо не слід змішувати незмішуване, ні поєднувати з вівцею вовка, і з часткою Христовою жереб грішників. Якщо ж хтось визначене нами порушить, нехай буде відлучений. Але якщо декотрі, будучи ще у невір“ї, та не бувши зарахованими до стада православних, з’єдналися між собою законним шлюбом, потім один із них, обравши благе, навернувся до світла істини, а інший залишився в кайданах омани, не бажаючи поглянути на Божественне проміння, і якщо притому невірній жінці вгодно спільно жити з чоловіком вірним, чи навпаки, чоловікові невірному з жінкою вірною, то нехай не розлучаються, за Божественним апостолом: «Бо невіруючий чоловік освячується жінкою віруючою, невіруюча жінка освячується віруючим чоловіком» (1 Кор. 7, 14).

(IV Вс. 14; Лаод. 10, 31; Карф. 21).

Правило 73

Оскільки Животворчий Хрест явив нам спасіння, то належить нам усяке старання вжити, нехай буде воздана належна честь тому, через що ми спасенні від стародавнього гріхопадіння. Ось тому і думкою, і словом, і почуттям поклоніння йому приносячи, наказуємо: зображення хреста, накреслювані деякими на землі, зовсім згладжувати, щоби знамення перемоги нашої не було зневажено попиранням перехожих. Отже віднині тих, що накреслюють на землі зображення хреста, наказуємо відлучати.

Правило 74

Не слід у місцях, присвячених Господу, або у церквах звершувати так звані трапези братолюбства, і всередині храму їсти, і ліжка розстелювати. Хто ж насмілюється це творити, або нехай припинять, або нехай будуть відлучені.

(Гангр. 11; Лаод. 27, 28; Карф. 42).

Правило 75

Бажаємо, щоб ті, котрі приходять до церкви співати, безчинно не галасували, вивергаючи із себе неприродні крики, і не вводили нічого невідповідного й невластивого церкві, а з великою увагою і зворушенням підносили псалмоспіви Богові, Який знає потаємне. Бо Священне Слово повчало синів ізраїлевих бути благоговійними (Див.. Лев. 15, 31).

(Лаод. 15).

Правило 76

Ніхто не повинен усередині священної (церковної) огорожі корчемницю влаштовувати, або різні наїдки продавати, або іншу торгівлю організовувати, зберігаючи благоговіння до церков. Бо Спаситель наш і Бог, життям Своїм у плоті повчаючи нас, наказав не творити дім Отця Свого домом торгівлі. Він і міняльникам порозсипав гроші, і вигнав тих, що робили святий храм світським місцем (Див. Ін. 2, 15-16). Ось тому, якщо хтось буде викритий у названому злочині, нехай буде відлучений.

(Ап. 73; Трул. 74, 97).

Правило 77

Не слід священнослужителям або причетникам, або ченцям митися у лазні разом із жінками, ні навіть усякому християнину з мирян. Бо це є перше нарікання з боку язичників. Якщо ж хтось у цьому викритий буде, то клірик нехай буде виключений, а мирянин нехай буде відлучений.

(Лаод. 30).

Правило 78

Тим, хто готується до Хрещення належить навчатися віри, й у п’ятий день седмиці давати відповідь єпископу чи пресвітерам.

(І Вс. 2, 14; Трул. 96; Лаод. 19, 46).

Правило 79

Божественне від Діви народження, котре було безсімейним, сповідуючи безболісним і його всьому стаду проповідуючи, тих, хто через незнання робить що-небудь неналежне, піддаємо виправленню. Оскільки дехто, у період святкування Різдва Христа Бога нашого, виявляється, готують хлібне печиво та передають одне одному, нібито на честь болісних пологів всенепорочної Діви Матері, то ми визначаємо: нехай не роблять вірні ні чого такого. Бо це не є вшануванням Діви, Яка понад розуміння та пояснення, плоттю народила невмістиме Слово, а так Її невимовне народження визначають, і представляють на зразок звичайного і нам властивого народження. Якщо ж від нині хтось викритий буде у тому, що творить подібне, то клірик нехай буде виключений, а мирянин нехай буде відлучений.

Правило 80

Якщо хтось — єпископ, чи пресвітер, чи диякон, чи хто-небудь із зарахованих до кліру, чи мирянин, не маючи ніякої поважної причини або перешкоди, через які надовго був усуненим від своєї церкви, але, перебуваючи в місті, три неділі підряд протягом трьох тижнів, не прийде на молитовні церковні зібрання, то клірик нехай буде виключений з кліру, а мирянин нехай буде позбавлений церковного спілкування.

(Ап. 8, 9; Трул. 66; Антиох. 2; Сард. 11).

Правило 81

Оскільки ми дізналися, що у деяких країнах, у «Трисвятій пісні», після слів: «Святий Безсмертний,» як доповнення виголошують: «що розп’явся за нас, помилуй нас», але це давніми святими отцями, як чуже благочестю, від цієї пісні відкинуто, разом із беззаконним єретиком, що ввів ці слова, то і ми, раніше благочесно постановлене святими отцями нашими затверджуючи, після даного визначення, тих, хто приймає у церкві такі слова, чи іншим якимось чином щось примішує до «Трисвятої пісні», анафематствуємо. А якщо порушники постановленого є священного чину, то наказуємо позбавляти їх від цього часу священичого достоїнства, якщо ж мирянин або чернець, відлучати від церковного спілкування.

Правило 82

На деяких чесних іконах зображається, перстом Предтечевим показуваний, агнець, котрий прийнятий в образ благодаті, через закон показує нам істинного Агнця, Христа Бога нашого. Шануючи стародавні образи і символи, передані Церкві, як знамення і переднакреслення істини, ми віддаємо перевагу благодаті й істині, приймаючи їх, як виконання закону. Заради цього, щоб і мистецтвом живопису очам усіх представлене було досконале, наказуємо віднині образ Агнця, що взяв гріхи світу, Христа Бога нашого, на іконах зображати за людським єством, замість Старозавітного агнця. Щоб через це споглядання смирення Бога Слова наверталися до спомину життя Його у плоті, Його страждань, спасительної смерти, і таким чином звершеного викуплення світу.

Правило 83

Ніхто тілам   померлих Євхаристії нехай не   надає.   Бо написано: «прийміть, споживайте» (Мф. 26, 26). Але тіла померлих ні приймати, ні споживати не можуть.

(I Вс. 13; Карф. 7, 18; Григорія Ниськ. 2, 6; Тимофія Ол-го. 3, 16).

Правило 84

Наслідуючи канонічні постанови отців, визначаємо і про немовлят: кожного разу, коли не виявляться достовірні свідки, які однозначно підтвердять, що є хрещеними, і коли самі вони, через малолітство, не можуть дати необхідну відповідь про звершене над ними Таїнство, необхідно без усяких сумнівів хрестити їх, щоб таке непорозуміння не позбавило їх очищення такою великою святинею.

(Ап. 49, 50; II Вс. 7; Карф. 45, 48, 72, 110; Вас. Вел. 1, 91).

Правило 85

Від Писання ми прийняли: «за словами двох свідків, або за словами трьох свідків відбудеться3 справа» (Втор. 19, 15). Тому визначаємо: нехай відпущені від господарів своїх на волю раби отримують цю пільгу при трьох свідках, котрі своєю присутністю дадуть звільненню законність, і нададуть достовірність тому, що вчинено.

(Ап. 75; I Вс. 2; Карф. 64, 82, 129, 131, 132; Феофіла Ол-го. 9).

Правило 86

Тих, котрі на погублення душ збирають та утримують блудниць, якщо є кліриками, визначаємо відлучати та виключати, якщо ж миряни, відлучати.

(Ап. 25; Неокес. 1; Вас. Вел. 3, 9, 32, 51, 59, 70).

Правило 87

Жінка, котра залишила чоловіка, якщо вийде за іншого, є перелюбницею, за священним і божественним Василієм, який досить правильно із пророцтва Єремії навів слова: «якщо чоловік відпустить дружину свою, і вона відійде від нього і зробиться дружиною іншого чоловіка, то чи може вона повернутися до нього? Чи не осквернилася б цим країна та?»  (Єрем. 3, 1). І ще: «хто утримує перелюбницю — божевільний і нечестивий» (Притч. 18, 23). То якщо буде виявлено, що без провини залишила свого чоловіка, то він заслуговує поблажливости, а вона єпітимії. Поблажливість же до нього буде виявлена у тому, що він залишиться у спілкуванні з Церквою. Але свою законну дружину хто залишить і візьме іншу, за словами Господа (Див.. Лк. 16, 18), підлягає суду за перелюб. Про таких правилами отців наших визначено: рік бути у розряді тих, що плачуть, два роки бути у числі тих, що слухають читання Писань, три роки серед тих, що припадають, та у сьомий рік стояти із вірними, і так сподобитися Причастя, якщо зі сльозами каятися будуть.

(Ап. 48; Трул. 98; Анкир. 20; Карф. 102; Вас. Вел. 9, 21, 31, 35, 36, 46, 48, 77, 80).

Правило 88

Ніхто всередину священного храму нехай не вводить ніякої тварини; хіба що хтось, подорожуючи, через крайню потребу, і позбавлений житла та готелю, зупиниться у такому храмі. Тому що тварина, не будучи введеною в огорожу, іноді могла б загинути; і сам він, втративши тварину, і через це позбувшись можливости продовжувати дорогу, міг би наразитися на небезпеку для життя. Бо ми знаємо, що «субота для людини» (Мк. 2, 27), і тому всіма засобами піклуватися потрібно про спасіння та безпеку людини. Якщо ж хтось буде викритий, згідно з вищесказаним, що без потреби заводить тварину до храму, то клірик нехай буде виключений, а мирянин нехай буде відлучений.

(Ап. 73; Трул. 74, 76, 97).

Правило 89

Вірним, які дні спасительного страждання у пості й молитві та в смиренні сердця проводять, належить припиняти піст в середині нічного часу після Великої Суботи, оскільки божественні євангелісти Матфей та Лука, перший словами: «Після ж суботнього вечора» (Мф. 28, 1), а другий словами: «дуже рано» (Лк. 24, 1), зображають нам глибоку ніч.

(Ап. 51, 53, 66; IV Вс. 16; Трул. 13, 55; Анкир. 14; Гангр. 18, 21; Лаод. 29, 49, 51).

Правило 90

Від богоносних отців наших канонічно передано нам, не ставати на коліна у дні недільні, заради чести Воскресіння Христового. Ось тому, щоб не залишалися у незнанні, як дотримуватися цього, ми зрозуміло вірним показуємо, що у суботу, після вечірнього входу священнослужителів до вівтаря, за прийнятим звичаєм, нехай ніхто не стає на коліна до наступного у недільний день вечора, у котрий, після входу на вечірні, знову стаємо на коліна, і таким чином возсилаємо молитви до Господа. Бо ніч після суботи приймаємо предтечею Воскресіння Спасителя нашого, звідси духовно починаємо пісні, і святкування із темряви до світла переводимо, так що з цього часу цілу нічь і день торжествуємо воскресіння.

(Ап. 66; I Вс. 20; Трул. 66; Гангр. 18; Лаод. 29; Петра Ол-го. 15; Вас. Вел. 91; Феофіла Ол-го. 1).

Правило 91

Жінок, які займаються лікуванням, через що відбувається викидання плоду, та готують отрути, які умертвляють плід, піддаємо єпітимії людиноубивці.

(Ап. 65; Анкир. 21; Вас. Вел. 2, 8).

Правило 92

Тих, що викрадають жінок, під виглядом одруження, або які сприяють чи допомагають викрадачам, визначив святий Собор, якщо є кліриками, виключати з їхнього ступеня, якщо ж миряни, піддавати анафемі.

(Ап. 67; IV Вс. 27; Вас. Вел. 30, 36, 42).

Правило 93

Дружина чоловіка, котрий відлучився та знаходиться невідомо де, якщо спільно житиме із іншим, раніше ніж пересвідчиться у його смерті, перелюбствує. Так само і дружини воїнів, які у час безвісности своїх чоловіків вступають у шлюб, підлягають тим самим міркуванням, подібно і ті, котрі вступають у шлюб з тієї причини, що чоловік перебуває у далеких країнах, не дочекавшись його повернення. Але тут можна мати і деяку поблажливість до такого вчинку, через імовірність смерти чоловіка. А та, що вступила, через незнання, в шлюб із залишеним на час своєю жінкою, а потім, з причини повернення до нього першої жінки, залишена, хоча і любодіяла, але через незнання, тому шлюб їй не забороняється. Але краще, якщо пробуде так. Якщо ж після деякого часу повернеться воїн, дружина якого, з причини довготермінової відсутности його, з іншим чоловіком з’єдналася, то, якщо побажає, нехай забере собі свою дружину; при цьому нехай дасться прощення її незнанню, так само і чоловікові, що спільно жив із нею у другому шлюбі.

(Вас. Вел. 31, 36, 46).

Правило 94

Тих, що клянуться клятвами язичницькими, правило піддає єпітимії; і ми таким відлучення визначаємо.

(Ап. 25; Вас. Вел. 10, 17, 28 ,29, 64, 81, 82).

Правило 95

Тих, що приєднуються до православ’я і до частини єретиків, які спасаються, приймаємо за таким чиноположенням та звичаєм. Аріан, македоніан, наватіан, які називають себе чистими і найкращими, чотиридесятиденників, або тетрадитів, і аполінаристів, коли вони дають рукописання та проклинають усяку єресь, котра не мудрує, як мудрує Свята Божа кафолична й апостольська Церква, приймаємо, запечатуючи, тобто, помазуючи святим миром у першу чергу чоло, потім очі, і ніздрі, і вуста, і вуха, і, запечатуючи їх, говоримо: печать дару Духа Святого. А про колишніх павліан, які потім до кафоличної Церкви прийшли, постановлено: перехрещувати їх обов’язково. Євноміан же, що однократним зануренням охрещуються, і монтаністів, яких називають тут фригами, і савеліан, що дотримуються думки про синоотцівство, та інше нетерпиме творять, і всіх інших єретиків, (тому що багато тут таких, а особливо вихідців із Галатської країни), усіх, котрі із них бажають приєднаними бути до православ’я, приймаємо як язичників. У перший день робимо їх християнами, у другий оголошеними, потім у третій заклинаємо їх, із трьохкратним дуновенням у лице, и у вуха; і так оголошуємо їх, і примушуємо перебувати у церкві, і слухати Писання, і тоді вже хрестимо їх. Так само і маніхеїв, валентиніан, маркіонитів, та їм подібних єретиків. Несторіани ж повинні творити рукописання і піддавати анафемі свою єресь, і Несторія, і Євтихія, і Діоскора, і Севира, та інших начальників таких єресей, та їхніх однодумців, і всі вищеозначені єресі, і потім нехай приймають святе Причастя.

(І Вс. 8, 19; II Вс. 1, 7; Лаод. 7, 8; Карф. 6, 57, 126; Вас. Вел. 1, 5, 47).

Правило 96

Ті, що у Христа хрещенням зодягнулися, дали обітницю наслідувати у плоті життя його. Заради того і тих, які волосся на голові, на шкоду тим, що бачать, штучними плетіннями розташовують і прибирають, і таким чином неутверджені душі зваблюють, по-батьківськи виліковуємо пристойною єпитимією, скеровуючи їх як дітей, і навчаючи їх жити цнотливо, нехай, полишивши звабливість та суєтність плоті, до життя блаженного та вічного безперестанно спрямовують свій розум, та перебувають зі страхом у чистоті, й очищенням життя, наскілько можливо, наближаються до Бога, та більше внутрішньо, аніж зовнішньо людину, прикрашають чеснотами та благими і непорочними звичаями; та нехай не носять на собі ніяких ознак порочности, що утворилися від4 ворога. Якщо ж хтось усупереч цьому правилу вчинить, нехай буде відлучений.

Правило 97

Тих, котрі, або живучи з дружинами, або іншим чином, нерозсудливо священні місця перетворюють на звичайні та недбало щодо них чинять, і з такими настроями у них перебувають, наказуємо виганяти їх з тих місць, котрі визначені як освячені при храмах. Хто ж не буде цього дотримуватися, якщо є кліриком, нехай буде виключений, якщо ж мирянин, нехай буде відлучений.

(Ап. 73; Трул. 74, 76, 97).

Правило 98

Хто бере до шлюбного співжиття жінку, з іншим заручену, ще за життя її обручника, нехай підлягає єпітимії перелюбу.

(Анкир. 11; Вас. Вел. 22, 69).

Правило 99

В Вірменській країні, як ми дізналися, буває і таке, що декотрі, зваривши частини м’яса, всередину священних вівтарів приносять шматки, та розподіляють священникам, за юдейським звичаєм. Тому, дотримуючись чистоти Церкви, визначаємо: нехай не буде дозволено нікому із священиків відділені частини м’яса приймати від тих, що приносять, але нехай задовольняються вони тим, що захоче дати той, що приносить, і таке приношення нехай буває поза церквою. Якщо ж хтось не так буде чинити, нехай буде відлучений.

(Ап. 3; Трул. 32, 33, 56; Карф. 37).

Правило 100

«Очі твої нехай прямо дивляться, і вії твої нехай будуть спрямовані прямо перед тобою» (Притч. 4,  25), — заповідає премудрість, бо тілесні почуття зручно вносять свої враження в душу. Тому зображення, на дошках, або на чомусь іншому зроблені, які зачаровують очі, розбещують розум та запалюють до нечистих задоволень, віднині не дозволяємо яким би то не було чином зображати. Якщо ж хтось насмілиться творити подібне, нехай буде відлучений.

Правило 101

Людину, створену за образом Божим, божествений апостол на повний голос називає тілом Христовим і храмом. Той, хто вище від усякої почуттєвої тварі бувши поставленим, спасительними стражданнями небесного достоїнства сподобився, та і споживає і п’є Христа, безперестанку преображається до вічного життя, душу і тіло освячуючи причастям Божественної благодаті. Тому, якщо хтось бажає під час літургії причаститися пречистого Тіла і єдиним із ним бути через Причастя, руки нехай складає в образ хреста, і так нехай прийступає, та нехай приймає спілкування благодаті. Бо тих, що із золота або з іншої речовини, замість руки, якісь вмістилища влаштовують для прийняття Божественного дару, і за посередництвом їх пречистого спілкування сподобляються, зовсім не схвалюємо, як тих, що віддають перевагу речовині бездушній і підвладній людським рукам над Образом Божим. Якщо ж хтось буде викритим, що дає пресвяте Причастя тим, що приносять такі вмістилища, нехай буде відлучений і він, і той, хто приносить їх.

Правило 102

Ті, що прийняли від Бога владу прощати і в’язати, повинні розглядати якість гріха, і готовність грішника до навернення, і таким чином застосовувати відповідне до недуги лікування, щоб, не дотримуючись міри в тому і в іншому, не втратити спасіння недужого. Бо не однаковою є недуга гріха, але різною та багатоманітною, і завдає різних видів шкоди, з яких зло буйно розливається та розповсюджується далі, аж доки не буде зупинене силою лікаря. Отже, тому, хто подає духовне лікування, спершу належить розглянути стан грішника, і спостерігати, чи спрямовує він до здоров’я, чи не навпаки, власним норовом притягує до себе хворобу, і як між тим поводиться; і якщо лікареві не противиться, і душевну рану через прикладення приписаних ліків заживляє, то у таких випадках за достоїнством виявити до нього милосердя. Бо у Бога й у того, хто прийняв пастирське керівництво, все опікування про те, щоб вівцю заблукалу повернути назад, і вкушену змієм зцілити. Не слід ані гнати по кручах відчаю, ані попускати вудила до розслаблення життя та до знехтування, але обов’язково, якимось чином, або через суворі та стримуючі, або через використання більш м’яких та легких лікувальних засобів, протидіяти недузі, й над зціленням ран трудитися, і плоди покаяння випробовувати, і мудро керувати людиною, яка прикликається до горнього просвітлення. Бо подобає нам і те й інше знати, і пристойне ревности того, хто кається, і те, чого вимагає звичай. З тими ж, хто не приймає досконалости покаяння, чинити так, як священний Василій повчає нас.

(I Вс. 12; Анкир. 2, 5, 7; Афанасія Вел. Післ.  до  Руфиніана; Вас. Вел. 2, 3, 74, 75, 84, 85; Григорія Ниськ. 4, 5, 7, 8).

Правила 367-ми святих отців прийняті на Сьомому Вселенському Соборі в 787-му році у Константинополі

Правило 1

Тим, що прийняли священицьке достоїнство, свідченнями та керівництвом служать накреслені правила і постанови, котрі охоче приймаючи, оспівуємо із Богоглаголивим Давидом, до Господа Бога говорячи: «Дорогами свідчень Твоїх я втішався, як найбільшим багатством» (Пс. 118, 14). Також: «заповідав єси правду, свідчення Твої повіки, врозуми мене, і живий буду» (Див.. Пс. 118, 138, 144). І якщо пророчий голос наказує нам повіки зберігати свідчення Божі, і жити у них, то явним є, що перебувають вони незламно і непохитно. Тому що і боговидець Мойсей так сказав: «не додавай до того і не віднімай від того» (Втор. 12, 32). І божественний апостол Петро, хвалячись ними, виголошує: «У що бажають проникнути ангели» (1 Петр. 1, 12). Так само і Павло сповіщає: «Та коли б навіть ми або ангел з неба став благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде анафема» (Гал. 1, 8). Оскільки це правильно, і засвідчено нам, то, радіючи з цього, подібно як знайшов би хтось велику користь, божественні правила із насолодою приймаємо, і цілковите й непорушне зберігаємо постановлення цих правил, викладених від всехвальних апостолів, святих труб Духа, і від шести святих Вселенських Соборів, і тих, що помісно збиралися для видання таких заповідей, і від святих отців наших. Бо всі вони від одного і того ж Духа бувши просвічені, корисне узаконили. І кого вони піддають анафемі, тих і ми анафематствуємо, а кого виключенню, тих і ми виключаємо, і кого відлученню, тих і ми відлучаємо; кого ж піддають єпітимії, тих і ми також піддаємо. Бо вознесений до третього неба, божественний Апостол Павло, який чув невимовні слова, ясно виголошує: «Майте вдачу не сріблолюбну, задовільняючись тим що є» (Євр. 13, 5).

(IV Вс. 1; Трул. 2; Карф. 1; Двокр. 10).

Правило 2

Оскільки ми у псалмоспівах обіцяємо Богу: «Заповіти Твої — утіха моя; не забуду я слова Твого» (Пс. 118, 16), то і всім християнам зберігати це є спасительно, особливо ж тим, що приймають священиче достоїнство. Того заради визначаємо: всякому, хто має зведений бути на єпископський ступінь, обов’язково знати Псалтир, нехай так і весь клір напоумляє навчатися з нього. Також ретельно випробовувати його митрополиту, чи має старанність із міркуванням, а не мимохідь, читати Священні правила, і Святе Євангеліє, і книгу Божественного апостола, і все Божественне Писання, і чинити за заповідями Божими, і вчити доручений йому народ. Бо сутність ієрархії нашої складають Богом передані словеса, тобто, істинне відання Божественних Писань, як сказав великий Діонисій. Якщо ж хитається, і не старається так робити і навчати, нехай не рукопокладається. Бо пророче сказав Бог: «Оскільки ти відкинув відання, то і Я відкину тебе від священнодійства переді Мною» (Ос. 4, 6).

(Ап. 58, 80; I Вс. 2; Трул. 19; Лаод. 12; Сард. 10; Карф. 18).

Правило 3

Всяке обрання єпископа, чи пресвітера, чи диякона, зроблене світськими начальниками, нехай не буде дійсне за правилом (Ап. 30), яке говорить: якщо якийсь єпископ, світських начальників залучивши, через них отримає в Церкві владу єпископську, то повинен бути позбавлений сану і відлучений і він, і всі його спільники. А той, хто має возведений бути на єпископа, повинен обраним бути від єпископів, як і святими отцями у Нікеї визначено у правилі, котре говорить: єпископа поставляти найбільш правильно всім тієї області єпископам. Якщо ж це незручно, або через якусь скруту, або через далеку дорогу, то щонайменше три разом нехай зберуться, а відсутні нехай візьмуть участь в обранні і виявлять свою згоду через листи, і тоді звершувати рукоположення. Затверджувати такі дії в кожній області належить її митрополиту.

(Ап. 30; I Вс. 4; Антиох. 19, 23; Лаод. 12, 13; Сард. 6; І Конст. 1; Карф. 13, 49, 50).

Правило 4

Проповідник істини, божественний апостол великий Павло, як якесь правило покладаючи ефеським пресвітерам, а так само і всьому священичому стану, зі сміливістю сказав: «Ні срібла, ні золота, ні одягу я не від кого не побажав.., У всьому показав я вам, що, так працючи, треба підтримувати слабких і пам’ятати слово Господа Ісуса, бо Він сам сказав: „Блаженніше давати, ніж приймати«» (Діян. 20, 33. 35). Заради цього і ми, від нього навчаючись, визначаємо: нехай зовсім не задумує єпископ, із низької корисливости, виставляючи підставою вигадані гріхи, вимагати золота, або срібла, чи іншого чогось від підпорядкованих йому єпископів, чи кліриків, або ченців. Бо Апостол говорить: «неправедники Царства Божого не успадкують» (1 Кор. 6, 9). І ще: «Не діти повинні збирати майно для батьків, а батьки для дітей» (2 Кор. 12, 14). Заради цього, якщо буде виявлено, що хто-небудь заради вимагання золота, або чогось іншого, або через якусь свою пристрасть, заборонить служіння і відлучить кого-небудь зі своїх кліриків, або закриє чесний храм, щоб не було у ньому Божої служби, такий, і на бездушні предмети спрямовуючи своє буйство, істинно є нечутливим, і повинен підлягти тому ж, чому іншого піддавав: «І повернеться злоба його на голову його» (Пс. 7, 17) того, хто переступив заповідь Божу та апостольські постанови. Бо заповідає і Петро верховний апостол: «пасіть Боже стадо, яке у вас, доглядаючи його не примусово, а охоче і Боговгодно не для ганебної користи, а щиро; і не пануючи над спадщиною Божою, а подаючи приклад стадові; і коли з’явиться Пастиреначальник, ви одержите нев’янучий вінець слави» (1 Петр. 5, 2-4).

(Ап. 29; IV Вс. 2; Трул. 22, 23; VII Вс. 5, 15, 19; Лаод. 12; Сард. 2; Вас. Вел. 90; Генадія Післ.; Тарасія Післ.).

Правило 5

Гріхом до смерти є, коли деякі, згрішаючи, невиправленими перебувають. Гіршим же від цього є те, коли жорстокосердо повстають на благочестя й істину, віддаючи перевагу мамоні перед Богом і не дотримуючись Його постанов та правил. У таких нема Господа Бога, якщо не смиряться і не протрезвяться від свого гріхопадіння. Слід їм ретельніше приступати до Бога, й зі скрушеним серцем просити відпущення гріха цього і прощення, а не пихато хвалитися неправедною пожертвою. Тому що: «Близько Господь до скорботних серцем» (Пс. 33, 19). Заради цього, якщо хтось хвалиться, що за пожертву золота поставлений на церковний ступінь, і на цей злий звичай, що відчужує від Бога й усякого священства, покладають надію, і від того безсоромним лицем та відкритими вустами, докірливими словами нечестять обраних від Святого Духа за доброчинне життя та без давання золота поставлених: то тих, що так чинять, по-перше, опускати на останній ступінь їхнього чину; якщо ж у цьому заскнілими будуть, виправляти єпитимією. Якщо ж виявиться, що хтось учинив це при рукопокладенні, то нехай буде зроблено за правилом апостольським, котре говорить: «якщо хтось, єпископ, чи пресвітер, чи диякон, за гроші це достоїнство отримає: нехай буде позбавлений сану і він, і той, хто поставив його, і від спілкування церковного повністю нехай відлучаться, як Симон Волхв мною, Петром». Так само і за другим правилом преподобних отців наших у Халкидоні, яке говорить: «Якщо якийсь єпископ за гроші здійснить рукопокладення, і благодать, що не продається перетворить на купівлю, і за гроші поставить єпископа, чи хорєпископа, чи пресвітера, або диякона, або кого-небудь іншого із зарахованих до кліру, або поставить за гроші на економа, чи екдика, чи парамонарія, або взагалі на якусь церковну посаду, заради свого огидного прибутку, такий, що зважився на це, бувши викритим, нехай підлягає позбавленню власного ступеня, і поставлений ним зовсім нехай не користується купленим рукоположенням, чи поставленням, але нехай буде чужим достоїнству або посаді які одержав за гроші. Якщо ж виявиться хтось і посередником у такому огидному і беззаконному хабарництва, то і цей, якщо належить до кліру, нехай буде скинутий зі свого ступеня. Якщо ж є мирянином або ченцем, нехай буде відлучений від спілкування церковного.»

(Ап. 29; IV Вс. 2; Трул. 22, 23; VII Вс. 4, 15, 19; Лаод. 12; Сард. 2; Вас. Вел. 90; Генадія. Післ.; Тарасія. Післ.)

Правило 6

Оскільки є правило, яке говорить: двічі на рік у кожній області належить бути канонічним дослідженням, через зібрання єпископів, а преподобні отці шостого Вселенського Собору, беручи до уваги певні обставини, котрі утруднюють зібрання у певному місці, і складнощі мандрівки, визначили, без усякого відхилення та вибачення, один раз на рік бути Собору, і погрішності виправляти, то і ми це правило відновлюємо, і якщо знайдеться якийсь начальник, що забороняє це, нехай він буде відлучений. Якщо ж хтось із митрополитів уневажить виконати це, не через необхідність чи насильство, або з якоїсь іншої поважної причини, такий нехай підлягає єпітимії за правилами. Коли ж буде Собор про предмети канонічні та євангельські, тоді, зібравшись, єпископи повинні старанно опікуватися і дбати про збереження божественних і животворчих заповідей Божих. Бо: «хто додержує їх, тому нагорода велика» (Пс. 18, 12); адже: «Заповідь є світильник, і наставляння — світло, і розсудливі повчання — шлях до життя» (Притч. 6, 23); та: «Заповідь Господня світла — просвітлює очі» (Пс. 18, 9). Нехай не буде дозволено митрополиту з того, що приносить із собою єпископ, вимагати щось із худоби, чи іншу якусь річ. Якщо ж викритий буде у такому вчинку; то нехай поверне учетверо.

(Ап. 37; І Вс. 5; IV Вс. 19; Трул. 8; Антиох. 20; Карф. 95).

Правило 7

Божественний апостол Павло сказав: «Гріхи деяких людей явні і прямо ведуть до осуду, а деяких відкриваються згодом» (1 Тим. 5, 24). Бо за попередніми гріхами й інші гріхи йтимуть слідом. За нечестивою єрессю наклепників на християнство, пішли й інші нечестя. Бо як відняли у Церкви шанування чесних ікон, то занехаяли й деякі інші благочестиві звичаї, котрі належить відновити і дотримуватися їх за писаним і неписаним законоположенням. Тому-то, якщо якісь чесні храми освячені без святих мощей мученицьких, визначаємо: нехай буде здійснене в них покладення мощей зі звичайною молитвою. Якщо ж віднині з’явиться якийсь єпископ, що освячує храм без святих мощей, то нехай буде виключений як такий, що зневажив церковні передання.

(Ап. 31; IV Вс. 4; Трул. 31; Антиох. 5; Карф. 83).

Правило 8

Оскільки деякі із єврейського віросповідання, блукаючи, замислили зганьбити Христа Бога нашого, оманливо роблячись християнами, таємно ж відкидаючи Його, і приховано суботствуючи, й інші юдейські звичаї виконуючи, тому визначаємо: таких ні до спілкування, ні до молитви, ні до Церкви не приймати; але явно бути їм, за їхнім віросповіданням, євреями, і дітей їхніх не хрестити, і раба їм не купувати, чи не здобувати. Якщо ж хтось із них щиро до віри навернеться, і сповідує її від усього серця, урочисто відкидаючи єврейські їхні звичаї та справи, щоб через те й інших викрити та виправити, цього приймати та хрестити дітей його, й утверджувати їх у відкиданні єврейських вигадок. Якщо ж не такі будуть, зовсім не приймати їх.

(Ап. 7, 64, 70, 71; Трул. 11, 84; Антиох. 1; Лаод. 29, 37, 38).

Правило 9

Усі дитячі байки, і шалені знущання, і брехливі писання, вигадувані проти чесних ікон, слід віддавати до архиєпископії Константинопольської, щоб покладені були з іншими єретичними книгами. Якщо ж знайдеться хтось, хто такі приховує, то єпископ, чи пресвітер, чи диякон, нехай буде позбавлений свого чину, а мирянин або чернець нехай буде відлучений від спілкування церковного.

(Ап. 60, Трул. 63; Лаод. 59).

Правило 10

Оскільки декотрі із кліриків, ухиляючись від сили постанови, що існує у правилах, залишивши свою парафію, перебігають до інших парафій, а особливо у цьому богоспасенному і царюючому місті, й у мирських начальників оселяються, відправляючи богослужіння у їхніх молитовницях, то цих, без волі свого й Константинопольського єпископа, не дозволяється приймати у якому б то не було будинку, чи церкві. Якщо ж хтось учинить це, і в тому непохитним буде, нехай буде виключений. А тим, котрі зі згоди вищеназваних священноначальників чинять це, не слід приймати на себе мирських і житейських опікувань, оскільки божественними правилами це творити заборонено. Якщо ж знайдеться хтось, що обіймає мирську посаду у названих вельмож, або нехай залишить її, або нехай буде виключений. Краще нехай іде навчати отроків та домочадців, читаючи їм Божественне Писання, бо для цього і священство отримав.

(Ап. 6, 15, 20, 58, 81, 83; I Вс. 2, 15, 16; IV Вс. 3, 4, 5, 7, 8, 10, 20, 23; Трул. 17, 18, 19, 20, 31, 59, 64; Антиох. 3, 13, 16, 21; Лаод. 19; Сард. 1, 2, 3, 12, 15, 16; Карф. 16, 48, 54, 65, 71, 80, 90, 121, 123; Двокр. 11).

Правило 11

Будучи зобов’язаними зберігати всі божественні правила, ми повинні також охороняти всебічно незмінним і те, яке наказує бути економу в кожній церкві. І якщо кожен митрополит у своїй церкві поставляє економа, це є добре, якщо ж не поставить, належить Константинопольському єпископу, власною владою призначити економа до тієї церкви. Те саме слід робити і митрополитам, якщо підпорядковані їм єпископи не захочуть поставити економів у церквах своїх. Того самого дотримуватися і по монастирях.

(Ап. 38, 41; IV Вс. 25, 26; Трул. 35; VII Вс. 12; Анкир. 15; Гангр. 7, 8; Антиох. 24, 25; Карф. 26, 33; Двокр. 7; Феофіла Ол-го. 10; Кирила Ол-го. 2).

Правило 12

Якщо виявиться, що хтось — єпископ, чи ігумен, якісь угіддя, що належать єпископії, чи монастирю, продасть до рук влади, або віддасть якійсь іншій особі, то таке віддавання нехай буде недійсним, за правилом святих апостолів, де сказано: єпископ нехай має піклування про всі церковні речі, і ними нехай розпоряджається як Божий наглядач, але не дозволяється йому привласнювати що-небудь із них, або дарувати родичам своїм те, що належить Богу; якщо ж вони бідні, то нехай подає їм як бідним, але під цим приводом, нехай не продає церковної власности. Якщо висувають привід, що земля завдає збитків, і ніякої користи не приносить, то і в цьому випадку не віддавати поля місцевим начальникам, але клірикам або землеробам. Якщо ж лукаве задумають, і володар перекупить землю у клірика чи землероба, то і в цьому випадку, продаж нехай буде недійсним, і продане нехай буде повернено єпископії чи монастирю; а єпископ, чи ігумен, що чинить так, нехай буде вигнаний: єпископ з єпископії, ігумен з монастиря, як марнотратці того, чого не зібрали.

(Ап. 38, 39, 40, 41, 73; IV Вс. 24, 25; Трул. 49; VII Вс. 11, 13; Анкир. 15; Антиох. 24, 25; Карф. 26, 33; Кирила Ол-го. 2; Феофіла Ол-го. 10).

Правило 13

Через наші гріхи стаються в церквах біди, і деякі єпархіальні храми і монастирі розграбовуються якимись людьми, і перетворюються на звичайні житла. Якщо ж ті, що заволоділи ними, захочуть віддати їх, то нехай будуть відновлені, як і було до того, бо то добро і благо є; якщо ж не так (зроблять), тоді тих, хто у священичому чині, наказуємо позбавляти священства, а ченців або мирян відлучати, як засуджених від Отця, і Сина, і Святого Духа, і нехай вкинуться туда, «де черв їхній не вмирає і вогонь не вгасає» (Мк. 9, 44). Бо вони голосу Господньому противляться, Який творить: «не робіть дому Отця Мого домом торгівлі» (Ін. 2, 16)

(IV Вс. 4, 24; Трул. 49; Двокр. 1; Кирила Ол-го 2).

Правило 14

Всім відомо, що порядок нерозлучний зі священством, і ретельно оберігати усе, що має відношення до священичого служіння, є справою вгодною Богові. Та оскільки бачимо, що деякі, без рукопокладання, у дитинстві прийнявши причетницький постриг, але ще не отримавши єпископського рукоположення, у церковних зібраннях на амвоні читають, і роблять це не у відповідності до правил то наказуємо, аби віднині такого не було. Цього ж самого дотримуватися і стосовно монахів. Рукоположення ж читця робити дозволяється кожному ігумену у своєму, і тільки у своєму монастирі, якщо сам ігумен отримав рукопокладення під єпископа на ігуменське керівництво, без сумніву уже будучи пресвітером. Подібно до цього і хорєпископи, за древнім звичаєм, з дозволу єпископа, повинні поставляти читців.

(Трул.. 14, 15, 21 ,33; Лаод. 15).

Правило 15

Віднині клірик нехай не призначається до двох церков, бо це властиво торгівлі і низькій своєкорисливості, і є чужим церковним звичаям. Бо ми чули від самого голосу Господнього: «Ніхто не може двом господарям служити: бо або одного полюбить, а другого буде ненавидіти; або одного триматиметься, а другим знехтує» (Мф. 6, 24). Того заради, за словом апостольським, «кожний залишайся в тому званні, в якому був покликаний» (1 Кор. 7, 20), і має перебувати при одній церкві. Адже те, що для низької користи в церковних справах буває, те становиться чужим для Бога. Для (забезпечення) ж потреб цього життя є різні заняття: і ними, якщо забажає хтось, нехай здобуває необхідне для тіла. Бо апостол сказав: «потребам моїм і тих, що були зі мною, послужили ці руки мої» (Діян. 20, 34). І цього дотримуватися у цьому богоспасенному місті; а в інших містах, через недостачу людей, зробити виняток.

(Ап. 14, 15; I Вс. 15, 16; IV Вс. 5, 10, 20, 23; Трул. 17, 18, 31; VII Вс. 10; Антиох. 3; Сард. 15, 16; Карф. 54, 90).

Правило 16

Всяка розкіш та прикрашання тіла чужі священичому чину і стану. Заради цього єпископи, чи клірики, що прикрашають себе світлими та розкішними одежами, нехай виправляються. Якщо ж у тому перебуватимуть, накладати на них єпитимію; так само чиніть і з тими, які використовують запашні масла. Оскільки ж: «Пильнуйте, щоб хто не позбувся благодаті Божої, щоб якийсь гіркий корінь, що виріс, не завдав шкоди» (Євр. 12, 15), єресь хулителів християн, зробилася нечистою плямою для кафоличної Церкви, і ті, що прийняли її, не тільки іконописними зображеннями погребували, але і всяке благоговіння відкинули, ненавидячи людей, які чесно та благоговійно живуть, і сповнилося на них написане: «грішникові ж страх Господній ненависний» (Сир. 1, 25); то якщо знайдуться такі, що насміхаються з тих, які носять простий одяг, нехай виправляються єпитимією. З давніх часів, усякий священний чоловік задовольнявся нерозкішним і скромним одягом, бо все, що не для потреби, але для прикраси приймається, підлягає звинуваченню у марноті, як каже Василій Великий. Але і різнобарвний із шовкових тканин одяг не носили, і на краї одягу не накладалися обрамлення іншого кольору, бо чули від богогласного язика, що у м’який одяг одягаються ті, що у палацах царських живуть (Див.: Мф. 11, 8).

(Трул. 27; Гангр. 12, 21).

Правило 17

Деякі з ченців, бажаючи керувати, а від послуху ухиляючись, залишивши свої монастирі, починають створювати молитовні доми, не маючи потрібного для їх облаштування. Якщо ще хтось насмілиться творити це, то нехай йому буде заборонено від місцевого єпископа. Якщо ж має потрібне для завершення, то нехай задумане ним буде доведене до кінця. Цього ж треба дотримуватися і для мирян і для кліриків.

(IV Вс. 4, 8; Трул. 41, 42, 46; Двокр. 1).

Правило 18

Не давайте спокуси для зовнішніх, — говорить Божественний Апостол (Див.: 1 Кор. 10, 32). Але перебування жінок у єпископіях, чи у монастирях, є причиною всякої спокуси. Заради цього, якщо виявлено буде, що хтось має рабиню або вільну в єпископії, чи в монастирі, доручаючи їй яке-небудь служіння, накладати на такого єпитимію, хто ж заскніває в цьому, нехай буде виключений. Якщо і трапиться жінкам перебувати у позаміських будинках, і захоче єпископ або ігумен у дорозі зупинитися там, то у присутності єпископа чи ігумена ніякого служіння жінка нехай не виконує там у той час, але нехай перебуває окремо у іншому місці, аж доки єпископ чи ігумен не продовжать свою дорогу, щоб не було нарікань.

(Ап. 5, 26; I Вс. 3; Трул. 5, 12, 13, 47, 48; VII Вс. 20, 22; Анкир. 19; Карф. 3, 4, 25, 38, 70; Вас. Вел. 88).

Правило 19

Мерзота сріблолюбства настільки заволоділа керівниками церков, що деякі з названих благоговійних чоловіків та жінок, забувши Господні заповіді, заблукали, і тих, що у священий чин, і в чернече життя вступають, приймають за золото. І буває, як каже Великий Василій, недійсне усе, що має нечистий початок, оскільки Богу і мамоні служити не подобає. Заради цього, якщо виявлений буде хто-небудь, що творить це, то єпископ, чи ігумен, чи хто-небудь із священичого чину, або нехай припинить, або нехай буде виключений, за другим правилом Халкидонського святого Собору; а ігуменя нехай виженеться з монастиря, і нехай передасться до іншого монастиря на послух; так само як і ігумен, що не має пресвітерського рукопокладання. А про те, що дають батьки дітям, на зразок посагу, і про речі, що приносяться з власности, із оголошенням від того, хто приносить, що присвячуються Богу, ми визначили, нехай залишаться за обітницею їх, чи перебуватиме той, хто приніс їх, у монастирі, чи покине, якщо у цьому не буде провини настоятеля..

(Ап. 29; IV Вс. 2; Трул. 22, 23; VII Вс. 4, 5, 15; Лаод. 12; Сард. 2; Вас. Вел. 90; Генадія. Післ.; Тарасія. Післ.).

Правило 20

Визначаємо відтепер не бути подвійним монастирям, тому що це буває спокусою та спотиканням для багатьох. Якщо ж захочуть деякі з родичами (своїми) відректися від світу, і чернечим життям жити, то чоловікам іти до чоловічих монастирів, а жінкам вступати до жіночих монастирів; бо цим благодогоджається Богу. А ті, що є донині подвійні монастирі, нехай будуть керовані за правилом святого отця нашого Василія, й за заповіддю його, яка законопоклала так: нехай не живуть у одному монастирі ченці та черниці, тому що спільне життя може стати причиною перелюбу. Нехай не насмілюються чернець з черницею, або черниця з ченцем розмовляти наодинці. Нехай не ночує чернець у жіночому монастирі, і нехай не їсть черниця наодинці з ченцем. І коли речі, необхідні для життя, з боку чоловічого приносяться до черниць, то їх нехай за воротами приймає ігуменя жіночого монастиря з якоюсь старою черницею. Якщо ж станеться, що чернець забажає побачити якусь родичку, то у присутності ігумені із нею нехай розмовляє, не багатослівно, а коротко, і швидко від неї нехай іде.

(Трул. 47; VII Вс. 18, 22).

Правило 21

Не повинні чернець або черниця залишати свій монастир, і до іншого переходити. Якщо ж станеться це, то необхідно виявити до нього гостинність, а приймати його без волі ігумена його не слід.

(IV Вс. 4; VII Вс. 19; Карф. 80; Двокр. 2, 3, 4).

Правило 22

Все приносити Богу, і не бути рабом своїх бажань, є велика справа. «Отже, чи ви їсте, чи п’єте, чи щось інше робите, все робіть на славу Божу» (1 Кор. 10, 31), — каже божествений апостол. І Господь наш Ісус Христос, у Своєму Євангелії, наказав відсікати початки гріхів. Бо не тільки перелюб від Нього карається, але і сам порух думки до замаху на перелюб осуджується, за словом Його: «всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже чинить перелюб з нею в серці своєму» (Мф. 5, 28). Навчаючись цього, ми повинні очищати помисли. Бо «усе мені дозволено, та не все на користь,» як навчає апостольське слово (1 Кор. 10, 23). Усякій людині необхідно їсти, щоби жити, і тим, що живуть у шлюбі і з дітьми, й у мирському стані, не забороняється чоловікам і жінкам їсти разом; тільки тим, хто дає їжу, нехай приносять подяку; але їсти не з якимись непристойними вигадками, чи із сатанинськими піснями, і з співачками та блудницькими вигуками, на які падає пророцький докір, що говорить так: «І цитра і гуслі, тимпан і сопілка і вино на бенкетах їх; а на справи Господа вони не дивляться і про діяння рук Його не думають» (Іс. 5, 12). І якщо десь такі християни будуть, нехай виправляються; якщо ж такі не виправляться, стосовно них нехай буде дотримане канонічно постановлене тими, що були раніше за нас. А чиє життя є тихе й одноманітне, як тих, що дали обітницю Господу Богу взяти на себе тягар чернецтва: ті нехай «Сидять усамітнено і мовчать,» (Див.: Плач. 3, 28). Але і тим, які священиче життя обрали, не зовсім дозволяється їсти наодинці із жінками, а хіба що разом із деякими богобоязкими та благоговійними чоловіками і жінками, щоб і таке спілкування трапези вело до духовного вдосконалення. Того самого треба дотримуватися і щодо родичів. Якщо ж трапиться ченцеві, чи чоловікові священничого чину, у дорозі не мати необхідного, і через потребу захоче він перепочити у готелі, або у чиємусь домі, дозволяється такому це робити, оскільки потреба вимагає.

(Ап. 42, 43, 54; I Вс. 3; Трул. 5, 9, 47, 48, 62; VII Вс. 18, 20; Анкир. 19; Лаод. 24; Карф. 40, 60; Вас. Вел. 88).

Правила Помісних Соборів

Правила Святого Помісного собору Анкирського

Правило 1

Про пресвітерів, котрі приносили жертви ідолам, а потім відновили подвиг за віру, і при тому не оманливо, але істинно, не роблячи попереднього приготування й угоди на це, нехай покажуть себе ніби піддаваними тортурам, тоді як вживані вони були тільки для вигляду й удавано, вирішено: нехай не позбавляються чести сідалища, але нехай не мають влади звершувати приношення, проповідувати, та й взагалі робити якесь священнодійство.

Правило 2

Подібно і дияконам, що приносили жертви ідолам, але потім відновили подвиг віри, присвоєну їм честь залишити, але відсторонити їх від усякого священнослужіння, від піднесення Хліба і Чаші, та від проголошення єктеній. Якщо ж деякі з єпископів виявлять у таких якийсь труд, або смирення з кроткістю, і побажають трохи більше дати, або відняти, то нехай буде це в їхній владі.

(Ап. 62; I Вс. 10, 12; Трул. 102; Анкир. 1, 3, 5, 12; Петра Ол-го. 10, 14; Вас. Вел. 3; Григорія Ниськ. 4, 5).

Правило 3

Тим, які втікали від переслідувачів і були впіймані, або зраджені своїми домашніми, чи іншим чином позбавлені майна, або перетерпіли муки, або були вкинуті до в’язниці, і при тому заявляли, що є християнами, і були катовані, і при цьому, або щось ідоложертовне насильно переслідувачами в руки вкладене, чи якусь їжу з примусу прийняли, але безперестанно сповідували, що є християнами, і скорботу свою про те що сталося з ними завжди виявляють усілякою скромністю, одягом, і смиренням життя, таким, як тим, що не мають гріха, нехай не забороняється спілкування. Якщо ж ким-небудь заборонено було, заради більшої перестороги, або через незнання деяких: негайно повинні бути прийняті до спілкування. Це стосується однаково і тих, хто у клірі, й інших, тобто, мирян. При цьому було досліджено і те, чи можуть миряни, що піддалися такому самому насильству, бути зведеними в чин священний, і вирішено: і цих поставляти, як таких, що не вчинили ніякого гріха, якщо попередній спосіб їхнього життя виявиться правильним.

(Ап. 62; І Вс. 10, 11 12; Анкир. 4,12; Петра Ол-го 2, 10,13, 14).

Правило 4

Про тих, що ідоложертвували з примусу, і, більше того, перед ідолами банкетували, які будучи приведеними, з веселим виглядом увійшли, й одяг використали цінніший від звичайного, і брали участь у приготованому бенкеті безтурботно, вирішено: щоб такі знаходилися рік серед тих, які слухають Писання, три роки — разом з тими, які припадають, два роки мали спілкування тільки у молитві, і потім вступали у досконале спілкування.

(Ап. 62; I Вс. 11; Анкир. 5, 8, 9; Лаод. 2; Карф. 43; Григорія. Неокес. 2, 11; Вас. Вел. 73, 75, 81, 84; Петра Ол-го. 2, 3; Григорія Ниськ. 2).

Правило 5

А котрі увійшли у жалобному одязі, і возлігши їли, плачучи між тим у весь час свого возлежання, ті, якщо пройшли трирічний термін припадання, нехай приймаються до спілкування, крім причащання Святих Таїн. Якщо ж не їли, то, провівши два роки з тими, що припадають, на третій рік нехай будуть у спілкуванні, крім причащання, так щоб цілковите спілкування отримали по трьох роках. Але єпископи нехай мають владу, випробувавши спосіб навернення, виявити чоловіколюбство, або більший термін покаяння визначити. Більш за все нехай випробовується життя, яке було перед спокусою, і яке було після неї, і так нехай виявляється чоловіколюбство.

(Ап. 62; I Вс. 11; Анкир. 4; Лаод. 2; Григорія Неокес. 2, 11; Вас. Вел. 73, 75, 81, 84; Петра Ол-го. 2, 3; Григорія Ниськ. 2).

Правило 6

Про тих, які тільки від погроз муками, чи позбавленням майна, або вигнанням, захиталися і приносили жертви ідолам, та до цього часу не розкаялися, а нині, на час засідання цього Собору, прийшли та надумали навернутися, вирішено: нехай приймуться до розряду тих, що слухають Писання до великого дня Пасхи; після ж великого дня, нехай будуть три роки в розряді тих, що припадають, потім ще два роки нехай будуть у спілкуванні, окрім причащання, і так нехай увійдуть у досконале спілкування, після того, як мине шестирічний період покаяння. Якщо ж деякі раніше цього Собору прийняті до покаяння, то з того часу рахувати їм початок шестирічного періоду. Втім, якщо загрожуватиме їм небезпека і близькість смерти від хвороби, або через іншу якусь обставину, таких приймати із умовою.(( Мається на увазі умова, щоб, якщо залишуться живими, до кінця виконали термін покаяння, визначений за цим правилом.))

(Ап. 62; І Вс. 11, 12, 13; Анкир. 4, 5, 7, 8, 9; Неокес. 2; Карф. 7; Григорія Ниськ. 2, 5).

Правило 7

Про тих, котрі бенкетували у язичницьке свято, на місці, визначеному язичниками, але принесли та їли свою власну їжу, вирішено: приймати їх до спілкування після дворічного припадання, але чи кожного слід приймати до причастя Святих Таїн, є справою єпископською розсудити про це, вивчивши при цьому особисте життя кожного.

(Ап. 62; І Вс.11).

Правило 8

Ті, які двічі і тричі приносили через примус жертви ідолам, чотири роки нехай будуть серед тих, що припадають, два роки нехай будуть у молитовному спілкуванні, крім причащання, і в сьомий рік нехай приймаються до повного спілкування.

(Ап. 62; І Вс. 11; Анкир. 4, 5, 9; Лаод. 2; Карф. 43; Григорія Неокес 2, 11; Вас. Вел. 73, 75, 81, 84; Петра Ол-го 2, 3; Григорія Ниськ. 2).

Правило 9

А ті, які не тільки зробилися відступниками, але і повставали на братів своїх, і примушували їх до відступництва, або були винуватцями такого примусу, вони на три роки нехай займуть місце поміж тими, що слухають Писання, потім на шість років між тими, що припадають, ще один рік нехай будуть у спілкуванні, крім причащання, так що, виконавши десятирічний термін, отримають повне спілкування. Втім і в цей час, нехай буде під наглядом і все інше їхнє життя.

(Ап. 62; І Вс. 11, 12, 13, 14; Анкир. 4, 5, 6, 7; Лаод. 2, 19; Карф. 43; Григорія Неокес. 2, 11; Вас. Вел. 73, 75, 81, 84; Петра Ол-го 2, 3; Григорія Ниськ. 2).

Правило 10

Ті, кого поставляють у дияконів, якщо при самому поставленні засвідчили, й оголосили, що вони мають потребу одружитися, і не зможуть без цього обійтися, такі, після цього одружившись, нехай залишаються на своєму служінні, оскільки це дозволено було їм від єпископа; якщо ж декотрі, промовчавши про це і прийнявши рукопокладання з тим, щоби бути неодруженими, а потім взяли шлюб, таких усунути від дияконського служіння.(( Дана постанова помісного Собора, являється місцевим відступленням від 26-го Ап. пр. Трульський Собор, своїм 6-м правилом відмінив дану постанову, і підтвердив необхідність дотримуватися у цьому питання Апостольського правила.))

(Ап. 5, 26, 51; IV Вс. 14; Трул. 3, 6, 13, 21, 30; Неокес 1; Карф. 16; Вас. Вел. 69).

Правило 11

Щодо дівчат заручених, а потім іншими викрадених, вирішено: повертати раніше зарученим із ними, навіть якби і насильство перетерпіли від викрадачів.

(Ап. 67; IV Вс. 27; Трул. 92, 98; Вас. Вел. 22, 25, 26, 30, 49, 69).

Правило 12

Тих, які раніше хрещення приносили жертви ідолам, і потім охрестилися, визначено зводити у священний чин, як таких, що обмилися від гріха.

(І Вс. 14; Неокес. 5; Кирила Ол-го 5).

Правило 13

Не подобає хорєпископам поставляти пресвітерів чи дияконів; а так само єпископам одних міст у інші міста, окрім дозволу єпископа, через грамоту по кожній єпархії.

(І Вс. 8; VII Вс. 14; Неокес. 14; Антиох. 8,10; Лаод. 57; Вас. Вел. 89).

Правило 14

Тим, що перебувають у клірі, пресвітерам або дияконам, котрі утримуються від м’яса, визначено: їсти його, а потім, якщо захочуть, знову утримуватися від нього. Якщо ж не захочуть цього, так що не будуть їсти і овочів, які покладуть із м’ясом, і не підкоряться цьому правилу, нехай будуть виключені зі свого чину.

(Ап. 51, 53, 66; Гангр. 2, 21; Вас. Вел. 28, 86).

Правило 15

З того, що належить церкві, якщо продали щось пресвітери, коли не було у них єпископа, то нехай вимагає церква продане назад. На розсуд же єпископу залишається, що потрібно повернути, продане — чи його ціну; оскільки часто буває так, що прибутки від проданого з лишком уже повернули ціну (майна) тим, які купили його.

(Ап. 38, 39, 40, 41, 73; IV Вс. 22, 24, 25, 26; Трул. 35, 49; VII Вс. 11, 12, 13; Антиох. 24, 25; Лаод. 57; Карф. 22, 26, 33, 81; Кирила Ол-го 2; Феофіла Ол-го 10).

Правило 16

Про тих, що скотоложствували або скотолоствують. Котрі впали у цей гріх раніше двадцятирічного віку, ті, пробувши п’ятнадцять років між тими, що припадають, нехай отримають спілкування у молитвах. Потім пробувши п’ять років у цьому спілкуванні, нехай приступлять до причащання Святих Таїн. У той час нехай випробовується і їхнє життя, коли знаходяться у розряді тих, що припадають, і, зважаючи на це, нехай сподобляються і чоловіколюбства. Ті, які довгий час пробули у цьому гріху, нехай і довго утримуються у стані тих, що припадають. А котрі, пройшовши означений вік, і жінок маючи, впали у такий гріх; ті двадцять п’ять років пробувши між тими, що припадають, нехай отримують спілкування у молитвах. Потім відбувши п’ять років у спілкуванні молитов, нехай сподобляться причащення. Якщо ж декотрі, і жінок маючи, та після п’ятдесятилітнього віку впали у цей гріх: такі тільки при відході від цього життя, нехай сподобляться причащення.

(Анкир. 17; Вас. Вел. 7, 63; Григорія Ниськ. 4).

Правило 17

Скотоложникам та прокаженим, або тим, які когось проказою заразили, святий Собор наказав молитися з божевільними.(( Божевільні — маються на увазі ті, хто не допускався до церков, і молилися на вулиці, часто під дощем та вітром, або біснуваті.))

(Анкир. 16; Вас. Вел. 7, 63; Григорія Ниськ. 4).

Правило 18

Якщо деякі, бувши поставленими у єпископи, але не бувши прийнятими єпархією, до якої призначені, захочуть до інших єпархій приступити, і поставлених там утискувати, і влаштовувати проти них збурення, таких відлучати від спілкування церковного. Якщо ж захочуть із пресвітерами сидіти, де раніше були пресвітерами, не віднімати від них цієї чести. Якщо ж будуть влаштовувати збурення проти поставлених там єпископів, позбавляти їх і пресвітерської чести, і бути їм відлученими.

(Ап. 14, 36; І Вс. 8; III Вс. 9; IV Вс. 29; Трул. 37; Антиох. 17, 18; Двокр. 17; Кирила Ол-го 1, 2, 3).

Правило 19

Ті, що дали обітницю дівоцтва і порушили цю обітницю, нехай виконають єпитимію двошлюбних. Дівам же, що з’єднуються проживанням з декотрими, ніби з братами, ми це заборонили.

(Ап. 5, 26; І Вс. 3; IV Вс. 16; Трул. 5, 12, 13, 40, 44, 46, 47; VII Вс. 18, 22; Карф. 3, 4, 25, 38, 44, 70; Двокр. 3, 4; Вас. Вел. 6, 18, 19, 20, 60, 88).

Правило 20

Якщо чиясь дружина перелюбствувала, і будь-хто перелюбствував, таким належить через сім років прийти до повного спілкування, через ступені, які до цього ведуть.

(Ап. 48; Трул. 87, 93, 98; Карф. 102; Вас. Вел. 9, 21, 31, 35, 36, 46, 48, 58, 80; Григорія Ниськ. 4).

Правило 21

Жінкам, які від перелюбу зачали, знищили свій плід, і жінкам, які займаються виготовленням дітозгубних отрут, за попереднім визначенням заборонено було причащення Святих Таїн до кінця життя; то і чинять згідно із цим.. Шукаючи ж чогось більш поблажливого, ми визначили таким проходити десятилітній термін покаяння, за встановленими ступенями.

(Трул. 91; Вас. Вел. 2, 8).

Правило 22

Винні в умисних убивствах нехай будуть у розряді тих, що припадають; повного ж спілкування нехай будуть удостоєні при кінці життя.

(Вас. Вел. 8, 56; Григорія Ниськ. 5).

Правило 23

Винуватцям у невільних убивствах попереднє визначення наказує, через сім років, за встановленими ступенями досягати повного спілкування; нове ж визначення — дотримуватися п’ятирічного терміну покаяння.

(Вас. Вел. 8, 11, 57; Григорія Ниськ. 5).

Правило 24

Чаклуни і послідовники язичницьких звичаїв, або ті, що приводять деяких (людей) у свої будинки, заради отримання чарів, чи заради очищення, нехай будуть піддані правилу п’ятирічного покаяння, за встановленими ступенями: три роки припадання, і два роки молитов без отримання Святих Таїн.

(Трул. 61, 65; Лаод. 36; Вас. Вел. 7, 65, 72, 81, 83; Григорія Ниськ. 3).

Правило 25

Хтось, що заручився із отроковицею, попередньо розбестив її сестру, і вона стала вагітною; а потім одружився з зарученою, а знечещена ним удавилася. Співвинуватців наказано протягом десяти років, за встановленими ступенями покаяння, прийняти до тих, що стоять на молитві з вірними.

(Трул. 54; Неокес. 2; Вас. Вел. 78).

Правила Святого Помісного Собору Неокесарійського

Правило 1

Пресвітер якщо одружиться, нехай виключений буде зі свого чину. Якщо ж блуд або перелюб учинить: нехай буде зовсім позбавлений церковного спілкування і зведеним до розряду тих, що каються.

(Αп. 5, 26, 51; IV Вс. 14; Трул. 3, 6, 13, 21, 30; Анкир. 10; Карф. 16; Вас. Вел. 32, 69).

Правило 2

Жінка, що вступила у шлюб з двома братами, нехай буде відлучена від спілкування церковного до смерти. Але при смерті, якщо обіцяє зруйнувати шлюб після одужання, через чоловіколюбство нехай буде допущена до покаяння. Якщо ж помре жінка або чоловік у такому шлюбі, тому, що залишиться, важко (визначити) покаяння.

(Ап. 19; Трул. 54; Вас. Вел. 23, 68, 76, 78, 87).

Правило 3

Час покаяння, встановлений для тих, що впадають у багатошлюбність, відомий; втім, навернення та віра їхня скорочують час.

(Анкир. 19; Неокес. 7; Вас. Вел. 4, 50, 80).

Правило 4

Якщо ж хтось, зажадавши жінку, наважиться переспати з нею, але його намір не буде здійснений, стає зрозумілим, що благодаттю звільнений.

(Вас. Вел. 70).

Правило 5

Оголошений, що входить до церкви, і стоїть у чині оголошених, коли викритий буде у вчинені гріха, якщо був причислений до тих, що схиляють коліна, нехай зведеться до розряду тих, що слухають писання, припинивши грішити. Якщо ж і перебуваючи поміж тими, що слухають згрішить, нехай виженеться із церкви.

(І Вс. 2, 11, 12, 13, 14; Трул. 96; Лаод. 19; Вас. Вел. 20; Тимофія Ол-го 4, 6; Кирила Ол-го 5).

Правило 6

Вагітну, належить просвітлити хрещенням, коли побажає. Тому що нема тут нічого спільного між тією, що народжує і народжуваним; оскільки через особисте сповідання кожного виявляється бажання.

Правило 7

Пресвітеру на весіллі двоєженця не бенкетувати. Оскільки двоєженець має потребу у покаянні. Яким же був би пресвітер, котрий через участь у бенкеті схвалював би подібні шлюби?

(Ап. 17; Трул. 3; Анкир. 19; Неокес. 3; Лаод. 1; Вас. Вел. 4, 12).

Правило 8

Якщо дружина якогось мирянина, перелюбствувавши, викрита у тому буде явно, то він не може прийнятим бути на церковне служіння. Якщо ж після рукопокладення чоловіка впаде у перелюб, то він повинен розлучитися з нею. Якщо ж продовжує жити, то не може торкатися дорученого йому служіння.

(Ап. 18; Трул. 3, 6, 13, 26; Вас. Вел. 27).

Правило 9

Пресвітер, якщо згрішив колись тілом, і будучи рукопокладеним, покається, що згрішив до хіротонії, нехай не священнодіє, зберігаючи інші переваги, заради інших чеснот. Бо інші гріхи, як каже багато хто, відпускаються рукопокладанням. Якщо ж сам не зізнається, а явно викритим бути не може; то це справа його сумління.

(Ап. 25, 61; І Вс. 2, 9, 10; ІІ Вс. 6; Трул. 4, 21, 23; Анкир. 12; Неокес. 1, 8, 10, 12; Вас. Вел. 3, 32, 51, 70, 82, 89; Феофіла Ол-го 3, 6).

Правило 10

Подібно і диякон, якщо впаде в той самий гріх, нехай буде зведений в чин простого служителя церкви.

(Ап. 25, 61; І Вс. 2, 9, 10; ІІ Вс. 6; Трул. 4, 21, 23; Анкир. 12; Неокес. 1, 8, 9, 12; Вас. Вел. 3, 32, 51, 70, 82, 89; Феофіла Ол-го 3, 6).

Правило 11

У пресвітера раніше тридцяти років, якщо і достойна у всьому буде людина, нехай не поставляється, але нехай буде залишеним в очікуванні (означених років). Бо Господь Ісус Христос у тридцять років охрестився, і почав навчати.

(Трул. 14).

Правило 12

Якщо хтось у хворобі просвічений хрещенням, то не може поставленим бути пресвітером: бо віра його не від власної волі, але від потреби; хіба що, тільки заради доброчесноти і віри, які відкрилися пізніше, та від нестатку людей достойних.

(Ап. 46, 47, 49, 50, 61, 75, 80; I Вс. 2, 9; II Вс. 7; Трул. 95; Лаод. 3, 13, 47; Сард. 10; Карф. 45; Двокр. 17; Вас. Вел. 1, 5, 89; Кирила Ол-го. 4, 5; Григорія Ниськ. 1, 4).

Правило 13

Сільські пресвітери у міській церкві не можуть священнодіяти у присутності єпископа, чи пресвітерів міста, так само подавати ні Хліб, ні Чашу під час Літургії. Якщо ж ці відсутні, а сільський єдиний запрошений для богослужіння, то подає.

(Ап. 15; І Вс. 15, 16; IV Вс. 6).

Правило 14

Але хорєпископи, поставлені за образом сімдесяти апостолів, як співслужителі єпископа, священнодіють і в міській церкві, приймаючи честь заради опікування про бідних.

(I Вс. 8; VII Вс. 14; Анкир. 13; Антиох. 8, 10; Лаод. 57; Вас. Вел. 89).

Правило 15

За першопочатковим правилом, дияконів повинно бути не більше семи, якщо і дуже велике місто. У цьому пересвідчишся з книги Діянь апостольських.

(І Вс. 18; Трул. 7, 16; Лаод. 20).

Правила Святого Помісного Собора Гангрського

Правило 1

Якщо хтось ганьбить шлюб, і дружиною вірною і благочестивою, що живе зі своїм чоловіком, гидує, або осуджує її як таку, що не може увійти у Царство (Небесне), то нехай буде під клятвою.

(Ап. 5, 51; Трул. 13; Гангр. 4, 9, 10, 14).

Правило 2

Якщо хтось того, хто із благоговінням та вірою споживає м’ясо (крім крови, ідоложертовного й удавленини), осуджує, нібито з причини споживання його (він) втрачає надію на спасіння, то нехай буде під клятвою.

(Ап. 51, 53, 63; Трул. 67; Анкир. 14; Вас. Вел. 86).

Правило 3

Якщо хтось навчає раба, під приводом благочесности, зневажати господаря, ухилятися від служіння, і не зі старанністю й усякою чесністю служити господареві своєму, нехай буде під клятвою.

(Ап. 82; IV Вс. 4; Трул. 85; Карф. 64, 82; Вас. Вел. 86).

Правило 4

Якщо хтось про пресвітера, який вступив у шлюб, розмірковуй, що той недостойний причащатися Євхаристії, коли такий звершив літургію, нехай буде під клятвою.

(Ап. 5; І Вс. 3; Трул. 13, 48; Гангр. 1, 9, 10; Карф. 4).

Правило 5

Якщо хтось навчає відкрито зневажати дім Божий, і зібрання, що бувають у ньому, нехай буде під клятвою.

(Трул. 80; Гангр. 20; Сард. 11).

Правило 6

Якщо хтось крім церкви окремо зібрання скликає, і, зневажаючи церкву, церковне чинити хоче, не маючи із собою пресвітера з волі єпископа, нехай буде під клятвою.

(Ап. 31, 47; II Вс. 6; III Вс. 3; IV Вс. 18; Трул. 31, 34; Антиох. 2, 5; Сард. 14; Карф. 10, 11; Двокр. 13, 14, 15; Вас. Вел. 1).

Правило 7

Якщо хтось церковні приношення (перших) плодів приймати чи роздавати поза церквою бажає, без волі єпископа або того, кому це доручено, і не за волею його робити бажає, нехай буде під клятвою.

(Ап. 4, 38 ,41; IV Вс. 26; Трул. 35; VII Вс. 11, 12; Анкир. 15; Гангр. 8; Антиох. 24, 25; Карф. 26, 33; Двокр. 7; Феофіла Ол-го 10; Кирила Ол-го 2).

Правило 8

Якщо хтось дає або приймає приношення плодів поза єпископом або поставленим керувати благодіяннями, то і той, хто дає, і той, хто приймає, нехай будуть під клятвою.

(Ап. 4, 38, 39, 41; ІІІ Вс. 26; Трул. 35; VII Вс. 11, 12; Анкир. 15; Гангр. 7; Антиох. 24, 25; Карф. 26, 33; Двокр. 7; Феофіла Ол-го 10; Кирила Ол-го 2).

Правило 9

Якщо хтось тримається дівоцтва, чи утримується, віддаляючись під шлюбу, як той, хто гидує ним, а не заради самої чесноти та святині дівства, нехай буде під клятвою.

(Ап. 5, 51; І Вс. 3; IV Вс. 16; Трул. 13, 40, 48; Гангр. 1, 4, 10, 14; Карф. 4).

Правило 10

Якщо хтось із тих, що дівують ради Господа, буде підноситися над тими, що у шлюбі, нехай буде під клятвою.

(Ап. 5, 51; I Вс. 3; IV Вс. 16; Трул. 13, 40, 48; Гангр. 1, 4, 9, 14; Карф. 4).

Правило 11

Якщо хтось зневажає тих, що влаштовують вечері любови за вірою, і скликають братів на честь Господа, і не бажає мати спілкування у запрошеннях, низьким вважаючи твориме, нехай буде під клятвою.

(Трул. 74; Лаод. 27, 28; Карф. 42).

Правило 12

Якщо хтось із чоловіків, заради удаваного подвижництва, носить грубий верхній одяг і нібито від цього, отримуючи праведність, осуджує тих, котрі з благоговінням носять одяг шовковий, і використовують загальноприйняту за звичаєм одежу, нехай буде під клятвою.

(Трул. 27; VII Вс. 16).

Правило 13

Якщо якась жінка, заради удаваного подвижництва, змінить одяг і замість звичайної жіночої одежі зодягнеться у чоловічу, нехай буде під клятвою.

(Трул. 62).

Правило 14

Якщо якась жінка залишить чоловіка і відійти захоче, гидуючи шлюбом, нехай будуть під клятвою.

(Ап. 5, 48, 51; Трул. 13, 87; Гангр. 1, 4, 9, 10).

Правило 15

Якщо хтось дітей своїх залишає і не годує, та не приводить, за можливістю, до належного благочестя, але, під приводом пустельництва, не опікується ними, нехай буде під клятвою.

(Карф. 35).

Правило 16

Якщо якісь діти, під приводом благочестя, залишать своїх батьків, а особливо вірних, і не віддадуть належної чести батькам, нехай будуть під клятвою. Втім, правовірність нехай буде дотримувана ними, переважно.

(Гангр. 1, 14, 15).

Правило 17

Якщо якась жінка, заради удаваного подвижництва, постриже волосся, котре дав їй Господь для нагадування про підкоряння, така, як та, що порушує заповідь підкоряння, нехай буде під клятвою.

(Гангр. 1, 13, 14).

Правило 18

Якщо хтось, заради удаваного подвижництва, поститься у день недільний, нехай буде під клятвою.

(Ап. 66; IV Вс. 16; Трул. 55; Анкир. 14; Лаод. 29, 49, 51).

Правило 19

Якщо хтось із подвижників, без тілесної потреби, підноситься та відміняє пости, які встановлені для загального дотримання і які оберігає церква, перебуваючи при тому при здоровому глузді, нехай буде під клятвою.

(Ап. 69; Трул. 29, 56, 89; Лаод. 49, 50, 51, 52; Дионисия Ол-го. 1; Петра Ол-го. 15; Тимофія Ол-го. 8, 10).

Правило 20

Якщо хтось, прийшовши у стан пихатости, гидуючи, осуджує зібрання на честь мучеників, і звершувані на честь їхньої пам’яті служіння, нехай буде під клятвою.

(Ап. 31; IV Вс. 4; Трул. 31, 80; Гангр. 5; Антиох. 5; Сард. 11; Карф. 83).

Правило 21

Це пишемо ж, встановлюючи перепони не тим, котрі у церкві Божій, за Писанням, бажають вести подвижницьке життя, але тим, котрі подвижництво приймають як привід для гордощів, підносяться над тими, що живуть просто, і всупереч Писанням і церковним правилам роблять нововведення. Таким чином ми і дівство, з’єднане зі смиренням, шануємо, і стриманість, із чесністю і благочестям дотримувану, приймаємо, і смиренне усамітнення від світських справ схвалюємо, і шлюбне чесне життя шануємо, та багатства з правдою та благодійністю не зневажаємо; і простоту та дешевизну одягу, який використовується тільки заради турботи про потреби тіла невибагливого, схвалюємо, а від зніженого у мягкому одязі ходіння відвертаємося. І доми Божі шануємо, і зібрання, що бувають у них, як святі та корисні приймаємо, не надаючи благочестя приміщенням, але шануючи всяке місце, створене в ім’я Боже, і ходіння у церкву Божу на спільну користь приймаємо; і надмірні благодіяння братів, за переданням, через посередництво церкви бідним влаштовувані, вшановуємо; і говорячи коротко, бажаємо: нехай буває у Церкві все, прийняте від Божественних Писань і Апостольських Передань.

(Ап. 31, 51, 53; IV Вс. 4; Трул. 27, 80; VII Вс. 16; Гангр. 5, 20; Антиох. 5; Сард. 11; Карф. 83).

Правила Святого Помісного Собора Антіохійського

Правило 1

Всі хто насмілюється порушувати визначення Святого і Великого Собору, який у Нікеї відбувся, у присутності найблагочестивішого і боголюбивого царя Константина, про святе свято спасительної Пасхи, нехай будуть позбавлені спілкування та відлучені від Церкви, якщо продовжуватимуть через любов до суперечок виступати проти доброго встановлення. І це сказано про мирян. Якщо ж хтось із предстоятелів Церкви — єпископ, чи пресвітер, чи диякон, після цього визначення, насмілиться — на розбещення людей, і на збурення Церков — відокремитися, і з юдеями звершувати Пасху, такого святий Собор віднині вже засуджує бути чужим Церкві, як такого, хто винен не тільки в особистому гріху, але і став причиною розладу та розбещености для багатьох. Та не тільки таких Собор усуває від священнослужіння, але і всіх, хто насмілюється бути з ними у спілкуванні, після виключення їх із священства. Відкинуті ж позбавляються і зовнішньої чести, до якої вони були причетні за святим правилом та Божим священством.

(Ап. 7, 69, 70, 71; II Вс. 7; Трул. 11; Лаод. 7, 37, 38; Карф. 34, 51, 73, 106).

Правило 2

Всі, що входять до церкви, і слухають Священні Писання, але, через якесь відхилення від порядку, не беруть участи у спільній молитві з народом, або відвертаються від прийняття Святої Євхаристії, нехай будуть відлучені від Церкви доти, поки не висповідаються, виявивши плоди покаяння, і будут просити прощення, і таким чином зможуть його отримати. Нехай не буде дозволено мати спілкування з відлученими від спілкування, чи сходитися у будинки і спілкуватися з тими, що перебувають поза спілкуванням церковним; тим, що уникають зібрань в одній церкві, не приймати і в іншій церкві. Якщо ж виявляться, що хтось із єпископів, чи пресвітерів, чи дияконів, чи взагалі хто-небудь із кліру, спілкується з відлученими від спілкування, нехай і сам буде поза спілкування церковним, як такий, хто чинить збентеження в чині церковному.

(Ап. 9, 10, 11, 12, 13, 28, 32, 33, 45, 48, 65; I Вс. 5; IV Вс. 11, 13; Трул. 17, 66, 80; Антиох. 4, 6, 7, 8, 11; Лаод. 41, 42; Сард. 9, 11; Карф. 9, 10, 23, 106).

Правило 3

Якщо якийсь пресвітер, чи диякон, чи взагалі хтось із священного чину, залишивши свою область, перейде до іншої, а потім повністю переселиться, спокусившись залишитися у тій області на довгий час, такому не священнодіяти, а особливо, коли власний його єпископ прикликає його і переконує повернутися на свою парафію, а він не підкоряється. Якщо ж і впертість виявить у безчинстві, то нехай повністю буде усунутий від священнослужіння, без можливості відновлення у попередньому чині. Якщо ж виключеного з цієї причини прийме інший єпископ, то і цей нехай підлягає єпітимії від спільного Собору, як порушник церковних постанов.

(Ап. 15, 16; І Вс. 15, 16; IV Вс. 5, 10, 20, 23; Трул. 17, 18; Сард. 15, 16; Карф. 54, 90).

Правило 4

Якщо якийсь єпископ, відсторонений від сану Собором, чи пресвітер, чи диякон своїм єпископом, насмілиться звершити будь-яку священну службу, чи то єпископ за попереднім своїм звичаєм, чи пресвітер, чи диякон, такому зовсім не дозволяється, на наступному Соборі, ні сподіватися на відновлення у попередньому чині, ні навіть допущеним бути до принесення виправдання. Але і всі, хто спілкується із ним, нехай будуть відлучені від Церкви, а особливо, коли, знаючи про осудження, проголошене проти вищеназваних, насміляться мати спілкування з ними.

(Ап. 28; I Вс. 5; II Вс. 6; IV Вс. 29; Антиох. 12, 15; Сард. 3, 4, 5, 14; Карф. 29, 65; Вас. Вел. 88).

Правило 5

Якщо якийсь пресвітер, чи диякон, зневаживши свого єпископа, відлучить сам себе від Церкви, і почне влаштовувати окремі зібрання, і поставить жертовник, а будучи прикликаним єпископом, не підкориться, не захоче підпорядковуватися йому, і бувши прикликаним один раз і вдруге, не послухає, такий нехай буде повністю виключений зі свого чину, і зовсім не може допущеним бути до служіння, тим більше сприйняти свою попередню честь. Якщо ж упертим буде, збурюючи Церкву і повстаючи проти неї, то як бунтівник нехай буде приборканий зовнішньою владою.

(Ап. 31; II Вс. 6; III Вс. 3; IV Вс. 18; Трул. 31, 34; Гангр. 6; Сард. 14; Карф. 10, 11; Двокр. 9, 13, 14, 15; Вас. Вел. 1).

Правило 6

Якщо хтось своїм єпископом відлучений від спілкування церковного, такого іншим єпископам не раніше приймати до спілкування, хіба коли своїм єпископом прийнятий буде, чи коли збереться Собор, і він, поставши, принесе виправдання, і переконавши Собор, отримає від нього інше про себе рішення. Це саме визначення нехай дотримується для мирян, і для пресвітерів, і для дияконів, і для всіх, хто зарахований до кліру.

(Ап. 12, 13, 16, 32; I Вс. 5; II Вс. 6; Сард. 13; Карф. 11, 29, 133).

Правило 7

Нікого із подорожніх не приймати без мирних грамот.

(Ап. 12, 13, 32, 33; IV Вс. 11, 13; Трул. 17; Антиох. 8, 11; Лаод. 41, 42; Сард. 7,  4, 9; Карф. 32, 106).

Правило 8

Сільські пресвітери, не посилають канонічних послань;(( Під канонічними посланнями, церковними правилами маються на увазі листи, або грамоти, які дають єпископи своїм клірикам, котрі йдуть в єпархію іншого єпископа, для застереження, щоб випадково мирянин не був прийнятий за клірика, чи відлучений від церковного служіння, через незнання, не був до нього допущений.)) хіба тільки до сусідніх єпископів послання посилають. А безпорочні хорєпископи дают мирні грамоти.

(Ап. 12, 13, 33; ІІ Вс. 11, 13; Трул. 17; Анкир. 13; Антиох. 10; Лаод. 42, 57; Карф. 32, 106).

Правило 9

У кожній області єпископам слід знати єпископа, який керує у митрополії та має опікування про всю область, оскільки до митрополії звідусіль стікаються усі, хто має якісь справи. Тому вирішено, щоб він і за честю переважав, і щоб інші єпископи нічого особливо важливого не робили без нього, за здавна прийнятим від отців наших правилом, крім того тільки, що стосується єпархії, яка належить кожному із них, і поселень, що знаходяться у її межах. Бо кожен єпископ має владу у своїй єпархії, і нехай керує нею, з пристойною кожному обережністю, і нехай має опікування про всю територію, що знаходиться у залежності від його міста, і нехай поставляє пресвітерів та дияконів, та нехай розглядає усі справи з розмірковуванням. А поза цим нехай не насмілюється творити щось без єпископа митрополії, а також і цей без згоди інших єпископів.

(Ап. 34; І Вс. 4, 6, 7; II Вс. 2, 3; III Вс. 8; IV Вс. 28; Трул. 36, 39).

Правило 10

Святий Собор за благо розсудив, щоб предстоятелі, які знаходяться у малих містах чи селах, або так звані хорєпископи, знали свою міру, хоча б вони і за чином єпископства прийняли рукопокладання; щоб вони керували тільки підлеглими їм церквами, й обмежували ними свою опіку та розпорядження: щоби поставляли читців, іподияконів і заклинателів, та задовольнялися поставленням тільки у ці чини, а поставляти пресвітера чи диякона не насмілювалися без волі міського єпископа, котрому підпорядкований хорєпископ та його округ. Якщо ж хтось насмілиться порушити це визначення, то нехай позбавиться і тієї чести, котру має. Хорєпископ же нехай поставляється від єпископа міста, якому підпорядкований його округ.

(I Вс. 8; VII Вс. 14; Анкир. 13; Неокес. 14; Антиох. 8; Лаод. 57; Вас. Вел. 89).

Правило 11

Якщо якийсь єпископ, чи пресвітер, чи взагалі хто-небудь із кліру без дозволу та грамот від єпископа области, а особливо від єпископа митрополії, насмілиться іти до царя, такий нехай буде усунутий і позбавлений не тільки спілкування, але і достоїнства, котре мав, як такий, що насмілився, всупереч правилам Церкви, докучати слуху боголюбивого царя нашого. А якщо ж крайня потреба змусить когось іти до царя, такий нехай робить це із розмірковуванням та з дозволу єпископа митрополії та інших тієї области єпископів, і нехай отримає від них подорожні грамоти.

(II Вс. 6; Сард. 7, 8, 9, 21; Антиох. 12; Карф. 104, 106).

Правило 12

Якщо якийсь пресвітер, чи диякон, виключений зі свого сану своїм єпископом, чи навіть єпископ, виключений Собором насмілиться докучати царському слуху, належить йому звернутися до більшого Собору єпископів, і те, у чому на його думку є правим, запропонувати багатьом єпископам, і від них прийняти розслідування й остаточний суд. Якщо ж, цих зневаживши, царю докучати буде, такий нехай уже не буде удостоєним ніякого прощення, і нехай не буде місця, де він отримав би захист, і нехай не має надії на відновлення.

(Ап. 28, 74; II Вс. 6; IV Вс. 9, 17, 29; Сард. 7, 8, 9, 14, 21; Антиох. 4, 11, 15; Карф. 29, 65, 104, 105, 106).

Правило 13

Ніякий єпископ нехай не насмілюється з однієї єпархії до іншої переходити, ні поставляти будь-кого у церкві її для звершення священнослужіння, або з собою інших приводити, хіба що прибуде, будучи запрошеним грамотами митрополита і разом з ним єпископів, в область котрих приходить. Якщо ж, не будучи ніким запрошений, з порушенням встановленого порядку піде для рукопокладання когось та для влаштування церковних справ, не належних йому, то все зроблене ним нехай буде недійсним; а він, за безчинство своє і за безрозсудне починання, нехай понесе відповідне покарання, через термінове виключення зі свого чину святим собором.

(Ап. 14, 35; І Вс. 15; II Вс. 2; III Вс. 8; IV Вс. 5; Трул. 17; Анкир. 13; Антиох. 21, 22; Сард. 3, 15; Карф. 48, 54).

Правило 14

Якщо якийсь єпископ буде судимим за які-небудь провини, і станеться, що єпископи тієї области не дійдуть згоди щодо нього, одні визнаючи підсудного невинним, а інші винним, то, заради припинення усяких сумнівів, угодно святому Собору, щоб єпископ митрополії прикликав із ближньої области деяких інших єпископів, котрі знову розсудили б справу, і зняли сумніви, щоб вони разом з єпископами тієї области затвердили те, що буде постановлено.

(Ап. 28, 74; II Вс. 6; III Вс. 1; IV Вс. 9, 17; Антиох. 4, 12, 15; Сард. 3, 4, 5).

Правило 15

Якщо якийсь єпископ, будучи звинувачуваним у якихось проступках, судимий буде від усіх єпископів тієї области, й усі вони за згодою винесуть про нього однаковий вирок, то такий нехай не судиться іншими єпископами, але спільне рішення єпископів области нехай залишається дійсним.

(Ап. 28, 74; І Вс. 5; II Вс. 6; IV Вс. 9, 17, 29; Антиох. 4, 12, 14; Сард. 3, 4, 5; Карф. 29, 65; Вас. Вел. 88).

Правило 16

Якщо якийсь єпископ, котрий не має єпархії, вторгнеться в церкву, в якій нема єпископа, та захопить престіл її без згоди повного Собору; такий нехай буде відкинутий, навіть якби його обирав увесь народ, який він собі привласнив. Повним же є той Собор, на якому присутній з іншими (єпископами) і митрополит.

(Ап. 14; І Вс. 15; IV Вс. 5; Трул. 20; Антиох. 21; Сард. 1, 2, 17; Карф. 48).

Правило 17

Якщо якийсь єпископ, прийнявши рукопокладання у єпископи, і будучи призначеним керувати людьми, не прийме служіння, і не згодиться піти у доручену йому церкву, такий нехай буде відлучений від спілкування церковного, аж доки, будучи примушуваним, не прийме служіння, чи поки не прийме про нього якогось рішення повний собор єпископів тієї области.

(Ап. 36; І Вс. 16; IV Вс. 29; Трул. 37; Анкир. 18; Антиох. 18; Двокр. 17; Кирила Ол-го 1, 2, 3).

Правило 18

Якщо хтось, поставлений у єпископи, не піде до того місця, в яке був поставлений, не зі своєї провини, але через неприйняття його народом, або з іншої якоїсь причини, що від нього не залежить, такий нехай бере участь у честі та служінні єпископському, але тільки нехай зовсім не втручається у справи церкви, де перебуває, і нехай очікує, що вирішить про нього повний Собор тієї области, після представлення до нього справи.

(Ап. 36; І Вс. 16; IV Вс. 29; Трул. 37; Анкир. 18; Антиох. 17; Двокр. 17; Кирила Ол-го 1, 2, 3).

Правило 19

Єпископ нехай не поставляється без Собору і присутности митрополита области. І коли той присутній, то краще бути разом з ним і всім тієї области співслужителям; та пристойним митрополиту буде скликати їх через послання. І якщо зберуться всі, буде краще. Якщо ж це незручно, то неодмінно нехай присутньою буде більша частина, або через грамоти нехай виявлять свою згоду, і так, або у присутності, або за згодою більшости єпископів, нехай звершиться поставлення. Якщо ж інакше, всупереч цьому визначенню, вчинено буде, нехай не має ніякої сили поставлення. Але якщо поставлення звершиться за визначеним правилом, а декотрі через своє прагнення суперечити виступлять проти, то нехай переможе рішення більшости.

(Ап. 1; I Вс. 4, 6; VΙΙ Вс. 3; Лаод. 12; Сард. 6; Конст. 1; Карф. 13, 49, 50).

Правило 20

Заради потреб церковних, і заради вирішення сумнівних випадків, визнано за благо, бути у кожній області двічі на рік Соборам єпископів: перший раз, після третьої седмиці після свята Пасхи, так щоб у четверту седмицю П’ятдесятниці Собор звершувався, і про це нехай нагадує єпархіальним єпископам митрополит. Другому ж Собору бути від п’ятнадцятого числа місяця жовтня(( В оригіналі вжита Сиромакедонська назва: іперевертій)), котрий є десятим у році. До цих соборів нехай приступають пресвітери та диякони, й усі, що вважають себе ображеними, і від Собору нехай приймуть суд. Але нікому нехай не буде дозволено збирати собори самим по собі, без тих єпископів, котрим довірені митрополії.

(Ап. 37; І Вс. 5; II Вс. 2; IV Вс. 19; Трул. 8; VII Вс. 6; Лаод. 40; Карф. 18, 73).

Правило 21

Єпископ від однієї області нехай не переходить до іншої, ні через самовільне вторгнення, ні через насильство від народу, ні з примусу від єпископів; але нехай перебуває у церкві, котру прийняв від Бога як свій жереб від початку, і нехай не переходить з неї, за висловленим уже раніше про це визначенням.

(Ап. 14; І Вс. 15; IV Вс. 5; Трул. 20; Антиох. 16; Сард. 1, 2, 17; Карф. 48).

Правило 22

Єпископ нехай не приходить до іншого міста, не підлеглого йому, ані до села, йому не підпорядкованого, для рукопокладання кого-небудь, і нехай не поставляє пресвітерів чи дияконів у міста, підпорядковані іншому єпископу, хіба тільки з дозволу єпископа тієї области. Якщо ж хтось насмілиться на це, то рукопокладання нехай буде недійсним, а він нехай підлягає єпітимії від Собору.

(Ап. 35; І Вс. 15; ІІ Вс. 2; ІІІ Вс. 8; ІІІ Вс. 5; Трул. 17; Анкир. 13; Сард. 3, 15; Карф. 48, 54).

Правило 23

Єпископу не дозволяється замість себе поставляти іншого, як наступника, хоча б він був і при кінці свого життя; якщо таке вчинено буде, то поставлення нехай буде недійсним. Але нехай зберігається церковне правило, котре визначає, що єпископа слід поставляти не інакше, хіба тільки Собором та за судом єпископів, які мають владу поставити достойного, після кончини того, який упокоївся.

(Ап. 1, 30, 76; І Вс. 4; VII Вс. 3; Карф. 22, 49).

Правило 24

Доброю справою є, коли церковне майно зберігається для Церкви з усякою старанністю і благою совістю, і з вірою у Всевидця і Суддю Бога, і розпоряджатися ним розсудливо і з владою належить єпископу, котрому довірені всі люди і душі тих, що збираються до церкви. Нехай же буде відомо те, що належить Церкві, і відкрито всім пресвітерам і дияконам, так щоб вони знали, і не залишалися у незнанні про те, що власне належить Церкві і щоб від них ніщо не було прихованим. Отже, якщо доведеться єпископу відійти від цього життя, при очевидності того, що належить Церкві, і воно не буде розтрачене і загублене, і власність єпископа не буде потривожена під приводом того, що ці речі належать Церкві. Бо справедливо є і вгодно перед Богом і людьми, щоб власність єпископа передана була кому він забажає, а церковне майно для неї було збережене; і щоб як церква не терпіла збитків, так і єпископ, під приводом набутку церковного, не був позбавлений своєї власности, або щоб родичі його не судилися, і разом із цим і він після смерти не підпав знеславленню.

(Ап. 38, 39, 40, 41; IV Вс. 22; Трул. 35; Карф. 22, 26, 81).

Правило 25

Єпископу мати владу над церковним майном, щоб розпоряджався ним з усілякою обережністю і страхом Божим, на користь усім, хто в цьому має потребу; і сам нехай бере від нього необхідну частину, якщо має потребу, на необхідні свої витрати, а також на потреби подорожніх братів, яких він приймає, щоб вони ні в чому не мали нестатку, як сказав божествений апостол: «маючи їжу й одяг, будьмо задоволені тим» (1 Тим. 6, 8). Якщо ж цим не задовольняється, але використовує майно для своїх домашніх потреб, і прибутки церкви, або урожай з належних їй полів, без згоди пресвітерів та дияконів використовує, або надає владу над ними своїм домашнім чи родичам, або братам чи синам, від чого помітно відбувається замішання в церковних рахунках: тоді такий нехай надасть звіт Собору тієї области. І якщо інакше якось донос буде на єпископа і на пресвітерів, що перебувають при ньому, що вони майно, котре належить церкві, чи урожай з полів, або щось з іншої церковної власности, використовують на власну користь, утиснувши бідних, і викликавши нарікання і знеславлення домоустрою церковного, через керівництво ним таким чином, то такі нехай приймуть відповідне виправлення, за рішенням святого Собору.

(Ап. 38, 39, 40, 41; IV Вс. 26; VII Вс. 12; Феофіла Ол-го 10,11; Кирила Ол-го 2).

Правила Святого Помісного Собору Лаодикійського

Правило 1

Тим, які вільно і за законом з’єдналися другим шлюбом, а не таємно поєдналися, коли пройде недовгий час, і після вправляння у молитвах і пості, необхідно, через поблажливість, дарувати спілкування.

(Ап. 17; І Вс. 8; Трул. 3, 87; Анкир. 19; Неокес З, 7; Вас. Вел. 4, 12, 22, 87, 99).

Правило 2

Тих, що впадають у різні гріхи, і перебувають у молитві, сповіданні та покаянні, і від злих справ повністю відвертаються, після того, як відповідно до міри їхнього гріха надано їм час покаяння, заради милосердя і благости Божої, вводитити до спілкування.

(Ап. 52; І Вс. 12; Трул. 43, 102; Анкир. 2; Неокес. 3; Вас. Вел. 74).

Правило 3

Нещодавно охрещених не пристало одразу зводити у чин священий.

(Ап. 61, 75, 80; І Вс. 2, 9; Неокес. 9, 10; Сард. 10; Двокр. 17; Вас. Вел. 89; Григорія НІиськ. б).

Правило 4

Посвячені не повинні давати у ріст і брати відсотки, і так звані іміолії, тобто, половину від прибутків.

(Ап. 44; І Вс. 17; Трул. 10; VII Вс. 19; Лаод. 4; Карф. 5, 16; Вас. Вел. 2, 14; Григорія Неокес. 3; Григорія Ниськ,).

Правило 5

Обрання на церковні ступені не повинно відбуватися у присутності тих, що слухають.

(I Вс. 4; VII Вс. 3; Антиох. 19, 23; Лаод. 12, 13; Сард. 6; Конст. 1; Карф. 13, 49, 50).

Правило 6

Не дозволяти єретикам, закоснілим у єресі, входити у дім Божий.

(Ап. 10, 45, 64; III Вс. 2, 4; Лаод. 9, 32, 33, 34, 37; Тимофія Ол-го 9).

Правило 7

Тих, що навертаються від єресей, тобто, новатіан, чи фотиніан, або чотиридесятників, як оголошених так і вірних на їхню думку, приймати не раніше, як проклянуть усяку єресь, а особливо ж ту, в якій вони перебували; і тоді вже так звані у них вірні, після вивчення Символу віри, нехай будуть помазані святим миром, і так причащаються Святих Тайн.

(Ап. 46, 47, 68; І Вс. 8,19; II Вс. 1, 7; Трул. 95; Лаод. 8; Карф. 57; Вас. Вел. 1, 5, 47).

Правило 8

Так званих фригів, які навертаються від єресі, хоча б і знаходилися у так званому їхньому клірі, тай найбільшими називалися, з усілякою ретельністю оголошувати і хрестити єпископам і пресвітерам Церкви.

(Ап. 46, 47, 68; І Вс. 8,19; II Вс. 1, 7; Трул. 95; Лаод. 7; Карф. 57; Вас. Вел. 1, 5, 47).

Правило 9

На кладовища усяких єретиків, або у так звані у них мученицькі місця, нехай не буде дозволено членам церкви ходити для молитви, або для зцілювання. А тих, що ходять, якщо вони є вірними, позбавляти церковного спілкування на деякий час. А тих, що каються та визнають, що згрішили, приймати до спілкування.

(Ап. 10, 11, 45, 46, 64, 70; III Вс. 2, 4; Лаод. 6, 32, 33, 34, 37; Карф. 83; Тимофія Ол-го 9).

Правило 10

Не слід членам церкви, необдумано, дітей своїх з’єднувати шлюбним союзом із єретиками.

(Ап. 26, 45, 65; IV Вс. 14; Трул. 6, 72; Лаод. 31; Карф. 21).

Правило 11

Не слід поставляти у церкві так званих пресвітериць (стариць), або Головуючих.

Правило 12

Єпископів, за розсудом митрополита і навколишніх єпископів, поставляти на церковне керівництво, і притому таких, які з давнього часу випробувані й у слові віри, і в житті, відповідному правому слову.

(Ап. 58, 80; І Вс. 2, 4; Трул. 12, 19; VII Вс. 2, 3; Антиох. 19; Лаод. 5, 13; Сард. 6, 10; Конст. 1; Карф. 13, 49, 50; Двокр. 17).

Правило 13

Нехай не буде дозволено зборищу народа обирати тих, кого мають

звести у священство.

(І Вс. 4; Антиох. 19; Лаод. 5, 12; Сард. 10; Карф. 50).

Правило 14

На свято Пасхи не посилати Святі Тайни в інші парафії, у вигляді благословення.

(Ап. 9, 70; Антиох. 2; Лаод. 32).

Правило 15

Крім співців, зарахованих до кліру, які на амвон входять і по книзі співають, не слід нікому іншому співати у церкві.(( За тлумаченням Вальсамона, дане правило забороне мирянам входити на амвон і розпочинати спів.))

(Ап. 26; I Вс. 16; Трул. 4, 33, 75; VII Вс. 14; Лаод. 59; Карф. 103).

Правило 16

У суботу читати і Євангеліє з іншими Писаннями.

 (Ап. 66; Трул. 55, 56; Лаод. 29, 49, 51).

Правило 17

Не слід на церковних зібраннях псалми з’єднувати нерозривно один з одним, але через проміжок після одного псалма бути читанню (наступного).

(Трул. 75; Лаод.15).

Правило 18

Одна і та ж сама послідовність молитов повинна бути завжди — і на дев’ятому часі, і на вечірні.(( За тлумаченням Вальсамона, дане правило припиняє самочинства тих, що під час вечірніх богослужінь, крім встановлених Церквою, вживали, ними самими складені молитви.))

(Лаод. 15, 59; Карф. 103).

Правило 19

Подобає, по-перше, після бесід єпископських, особливо творити молитву про оголошених, а після виходу оголошених, бути молитві про тих, що каються; коли ж і ці прийдуть під руку (благословення) і видійдуть, тоді звершувати три молитви вірних: одну, тобто першу — у мовчанні, другу ж і третю голосно виконувати. Після цього уже мир подавати, і коли пресвітери дадуть мир єпископу, тоді і мирянам взаємно мир подавати, і так звершувати святе Приношення. І одним тільки священнослужителям дозволено входити у вівтар, і там причащатися.

(Трул. 69; Лаод. 44).

Правило 20

Не подобає диякону сидіти у присутності пресвітера, але із дозволу пресвітера сісти. Подібним чином і дияконам, мати честь від іподияконів та від усіх причетників.

(Ап. 15, 39; І Вс. 15, 18; Трул. 7, 16; Антиох. 5).

Правило 21

Іподияконам не подобає бути на місці дияконів і торкатися священних сосудів.

(Трул. 4, 6, 15; Лаод. 20, 22, 24, 25, 43).

Правило 22

Не слід нижчому служителю церковному орар носити, ні залишати двері.

(Трул. 4, 6, 15; Лаод. 20, 21, 24, 25, 43).

Правило 23

Не слід читцям або співцям орар носити, і так читати і співати.

(Ап. 26, 59; І Вс. 16; IV Вс. 4; Трул. 4, 33, 75; VII Вс. 14; Лаод. 22, 59; Карф. 103).

Правило 24

Не подобає освяченій особі, від пресвітера до диякона, і потім будь-кому з церковного чину, навіть до іподияконів, або читців, чи співців, чи заклинателів, чи брамників, чи із чернечого чину, входити до корчемниці.

(Ап. 54; Трул. 9; Карф. 40).

Правило 25

Не подобає іподиякону роздавати Хліб, чи благословляти Чашу.

(Трул. 4, 6, 7, 15; Лаод. 20, 21, 22, 24, 43).

Правило 26

Не поставленим від єпископа не слід заклинати ні у церквах, ні у домах.

(II Вс. 7; Антиох. 10).

Правило 27

Не подобає освяченим особам, або причетникам, або мирянам, яких прикликають на трапезу любови, частини від неї забирати із собою, бо цим завдається образа церковному чину.

(Трул. 74; Гангр. 11; Лаод. 28; Карф. 42).

Правило 28

Не подобає у храмах Господніх чи церквах звершувати, так звані, трапези любови, і в домі Божому їсти, і влаштовувати возлежання.

(Ап. 73; Трул. 74, 76, 97; Гангр. 11; Лаод. 27; Карф. 41, 42).

Правило 29

Не подобає християнам юдействувати, й у суботу святкувати, але працювати їм у цей день, а день недільний переважно святкувати, якщо можуть, як християни. Якщо ж виявиться, що юдействують, нехай буде анафема від Христа.

(Ап. 7, 64, 66, 70, 71; Трул. 11, 55, 66; Антиох. 1; Лаод. 16, 37, 38; Карф. 51, 73, 106).

Правило 30

Не подобає освяченій особі, або причетнику, або ченцю, митися у лазні разом із жінками, і взагалі всякому християнину чи мирянину, бо це є перше звинувачення від язичників.

(Трул. 77).

Правило 31

Не подобає з усяким єретиком укладати шлюбний союз, чи віддавати таким своїх синів або дочок, але краще брати від них, якщо обіцяють християнами бути.

(Ап. 26, 45, 65; IV Вс. 14; Трул. 6, 72; Лаод. 10; Карф. 21).

Правило 32

Не подобає від єретиків приймати благословення, які є більше марнослів’я, ніж благословеннями.

(Ап. 10, 11, 45, 46, 64; I Вс. 19; II Вс. 7; III Вс. 2, 4; Трул. 11, 95; Лаод. 6, 7, 8, 9, 10, 14, 31, 33, 34, 37; Вас. Вел. 1, 47; Тимофія Ол-го. 9).

Правило 33

Не подобає молитися з єретиком, або відступником.

(Ап. 10, 11, 45, 46, 64; I Вс. 19; II Вс. 7; III Вс. 2, 4; Трул. 11, 95; Лаод. 6, 7, 8, 10, 14, 31, 32, 34, 37; Вас. Вел. 1, 47; Тимофія Ол-го. 9).

Правило 34

Всякому християнину не подобає залишати мучеників Христових, та відходити до лжемучеників, котрі, тобто, у єретиків знаходяться, або самі єретиками були. Бо ці віддалені від Бога: ось тому ті, хто приходить до них, нехай будуть під клятвою.

(Ап. 10, 11, 45, 46, 64, 70; III Вс. 2, 4; Лаод. 6, 9, 32, 33, 37; Карф. 83; Тимофія Ол-го. 9).

Правило 35

Не подобає християнам залишати Церкву Божу, та відходити, і служити ангелам, і влаштовувати зібрання. Це осуджено. Заради цього, якщо виявиться, що вправляється у такому таємному ідолослужінні, нехай буде анафема, поскільки залишив Господа нашого Ісуса Христа, Сина Божого, і приступив до ідолослужіння.(( Даним правилом осуджуються єретики, котрі не молилися Богу і Христу, а тільки ангелам, які нібито являються творцями і управителями світу.))

Правило 36

Не подобає священнослужителям або причетникам бути чаклунами, або заклинателями, чи ворожбитами, чи астрологами, чи робити так звані обереги від нещасть, котрі є кайданами їхніх душ. Тих же, що носить їх, наказали ми відлучати від Церкви.

(Трул. 61; Анкир. 24; Вас. Вел. 7, 65, 72, 81, 83; Григорія Ниськ. 3).

Правило 37

Не слід приймати святкові дари, які посилаються від юдеїв, чи єретиків, ні святкувати із ними.

(Ап. 7, 64, 70, 71; Трул. 11; Анкир. 9, Лаод. 6, 9, 29, 33, 34, 38, 39).

Правило 38

Не слід приймати від юдеїв опрісноки, або прилучатися до нечестя їхнього.

(Ап. 7, 64, 70, 71; Трул. 11; Анкир. 9; Лаод. 6, 9, 29, 33, 34, 37, 39).

Правило 39

Не слід святкувати з язичниками та приєднуватися до їхнього безбожництва.

(Ап. 71; Трул. 71, 94).

Правило 40

Єпископам, яких на Собор прикликають, не подобає нехтувати, але йти і врозумляти, чи врозумлятися до благовлаштування церкви, та іншого. Якщо ж знехтує такий, то сам себе звинуватить; хіба що через хворобу залишиться.

(Ап. 37; I Вс. 5; IV Вс. 19; Трул. 8; VII Вс. 6; Антиох. 20; Карф. 18, 76, 95).

Правило 41

Освяченому, або причетнику, не слід подорожувати без правильної грамоти від єпископа.

(Ап. 12, 13, 32, 33; IV Вс. 11, 13; Трул. 17; Антиох. 6, 7, 8, 11; Лаод. 42; Сард. 7, 8, 9; Карф. 23, 106).

Правило 42

Освяченому, або причетнику не слід подорожувати без повеління єпископа.

(Ап. 12, 13, 32, 33; IV Вс. 11, 13; Трул. 17; Антиох. 6, 7, 8, 11; Лаод. 41; Сард. 7, 8, 9; Карф. 23, 106).

Правило 43

Не подобає слугам церковним і на короткий час залишати двері, щоб у молитвослів’ї вправлятися.

(Трул. 4, 6, 15; Лаод. 20, 21, 22, 24, 25).

Правило 44

Не подобає жінці до вівтаря входити.

(Трул. 69; Лаод. 19).

Правило 45

Після двох седмиць Чотиридесятниці, не слід приймати до хрещення.(( Дане правило має відношення до хрещення дорослих, яке, за давнім звичаєм звершувалося у Велику Суботу. Тому тих, хто на початку Чотиридесятниці, або в крайньому випадку, протягом двох чи трьох седмиць, не виявив бажання прийняти Хрещення, і готуватися відповідним чином, тих не дозволялося хрестити в цю Чотиридесятницю, а чекати, коли в майбутньому виявиться його старанність у вірі.))

(І Вс. 14; Трул. 78; Лаод. 46).

Правило 46

Охрещуваним слід вивчати віру, і на п’ятий день седмиці давати відповідь єпископу, або пресвітерам.

(І Вс. 2, 14; Трул. 78, 96; Лаод. 19, 45).

Правило 47

Тим, які у хворобі прийняли хрещення, а потім отримали здоров’я, належить вивчати віру, та пізнавати, якого Божественного дару сподобився.

(I Вс. 2, 14; Трул. 78, 96; Неокес. 12; Лаод. 19, 45, 46; Карф. 45).

Правило 48

Подобає просвічуваним бути помазаними Помазанням Небесним, і бути причасниками Царства Божого.

(ІІІ Вс. 7; Трул. 95).

Правило 49

Не подобає у Чотиридесятницю приносити святий Хліб, хіба що тільки у суботу й у день недільний.(( Не допускається ціла Літургія. Але в ці дні допускається Літургія Раніше Освячених Дарів, як це і визначено 52-м пр. Трульського Собора.))

(Ап. 66, 69; Трул. 52; Лаод. 50, 51, 52).

Правило 50

У четвер останньої седмиці Чотиридесятниці не подобає припиняти піст, і всю Чотиридесятницю нечестити, але слід протягом всієї Чотиридесятниці поститися з сухоядінням.

(Ап. 66, 69; Трул. 29, 89; Дионисія Ол-го 1; Тимофія Ол-го 8, 10).

Правило 51

Не подобає в Чотиридесятницю дні народження мучеників святкувати, але звершувати пам’ять святих мучеників у суботи та у недільні дні.

(Ап. 66, 69; Трул. 52; Лаод. 49, 50, 52).

Правило 52

 Не подобає в Чотиридесятницю звершувати шлюби, чи святкувати дні народження.

(Ап. 66, 69; Трул. 52; Лаод. 49, 50, 51).

Правило 53

Не подобає християнам, що ходять на весілля, скакати чи танцювати, але скромно вечеряти та обідати, як личить християнам.

(Трул. 24; Лаод. 54).

Правило 54

Не подобає священнослужителям, або причетникам дивитися розважальні видовища на весіллях, чи на банкетах: але перед виходом акторів вставати і покидати ті місця.

(Трул. 24; Лаод. 53).

Правило 55

Не подобає священнослужителям, або причетникам, складаючись, влаштовувати банкети, ні навіть мирянам.

(Карф. 60).

Правило 56

Не подобає пресвітерам раніше входу єпископа входити і сидіти у вівтарі, але з єпископом входити, крім випадків, коли єпископ немічний або відсутній.

(Ап. 2, 31, 39, 55; IV Вс. 8, 23; Трул. 11).

Правило 57

Не подобає у малих містах і селах поставляти єпископів, але періодевтів(( Періодевт — той що обходить, чи наглядає. Це був пресвітер, і його посада подібна до сучасних благочинних чи протопресвітерів.)); а поставленим уже раніше, нічого не творити без волі єпископа міста. Так само і пресвітерам нічого не творити без волі єпископа.

(І Вс. 8; Анкир. 13; Неокес. 14; Антиох. 8, 10; Сард. 6).

Правило 58

Не подобає єпископам, чи пресвітерам, звершувати Приношення у Домах.

(Ап. 31; IV Вс. 18; Трул. 31, 34, 59; VII Вс. 7, 10; Гангр. 6; Антиох. 5; Карф. 10; Двокр. 12).

Правило 59

Не подобає у церкві читати псалми не священні, або книги, не визначені правилом, але тільки визначені у правилах книги Старого і Нового Завіту.

(Ап. 60; Трул. 63; Карф. 103).

Правило 60

Читати подобає книги ці, Старого Завіту: 1) Буття світу, 2) Вихід з Єгипту, 3) Левит, 4) Числа, 5) Второзаконня, 6) Ісуса сина Навина, 7) Книга суддів Ізраїлевих, Руфі, 8) Есфирі, 9) Царств перша і друга, 10) Царств третя і четверта, 11) Паралипоменон перша і друга, 12) Ездри перша і друга, 13) Книга псалмів сто п’ятдесяти, 14) Притчів Соломона, 15) Еклезіаста або проповідника, 16) Пісні пісень, 17) Іова, 18) Пророків дванадцять, 19) Ісаї, 20) Єремії, Варух, Плач і післання 21) Єзекіїля, 22) Даниїла. Нового ж Завіту, Євангелій чотири: від Матфея, від Марка, від Луки, від Іоана. Діяння апостольські, Послань соборних сім, це: Якова одне, Петра два, Іоана три, Іуди одне; послань Павлових чотирнадцять: до Римлян одне, до Коринфян два, до Галатів одне, до Ефесян одне, до Филип’ян одне, до Колосян одне, до Солунян два, до Євреїв одне, до Тимофія два, до Тита одне, і до Филимона одне.

(Ап. 85; Карф. 24; Афанасія Вел. Про свята. Григорія Богослова. Про книги Святого Письма. Амфілохія. Про книги Святого Письма).

Правила Святого Сардикійського Помісного Собора

Правило 1

Осій, єпископ міста Кордуби, сказав: належить із самих підвалин викорінити не стільки погані звички, скільки найшкідливіше розладнання справ церковних. Нікому з єпископів нехай не буде дозволено з малого міста переходити в інше місто. Бо у цій справі явна причина, для котрої вона влаштовується; тому що ніколи не можна було знайти жодного єпископа, який би з великого міста у мале намагався бути переведеним. Звідси зрозуміло, що такі полум’яною пристрастю користолюбства розпалюються, і працюють більше для гордині, щоб отримувати більшу, очевидно, владу. Отже, чи буде угодно всім, щоб суворіше була покарана така розбещеність? Я думаю, що такі не повинні мати спілкування церковного навіть нарівні з мирянами. Всі єпископи сказали: вгодно всім.

(Ап. 14; І Вс. 15; IV Вс. 5; Трул. 20; Антиох. 13, 16; 18, 21; Сард. 2, 17; Карф. 48).

Правило 2

Якщо ж знайдеться хтось настільки божевільний чи зухвалий, що надумає якесь вибачення знайти у такій справі, ствержуючи, що від народу прислане до нього послання, то зрозумілим є, як могли небагато людей, спокушених винагородою та грошима, збіговисько влаштувати у церкві, нібито бажаючи мати його єпископом. Тому, думаю, такі хитрощі та інтриги всебічно (слід) карати, щоб ніхто з таких, навіть при кончині своїй, не був удостоєний спілкування, навіть нарівні з мирянами. Чи прийнятна ця думка? Відповідайте. І відповіли: сказане приймаємо.

(Ап. 14; І Вс. 15; IV Вс. 5; Трул. 20; Антиох. 13, 16, 18, 21; Сард. 1, 17; Карф. 48).

Правило 3

Необхідно і це приєднати, нехай ніхто з єпископів не переходить зі своєї области до іншої области, в якій є свої єпископи, хіба що тільки буде покликаний від братів, що знаходяться у ній, щоби не думали зачиняти двері любові. Подобає ж і це передбачити: якщо у якійсь області хтось з єпископів має справу з братом своїм та спів єпископом, то ніхто з них нехай не прикликає у посередники єпископів з іншої області. Якщо ж хтось із єпископів, у якійсь справі, виявиться осуджуваним, але надумає не неправу мати справу, а праведну, і якщо знову відновиться суд, то, якщо завгодно вам, любов’ю вшануємо пам’ять Петра апостола, і нехай напишеться від цих, що судили до Юлія, єпископа Римського, нехай відновиться, якщо потрібно, суд через найближчих до тієї области єпископів, і нехай призначить він розглядачів справи. Якщо ж звинувачуваний не зможе представити свою справу як таку, що вимагає повторного вивчення, то один раз присуджене нехай не порушується, але, що зроблено, те нехай буде твердим.(( 6-те пр. І Вс. С., згідно давнього звичаю Церкви, у підпорядкування Римського єпископа, віддав багато областей на Заході, відповідно як і Олександрійському та Антиохійському єпископам, віддав керівництво на півдні і сході Згідно цього правила, Осій, єпископ Іспанського міста Кордуби, що належить до юрисдикції Римського єпископа, запропонував, щоб на його розгляд і відносили всі сумнівні справи Західних областей, не відступаючи від 6-го пр. І Вс. С.))

(Ап. 35; І Вс. 5; IV Вс. 5; Антиох. 13, 16, 21; Сард. 2, 4, 5).

Правило 4

Якщо якийсь єпископ, судом сусідніх єпископів усунутий буде зі свого сану, і скаже, що він знову покладає на себе обов’язок виправдання, то не раніше поставляти іншого на його місце, хіба коли єпископ Римський, розглянувши справу, винесе своє визначення по ній.

(Ап. 14, 74; Сард. 3, 5; Двокр. 16).

Правило 5

Якщо буде на якогось єпископа донос, і навколишні єпископи, зібравшись, виключать його з його ступеня, а він, переносячи справу, звернеться до блаженнійшого єпископа Римської Церкви, а цей же захоче вислухати його, і визнає за справедливе відновити вивчення справи про нього, то слід і це визначити, нехай благоволить написати до сусідніх з тією областю єпископів, щоб вони ретельно і з подробицями, вникнули в усі обставини, і, з переконанням в істині, винести свій вирок у справі. Якщо ж хтось вимагатиме, щоб справа його знову вислухана була, і, на його прохання, заблагорозсудиться Римському єпископу від себе послати пресвітерів, то нехай це буде у владі цього єпископа, оскільки за краще і належне визнає і визначить, для судження разом із єпископами, послати своїх представників. Або ж якщо визнає достатнім попередній розгляд і вирішення справи про цього єпископа, то нехай вчинить так, як розважливим його розсудом буде визнано за благо. Єпископи відповіли: сказане приймаємо.

(Ап. 14, 74; І Вс. 5, 6; II Вс. 2, 6; IV Вс. 9, 17, 28; Антиох. 14, 15; Карф. 23, 28, 105, 125).

Правило 6

Якщо у одній області, яка має багатьох єпископів, трапиться одному єпископу затриматись, і він, через якесь недбальство, не захоче бути у зібранні й погодитися на постанову єпископів, а велика кількість людей, що зібралися, буде просити, нехай поставиться просимий ними єпископ, належить, по-перше, через послання екзарха области (маю на увазі єпископа митрополії) нагадати тому єпископу, який забарився, що просять люди дати їм пастиря. За благо визнаю дочекатися, нехай прибуде і він. Якщо ж, і через послання будучи запрошуваним, не прийде, і навіть не дасть письмової відповіді, то слід задовольнити бажання народу. Але і від ближньої области належить запросити єпископів для поставлення єпископа митрополії. Навпроти того, зовсім нехай не дозволяється поставляти єпископа у яке-небудь село чи мале місто, для котрого достатньо й одного пресвітера. Бо не треба поставляти туди єпископа, нехай не принижується ім’я єпископа і влада. Але єпископи области повинні, як сказано мною вище, єпископів поставляти у ті міста, в яких і раніше були єпископи. Якщо ж знайдеться якесь місто, яке нещодавно виросло до великої кількости людей, що визнане буде достойним мати єпископа, нехай має. Чи згодні на це усі? Відповіли усі: згодні.

(Ап. 1; І Вс. 4, 6; Антиох. 1619; Лаод. 12, 57; Карф. 53, 56).

Правило 7

Осій єпископ сказав: своєчасні, й дуже часті та несправедливі прохання наші зробили те, що ми не маємо тієї благодаті й сміливости, які мати повинні. Бо багато єпископів не припиняють приходити до військового стану, а особливо африканські, котрі, як ми дізналися від улюбленого брата нашого і співєпископа Грата, корисних порад не приймають, але зневажають так, що одна людина приносить у військовий стан багато і різних прохань, котрі не можуть бути на користь церквам, і сприяє та протегує, не бідним і простолюдинам, чи вдовицям, як було б необхідно та пристойно, але мирських достоїнств і посад шукає для декотрих. Таке невігластво приносить нам шкоду, не без спокуси якоїсь та докору. За пристойніше вважаю, щоб єпископ допомогу свою подавав тому, хто від когось має утиски, або якась вдова від когось образу терпить, або убогий якийсь позбувається чогось, що належить йому, то про такі речі прохання будуть справедливими. А якщо, улюблені брати, це угодним буде всім, то затвердіть, що жоден єпископ не повинен приходити у військовий стан, крім тих, кого благочестивійший цар наш прикличе своїм писанням. Але оскільки багаторазово стається, що деякі, за свої злочини, на ув’язнення або на заслання засуджені, чи під інше якесь осудження підпали, звертаються до церкви, вимагаючи милосердя: таким не слід у допомозі відмовляти, але терміново і без сумнівів просити для них поблажливости. Якщо і це угодно, дайте усі на це згоду. Відповіли усі: нехай буде постановлено і це.

(Антиох. 11; Сард. 8, 9, 20, 21; Карф. 104, 106).

Правило 8

Оскільки були міркування, щоб хтось із єпископів не підпав під осудження, приходячи у військовий стан, то заради цього, якщо деякі з них мають такі прохання, про які ми вище згадували, нехай пересилають їх через свого диякона. Бо службова особа не підлягає докорам і скоріше може донести те, що йому буде доручено. Відповіли усі: і це нехай буде постановлено.

(Антиох. 11; Сард. 7, 9, 20, 21; Карф. 104, 106).

Правило 9

Якщо якоїсь области єпископи, брату і співєпископу своєму, принесуть прохання, то той, що перебуває у більшому місті, тобто у митрополії, нехай перепровадить і диякона їх і прохання, давши йому супровідні листи, тобто, написавши послідовно до братів та співєпископів наших, що перебувають у той час у тих місцях чи містах, у яких найблагочестивійший цар особисто розпоряжається громадськими справами. Якщо ж хтось із єпископів має друзів при царевому дворі, й захоче про щось пристойне просити, то нехай не забороняється йому, через свого диякона і просити та заповідати їм, нехай подадуть йому в його проханні благу допомогу. Хто ж приходить до Рима, як вище сказано мною, прохання, котрі мають принести цареві, повинні представляти улюбленому братові нашому та співєпископу Юлію, нехай спершу розгляне, чи не є деякі з них безсоромними, і потім пошле їх у військовий стан, приєднуючи і своє клопотання та опіку. Всі єпископи сказали, що вгодно їм і це, і пристойною є така порада.

 (Антиох. 11; Сард. 7, 8, 20, 21; Карф. 104, 106).

Правило 10

Належить з усякою ретельністю та старанністю стежити, щоб хтось багатий, або вчений, від світського служіння, удостоєний бути єпископом, поставлявся не раніше, хіба що коли звершить служіння читця та диякона, і пресвітера, щоб, проходячи через кожен ступінь, якщо достойним визнаний буде, міг зійти на висоту єпископства. Очевидним є, що для кожного ступеня чину, має бути надано не надто мало часу, протягом якого могли б бути виявлені його віра, доброзвичайність, постійність і лагідність, і він, будучи визнаним достойним божественного священства, отримав би найбільшу честь. Бо не пристойно, зухвало і легковажно приступати до того, щоб поспішно поставляти або єпископа, чи пресвітера, чи диякона, а ні знання його, ні поведінка не дають на це права. Оскільки таке ми справедливо визнали б за дуже нове (Див..1 Тим. 3, 6), і не затверджене, а особливо, коли і блаженнійший апостол, котрий був учителем мов, заборонив швидкі поставлення на церковні ступені, бо випробування протягом тривалого часу може правильніше показати і поведінку і норов кожного. Промовили всі, що їм це вгодно, і цього порушувати ніколи не слід.

(Ап. 80; І Вс. 2,  9; Трул. 14, 15; VII Вс. 2; Неокес. 9, 10, 11, 12; Лаод. 2, 3, 12; Карф. 16; Двокр. 17; Кирила Ол-го 4).

Правило 11

Єпископ, коли з одного міста переходить в інше місто, або з однієї области в іншу, заради марнославства дбаючи про власну похвалу або про звершення богослужіння із більшою важністю, й хоче пробути там якомога довший час, тоді як єпископ того міста не вправний у вченні, то нехай не зневажає його, і не проповідує часто, намагаючись посоромити та принизити лице місцевого єпископа. Бо цей привід зазвичай призводить до збентеження, і такою хитрістю єпископ намагається чужий престіл собі призаручити й привласнити, без коливання залишаючи доручену йому церкву та переходячи до іншої. Отже необхідно на це визначити певний час: оскільки і не приймати єпископа, здалося б справою не людинолюбною і жорстокою. При цьому згадайте, що в попередні часи отці наші визначили: якщо хтось мирянин, перебуваючи у місті, в три недільні дні, протягом трьох седмиць, не прийде на зібрання, нехай буде позбавлений спілкування церковного. Отже, якщо це постановлено про мирян, то не слід, не пристойно, і не корисно єпископу, який не має ніякої нагальної потреби або важливої справи, залишати свою церкву на більш тривалий час, і засмучувати довірений йому народ. Всі єпископи сказали: і ця думка є правильною.

(Ап. 8, 9, 14, 15, 33, 35; І Вс. 8, 15; IV Вс. 5; Трул. 20, 66, 80; Антиох. 2, 13, 16, 18, 21; Сард. 1, 2, 3, 12, 17; Карф. 48, 71; Двокр. 16).

Правило 12

Деякі з братів та співєпископів у містах, до котрих вони поставляються у єпископи, мають, очевидно, дуже малу власність, що їм належить, а в інших містах (єпископи мають) маєтки великі, з яких можуть допомагати бідним. Вважаю, що, коли вони захочуть прийти до своїх маєтків, і зібрати плоди, то слід дозволити їм це з тим, щоб вони три недільні дні, тобто, три седмиці перебували у своїх володіннях, але щоб у найближчій церкві, у котрій звершує службу пресвітер, були присутніми і служили, щоб не стати такими, хто залишився без церковного богослужіння, і щоб не часто приходили до міста, в якому є єпископ. Бо таким чином, і власні їхні справи не зазнають ніякої шкоди від їхньої відсутности, й очевидно уникнуть вони звинувачень у гордині та марнославстві. Всі єпископи сказали: угодна і ця постанова.

(Ап. 36, 58; Трул. 19, 80; Гангр. 5, 20; Сард. 11; Двокр. 16; Карф. 71, 120, 121).

Правило 13

Осій єпископ сказав: якщо хтось — диякон, чи пресвітер, чи будь хто з причетників буде позбавлений спілкування церковного, і звернеться до іншого єпископа, який знає його, знає і те, що він своїм єпископом усунутий від спілкування: не подобає з образою для єпископа і брата свого, подавати йому спілкування. Якщо ж насмілиться це вчинити, нехай знає, що піддає себе відповіді перед єпископами, коли вони зберуться.

(Ап. 12, 13, 16, 32, 33; І Вс. 5; Антиох. 6; Карф. 11, 29, 133; Соф. 1).

Правило 14

Якщо знайдеться якийсь єпископ, схильний до гніву (що у такого чоловіка не повинно мати місця), і раптом, будучи роздратованим на пресвітера, чи диякона, захоче вигнати такого із церкви, подобає запобіжних заходів ужити, щоб не одразу такий був осуджуваним і позбавленим спілкування. Всі єпископи сказали: той, кого виганяють, нехай має право звернутися до єпископа митрополії тієї ж области. Якщо ж єпископа митрополії немає на місці, звернутися до сусіднього єпископа і просити, щоб з ретельністю розслідувалася справа. Бо не слід закривати слух від прохачів. А єпископ той, який справедливо чи не справедливо вигнав такого, благодушно повинен терпіти, нехай буде розслідувана справа, і вирок його або підтверджений буде, або буде виправлений. Але перш ніж ретельно і справедливо будуть розслідувані усі обставини, відлучений від спілкування до розгляду справи не повинен привласнювати собі спілкування. Якщо ж, зібравшись, деякі з кліру виявлять у ньому зневагу до влади і пихатість, то (оскільки не пристойно попускати кривду чи неправедне звинувачення) повинні дещо суворими і важкими словами прикликати його до порядку, нехай дотримується покірність та слухняність до того, хто наказує належне. Бо як єпископ повинен виявляти до підлеглих щиру любов і прихильність, таким самим чином, і службовці зобов’яні неудавано виконувати обов’язок служіння єпископам.

(Ап. 12, 16, 28, 32; І Вс. 5; Антиох. 4, 6, 20; Сард. 13, 15; Карф. 9, 10, 11, 20, 29, 132).

Правило 15

Якщо якийсь єпископ, з іншої області чужого служителя церкви захоче поставити на який-небудь ступінь, без погодження з його єпископом, то таке поставлення нехай вважається недійсним і нетвердим. Якщо ж деякі собі дозволять це, то братами та співєпископами повинні бути умовлені й виправлені. Сказали всі: і це визначення нехай буде непорушним.

(Ап. 35; I Вс. 16; II Вс. 2; III Вс. 8; IV Вс. 5, 20; Трул. 17; Анкир. 13; Антиох. 13, 22; Карф. 48, 54, 90).

Правило 16

Аетій єпископ сказав: усім вам відомо яка і наскільки велика Солунська митрополія. Часто приходять до неї з інших єпархій пресвітери й диякони, і, не задовольняючись короткочасним перебуванням, залишаються і назавжди там оселяються, або тільки через довготривалий час примушені бувають повернутися до своїх церков. Отже, і про цих визначення має бути. Осій єпископ сказав: ті визначення, котрі постановлені стосовно єпископів, нехай зберігаються і стосовно цих осіб.

(Ап. 8, 9, 14, 15, 33, 35, 36, 58; І Вс. 8, 15; IV Вс. 5; Трул. 5, 20, 66, 80; Антиох. 2, 13, 16, 18, 21; Гангр. 5, 20; Сард. 11, 12; Карф. 48, 71, 120, 121; Двокр. 16).

Правило 17

Якщо якийсь єпископ, перетерпівши насильство, несправедливо усунутий буде, чи за свої знання, чи за сповідання Кафоличної Церкви, або за те, що захищав істину, й, уникаючи небезпеки, будучи невинним і підданим звинуваченню, прийде до іншого міста, то за благо вирішено, нехай не забороняється йому перебувати там, доки не повернеться, або зможе отримати звільнення від нанесеної йому образи. Бо жорстоко і дуже важко було б не приймати нам того, хто перетерпів несправедливе вигнання; навпаки, з особливими приязністю та дружелюбністю необхідно приймати такого.

(Ап. 15; I Вс. 15, 16; IV Вс. 5, 10, 20, 23; Трул. 17, 18; VII Вс. 10, 15; Анкир. 18; Антиох. 3; Сард. 11, 12, 16; Карф. 30).

Правило 18

Гавдентій єпископ сказав: знаєш брате Аетію, що при поставленні твоєму на єпископа процвітав мир. Щоб не залишилося ніяких слідів різнодумности про служителів Церкви, думається буде за благо, і поставлених Мусеєм та Євтихіаном, оскільки в них ніякої провини не було, всіх приймати. Осій єпископ сказав: на мій розсуд думка така, що оскільки маємо бути миролюбними і терплячими, і достатньо до всіх мати милосердя, то поставлених один раз до причту церковного деякими нашими братами, тоді тільки не приймати, коли не захочуть повернутися до церков, до яких поставлені були. Євтихіан же нехай не привласнює собі навіть імені єпископа; так само і Мусей нехай не визнається єпископом. Якщо ж спілкування у чині мирян просити будуть, у цьому не слід їм відмовляти. Всі сказали: згодні.

(II Вс. 4; Сард. 19).

Правило 19

Гавдентій єпископ сказав: ці спасительні та благопомірковані постанови, і нашому священичому достоїнству пристойні, й угодні Богу і людям, не зможуть утримати сили та кріпости своєї, якщо прийняті рішення не будуть супроводжувані страхом. Бо ми і самі знаємо, що часто, з причини безсоромности небагатьох, божественне і високошановане ім’я священства піддавалося зневазі. Отже, якщо хтось, усупереч визнаному усіма, насмілиться що-небудь інше творити, намагаючись догоджати гордині і марнославству більше, аніж Богу, той нехай знає вже, що він ставить себе повинним дати відповідь перед судом, і втрачає честь і достоїнство єпископа. Всі відповіли: ця думка правильна, і нам угодно.

(Антиох. 11; Сард. 7, 8, 9, 21; Карф. 104, 106).

Правило 20

Це ж найкраще пізнано і виконано буде таким чином: якщо кожен з нас, поставлених єпископами при дорогах, чи на шляхах водних, побачить єпископа, нехай запитає про причину подорожі, й куди спрямовує він шлях. І якщо дізнається, що він іде у військовий стан, то нехай розпитає за розрядами вище постановленими (прав. 7, 8, 9). І якщо йде, будучи званим, то йому на шляху його ніяких перепон нехай не буде. Якщо ж, через марнославство, як раніше сказано про це вашій любові, чи на прохання декого, поспішає у військовий стан, то ні на грамотах його нехай не ставить підпису, ні навіть нехай не спілкується з таким. Всі відповіли: нехай буде визначено і це.

(Антиох. 11; Сард. 7, 8, 9, 20; Карф. 104, 106).

Правила Святого Помісного Собору Карфагенського

Правило 1

Визначення Нікейського собору повністю нехай дотримані будуть. Аврилій єпископ сказав: Дані постанови такими маються у наших списках, які тоді отці наші принесли з собою від Нікейського Собору, й наступні, і нами прийняті визначення, з цим Собором повністю узгоджені, після підтвердження про це нехай зберігаються.(( Перед цим правилом на Соборі були прочитані Символ віри та правила І Нікейського Собора. На додачу, єпископ Пікенський Фавстин, місцеблюститель римського єпископа Боніфатія, оприлюднив отриману ним письмову настанову, в якій Собору пропонувалися правила про перенесення спірних справ від єпархіального єпископа до римського, та до сусідніх єпископів, які в цій письмовій настанові названі Нікейськими, але насправді належали Собору Сардикійському. На що отці Карфагенського Собору відповіли, що у своїх списках 1-го Вс. С. таких правил не знають, і для усунення сумнівів запропонували запросити правильні списки від єпископів Олександрійського, Антиохійського та Константинопольського. І щоб не залишити ніяких сумнівів у тому, що не підкоряються правилам Вселенського Собору, на пропозицію єпископа Карфагенського Аврелія, прийняли дане правило.))

(IV Вс. 1; Трул. 2; VII Вс. 1).

Правило 2

По волі Божій спочатку подобає, узгодженим сповіданням, сповідувати церковну віру, передану нами у цьому славному зібранні. Потім церковний чин, за згодою кожного і всіх разом, необхідно зберігати. Для утвердження ж помислів братів і співєпископів наших, нещодавно поставлених, необхідно додати і те, що ми прийняли від отців, як тверде визначення: єдність Тройці, тобто, Отця і Сина і Святого Духа, що не має ніякої відмінності у пізнанні. Це в умах наших свято зберігаємо і, як навчилися, так і навчати будемо людей Божих.

(II Вс. 1; III Вс. 7; Трул. 1).

Правило 3

Про стриманість Аврилій єпископ каже: На соборі, який був раніше, коли про образ стриманості і чистоти запитано було, за благо вирішено, щоб поставлені у ці три ступені (тобто у єпископи, пресвітери і диякона), через саме посвячення зобов’язані узами чистоти, як пристойно святим єпископам і священикам Божим і левитам, і тим, що служать при Божественних священнодійствах, стримані були в усьому: нехай зможуть отримати, чого у простоті просять у Бога, щоб від апостолів переданого і від самої давнини збереженого, і ми подібного дотримувалися.

(Ап. 5, 17, 26, 51; I Вс. 3; IV Вс. 14; Трул. 5, 6, 12, 13, 30; VII Вс. 18; Анкир. 19; Неокес. 1, 8; Гангр. 4; Карф. 4, 25, 35, 70; Вас. Вел. 12, 27, 88).

Правило 4

Вирішено, щоб єпископ і пресвітер, і диякон, і всі, хто торкається до святинь, зберігали цнотливість та утримувалися від жінок.(( Детальніше ця постанова розкрита в 12-му та 13-му правилах Трульського Собору.))

(Ап. 5, 17, 26, 51; I Вс. 3; IV Вс. 14; Трул. 5, 6, 12, 13, 30; VII Вс. 18; Анкир. 19; Неокес. 1, 8; Гангр. 4; Карф. 3, 25, 35, 70; Вас. Вел. 12, 27, 88; Тимофія Ол-го. 5, 13).

Правило 5

Подобає стримувати похіть любостяжання, щодо котрої ніхто не засумнівається, що вона є матір“ю всякого зла; ніхто нехай не вступає до чужих меж, і заради користі нехай не переступає меж батьківських, і нікому з кліриків нехай не буде дозволено брати відсотки від якої б то не було речі. Представлене ж знову, як не зрозуміле, і зовсім утаєнне, буде нами розглянуте, і про те складається визначення. А що Божественне Писання постановило цілком ясно, про те не думку слід випробовувати, але найбільше наслідувати те. Що осуджуємо у мирянах, тим більше те достойне осуду у приналежних до кліру. Весь Собор сказав: ніхто всупереч пророкам, ніхто всупереч Євангелію не діяв безкарно.

(Ап. 44; I Вс. 17; Трул. 10; VII Вс. 19; Лаод. 4; Карф. 16; Вас. Вел. 2, 14; Григорія Неокес. 3; Григорія Ниськ. 6).

Правило 6

Звершення мира й освячення дів нехай не чинить пресвітер. І примиряти із Церквою тих, що каються, відкрито, на літургії, нехай не буде дозволено пресвітеру. Всім угодно це.

(Ап. 52; I Вс. 12, 13, 19; III Вс. 7; IV Вс. 16; Трул. 4, 31, 95, 102; IV Вс. 7; Лаод. 48; Карф. 7, 43, 44).

Правило 7

Якщо хтось, знаходячись у небезпеці для життя, буде просити про примирення себе зі святим вівтарем, у відсутности єпископа, то пристойно пресвітеру запитати про це єпископа, і потім, за його дозволом, примиряти того, хто знаходиться у небезпеці.

(Ап. 52; I Вс. 11, 13; Анкир. 6, 22; Неокес. 2; Карф. 43; Вас. Вел. 73; Григорія Ниськ. 2, 5).

Правило 8

Є дуже багато недоброзвичайних, які вважають за необхідне, будь-коли, висувати звинувачення на отців та єпископів. Слід приймати таких, чи ні? Всіма єпископами вирішено: якщо опорочений такий, то не приймати.

(Ап. 34, 37, 74, 75; II Вс. 6; IV Вс. 9, 17, 19, 21; Трул. 8; Антиох. 14, 15, 20; Лаод. 40; Сард. 4; Карф. 128, 129, 130; Двокр. 13; Феофіла Ол-го. 9).

Правило 9

Якщо якийсь єпископ, чи пресвітер, прийме до спілкування справедливо вигнаних за свої злочини із церкви, то нехай і сам підлягає рівному осудженню з тими, що ухиляються від правильного вироку свого єпископа.

(Ап. 11, 12, 13, 32, 33; I Вс. 5; IV Вс. 11, 13; Трул. 17; Антиох. 6, 7, 8, 11; Лаод. 41, 42; Сард. 13; Карф. 23, 106).

Правило 10

Якщо якийсь пресвітер, від свого єпископа осуджений, піднісшись якоюсь пихатістю та гординею, надумає що повинен сам приносити Богу святі Дари, або надумає збудувати інший вівтар, усупереч церковній вірі й уставу, такий нехай без покарання не залишиться. Собор сказав: якщо якийсь пресвітер, супроти єпископа свого загордившись, учинить розкол, нехай буде анафема.

(Ап. 31; II Вс. 6; III Вс. 3; IV Вс. 18; Трул. 31, 34; Гангр. 6; Сард. 14; Антиох. 5; Карф. 11; Двокр. 13, 14, 15; Вас. Вел. 1).

Правило 11

Якщо якийсь пресвітер за свою поведінку осуджений буде, такий повинен сповістити сусідніх єпископів, щоб вони вислухали справу, і щоб через них примирився він зі своїм єпископом. Якщо ж цього не вчинить, але (від чого нехай упасе Господь) надимаючись гординею, усуне сам себе від спілкування зі своїм єпископом, і разом із деякими чинячи розкол, принесе Богу Святе Приношення, нехай він буде визнаним як такий, що знаходиться під клятвою, і нехай позбудиться свого місця, втім, із розглядом, чи не має справедливої скарги на єпископа.

(Ап. 31; I Вс. 5; IV Вс. 18; Трул. 31, 34; Антиох. 4, 5, 6; Гангр. 6; Карф. 10, 29, 107; Двокр. 13, 14, 15).

Правило 12

Фелікс єпископ сказав: нехай внесеться у правила, згідно з визначеннями стародавніх соборів і це: якщо якийсь єпископ (краще, щоб цього не було) буде підданим якомусь звинуваченню, і, через великі труднощі, не зможе зібратися багато єпископів, то, щоб він не залишався довго під звинуваченням, нехай слухають його на суді дванадцять єпископів; пресвітера — шість єпископів і свій; а диякона — три.

(Ап. 74; I Вс. 5; II Вс. 6; IV Вс. 9; Антиох. 4, 6, 14, 15, 20; Сард. 13, 14; Конст. 1; Карф. 14, 15, 20, 96, 107).

Правило 13

Багато єпископів, зібравшись, нехай поставляють єпископа. А за потребою три єпископи, у якому б місці не були вони, по повелінням першого, нехай поставляють єпископа. А якщо хтось учинить у чомусь усупереч своїй згоді або підпису, то сам себе позбавить чести.

(Ап. 1; I Вс. 4; VII Вс. 3; Антиох. 19, 23; Лаод. 12; Сард. 6; Конст. 1; Карф. 49, 50).5

Правило 14

Вирішено, щоб із Тріполі, заради обмежености країни, один єпископ приходив для представництва на Соборі, і щоб там на суді слухали пресвітера п’ять єпископів, а диякона — три, як вище сказано; зрозуміло ж є, що головувати буде свій єпископ.

(Ап. 74; I Вс. 5; II Вс. 6; IV Вс. 9; Антиох. 4, 6, 14, 15, 20; Сард. 13, 14; Карф. 12, 15, 20, 96, 107).

Правило 15 (15 — 18)(( В різних канонічних збірниках, тексти постанов Карфагенського Собору, поділяються по різному.))

15.  Також вирішено, щоб хто б то не був з єпикопів, чи пресвітерів, чи дияконів, або причетників, якщо має справу, яка виникла у церкві, звинувачувальну чи позовну, відречеться від церковного суду, й захоче виправдатися перед судами світськими, позбавлявся свого місця, навіть якби на його користь було рішення. І це у справі звинувачувальній, у справі ж позовній нехай позбавляється того, що придбав за вироком суду, якщо захоче утримати своє місце.

16.  Вирішено також і це: якщо від яких би то не було суддів церковних, справа перенесена буде до інших суддів церковних, які мають більшу владу, нехай не буде ніяких нарікань тим, чий вирок скасований буде, якщо не можуть бути викриті, що або через ворожнечу, або через упередженість осудили, або якимось догоджанням спокушені були.

17. Якщо ж за згодою обох сторін, що судяться, обрані будуть судді, то хоч би кількість їх була меншою за визначену у правилах, нехай не буде дозволено переносити суд до інших.

18.  Дітям священиків, не влаштовувати мирських видовищ, і не дивитися їх. Це саме і всім християнам завжди проповідувано було, нехай не входять туди, де буває ганьблення.

(Ап. 74; I Вс. 5; II Вс. 6; IV Вс. 9, 17; Трул. 24, 51, 62, 66; Антиох. 5, 12, 14, 15; Лаод. 54; Сард. 3, 5, 14; Карф. 12, 28, 61, 97, 104, 122; Двокр. 9).

Правило 16 (19 — 23)

19.  Вирішено, нехай не бувають єпископи і пресвітери і диякони відкупителями заради користи, або управителями, і нехай не здобувають засобів для життя заняттям не достойним або безчесним. Бо необхідно зважати на написане: «Ніякий воїн не зв’язує себе з ділами житейськими, щоб догодити воєводі» (2 Тим. 2, 4).

20.  Читців, які досягають повноліття, спонукати або до вступу в шлюб, або до обітниці цнотливости.

21.  Вирішено також, щоб клірик, який дав у борг гроші, стільки ж грошей і отримував; а той, що дав (якісь) речі, отримував, скільки дав.

22. Диякони нехай не поставляються раніше двадцятип’ятирічного віку.

23. Читці під час богослужіння нехай не кланяються народові.

(Ап. 5, 6, 20, 26, 44, 51, 81, 83; I Вс. 17; IV Вс. 3, 7, 14; Трул. 6, 9, 10, 13, 33; VII Вс. 10, 14, 15; Анкир. 10; Лаод.  4; Карф. 5, 25, 126; Двокр. 11; Вас. Вел. 14, 69; Григорія Ниськ. 6).

Правило 17 (24)

Розмірковано за благо, щоб Мавританія Ситифенська мала свого першого єпископа, оскільки вона просила про це першого єпископа Нумідійської країни, від котрої відділена Собором. За згодою всіх перших єпископів Африканських областей і всіх єпископів, дозволено їй мати свого першого, через її віддаленість.

(I Вс. 6; Карф. 86, 96, 127).

Правило 18 (25 — 27)

25. Розмірковано за благо також: тим, яких рукопокладають у єпископи, або у степені притчу, ті, які рукопокладають попередньо нехай вкладають у вуха постанови Соборів, щоб не чинили всупереч постановам Собору, і не розкаювалися.

26.  Визначено, нехай не дається Євхаристія тілам померлих. Бо написано: «Прийміть, споживайте» (Мф. 26, 26), але тіла померлих ні приймати, ні споживати не можуть. Також нехай не насмілиться неуцтво пресвітерів хрестити уже померлих.

27. Підтвердити належить на цьому святому Соборі, щоб за правилами Нікейського Собору заради церковних справ, які нерідко відкладаються зі шкодою народу, щорічно скликався Собор, на який усі, що посідають перші в області кафедри, присилали б від своїх соборів двох, або скільки оберуть, єпископів, для представництва, щоб складене таким чином зібрання могло мати цілковиті повноваження.

(Ап. 37; I Вс. 5, 9, 13; IV Вс. 9, 19; Трул. 8, 83; VII Вс. 2, 6; Антиох. 20; Карф. 76, 77, 95).

Правило 19 (28)

Якщо ж хтось із єпископів буде підданий звинуваченню, то обвинувач нехай представить справу першому в області, до якої належить звинувачуваний, і нехай не буде звинувачуваний позбавлений спілкування, хіба що, коли бувши прикликаним до відповіді грамотою, не з’явиться на суд обраних судити його у призначений час, тобто, протягом місяця від того дня, в який, за свідченням, отримана ним грамота. Якщо ж представить істинні й поважні причини, котрі завадили йому з’явитися для відповіді проти того, у чому його звинувачують, то без перешкод нехай має право на виправдання протягом другого місяця; але, після того, як мине другий місяць, нехай не буде у спілкуванні, доки не очистить себе доказами у справі. Якщо ж і перед повним Собором того року з’явитися не захоче, щоб, в усякому разі там справа його остаточно була вирішена, то має бути судимим як такий, що виніс вирок сам проти себе. У той час, у який він залишається поза спілкуванням, нехай не прилучається ні у своїй церкві, ні в усій області. Навпроти того, обвинувачеві його, якщо нікуди не відлучався у дні розгляду його справи, зовсім не забороняється спілкування. Але якщо відійде та сховається, то єпископ нехай буде повернений до спілкування, а сам донощик нехай відлучиться від спілкування, втім так, щоб у нього не була відібрана свобода підтвердити звинувачення, якщо зможе довести, що не постав на суді не через небажання, а через неможливість. Втім, зрозуміло, що коли під час руху справи у суді єпископів, зганьблене буде ім’я донощика, то не слід приймати від нього обвинувачення, хіба що тільки він побажає розгляду своєї власної, а не церковної справи.

(Ап. 34, 37, 74; II Вс. 6; IV Вс. 9, 17, 19, 21; Трул. 8; Антиох. 14, 15, 20; Лаод.  40; Сард. 4; Карф. 8, 10, 11, 12, 15, 18, 59, 104, 107, 128, 129, 130, 132; Двокр. 13; Феофіла Ол-го. 9).

Правило 20 (29)

Якщо пресвітери, чи диякони звинувачувані будуть, то після зібрання узаконеної кількости із ближніх міст обраних єпископів, яких обвинувачені попросять, тобто, при звинуваченні на пресвітера — шести, а для диякона — трьох, і разом із цими власний обвинувачених єпископ досліджує принесені на них звинувачення, з дотримання тих самих правил, стосовно днів і термінів, і дослідження, й осіб обвинувача і обвинуваченого. Справи ж щодо провин інших кліриків нехай розглядає один місцевий єпископ і закінчить.

(Ап. 14; IV Вс. 9; Антиох. 4; Карф. 12, 15).

Правило 21 (30)

Розмірковано за благо, щоб діти зарахованих до кліру не з’єднувалися шлюбом із язичниками або із єретиками.

(IV Вс. 4; Трул. 72; Лаод.   10, 31).

Правило 22 (31)

Єпископи і зараховані до кліру нехай не передають нічого тим, які не є православними християнинами, хоча б то були і родичі: нічого із своїх речей, як сказано, нехай не віддають таким, даруючи, єпископи і зараховані до кліру.

(Ап. 38, 40; IV Вс. 22; Трул. 35; Антиох. 24; Карф. 81).

Правило 23 (32)

Єпископи не інакше нехай відходять за море,(( Тобто, з Африки до Італії та в Рим.)) як з дозволу свого у кожній області єпископа першого престолу, тобто, взявши переважно від самого першого єпископа так звану відпускну грамоту, або схвалення.

(Ап. 33; IV Вс. 13; Антиох. 11; Карф. 28, 89, 105).

Правило 24 (33)

Постановлено також, нехай не читається у церкві щось інше під назвою божественних писань, крім Писань канонічних. Канонічні ж Писання є ці: Буття, Вихід, Левит, Числа, Второзаконня, Ісуса сина Навина, Книга суддів Ізраїлевих, Руфі, Царств чотири книги, Парали поменон дві, Іов, Псалтир, Соломонових книг чотири, Пророчих книг дванадцять: Ісаї, Єремії, Єзекиїля, Даниїла, Товита, Юдифі, Есфирі, Ездри дві книги. Нового Завіту: Євангелія чотири, Діянь апостольських одна книга, послань Павлових чотирнадцять, Петра апостола два, Іоана апостола три, Якова апостола одне, Іуди апостола одне, Апокаліпсис (Одкровення) Іоана книга одна. Для твердості ж даного правила, нехай буде повідомлений про це брат і співслужитель наш Воніфатій,(( Єпископ римський.)) та інші єпископи тих країн, бо ми прийняли від отців, що ці книги читати подобає у церкві.

(Ап. 60, 85; Лаод. 60; Афанасія Вел. Про свята; Григорія Богослова. Про книги Святого Письма; Амфілохія. Про книги Святого Письма).

Правило 25 (34)

Аврилій єпископ сказав: до цього, чесні брати, при розмірковуванні про утримання деяких із кліру, крім читців, від своїх жінок, додаю затверджене на різних соборах: іподиякони, які до священних Таїн доторкаються, і диякони, і пресвітери, так само і єпископи, за властивим кожному із цих ступенів правилом, нехай утримуються від жінок своїх, і нехай будуть як такі, котрі не мають їх: а якщо цього не зроблять, то нехай будуть відлучені зі (свого) церковного чину. Інші ж причетники нехай не примушуються до цього, хіба що у похилих літах. Весь Собор сказав: вашею святинею справедливо розподілене, як пристойне священству і Боговгодне, затверджуємо.(( Дане правило, як і 4-те цього ж Собору, більш детальніше розкривається 12-м і 13-м правилами Тульського Собору.))

(Ап. 5, 17, 26, 51; I Вс. 3; IV Вс. 14; Трул. 5, 6, 12, 13, 30; VII Вс. 18; Анкир. 19; Неокес. 1, 8; Гангр. 4; Карф. 3, 4, 25, 35, 70; Вас. Вел. 12, 27, 88; Тимофія Ол-го. 5, 13).

Правило 26 (35)

Встановлено, щоб ніхто не продавав церковної власності; але якщо ця власність не приносить прибутків, і з’явиться крайня потреба, то подавити це на розгляд першого єпископа области, і з визначеною кількістю єпископів радитися, що слід учинити. Якщо ж настільки крайня потреба буде для церкви, що неможливо порадитися перед продажем, то нехай прикличе єпископ для свідчення хоча б сусідніх єпископів, та нехай подбає представити Собору всі обставини, що виникли у його церкві. Якщо ж цього не вчинить, то той, що продає, буде винним перед Богом і Собором, і позбудеться своєї честі.

(Ап. 38, 39, 40, 41, 73; IV Вс. 24, 26; Трул. 35, 49; VII Вс. 11, 12, 13; Анкир. 15; Антиох. 24, 25; Карф. 33; Кирила Ол-го. 2; Феофіла Ол-го. 10).

Правило 27 (36)

Так само підтверджено: на пресвітерів чи дияконів, викритих у якомусь тяжкому гріху, який невідворотно усуває від священнослужіння, не покладати рук як на покаянників, чи як на вірних мирян, і не попускати їм знову хреститися, і сходити на ступені кліру.

(Ап. 25, 47, 68; Трул. 21; Карф. 48; Вас. Вел. 3, 32, 51).

Правило 28 (37)

Визначено також, щоб, коли пресвітери і диякони, та інші нижчі причетники, зі виниклими у них справами, скаржаться на суд своїх єпископів, вислуховували їх сусідні єпископи, і щоб, за згодою власних їхніх єпископів, припиняли виниклі поміж ними непорозуміння запрошені ними єпископи. Заради цього, якщо і від цих до вищого суду захочуть перенести справу, нехай не переносять у суди по той бік моря,(( Тобто в Італію і в Рим)) але до перших єпископів своїх областей, як багато разів визначено це і про єпископів. А ті, що переносять справи до судів по той бік моря, ніким у Африці нехай не приймаються до спілкування.

(II Вс. 6; IV Вс. 9; Антиох. 4; Карф. 10, 11, 12, 14, 15, 20, 23, 105, 125).

Правило 29 (38)

Угодно всьому Собору, щоб відлучений за своє недбальство від спілкування, чи єпископ, чи хто б то не був із кліру, який під час відлучення свого, раніше вислухання його виправдання, насмілюється приступати до спілкування, був визнаний таким, що сам собі виніс вирок осудження.

(Ап. 28; I Вс. 5; II Вс. 6; IV Вс. 29; Антиох. 4, 12, 15; Сард. 3, 4, 5, 14; Карф. 19, 65; Вас.  Вел. 88).

Правило 30 (39)

Постановлено: звинуваченому, або обвинувачу, які побоюються можливого насильства від неспокійного багатолюддя у тім місці, де знаходиться звинувачуваний, обирати для себе найближче місце, де не було б йому перешкод представити свідків, де і закінчувати справу.

(Ап. 15; I Вс. 15, 16; IV Вс. 5, 10, 20, 23; Трул. 17, 18; VII Вс. 10, 15; Анкир. 18; Антиох. 3; Сард. 17).

Правило 31 (40)

Визначено також: якщо які-небудь причетники та диякони будуть неслухняними своїм єпископам, які бажають через необхідні обставини своїх церков звести їх на вищі ступені у своїй церкві, то такі нехай не служать і в тому ступені, з якого не захотіли бути зведеними.

(Ап. 39, 55; IV Вс. 8; Трул. 34; Лаод.   57; Вас.  Вел. 89).

Правило 32 (41)

Визначено: якщо єпископи, пресвітери, диякони, чи які б то не були клірики, що ніякого майна не мають, після поставлення свого, під час свого єпископства чи служіння у клірі, придбають на своє ім’я землі, або будь-які угіддя, то нехай вважаються розкрадачами здобутків Господніх, хіба що, після напучення, віддадуть їх Церкві. Якщо ж щось перейде до їхньої власності, як подарунок від кого-небудь, або у спадок від родичів, то із тим нехай чинять на власний розсуд. Якщо ж, і забажавши дати щось церкві, повернуть назад, нехай будуть визнані недостойними церковної чести, і виключеними.

(Ап. 4, 38, 40, 41; IV Вс. 22; Трул. 23, 35; Антиох. 24, 25; Карф. 22, 26, 81; Двокр. 7).

Правило 33 (42)

Визначено також, щоб пресвітери, без дозволу своїх єпископів, не продавали речей церкви, в якій посвячені. Так само і єпископам не дозволяється продавати церковні землі, без відома Собору чи своїх пресвітерів. Заради того, окрім крайньої потреби, і єпископу не дозволяється марнотратити речі, що знаходяться у церковному описі.

(Ап. 38, 39, 41; IV Вс. 25, 26; Трул. 35; VII Вс. 11, 12; Анкир. 15; Гангр. 7, 8; Антиох. 24, 25; Карф. 26; Двокр. 7; Феофіла Ол-го. 10; Кирила  Ол-го. 2).

Правило 34 (43)

Про те, що нічого з прийнятого на Іппонському Соборі не вимагає виправлення. Єпигоній єпископ сказав: у цьому скороченні, вибраному з діянь Іппонського Собору, нічого не визнаю таким, що вимагало б виправлення чи доповнення, хіба тільки, щоб день святої Пасхи оголошувався під час Собору.(( Дане правила хоча і має місцевий характер, але належить до загального церковного законоположення, та служить свідченням влади Собору більшого, виправляти справи Собору меншого.))

(Ап. 7, 64, 70, 71; II Вс. 7; Трул. 11; Лаод.   7, 37, 38; Карф. 51, 73, 106).

Правило 35 (44)

Єпископи і клірики нехай не дозволяють дітям своїм відходити на власний розсуд, через відділення їх від себе, якщо не повністю покладаються на їхні розсудливість і вік: щоб у майбутньому гріхи їхні не впали на самих батьків.

(Ап. 5, 17, 26, 51; I Вс. 3; IV Вс. 14; Трул. 5, 6, 12, 13, 30; VII Вс. 18; Анкир. 19; Неокес. 1, 8; Гангр. 4, 15; Карф. 3, 4, 25, 70; Вас.  Вел. 12, 27, 88; Тимофія Ол-го. 5, 13).

Правило 36 (45)

Єпископи і пресвітери і диякони не раніше нехай поставляються, ніж коли всіх у своєму домі зроблять православними християнами.

(Ап. 58; 80; Трул. 19; Сард. 11; Карф. 121, 123).

Правило 37 (46)

У святилище нехай не приноситься нічого, крім Тіла і Крови Господніх, як і Сам Господь передав, тобто, крім хліба і вина, водою розчиненого. Початки ж плодів, чи мед, чи молоко,(( Постанову даного правила про принесення меду і молока, було виправлено Тульським Собором в правилі 57-му.)) за звичаєм, нехай приносяться у один відомий день, як таємниче знамення немовлят. Хоча ж ці речі і приносяться до вівтаря, втім, нехай мають власне своє благословення, відділяючись від святині Тіла і Крови Господніх. Початки ж плодів нехай не приносяться ні від чого, крім винограду та пшениці.

(Ап. 3, 4; Трул. 28, 32, 57, 99).

Правило 38 (47)

Клірики, чи цнотливці, до вдовиць або до дів нехай не входять, хіба що з дозволу та за згодою єпископа свого або пресвітерів, але і в цьому випадку нехай входять не одні, а із іншими кліриками, або з тими, з якими єпископ чи тільки пресвітери мають вхід до таких жінок; або ж нехай розмовляють з ними там, де присутні інші клірики або якісь поважні християни.

(IV Вс. 3, 16; Трул. 4, 46, 47; VII Вс. 18, 20, 22).

Правило 39 (48)

Єпископ першого престолу нехай не називається екзархом ієреїв, або верховним священиком, або чимось подібним, але тільки єпископом першого престолу.

(Ап. 34; IV Вс. 9; Сард. 6).

Правило 40 (49)

Клірики, заради їжі та пиття, нехай не входять до корчемниці, хіба що спонукувані будуть необхідністю цього в дорозі.

(Ап. 54; Трул. 9; Лаод.  24).

Правило 41 (50)

Святе таїнство вівтаря, нехай звершується людьми, які не їли. Виключається з цього один у році день, у який вечеря Господня звершується. Якщо ж пам’ять буде якихось померлих у вечірній час єпископів, або інших: то нехай звершиться вона тільки молитвами, коли виявиться, що звершителі цього обідали.(( У давнину Літургія у Великий Четвер звершувалася після обіду, але повинна була звершуватися тими, хто іще того дня не їв. Це вимагається 58-м правилом даного Собору і 29-м правилом Собору Трульського.))

(Ап. 69; Трул. 29; Лаод. 50; Антиох. 1; Карф. 47; Тимофія Ол-го. 16).

Правило 42 (51)

Єпископи або клірики у церкві нехай не бенкетують хіба що доведеться через потребу подорожі у ній мати відпочинок. І мирянам, наскільки можливо, нехай забороняються такі бенкети.

(Ап. 73; Трул. 74, 76, 97; Гангр. 11; Лаод. 27, 28).

Правило 43 (52)

Тим, що каються, час покаяння, через різність гріхів, нехай призначається судом єпископів; пресвітер же без волі єпископів не розрішає покаянника, хіба що у час крайньої потреби, за відсутности єпископа. На всякого ж, хто кається, якщо злочин його був явним і гласним, таким, що збентежив усю Церкву, нехай покладається рука у притворі храму.

(Ап. 52; I Вс. 11, 13; Трул. 102; Анкир. 6, 22; Неокес. 2; Карф. 6, 7; Вас.  Вел. 73; Григорія Ниськ. 2, 5).

Правило 44 (53)

Діви, посвячені Богу, коли розлучаються з отцями, які оберігали їх, опікою єпископа, або у відсутність його, пресвітера, нехай будуть доручені найчеснішим жінкам; або, живучи разом, нехай оберігають взаємно одна одну, щоб, поневіряючись повсюду, не нашкодили добрій славі Церкви.

(IV Вс. 16; Трул. 4; Карф. 6, 126; Вас.  Вел. 18).

Правило 45 (54 — 55)

54. Хворі, котрі за себе відповідати не можуть, нехай будуть охрещувані тоді, коли, з їхньої волі, висловлять свідчення про них інші, під власну відповідальність.

55.  Актори і марнослови на видовищах та інші такі особи, або відступники, що каються та навертаються до Бога, нехай не позбавляються благодаті чи примирення.

(Ап. 46, 47, 49, 50, 52, 61, 75, 80; I Вс. 2, 9, 11, 12; Трул. 24, 51, 95, 102; VII Вс. 8; Лаод. 2, 3, 12, 17, 47, 75; Неокес. 12; Карф. 63; Двокр. 17; Вас. Вел. 1, 5, 89; Кирила Ол-го. 4, 5; Григорія Ниськ. 1, 4).

Правило 46 (56)

Дозволяється і надалі читати страждання мучеників у дні, коли звершується щорічна їхня пам’ять.

(Ап. 60; Трул. 63; Карф. 103; Афанасія Вел. Про свята).

Правило 47 (57 — 58)

57. Про донатистів, та про дітей, охрещених донатистами.

Розміркували за благо ми, нехай запитаємо братів та співслужителів наших, Сирикія і Симпликіана, про немовлят, тільки-но охрещених донатистами, щоб те, що зроблено над ними, не з їхньої волі, а через хибні погляди батьків, не було перепоною для поставлення їх на служіння до святого вівтаря, коли навернуться до Церкви Божої зі спасительним наміром.

58. Онофат і Урван, єпископи з країни Мавританії Ситифенської, сказали: ми чули про Нікейське дослідження віри: про священнодійство яке буває після обіду, істинно є, нехай тими, які не їли, достойно звершується, і тоді затверджено це.

(Трул. 29; анкир. 3; Карф. 1, 41, 57, 66, 67, 68, 69, 91, 92, 93, 94, 99, 117, 118, 119, 124; Вас. Вел. 1).

Правило 48 (59)

За даним нам дорученням пропонуємо і це, визначене на Соборі який відбувся у Капуї, що не дозволяється бути перехрещуванню чи перепоставленню, чи переходу єпископів на інший престіл. Кресконій єпископ Рекенського поселення, зневаживши народ своєї пастви, вторгнувся у церкву Векенську, і навіть донині, після багаторазових умовлянь за правилами, не захотів залишити цю церкву в яку вторгся. Про все сповіщене вище ми чули, як достовірне, і, за заповіданим нам, просимо вашого благовоління надати нам дозвіл, нехай буде дозволено нам через необхідність, для приборкання його, звернутися до начальника країни, за повеліннями славетних царів, щоб той, хто не побажав підкоритися лагідному умовлянню вашої святості й виправити нетерпиме, негайно зупинений був владою уряду. Аврилій єпископ сказав: після дотримання встановленого обряду, такий нехай не визнається приналежним до Собору, якщо, лагідно проханим бувши вашою любов’ю, відмовиться залишити місце, ним украдене, оскільки своєю надзухвалістю та непокірністю підпав (під дію) світської влади. Онорат і Урван єпископи сказали: чи угодно це всім? Всі єпископи сказали: справедливо, вгодно.

(Ап. 14, 47, 68; Антиох. 5; Двокр. 9).

Правило 49 (60)

Нехай зберігається стародавній чин: менше трьох єпископів, як визначено у правилах, нехай не визнаються достатніми для поставлення єпископа.

(I Вс. 4; VII Вс. 3; Антиох. 19, 23; Лаод. 12; Сард. 6; Карф. 13, 15).

Правило 50 (61)

Належить визначити і це: коли приступимо до обрання єпископа, і виникне якась суперечка, оскільки були у нас на розгляді такі випадки, зухвало буде тільки трьом зібратися для виправдання того, хто має рукопокластися, але до вищезгаданої кількості нехай долучиться один або два єпископи; і при народі, до якого обираний має бути поставлений, по-перше, нехай буде дослідження про осіб, що заперечують, потім нехай додадуть до дослідження сказане ними, і коли виявиться чистим перед лицем народу, тоді уже нехай рукопокладеться. Всі єпископи сказали: повністю згодні.

(I Вс. 4, 6; VII Вс. 3; Антиох. 19, 23; Лаод. 12, 13; Сард. 6; Карф. 13, 49, 55).

Правило 51 (62)

Оскільки пам’ятаємо, що давно вже визнали ми необхідним кожного літа збиратися для нарад, то, коли зберемося разом, тоді день Пасхи нехай повідомляється через представників, що знаходяться на Соборі.

(Ап. 7, 64, 70, 71; II Вс. 7; Трул. 11; Лаод. 7, 37, 38; Карф. 34, 73, 106).

Правило 52 (63)

Онорат і Урван єпископи сказали: на словах доручено також нам просити, щоб, за визначенням Іппонійського Собору, як належить під час собору кожній області відвідуваною бути, за чергою відвідуваною була і Мавританія, що ви відкладали від року до року. Аврилій єпископ сказав: тоді про Мавританську країну ми не визначили нічого, оскільки вона лежить на краю Африки і межує із варварською землею. Нехай же дарує нам Бог, нехай зможемо і, не обіцяючи, через надмірність учинити це, і прибути до вашої країни.

(Ап. 58; Трул. 19; Сард. 11; Лаод. 19; Карф. 71, 121, 123).

Правило 53 (64)

Єпигоній єпископ сказав: на багатьох соборах священним станом визначено, щоб народ, на парафіях від єпископів залежний, і який ніколи не мав особливого єпископа, не інакше отримував своїх керівників, тобто єпископів, як зі згоди єпископа, котрому підпорядкований від початку. Бо деякі, вступаючи у насильницьке володіння якимось містом, відвертаються від спілкування із братією; коли ж бувають за це осуджуваними, то начебто за якимось старим правом переваги утримують за собою керівництво. Багато ж із пресвітерів, пихатих та безумних, підносять шиї свої проти власних єпископів, бенкетами та зловмисними порадами збурюючи народ до того, щоб він, через безчинну приязнь, їх самих поставив правителями. Твоїй, найвірніший брате Аврилію, розсудливості ми зобов’язані тим нарочито жаданим наслідком, що такі замахи ти багато разів зупиняв. Усупереч злонаміреним замислам, поганих порадам та угодам таких людей, пропоную таке: що не подобає особливого начальника приймати людям, які у так званих межах підлеглі давньому єпископу, і ніколи особливого єпископа не мали. Заради цього, якщо всьому святійшому Собору вгодне запропоноване мною, то нехай утвердиться. Аврилій єпископ сказав: викладу брата нашого і співєпископа не суперечу, але сповідую, що це робив і робити буду, тобто, у однодумців, не тільки із Карфагенською Церквою, але і з усім священним станом. Бо є дуже багато таких, які співумишляють зі своїм натовпом, який вони, як сказано, вводять у оману, улещуючи його слух, і ласкавістю привертаючи до себе людей непристойного життя; найбільше ж підносячись і відділяючись від усього нашого стану, вони, опираючись на свою юрбу, багато разів бувши запрошеними прийти на Собор, відмовляються, боячись, щоб не виявилась їхня безглуздість. Заради того, якщо завгодно, пропоную: необхідно нам усяким чином боротися проти них, нехай не залишаються під їхньою владою не тільки такі насильно захоплені ними церковні округи, але і власні церкви, які неправильно під їхню владу перейшли; нехай з владою виганяються вони відкрито, і самий престіл перших єпископів нехай відкидає їх. Бо справедливість вимагає, щоб ті, які приєднуються до всіх братів і до всього Собору, не тільки утримували за собою свій престіл, але іще одержували у владу такі спірні округи; напроти ж того, щоб ті, які сподіваються бути задоволеними своєю юрбою народу, а братньою любов’ю нехтують, не тільки позбавлені були захоплених ними округів, але ще, як сказано мною, і власні їхні місця у них, як у заколотників, були відібрані владою світських начальників. Онорат і Урван єпископи сказали: величний промисел вашої святині в розумі всіх оселився, і думаємо, що подобає відповіддю всіх затвердити пропозицію вашу. Всі єпископи сказали: згодні, згодні.

(Ап. 31, 34; I Вс. 8; II Вс. 6; III Вс. 3, 8; IV Вс. 17, 18; Трул. 25, 31, 34, 38; Анкир. 13; Неокес. 14; Гангр. 6; Антиох. 5, 8, 10; Лаод. 57; Сард. 6, 14; Карф. 10, 11, 56; Двокр. 13, 14, 15).

Правило 54 (65)

Ніякий єпископ нехай не привласнює собі чужого клірика, без погодження з попереднім його єпископом.

(Ап. 15, 35; I Вс. 15, 16; IV Вс. 5, 10, 20, 23; Трул. 17, 18; Антиох. 3; Сард. 15, 16; Карф. 50, 90).

Правило 55 (66)

Аврелій єпископ сказав: моє слово прийміть, браття. Багаторазово траплялося, що церковники просили у мене дияконів, чи пресвітерів, чи єпископів. Пам’ятаючи правила, я чиню згідно з ними, звертаюся до єпископа, клірика якого просять, і повідомляю йому про те, що його клірика просять представники тієї чи іншої церкви. До цього часу мені не заперечували. Але щоб цього і потім не сталося, тобто, щоб не відмовляли мені в цій справі ті, кого я прошу, (оскільки знаєте, що я мушу опікуватися багатьма церквами і рукоположеннями), коли прийду до кого-небудь із співпастирів, з двома чи трьома свідками з вашого стану, і якщо обираний не виявиться недостойним: то справедливо керуватися вашою любов’ю, що подобає чинити. Бо я, як ви знаєте браття, з волі Божої опікування маю про багато церков. Нумідій єпископ промовив: престолу цьому завжди належало це повноваження, щоб поставляти єпископа, за бажанням кожної церкви, звідки захоче, і хто б не був йому названим. Єпигоній єпископ сказав: добровільність стримує владу: бо ти, брате, менше насмілюєшся, ніж можеш, усім показуючи себе благим і людинолюбним. Бо на твій розсуд надано явити повагу особі кожного єпископа, але особливо при першому й одноразовому спілкуванні з ними, якщо заблагорозсудиш, наполягти на тому, що знаходиться у владі цього престолу, оскільки маєш необхідність підкріплювати всі церкви. Заради цього не даємо тобі владу, але запечатуємо її твоїм зволенням, щоб було тобі дозволено завжди брати того, кого захочеш, і поставляти предстоятелів церквам, та інших, кого просять, брати звідки заблагорозсудиш. Постуметіан єпископ сказав: якщо хтось має тільки одного пресвітера, невже і цього слід у нього забирати? Аврилій єпископ сказав: З милости Божої, один єпископ може поставити багатьох пресвітерів: а пресвітер, здатний до єпископства, не на місці знаходиться. Заради цього, якщо хтось має одного тільки пресвітера, і при тому достойного єпископства, то і цього одного повинен віддати для рукопокладання. Постуметіан єпископ сказав: але якщо один єпископ має багато кліриків, то ця кількість у іншого має допомогти і мені. Аврилій єпископ сказав: справді, як ти допоміг іншій церкві, так і той, що має більшу кількість кліриків, буде спонуканий з їхньої кількості виділити тобі для рукопокладення.

(Ап. 15, 16; IV Вс. 5, 10, 20, 23; Трул. 17, 18; Антиох. 3; Сард 15, 16; Карф. 54, 90).

Правило 56 (67)

Для кожного єпископа відповідне охоронене постановами, щоб від певного складу парафій, жодне місце не було відірване, і не отримувало особливого єпископа, хіба що за згодою того, хто має владу над ним. Якщо ж цей допустить, щоб певний округ отримав власного єпископа, то поставлений на це місце нехай не простягає своєї влади на інші округи; бо цей один, бувши відділений від складу багатьох, удостоєний був мати честь окремого єпископства.

(Ап. 31, 34; I Вс. 8; II Вс. 6; III Вс. 3, 8; IV Вс. 17, 18; Трул. 25, 31, 34, 38; Анкир. 13; Неокес. 14; Антиох. 5, 8, 10; Лаод. 57; Сард. 6, 14; Карф. 10, 11, 53, 98; Двокр. 13, 14, 15).

Правило 57 (68)

Ваша однодушність разом зі мною(( Це правило виголошує на Соборі Аврилій, єпископ Карфагенський.)) пам’ятає визначене на попередньому Соборі: у малолітньому віці охрещені донатистами, які не могли тоді пізнати, наскільки погибельними є їхні хибні думки, але після досягнення віку, здатного до розмірковування, пізнавли істину, і безумством їхнім погребували, за древнім чином, покладанням рук нехай приймаються до кафоличної Божої Церкви, по всьому світу розповсюдженої. Нарікання попередньої омани не повинне бути перепоною прийняттю їх до чину кліриків, коли вони, приступивши до віри, істинну Церкву визнали своєю, і, в ній увірувавши у Христа, прийняли таїнства Тройці, які, як відомо, всі істинні і святі і божественні, і на яких утверджується все уповання душі, не зважаючи на те, що попередня зухвалість єретиків безрозсудно намагалася щось передати супротивне, під іменем істини. Це просто, як учить святий Апостол (Павло), говорячи: «один Господь, одна віра, одне хрещення» (Еф. 4, 5), і те, що один раз подавати треба, не дозволено знову сприймати. Заради цього, після піддання анафемі імені омани, покладанням рук, нехай приймаються до єдиної Церкви, котра, за сказаним, є горлиця (Див…Піснь. 2, 12), єдина мати християн, і в якій спасительно приймаються усі таїнства вічні та животворчі, втім тих, що перебувають у єресі, піддають великому осудженню та карі. Що в істині світліше супроводжувало б їх до вічного життя, те в омані стає для них таким, що більше потьмарює та засуджує. Цього деякі уникли, і пізнавши прямий шлях матері, Кафоличної Церкви, всім Її святим таїнствам, з любови до істини, повірили, і їх прийняли. І що такі, коли долучиться завірення у їхньому доброму житті, без сумніву, правильно можуть бути затверджені у клірі, для служіння Святим Тайнам, а особливо у настільки скрутних обставинах, цього ніхто заперечувати не буде. Якщо ж деякі, що того самого, тобто, Донатового вчення дотримується, є кліриками, і побажають приєднатися до нас зі своїм народом, і у своїх ступенях, із любові до чести, подаючи народу поради до життя, й утримуючи за собою ступені до спасіння, то думаю залишити це, аж доки вищеназвані браття,(( Вищеназваними браттями, думки і поради котрих тут очікує Собор, як це видно із попередніх слів Аврелія в діяннях цього Собору, є: Анастасій, єпископ Римський, і Венерій, єпископ Медіоланський. Думки цих престолів Аврилій вважає необхідним, для збереження однодумності в Церкві, оскільки раніше Римські і Медіоланські єпископи, вимагали «Донатистів» до кліру не приймати.)) після найретельніших роздумів, подадуть своє міркування, щоб вони на своїй найрозсудливішій нараді дослідили предмет нашої пропозиції, та удостоїли підкріпити нас у тому, що слід нам постановити у цій справі. Нині ж обмежуємося тільки хрещеними від донатистів у ранньому дитинстві, нехай погодяться вищеназвані браття, якщо їм згодно, з нашим рішенням, щоб рукопокладати їх.

(Ап. 46, 47, 68; I Вс. 8; II Вс. 7; Трул. 95; Карф. 47, 66, 67, 68, 69, 91, 92, 93, 94, 99, 117, 118, 119, 124).

Правило 58 (69)

Належить просити благочестивих царів, нехай накажуть зовсім викорінити залишки ідолів по всій Африці (Бо у багатьох місцях приморських, і в різних володіннях, ще зберігає неправдиво силу ця омана). Нехай буде заповідано, й ідолів винищити, і капища їхні, що у селах та у священних місцях без всякої благовидности стоять, усяким чином руйнувати.

(Карф. 84).

Правило 59 (70)

Належить просити благочестивих царів, нехай благоволять узаконити і це: якщо хтось захоче у якійсь справі мати у церкві суд, що належить церквам за апостольским правом, і, може статися, що одна сторона не буде задоволена рішенням кліриків, то нехай не буде дозволено прикликати у суд для свідчення того клірика, який раніше розглядав цю саму справу, чи при розгляді її був присутній, і навіть ніхто із домашніх церковної особи нехай не вводиться до суду, із обов’язком свідчити.

(Ап. 74, 75; IV Вс. 9; Карф. 131).

Правило 60 (71)

Так само належить просити християнських царів і про таке: оскільки всупереч божественним заповідям у багатьох місцях від язичницької омани привнесені бенкети звершуються, так що і християни таємно залучаються язичниками до участі в них, то нехай накажуть заборонити такі бенкети і в містах, і в селах, а особливо, оскільки у деяких містах не страшаться таким чином грішити, навіть у дні пам’яті блаженних мучеників, і навіть у священних місцях. В ці дні, про що і сказати соромно, звершують на полях і на перехрестях розпусні танці, й непристойними словами ображають честь матерів сімейств, і цнотливість інших багатьох благочестивих жінок, що збираються у святий день, так що від притулку самої святої віри майже втікати буває потрібно.

(Трул. 24, 51, 62, 65; Лаод. 54; Карф. 15, 45, 63).

Правило 61 (72)

Належить просити також і про це: нехай заборонять влаштування непристойних ігор у день недільний, і в інші світлі дні християнської віри: тим більше, що впродовж восьми днів святої Пасхи народ більше збирається на кінські перегони, ніж у церкву. Необхідно визначити певні для видовищ дні, коли вони співпадають зі святами, і нікого з християн не слід примушувати до цих видовищ.

(Ап. 9; Трул. 24, 66; Антиох. 2).

Правило 62 (73)

Належить просити і про це: нехай благоволять узаконити, щоб клірика, у якому б він ступені не був, осудженого за який-небудь злочин судом єпископів, не було дозволено захищати від покарання ні тій церкві, у якій він служив, ані якомусь чоловікові; а щоб у покарання за це визначено було грошове стягнення, чи позбавлення чести, і нехай накажуть, щоб до вибачення у тому не бралися до уваги ні вік, ні стать.

(Ап. 28; І Вс. 5; II Вс. 6; IV Вс. 9; Антиох. 12, 14, 15; Карф. 29, 65, 129).

Правило 63 (74)

Належить просити ще і про це: якщо хтось захоче від якоїсь видовищної справи приступити до блогодаті християнства, і перебувати вільним від тих нечистот, то нехай не буде нікому дозволено схиляти або примушувати такого знову то тих самих занять.

(Ап. 52; Трул. 24, 51; Карф. 45).

Правило 64 (75)

Про проголошення у церкві відпущення на волю, якщо стане відомо, як це роблять наші співслужителі у Італії, то, через довіру до них, і ми нехай дотримуємося без сумніву їхнього чину, після відкритого надання цього дізнання посланому (від нас) представнику; і що тільки може звершуватися, як відповідне вірі, для благоустрою Церкви і для спасіння душ, все те і ми з похвалою нехай приймемо перед лицем Господнім.

(Ап. 82; IV Вс. 4; Трул. 85; Гангр. 3; Карф. 82).

Правило 65 (76)

Аврилій єпископ сказав: думаю також, що посиланому до Італії нашому представникові не слід залишити без уваги справу Екитія, давно визначенням єпископів справедливо осудженого. Якщо трапиться посиланому знайти його у тих місцях, то цей брат наш нехай подбає на захист церковного благоустрою діяти проти нього як потрібно і де можливо. Всі єпископи відповіли: повністю погоджуємося із цією пропозицією.

(Ап. 28; І Вс. 5; II Вс. 6; IV Вс. 9; Антиох. 12, 14, 15; Карф. 29; 62, 78, 93)

Правило 66 (77)

Про лагідне поводження з донатистами.

Після дізнання та розслідування всього, що може сприяти церковній користі, за напученням і навіянням Духа Божого, ми обрали за краще чинити з вищезгаданими людьми лагідно та мирно, хоча вони неспокійним своїм різнодумством і ухиляються дуже від єдности тіла Господнього. Таким чином, за можливістю нашою, нехай стане повністю відомим для всіх, по всіх Африканських областях, захоплених їх спілкуванням та приязністю, якою жалісною оманою вони себе зв’язали. Може бути тоді, як ми збираємося «з лагідністю, — за словом апостола, — наставляти противників, чи не дасть їм Бог покаяння до пізнання істини, щоб вони звільнилися від тенет диявола, який упіймав їх живими у свою волю» (2 Тим. 2, 25-26).

(Карф. 47, 57, 67-69, 91-94, 99, 117-119, 124).

Правило 67 (78)

Розмірковано за благо послати від нашого Собору грамоти до начальників у Африці, і пристойним визнано просити їх про допомогу загальній матері кафоличній Церкві у тому випадку, коли влада єпископів буває зневажена у містах, тобто, щоб вони із владними повноваженнями й опікуванням, і з ревністю до християнської віри, зробили дослідження того, що сталося по всіх містах, у яких максиміаністи заволоділи церквами, так само і про тих, котрі ними відкинуті, та щоб достовірні для всіх свідчення про ці події обов’язково наказали внести до реєстрів народних справ.

(Карф. 47, 57, 66, 63, 69, 91-94, 99, 117-119, 124).

Правило 68 (79)

Про прийняття кліриків донатистів у клір кафоличної Церкви.

Наостанок за благо розмірковано послати грамоти до братів і співєпископів наших, а особливо до Апостольського престолу, на якому головує згадуваний достойношанований брат і співслужитель наш Анастасій, про те, щоб за відомою йому великою потребою Африки, заради миру та користи Церкви, і з самих донатистів кліриків, які виправили свій стан і забажали прийти до кафоличного єднання, після розмірковування і задоволення кожного кафоличного єпископа, який керує церквою у тому місці, приймати у своїх ступенях священства, якщо це виявиться сприятливим для миру християн. Відомо, що і в попередні часи так чинили із цим розколом, про що свідчать приклади багатьох і майже всіх Африканських церков, у яких виникла ця омана. Це робиться не для порушення Собору, який був про цей предмет у країнах, що лежать за морем, але щоб це збережено було на користь бажаючих, таким чином перейти до кафоличної Церкви, щоб не було поставлено ніяких перепон до їхнього єднання. Котрі у містах свого проживання виявлені будуть, що всіляко сприяють і допомагають кафоличному єднанню, до очевидної користі душ братів, тим нехай не буде перешкодою визначення, прийняте проти ступенів їхніх на Соборі за морем, бо спасіння не загороджене ні від якої особи. Тобто, рукопокладені донатистами, якщо, виправившись, захочуть приступити до кафоличної віри, нехай не будуть позбавлені прийняття у своїх ступенях, за визначенням Собору, який був за морем, але найперше нехай приймаються ті, через яких виявляється сприяння кафоличному єднанню.

(Карф. 47, 57, 66, 69, 69, 91-94, 99, 117-119, 124).

Правило 69 (80)

Про призначення посольства до донатистів заради угоди до миру. Потім розмірковано, щоб, після цих діянь, для зміцнення миру та єдности, без чого не може відбутися спасіння християн, із нашого середовища послали представників до самих донатистських єпископів, якщо таких вони мають, або до їхніх мирян. Через цих представників нехай стане відомо усім, що донатисти не мають нічого благослівного проти кафоличної Церкви. А особливо нехай буде, заради достовірного доказу, явне усім, через записи цивільних справ, як самі вони вчинили із максиміанистами, своїми розкольниками. У цьому випадку, якщо захочуть побачити, від Бога показано їм, наскільки вони неправедно відпали тоді від єднання церковного, настільки неправедно, як вони кричать, відпали нині від них максиміаністи. Із числа тих, котрих вони осудили, явною владою власної ради, після того деяких приймали у їхніх ступенях священства, і визнавали хрещення, котре звершили осуджені й відкинуті ними. Цим доводиться, наскільки безумним серцем опираються вони миру Церкви, по всьому світу поширеної, чинячи так на користь сторони Донатової, і не вважаючи самих себе оскверненими спілкуванням із тими, яких вони таким чином через необхідність прийняли із миром, а між тим сперечаючись з нами, тобто із кафоличною Церквою, яка простягається навіть до останніх меж кінця землі, і не змігши врозумити себе через нечисте спілкування з тими, котрих раніше самі всі осуджували.

(Карф. 47, 57, 66-68, 91-94, 99, 117-119, 124).

Правило 70 (81)

Розмірковано за благо, нехай єпископи і пресвітери і диякони, за правилами, властивими їхнім ступеням, утримуються від жінок, котрих уже мають; якщо ж не зроблять цього, нехай будуть усунені від церковного чину, інші ж причетники нехай не примушуються до цього. Але подобає дотримуватися звичаїв кожної церкви.(( Як бачимо зі змісту останніх слів цього правила, воно призначається не для всієї Церкви, а носить помісний характер. Більш зрозуміле і точне розкриття цього питання Вселенською Церквою, ми знаходимо в 12-му і 13-му правилах Трульського Собору.))

(Ап. 5, 17, 26, 51; I Вс. 3; IV Вс. 14; Трул. 5, 6, 12, 13, 30; VII Вс. 18; Анкир. 19; Неокес. 1, 8; Гангр. 4; Карф.. 3, 4, 25, 38; Діонісія Ол-го. 3; Вас. Вел. 12, 27, 88).

Правило 71 (82)

Розмірковано за благо, нехай не буде дозволено ніякому єпископу залишати головне місце своєї кафедри, і відходити до якої-небудь церкви іншої, що знаходиться у його єпархії, або більше приділяти часу власним справам, і залишати опікування та старанність щодо свого престолу.

(Ап. 58; IV Вс. 25; Трул. 19; Сард. 11, 12; Лаод. 19; Карф. 121, 123; Двокр. 16).

Правило 72 (83)

Щодо немовлят, коли не знаходиться достовірних свідків, які сказали б, що безсумнівно хрещеними є, і самі вони, через свій вік, не можуть задовільно відповісти про подане їм таїнство, вирішено, що подобає без усякого сумніву хрестити їх, щоб такий сумнів не позбавляв їх очищення цією святинею. Це браття наші представники мавританські порадили тому, що багатьох таких купують у варварів.

(Ап. 49, 50; II Вс. 7; Трул. 84; VII Вс. 8; Карф. 45, 48, 110; Вас. Вел. 1, 91).

Правило 73 (84)

Розмірковано за благо таке, день вшанування Пасхи сповіщати всім через приписання під визначеннями Соборів. День же Собору нехай дотримується той самий, котрий визначений на Іппонійському соборі, тобто, двадцять першого серпня. І про це треба написати до перших (єпископів) усіх областей, щоби, коли скликають Собор у себе, цей день залишати недоторканним.

(Ап. 37; I Вс. 5; IV Вс. 18; Трул. 8; VII Вс. 6; Антиох. 20; Карф. 34, 51, 95, 106).

Правило 74 (85)

Також визначено, нехай не буде дозволено ніякому єпископу, що тимчасово керує, утримувати за собою престіл, який йому доручено, як тимчасово керуючому, з причини розбіжностей і суперечок у народі, але нехай намагається він протягом року обрати їм єпископа. Якщо ж знехтує це, то після закінчення року нехай буде обрано іншого, тимчасово керуючого.

(Ап. 36; IV Вс. 25; Трул. 35).

Правило 75 (86)

Розміркували за благо всі, з причини пригноблення убогих, котрі безперестанно докучають Церкві скаргами, просити у царів, нехай обирається для них, під наглядом єпископів, захисники від насильства багатих.

(ΙV Вс. 2, 23; Карф. 97).

Правило 76 (87)

Постановлено, щоб кожного разу, коли належить зібратися Собору, вчасно приходили на нього єпископи, котрим не заважає ні старість, ні хвороба, ні якась інша крайня потреба; і нехай повідомляються предстоятелі, кожен від своєї області, про всіх єпископів, у двох, чи у трьох місцях скликаються на зібрання їх, і від кожного із цих окремих зібрань обирані, обов’язково нехай прийдуть до дня (початку) Собору. Коли ж прийти не зможуть, через якісь численні утруднення, як це може статися, то, якщо не пояснять своєму першому єпископу про виниклі у них проблеми, повинні такі бути задоволені спілкуванням у своїй тільки церкві.

(Ап. 37; I Вс. 5; IV Вс. 19; Трул. 8; VII Вс. 6; Антиох. 20; Лаод. 40; Карф. 18, 73, 77, 95).

Правило 77 (88)

Про Крескенія Вілларекентійського розмірковано за благо всіма: сповістити першого єпископа Нумідійського, нехай знає, що повинен він своєю грамотою умовити вищеназваного Крескенія прибути, нехай він не відкладає постати на найближчий спільний Африканський Собор. Якщо ж не захоче прибути, то нехай знає, що вирок про нього буде винесений.

(Ап. 37; I Вс. 5; IV Вс. 19; Трул. 8; VII Вс. 6; Антиох. 20; Лаод. 40; Карф. 18, 48, 73, 76, 95).

Правило 78 (89)

Залишення Іппонійської Церкви без керівників не повинно бути надовго знехтувано. А оскільки тамтешні церкви знаходяться під владою тих, котрі відреклися від незаконного спілкування з Єкитієм, то розмірковано за благо послати від даного Собору єпископів: Ригіна, Аліпія, Августина, Матерна, Феасія, Еводія, Плакіана, Урвана, Валерія, Амвивія, Фортуната, Куодвултдея, Онората, Януарія, Апта, Онората, Ампелія, Вікторіана, Єваггелла, Рогатіана; і їм зібрати та врозумити тих, які через упертість, достойну осудження, думають очікувати закінчення втечі того самого Єкитія, і зі спільною молитвою поставити їм єпископа. Якщо ж і не забажають ці думати про мир, нехай не заважають обранню предстоятеля, щоб поставити його заради користи церкви, на такий довгий час залишеної без єпископа.

(Ап. 58; IV Вс. 25; Трул. 19; Сард. 11; Карф. 65, 71, 74, 93, 121, 128).

Правило 79 (90)

Визначено і це: коли на кліриків буває донос, і оголошуються якісь звинувачення, тоді, частково для відхилення наклепів на Церкву, частково заради достоїнства кліру, з яких причин і виявляється до них поблажливість, частково для уникнення гордої зловтіхи єретиків та язичників, якщо бажають, як і потрібно, захищати свою справу та турбуватися про докази своєї невинности, нехай зроблять це протягом року, під час якого повинні залишитися поза спілкуванням. Якщо ж протягом року знехтують очистити свою справу, то після цього ніякий голос виправдання від них нехай не приймається.

(Ап. 74; II Вс. 6; IV Вс. 9).

Правило 80 (91)

Постановлено і це: якщо хтось прийме кого-небудь з чужого монастиря, і захоче поставити його до кліру, чи поставити ігуменом свого монастиря, то єпископ, який так чинить, нехай буде відлучений від спілкування з іншими, і нехай обмежиться спілкуванням тільки зі своєю паствою, а поставлений нехай не залишиться ні кліриком, ні ігуменом.

(Ап. 14, 15, 16; I Вс. 15, 16; IV Вс. 4, 5, 10, 20, 23; Трул. 17, 18, 20; VII Вс. 19, 21; Антиох. 3, 21; Сард. 1, 2, 13, 15, 16; Карф. 54, 90; Двокр. 2, 3, 4).

Правило 81 (92)

Визначено і це: якщо якийсь єпископ єретиків, або язичників, родичів, або не належних до споріднення, залишить своїми спадкоємцями, і надавши їм перевагу над Церквою, такому і після смерти нехай буде винесена анафема, а його ім’я ніколи ієреями Божими нехай не поминається. Нехай не зможе бути йому виправданням і те, що без заповіту помре. Оскільки бувши поставленим єпископом, як це пристойно, повинен був розпорядитися своїм майном, згідно зі своїм званням.

(Ап. 38, 40; IV Вс. 22; Трул. 35; Антиох. 24; Карф. 22, 32).

Правило 82 (93)

Розмірковано також про відпущення на свободу, що бувають у Церкві, нехай буде прохання до царя.(( Цілком зрозуміло, що відпущення на волю повинні затверджуватися царською владою.))

(Ап. 72; IV Вс. 4; Трул. 85; Гангр. 3; Карф. 64).

Правило 83 (94)

Постановлено і це: повсюди на полях, і в садах, поставлені нібито в пам’ять мучеників вівтарі, при яких не виявляється покладеними ніякого тіла або частини мощей мученичих; нехай зруйнуються, якщо можливо, місцевими єпископами. Якщо ж не допустять до цього народні заколоти, то в усякому разі нехай врозумляють народ, щоб не збирався у таких місцях, і щоби правомислячі до таких місць не прив’язувалися ніякими забобонами. І пам’ять мучеників зовсім нехай не звершується, хіба що десь є або тіло, чи якась частина мощей, чи, за оповідями від правдивої давнини переданими, їх житло, чи майно, чи місце страждань. А вівтарі, де б то не було поставлені, за снами та зобобонними одкровеннями деяких людей, нехай будуть повністю відкинуті.

(Ап. 31; IV Вс. 4; Трул. 81; VII Вс. 7; Антиох. 5).

Правило 84 (95)

Розмірковано за благо також просити від найславнійших царів, нехай винищуються всілякими засобоми залишки ідолопоклонства, не тільки у скульптурах, але і в яких-небудь місцях, чи в гаях, чи в лісах.

(Карф. 58).

Правило 85 (96)

Всіма єпископами сказано: якщо розмірковано за благо буде писати якісь грамоти на Соборі, то вельмишанований єпископ, що головуює на цьому престолі, нехай благоволить від імені усіх, про що розмірковано, писати і підписувати грамоти. А ще ж єпископам місцеблюстителям, яких необхідно послати до африканських областей, у справі про донатистів, нехай будуть дані грамоти, що визначають силу даного їм доручення, від сили якого нехай і не відступають.

(Карф. 55).

Правило 86 (97)

Оскільки ця справа, на котру звернув увагу брат і співслужитель наш, є спільною для всіх, нехай знає кожен із нас визначений йому від Бога чин, нехай поставлені пізніше за інших, віддають перевагу поставленим раніше, і нехай не сміють творити щось, не прислухавшись до їхньої волі; тому пропоную те, що спадає мені на думку: тих, котрі зневажають поставлених раніше за них, і виявляють якусь зухвалість, подобає всім собором пристойно вгамувати. Ксантип, єпископ першого престолу Нумідійського, сказав: усі присутні браття, вислухавши роздуми брата і співслужителя нашого Аврилія, що на це скажуть? Діатимій єпископ сказав: що думками древніх визначено, пропоную погодитися з тим і нам. Те, що міститься в діяннях попередніх Соборів Карфагенської Церкви, вашою згодою повністю нехай підтвердиться і всіма нехай дотримується. Всі єпископи сказали: такого чину дотримувалися від отців і від древніх, і від нас, з волі Божої, дотримуваний буде. Але при цьому нехай зберігається право Перших єпископів Нумідії та Мавританії, на підставі Нумідійського архіву та списку престолів. Потім угодно було всім єпископам, котрі підписали визначення цього Собору, аби список престолів і первісна постанова Нумідійська знаходилися і у першого престолу, і в митрополії Константині.

(Ап. 34; I Вс. 4, 6, 7, 18; II Вс. 2, 3; III Вс. 8, 9; IV Вс. 9, 17, 28; Трул. 7, 36, 39; Антиох. 9; Лаод. 20, 56; Сард. 3, 4, 5; Карф. 17, 39, 89).

Правило 87 (98)

Про Куодвултдея і Кентиріата.

Як на прохання суперника його, про представлення його нашому Собору, він, бувши запитуваним, чи хоче мати справу перед єпископами, спочатку погоджувався, але на другий день відповів, що не бажає цього, та відійшов: то завгодно усім єпископам, щоб ніхто не приймав до спілкування цього Куодвултдея, доки його справа не матиме закінчення. Бо, раніше за вирішення його справи, відняти у нього єпископство не було б вгодно нікому із християн.

(Ап. 74; II Вс. 6; IV Вс. 9, 17, 19, 21; Трул. 8; Антиох. 14, 15; Лаод. 40; Сард. 4; Карф. 8, 12, 15, 19, 96, 121, 128, 129, 130; Двокр. 13, 16).

Правило 88 (99)

Про Максиміана єпископа Вагенського розмірковано: нехай надішлються від Собору грамоти до нього і до пасомих, щоб він залишив єпископство, а вони шукали собі іншого.

(III Вс. 9; Двокр. 16; Петра Ол-го. 10; Кирила Ол-го. 2, 3).

Правило 89 (100)

Розмірковано за благо і це: відтепер ті, кого рукопокладають у африканських областях, нехай отримують від тих, які рукопокладають, грамоти, рукою їхньою підписані, із зазначення консула, тобто, року і дня рукопокладання, щоб не виникало ніяких сумнівів про молодших і старших.

(Карф. 86).

Правило 90 (101)

Визначено і це: хто хоч один раз читав у церкві, той іншою церквою нехай не приймається до кліру.

(Трул. 33; VII Вс. 14; Лаод. 15).

Правило 91 (102)

Всі ви із обіцянкою припускали, що необхідно кожному з нас у своєму місті, або одному окремо, вступити у спілкування з керівниками донатистів, чи залучити до себе другого сусіднього єпископа, щоб також вступити з ними у спілкування у всякому місті та селі, через посередництво керівників або предстоятелів у тих містах. Чи всім це вгодно, нехай скажуть. Всі єпископи сказали: всім угодно.

(Карф. 47, 57, 66-69, 92-94, 99, 117-119, 124).

Правило 92 (103)

Єпископ кафоличної Церкви(( Тут єпископ Карфагенський Аврилій, який головував на Соборі.)) сказав: запрошення, котре від вашої чесности повинно передане бути донатистам, благоволіть вислухати і до діянь Собору включити, і до них надіслати, щоб потім і їхня відповідь через ваші діяння нам явлена була.

Законно вступаємо з вами у спілкування, будучи посланими від законного нашого Собору, бажаючи порадіти вашому виправленню. Знаємо бо любов Господа, Який сказав: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф. 5, 9). Нагадав Він також і через пророка, щоб і тим, які не бажають називатися братами нашими, говорили ми: браття наші ви є. І тому не повинні ви принижувати це наше нагадування, що від мирної любови нашої виходить. Якщо ж щось від істини думаєте мати, то без сумніву захищайте це: тобто, зберіть ваш Собор, оберіть з вашого середовища тих, кому подобає довірити справу виправдання вашого; щоб і ми змогли те саме зробити, тобто, нехай оберуться від нашого Собору ті, хто повинен з обраними з-поміж вас, у певному місці і в певний час, мирно дослідити все, про що є питання, і що відділяє вас від нашого спілкування, і допомогою Господа Бога нашого, хоча і пізно, нехай закінчиться застаріла омана, щоб, ідучи за людським покликанням немічні душі й необізнані не загинули у святотатственому розділенні. Бо якщо по-братськи це приймете, то істина зручно виявиться; якщо ж цього зробити не захочете, то невір“я ваше пізнається.

І після прочитання цього зразка всі єпископи сказали: повністю згодні, нехай буде так.

(Карф. 47, 57, 66-69, 91, 93, 94, 99, 117-119, 124).

Правило 93 (104)

Настанова братам Феасію та Еводію, призначеним посланцями від Карфагенського Собору до найславніших і найблагочестивіших самодержців. Коли, за допомогою Божою, приступлять вони до найблагочестивійших царів, тоді являть їм, яким чином, під час Собору минулого літа, старійшини донатистів з повною свободою, за допомогою міських повідомлень запрошені були зібратися, щоб, якщо мають сміливість захищати свою думку, обрали декотрих здібних з-посеред себе, щоб мирно змагалися з нами, і лагідністю християнською безсумнівно показали, якщо щось від істини у себе зберегли, щоб таким чином кафолична щирість, яка віддавна сяяла у попередні часи, і тепер подібно пізнана була із збентежень та впертости тих, що сперечаються. Але оскільки вони майже охоплені були безнадійністю, то нічого не насмілилися відповідати. І тому, оскільки єпископський і мирний спосіб впливу на таких вжитий, і вони не змігши відповісти проти істини, вдалися до безглуздих насильницьких вчинків так, що багатьох єпископів та багатьох причетників (не будемо згадувати і мирян) потурбували наклепами, і в деякі церкви вторгнулися, а в інші вторгнутися намагалися: то царському людинолюбству належить опікуватися, щоб кафолична Церква, яка благочесною утробою Христа їх народила, та кріпкістю віри виховала, була огороджена їх промислом; щоби у благочестиві їхні часи зухвалі люди не запанували над безсилим народом, за допомогою якогось страху, коли не можуть звабити його за допомогою переконання. Бо відомо і багаторазово законами проголошено, що влаштовують огидні збіговиська розкольників. Це багаторазово і наказами самих вищеназваних найблагочестивіших самодержців осуджено було. Ось тому проти несамовитости цих розкольників просимо дати нам божественну допомогу, не надзвичайну і не чужу святим Писанням. Бо апостол Павло, як показано в істинних Діяннях апостольських, змови людей безчинних переміг військовою допомогою. Отже ми просимо про те, нехай обов’язково надасться охорона кафоличним чинам церков у кожному місті та різних місцях, приналежних до кожного володіння. Подобає разом із цим, просити найблагочестивіших самодержців, нехай дотримуються закону, виданого благочестивої пам’яті батьком їхнім Феодосієм, про стягнення по десять фунтів золота з єретиків, які рукопокладають і яких рукопокладають, також із власників, у котрих будуть виявлені їхні зібрання. Притому нехай накажуть підтвердити цей закон, із розповсюдженням сили його на тих, проти наклепів котрих представили свідчення ті, що прийняли опікування про кафоличну церкву, щоб, хоча б цим острахом, від влаштування розколів і від єретичного безумства утримані були ті, що відкладають своє очищення та виправлення при думці про вічне покарання. Ще і про те слід просити, нехай буде благочестям їхнім відновлений закон, що донині існує, котрий відбирає у єретиків право отримувати що-небудь, або при рукопокладаннях, чи за заповітами, чи залишати, і просто говорити, у засліплених своїм безумним упередженням, і які бажають перебувати в омані донатистів, нехай віднімиться влада чи залишати що-небудь, чи забирати власне. А тим, котрі думкою про єднання та мир захочуть виправити себе, нехай буде дозволено, і при існуванні такого закону, отримувати спадок, хоч би що там дісталося їм у спадок чи подарунок ще тоді, коли вони перебували в єретицькій омані, втім за винятком тих, котрі після прикликання до суду, визнали за потрібне перейти до кафоличної Церкви. Бо про таких треба думати, що не через страх небесного суду, але через спраглість земної вигоди побажали кафоличного єднання. Понад же все це потрібна допомога від влади кожної області. Але якщо й інше щось виявлять представники наші, що сприяє церковній користі, це робити і звершувати даємо повноваження.

(Карф. 47, 57, 66-69, 91, 92, 94, 99, 117-119, 124).

Правило 94 (105)

Оскільки у Карфагені тільки звершилося єднання, то нехай надішлються грамоти до керівників, нехай і в інших єпархіях та містах накажуть ці керівники докладати зусиль до єднання. Від Карфагенської Церкви, іменем усієї Африки, нехай надішлеться до царського палацу у грамотах єпископів подяка за відкинення донатистів.

(Карф. 47, 57, 66-69, 91-93, 99, 117-119, 124).

Правило 95 (106)

Про те, що не бути загальному та повному Собору, хіба що з потреби. Вирішено, що немає необхідності наперед щорічно обтяжувати братію; але коли буде спільна, тобто всієї Африки, потреба, за грамотами, що звідкись приходять до цього престолу, тоді належить бути собору в тій області, у котру покличе необхідність та зручність. Справи ж не спільні, нехай судяться у кожній області окремо.

(Ап. 37; I Вс. 5; IV Вс. 19; Трул. 8; VII Вс. 6; Антиох. 20; Лаод. 40; Карф. 18, 51, 73, 76).

Правило 96 (107 — 108)

107. Про заборону переносити справи від суддів добровільно обраних. Якщо станеться перенесення справи у вищий суд, і незадоволений першим рішенням обере суддів, разом же із ним і той, проти кого він вимагає нового суду, то після цього жодному з них нехай не буде дозволено перенесення справи в інший суд.

108. Про церковних виконавців.(( Посада виконавців, була необхідною для того, щоб визначення керівництва та суду не залишалися, через ухиляння чи непокору, без виконання.))

Окрім цього розмірковано за благо просити, нехай оберуться п’ять за всіма потребами церковними виконавців, котрі нехай розподіляться по різних областях.

(Ап. 74; II Вс. 6; IV Вс. 9; Карф. 15, 100, 122).

Правило 97 (109 — 110)

109. Іще розмірковано за благо, щоби відправлені від імені всіх єпархій посланці, Вікентій і Фуртунатіан, просили преславних царів, нехай буде дозволено запровадити вчених екдиків, котрі мали б за свій обов’язок діяльність на захист справ; і котрі б, як священники єпархій, які прийняли на себе клопотання у справах церков, вільно могли, коли вимагатиме потреба, входити до судочинств для спростування заперечень і для представлення того, що потрібно.

110. Розмірковано, нехай мають вільне місцеблюстительство обрані представники, послані до царського палацу.(( Тобто, їм дозволялося представляти не тільки ті справи, котрі визначені Собором, але й інші, котрі вважатимуть корисними для Церкви.))

(IV Вс. 2, 23; Карф. 75, 93).

Правило 98 (111)

Постановлено і це: народу, який ніколи не мав свого єпископа, зовсім не давати його, хіба що за рішенням усього Собору кожної области, і першого єпископа, і за згодою того єпископа, у юрисдикції якого знаходилася та церква.

(Ап. 34; Сард. 6; Карф. 53, 56).

Правило 99 (112)

Про народ і єпархії, що навертаються від донатистів.

Народ, що навертається від донатистів, який має єпископа, поставленого без дозволу Собору, безсумнівно нехай буде удостоєний мати його. Народу, що мав єпископа, і після смерти його не захотів мати свого єпископа, але бажає за звичаєм приєднатися до єпархії іншого якого-небудь єпископа, не слід у цьому відмовляти. Запропоновано і це: що єпископи, які раніше оголошення царського закону про єднання навернули до кафоличної віри народ, котрий мали в управлінні, повинні утримувати владу над ним. Після ж закону про єднання і далі, належить усі церкви і межі їх, всі, які можуть виявитися підпорядкованими, законно присвоєними тим церквам, нехай будуть затвердженні за кафоличними єпископами, що знаходяться у тих місцях, якими заволоділи єретики, котрі у майбутьньому навертаються до кафоличної віри, або не навертаються. І якщо деякі з них привласнили собі щось, після царського закону, то (це) має бути поверненим.

(Ап. 38; Карф. 47, 57, 66–69, 91–94, 117–119, 124).

Правило 100 ( 113 )

Маврентій єпископ сказав: прошу, нехай призначаться суддями святійший старець Ксантип, святійший Августин, Флорентин, Феасій, Сампсихій, Секунд і Посидій; накажіть, щоб це визначено було для мене. Святий Собор погодився на призначення просимих суддів, інших же суддів, потрібних додатково до узаконеної кількости, старець Ксантип дасть змогу обрати самим старцям нової Германії.(( Через скаргу старців Нової Германії на єпископа Лаврентія, він представ на суд, але позивачі не з’явилися. Собор визнав їх достойними осудження, але через церковну кроткість не висловили цього, перенісши суд до області; до котрої належав єпископ. За цією справою, котру розглядає Собор, можна скласти уяву як звершується суд над єпископом.))

(Ап. 74; II Вс. 6; IV Вс. 9; Карф. 12, 15, 96, 121).

Правило 101 (114)

Про примирення Церков Римської та Олександрійської.

Про розбіжності Церков Римської та Олександрійської розмірковано за благо писати до святійшого папи Інокентія, щоб обидві Церкви взаємно зберігали мир, котрий Господь заповідає.

Правило 102 (115)

Визначено: нехай за Євангельськими і Апостольським вченням, ні залишений жінкою, ні відпущена чоловіком, не вступають у шлюб із іншою особою; але або нехай перебувають так, або нехай примиряться між собою. Якщо ж зневажать це, нехай будуть примушені до покаяння. Необхідним є просити, нехай буде виданий про цю справу царський закон.

(Ап. 48; Трул. 87, 93, 98; Анкир. 20; Вас.  Вел. 9, 21, 31, 35, 36, 46, 48, 77, 80).

Правило 103 (116)

Постановлено і це: нехай звершуються всіма затверджені на Соборі молитви, як передпочаткові, так і закінчувальні, і молитви прездійснення, або покладання рук; і зовсім нехай не приносяться ніколи інші всупереч вірі, але нехай промовляються ті, які найосвіченішими зібрані.

(Ап. 60; Трул. 63; Лаод. 59).

Правило 104 (117)

Постановлено: нехай, якщо хтось із кліру буде просити від царя розгляду своєї справи у світських судах, позбавлений буде своєї чести. Якщо ж від царя проситиме собі єпископського суду, зовсім йому нехай не забороняється це.

(Ап. 74; II Вс. 6; IV Вс. 9; Антиох. 12; Карф. 15, 96).

Правило 105 (118)

Хто, бувши відлученим від спілкування в Африці, прокрадеться у заморські країни, щоб прийнятим бути у спілкування, той підданий буде виключенню з кліру.

(Ап. 12, 13; I Вс. 5; IV Вс. 11, 13; Трул. 17; Антиох. 6, 7, 8, 11; Лаод. 41, 42; Сард. 9; Карф. 23).

Правило 106 (119 — 120)

119.  Визначено: якщо хтось захоче йти до царського двору, тоді нехай буде це означено у відпускній грамоті, що посилається до Церкви Римської, і звідти нехай отримає іще одну відпускну грамоту до двору Тому, якщо той хто отримав відпускну грамоту тільки до Рима, змовчавши про потребу, котра спонукала його йти до царського двору, захоче прямо піти до царського двору, нехай буде відлучений від спілкування. Якщо ж, там у Римі, відкриється раптова потреба піти до двору, то нехай відкриє цю потребу єпископу Римському, і нехай принесе дозвіл від того самого Римського єпископа. У відпускні грамоти, від перших, чи яких-небудь інших єпископів, що даються їхнім клірикам, нехай вноситься день Пасхи. Якщо ж день Пасхи того року ще не відомий, то день Пасхи минулого року нехай буде означений, на зразок того, як у світських записах за звичаєм пишеться: після консульства.

120. Розмірковано і це: посилані від цього чесного Собору представники нехай просять преславних царів про все, що виявлять корисним проти донатистів і елліністів, і проти їхніх забобон.

(Ап. 12; Антиох. 11; Сард. 7, 9; Карф. 97).

Правило 107 (121)

На цьому Соборі визначено, нехай не наполягає один єпископ на рішеннях свого суду.

Діяння цього Собору не написані тому, що розглянуті були справи місцеві, а не загальні.(( Карфагенський Собор, правила якого представлені тут, не є собором, що відбувся у певний час, але цілий ряд щорічних соборів Африканської Церкви, за головування Карфагенського єпископа. Через стислість запису, це правило не зовсім зрозуміле. Вальсамон вважає, що це правило розкривається через співставлення із 11-м правилом цього ж Собору, тобто, коли осуджений списком пресвітер оскаржує його; то єпископ тоді не повинен настоювати на рішенні свого суду, але передати справу на вирішення повного Собору, або визначеної у правилах кількості єпископів.))

(Ап. 74; II Вс. 6; IV Вс. 9; Карф. 12, 15, 20, 96).

Правило 108 (122)

У цей час(( За рік чи два від попереднього Собору.)) виданий закон, нехай за вільним волевиявленням кожен приймає подвиг християнства.

(Ап. 80; Неокес. 12; Карф. 99).

Правило 109 (123)

Собор проти єресі Пелагія та Келестія.

Визнано всіма єпископами Карфагенської Церкви, що постали на святому Соборі, імена котрих і підписи внесені у діяння, що Адам не смертним від Бога створений. Якщо ж хтось говорить, що Адам, першостворена людина, створена смертною, так що, хоч би згрішив, хоть би і не згрішив, помер би тілом, тобто, вийшов би з тіла не у покарання за гріх, але через необхідність природи, нехай буде анафема.

(III Вс. 1, 4; Карф. 110–116).

Правило 110 (124)

Визначено також: хто відкидає необхідність хрещення малих та новонароджених від материнської утроби дітей, чи говорить, що хоча вони і хрестяться на відпущення гріхів, але від прабатьківського Адамового гріха не успадковують нічого, що належало б обмити банею нового життя (із чого витікало б, що образ хрещення на відпущення гріхів уживається над ними не в істинному, але в облудному значенні), той нехай буде підданий анафемі. Бо сказане апостолом: «як через одного чоловіка гріх увійшов у світ, і з гріхом — смерть, так і смерть перейшла на всіх людей, бо в ньому всі згрішили» (Рим. 5, 12), належить розуміти не інакше, хіба як завжди говорила кафолична Церква, повсюди розлита та розповсюджена. Бо за цим правилом віри і немовлята, що ніяких гріхів самі особисто зробити ще не можуть, хрестяться істинно на відпущення гріхів, нехай через нове народження очиститься в них те, що вони перейняли від старого народження.

(III Вс. 1, 4; Карф. 109, 111-116).

Правило 111 (125)

Визначено також: якщо хтось говорить, ніби Благодать Божа, котрою виправдовуються у Ісусі Христі Господі нашому, дійсна до єдиного тільки відпущення гріхів уже зроблених, а не подає понад те допомоги, нехай не звершуються інші гріхи, такого піддати анафемі. Тому що Благодать Божа не тільки подає знання, що належить робити, але іще вдихає у нас любов, щоб змогли і виконати те, що пізнаємо.

(III Вс. 1, 4; Карф. 109, 110, 112-116).

Правило 112 (126)

Також якщо хтось говорить, ніби та сама Благодать Божа, котра в Ісусі Христі Господі нашому, допомагає нам, до того тільки, щоб не грішити, оскільки нею нам відкривається і являється пізнання гріхів, то нехай знаємо, чого необхідно шукати, і від чого ухилятися, але що нею не подається нам любов і сила до роблення того, що ми пізнали правильним творити, такий нехай буде підданий анафемі. Бо коли апостол каже: «знання надимає, а любов будує» (1 Кор. 8,1), то дуже нечестиво було б вірити, ніби до пихатости нашої маємо Благодать Божу, а до створення не маємо; тоді як і те й інше є дар Божий, і знання, що подобає робити, і любов до добра, яке слід творити, щоб при творчій любові не міг надиматися розум. Бо як від Бога написано: «дає людям розуміння» (Пс. 93, 10), також написано і це: «любов від Бога» (1 Ін. 4, 7).

(III Вс. 1, 4; Карф. 109-111, 113-116).

Правило 113 (127)

Визначено також: якщо хтось говорить, ніби благодать виправдання дана нам заради того, щоб можливе до виконання за вільним волевиявленням, зручніше виконували ми через благодать, так, начебто і не прийнявши Благодаті Божої, ми, хоча і з незручністю, одначе могли і без неї виконати божественні заповіді, такий нехай віддасться анафемі. Бо про плоди заповідей не сказав Господь: «без мене незручно можете творити», але сказав: «без Мене не можете творити нічого» (Ін. 15, 5).

(III Вс. 1, 4; Карф. 109-112, 114, 116).

Правило 114 (128)

Також визначено стосовно висловлювання святого Іоана апостола: «Якщо кажемо, що не маємо гріха, — обманюємо самих себе, і правди немає в нас» (1 Ін. 1, 8). Хто вирішить, що правильно розуміти це так, та й скаже: заради смиренномудрости не подобає говорити, що гріха не маємо, а не заради того, що що істинно так воно і є, той нехай буде підданий анафемі. Бо апостол продовжує і додає таке: «Коли сповідаємо гріхи наші, то Він, будучи вірним і праведним, простить нам гріхи наші і очистить нас від усякої неправди» (1 Ін. 1, 9). Тут цілком ясно показано, що це говориться не зі смиренномудрости тільки, але за істиною. Бо апостол міг би сказати: «якщо говоримо не маємо гріха, себе підносимо, і смирення немає в нас», але коли сказав: «обманюємо самих себе, і правди немає в нас», тоді ясно показав, що той, хто говорить про себе, що не має гріха, не говорить істину, але бреше.

(III Вс. 1, 4; Карф. 109–113, 115, 116).

Правило 115 (129)

Визначено і це: якщо хтось говорить, ніби святі, у молитві Господній, «прости нам провини наші» (Мф. 6, 12), не про себе говорять, оскільки їм уже не потрібне це прохання, але про інших грішників, що знаходяться у їхньому народі, і що не говорить кожен зі святих окремо: «прости мені провини мої», але «прости нам провини наші», так щоб це прохання праведника розумілося про інших більше, аніж про нього самого, такий нехай буде підданий анафемі. Святий і праведний був Яків апостол, коли сказав: «бо всі ми багато грішимо» (Як. 3, 2). Бо для чого додане це слово: всі, якщо не заради того, щоб думка ця згідною була із псалмом, у котрому читається: «І не входь у суд з рабом Твоїм, бо не виправдається перед Тобою ніхто з живих» (Пс. 142, 2). І в молитві премудрого Соломона: «бо немає людини, яка не грішила б» (3 Цар. 8, 46); і в книзі святого Іова: «щоб усі люди знали діла Його» (Іов. 37, 7). Тому так само і святий і праведний Даниїл пророк у молитві багато разів говорив: «Згрішили ми, чинили беззаконно» (Дан. 9, 5), та інше, що він там смиренномудро й істинно сповідує. Щоб не подумали, як деякі розуміють, ніби він говорив не про свої, але більше про гріхи людей своїх: то він після цього сказав: «коли я ще говорив і молився, і сповідував гріхи мої і гріхи народу мого,.. перед Господом Богом моїм» (Дан. 9, 20). Не хотів сказати «гріхи наші», але сказав:   «гріхи народу мого і гріхи мої», оскільки пророк ніби передбачив, що з’являться такі люди, які хибно розуміють це.

(III Вс. 1, 4; Карф. 109-114, 116).

Правило 116 (130)

Визначено і це: якщо хтось думає, ніби самі слова у молитві Господній, у яких говоримо: «прости нам провини наші», святими промовляються через смирення, а не за істиною, нехай буде підданий анафемі. Бо хто потерпів би молільника, який обманював би не людей але самого Господа? Устами своїми говорив, що хоче мати відпущення, серцем же говорив, що не має гріхів, котрі належало б відпустити йому.

(III Вс. 1, 4; Карф. 109-115).

Правило 117 (131)

За декілька років до цього, у цій церкві, повним собором визначено, щоб церкви, що знаходяться у якій-небудь землі, які раніше за видання законів про донатистів зробилися кафоличними, належали до тих престолів, єпископами яких переконані були приєднатися до кафоличної єдности; а після видання законів ті, що приєдналися, належали до тих самих престолів, до яких належали будучи на боці Доната. Але оскільки опісля виникли й виникають поміж єпископами багато сперечань про межі, про які попереднє встановлення, як думають, недосконале, то нині на цьому святому Соборі постановлено: якщо де-небудь була церква кафолична, і та, що належала стороні Донатовій, і вони відносилися до різних престолів, то у який би час не сталося, чи станеться там з’єднання, чи раніше прийняття законів, чи після законів, нехай належить до того престолу, до котрого належала кафолична церква, яка здавна була там.

(Карф. 47, 57, 66-69, 91-94, 118, 119, 124).

Правило 118 (132)

Про те, як єпископи православні й ті, що навернулися від сторони Донатової, розділять між собою єпархії.

Розділяти так: якщо єпископи від донатистів навернуться до кафоличного єднання, то порівну нехай розділять поміж собою землі, що знаходяться у такому стані, які мають у собі народ тієї й іншої сторони; тобто, одні міста нехай віддадуться цьому, а інші другому єпископу, так, щоб старший у єпископстві розділяв, а молодший вибирав. Якщо ж трапиться бути одному місту: то нехай віддасться тому, до якого у більшій близкості виявиться. Якщо ж буде однаково близько до обох престолів, то нехай перейде до того, якого обере народ. Якщо станеться, що християни, здавна кафоличні, вимагатимуть свого єпископа, а ті, що навернулися від сторони Доната, свого, то обрання більшою кількістю нехай переважає над обранням меншою кількістю народу. Якщо обидві сторони будуть рівні за кількістю виборців, то місто нехай буде причислене до престолу старшого єпископа. Якщо знайдеться багато міст, що мають народ обох сторін, але не можуть розділеними бути порівну, тому що кількість тих міст не є рівною, то по-перше, рівні за кількістю нехай розділяться, потім же із залишеним містом нехай буде вчинено, як сказано вище, при розмірковуванні про одне місто.

(Карф. 47, 57, 66-69, 91-94, 117, 119, 124).

Правило 119 (133)

Постановлено і це: якщо хтось, після видання законів, навернув якесь місто до кафоличного єднання, і впродовж трьох років мав його у своєму підпорядкуванні, і ніхто його не вимагав від нього, то і пізніше нехай воно не буде від нього забране, навіть якщо притому це трьохліття був єпископ, який повинен був стягнути, і мовчав. Якщо ж не було єпископа, то нехай не ставиться перешкод для внесення цього міста до списку парафій; але коли овдовіла кафедра отримає єпископа, то нехай буде йому дозволено повернути собі те місто протягом трьох років. Подібним чином, якщо єпископ від сторони донатистів навернеться до кафоличної Церкви, то список парафій нехай не обговорюється до визначеного терміна; але з того дня, як навернувся, має право, упродовж трьох років, виявляти міста, належні його престолу.

(Карф. 47, 57, 66-69, 91-94, 117, 118, 124).

Правило 120 (134)

Постановлено і це: якщо якісь єпископи, не через суд інших єпископів, вимагають громади, котрі вважають належними до свого престолу, але простягають свою владу на людей, підпорядкованих іншому єпископу, бажають вони чи не бажають: такі нехай будуть покарані втратою своєї справи. Тобто, якщо хтось учинив це, і якщо між єпископами справа не закінчилася згодою, але ще мають про неї суперечку, то нехай позбудеться спірного міста той, про кого доведено буде, що, залишивши церковних суддів, учинив вторгнення. І нехай не обманює себе хто-небудь тим, що від першого єпископа має грамоту про прийняття того міста у своє підпорядкування: та хоч би мав грамоту, хоч би не мав, нехай вступить у спілкування з єпископом, котрий має це місто у підпорядкувані, й від нього нехай отримає грамоту, щоби зрозуміло було, що мирно утримує за собою церкву, йому належну. Якщо ж і той висловить якісь претензії, то і це нехай буде вирішено єпископами — суддями, котрих або перший їм призначить, або самі за згодою оберуть із сусідніх єпископів.

(I Вс. 6; IV Вс. 9, 17; Трул. 25).

Правило 121 (135)

Постановлено і це: якщо деякі недбальствують про наверненні до кафоличного єднання міст, підпорядкованих їхнім престолам, нехай викриваються сусідніми старанними єпископами, щоб не відкладали цієї справи. Заради того, якщо упродовж шестимісячного терміну, від дня наради про це, нічого не зроблять, то після цього міста ті нехай передадуться тому, хто зможе навернути їх. Втім, якщо той, котрому ці міста є належними, за корисне визнавав не діяти, за деякими домовленностями, тому що цьому віддали перевагу єретики, щоб він міг прийняти їх до кафоличної Церкви без народного заколоту, а між тим інші попереджені про його наміри, задіянням котрих раніше він більше озлобив би єретиків, то, після розгляду цього єпископами — суддями, міста ті нехай будуть повернені його престолу. Коли єпископам — суддям належить бути з різних областей, тоді суддів призначить той предстоятель, у області якого знаходиться спірне місто. Якщо ж за спільною згодою обирати будуть суддів із сусідніх єпископів, то або один нехай буде обраний, або три. І якщо три будуть обрані і визнані, то, нехай підкоряться рішенню або всіх, або двох.

(Ап. 58; Трул. 19; Сард. 11; Лаод. 19; Карф. 47, 71, 123, 124).

Правило 122 (136)

Від суддів же, за спільною згодою обраних, нехай не буде дозволено переносити справу у вищий суд. А про кого довідаємося, що через упертість не захоче підкоритися суддям: про те дізнавшись, списком першого престолу дає грамоту, щоб ніхто з єпископів не приймав його у спілкування, доки не підкориться.

(Ап. 58, 74; II Вс. 6; IV Вс. 9; Карф. 15, 96, 100).

Правило 123 (137)

Якщо єпископ не буде піклуватися про повернення від єретиків належного церкві за списками, чи самих кафедр, то нехай напучують його сусідні старанні єпископи, і нехай покажуть йому його недбалість, щоб не було йому вибачення. Якщо ж протягом шести місяців від дня умовляння, перебуваючи у тій самій єпархії, не перейметься опікуванням про тих, хто повинен повернутися до кафоличного єднання, з таким нехай не спілкуються, доки не виконає того. Якщо ж не прийде у ці міста той, хто сприятиме(( Цивільні керівники повинні були сприяти єпископам, коли потрібно було призвати на Собор єретиків, для умовляння їх чи відповідей.)): то єпископу нехай не ставиться бездіяльність у провину.

(Ап. 58; Трул. 19; Сард. 11; Карф. 47, 57, 71, 121, 122, 124).

Правило 124 (138)

Якщо ж доведено буде, що такий неправдиво показав про спілкування їхнє, тобто, донатистів, кажучи, що вони приступили до спілкування, тоді як виявлено, що вони не приступали, і він знав про це: такий нехай позбудеться і єпископства.

(Ап. 58; Трул. 19; Сард. 11; Карф. 47, 57, 71, 121–128).

Правило 125 (139)

Постановлено і це: якщо пресвітери, диякони, та інші із нижчих кліриків, за наявними у них справами, не задоволені рішенням своїх єпископів, то сусідні єпископи нехай слухають їх, і суперечки їхні нехай вирішують обрані ними, за згодою власних їхніх єпископів. Якщо ж і від них захочуть перенести справу у вищий суд, то нехай переносять тільки в Африканські Собори, або до перших єпископів своїх областей. А той, хто бажає перенести справу за море(( До Рима)), нехай у Африці ніким не приймається до спілкування

(II Вс. 6; IV Вс. 9; Антиох. 4; Карф. 10, 11, 12, 14, 15, 20, 23, 28, 105).

Правило 126 (140)

Постановлено і це: якщо хтось із єпископів через потребу, при небезпеці, що загрожує цнотливості діви, коли є підозра про сильного любителя, чи про якогось викрадача, або коли вона відчуває себе у скрусі від загрози якоїсь сильної небезпеки смертельної, на прохання батьків її, чи її опікунів, покриє чи покрив одягом посвячених Богу, раніше двадцятип’ятирічного віку, щоб не померла без чернечого чину: такого нічим нехай не покарає соборна постанова, якою визначається ця кількість років для покриття.

(IV Вс. 16; Трул. 4, 40; Карф. 6, 16, 44; Вас. Вел. 18).

Правило 127 (141 — 142)

141.  Угодно всьому Собору, заради того, щоб не були довго утримувані всі єпископи, які зійшлися на Собор, обрати по три судді від кожної области.

142.  Після закінчення деяких справ, коли на продовження засідань, для закінчення інших справ, багато єпископів ремствували, та не могли цього винести, поспішаючи до своїх церков, угодно було всьому Собору, нехай оберуться з числа всіх, від кожної области, ті, котрі повинні залишитися, заради закінчення інших справ: і це виконано.

Правило 128 (143)

Визначено усіма: оскільки у попередніх постановах Соборів є визначення про осіб, від яких не слід приймати доносів на тих, котрі перебувають у клірі, але не зазначено точно, від яких осіб не потрібно їх приймати, заради того визначаємо, що справедливо не прийметься донос від того, хто, бувши відлучений від спілкування, ще знаходиться у цьому відлученні, чи то клірик, чи мирянин, що бажає донести.

(Ап. 74; II Вс. 6; IV Вс. 9, 21; Карф. 8, 19, 30, 129, 130).

Правило 129 (144)

Визначено і це: не приймати доносів від усіх рабів, від відпущеників тих самих, на кого хочуть доносити, і від усіх, кого цивільні закони не допускають до доносів про злочини; також від усіх, на кому лежить пляма нечестя, тобто, від комедіантів та осіб, до сороміцьких справ долучених; також від єретиків, чи еллінів, чи юдеїв; втім, у всіх, під котрих не припускається таке звинувачення, нехай не відбирається свобода приносити скарги за своїми справами.

(Ап. 74; II Вс. 6; IV Вс. 9, 21; Карф. 8, 19, 30, 62, 128, 130).

Правило 130 (145)

Постановлено і це: коли на зарахованих до кліру доносителі представляють багато звинувачень, і одне з них, за яким спершу відбувалося дослідження, і не змогло бути доведеним, після цього інші звинувачення нехай не приймаються.

(Ап. 74; II Вс. 6; IV Вс. 9, 21; Карф. 8, 19, 30, 128, 129).

Правило 131 (146)

Свідків же до свідчення не приймати тих, від яких визначено не приймати доносів; так само і тих, яких сам доноситель представить від свого дому. Свідчення того, хто має менше чотирнадцяти років, нехай не приймаються.

(Ап. 75; I Вс. 2; II Вс. 6; Карф. 8, 19, 30, 59, 128–130, 132).

Правило 132 і 133 (147)

Постановлено і це: коли єпископ каже, що хтось йому одному сповідав свій злочин, а той не зізнається, то єпископ нехай не ображається на те, що не покладаються в цьому на нього одного. Якщо ж скаже, що через обурення своєї совісти, не бажає мати спілкування з тим, хто не зізнається, (132): то, аж доки відлученого за цією справою не прийме у спілкування свій єпископ, аж доти цього єпископа нехай не приймають у спілкування інші єпископи; нехай тим більше стережеться єпископ, щоб не говорив про кого-небудь того, чого перед іншими не може підтвердити доказами (133).

(Ап. 12, 16,  28, 32, 75; І Вс. 5; VII Вс. 4; Антиох. 4, 6, 20; Сард. 13, 14, 15; Карф. 9, 10, 11, 20, 29, 132).

Послання до Воніфатія, єпископа Римської церкви, надіслане від усього Собору в Африці через представників Римської церкви — єпископа Фавстина і пресвітерів Филипа і Аселла.

Блаженнійшому панові і найчеснішому братові Воніфатію: Аврилій, Валентин, єпископ першої кафедри в нумідійській єпархії, та інші єпископи, чисельністю двісті сімнадцять, що прибули на повний собор в Африці.

Так бажав Господь, аби про те, що разом із нами зробили святійші браття наші, співєпископ Фавстин і сопресвітер Филип і Аселл, ми смиренно відповіли блаженної пам’яті єпископу Зосимі, що від нього вони принесли до нас грамоти та накази, але твоїй превелебності, що з волі Божої посіла його місце; отже, ми вважаємо за свій обов’язок коротко переповісти, що було досягнуто нашою спільною згодою, не зупиняючись на довгих списках діянь і всьому тому, на чому ми довго затримувалися, намагаючись ретельно заносити до актів — не обтяжливих і довгих суперечок — усе, що стосувалося даної справи. І якби він (Зосима), залишався б у цьому тілі, то з величезною радістю прийняв би, о любий брате, все те, що його величного мирного завершення свідком він би був. Оскільки після призначення, відлучення та виклику на Собор пресвітера Апіарія виникло багато непорозумінь не тільки у Сикській церкві, але і у всій Африці, то він (Апіарій) попросив простити йому все, у чому согрішив і знову прийняти його до спілкування. Співєпископ наш Урван Сикський, анітрохи не вагаючись, виправив перед цим усе, що йому належало виправити. А позаяк про мир і спокій у Церкві слід піклуватися не тільки тепер, але і на майбутнє, то ми, через те, що така необхідність поставала перед нами не один раз і що треба убезпечувати себе від подібних або ще скрутніших справ, ухвалили усунути пресвітера Апіарія від обов’язків у Сикській церкві, однак не позбавляти його сану та чести, — так, щоб він надалі міг служити в будь-якому іншому місці та здійснювати все, що подобає пресвітеру. На це ми погодилися без будь-яких непорозумінь, та й сам Апіарій про це просив. Та перш ніж ця справа добігла такого кінця, ми повинні були також розв’язувати й інші питання, що породжували між нами тривалі суперечки. Сама суть питань вимагала просити братів наших, — співєпископа Фавстина і співпресвітерів Филипа і Аселла, — внести до церковних актів те, що їм доручено було зробити разом із нами; однак вони зробили деякі заяви на словах, а не письмово; тоді ми висунули категоричну вимогу показати принесену ними письмову настанову. Вони представили її, і ця настанова була спочатку прочитана перед усіма, а потім приєднана до актів, що їх вони відвозять тепер до вас. У ній містилося чотири пункти, котрі вони повинні були розглянути разом із нами: перший — про апеляції єпископів до першосвященника Римської церкви; другий — про заборону єпископам їхати до військової палати на власний розсуд; третій — про те, щоб справи пресвітерів та дияконів розглядалися сусідніми єпископами, четвертий — про позбавлення причастя та виклик до Риму єпископа Урвана, якщо він не виправить того, що слід виправити. По першому та третьому з цих пунктів, — а саме про дозвіл єпископам апелювати до Риму та про остаточний розгляд справ кліриків місцевими єпископоми, — то ми ще торік завірили нашими грамотами блаженної пам’яті єпископа Зосиму, що, без будь-якої кривди для нього, ми будемо деякий час дотримуватися того й іншого, доки не знайдуться достеменні списки постанов Нікейського собору. А тепер просимо і твою святість, щоби, як це встановлено та визначено було отцями в Нікеї, так само дотримувалося б і в нас; а там, у вас, нехай виконується те, про що йдеться в настанові, а саме: якщо буде на якогось єпископа донос і єпископи навколишні зібравшись, позбавлять його із свого ступеню, а він, по винесенні рішення у справі, звернеться до блаженійшого єпископа Римської церкви і той, милостиво вислухавши його, визнає за справедливе відновити розгляд його справи; — то необхідно й тут внести ясність: нехай він з доброї ласки напише до єпископів сусідніх єпархій, щоб вони старанно, з ретельністю вникли в усі обставини справи та винесли своє рішення, переконавшись у правді. Якщо ж хтось вимагатиме повторного розгляду своєї справи, то видається справедливим, аби Римський єпископ, отримавши таке прохання, послав від себе пресвітерів; нехай це буде на його (Римського єпископа) розсуд, які з посланих замість нього представників краще розглянуть справу, обговоривши її спільно з єпископами, та дійдуть доречніших висновків. Або ж, якщо визнає він достатнім попередній розгляд справи та рішення про цього єпископа: то нехай чинить так, як сам вважатиме за краще й найдоцільніше.

Те ж саме про пресвітерів та дияконів: «Якщо виявиться якийсь єпископ, схильний до гніву (що у такому чоловікові не повинно мати місця), та раптово бувши роздратованим на пресвітера чи диякона захоче відлучити когось із церкви, то тут слід запобігти, аби не була людина водночас осуджена та позбавлена спілкування». Всі єпископи сказали: всякий, кого позбавляють сану, нехай має право звернутися до єпископа своєї митрополії. Якщо ж єпископа митрополії немає на місці, то нехай звертається до сусіднього єпископа з проханням ретельно розглянути справу. Бо не пристало закривати слуху від того, хто просить. А той єпископ, що правдиво чи неправдиво відлучив підлеглого, має смиренно терпіти до кінця розгляду справи, доки вирок чи буде підтверджений, чи вимагатиме виправлення. Саме цими правилами керуємося ми в наших діяннях, аж доки не отримаємо правильних списків Нікейського собору. І якщо там дійсно є такі правила, що викладені в настанові, яку пропонують нам брати, послані від апостольської кафедри, і такий порядок зберігається у вас в Італії, то нас ніяким чином не слід змушувати прийняти те, про що ми і згадувати не бажаємо, але віруємо ми, що з ласки Господа Бога нашого, доки твоя святість стоїть на чолі Римської церкви, не будемо ми потерпати від цих зухвалих посягань; а ті правила, які ти сам, через дану тобі Всевишнім мудрість та справедливість, вважаєш гідним дотримання, дотримані будуть із братською любов’ю та без жодних нарікань з нашої сторони — хіба що тільки інше міститься у правилах Нікейського собора. Бо, хоча ми й переглянули чимало книг, однак у жодному з латинських списків правил Нікейського Собору не прочитали їх у такому вигляді, в якому вони подаються в настанові, звідти надісланій. Не маючи, однак, можливості знайти тут бодай один грецький примірник, ми навмисно потурбувалися, аби отримати такі зі Східних церков, де, як кажуть, ці самі постанови ще й тепер можна виявити в оригіналах. Тож умовляємо твою високість з доброї ласки і від себе написати до первосвященників тих країн, тобто, до єпископів Антиохійської, Олександрійської, Константинопольської та інших церков, якщо буде воля твоєї святості, аби звідти надіслали нам прийняті святими отцями у Нікеї правила. І саме тобі, з твоєї превелебності, личитиме зробити, з Божою допомогою, таку ласку всім Західним церквам. Бо хто сумнівається, що саме правдиві списки Нікейського собора, який відбувся у греків, виявляться однаковими, якщо зібрати їх з різних іменитих церков та звірити між собою? А поки цього не відбудеться, ми сповіщаємо, що до остаточного розв’язання питання будемо дотримуватися всього, про що йдеться у згаданій вище настанові, а саме: про апеляції єпископів до первосвященика Римської церкви та про вирішення справ між кліриками у єпископів своєї єпархії, і сподіваємося, що твоя превелебність, з ласки Божої, допоможе нам у цьому. Про інше, зроблене та затверджене на нашому Соборі, сповістять вашій святості з ласки вашої вищезгадані брати наші, співєпископ Фавстин, і пресвітери Филип і Аселл, оскільки несуть вони з собою всі діяння. І підписали: Господь наш нехай збереже нам тебе, улюблений брат, на довгі роки. Підписали також: Аліпій, Августин, Поссидій, Марин та інші єпископи.

Послання Африканського Собору до Келестина, папи Римського.

Улюбленому владиці і найчеснішому братові Келестину: Аврилій, Палатин, Антонін, Тут, Сервусдей, Терентій та інші, що були на спільному Карфагенському Соборі.

Як твоя святиня виявила вашу радість від прибуття Апіарія, листом, присланим через співпресвітера нашого Лева, подібно і ми бажали б, щоб з радістю послано було даного листа про його виправдання. Бо за істиною, і наша і ваша схильність була чужою недовірливості, і не допитливою була вона, попередньо схиляючись на його користь, начебто вже вислуханого, тоді як його ще належало запитувати. Отже, коли прибув до нас святійший брат і співєпископ наш Фавстин, ми скликали Собор, і думали, що він з Апіарієм посланий заради того, щоб як цей стараннями його відновлений був на пресвітерство, так і тепер зміг, його ж опікуванням, виправдатися від багатьох звинувачень, принесених на нього від жителів Фавракінських. Але велелюдний Собор наш знайшов настільки численні і настільки великі беззаконня Апіарія, що вони переважили діяння вищеназваного Фавстина, хоча то було більше протегування, ніж суд, і клопотання, більше притаманне екдику, аніж справедливість, дослідника достойна. Бо, по-перше, Фавстин сильно протистояв усьому Собору, наносячи йому різні образи, нібито захищаючи переваги Римської Церкви, і бажаючи, щоб прийнятий був нами до спілкування Апіарій, котрого твоя святиня прийняла до спілкування, повіривши його скарзі, якої він не міг довести; однак і це йому мало допомогло, про що ти краще дізнаєшся, прочитавши діяння Собору. Бо коли, впродовж трьох днів, із труднощами проводився суд, на якому ми зі скорботою вивчали різні на Апіарія звинувачення; тоді Бог, праведний Суддя, сильний та довготерпеливий, дуже скоро поклав край і розтягнення справи співєпископом нашим Фавстином, і виверти самого Апіарія, котрими він силився прикрити свої сороміцькі беззаконня. Недійсною зробилася прикра й огидна впертість, і безсоромна затятість, котрими Апіарій хотів загородити нечистоти стількох любострасних справ. Бо коли Господь наш утиснув його совість, і перед усіма людьми виявив утаємничене у серці, ніби уже осудженому самою огидністю злочинів; тоді у того, хто підступно відмагався, раптом виверглося зізнання у всіх, принесених на нього звинуваченнях, і він нарешті добровільно сам себе викрив у всіх, ледь імовірних сквернах, і таким чином, і саму надію нашу, якій ми ввіряли його, бажаючи, щоб він міг очистити себе від настільки ганебних плям, перетворив на сльози. Таку скорботу нашу він пом’якшив однією тільки і єдиною розрадою, тим, що і нас звільнив від тягаря безперервного ремствування, і для власних своїх ран, хоча невільно, і з боротьбою своєї совісти, приготував наприкінець лікування у своєму зізнанні. Отже, спочатку виконавши обов’язок належного вшанування, благаємо вас, пане брате, щоб ви на майбутнє не допускали до вашого слуху тих, що приходять звідси, та не дозволяли надалі приймати до спілкування відлучених нами: бо твоя високоповажність зручно знайде, що це саме визначено і Нікейським Собором. Бо якщо це так дотримуваним стосовно нижчих кліриків та мирян, наскільки більше бажає Собор, щоб цього дотримувано було стосовно єпископів. Отже ті, котрі у своїй єпархії відлучені від спілкування, нехай не будуть прийняті до спілкування твоєю святинею, з наміром, і як не подобає. Подібно і безсоромні втечі пресвітерів, і кліриків, що йдуть за ними, нехай віджене твоя святиня, як це і достойно тебе. Бо і не заборонено це для Африканської Церкви, ніяким визначенням отців, та й визначення Нікейського Собору, як кліриків нижчого ступеня, так і самих єпископів, явним чином, назад відсилають до власних їхніх митрополитів. Розумно і справедливо визнав він, що які б не виникли справи, вони повинні закінчені бути у своїх містах. Бо отці судили, що для жодної области не зменшується Благодать Святого Духа, через яку правда ієреями Христовими і бачиться розумно, і зберігається твердо, особливо, коли кожному, якщо з’явиться сумнів у справедивості рішення найближчих суддів, дозволено приступати до соборів своєї области, і навіть до Вселенського Собору. Хіба є хто-небудь, котрий повірив би, що Бог наш може одному тільки комусь вдихнути правоту суду, а незліченним ієреям, що зійшлися на Собор, відмовить у цьому? При тому, як буде твердим закордонний суд, перед який необхідні особи свідків представлені бути не можуть, чи через неміч, чи від тілесні будови, чи від старости, чи через багато інших перешкод? Про те, щоб деякі, нібито від ребра твоєї святині, були посиланими, ми не знаходимо визначення жодного Собору отців. Бо, що раніше від вас, через того ж співєпископа нашого Фавстина, прислано було нам, нібито із постанов Нікейського Собору, того ми ніяк не змогли знайти у найправдивіших списках того Собору, з оригіналів святих, які ми отримали від святійшого Кирила, нашого співєпископа Олександрійської Церкви, і від високошанованого Аттика, єпископа Константинопольського, і котрі, ще раніше цього, через пресвітера Інокентія та іподиякона Маркела, що принесли їх до нас, послані були від нас до Воніфатія блаженної пам’яті єпископа, вашого попередника. Отже не призволяйте, на прохання деяких, посилати сюда ваших кліриків дослідниками, і не попускайте цього, нехай не станемо ми такими, що вносять димну пихатість світу в Церкву Христову, яка тим, хто бажає бачити Бога, приносить світло простоти і дань смиренномудрости. Оскільки ж сліз достойний Апіарій, за непрощенні свої неподобства, навіть братом нашим Фавстином відлучений від церкви Христової, то ми залишаємося без побоювань, що його і надалі, при вправності та точності твоєї святині у збереженні братської любові, Африка зовсім не потерпить.

Підпис

Бог наш нехай береже на довгі часи вашу святиню, пане брате, що молиться за нас.

Правило Святого Помісного Собора Константинопольського

Визначаємо, що не подобає надалі підсудному єпископу виключеному бути із священного чину ні двома, ні навіть трьома єпископами, але за вироком великого Собору, і, якщо можливо, всіх єпископів тієї области, як і Апостольськими Правилами постановлено, нехай буде осудження достойного усунення справедливо розглянуто, через вирок багатьох, винесений у присутності підсудного.

(Ап. 1, 34, 37, 74; І Вс. 4; VII Вс. 3; Антиох. 14, 15, 19, 20, 23; Лаод. 12, 40; Сард. 4, 6; Карф. 8, 10, 11, 12, 13, 15, 18, 19, 49, 50, 59, 104, 107, 128, 129, 130, 132; Двокр. 13; Феофіла Ол-го 9).

Правила Святого Собору Константинопольського, що відбувся у храмі Святих апостолів, який називають Двократним

Правило 1

Створення монастирів(( За поясненням Зонари і Вальсамона, Двократним цей Собор називається через те, що два рази збирався для вирішення одних і тих же питань. Річ у тім, що постанови попереднього Собору, Отці не могли підписати, через безпорядки, котрі були влаштовані неправильно міркуючими. Тому, по встановлені порядку, було скликане друге засідання, і після відновлення попередніх міркувань, були складені та затверджені ці правила.)) — справа настільки важлива й похвальна, в давнину блаженними і преподобними отцями нашими благорозсудливо винайдена, бачиться нині погано влаштованою. Бо деякі, давши своїм маєткам та садибам ім’я монастиря, й обіцяючи присвятити їх Богу, записують себе власниками пожертвуваного. Вони хитромудро задумали присвятити Богу одну тільки назву: бо не соромляться присвоювати собі ту саму владу і після пожертвування, котру не заборонялося їм мати раніше. І таке керівництво домішалося до цієї справи, що на здивування та засмучення тих, що бачать, багато що із присвяченого Богу відкрито продається самими тими, що присвятили. І не тільки немає в них у тому розкаяння, як попускають собі володіння тим, що один раз уже присвятили Богу, але й іншим без страху його передають. Заради того святий Собор визначив: нехай не буде дозволено нікому створювати монастир без відання і волі єпископа, але з його відання і дозволу, та із звершенням належної молитви, як це здавна богоугодно законопокладено, монастир нехай створюється; все ж, що до нього належить, разом з ним самим нехай вноситься до книги, котра нехай зберігається у єпископському архіві. І пожертвувач без волі єпископа зовсім нехай не насмілюється самого себе або замість себе іншого поставити ігуменом. Бо якщо не може хто-небудь бути власником того, що подарував людині, то як може бути попущено кому-небудь викрадати володіння тим, що він присвячує і приносить Богу?

(IV Вс. 4, 8, 24; Трул. 49; VII Вс. 12, 13, 14, 17).

Правило 2

Деякі сприймають на себе тільки образ життя чернечого, не задля того, щоб у чистоті послужити Богу, але заради того, щоб від шанованого одягу сприйняти славу благочестя, і тим знайти безперешкодну насолоду своїми задоволеннями. Відкинувши тільки своє волосся, вони залишаються у своїх домах, не виконуючи ніякого чернечого правила чи статуту. Заради цього святий Собор визначив: зовсім нікого не сподобляти чернечого образу, без присутности при цьому особи, яка повинна прийняти його до себе в послух, і мати над ним керівництво і сприйняти опіку про душевне його спасіння. Цей нехай буде боголюбивим чоловіком, керівником обителі, й здатним спасти душу новоприведену до Христа. Якщо ж знайдеться хтось, що постригатиме когось не у присутности ігумена, котрий повинен прийняти його у послух, такий нехай буде підданий виключенню зі свого чину, як такий, що не підкоряється правилам, і руйнує чернече благочиння; а неправильно і безчинно пострижений нехай передасться на послух у монастир, у який визначить місцевий єпископ. Бо нерозсудливі та гріховні постриги і чернечий образ піддали зневаженню, і дали підстави для хуління імені Христового.

(IV Вс. 4, 24; Трул. 40-49, 85; VII Вс. 17-21; Гангр. 3; Карф. 63; Двокр. 3-7).

Правило 3

Розмірковано виправити і цей неблагоустрій, допущений і, що іще гірше, через недогляд та недбальство розповсюджуване. Якщо якийсь намісник монастиря, підлеглих собі ченців, які втікають, з великою старанністю не буде шукати або, знайшовши, не поверне, й не потрудиться пристойними і хворобі відповідними ліками відновити і укріпити відпалого, такого святий Собор визначив піддавати відлученню від таїнств. Бо якщо той, хто має під наглядом безсловесних тварин, занедбавши стадо, не залишається без покарання, то той, хто прийняв пастирське керівництво над паствою Христовою, і своїми недбальством та лінощами марнує їхнє спасіння, як може не піддатися покаранню за свою зухвалість? Чернець же, якого закликають повернутися, якщо не підкориться, нехай буде відлучений єпископом.

(IV Вс. 4; Трул. 46; VII Вс. 21; Карф. 8; Двокр. 2, 4),

Правило 4

Різноманітно докладав зусилля лукавий привести до зневаження шанований чернечий образ, і знайшов для цього велику допомогу в єресі, що раніше була. Бо єрессю пригноблювані ченці, залишаючи свої обителі, переселялися до інших, а деякі і в житла мирських людей. Але що робили вони заради благочестя, і що через це робило їх достойними ублажання, те перетворюючись на безрозсудний звичай, робить їх достойними насмішок. Бо ще й нині, коли благочестя поширилося вже повсюди, і церква звільнилася від спокус, відходять деякі зі своїх монастирів, і ніби якийсь нестримний потік, туди і сюди відхиляючись та переливаючись, наповнюють обителі багатьма неблагопристойностями, вносять із собою великий безлад, і благоліпність послуху розладнують і нищать. Перепиняючи їхні непостійні та непокірливі прагнення, святий Собор визначив: якщо якийсь чернець, втікши зі свого монастиря, та перескочив до іншого монастиря, або поселиться у мирське житло; такий, як і той, що прийняв його, нехай буде відлучений від спілкування церковного, аж доки втікач не повернеться до обителі, з якої злочинно втік. Втім, якщо єпископ деяких із ченців, про благочесне і правдиву життя яких свідчать, захоче перевести до іншого монастиря, заради благоустрою обителі, або розміркує за благо послати і в мирський дім, заради спасіння тих, що живуть у ньому, або заблаговолить послати в інше якесь місце, через це не стають винними, ані ці ченці, ані ті, що приймають їх.

(IV Вс. 4, 23; Трул. 23, 41; VII Вс. 13, 21; Карф. 80; Двокр. 2, 3, 6).

Правило 5

Вважаємо, що відречення від світу, без обмірковування та випробовування, багато шкодять чернечому благочинню. Бо деякі необдумано вводять себе у чернече життя і, зневаживши суворість і працю подвижництва, знову для погибелі повертаються до плотоугодного та сластолюбного життя. Заради того святий Собор визначив: нікого не сподобляти чернечого образу раніше, ніж коли трирічний термін, наданий їм для випробування, явить їх здатними і достойними такого життя, і це наказав Собор всіляко зберігати, хіба що станеться якась важка хвороба, що змусить скоротити час випробування, або коли хтось буде благоговійною людиною, і в мирському одязі проводитиме чернече життя. Бо для такого чоловіка для досконалого випробування достатнім буде і шестимісячний термін. Якщо ж хтось вчинить усупереч цьому, то ігумену, після позбавлення ігуменства, стан послуху нехай послужить покаранням за відступлення від порядку; той, хто вступив у чернецтво, нехай передасться до іншого монастиря, в якому суворо дотримуються чернечого статуту.

(Трул. 40; Карф. 126; Вас. Вел. 18; Двокр. 2).

Правило 6

Ченці не повинні мати нічого власного, але усе, що належить їм, нехай залишається за монастирем. Бо блаженний Лука про тих, що вірують у Христа, і являють собою образ чернечого спільного життя, говорить: «і ніхто нічого із майна свого не називав своїм, а все у них було спільне» (Діян. 4, 32). Тому тим, хто бажає чернечого життя, надається свобода заповісти про своє майно раніше, й передавати його яким захочуть особам, тобто, яким не забороняє закон. Бо після вступу в чернецтво, монастир має владу над усім їхнім майном, і їм не надано уже права ні розпоряджатися нічим власним ні заповідати. Якщо ж виявиться хтось, що привласнює собі якесь майно, не передавши його монастирю, і поневолений пристрастю користолюбства, у такого ігумен, чи єпископ, нехай візьме це надбання, й, у присутності багатьох продавши, нехай роздасть бідним та нужденним. А того хто поклав у серці своєму, подібно до того давнього Ананії, втаїти це надбання, святий Собор визначив врозумити пристойною єпитимією. Зрозумілим же є, що постановлені святим Собором правила про ченців, праведним визнав він дотримуватися і стосовно жінок — черниць.

(Ап. 40; IV Вс. 22; Трул. 35; VII Вс. 19; Антиох. 24; Карф. 22, 26, 81; Двокр. 4).

Правило 7

Бачимо, багато єпископій у занепаді, й у небезпеці повного запустіння від того, що предстоятелі їх необхідну для них опіку і старанність направляють на створення нових монастирів, і виснажуючи єпископії, і хитрістю привласнюючи прибутки, дбають про прирощування монастирів. Заради того святий Собор визначив: нехай не буде дозволено жодному з єпископів створювати особливого для себе монастиря, на спустошення своєї єпископії. Якщо ж виявиться хтось, що зухвало вчинив це, такий нехай піддасться пристойній єпітимії, а його нова будова, як така, що не отримала правильного початку для того, щоби бути монастирем, нехай зарахується до єпископії, як її власність. Бо те, що прокралося, всупереч закону та порядку, не може присвоїти собі переваги справ, зроблених згідно із правилами.

(Ап. 38; IV Вс. 26; VII Вс. 11, 12; Анкир. 15; Гангр. 7; Антиох. 24, 25; Карф. 26, 33; Феофіла Ол-го 10, Кирила Ол-го 2).

Правило 8

Божественне і священне правило святих апостолів визнає тих, що оскоплюють самих себе, самогубцями, і, якщо є священниками, виключає, якщо ж не є, забороняє їм вступ у священство. Звідси стає зрозумілим, що, коли той, хто оскопив сам себе є самогубцем, то той, хто оскопив іншого, без сумніву є вбивцею. Можно правильно сказати, що такий ображає і саме творіння. Заради того святий Собор визначив: якщо якийсь єпископ, чи пресвітер, чи диякон, викритий буде, що оскопив кого-небудь чи власноручно, або через наказ, такий нехай буде підданий виключенню зі свого чину; якщо ж мирянин, нехай відлучиться від спілкування церковного, хіба що виникла хвороба примусить до оскоплення хворого. Бо як перше правило Нікейського Собору, тих, що були піддані відсіченню членів через хворобу, не карає заради їхньої хвороби, так і ми ні священників, які наказують хворим оскоплятися, не осуджуємо, ні мирян, що власноручно роблять оскоплення, не звинувачуємо, оскільки визнаємо це лікуванням від хвороби, а не зло умислом проти творіння, чи осудженням творчої дії.

(Ап. 22, 23, 24; І Вс. 1).

Правило 9

Апостольське і божественне правило піддає виключенню священників, що насмілюються бити вірних які згрішили, чи невірним нанесли образу. Ті, що хитрістю догоджають своєму гніву, і перекручують апостольські постанови, розуміють це тільки про тих, що б’ють власноручно, хоча дане правило нічого такого не означає, і правильний сенс так розуміти не допускає. Бо за істиною було б нерозсудливо й дуже погрішно, якби той, хто наніс власноручним биттям три або чотири удари, піддаваним був виключенню, а між тим, той, хто має свободу бити через наказ, і поширив катування до жорстокости і до смерти, залишався б непокараним. Отже, оскільки даним правилом визначається покарання за биття взагалі, то і ми згідно визначаємо. Подобає бо священику Божому врозумляти недоброзвичайного настановами й умовляннями, часом же і церковними єпитиміями, а не накидатися на тіла людські із бичами й ударами. Якщо ж деякі будуть абсолютно непокірними, і врозумленню через єпітимію неслухняними, таких ніхто не забороняє врозумляти переданням суду місцевих цивільних керівників. Оскільки п’ятим правилом Антиохійського Собору постановлено: тих, що влаштовують у Церкві заколоти та крамоли навертати до порядку зовнішньою владою.

(Ап. 27; Антиох. 5)

Правило 10

Ті, котрі явно віддалися своїм пристрастям не тільки не жахаються покарання, визначеного священними правилами, але насмілилися навіть насміхатися над ними. Бо вони перекручують їх, і, заради пристрастної своєї волі, спотворюють їх зміст, щоб, через надлишок пристрастного спокушення, як сказано Григорієм Богословом, зло здавалося у них не тільки не осуджуваним, але навіть божественим. Апостольське правило каже: посуд золотий, або срібний освячений, або завісу, ніхто вже нехай не візьме для власного вжитку, бо це беззаконня є. Якщо ж хтось викритий буде у цьому, такий нехай покарається відлученням. Це правило викладаючи на своє виправдання у беззаконнях, вони кажуть, що не слід судити достойними виключення тих, які високошановане облачення святої Трапези перетворюють на власний хітон, чи на якийсь інший одяг, і навіть тих, які святу чашу, (нечестя!) або священний дискос, чи подібне до цього, використовують на власну потребу, чи оскверняють. Бо, кажуть вони, правило справедливим визнає тих, що впадають у цей злочин, піддавати відлученню, а не виключенню. Але хто може знести таке велике кощунство та нечестя? Бо правило піддає відлученню тих, що беруть освячене тільки для вжитку, а не повністю привласнюють, а вони і викрадачів Святого Святих, і святотатців звільняють від виключення, також тих, що оскверняють високошановані дискоси чи святі чаші, вживанням для звичайних трапез на свій розсуд, визнають такими, що не підлягають виключенню, тоді як це є явним оскверненням, і очевидно, що ті, хто робить це, підлягають не тільки виключенню, але і провині крайнього нечестя. Заради того святий Собор визначив: ті, котрі святу чашу, чи дискос, чи ложицю, чи високошановане облачення трапези, чи так називаємий воздух, чи який би то не було з наявних у вівтарі священних і святих сосудів чи одягу, привласнять для власної користи, чи обернуть на використання не священне, нехай піддадуться повному виключенню зі свого чину. Бо одне із цих є оскверненням святині, а друге святотатством. А тих, що беруть для себе або для інших, для не священного вжитку, посуд або одяг, що поза вівтарем використовується, і правило відлучає, і ми всі разом відлучаємо; тих же, котрі повністю викрадають ці речі, піддаємо осудженню святотатців.

(Ап. 25, 38, 72, 73; Антиох. 25; Григорія Ниськ. 8; Кирила Ол-го 2).

Правило 11

Пресвітерів, чи дияконів, що приймають на себе мирські керівні посади або опікування, або у домах мирських керівних осіб звання управителів, божественні і священні правила піддають виключенню. Так само і ми, підтверджуючи і про інших, належних до кліру, визначаємо: якщо хтось із них вступить на мирські керівні посади, чи у домах керівних осіб, або у передмістях прийме на себе звання управителя, такий нехай виженеться із свого ступеня. Бо, за сказаним самим Христом істинним нашим Богом, і правдивим Його словом: «Ніхто не може двом господарям служити» (Мф. 6, 24).

(Ап. 6, 20, 81, 83; IV Вс. З, 7; VII Вс. 10; Карф. 16).

Правило 12

Святий і Вселенський шостий Собор піддає виключенню тих із кліру, котрі, без дозволу єпископа, звершують літургію, чи хрестять у молитовних каплицях, які знаходяться всередині (приватних) будинків: згідно із цим і ми визначаємо. Бо тоді, коли свята Церква, право править слово істини, і його всім подає і захищає, і дотримується чесности життя і навчає йому, непристойно і злочинно було б попустити тим, що живуть у безвладді й у безкарності проникати у будинки та руйнувати благочиння церкви, й наповнювати її великими смутами та спокусами. Заради того даний священний і богодієвий Собор, згідно зі святим Вселенським шостим Собором, визначив: нехай будуть призначувані звершителі літургій у молитовних каплицях, що у домах знаходяться, зрозумілим же є, що призначення це дається їм від єпископа того міста. Якщо ж хтось окрім цих, без дозволу єпископа проникаючи у доми, насмілиться торкнутися звершення літургії, такий нехай буде виключений, а ті, що були із ним у спілкуванні, нехай будуть піддані відлученню.

(Ап. 31; IV Вс. 18, 31; Трул. 31, 34, 59; VII Вс. 7, 10; Гангр. 6; Антиох. 5; Лаод. 58).

Правило 13

Вселукавий, посіявши в Церкві Христовій насіння єретичного куколю, і бачачи, як він посікається на корені мечем Духа, вступивши на інший шлях злих підступів, заміряється безумством розкольників розсікати Тіло Христове; але і цей його підступ повністю упереджуючи, святий Собор нині визначив: якщо якийсь пресвітер чи диякон, через якісь обвинувачення, підозрюючи свого єпископа, раніше соборного дослідження і розгляду, і цілковитого осудження його, насмілиться відступити від спілкування з ним, і не буде підносити його ім’я у священних молитвах на літургіях, за церковним переданням, такий нехай буде підданий відлученню, і нехай позбудеться всякої священичої чести. Бо поставлений у чин пресвітера, що привласнює собі суд, митрополитам наданий, і раніше суду, сам по собі осуджувати свого отця і єпископа зважується, не достойний ні чести, ні найменування пресвітера. Послідовники ж таких, якщо вони із священства, також нехай будуть позбавлені своєї чести, якщо це ченці або миряни, нехай зовсім відлучаться від Церкви, доки не відкинуть спілкування з розкольниками, і не повернуться до свого єпископа.

(Ап. 31; II Вс. 6; III Вс. 3; IV Вс. 18; Трул. 31, 34; Гангр. 6; Сард. 14; Антиох. 5, Карф. 10, 11; Двокр. 14, 15).

Правило 14

Якщо якийсь єпископ, висуваючи за підставу провину свого митрополита, раніше соборного розгляду, відступить від спілкування з ним, і не буде підносити ім’я його, за звичаєм, у божественному тайнодійстві: про такого святий Собор визначив: нехай буде виключений, якщо тільки буде викритий, що відступив від свого митрополита, й учинив розкол. Бо кожен повинен знати свою міру: і ні пресвітер нехай не зневажає свого єпископа, ані єпископ — свого митрополита.

(Ап. 31; II Вс. 6; III Вс. 3; IV Вс. 18; Трул. 31, 34; Гангр. 6; Сард. 14; Антиох. 5; Карф. 10,11, 62; Двокр. 13, 15).

Правило 15

Що визначено про пресвітерів і єпископів, і митрополитів, те саме, ще більшою мірою, личить патріархам. Тому, якщо якийсь пресвітер, чи єпископ, чи митрополит, насмілиться відступити від спілкування зі своїм патріархом, і не буде підносити його ім’я, за визначеним і встановленим чином, у божественному тайнодійстві, але раніше соборного проголошення і повного його осудження, вчинить розкол, такому Собор визначив бути повністю чужим усякого священства, якщо тільки викритий буде в цім беззаконні. Однак це визначено і затверджено про тих, котрі, під приводом якихось звинувачень, відступають від своїх предстоятелів, і чинять розколи, і роздирають єдність Церкви. Бо ті, що відділяються від спілкування з предстоятелем, заради якоїсь єресі, осудженої святими соборами чи отцями, коли, тобто, він проповідує єресь привселюдно, і вчить цього в церкві відкрито, такі, якщо і відгородять себе від спілкування із названим єпископом, раніше соборного розгляду, не тільки не підлягають визначеній правилами єпітимії, але й достойні чести, належної православним. Бо вони осудили не єпископів, а лжеєпископів і лжевчителів, і не розколом розірвали єдність Церкви, але намагалися охоронити Церкву від розколів та розділень.

(Ап. 31; II Вс. 6; III Вс. 3; IV Вс. 18; Трул. 31, 34; Гангр. 6; Сард. 14; Антиох. 5; Карф. 10, 11, 62; Двокр. 13, 14).

Правило 16

Через те, що у Церкві Божій трапляються чвари та заколоти, необхідно визначити і це: зовсім нехай не поставляється єпископ до тієї церкви, предстоятель якої ще живий, і перебуває у своєму достоїнстві, хіба що сам добровільно відречеться від єпископства. Бо належить спочатку довести до кінця законне розслідування провини, за яку він повинен бути усунутий від єпископства, і тоді вже, після його виключення, звести на єпископство іншого, замість нього. Якщо ж хтось із єпископів, перебуваючи у своєму достоїнстві, не хоче зректися, і пасти свій народ не бажає, але, покинувши свою єпископію, більше шести місяців залишається в іншому місці, не будучи утримуваним ні царським повелінням, ані виконанням доручень свого патріарха, ні бувши одержимим важкою хворобою, що робить його зовсім нерухомим, такий, жодною з наведених причин не утримуваний, але покинув свою єпископію, і в іншому місці більше шестимісячного терміну перебуває, нехай буде повністю чужим єпископській честі й достоїнства. Бо, хто не піклується про довірену йому паству, і в іншому місці більше шести місяців заскнів, святий Собор визначив повністю бути чужим і архиєрейству, на котре поставлений, щоб пасти, і на його єпископію зводити іншого замість нього.

(ПІ Вс. 9; Антиох. 17; Сард. 12; Карф. 71; Петра Ол-го 10; Кирила Ол-го 3).

Правило 17

Докладаючи опіку про дотримання в усьому церковного благочиння, ми визнали за необхідне визначити і це: щоб надалі ніхто з мирян, або ченців, не був зненацька зведеним на висоту єпископства, але щоб кожен, після випробування спочатку на церковних ступенях, сприймав рукопокладення на єпископство. Бо хоча дотепер деякі з ченців, або мирян, за вимогою крайньої потреби, і були швидко удостоєні єпископської гідності, і перевершили інших у чеснотах, і піднесли доручені їм церкви, однак, не ставлячи того, що рідко буває в закон Церкви, визначаємо, віднині цьому уже не бути, але той, кого правильно рукопокладають, нехай пройде через усі ступені священства, виконуючи у кожній визначений законом час.

(Ап. 80; VII Вс. 2; Неокес. 12; Лаод. 3, 12; Сард. 10, Кирила Ол-го 4)

Правила Святого Собору, що відбувся у храмі Премудрости Слова Божого (Софії).

Правило 1

Святий і Вселенський Собор визначив: якщо якісь з італійських кліриків, чи мирян, або із єпископів, що проживають у Асії, чи в Європі, чи в Лівії, зазнали або кайданів відлучення від таїнств, або виключення зі свого чину, чи анафеми від святійшого папи Іоана, ті нехай будуть і від святійшого Фотія, патріарха Константинопольського, піддані тому ж ступеню церковного покарання, тобто, нехай будуть або виключені, або піддані анафемі, або відлучені. І яких кліриків, чи мирян, чи архиєрейського або ієрейського чину, Фотій, святійший патріарх наш, у якій би то не було області, піддасть відлученню, чи виключенню, чи прокляттю, щодо тих і святійший папа Іоан, і з ним свята Божа Римська Церква нехай визнає, що під тим самим осудженням єпітимії знаходяться. Притому у перевагах, належних святійшому престолу Римської Церкви і її предстоятелю, зовсім нехай не буде ніяких нововведень, ні тепер, ні надалі.

(Ап. 12, 13, 32; І Вс. 6; II Вс. 3; IV Вс. 28; Трул. 36; Антиох. 6; Сард. 14; Карф. 11, 29).

Правило 2

Хоча донині деякі архиєреї, що зійшли у чернечий образ, намагалися перебувати у високому служінні архиєрейства, і такі дії залишені були без уваги, але цей святий і Вселенський Собор, обмежуючи такий недогляд, і навертаючи цю поза порядком допущену дію до церковних уставів, визначив: якщо якийсь єпископ, чи інший хтось архиєрейського сану, захоче зійти до чернечого життя, і стати на місце покаяння, такий надалі вже нехай не намагається повернути собі архиєрейське достоїнство. Бо обітниці чернечі містять у собі обов’язок покірности й учнівства, а не учительства, або керівництва — вони дають обіцянку не інших пасти, але бути пасомими. Заради того, як вище сказано, постановляємо: нехай ніхто з тих, що знаходяться у стані архиєреїв та пастирів, не зводить сам себе на місце пасомих і покаянників. Якщо ж хтось насмілиться вчинити це, після проголошення та оприлюднення прийнятого нині визначення, такий, сам себе усунувши від архиєрейського місця, нехай не повертається до попереднього достоїнства, котре самою справою відкинув.

(IV Вс. 4; Трул. 43; Двокр. 5).

Правило 3

Якщо хтось із мирян, піднісшись та зневаживши повеління Божі і царські, та учинивши наругу над достойними благоговіння церковними уставами і законами, насмілиться бити, або кинути у в’язницю єпископа, або без провини, або під вигаданими провинами, такого піддати анафемі.

(Ап. 55; IV Вс. 18; Трул. 34).

Правила Святих Отців

Послання канонічне, святого отця нашого Діонисія, архиєпископа Олександрійського і сповідника, до єпископа Василіда.

Правило 1

У посланні до мене, найвірніший і найосвіченіший сину мій, ти запитував мене, у яку годину слід припиняти піст перед днем Пасхи? Бо деякі браття ствержують, як ти говориш, що потрібно це робити при співі першого півня, а інші, що треба з вечора. Ті браття, що знаходяться у Римі, як кажуть, очікують півня; а про тих, що знаходяться тут, ти сказав, що раніше припиняють піст. Ти вимагаєш визначити точний час, і чітко визначену годину, але це і незручно, і небезпечно. Бо що після часу Воскресіння Господа нашого належить починати святкування і веселощі, а до того постом смиряти душі, це всі злагоджено визнають. Але у твоєму посланні до мене ти довів цілком розумно, і згідно з розумінням божественних Євангелій, що у них не вказується нічого певного про час воскресіння. Бо євангелісти по-різному описали тих, що приходили до гробу в різний час, і говорили, що усі вони знайшли Господа уже воскреслим. «Після ж суботнього вечора» (Мф. 28, 1), як каже Матфей, «вранці, коли було ще темно» (Ін. 20, 1), як пише Іоан; «дуже рано» (Лк. 24, 1), як Лука; «і дуже рано…як сходило сонце» (Мк. 16, 2), як каже Марк. Але коли воскрес, цього ясно жоден не показав. Безсумнівним же є те, що після суботнього вечора, на світанку дня першого після суботи, ті, що прийшли до гробу, вже не знайшли Господа, що лежав у ньому. І нехай не уявляємо, що євангелісти суперечать або протирічать один одному. Але якщо й уявиться, що є у них якісь неузгодженості про запитуване: адже усі згодні, що у ту ніч зійшло світло світові, Господь наш, по-різному кажуть (лише) про час, то ми маємо постаратися зважено і правдиво узгодити сказане. Сказане Матфеєм читається так: «Після ж суботнього вечора, на світанку першого дня після суботи, прийшла Марія Магдалина та інша Марія подивитися на гріб. І ось стався великий землетрус, бо ангел Господній, який зійшов з неба, приступивши, відвалив камінь від дверей гробу і сів на ньому. Вигляд його був як блискавка, і одежа його біла, як сніг. Зі страху перед ним ті, що стерегли, затремтіли і стали як мертві; Ангел же, звернувшись до жінок, сказав: не бійтеся, бо знаю, що ви шукаєте Ісуса розіп’ятого. Його нема тут — Він воскрес, як сказав. Підійдіть, погляньте на місце, де лежав Господь» (Мф. 28, 1-6). Деякі думають, що вислів, «після», за загальним вживанням слова, означає вечір суботи; але ті, що міркують уважніше кажуть, що треба розуміти не так, а глибоку ніч; Бо «після» означає уповільнення і тривалий час. І для визначення, що говорить про ніч, а не про вечір, додає: «на світанку першого дня після суботи». І прийшли, ще не несучи пахощі, як говорили інші євангелісти, але бачити гріб, і знайшли землетрус, що стався, й ангела, що сидів на камені, і почули від нього: «Його нема тут — Він воскрес». Подібно Іоан каже: «У перший же день після суботи Марія Магдалина приходить до гробу вранці, коли було ще темно, і бачить, що камінь відвалений від гробу» (Ін. 20, 1); отже, за цим євангелістом, ще у темряві вона вийшла до гробу. Лука ж каже: «вони наготували пахощі та миро і в суботу нічого не робили, за заповіддю. Першого ж дня після суботи, дуже рано, несучи наготовані пахощі, вони прийшли до гробу, і разом із ними деякі інші. Знайшли ж, що камінь був відвалений від гробу» (Лк. 23, 56, 24, 1-2). «Дуже рано» означати може перше світло вранішньої зорі першого дня седмиці. Бо вже повністю минула субота, з усією після неї ніччю, і починався другий день, коли прийшли ті, що принесли пахощі та миро. Звідси зрозуміло, що Господь воскрес задовго перед цим. За цим іде і Марк, кажучи: «купили пахощі, щоб піти помазати Ісуса. І дуже рано, в перший день після суботи, прийшли до гробу, як сходило сонце» (Мк. 16, 1-2). І цей сказав: «дуже рано , що однозначно із виразом „на світанку«, і додав, „як сходило сонце«». Зрозуміло, що вихід та дорога їхня почалася надзвичайно рано, ще до світанку; у ходьбі ж та уповільнені біля гробу провели вони час до сходу сонця. І тоді юнак у білих ризах сказав їм: «Він воскрес — Його нема тут» (Мк. 16, 6). Вирішивши, що питання вимагає точного визначення, у яку годину, чи у половину години, чи у чверть години належить починати веселощі щодо воскресіння Господа нашого з мертвих, ми відповідаємо. Тих, що надмірно поспішають і раніше півночі, хоч і не задовго, припиняють піст, не схвалюємо як слабкодухих та невитриманих, які припиняють те, що іще не закінчено. Бо, як каже мудра людина, у житті є немаловажним і те, коли і зовсім мало не вистачає. А тих, що бажають бути останніми у припинені посту і продовжують до найдальшої межі, і терплять до четвертої сторожі, в яку Спаситель наш, ходячи по морю, явився тим, що плавали, схвалюємо як мужніх та працелюбних. Не осуджуємо ж сильно тих, котрі, за особливим своїм спонуканням, чи за своєю можливістю, між тим та іншим часом припиняють поститися. Бо і шість пісних днів не усі рівно та однаково проводять: але одні, перебуваючи без їжі, проводять усі ці дні, інші — ж два, деякі — три, деякі — чотири, а деякі — й жодного. Тим, що потрудилися у проведенні усіх днів зовсім без їжі, а потім втомилися, і мало не втрачають усі сили, простимо вкусити раніше. Якщо ж деякі, що не тільки не проводили днів без їжі, але й не постилися, або навіть розкошували у чотири попередні дні, потім же, дійшовши до двох останніх днів, і тільки ці останні дні, п’ятницю та суботу, провівши без їжі, думають, що цим щось велике та світле вчинили, коли пробудуть у пості до світанку, не думаю, щоб такі звершили подвиг, рівний до тих, котрі більшу кількість днів потрудилися у пощенні. Це, за моїм розумінням, написав я, даючи пораду.

(Ап. 66; Трул. 89).

Правило 2

Про жінок, котрі знаходяться в очищенні, чи дозволяється їм у такому стані входити у дім Божий, вважаю що зайве і запитувати. Бо не думаю, щоб вони, якщо є побожні й благочестиві, перебуваючи у такому стані, насмілилися б чи приступити до святої Трапези, чи торкнутися Тіла і Крови Христових. Бо і жінка, котра мала дванадцятирічну кровотечу, заради зцілення, доторкнулася не до Нього, але тільки до краю одягу. Молитися, в якому б хто не був стані, і як би не був настроєний, поминати Господа і просити допомоги не забороняється. Але приступати до того, що є Святе Святих, нехай буде заборонено не цілком чистому душею і тілом.

(Трул. 69; Лаод. 19, 44; Тимофія Ол-го 6, 7).

Правило 3

Ті, що вступили у шлюб, самі для себе повинні бути головними суддями. Бо вони чули Павла, який написав, що належить утримуватися одне від одного, за згодою, до певного часу, і потім знову будьте разом (Див.: 1 Кор. 7, 5).

(Трул. 13; Карф. 3, 4, 25; Тимофія Ол-го 5, 13).

Правило 4

Ті, з якими стався мимовільний нічний витік, також нехай послухаються своєї совісти, і нехай випробовують самі себе, чи знаходяться від цього у сумніві; подібно як і про їжу говорить апостол: «А хто вагається, то, коли їсть, осуджується» (Рим. 14, 23). І в цьому випадку всякий, хто приступає до Бога, нехай має благу совість та благу сміливість, за власним міркуванням.

Це запитання ти, улюблений, як той, що шанує нас (бо без сумніву, не як той, що не знає), запропонував нам, настроюючи нас бути єдинодумними та єдинодушними з тобою, як ми і є. Тільки не так, як учитель, але так, як пристойно нам співбесідувати один із одним, з усілякою простотою, вилучивши із моєї думки щось середнє. Розміркуй про це, найблагорозсудливіший сину мій, і напиши мені, якщо щось уявиться тобі справедливішим та кращим, або ж, якщо розміркуєш щоб було так. Бажаю тобі, улюблений сину мій, бути здоровим та у мирі служити Господу.

(Афанасія Вел. 1; Тимофія Ол-го 12).

Канонічне послання святого Григорія, архиєпископа неокесарійського, чудотворця.

Правило 1 (1 — 2)(( У різних канонічних збірниках, правила святого Григорія чудотворця розподіляються по різному.))

1.  Не обтяжує нас їжа, священнійший папо(( Послання написано до Архієпископа Олександрійського, котрий за давнім звичаєм називається папою.)), хоча і їли полонені запропоноване їм від тих, що володіють ними, особливо, коли усі одностайно говорять, що варвари, які напали на наші країни, не приносили жертв ідолам. Апостол же каже: «їжа для черева, і черево для їжі; але Бог знищить і те і друге» (1 Кор. 6, 13). І Спаситель, який усяку їжу очищає, сказав: «Не те, що входить в уста, оскверняє людину, а те, що виходить з уст» (Мф. 15, 11).

2. Не тяжко і те, що полонені жінки розтлені варварами, які вчинили наругу над їхніми тілами. Але якщо і раніше безсоромним було життя декотрих із них, що ходили шляхами блудодійними, за словом Писання, то є явним, що любодійний стан її підозрілий і під час полону, і таких не скоро слід допускати до спілкування у молитвах. Коли ж якась, котра жила у цілковитій цнотливості, й показала попереднє життя своє чистим і позбавленим усякої підозри, нині була піддана нарузі, через насильство і примус, то на цей випадок маємо у книзі Второзаконня приклад дівчини, котру чоловік знайшов у полі і, зґвалтувавши, переспав із нею; дівчині, каже закон, нічого не робіть, бо на ній нема гріха смертного; це те саме, якби хтось повстав на ближнього свого й убив душу його, така ця справа: хоча дівчина кричала, але нікому було врятувати її (Див: Втор. 22, 26-27). Такі й ті випадки.

(Ап. 62, 67; І Вс. 11; IV Вс. 27; Анкир. 4, 5; Петра Ол-го 14; Вас. Вел. 49).

Правило 2 (3)

Але тяжкою справою є лихварство, і неможливо в одному послані запропонувати божествені писання, в яких не тільки грабіжництво, але і взагалі любов до збагачення та привласнення чужого, заради мерзенного прибутку, оголошується як справа огидна і страшна, й усякий винний у цьому підлягає відчуженню від Церкви Божої. А те, що під час навали варварів, серед таких утисків і такого плачу, деякі насмілилися цей час, який погрожував усім погибеллю, вважати для себе часом користи, це властиво людям нечестивим і богоненависним, дійшовших до крайнього ступеня огидности. Тому справедливим визнається всіх таких відлучити від Церкви, щоб не зійшов гнів на увесь народ, і найперше на самих предстоятелів, які не карають за це. Боюся, бо як каже Писання: «невже Ти погубиш праведного з нечестивим?» (Бут. 18, 23). Бо Писання каже: «Нехай ніхто не зваблює вас марними словами, бо за це приходить гнів Божий на синів непокірних; отже не будьте їхніми спільниками. Ви були колись темрявою, а тепер — світло в Господі: робіть, як діти світла, бо плід Духа є у всякій доброті, праведності та істині. Випробовуйте, що є угодне Богові, і не беріть участи в неплідних ділах темряви, але викривайте. Бо про те, що вони роблять таємно, соромно і говорити. Все ж те, що викривається, стає явним від світла, бо все, що стає явним, є світло» (Еф. 5, 6-13); так каже апостол. Якщо ж деякі, несучи покарання за попереднє користолюбство, яке було у мирний час, знову у самий час гніву повертаються до цього, маючи вигоду від пролитої крови та загибелі втікачів або убитих полонених, то чого іншого можна чекати, хіба що того, що ті, хто подвизається за користолюбство зберуть гнів і собі самим і всьому народові.

(Карф. 5; Григорія Ниськ. 6).

Правило 3 (4)

Чи не це Ахан від синів Зари (Нав. 7) гріхом згрішив, узявши від заклятого, і прийшов гнів на увесь народ Ізраїлів: він один тільки згрішив, але не один помер у гріху своєму. І нам у даний час належить заклятою вважати усяку корисливість, не нашу, а чужу. Бо як Ахан той узяв зі здобичі, так і ці нині беруть зі здобичі; але той узяв ворогове, а ці нині братським користаються. Згубна користь.

(Ап. 72; Двокр. 10; Вас. Вел. 61; Григорія Ниськ. 6, 8).

Правило 4 (5)

Ніхто нехай не обманює себе тим, що знайшов що-небудь: бо не дозволяється користатися і знайденим. Второзаконня говорить: «Коли побачиш вола брата твого або вівцю його заблукалих, не залишай їх, але поверни їх братові твоєму; якщо ж не близько буде від тебе брат твій, або ти не знаєш його, то забери їх у дім свій, і нехай вони будуть у тебе, доки брат твій не буде шукати їх, і тоді поверни йому їх; так чини із ослом його, так чини з одягом його, так чини з усякою загубленою річчю брата твого, яка буде ним загублена і яку ти знайдеш; не можно тобі ухилятися від цього.» (Втор. 22, 1-3); так каже Второзаконня. У книзі ж Вихід, не тільки про знайдену ким-небудь власність брата, але і ворога, сказано, що слід повернути її у дім господаря її. (Див. Вих. 23, 4-5). Якщо ж не дозволено у світі користатися від недбайливого, що розкошує та про свою власність не дбає брата чи ворога, то наскільки більше — від тих, що страждають, утікають від ворогів, і через крайню потребу залишають власність.

(Григорія Ниськ. 6).

Правило 5 (6)

Інші ж обманюють себе, утримуючи знайдену чужу власність, замість своєї втраченої. Таким чином, оскільки воради і готфи чинили з ними вороже, то вони для інших зробилися ворадами та готфами. Заради цього послали ми до вас брата і співстарця Єфросина, щоб він, за прикладом тамтешнього способу дій, і там завів подібний, від кого належить приймати звинувачення, а кого слід відлучати від молитви.

(Ап. 74; II Вс. 6; Карф. 30, 128, 129; Григорія Неокес. 2, 3).

Правило 6 (7)

Також повідомлено нам щось надзвичайне, що сталося у вашій країні, без сумніву, від людей невірних нечестивих, які не пізнали навіть імені Господа: нібито деякі дійшли до такої лютості і нелюдскости, що утримують у себе в неволі деяких втікачів з полону від варварів. Пошліть кого-небудь туди, для виявлення цього, нехай не вдарить блискавка у тих, що чинять це.

(Трул. 85; Гангр. 3; Карф. 64).

Правило 7 (8)

Якщо деякі приєдналися до варварів, і з ними, під час свого полону, брали участь у нападах, забувши, що були понтійцями і християнами, й озлобилися до того, що вбивали одноплемінників своїх чи деревом, чи задушенням, а також показували необізнаним варварам шляхи або житла, таким слід перекрити вхід навіть до чину тих, що слухають, аж доки що-небудь про них не визначать, разом зібравшись, святі отці, а раніше них Дух Святий.

(Анкир. 9; Вас. Вел. 11, 13; Григорія Ниськ. 5).

Правило 8 (9)

Ті, хто насмілився вчинити напад на чужі будинки, якщо після звинувачення викриті будуть, нехай не удостояться навіть чину тих, що слухають Писання. Але якщо самі про себе оголосять і повернуть вкрадене, то у чині тих, що навертаються, нехай припадають.

(Вас. Вел. 61; Григорія Неокес. 2; Григорія Ниськ. 6).

Правило 9 (10)

А ті хто знайшов що-небудь на полі, чи у будинках своїх, залишене варварами, якщо після звинувачення будуть викриті, нехай будуть у числі тих, що припадають. Якщо ж самі про себе оголосять, і віддадуть знайдене, то нехай удостояться і молитви.

(Вас. Вел. 61; Григорія Неокес. 2, 5, 8; Григорій Ниськ. 6),

Правило 10 (11)

Ті, хто виконує заповідь, повинні виконувати її без усякого неправдивого стягнення, не вимагаючи собі винагороди чи за вказання речі, чи за збереження, чи за знайдення, чи як би не назвали привід до того.

(Григорія Неокес. 4, 5; Григорія Ниськ. 6).

Правило 11 (12)

Плач буває поза воротами молитовного храму, де той, хто згрішив, стоячи, повинен просити вірних, які входять, щоб вони помолилися за нього. Слухання буває всередині воріт у притворі, де грішник повинен стояти до молитви про оголошених, і тоді виходити. Бо правило каже: вислухавши Писання та повчання, нехай виженеться, і нехай не сподобиться молитви. Чин тих, що припадають є, коли той, хто кається, що стоявши всередині храму, виходить разом із оголошеними. А чин тих, що разом стоять є, коли покаянник стоїть разом із вірними, і не виходить з оголошеними. Останнім же є — причастя Святих Таїн.

(І Вс. 11; Анкир. 4, 8, 9; Вас. Вел. 22, 56, 75, 81, 83).

Правила святого Петра, архиєпископа олександрійського і мученика, з слова його про покаяння

Правило 1

Оскільки наближається вже четверта Пасха після гонінь, то минає час відлучення для тих, які були піддані доносу, були кинуті до в’язниці, витерпіли жорстокі муки й нестерпні рани, та багато інших тяжких утисків, і котрих наостанок зрадила неміч плоті. Хоча вони спочатку не були прийняті у Церкву, з причини найтяжчого падіння, яке сталося, але оскільки вони багато трудилися й довго протиборствували (оскільки вони дійшли до злочину не з власні волі, а тому, що зрадила їх неміч плоті, бо і виразки Ісусові показують на тілах своїх, і деякі перебувають у плачу вже третій рік), то до цієї єпітимії нехай додадуться їм ще сорок днів, після пригадування, коли вони приступили до Церкви. Таку кількість днів Господь і Спаситель наш Ісус Христос, після хрещення, постячись, спокушуваним був від диявола; таку саму кількість днів і вони переважно нехай подвизаються і ретельніше нехай постяться, і притому нехай пильнують у молитві, безперестанно розмірковуючи про сказане Господом спокуснику, який вимагав від Нього поклоніння собі: «відійди від Мене, сатано, бо написано: Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому Єдиному служи» (Мф. 4, 10).

(Ап. 62; І Вс. 10; Анкир. 4; Григорія Ниськ. 2).

Правило 2

Тим, котрі тільки після взяття їх під варту, і після перетерпіння скорбот і смороду в’язниці, ніби в облозі, згодом без боротьби з муками зробилися полоненими, бувши переможеними через крайню нестачу сил і через якусь сліпоту, вистачить додати рік до попереднього терміну, оскільки і вони зовсім піддали себе стражданням за ім’я Христове, хоча й отримували у в’язниці велику розраду від братів. За це нехай воздадуть вони з великим надлишком, бажаючи звільнитися від найгіркішого полону диявольського, згадуючи найбільше Того, хто говорив: «Дух Господній на Мені; бо Він помазав Мене благовістити убогим, і послав Мене зціляти розбитих серцем, проповідувати полоненим визволення, сліпим прозріння, відпустити замучених на волю, проповідувати літо Господнє сприятливе»

(Іс. 6, 1-2; Лук. 4, 18, 19). (Ап. 62; I Вс. 10; Анкир. 1, 2, 3, 9, 12; Вас. Вел. 73, 81; Григорія Ниськ. 2, 5).

Правило 3

А тим, які нічого подібного не вистраждали, і не показали плоду віри, але добровільно перебігли на бік злоби, якій віддали їх малодушність і страх, нині ж до покаяння приходять, потрібно і пристойно прикласти притчу про безплідну смоковницю, як каже Господь: «один чоловік мав у своєму винограднику посаджену смоковницю, і прийшов шукати плоду на ній і не знайшов. І сказав виноградареві: ось третій рік я приходжу шукати плоду на цій смоковниці і не знаходжу; зрубай її, навіщо вона й землю займає? Але той сказав йому у відповідь: господарю, залиш її і на цей рік, поки я обкопаю її і підсиплю гноєм. Можливо, дасть вона плід; а якщо ні, наступного року зрубаєш її» (Лк. 13, 6-9). Поклавши цю притчу перед очима своїми, і показавши плід, достойний покаяння, впродовж такого ж, тобто, чотирирічного терміну, отримають тим більшу користь.

(Ап. 62; Анкир. 6, 9; Григорія Ниськ. 2).

Правило 4

А тим, які зовсім впали у відчай, і нерозкаяним, і які здобули незміниму шкіру ефіоплянина і строкатість рисі, нехай вимовиться вирок про другу смоковницю: «нехай не буде надалі від тебе плоду повік» (Мф. 21, 19), після чого вона в ту ж мить засохла. Сповнюється на них і сказане Еклезіастом: «Криве не може зробитися прямим, і чого нема, того не можна рахувати» (Еккл. 1, 15). Бо неможливо розбещеному прикраситися, якщо не буде воно раніше виправлене, і неможливо вирахувати нестатки, якщо не буде воно раніше відшкодовано. Ось тому врешті станеться із ними сказане пророком Ісаєю: «І будуть виходити і побачать трупи людей, які відступили від Мене: бо черва їх не помре, і вогонь їх не згасне; і будуть вони мерзотою для всякої плоті» (Іс. 66, 24). Бо, як ще ним передбачено: «А нечестиві — як море схвильоване, яке не може заспокоїтися… Немає миру нечестивим, — говорить Бог мій» (Іс. 57, 20 — 21).

(Ап. 62; І Вс. 10; Анкир. 9; Григорія Ниськ. 2; Вас. Вел. 84, 85).

Правило 5

Декотрі прикидалися, подібно до Давида, який юродствував для спасіння від смерти, хоча він не був божевільним. Вони не написали прямо відречення від віри, але, у дуже скрутних обставинах, вони насміхалися з хитрощів ворогів, подібно як діти помірковані й розумні сміються з дітей нерозумних: як-от, або пройшли повз ідольські жертовники, або дали лист, або язичників поставили замість себе. Хоча до деяких із таких, як я чув, і явили поблажливість декотрі із сповідників, тому, що вони з великою старанністю уникали запалення своїми руками вогню та кадіння нечистим демонам, і хоча вони, не помітивши, зробили це необмірковано, однако нехай покладеться їм шість місяців на навернення до Бога у покаянні. Бо таким чином і ці більше отримають користи, роздумуючи над пророчим висловом: «Немовля народилося нам — син даний нам; владарювання на раменах Його, і наречуть ім’я Йому: Дивний, Радник, Бог Кріпкий, Отець вічности» (Іс. 9, 6). Це немовля, як ви знаєте, у шостий місяць після зачаття іншого немовляти, що проповідував перед лицем входу Його, покаяння на відпущення гріхів, так само зачате, щоб проповідувати покаяння. Бо чуємо від обох проповідників, по-перше, не тільки про покаяння, але і про Царство Небесне, котре, як ми знаємо, «всередині нас є» (Лк. 17, 21), оскільки; «Близько до тебе слово, в устах твоїх і в серці твоїм,» тобто слово віри, яке проповідуємо. Бо якщо вустами твоїми будеш проповідувати Ісуса Господом і серцем твоїм вірувати, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся, бо серцем вірують для праведности, а устами сповідують для спасіння (Рим. 10, 8-10).

(Ап. 62; Анкир. 1, 6; Петра Ол-го 7; Григорія Ниськ. 2).

Правило 6

Декотрі рабів християн поставили замість себе, раби ж, як підлеглі, що якимось чином і самі в ув’язнені у своїх господарів знаходяться, будучи загроженими від них і боячись їх, доведені до ідоложертвування й упали. Такі раби, протягом року, нехай покажуть діла покаяння, повчаючись надалі, як раби Христові, творити волю Божу і боятися Його, а особливо чуючи, що «кожен одержить від Господа в міру добра, яке він зробив, чи раб, чи вільний» (Еф. 6, 8).

(Ап. 62; Анкир. 3; Григорія Ниськ. 2).

Правило 7

Вільні ж, упродовж трьох років, нехай випробовуються у покаянні, як тому, що лицемірили, так і тому, що примусили співрабів своїх принести жертву ідолам, бо тим вони не послухали апостола, який сказав: «І ви, господарі, поводьтеся з ними так само, стримуючи суворість, знаючи, що і над вами самими і над ними є на небесах Господь, у Якого немає упереджености» (Еф. 6, 9). Якщо ж усі ми маємо єдиного Господа неупередженого: «де немає ні елліна, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і у всьому Христос» (Кол. 3, 11); то ті, що захотіли спасти свою душу, повинні дивитися, що зробили вони, втягнувши в ідолослужіння співрабів своїх, які також могли б уникнути цього, якби ви віддали рабам належне і справедливе, (Див…Кол. 4, 1), як каже про це далі апостол.

(Ап. 62; Анкир. 1, 6; Петра Ол-го 5; Григорія Ниськ. 2).

Правило 8

Тих, котрі зраджені були й упали, але самі прийшли на подвиг, і сповідували себе християнами, і були вкинуті у в’язницю і мучені, праведно є укріплювати у веселощах серця, і мати з ними спілкування в усьому, як у молитвах, так і в причащенні Тіла і Крови Христової, й у втішенні словом, щоб, трудячись постійно, сподобилися і вони почести вишнього звання. Бо сказано: «сім раз упаде праведник, і встане» (Притч. 24, 16). Якби й усі відпалі те саме робили, явили б тим досконале і найретельніше покаяння.

(Ап. 62; І Вс. 12; Анкир. 3; Петра Ол-го 9; Вас. Вел. 3).

Правило 9

Спілкування потрібно мати і з тими, які начебто від сну вставши на подвиг, коли він ще не відкрився, а тільки готувався залучити їх, самі на себе накликали спокусу, подібну до битви на морі й великого збурення, а особливо ж на братів сильніше розпалили вугілля грішників. Бо такі приступають до цього в ім’я Христа, хоча і не дослухаються до слів Його, в яких Він повчає молитися, «щоб не зазнати спокуси» (Мф. 26, 41), а особливо у молитві до Отця: «і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого» (Лк. 11, 4). Можливо і не знають вони, як Домовладика й Учитель наш часто ухилявся від тих, що хотіли обмовити Його, та як часом через них і не ходив відкрито, і коли наближався час страждання Його, не сам Себе віддав, але очікував, поки не прийшли на Нього зі зброєю та киями, і тоді сказав їм «Ніби на розбійника вийшли ви з мечами та киями, щоб Мене взяти» (Мк. 14, 48)? Вони ж, каже євангеліст, віддали Його Пилату. Подібно до Нього, постраждали і ті, хто йшов до Його мети, пам’ятаючи Його Божественні слова, у котрих Він, укріплюючи нас, каже про гоніння: «Остерігайтеся ж людей: бо вони видаватимуть вас на судилища і в своїх синагогах битимуть вас, — видаватимуть, а не самі себе видавайте, каже — і поведуть вас до правителів і до царів заради Мене» (Мф. 10, 17-18), — а не самі себе поведіть. Бо Він бажає, щоб ми і переходили від міста до міста, будучи гонимі за ім’я Його, про що знову чуємо, як Він каже: «Коли ж гнатимуть вас в одному місті, біжіть у інше» (Мф. 10, 23), оскільки Він не бажає, щоб ми самі при ступали до щитоносців та списоносців диявола, щоб не зробитися для них винуватцями багатьох смертей, нібито примушуючи їх до більшої жорстокости до звершення смертоносних справ, але щоб ми очікували і дослухалися до себе, не спали і молилися, щоб не впасти у спокусу. Так Стефан, перший, хто по стопах Його прийняв муки, взятий беззаконними в Єрусалимі, приведений на збіговисько, і камінням побиваний за ім’я Господа Ісуса Христа, прославився, молячись і говорячи: «Господи, не вважай їм це за гріх!» (Діян. 7, 60). Так Яків узятий був Іродом, а потім йому мечем відсікли голову. Так вибраний з апостолів Петро, багато разів був схоплений, кинутий у в’язницю, зганьблений і врешті у Римі прибитий до хреста. І прехвальний Павло, після того, як багато разів був схопленим, бідував навіть до смерти, багато потрудився і хвалився багатьма гоніннями та скорботами, і в тому ж місті мечем йому відсікли голову. І він, хвалячися своїми стражданнями, закінчив тим, розповіддю про те, що у Дамаску у кошику був спущений по стіні вночі, «і уник рук того, хто хотів узяти його» (Див…2 Кор. 11, 32). Бо першим предметом їхнім було, благовістити й навчати слова Божого, чим утверджуючи братів перебувати у вірі, вони казали і це, «що багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже» (Діян. 14, 22), Бо вони шукали не своєї користи, але багатьох, щоб спаслися. І багато можна було б сказати про це для таких людей, щоб чинили з обмірковуванням, але, як апостол говорить: «Не вистачить мені часу, щоб розповісти» (Євр. 11, 32).

(Ап. 62; Анкир. 3, 5; Петра Ол-го 8; Григорія Ниськ. 2),

Правило 10

Тому тим із кліру, котрі добровільно вийшли на подвиг, впали і відновили подвиг, не є праведно бути опісля у священнослужінні, бо вони залишили стадо Господнє, і зганьбили самих себе, чого ніхто з апостолів не робив. Бо блаженний апостол Павло, який багато гонінь пройшов і багато перемог у подвигах показав, хоч і знав, наскільки краще є визволитися і бути із Христом, однак додає і каже: «залишитися у плоті потрібніше для вас» (Флп. 1, 24). Бо дивлячись не на свою користь, але на користь багатьох, нехай спасуться, більше за власне заспокоєння потрібним визнавав перебувати з братами та піклуватися про них. Він і тому, хто навчає, наказує бути у навчанні, і бути зразком вірним. Тому ті, котрі відпавши і відновивши подвиг у в’язниці, шукають права на священнодійство, чинять зовсім нерозумно. Бо як вимагають того, що залишили, коли могли б бути корисними у такий час братам? Доки вони не піддавалися спокусі, мали прощення за свій необміркований вчинок, але коли відпали, тоді не можуть уже священнодіяти, як ті, що безчинствували і зганьбили самі себе. Отже, відклавши марнославство, у смиреномудрості нехай піклуються про те найбільше, як закінчать своє життя. Бо достатньо їм спілкування, з ретельністю і точністю дотримуваного, заради двох причин: і заради того, щоб не стали вони засмученими, і з посиленням отримали прощення звідси, і заради того, щоб не знайшли приводу деякі відпалі, нібито вони, через загрозу єпітимії, ослабли духовно. Такі більше за всіх матимуть сором і ганьблення, за прикладом того, хто заклав підвалини та не зміг звершити, бо почнуть, як сказано, всі, хто проходить мимо, насміхатися з нього, кажучи: «цей чоловік почав будувати, та не зміг закінчити» (Лк. 14, 30).

(Ап. 62; І Вс. 10; Анкир. 1, 2; Афанасія Вел. 3; Вас. Вел. 10; Феофіла Ол-го 2).

Правило 11

Декотрі спочатку самі себе вкинули у кипляче гоніня. Стоячи навколо судилища і дивлячись на святих мучеників, які поспішали до почестей вишнього звання, будучи спонукуваними благою ревністю, вони віддали себе на те, з великою сміливістю, особливо, коли бачили багатьох захоплюваних та відпалих від віри. За цих внутрішньо запалюючись, і будучи прикликуваними внутрішнім голосом протистати переважаючого ворога, вони спішили на це, щоб він не був сам перед собою мудрим, тому, що надумав перемогти підступом, тоді як, сам не помічаючи, перемагався тими, що мужньо терпіли стругання та побиття, і вістря меча, і палення вогнем, і потоплення у водах. За таких, чи постраждалих у в’язницях і переможених голодом і спрагою, або поза в’язницею на судилищі замучених, струганням і побиттям, і наостанок переможених неміччю плоті, коли деякі за вірою просять принесення молитов та прохань, праведно є погодитися із ними. Бо співстраждати і співчувати тим, що плачуть і стогнуть щодо переможених у подвигу великою силою злохитрого диявола, чи батьках, чи братах, чи дітях, нітрохи не шкідливо ні для кого. Адже ми знаємо, як і за вірою інших декотрі отримали благодать Божу, на відпущення гріхів, і в здоров’ї тіла, й у воскресінні мертвих. Отже, згадуючи їхні великі труди і страждання, прийняті раніше за ім’я Христове, і не тільки це, але і те, як вони розкаялися, і діяння, в якому зрадили себе, оплакують у виснажуванні й умертвінні тіла, і як покинули світ, і мають добре свідчення про життя своє, разом з ними молимося, і просимо їм очищення та інших пристойних благ, через Того, Який зробився заступником за нас перед Отцем, що умилостивляє за гріхи наші. Бо сказано: «а коли б хто зрішив, то ми маємо заступника перед Отцем, Ісуса Христа, Праведника. Він є очищення від гріхів наших» (1 Ін. 2, 1-2)

(Ап. 62; Анкир. 4; Петра Ол-го 9; Григорія Ниськ. 2).

Правило 12

Тим, котрі дали срібло, щоб зовсім не бути їм потривоженими ніякою злобою, нехай це не ставиться у провину. Бо вони потерпіли збитки і втрату грошей, щоб не відпасти, чи погубити свою душу, чого інші через користоюбство не зробили, хоча і каже Господь: «Яка бо користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а душу свою занапастить» (Мф. 16, 26), або погубить? Також: «Не можете служити Богові і мамоні» (Лк. 16, 13). Бо перед гонителями вони явилися служителями Бога, що зненавиділи і потоптали срібло, і зневажили його, і цим виконали написане: «Багатством своїм людина викуповує життя своє» (Притч. 13, 8). Бо і в Діяннях апостольських читаємо, як у Солуні, приведені за Павла і Силу до міських начальників, відпущеня за достатню винагороду: «І стривожили народ та міських начальників, що слухали їх. Але ті, одержавши від Ясона та інших запоруку, відпустили їх. Негайно вночі браття відправили Павла та Силу до Верії» (Діян. 17, 9-10).

(Ап. 62; Анкир. 5).

Правило 13

Тому ті, які залишили все, заради спасіння душі, і відійшли, нехай не будуть звинувачувані у тому, що за них схоплені інші. Бо і в Ефесі взяті були на видовищі замість Павла Гай та Аристарх, супутники Павла. «Коли ж Павло хотів увійти у народ, ученики не допустили його. Також і деякі з асійських начальників, що були йому друзями, пославши до нього, просили не з’являтися на видовищі» (Діян. 19, 30-31). Якщо ж деякі будуть уператися, та сперечатимуться з тими, які щиро слухають того, хто сказав: «спасай душу свою, не оглядайся назад» (Бут. 19, 17), такі нехай згадають і обраного серед апостолів Петра, кинутого вже у в’язницю, і відданого чотирьом четвіркам воїнів стерегти його, але він утік уночі і від вбивчої руки Ірода, і від усього очікування людей юдейських визволився, за велінням ангела Господнього: «Коли ж настав день, між воїнами зчинилася велика тривога: куда подівся Петро? Ірод же, пошукавши його і не знайшовши, судив сторожів і звелів стратити їх» (Діян. 12, 18-19); але за них не покладається ніякої провини на Петра. Бо їм можна було, побачивши що сталося, втекти, подібно як і всім дітям, що були у Вифлеємі й у всіх межах його, якби знали батьки їхні, що мало статися: але вони погублені нечестивим убивцею Іродом, за розшукуване ним на погублення єдине Немовля, Яке так само, за велінням ангела Господнього, втекло, вже скоро почавши полонити і зухвало розкрадати, згідно із нареченим Йому іменем, як написано: «наречи йому ім’я… бо раніше ніж дитя буде вміти вимовити: батько мій, мати моя, — багатства Дамаска і здобич самарійську понесуть перед царем Ассирійським(( Назву царя Ассирійського, святий Петро запозичує із приведеного ним вище пророцтва Ісаї, і прикладається до Ірода, як ворогувавшому проти Богомладенця Христа, але переможеного Ним.))» (Іс. 8, 3-4). Тому волхви, як уже полонені, що зробилися здобиччю, покірно і шанобливо поклоняються Немовляті, відкриваючи скарби свої і приносячи Йому найвеличніші та найпристойніші дари, золото і ливан, і смирну, як Цареві і Богу і Людині. Чому не захотіли повернутися до царя ассирійського, промислом керовані? Бо відомо, говорить Євангеліє: «одержавши уві сні одкровення не повертатися до Ірода, іншою дорогою відійшли до країни своєї. Коли ж вони відійшли, то ангел Господній уві сні з’явився Йосипові, говорячи: устань, візьми Немовля і Матір Його та біжи в Єгипет і будь там, доки не скажу тобі, бо хоче Ірод шукати Немовля, щоб погубити Його. Він же, вставши, узяв Немовля і Матір Його вночі та й пішов у Єгипет і був там до смерти Іродової, щоб збулося сказане Господом через пророка, який говорить: з Єгипту покликав Я Сина Мого. Тоді Ірод, побачивши себе осміяним волхвами, дуже розгнівався і послав повбивати усіх немовлят у Вифлеємі і в усіх околицях його, — від двох років і менше — за часом, про який вивідав у волхвів» (Мф. 2, 12-16). Шукав разом із ними вбити й інше немовля, народжене раніше за Нього, і, не знайшовши, убив він батька його Захарію, поміж церквою та вівтарем, тоді як Немовля втекло із матір“ю Єлисаветою. Але за це ніхто не осуджує їх.

(Ап. 62; Анкир. 3, 5; Григорія Ниськ. 2).

Правило 14

Якщо ж декотрі витерпіли багато насильства та утисків, і залізо у вуста прийняли й кайдани, та залишилися непохитними, через любов до віри, і мужньо витерпіли палення своїх рук, які наближали всупереч їхній волі до нечистої жертви, що про тих, які знаходяться у Лівії, написали до мене із в’язниці пре блаженні мученики, також і інші співслужителі: такі, особливо, коли підтвердять свідчення й інші браття, можуть перебувати у священнослужінні, і нехай будуть у числі сповідників, подібно як і омертвілі від багатьох мук, які вже не могли, ні слова, ні звуку вимовити чи противитися якось насильникам. Бо вони не погодилися на мерзоти їхні, як я чув знову від співслужителів. Нехай буде ж зарахованим до сповідників і всякий, хто живе за прикладом Тимофія, та підкорюється тому, хто говорить: «досягай успіхів у правді, побожності, вірі, любові, терпінні, лагідності. Змагайся добрим подвигом віри, тримайся вічного життя, до якого ти покликаний, і сповідуй добре сповідання перед багатьма свідками» (1 Тим. 6, 11-12).

(Ап. 62; Анкир. 3, 5).

Правило 15

Його ж, зі слова на Пасху.

Ніхто нехай не докоряє нас за дотримання середи і п’ятниці, у які дні благословно заповідано нам поститися за переданням. У середу, з причини складеної юдеями ради, про зрадження Господа, а в п’ятницю тому, що Він постраждав за нас. Недільний же день проводимо як день радости, заради Воскреслого у цей день. У цей день і на коліна ставати ми не прийняли.

(Ап. 66, 69; Трул. 29, 89; Лаод. 49, 51; Вас. Вел. 91).

Послання святого Афанасія Великого, архиєпископа олександрійського, до Аммуна Ченця

Правило 1

Всі творіння Божі добрі та чисті. Бо нічого некорисного або нечистого не створило Боже слово. Бо, за апостолом, «Ми Христові пахощі Богові в тих, що спасаються» (2 Кор. 2, 15). Оскільки ж різними та багатоликими є стріли диявола, і тих, що непорочно мислять, він доводить до обурення, відволікає братів від звичайних вправ, засіваючи в них помисли нечистоти та скверни, то, за благодаттю Спасителя нашого, короткими словами, і лукаве зваблення відженемо, і думку найпростіших нехай утвердимо. «Для чистих усе чисте; а для осквернених і невірних немає нічого чистого, але осквернені і розум їхній, і совість» (Тит. 1, 15). Дивуюся ж хитрощам диявола, що він, будучи розпустою та пагубою, вкладає, очевидно, помисли чистоти. Але зроблене ним є більше намовлянням, або спокусою. Бо, як я сказав, щоб відволікати подвижників від звичайного і спасительного піклування, і в цьому, як йому здається, перемогти їх, для цього розпускає він такий поголос, котрий не приносить ніякої користи для життя, а тільки порожні запитання та пустомовство, від яких слід ухилятися. Бо скажи мені, улюбленний і найблагоговійніший, що має гріховного або нечистого яке-небудь природне виверження, як, наприклад, якби хтось захотів поставити у провину виділення мокроти з носа, чи слини з вуст? Можемо сказати і більше за це, про виверження черевом, необхідні для життя тварини. Ще ж, якщо віруємо за Божественним Писанням, що людина є справою рук Божих, то як могла від чистої сили піти справа осквернена; і якщо ми рід Божий, за Божественним Писанням Діянь апостольських (Див… Діянь. 17, 28); то не маємо у собі нічого нечистого. Бо тоді тільки ми осквернюємося, коли гріх, за всякий сморід гірший, робимо. А коли стається яке-небудь природне невільне виверження, тоді і цьому з іншими піддаємося ми, як вище сказано, з необхідності природної. Але оскільки ті, що бажають тільки перечити справедливим словам, а особливо ж створенному від Бога, неправильно наводять і слово Євангельське, що не те, що входить, оскверняє людину, а те, що виходить, то потрібно і цю нісенітність (бо не можу назвати це запитанням) викрити. По-перше, вони і Писання, через невігластво своє, як неутверджені, перекручено вживають. Розуміння ж Божественого слова є таким: коли декотрі, подібно до цих, засумнівалися щодо їжі, тоді Сам Господь, розкриваючи їхнє незнання, або ще більше, викриваючи оману, сказав: «Не те, що входить в уста, оскверняє людину, а те, що виходить з уст» (Мф. 15, 11). Після цього додає, — звідки виходить: «від серця» (Мф. 15, 18). Бо знає, що там знаходяться злі скарби нечистих помислів та інших гріхів. Коротше ж апостол, навчений цього, говорить: «їжа не наближає нас до Бога» (1 Кор. 8, 8). Благослівно і в цьому випадку хтось може сказати: якесь природне виверження не приведе нас до покарання. Можливо і лікарі (нехай ті, хто сперечається, переконаються хоча б від зовнішніх) на захист цього скажуть, що тварині дані деякісь необхідні виділення для позбавлення від надлишків вологи, що живить у кожного нас усі члени; такими надлишками голови є волосся, і волога, що з голови виділяється, і та, що виходить з черева, а також і деякий надлишок у сімейних судинах. Отже, боголюб’язний старче, який тут гріх перед Богом, коли Сам Господь, який створив тварину, захотів і створив, щоб ці члени мали такі виділення? Але треба попередити протиріччя лукавих. Бо можуть вирішити: тому не буде гріхом і саме використання, коли знаряддя Творцем влаштовані. Таких змусимо замовкнути, говорячи на це: про яке використання кажеш, чи про законне? Чи про те, яке Бог дозволив, кажучи: «плодіться і розмножуйтеся, і наповнюйте землю» (Бут. 1, 28); чи про те, яке апостол допустив, кажучи: «Шлюб у всіх нехай буде чесний і ложе непорочне» (Євр. 13, 4)? Чи про те, яке буває поміж людьми, але відбувається таємно і перелюбно? Бо і в інших випадках життя знаходимо відмінності, що буває через деякі обставини, наприклад: не дозволяється вбивати, але вбивати ворогів на полі битви і законно, і похвали достойно. Так великих почестей сподобляються доблесні у битві, і споруджуються їм стовпи, що сповіщають про їхні чудові діяння.

Таким чином одне і те саме, залежно від часу, і в деяких обставинах, не дозволено, а в інших обставинах, і вчасно, допускається і дозволяється. Також розмірковувати слід і про тілесне поєднання. Блаженний, хто в юності, склавши вільну пару, використовує єство для народження дітей. Але якщо для любострастя, то «блудників та перелюбників судить Бог» (Євр. 13, 4), як звіщає апостол. Бо у житті два шляхи, стосовно цього предмета. Один звичайний і житейський, тобто шлюб; другий же ангельський і за який краще немає, тобто дівство. Якщо хтось обрав мирський шлях, тобто шлюб, це не підлягає осудженню, але не отримає таких дарів, хоча однак деякі отримає, бо і він приносить плід тридцятикратний. Якщо ж хтось сприйняв чистий і надмирський шлях, хоча шлях його жорстокіший і важчий за перший, то такий приймає більш чудесні дарування: бо приніс плід досконалий, сторицею. Ось так нечисті й лукаві їхні запитання мають власне вирішення, Божественними Писаннями здавна напередуготовані. Отже утвержуй, отче, підлегле тобі стадо апостольськими настановами, євангельськими утішеннями, псаломськими порадами, говорячи до Господа: «оживи мене за словом Твоїм» (Пс. 118, 25). Слово ж Його полягає у служінні Йому від чистого серця. Бо знаючи це, той самий пророк, нібито самого себе пояснюючи, каже: «Серце чисте створи в мені, Боже» (Пс. 50, 12), щоб нечисті помисли не збурювали мене; і знову, «духом могутнім укріпи мене» (Пс. 50, 14), щоб, якщо колись якийсь помисел і збурить мене, то могутня якась сила, що від Тебе виходить, укріплювала б мене, ніби якась твердиня. Такі та подібні поради подавши, і ти скажи тим, котрі повільно підкорюються істині: «Навчатиму беззаконників шляхів Твоїх» (Пс. 50, 15), і уповаючи на Господа, коли переконаєш їх відступити від такої злоби, заспівай: «і нечестиві навернуться до Тебе» (Пс. 50, 15). Нехай припинять ті, хто зловмисно запитує, такий марнотний труд, а ті, хто сумнівається через простоту, нехай утверджуються духом Владичним; ви ж, котрі твердо знаєте істину, зберігайте її непорушно і непохитно, у Христі Ісусі Господі Нашому, з Ним же Отцю слава і держава, зі Святим Духом, на віки віків, амінь.

(Ап. 5, 51; Трул. 4,13; Діонісія Ол-го 4; Тимофія Ол-го 12).

Правило 2

(послання до Руфиніана, святого Афанасія, архиепископа Олександрійського) Синові й найбажанішому співслужителеві, пану Руфиніану, Афанасій, у Господі радуватися.

Ти пишеш до батька, як пристойно синові улюбленому. Таким, що наблизився через Писання, знайшов я тебе, бажаніший мені більше за всіх Руфиніане. Міг би і я тобі, як синові, писати і на початку і в середині і під кінець, але стримався, нехай не через листи пізнається спілкування і свідчення. Бо ти моє послання, за сказаним у Писанні (Див… 2 Кор. 3, 2), те, що знаю і що читається у серці. Так будучи налаштованим (вір мені, прошу, вір), запрошую, і переконую тебе писати. Бо роблячи це, не трішки, але сильно ти мене втішаєш. Оскільки ж благолюбно і церковно (як і пристойно твоєму благочестю) запитував ти про захоплених потребою, але не розбещених зловір“ям, і бажав, щоб я написав до тебе, що постановлено про них на Соборах і повсюди, то знай, пане мій найбажаніший, як на початку, після припинення колишнього насильства(( Під колишнім насильством, святий Афанасій розуміє ті утиски православних, що були від аріан.)), був Собор єпископів, які зійшлися від зовнішніх країн; був також і у співслужителів, які мешкають у Греції, рівним чином і тих, що знаходяться в Іспанії і в Галлії; і постановлено — як тут, так і повсюди, щоб відпалим і тим, що були захисниками нечестя(( Під нечестям мається на увазі аріанство; відпалами називаються ті, котрі відпали від Церкви і вступили в спілкування з аріанами; а звершителями нечестя називають тих, котрі й інших залучали до єресі.)), являти поблажливість як до покаянників, але не давати їм місця у клірі; а тим, які не були самовладними звершителями нечестя, але були захоплені потребою і насильством, давати прощення, і мати їм місце у клірі, особливо, коли вони принесли достойне віри виправдання, і це зроблено, очевидно, з якимось благим наміром. Бо такі стверджували, що вони не спокушалися нечестям, але, щоб декотрі, зробившись найнечестивішими, не розладнували церков, визнали за краще поступитися насильству, і понести тягар, аніж погубити народ. Говорячи це, вони, і на нашу думку, говорили достойне сприйняття: бо, на вибачення собі представляли й Аарона, Мойсеєвого брата, який уступив у пустелі злочинній вимозі народу, але мав пробачення у (своєму) намірі, щоб народ не повернувся до Єгипту, і не залишився в ідолослужінні. Бо уявлялося можливим, що, перебуваючи у пустелі, він може відійти від нечестя; але, ввійшовши у Єгипет, посилить та зростить у собі нечестя. З цієї причини дозволено допускати таких до кліру, оскільки спокушеним і тим, що перетерпіли насильство, дається прощення. Це оголошую і твоєму благоговінню, і уповаю, що і твоє благочестя прийме постанову, і не осудить поблажливости тих, що погодилися так. Удостой же прочитати це і перед священством, і перед народом, тобі підпорядкованим, щоб і вони, знаючи це, не ремствували, коли ти так налаштований до таких. Бо не було б пристойно мені писати тоді, коли твоя благоговійність може і нашу до них прихильність сповістити їм, і все, чого не вистачає поповнити. Подяка Господу, Який наповнив тебе всяким словом і всяким віданням. А ті, хто кається, відкрито нехай піддають анафемі саме Євдоксієве і Євзоієве зловір“я. Бо ці, богохульно називаючи Слово Боже творінням, виявили себе захисниками Арієвої єресі; нехай же сповідують віру, в Нікеї від отців сповідану, і нехай ніякому іншому Собору, не віддають перевагу над цим Собором. Привітай суще з тобою братство, а сущі з нами у Господі, вітають тебе.

(Ап. 62; І Вс. 10; Анкир. 1, 2, 3, 5, 8; Петра Ол-го 10, 14; Феофіла Ол-го 2).

Правило 3

(із 39 послання про свята, святого Афанасія, архиєпископа Олександрійського).

Але оскільки згадав я про єретиків, як про мертвих, про нас же самих, як про тих, що мають для спасіння Божественні Писання, і боюся, щоб, як писав до коринфян Павло: «ваші уми щоб не пошкодилися, ухилившись від простоти у Христі» (2 Кор. 11, 3), хитрістю людей, а потім не почали довіряти іншим книгам, так званим апокрифичним(( Під Апокрифичними книгами, за грецьким перекладом, маються на увазі книги утаємничені. Єретики, давали таку назву тим книгам, які складали самі, для того, щоб якомога більше запевнити у їхній істинності тих, кого хотіли обманути)), будучи обмануті однойменністю їх з істинними книгами, то потерпіть, молю, якщо про відоме вам, ще і я згадую, заради потреби й користи Церкви. Бажаючи ж згадати про це, використаю, для виправдання своєї сміливости, як приклад слова євангеліста Луки, і кажу і я: оскільки деякі почали складати собі так звані апокрифичні книги, і змішувати їх із Богодухновенним Писанням, про яке ми пересвідчилися, що передане отцям тими, які від самого початку були очевидцями та служителями Слова, то вирішив і я, спонуканий істинними браттями, і зізнався від початку як по порядку викласти, які книги прийняті у канон, передані і віримо, що є Божественними, щоб кожен спокушений відкинув спокусників, а кожен, хто залишився чистим, порадів про нове попередження. Отже, усіх книг Старого Завіту числом двадцять дві: бо стільки ж, як я чув, і букв використовується у євреїв. По порядку ж і за назвами вони є такими: по-перше Буття: потім Вихід, далі Левит, потім Числа, і нарешті Второзаконня; за ними йде Ісус Навин, Суддів ізраїлевих, і потім Руфі; далі по порядку чотири книги Царств, з яких як перша та друга вважаються за одну книгу, так само третя і четверта — за одну; після цих Паралипоменон перша і друга, також вважаються за одну книгу; далі Ездри перша і друга — також за одну; після цих книга Псалмів, і потім Притчі, потім Екклезіаст, і Пісня Пісень. Після цих Іов, врешті пророків дванадцять, що вважаються за одну книгу, потім Ісая, Єремїя, і з ним Варух, Плач і Послання; а після них Єзекиїль і Даниїл; ці складають Старий Завіт. Але слід без зволікання говорити і про книги Нового Завіту. Вони є такі: чотири Євангелія, від Матфея, від Марка, від Луки, від Іоана; після них Діяння апостолів, і сім так званих соборних послань апостольських, як-от: Якова одне, Петра два, потім Іоана три, й Іуди одне; до них чотирнадцять послань апостола Павла, котрі пишуться у такому порядку: перше до Римлян, потім до Коринфян два, після цих до Галатів, далі до Ефесян, потім до Филип’ян, до Колосян, до Солунян два, до Євреїв, до Тимофія два, і до Тита одне, й останнє до Филимона одне; і наостанок Апокаліпсис Іоана. Ці є джерелами спасіння, щоби сущими у них словами спраглі втамували спрагу, у цих тільки благовіститься вчення благочестя. Ніхто до них нехай не додає, а також і нехай не віднімає від них будь-що. Ними Господь посоромив саддукеїв, кажучи: «Помиляєтесь, не знаючи ні Писання, ні сили Божої» (Мф. 22, 29). Юдеїв же наставляв: «Дослідіть Писання, бо ви сподіваєтесь через них мати життя вічне; а вони свідчать про Мене» (Ін. 5, 39). Заради ж більшої точності, оскільки пишу заради потреби, додаю і це: адже є крім цих і інші книги, не введені до канону, але призначені отцями для читання тим, що тільки-но вступають, і бажають оголоситися словом благочестя: Премудрість Соломонова, Премудрість Сираха, Есфирь, Юдиф, і Товит, і так зване вчення апостолів, і Пастир. Втім, улюблені, крім оцих, що читаються і тих канонічних, ніде не згадується про апокрифичні: але це є замисел єретиків, які їх пишуть, коли хочуть, призначають і додають їм час, щоб, представляючи їх, нібито стародавніми, мати способи для зваблення ними простодушних.

(Ап. 60, 85; Лаод. 60; Карф. 24; Григорія Богосл. Про книги Св. Письма. Амфілохія. Про книги Св. Письма).

Правила святого Василія Великого

Перше канонічне послання святого отця нашого Василія, архиєпископа кесарії каппадокійської, до Амфілохія, єпископа іконійського.

Вступ

Як сказано у Писанні, і «Нерозумний, коли мовчить, може здатися мудрим, і хто закриває вуста свої — розсудливим» (Притч. 17, 28). Це, з благодаті Божої, стається з нами кожного разу, коли отримуємо писання твоєї працелюбної душі. Бо я стаю обізнанішим і розсудливішим за себе самого, з самого запитання навчаючись багато чого, чого раніше не знав. Турбота про відповідь робиться для мене вчителем. За істиною і нині, ніколи не заклопотаний предметами твоїх запитань, я змушений і розглянути їх з точністю, і пригадати, коли що чув від старійших, і від себе обміркувати узгоджене з тим, чого я навчився.

Правило 1

Отже щодо питання про кафарів(( Так називаємих чистих)), і сказано раніше, і ти благообмірковано пригадав, як належить чинити за звичаями кожної країни, тому що про їхнє хрещення по-різному думали ті, хто розмірковував про цей предмет у свій час. Хрещення пепузіан, на мою думку, нічого не має на свій захист: і я дивуюсь, як цього не помітив великий Діонисій, будучи мудрованим у правилах. Бо правдиві поклали приймати Хрещення, яке ні в чому не відступає від віри, тому інше назвали вони єрессю, інше — розколом, а ще інше — самочинним збіговиськом. Єретиками назвали вони тих, що повністю відділилися, і в самій вірі відчужилися: розкольниками — тих, що розділились у поглядах на деякі предмети церковні, і на питання, котрі передбачають вилікування; а самочинними зборищами — зібрання, влаштовувані непокірними пресвітерами, чи єпископами, та ненавченим народом. Наприклад, якщо хтось, бувши викритим у гріху, усунутий від священнослужіння, не підкорився правилам, а сам утримав за собою владу і священнослужіння, і з ним відступили декотрі інші, залишивши Кафоличну Церкву, це є самочинне зборище. Про покаяння мислити інакше, ніж як сущі у Церкві, є розкол. Єресями ж є наприклад: манихейська, валентиніанська, маркіонитська, і них самих пепузіанів. Бо тут є явна відмінність у самій вірі в Бога. Чому отцям, які від початку були, вгодно було хрещення єретиків зовсім відкидати, хрещення ж розкольників, як ще не чужих Церкві, приймати; а тих, що знаходяться у самочинних зборищах, виправляти пристойним покаянням і наверненням, і знову приєднувати до Церкви. Таким чином, навіть ті, що перебувають на церковних ступенях, відступивши разом з непокірними, коли покаються, нерідко приймаються знову в тому ж чині. Пепузіани ж явно є єретиками. Бо вони звели хулу на Духа Святого, нечестиво і безсоромно присвоївши найменування утішителя Монтану і Прискілі. Тому, якщо вони обожнюють людей, підлягають за це осудженню, бо чи не ображають Духа Святого, порівнюючи його із людьми, і в цьому випадку заслуговують на вічне осудження, бо хула на Духа Святого не прощається. Яка була б доцільність визнати хрещення тих, які хрестять в Отця, і Сина, і в Монтана або Прискілу? Бо не є охрещеними ті, що хрестилися у те, що нам не передане. Тому хоча великий Діонисій і не помітив цього, але нам не слід дотримуватися наслідування неправильного, бо безглуздість сама собою видна, і зрозуміла для усіх, хто має хоч трохи глузду. Кафари ж є з числа розкольників. Однак завгодно було прадавнім, як-от Кипріану і нашому Фирмиліану, підпорядкувати усіх цих єдиному визначенню: кафарів, енкратитів, ідропарастатів, і апотактитів. Бо, хоча початок відступлення відбувся через розкол, але ті, що відступили від Церкви, уже не мали на собі благодаті Святого Духа. Бо занепало надання благодаті, тому що перервалося законне наступництво. Бо перші, які відступили, одержали посвячення від отців, і, через покладання рук їхніх, мали дарування духовне. Але відторгнуті, зробившись мирянами, не мали влади ні хрестити, ні рукопокладати, і не могли іншим надати благодать Святого Духа, від Якої самі відпали. Тому тих, що приходять від них до Церкви, як хрещених мирянами, прадавні наказували знову очищати істинним церковним хрещенням. Але оскільки декотрим у Асії рішуче вгодно було, заради повчання багатьох, прийняти хрещення їх, то нехай буде воно прийнятим. Належить же нам виявити злоумисли енкратитів. Вони, щоб затруднити своє прийняття до Церкви, надумали прискорено звершувати власне хрещення, через що і свій власний звичай змінили. Отже, оскільки про них нічого ясно не сказано, думаю, що пристойно нам відкидати їхнє хрещення: і якщо хтось прийняв би від них його, такого, якщо приходить до церкви, хрестити. Але якщо це може стати перешкодою спільному благоустрою, то надалі належить триматися звичаю, і йти за отцями, які благорозмірковано влаштували справи наші. Бо я побоюся, щоб нам тоді, коли хочемо утримати їх від поспішного хрещення, не відвернути тих, яких спасаємо, суворістю відкладення. Якщо ж вони зберігають наше Хрещення, то це нехай не присоромлює нас, бо ми зобов’язані не дякувати їм за те, але підкорятися правилам з точністю. Всемірно ж нехай буде встановлено, щоб, після їхнього хрещення, ті, що приходять до церкви, були помазувані від вірних, і так приступали до таїнств. Втім знаю, що братів Зоїна і Саторніна, які були у їхній спільноті, ми прийняли на кафедру єпископську; тому з’єднаних з їхньою спільнотою вже не можемо так суворо відчужувати від Церкви, встановивши, прийняттям єпископів, начебто якесь правило спілкування із ними.

(Ап. 46, 47; І Вс. 8; II Вс. 7; Трул. 95; Лаод. 7; Вас. Вел. 47).

Правило 2

Та, що навмисно погубила в утробі плід, підлягає осудженню смертовбивства. Тонкого розрізнення плоду сформованого, або ще не сформованого, у нас немає. Бо тут належить покарати не тільки за те, що мало народитися, але і за те, що створила загрозу для самої себе: оскільки жінки, від таких замахів, дуже часто помирають. До цього додається і погублення плоду, як друге убивство, від тих, що насмілилися на це свідомо. Втім, належить не до смерти накладати на них покаяння, але приймати їх у спілкування, після того, як мине десять років; лікування ж вимірювати не роками, але способом покаяння.

(Ап. 65; Трул. 91; Анкир. 21; Вас. Вел. 8, 33, 52).

Правило 3

Диякон, який після прийняття дияконства зблудив, хоч і повинен бути виключеним з дияконства, але, після зведення на місце мирян, нехай не відлучається від спілкування, бо є давнє правило: виключених зі священного ступеня піддавати тільки такому способу покарання, у чому, як мені думається, прадавні виконували цей закон: не мститися двічі за одне (Див… Наум. 1, 9). Є й інша для цього причина: бо ті, що знаходяться в чині мирян, бувши виверженими від місця вірних, знову приймаються на місце, з якого впали. А диякон піддається покаранню виключення, яке триває назавжди. Тому вони обмежилися цим єдиним покаранням, оскільки не повертається йому дияконство. Так за уставами. Взагалі ж найкраще лікування є віддалення від гріха, так що той, хто відкинув благодать, заради задоволення плоті, подає нам довершений доказ свого зцілення, якщо зі скорботним серцем, і з усіляким підкоренням плоті стриманості, відступить від задоволень, якими був спокушений. Отже належить нам і те й інше знати, і те що належить до досконалости покаяння, і прийняте у звичай: з тими, які не досягають досконалого покаяння, чинити за переданим уставом.

(Ап. 25; Трул. 4, 21, 44; IV Вс. 15, 16; Анкир. 19; Карф. 27; Вас. Вел. 6, 13, 32, 44, 51, 60, 69, 70).

Правило 4

Про троєшлюбних і багатошлюбних ми постановили те саме правило, яке і про другошлюбних, у відповідності. Другошлюбних відлучають на рік, а інші на два, троєшлюбних же на три, а часто і на чотири роки, і називають такий союз уже не шлюбом, але багатоженством, або точніше покараним блудом. Тому і Господь самарянці, яка змінила п’ять чоловіків, каже: «і той, кого маєш тепер, не чоловік тобі» (Ін. 4, 18), показуючи тим, що ті, які переступили межу другошлюбности уже не достойні називатися іменами чоловіка і дружини. Ми ж не від правила, але від наслідування попередників, прийняли звичай, троєшлюбних відлучати на п’ять років. Втім не слід завсім загороджувати для них вхід до церкви, але удостоювати їх слухання Писань два або три роки, а потім допускати до стояння, але утримувати від прилучення до святині, і, таким чином, тих, які показують деякий плід покаяння, відновлювати на місце спілкування.

(Ап. 17; І Вс. 8; Трул. 3, 87; Анкир. 19; Неокес. 3, 7; Лаод. 1; Вас. Вел. 12, 30, 41, 50, 53, 80, 87).

Правило 5

Єретиків, які при смерті каються, належить приймати. Зрозумілим же є, що приймати не без обмірковування, але з випробуванням, чи щире показують покаяння, і чи мають плоди, що свідчать про старанність до спасіння.

(І Вс. 2, 14; II Вс. 7; Трул. 78, 96; Неокес. 12; Лаод. 19, 47; Карф. 45).

Правило 6

Любодіяння посвячених Богу нехай не обертаються на шлюб, але всіляко нехай розривається їхнє поєднання. Бо це і для утвердження Церкви корисно, і єретикам не дасть підстав докоряти нам, нібито привертаємо до себе попущенням гріха.

(Ап. 25, 26; ІІІ Вс. 14, 15, 16; Трул. 4, 6, 44; Анкир. 19; Вас. Вел. 3, 18, 20, 32, 44, 60, 70).

Правило 7

Мужоложники, і скотоложники, й вбивці, і отруювачі, і перелюбники, й ідолопоклонники того ж осудження достойні. Тому правила, котре маєш про інших, дотримуйся і про цих; а про прийняття тих, що каялися протягом тридцяти років у нечистоті, котру вчинили через незнання, і сумніватися нам не належало. Бо і незнання робить їх достойними поблажливости, і добровільне сповідання, і настільки довгий термін покаяння: бо вони ледве не весь вік людський віддані були сатані — нехай навчаться не безчинствувати. Тому, вирішили вже невідкладно приймати їх, а особливо, якщо мають сльози, котрі схиляють тебе до милосердя, і являють життя, достойне помилування.

(Трул. 61, 87; Анкир. 16, 17, 20, 22, 24; Вас. Вел. 58, 62, 63, 65; Григорія Ниськ. 4).

Правило 8

Той, хто у гніві на свою дружину вжив сокиру, є вбивцею. Справедливо ж і достойно твоєї розсудливості назгадав ти мені, щоб я сказав про це ширше, бо велика різниця між вільним і невільним. Якщо хтось, кинувши камінь у пса, чи у дерево, влучить у людину, це є справа цілком мимовільна, й така, що не була у намірі того, хто діяв: бо наміром його було відігнати звіра, чи збити плід, а той, хто зазнав удару, сам по собі наразився на нього, проходячи мимо, отже це є невільним. Невільним є також і те, якщо хтось, бажаючи когось виправити, вдарить ременем, або жезлом неважким, і битий помре; бо тут розглядається намір, що він хотів виправити того, хто згрішив, а не умертвити. Подібним чином до невільних убивств належить і те, якщо хтось, захищаючи себе у бійці, деревом або рукою, нещадно нанесе супротивникові удар у небезпечне місце, маючи намір заподіяти біль, а не зовсім убити; але це уже наближається до вільного вбивства, бо той хто вжив таке знаряддя для захисту, або нещадно наніс удар, явним є у тому, що не пощадив людину, будучи охопленим пристрастю. Подібно той, хто використав як знаряддя важке дерево і камінь, більші від людської сили, зараховується до невільних убивць, як той, хто мав на меті одне, а зробив інше: бо він у гніві наніс такий удар, що умертвив ураженого, хоча, можливо, намір у нього був тільки уразити, а не зовсім умертвити. Але хто використав меч, або що-небудь подібне, той не має ніякого вибачення, а особливо той, хто кинув у когось сокиру. Бо він не рукою вдарив його, так щоб міра удару залежала від нього, але кинув так, що удару, і від ваги заліза, і від гостроти його, і через подолання великої відстані, через необхідність належало бути смертельним. Також повністю вільним, і це ніякому сумніву не підлягає, є те, що робиться розбійниками й у ворожих нашестях: бо розбійники вбивають заради грошей, уникаючи викриття у злочині; а ті, що знаходяться на війні, йдуть на ураження супротивників, з явним наміром не настрашити чи напоумити, але знищити їх, Також, якщо хтось напоїть кого-небудь таємною сполукою (хоча б то і для іншої якоїсь мети), й умертвить, такого визнаємо вільним убивцею. Це часто роблять жінки, які намагаються якимись принадами та чародійствами привернути до себе любов декотрих, і дають їм лікарські сполуки, які призводять до помутніння розуму. І хоча такі, спричинивши смерть, зробили не те, що мали у намірі, однак, за чаклунство і заборонені заняття, зараховуються до вільних убивць. Тому і ті, що дають лікарські засоби для виверження зачатого в утробі, є вбивцями, так само, як і ті, що приймають такі дітозгубні отрути. Про це досить.

(Ап. 65; Трул. 91; Анкир. 21, 22, 23; Вас. Вел. 2, 8, 11, 43, 54, 56, 57; Григорія Ниськ. 5).

Правило 9

Господній вислів, що не дозволяється звільнятися від шлюбу, хіба що окрім перелюбу (Див… Мф. 5, 32), за змістом його, однаково стосується і чоловіків і жінок. Але не те у звичаї. Про жінок знаходимо багато суворих висловів. Апостол каже: «хто з’єднується із блудницею, стає одним тілом з нею» (1 Кор. 6, 16). Також Єремія: «якщо чоловік відпустить дружину свою, і вона відійде від нього і зробиться дружиною іншого чоловіка, то чи може вона повернутися до нього? Чи не осквернилася б цим країна та?» (Єр. 3, 1). І ще: «хто утримує перелюбницю — божевільний і нечестивий» (Притч. 18, 23). Жінкам же звичай наказує утримувати своїх чоловіків, хоча вони і перелюбствують і є у блуді. Тому не знаю, чи може прямо назватися перелюбницею та, котра живе з чоловіком, залишеним своєю дружиною: бо тут звинувачення падає на ту, що залишила чоловіка, з якої причини вона відступила від шлюбу. Бо якщо тому, що була бита, і не витерпіла ударів, то належало краще перетерпіти, аніж розлучатися з чоловіком; якщо ж і тому, що не стерпіла втрати майна, і цей привід не достойний поваги. Якщо ж і тому, що чоловік її живе у блуді, і такого не спостерігаємо у церковному звичаї: але і з невірним чоловіком не дозволено дружині розлучатися, а перебувати, через невідомість того, що станеться. «Звідки ти знаєш жінко, чи не спасеш чоловіка?» (1 Кор. 7, 16). Тому жінка, що залишила свого чоловіка, є перелюбницею, якщо перейшла до іншого чоловіка: а чоловік залишений достойний поблажливости, і та, що живе з ним, не осуджується. Якщо ж чоловік, відступивши від жінки, візьме іншу, то і сам він є перелюбником, оскільки спонукав її до перелюбу, і та, що живе з ним, є перелюбницею, оскільки привернула до себе чужого чоловіка.

(Ап. 48; Трул. 87, 93; Анкир. 20; Карф. 102; Вас. Вел. 18, 21, 35, 77).

Правило 10

Ті, хто клянеться не приймати рукопокладання, коли вимовили клятву, нехай не примушуються порушувати її. Бо хоча і думається, що є якесь правило, поблажливе до таких, однак ми дізналися з досвіду, що нема сприяння тим, які вчинили проти клятви. Слід же розглядати і спосіб клятви, і слова і настрій, з яким вони клялися, і тонкі нюанси у сказаних словах; і якщо ні з якого боку нема ніякого полегшення від сили клятви, то таких подобає повністю залишати. Справа ж Севіра, чи поставленого ним пресвітера, на мою думку (якщо і твоя з моєю згодна), отримує деяке полегшення від клятви наступним чином. Те село, у котре поставлений той чоловік, донині підпорядковане Мисфії, накажи приєднати до Масадів: бо таким чином і він не буде клятвопорушником, не переходячи від місця, і Логин, маючи із собою Киріака, не спустошить церкву, і не піддасть душі своєї осудженню, за її спустошення; і ми не станемо нічого робити проти правил, зглянувши на Киріака, який клявся перебувати у Мінданах, але погодився бути переведеним. Бо повернення його буде дотриманням клятви, а йому покірність розпорядженню не поставиться за клятвопорушення, оскільки у клятві його не було додано того, що він навіть на короткий час не залишить Мінданів, але весь інший час перебуватиме там. Севиру ж, котрий вибачається забудькуватістю, ми простимо, сказавши, що той, хто знає потаємне, не попустить церкві своїй понести шкоду від того, хто на початку чинив не за правилами, але зв’язав себе клятвою всупереч Євангелію: хто переміщенням навчав клятвопорушення, нині ж обманює удаваною забудькуватістю. Але оскільки ми не судді сердець, але судимо тому, що чуємо, то Господу залишимо помсту, а самі без сумніву приймемо його, давши прощення забудькуватості, як людській немочі.

(Ап. 25; Трул. 95; Вас. Вел. 17, 28, 29, 64, 81, 82).

Правило 11

Той, хто невільне звершив убивство, достатнє поніс покарання, бувши відлученим протягом одинадцяти років. Бо є явним, що про тих, які одержали рани, ми повинні дотримуватися Мойсеєвого Закону (Див… Вих. 21, 18-19), і того, хто зліг у постіль від отриманих ран, але потім почав ходити за допомогою палиці, не вважати убитим; якщо ж і не встав після ран, але оскільки той, хто бив, не хотів убивати його, то він, хоча і вбивця, однак, за наміром, невільний.

(Ап. 65; Анкир. 23; Двокр. 9; Вас. Вел. 2, 8, 13, 54, 57; Григорія Ниськ. 5).

Правило 12

Двоєженцям правило зовсім забороняє бути служителями Церкви.

(Ап. 17; Трул. 3; Неокес. 7).

Правило 13

Убивство на війні отці наші не вважали за убивство, вибачаючи, як думається мені, поборників цнотливости і благочестя. Але, можливо добре було б порадити, щоб вони, як ті, що мають нечисті руки, на три роки утрималися від прийняття Святих Тайн.

(Анкир. 22, 23; Афанасія Вел. 1; Вас. Вел. 8, 43, 55; Григорія Ниськ. 5).

Правило 14

Той, хто бере лихву, якщо захоче несправедливий прибуток витратити на бідних, і надалі від хвороби користолюбства звільниться, може бути прийнятим у священство.

(Ап. 44; І Вс. 17; Трул. 10; Лаод. 4; Карф. 5; Григорія Ниськ. 6).

Правило 15

Дивлюся і бачу, що ти вимагаєш від Писання буквальної точности, і думаєш, що вислови перекладу є вимушеними коли він добре відображає означений ним предмет, але не перекладає власне значення єврейського слова. Втім, не слід без уваги оминути запитання, поставлене людиною допитливою. Птахи небесні й риби морські, і при створені світу мали одинакове походження, оскільки обидва ці роди тварин виведені з води; причина ж цього та, що обоє вони мають одну і ту саму властивість. Бо одні плавають у воді, а інші плавають у повітрі. Тому і згадується про них разом. Значення ж слів псалма (Пс. 8) не точно виражає поняття щодо риб, але стосовно усіх творінь, які живуть у воді, цілком правильний. Бо людині покірні птахи небесні й риби морські, і не тільки ці, але й усі тварі, котрі ходять стежками морськими. Бо не все, що живе у воді, є рибою, як-от: китоподібні тварини, кити, зигени, дельфіни, тюлені, ще ж коні, пси, пили і мечі риби, і морські краби, і, якщо завгодно, кропиви, і гребені, й усі головоногі, з яких жодне не є рибою, але усі ходять стежками морськими. Таким чином, є три роди: птахи небесні, риби морські, й ті тварини, що живуть у водах, які відрізняються від риб, але також ходять стежками морськими.

Правило 16

Неєман великий не у Господа, але у пана свого: тобто, він був одним із вельмож у сирійського царя. Отже, вникай у Писання з точністю, і в ньому самому знайдеш відповідь на запитання.

Друге канонічне послання святого отця нашого Василія, архиєпископа кесарії каппадокійської, до Амфілохія, єпископа іконійського.

Передмова

Давно написавши відповідь на запитання, запропоновані мені від твого благочестя, не надіслав я цього писання, бувши затриманим, частково тривалою і небезпечною хворобою, частково ж, нестачею службовців. Бо не багато у нас людей, які знають дорогу і готові до такого послуху. Тому, дізнавшись причину затримки, дай нам у цьому прощення. Я був здивований твоєю любов’ю до вчення, а разом і твоєю смиренномудрістю. Бо ти бажаєш навчатися, тоді як тобі довірений чин навчителя, і при цьому навчатися від нас, коли немає у нас нічого великого, стосовно пізнання. Однак, оскільки ти, заради страху Божого, не відмовляєшся робити справу, яку й іншим зробити не легко, то і повинні і ми допомагати твоєму благому настрою та старанню, навіть більше власних сил.

Правило 17

Запитував ти нас про пресвітера Віанора, чи може він бути прийнятим до кліру, після даної ним клятви? Пам’ятаю, що для антиохійського кліру я вже виклав деяке загальне визначення щодо всіх, котрі разом з ним клялися, тобто, нехай вони відсторонюються від всенародних зібрань, приватно ж нехай діють як пресвітери. Цим самим і йому дається дозвіл для його служіння; тому що священство його не в Антиохії, але в Іконії, котру, як ти нам написав, він обрав замість Антиохії для проживання. І таким чином, може бути прийнятим цей муж: тільки твоє благочестя нехай вимагає від нього розкаяння у схильності до принесення клятви, яку він дав невірній людині, не змігши перенести збентеження від такої малої біди.

(Ап. 25; Трул. 95; Вас. Вел. 10, 28, 29, 64, 81, 82).

Правило 18

Про дівиць, що відпали, котрі обіцяли Господу жити у чистоті, але потім, будучи охопленими плотськими пристрастями, порушили свої обітниці, отці наші, будучи поблажливими до немочів тих, що послизнулися, просто й коротко законопоклали: приймати їх через рік, встановивши це за прикладом двошлюбних. Але оскільки, благодаттю Христовою, Церква з плином часу укріплюється, і чин дів нині примножується: то я міркую, що належить з точністю вникати у справу, за самим очевидним, і відповідним до Писання, про що самі можемо зробити висновок. Бо удівство нижче за дівоцтва; тому і гріх удовиць набагато легший за гріх дів. Подивімось, що написано Павлом до Тимофія: «Молодих же дівиць не приймай, бо коли їх охопить пристрасть, противна Христові, вони хочуть виходити заміж. Вони підлягають осудові, бо зреклися попередньої віри» (1 Тим. 5, 11-12). Отже, якщо удовиця підлягає найважчому осудженню, як та, що начебто відкинула віру у Христа, то який висновок слід нам зробити про діву, котра є нареченою Христовою, і святою посудиною, посвяченою Господу? Великий є гріх, коли і рабиня, вступивши у таємний шлюб, наповнить дім розпустою, і неправедним життям ображає того, хто придбав її; але набагато тяжчим є те, коли наречена зробиться перелюбницею і, знечестивши спілку свою з нареченим, віддасть себе невгамовному любострастю. Отже вдовиця осуджується, як розбещена рабиня, а діва підлягає осудженню перелюбниці. Як того, хто злігся з чужою жінкою, перелюбником називаємо, і до спілкування приймаємо не раніше, хіба тільки як припинить грішити; так само маємо чинити і з тим, хто злігся з дівою. Тепер нам необхідно пояснити, що дівою іменується та, котра добровільно посвятила себе Господу, відрікшись від шлюбу і віддавши перевагу життю в освяченні. А дійсними обітниці визнаємо тоді, коли за віком досягають досконалого розуму, бо дитячі слова у цій справі не слід вважати зовсім твердими. Але ту, що має більше шістнадцяти чи сімнадцяти років, має владу над своїми помислами, котру довго випробовували, і вона залишилася твердою та непорушною у своєму намірі, і з молінням благає про своє прийняття, необхідно врешті приймати до чину дів і затверджувати обітницю такої, а за порушення обов’язково карати. Бо, багатьох батьки, або брати, або декотрі із родичів, раніше повноліття приводять, не через їхнє особисте прагнення до безшлюбности, але міркуючи для себе якусь отримати вигоду; таких не слід одразу приймати, доки не дізнаємося ясно їхнього власного до цього питання ставлення

(І Вс. 19; IV Вс. 15, 16; Трул. 4, 40, 44; Анкир. 19; Карф. 6, 44, 126; Двокр. 5; Вас. Вел. 44, 58, 60).

Правило 19

Обітниць чоловіків не знаємо інших, хіба що коли зарахують себе до чернечого чину, котрі мовчанням показують, що приймають безшлюбність. Але і для цих, думаю, потрібно, щоб було попереднє випробування, і нехай їх запитують, і нехай буде прийнята від них ясна обітниця дівства, і якщо спокусяться плотоугодним і пристрастним життям, нехай будуть піддані єпітимії, призначеній для перелюбників.

(Ап. 26; IV Вс. 7, 16; Трул. 44; Анкир. 19; Вас. Вел. 6, 18, 20, 60).

Правило 20

А коли деякі жіночої статі, бувши в єресі, дали обітницю дівства, але потім обрали шлюб, про таких міркую, що їх осуджувати не подобає, бо: «ми знаємо, що закон, коли щось говорить, говорить про тих, хто під законом» (Рим. 3, 19). Але ті, котрі ще не взяли на себе ношу Христову, не знають і законоположення Господнього. Тому вони можуть бути прийнятими до Церкви разом з усіма, і отримують в цьому випадку прощення, через прийняття віри у Христа, і взагалі все, зроблене у житті оголошених, не підлягає покаранню. Цілком зрозумілим є те, що таких без хрещення Церква не приймає, тому найнеобхіднішу для них потребу являють собою переваги відродження.

(І Вс. 14; II Вс. 7; Неокес. 5; Лаод. 19; Тимофія Ол-го 6; Кирила Ол-го 5),

Правило 21

Якщо чоловік, живучи із жінкою, потім не задовольнившись шлюбом, впаде у блуд, такого вважаємо блудником, і надовго залишаємо його під єпитимією. Однак, не маємо права карати його як за провину перелюбу, якщо вчинив гріх з вільною від шлюбу Бо сказано: «чи може вона повернутися до нього? Чи не осквернилася б цим країна та?» (Єр. 3, 1); а також: «хто утримує перелюбницю — божевільний і нечестивий» (Притч. 18, 23). Але той, хто впав у блуд, не відлучається від співжиття зі своєю дружиною, і дружина повинна прийняти чоловіка свого, коли він відвертається від блуду; але чоловік осквернену дружину виганяє зі свого дому. Причину цього пояснити непросто, але так заведено у звичаї.

(Вас. Вел. 9, 19, 21, 26, 34, 37, 39, 58, 59, 77, 79, 80; Григорія Ниськ. 4).

Правило 22

Тих, що мають дружин, викравши їх, якщо викрали заручених з іншим, приймати у спілкування не раніше, хіба що коли вони забрані будуть від них, і тим, які були раніше заручені з ними, надана буде влада або забрати їх, якщо захочуть, або відпустити. Якщо ж хтось викраде не заручену, потрібно забрати її, повернути родичам, і передати волі рідних, чи то будуть батьки, брати, чи інші опікуни дівчини; і якщо вони захочуть віддати її йому, то нехай буде таке життя непорушним; якщо ж не згодяться, то нехай не примушуються до цього. А хто взяв дружину, після розбещення її, чи таємне, чи через насильство, неодмінно повинен прийняти церковне покарання блуду. Покарання ж блудникам визначене на чотири роки. У перший рік належить віддалити їх від молитов, і плакати їм біля церковних дверей. У другий приймати їх до слухання Писань. В третій — до покаяння. В четвертий — до стояння разом з народом, але утримувати від причастя. Потім допускати їх до причащення святих Таїн.

(Ап. 67; IV Вс. 27; Трул. 92, 98; Анкир. 11; Вас. Вел. 25, 26, 30, 38, 40, 42, 69).

Правило 23

Про тих, які беруть у шлюб двох сестер, чи з’єдналися з двома братами, дане від нас послання(( Дивися дальше послання до Діодора Тарського, пр. 87)), список якого ми надіслали до твого благочестя. А хто взяв жінку свого брата, не раніше приймається, ніж коли залишить її.

(Ап. 19; Трул. 26, 54; Неокес. 2; Вас. Вел. 68, 76, 78, 87; Феофіла Ол-го 5; Тимофія Ол-го 11).

Правило 24

А вдовицю, зараховану до удовиць, тобто, котра знаходиться на утриманні церкви, апостол наказує, залишати без утримання, якщо одружиться. А для чоловіка, що овдовів, не покладено ніякого закону: йому призначається єпитимія двошлюбних. Шістдесятирічна вдова, якщо захоче знову вийти заміж, нехай не удостоїться причащання святині, аж поки не звільниться від нечистої пристрасти. Якщо ж раніше шістдесятирічного віку зарахуємо її до удовиць, то у цьому наша провина, а не цієї жінки.

(IV Вс. 3; Трул. 40; Карф. 38; Феофіла Ол-го 11; Вас. Вел. 4, 41).

Правило 25

Той, хто має за дружину розбещену ним, за розбещення нехай буде підданий єпітимії, але нехай буде дозволено йому мати її за дружину.

(Ап. 67; Вас. Вел. 22).

Правило 26

Блуд не є шлюбом, і навіть початком шлюбу. Тому тим, які з’єдналися через блуд, краще буде, якщо це можливо, розлучатися. Якщо ж продовжать спільне життя, то нехай приймуть єпітимію блуду: але шлюбне співжиття нехай продовжать, щоб не сталося чого гіршого.

(Вас. Вел. 4, 21, 26, 59, 79, 80).

Правило 27

Про пресвітера, котрий через незнання вступив у неправильний шлюб, я визначив, як слід вчинити: нехай він користується тільки сідалищем пресвітера, від інших же дій пресвітерських нехай утримається: бо такому досить (і самого) прощення. Благословляти ж інших тому, хто власні виразки повинен лікувати, не подобає. Бо благословення є поданням освячення. Але хто цього не має, через гріх незнання, той як викладе іншому? Заради цього нехай не благословляє ні привселюдно ані приватно, і Тіла Христового нехай іншим не роздає, а також і не звершує іншого служіння; але, задовольняючись священнослужительським місцем, та нехай плаче перед людьми і перед Господом, щоб простився йому гріх незнання.

(Ап. 19; Трул. 3, 26, 54; Неокес. 9).

Правило 28

А це взагалі здалося мені смішним, нібито хтось дав обіцянку утримуватися від свинини. Тому благоволи таких повчати, щоб утримувалися від безрозсудливих зарікань та обітниць, і допускати вжиток незаборонених речей. «Бо всяке творіння Боже добре, і ніщо не погане, коли приймається з подякою» (1 Тим. 4, 4). Тому, якщо обітниця варта сміху, то й утримуватися не потрібно.

Правило 29

Керівників, котрі клянуться вчинити підлеглим зло, необхідно ретельно лікувати. Лікування ж потрібне подвійне: одне — навчати їх, щоб не клялися поспішно, інше — нехай не залишаються при злих намірах. Тому, якщо хтось буде схопленим за клятвою завдати зло іншому, то нехай принесе покаяння через зухвалість своєї клятви, але під приводом благоговіння до клятви нехай не утверджує себе у злобі. Дотримання клятви не було корисним для Ірода, котрий, щоб не порушити клятву, став убивцею пророка. І взагалі клятва заборонена, а тим паче ту слід осуджувати, яку дають на зло. Тому той, хто поклявся, повинен виправити свої думки, а не намагатися утвердити своє беззаконня. Досліди цю безглуздість детальніше. Якщо хтось поклявся виколоти очі своєму братові, чи добре було б такому довести це до виконання? Або якщо хтось поклявся убити, чи взагалі порушити яку-небудь заповідь? Тому що: «Я поклявся і постановив додержуватися праведних судів Твоїх, і додержусь» (Пс. 118, 106). Як заповідь подобає утверджувати незмінністю намірів, так і гріх необхідно всіма засобами відкидати і винищувати.

(Ап. 25; Трул. 95; Вас. Вел. 10, 17, 28, 64, 31, 82).

Правило 30

Про тих, які викрадають жінок, ми не маємо давнього правила, але склали власну думку: і вони самі, і ті, котрі сприяли їм у цьому, нехай будуть на три роки відлучені від спільної молитви. Якщо ж це буває без насильства, то, якщо воно не супроводжувалося ні розбещенням ні розбійницьким нападом, покаранню не підлягає. Удовиця ж володіє сама собою, і від неї залежить, чи йти за викрадачем. Нам же слід турбуватися про ті викрадення, що вчинені відкрито.

(Ап. 67; IV Вс. 27; Трул. 92, 98; Анкир. 11; Вас. Вел. 4, 22, 25, 26, 38, 40, 41, 42, 53, 69).

Правило 31

Якщо жінка чоловіка, який у від’їзді, і невідомо де перебуває, вийде заміж раніше, ніж отримає однозначне свідчення про його смерть, то вона перелюбствує.

(Трул. 93; Вас. Вел. 36, 46).

Правило 32

Ті клірики, котрі вчинили смертний гріх, виключаються зі свого ступеня, але не позбавляються причастя разом з мирянами. Тому що: «біда вже не повториться» (Наум. 1, 9).

(Ап. 25, 29,  30; І Вс. 9; Трул. 4, 21; Неокес. 1, 8; Карф. 27; Вас. Вел. 3, 51, 70, 82).

Правило 33

Жінка, котра народила у дорозі, та знехтувала народженим, нехай підлягає провині убивства.

(Вас. Вел. 52).

Правило 34

Жінок, які перелюбствовали і сповідалися у тому, через благочестя, чи іншим якимось чином викрилися, отці наші заборонили явними робити, щоб це не стало причиною для їхньої смерти; але наказали стояти їм разом із вірними, без приєднання, доки не закінчиться термін покаяння.

(Ап. 48; Трул. 87, 93, 98; Анкир 20; Карф. 102; Вас. Вел. 21, 31, 35, 36, 46, 48, 58, 77, 80).

Правило 35

Якщо чоловік покинутий дружиною, то належить розглянути причини цього; і якщо виявиться, що залишила його без причини, то він достойний поблажливости, а вона єпітимії. Поблажливість же виявиться до нього у тому, що нехай залишиться у спілкуванні з Церквою.

(Ап. 48; Трул. 87, 93, 98; Анкир. 20; Карф. 102; Вас. Вел. 9, 21, 77).

Правило 36

Жінки воїнів, котрі пропали безвісти, якщо зійдуться з іншими, підлягають такому ж судженню, як і ті, котрі не дочекалися повернення своїх відсутніх чоловіків. Втім, ця справа достойна деякої поблажливости, оскільки більш імовірний висновок їхньої смерти.

(Трул. 93; Вас. Вел. 31, 46).

Правило 37

Той, хто вступив у шлюб, після того, як у нього була відібрана чужа жінка, за першу нехай буде звинувачений у перелюбі, а за другу — не винен.

(Трул. 87; Вас. Вел. 21, 34, 39, 48, 58, 77).

Правило 38

Дівчата, котрі без дозволу батька вийдуть заміж, блудодіють. Але через примирення із батьками, думається, що цю справу можна вилікувати. Однак, вони не одразу допускаються до Причастя, але  забороняєюься на три роки.

(Вас. Вел. 22, 40, 42).

Правило 39

Котра живе із перелюбником, сама є перелюбницею, протягом усього часу спільного життя.

(Ап. 48; Трул. 87, 93, 98; Анкир. 20; Карф. 102; Вас. Вел. 21, 34, 37, 88, 77).

Правило 40

Та, що проти волі свого пана, віддасть себе чоловікові, блудодіє. Якщо ж після цього, з дозволу, житиме у шлюбі, то визнається такою, що вступила у законне подружнє життя. Тому перше є блуд, а останнє — шлюб. Бо угоди тих, котрі знаходяться під владою інших, не мають нічого твердого.

(Ап. 82; IV Вс. 4; Трул. 85; Гангр. 3; Карф. 82; Вас. Вел. 22, 38, 42, 53).

Правило 41

Удова, яка має владу над самою собою, може вийти заміж безборонно, якщо немає нікого, хто розлучав би цей шлюб. Бо апостол казав: «якщо ж помре її чоловік, вона вільна вийти заміж за кого хоче, тільки у Господі» (1 Кор. 7, 39).

(Ап. 17; І Вс. 8; Трул. 3, 87; Анкир. 19; Неокес. 3, 7; Лаод. 1; Вас. Вел. 4, 12, 22, 30, 53, 87).

Правило 42

Шлюби, укладені проти волі господарів, є блудодіяннями. За життя батька свого, чи пана, ті, котрі вступають у шлюбне єднання, не залишаються без провини, доки ті, що мають владу над ними, не дадуть згоди на їхнє спільне життя. Бо тоді шлюб отримує твердість.

(Ап. 82; IV Вс. 4; Трул. 85; Гангр. 3; Карф. 82; Вас. Вел. 22, 38, 40).

Правило 43

Хто наніс ближньому смертельний удар, є убивцею, чи першим наніс він удар, чи захищався.

(Ап. 65; Трул. 91; Анкир. 21, 22, 23; Вас. Вел. 2, 8, 11, 13, 33, 52, 54, 56, 57; Григорія Ниськ. 5).

Правило 44

Диякониса, котра зблудила з язичником, може прийнятою бути до спілкування молитовного, але до причастя Святих Таїн допущена буде тільки на сьомий рік, якщо, тобто, у чистоті житиме. Язичник же, який після прийняття віри знову приступає до святотатства, через те повертається у свою блювоту. Тому тілу диякониси, як освяченому, не дозволяємо більше бути у плотському використанні.

(Ап. 25; IV Вс. 15; Трул. 4, 6, 14, 21, 40; Карф. 27; Вас. Вел. 32, 81, 70).

Правило 45

Якщо хтось, прийнявши ім’я християнина, ображає Христа, такому немає ніякої користи від найменування.

Правило 46

Та, що з чоловіком, залишеним його жінкою на якийсь час, вступила у шлюб з незнання, а потім, з причини повернення до нього першої дружини, відпущена, блудодіяла через таке єднання, однак через незнання. Тому шлюб їй після цього не заборонено, але краще, якщо залишиться такою.

(Трул. 93; Вас. Вел. 9, 31, 36).

Правило 47

Енкратити, саккофори й апотактити підлягають тому самому судженню, як і наватіани, бо про деяких із них видане правило, хоча і не однозначне, а про інших умовчано, ми ж, через одинаковість їхніх провин, таких перехрещуємо. І хоча у вас і не прийнятий цей звичай перехрещування, подібно, як і у римлян, з деяких міркувань, однак наше визначення їхньої провини нехай має силу. Оскільки їхня єресь є нібито відгалуженням єресі маркіонітів, які гидують шлюбом, відвертаються від вина і створіння Боже нечистим називають. Тому ми не приймаємо їх до Церкви, якщо не охрестяться нашим хрещенням. Бо нехай не кажуть, що охрестилися в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, коли вони, подібно до Маркіона та інших єретиків, уявляють Бога творцем зла. Отже, якщо це угодно буде, то потрібно зібратися багатьом єпископам, і так викласти правило, щоб і той, хто діє, був у безпеці, і той, хто відповідає на питання про таких, мав достовірні підстави для відповіді.

(Ап. 46, 47, 48; І Вс. 8,19; II Вс. 7; Трул. 95; Лаод. 7, 8; Карф. 57; Вас. Вел. 1, 5).

Правило 48

Залишена чоловіком, на мою думку, повинна залишитися безшлюбною. Бо коли Господь сказав: «хто розведеться із жінкою своєю, хіба що через її любодійство, призводить її до перелюбства» (Мф. 5, 32), то, назвавши її перелюбницею, тим самим заборонив їй спільне життя із іншим. Бо як це можливо, щоб чоловік був винним, як винуватець перелюбу, а жінка невинна, бувши від Господа названа перелюбницею за з’єднання із іншим чоловіком.

(Ап. 48; Трул. 87, 93, 98; Анкир. 20; Карф. 102; Вас. Вел. 9, 21, 31, 35, 36, 46, 77, 80).

Правило 49

Розбещення, котрі бувають через насильство, нехай звинуваченню не піддаються. Тому і рабиня, якщо ґвалтована паном своїм, не винна.

(Анкир. 11; Григорія Неокес. 1; Вас. Вел. 30).

Правило 50

На тришлюбність закону немає: тому третій шлюб за законом не укладається. На такі справи дивимося, як на нечистоти у Церкві: але привселюдному осуду таких не піддаємо, бо це краще, аніж розпутне любодійство.

(Неокес. 2; Вас. Вел. 4, 80).

Третє канонічне післання святого отця нашого Василія, архиєпископа кесарії каппадокійської, до Амфілохія єпископа іконійського

Правило 51

Про тих, які перебувають у клірі, прийнято однакові правила. Вони наказують визначати відпалим однакове покарання, виверження від служіння, чи знаходяться вони у ступені священства, чи проходять служіння, котре не має рукопокладення священства.

(Ап. 25, 30; Трул. 4; Карф. 27; Вас. Вел. 3, 32, 44).

Правило 52

Та, яка знехтувала народжене в дорозі, якщо знехтувала, маючи можливість зберегти, або думаючи тим приховати свій гріх, чи пішовши взагалі за нелюдським і звіриним помислом, нехай судиться за смертовбивство. Якщо ж не змогла зберегти, і народжене померло через пустельність місцевости і від нестачі потрібного, то мати достойна поблажливости.

(Вас. Вел. 33).

Правило 53

Рабиня, що овдовіла, можливо, небагато згрішила, погодившись на другий шлюб, під виглядом викрадення. Тому зовсім не подобає звинувачувати її за це. Бо судяться не зовнішні вияви, але наміри. Однак цілком зрозуміло, що вона підлягає єпітимії двошлюбності.

(Ап. 82; IV Вс. 14; Трул. 85; Гангр. 3; Карф. 82; Вас. Вел. 22, 38, 40, 42).

Правило 54

Про невільні убивства, раніше, як пам’ятаю, я писав до твого благочестя, за силою моєю, і більше за те нічого сказати не можу. Справою твоєї розсудливості буде, за обставинами справи, продовжити покарання чи полегшити.

(Ап. 65; Трул. 91; Анкир. 21, 22, 23; Вас. Вел. 2, 8, 11, 43, 56, 57; Григорія Ниськ. 5).

Правило 55

Ті, що розбійників взаємно уражають, якщо не є в церковному служінні, нехай будуть відлучені від причастя Святих Тайн; якщо ж клірики, нехай виключаться зі свого ступеня. Бо сказано: «всі, хто візьме меч, від меча і загинуть» (Мф. 26, 52).

(Анкир. 22, 23; Афанасія Вел. 1; Вас. Вел. 8, 13, 43; Григорія Ниськ. 6).

Правило 56

Хто убив за волею, а потім покаявся, двадцять років нехай буде без причастя Святих Тайн. А ці двадцять років нехай розподіляться таким чином: чотири роки повинен він плакати, стоячи поза дверима молитовного храму, та просячи вірних, які входять до нього помолитися за нього, сповідуючи при тому свій злочин. Після чотирьох років нехай буде прийнятим до тих, що слухають Писання, і з ними нехай виходить упродовж п’яти років. Сім років нехай молиться з тими, що припадають, і з ними нехай виходить. Чотири роки нехай стоїть тільки з вірними, але нехай не сподобиться причастя. Після виконання цього нехай причаститься Святих Тайн.

(Ап. 65; Трул. 91; Анкир. 21, 22, 23; Вас. Вел. 2, 8, 11, 43, 54, 57; Григорій Ниськ. 5).

Правило 57

Хто убив невільно, десять років нехай не причаститься Святих Тайн. Розподілення ж десяти років для нього нехай буде таким: два роки нехай плаче, три роки нехай звершить між тими, що слухають, чотири – між тими, що припадають, і рік нехай стоїть тільки з вірними, і потім прийме Святе Причастя.

(Ап. 65; Трул. 91; Анкир. 21, 22, 23; Вас. Вел. 2, 8, 11, 43, 54, 56; Григорія Ниськ. 5).

Правило 58

Той, що перелюбствував, п’ятнадцять років нехай не прилучається до Святих Тайн. Розподілення ж на ці п’ятнадцять років для нього таке: чотири роки нехай буде він тим, що плаче, п’ять років — тим, що слухає Писання, чотири — тим, що припадає, два нехай стоїть з вірними без приєднання.

(Трул. 87; Анкир. 20; Вас. Вел. 9, 21, 34, 37, 39, 77; Григорія Ниськ. 4).

Правило 59

Блудник сім років нехай не причащається Святих Тайн: два роки нехай плаче, два — нехай слухає, два — нехай припадає, і один рік нехай стоїть тільки з вірними, а на восьмий нехай допущений буде до Святого Причастя.

(Вас. Вел. 4, 21, 22, 26, 79, 80).

Правило 60

Та, що обіцяла перебувати у дівоцтві, та, від своєї обітниці відійшла, нехай виконає термін покарання, належний за гріх перелюбу з розподілом, зважаючи на її життя. Те саме і для тих, що прийняли обітницю чернечого життя, але відпали.

(IV Вс. 16; Трул. 44; Анкир. 19; Карф. 16; Вас. Вел. 6, 18, 19, 20, 44).

Правило 61

Той, що украв, якщо сам по собі, розкаявшись, звинуватить себе, на рік нехай буде видалений від причастя тільки Святих Тайн; якщо ж викритий буде, то на два роки. Час же цей нехай розподілиться для нього на припадання і стояння з вірними, а потім нехай удостоїться причащання.

(Григорія Неокес. 3, 4, 5; Григорія Ниськ. 6).

Правило 62

Той, що виявив шаленство на чоловічій статі, час для покаяння нехай розподілиться так само, як для беззаконного перелюбника.

(Вас. Вел. 7; Григорія Ниськ. 4).

Правило 63

Той, що на скотині показав своє нечестя, сповідавшись, такий самий час нехай буде у забороні.

(Анкир. 16, 17; Вас. Вел. 6; Григорія Ниськ. 4).

Правило 64

Клятвопорушник, десять років нехай не прилучається: два роки знаходячись поміж тими, що плачуть, три — між тими, що слухають Писання, чотири — між тими, що припадають, один — стоячи з вірними, і тоді сподобиться Причастя.

(Ап. 25; Трул. 94; Вас. Вел. 10, 17, 29, 82).

Правило 65

Хто розкаявся у чаклунстві, чи в отруєнні, нехай проведе у покаянні термін призначений для убивці, з розподілом, відповідним до того, як сам себе викрив у кожному гріхові.

(Трул. 61, 65; Лаод. 36; Вас. Вел. 72, 83; Григорія Ниськ. 3).

Правило 66

Той, що розкопує гроби для розкрадання, десять років нехай не причащається Святих Тайн: два нехай плаче, три нехай слухає, чотири нехай припадає, один рік нехай стоїть з вірними, і тоді уже нехай прийметься до спілкування.

(Григорія Ниськ. 7).

Правило 67

Кровозмішання брата і сестри вимагає терміну покаяння, визначеного для убивці.

(Вас. Вел. 75).

Правило 68

З’єднання шлюбом людей, котрі знаходяться у забороненому для цього спорідненні, якщо виявлено буде, що це трапилося, і це гріх людський (знали про заборону), підлягає єпітимії перелюбників.

(Ап. 19; Трул. 26, 54; Неокес. 2; Вас. Вел. 23, 27, 75, 76, 78, 79, 87; Тимофія Ол-го 11; Феофіла Ол-го 5).

Правило 69

Читець, якщо раніше шлюбу зляжеться зі своєю зарученою, після відлучення на один рік від служіння, приймається у читця, але нехай залишиться без поставлення у вищі ступені. Якщо ж без заручин таємно зляжеться, нехай припинить служити. Так само й іподиякон.

(Ап. 26; IV Вс. 14; Трул. 6, 13, 30; Карф. 16; Вас. Вел. 3, 6, 32, 51, 70)

Правило 70

Диякону, що осквернився вустами і сповідався, що гріх його далі не поширився, нехай буде заборонене священнослужіння, але причащатися Святих Тайн з дияконами нехай сподобиться. Так само і пресвітер. Якщо ж хтось буде викритим, що вчинив більший гріх, то у якому б не був ступені, нехай буде виключеним.

(Ап. 25; IV Вс. 16; Трул. 4, 40, 44; Анкир. 19; Неокес. 4; Вас. Вел. 3, 6, 32, 51, 69).

Правило 71

Хто причетний до якогось із вищеназваних гріхів, і не сповідався, але викритий, нехай буде під єпитимією стільки ж часу, на скільки підпадає під єпитимію той, хто вчинив зло.

Правило 72

Хто віддав себе ворожбитам, чи подібним до них, нехай буде під єпітимією стільки ж часу, скільки убивця.

(Трул. 61, 65; Анкир. 24; Лаод. 36; Вас. Вел. 7, 65, 81, 83; Григорія Ниськ. 3).

Правило 73

Хто відрікся від Христа, і зробився злочинцем проти таїнства спасіння, весь час життя свого повинен бути у числі тих, що плачуть, і зобов’язаний сповідатися, а при кінці життя удостоїться причастя святинь, за вірою у чоловіколюбство Боже.

(Ап. 62; І Вс. 10; Анкир. 1, 2, 3, 12; Петра Ол-го 8, 10, 14),

Правило 74

Якщо хто б то не був із тих, що впали у вищеназвані гріхи, розкаявшись, зробиться ревним у виправленні, то той, хто прийняв від чоловіколюбности Божої владу відпускати і зв’язувати, не буде достойний осудження, коли, бачачи щиру старанність сповідання грішника, зробиться милостивішим, і скоротить єпитимію. Оскільки оповіді Святого Письма показують нам, як ті, що сповідуються з більшим подвигом, швидше отримують милосердя Боже.

(І Вс. 12; IV Вс. 16; Трул. 102; Анкир. 5).

Правило 75

Тому, хто осквернився зі своєю сестрою по батькові чи по матері, нехай не буде дозволено входити у молитовний дім, аж доки не відступить від огидного і беззаконного діяння. Прийшовши до усвідомлення страшного гріха, три роки нехай плаче він, стоячи біля воріт молитовних домів і прохаючи тих, котрі заходять на молитву, щоб кожен зі співчуттям приносив про нього сердечні молитви до Господа. Після цього на інші три роки нехай буде допущений тільки до слухання Писання, після слухання ж Писання і повчань, нехай виженеться із церкви, і нехай не удостоїться спілкування у молитві. Потім, якщо зі сльозами буде просити про це, і припадатиме до Господа, зі скорботним серцем та глибоким смиренням, нехай дадуться йому інші три роки для припадання. І таким чином, коли покаже плоди, достойні покаяння, на десятий рік нехай буде прийнятим до молитви з вірними, без причащання; два роки стоячи під час молитви з вірними, врешті нехай удостоїться прилучення до святині.

(Вас. Вел. 67; Григорія Неокес. 11).

Правило 76

Те саме чинити і з тим, який злігся з невісткою своєю.

(Ап. 19; Трул. 26, 54; Неокес. 2; Вас. Вел. 23, 27, 67, 68, 75, 78, 79, 87; Тимофія Ол-го 11; Феофіла Ол-го 5).

Правило 77

Хто залишив свою законну дружину, і взяв шлюб з іншою, за висловом Господнім: «той перелюбствує» (Мф. 19, 9). Правилами ж отців наших визначено, щоб такі один рік плакали, два роки слухали, три припадали, сьомий же рік стояли з вірними, і після цього удостояться Святого Причастя, якщо покаються зі сльозами.

(Ап. 48; Трул. 87, 93; Анкир. 20; Карф. 102; Вас. Вел. 9, 21, 35, 48, 58; Тимофія Ол-го 15).

Правило 78

Того ж правила слід дотримуватися і щодо тих, які взяли у співжиття двох сестер, хоча б то було і в різні часи.

(Ап. 19; Трул. 26, 54; Неокес. 2; Вас. Вел. 23, 87; Феофіла Ол-го 5).

Правило 79

Хто посягнув на свою мачуху, підлягає тому самому правилу, як і той, хто посягнув на свою сестру.

(Вас. Вел. 67, 75).

Правило 80

Про багатошлюбність отці промовчали, як про справу тваринну і зовсім чужу людському родові. Нам же цей гріх здається важчим за блуд. Тому розсудливим буде піддавати таких єпітимії за правилами, тобто, нехай один рік будуть тими, що плачуть, три — тими, що припадають, і потім можуть бути прийнятими.

(Ап. 48; Трул. 87; Неокес. 3; Вас. Вел. 4, 9, 50, 77).

Правило 81

Оскільки, під час навали варварів, багато хто вчинив злочини проти віри у Бога, клянучись язичницькими клятвами і скуштувавши декотрі осквернені наїдки, з ворожбою принесені у жертву ідолам, з такими нехай буде вчинено згідно з виданими вже отцями законами і правилами. Ті, котрі витерпіли тяжкі випробування муками, і, не витерпівши страждань, доведені були до відречення від Христа, протягом трьох років у Церкву нехай не приймаються, після закінчення котрих два роки нехай слухають Писання, три — нехай припадають, і тоді можуть бути прийняті до спілкування. Ті, які без крайньої потреби зрадили віру у Бога і доторкнулися до трапези бісівської, і клялися язичницькими клятвами, три роки нехай будуть виверженими з церкви, два — слухають Писання, три роки нехай моляться з тими, що припадають, інші три нехай стоять разом під час молитви з вірними, і тоді вже можуть бути прийнятими до прийняття Святих Тайн.

(Ап. 62; І Вс. 10, 11, 12; Анкир. 1-9; Петра Ол-го 2 і наст.; Вас. Вел. 73, 82).

Правило 82

Що стосується порушників клятви, якщо через насильство та крайність її порушили, менш важким підлягають покаранням, а через шість років повністю можуть бути прийняті. А ті, що без крайньої потреби зрадили свою віру, два роки нехай будуть між тими, що плачуть, і два слухають, а на п’ятий рік нехай моляться з тими, що припадають, і ще на два роки нехай будуть прийняті до спілкування у молитві, без причастя, і, показавши таким чином достойне покаяння, врешті зведуться до прилучення до Тіла Господнього.

(Ап. 25; Трул. 94; Вас. Вел. 10, 17, 29, 64).

Правило 83

Ті, які займаються чаклунством і дотримуються звичаїв язичницьких, або вводять когось у доми свої, заради відшукання чародійств і заради очищення, нехай підлягають правилу шестиріччя: рік нехай будуть тими, що плачуть, рік — тими, що слухають, три роки — тими, що припадають, і один рік нехай стоять з вірними, і так нехай приймуться.

(Трул. 61, 65; Анкир. 24; Лаод. 36; Вас. Вел. 65, 72).

Правило 84

Пишемо ж це все заради того, щоб випробовувалися плоди покаяння. Бо ми не за одним тільки часом судимо про це, але дивимося і спосіб покаяння. Якщо ж деякі невідступно дотримуються своїх звичок, і більше хочуть служити задоволенням плоті, ніж Господу, і не приймають життя за Євангелієм, то у нас із ними немає нічого спільного. Бо ми, серед народу непокірного і впертого навчені чути оце: «спасай душу свою» (Бут. 19, 17).

(І Вс. 12; Трул. 102; Вас. Вел. 3, 74, 85; Григорія Ниськ. 4, 5).

Правило 85

Отже, не допустімо собі загинути разом з такими, але, боячись тяжкого суду і маючи перед очима страшний день відплати Господньої, нехай не захочемо загинути разом із чужими гріхами. Бо якщо не навчили нас страшні долі перед Господом, і такі удари не привели нас до почуття того, що Господь залишив нас за беззаконня наші, та віддав у руки варварів, і що народ відведений був у полон ворогами, і відданий розсіянню, оскільки зухвало творили такі діла ті, що носять ім’я Христове. І якщо не пізнали і не зрозуміли, що за це зійшов на нас гнів Божий, то що спільного можемо мати із ними? Проте і вдень і вночі, привселюдно і наодинці, ми повинні засвідчувати їм істину; але і самі не повинні попустити собі захопленими бути їхніми беззаконнями, а особливо повинні молитися, щоб здобути їх, і вийняти з тенет лукавого. Якщо ж не зможемо цього, то, в усякому разі, постараємося хоча б свої душі спасти від вічного осудження.

(I Вс. 12; Трул. 102; Вас. Вел. З, 84).

З другого канонічного послання святого отця нашого Василія, архиєпископа кесарії каппадокійської, до Амфілохія, єпископа іконійського

Правило 86

Крайнім енкратитам (здержникам) на пихате їхнє заперечення: чому і ми не все їмо, нехай така дається відповідь: що гидуємо також нашими виділеннями. Бо за достоїнством для нас і трави зелені є те саме, що і м’ясо; а при міркуванні про корисне, як у зелені відділяємо шкідливе від здорового, так і в м’ясі розрізняємо шкідливе і корисне. Бо і болиголов є зіллям, і м’ясо яструба є м’ясом, але ніхто при здоровому глузді не буде їсти блекоту, і не доторкнеться до м’яса пса, хіба що у крайній потребі. Тому той, хто їв, не вчинив беззаконня.

(Ап. 51, 53; Анкир. 14; Гангр. 2; Вас. Вел. 1, 28, 47).

Послання (святого отця нашого Василія, архиєпископа кесарії каппадокійської) до Діодора, єпископа Тарського

Вступ

Дійшов до нас лист, який має підпис Діодора, а все інше в ньому більше личить кому — небудь іншому, ніж Діодору. Бо думається мені, що хтось дуже хитрий, прийнявши на себе твій образ, захотів через те зробити себе достойним віри перед слухачами. Він, отримавши від когось запитання, чи дозволяється взяти шлюб із сестрою померлої дружини, не жахнувся цього запитання, але, байдуже сприйнявши почуте, аж занадто ретельно та сміливо сприяв тому, хто запитував у досягнені сороміцького бажання. Якби було у мене це писання, я надіслав би його тобі, і ти мав би достатню силу, щоб, захистити себе й істину. Але, оскільки той, хто показав мені (лист), взяв його назад, нібито якийсь знак перемоги наді мною, — бо я раніше заборонив такі шлюби, — носив (його) повсюди, кажучи, що має письмовий дозвіл; то пишу тепер до тебе, щоб подвійною рукою ми озброїлися проти цього підробленого листа, і не залишили йому ніякої сили, щоб він не міг легко шкодити тим, що читають.

Правило 87

Отже перше, і при цьому у справах такого роду дуже важливе, що маємо запропонувати, це дотримуваний у нас звичай, котрий має силу закону, тому що ці постанови передані нам від святих мужів. А звичай такий: якщо хтось, будучи одержимим пристрастю нечистоти, вступить у безчинне єднання із двома сестрами, то і шлюбом це не вважаємо, і в церковне зібрання такі приймаються не раніше, як після розлучення одне від одного. Тому, якби і не можна було нічого іншого сказати, достатньо було б і цього звичаю для перепони злу. Але оскільки той, хто писав листа, замахнувся, брехливим доводом, ввести у спосіб життя таке зло, то треба і нам взяти у допомогу судження, хоча у предметех цілком зрозумілих, у всякого сильнішим за міркування буває упередження. Бо писано, говорить він, у книзі Левит: «Не бери дружини разом із сестрою її, щоб зробити її суперницею, щоб відкрити наготу її при ній, за життя її» (Лев. 18, 18). Звідси явним є, говорить він, що дозволяється взяти після її смерти. На це перш за все скажу: «що закон, коли щось говорить, говорить до тих, хто під законом» (Рим. 3, 19). Бо інакше ми підлягали б і обрізанню, і суботі, й утриманню від певної їжі. Бо невже нам, коли знайдемо щось, що сприяє нашому любострастю, підкорювати себе ярму закону, а коли якийсь із приписів закону виявиться заважким, переходити до свободи, яка суща у Христі? Нас запитували: чи є у Писанні дозвіл брати дружину після сестри її? Ми сказали, немає: що і безпечно для нас, і є істинним; але через благопристойний висновок встановлювати думку про те, що замовчано, означало б встановлювати закони, а не наводити слова закону. Бо таким чином тому, хто захотів би насмілитися, було б дозволено, і за життя дружини, взяти її сестру. Бо таке саме лукаве розумування може пристосованим бути і до цього випадку. Писано, скаже він: «не зробити її ревнивою суперницею», отже, взяти ту, яка не має ревнощів, закон не заборонив. Тому захисник пристрастности говорить, що сестри мають характер неревнивий. Отже, коли немає причини, через яку заборонено співжиття обох, то що перешкоджає взяти сестру? Цього не написано, скажемо ми; але і того не визначено. Думка, яка виводиться через висновок, робить дозволеним і те й інше. Слід було б повернутися трохи назад, до попередніх висловлювань закону, і через те звільнитися від труднощів. Бо зауважуємо, що законодавець охоплює не всі види гріхів, але особливо відкидає гріхи єгиптян, звідки вийшов Ізраїль, і хананеїв, до яких він переселявся. Бо так читається: «За ділами землі Єгипетської, у якій ви жили, не чиніть, і за ділами землі Ханаанської, у яку Я веду вас, не чиніть, і за встановленнями їх не ходіть» (Лев. 18, 3). Вірогідно, що такий вид гріха не допускався тоді в житті язичників, а тому і законодавець не мав потреби огороджувати від нього, але достатньо було не попередженого вченням звичаю для відкинення такої мерзенности. Але чому, заборонивши більше, він змовчав про менше? Тому, що багатьом з плотолюбних, стосовно співжиття із сестрами живих дружин, здавалося б, мав бути шкідливим приклад патріарха. Що ж подобає робити нам — говорити про написане чи дошукуватися про замовчане? Бо у цих законах не написано і того, що батько і син не повинні входити до однієї наложниці: але у пророка це піддається найбільшому осудженню. «Навіть батько і син, — говорить — ходять до однієї жінки, щоб знеславити святе ім’я Моє» (Амос. 2, 7); а скільки інших видів огидних пристрастей винайшло бісівське вчення, про які Божественне Писання змовчало? Не бажаючи порушувати своєї священної важливости найменуванням мерзот, воно означило нечистоти загальними назвами, як каже апостол Павло: «А блуд і всяка нечистота та користолюбство не повинні навіть згадуватися у вас, як личить святим» (Еф. 5, 3); під іменем «нечистоти» він вміщує непристойні назви дій чоловіків та жінок.

Таким чином, замовчування не дає дозволу сластолюбцям. Я ж кажу, що і не змовчав законодавець про цей вид беззаконня, але з особливою силою заборонив його. Бо слова: «ні до якої родички за плоттю не повинен наближатися з тим, щоб відкрити наготу» (Лев. 18, 6), містять у собі і цей вид споріднення. Бо для чоловіка що може бути ближчим від власної дружини, чи більш своєї йому плоті? Тому що вони вже не є двоє, але одна плоть. Таким чином, через дружину, і сестра її стає спорідненою чоловікові. Бо як не може він узяти матір дружини своєї, ні дочку її, тому що не може взяти свою матір, ні дочку її, так само не може взяти і сестру дружини своєї, тому що не може взяти сестру свою. І навпаки, не дозволяється і дружині співжити з родичами чоловіка, тому що права споріднення спільні для обох. Я ж кожному, хто просить поради про шлюб, засвідчую, «час уже короткий, отже ті, що мають жінок, нехай будуть так, ніби не мають їх; і хто користується світом цим, наче не користується; бо минає образ світу цього» (1 Кор. 7, 29, 31). Якщо ж хтось запропонує мені на заперечення цей вислів: «плодіться і розмножуйтеся» (Бут. 1, 28), то я посміюся з того, хто не розрізнює часів законоположення. Другий шлюб є лікування проти блуду, а не напучення сластолюбству. Сказано: «Але якщо не можуть стримуватися, нехай одружуються» (1 Кор. 7, 9). Але і одружуючись, нехай не чинять беззаконня. А ті, котрі, осквернюючи душу пристрастю нечестя, не зважають і на єство, що здавна розрізняла найменування споріднення, яким іменем споріднення назвуть народжених від таких двох шлюбів? Братами рідними, чи двоюрідними? Бо, з причини змішання, їм личитиме і те й інше найменування. Не роби, чоловіче, тітки дітей мачухою їхньою, і ту, котра замість померлої матері повинна пестити їх, не озброюй невситимими ревнощами. Бо самі ревнощі мачух поширюють ненависть і за домовину; або ще більше: одні, які були ворогами, примиряються із померлими, а мачухи від смерти починають ненависть. Головним же з вищесказаного є таке: якщо хтось бажає шлюбу за законом, то йому відкрита вся вселенна; якщо ж бажання його керується пристрастю, тим більше нехай заборониться для нього шлюб, щоб навчився утримувати свій сосуд у святості, а не в пристрасті похітливій (Див… 2 Сол. 4, 4.5). Говорити про це більше мене утримує міра послання. Бажаю, щоб моє умовляння виявилося сильнішим за пристрасть, або щоб беззаконня це не оселилося у нашій області, але залишалося у тих місцях, у котрих насмілилися на це.

(Ап. 19; Трул. 26, 54; Неокес. 2; Вас. Вел. 23, 68, 76, 78; Тимофія Ол-го 11).

Послання святого отця нашого Василія, архиєпископа кесарії каппадокійської, до пресвітера Григорія

Прочитав я твоє писання з усяким довготерпінням, і здивувався, як ти, коли міг коротко і легко виправдатися переді мною справою, наважився перебувати у тому, у чому звинувачений, і замахуєшся багатослів’ям вилікувати невиліковне. Не ми перші, о Григорію, і не одні ми законопоклали, щоб не жили жінки та чоловіки разом.

Прочитай правило, викладене святими отцями нашими на Нікейському Соборі, яке явно забороняє мати у домі жінок, що співживуть там. Безшлюбність у тому має своє достоїнство, щоб не мати спілкування з жіночою статтю. Таким чином, якщо хтось, представляючи себе дівичем за іменем, насправді робить те саме, що і ті, які живуть із жінками, той засвідчує про себе, що домагається достоїнства дівства за іменем, але неподобства сластолюбства не залишив. Тим більше належало тобі виконати мою вимогу, що ти як говориш, вільний від усякої тілесної пристрасті. Бо я не думаю, щоб сімдесятирічний жив із дружиною пристрасним чином; і не так ніби за беззаконне діло, яке трапилося, визначив я те, що визначив, але тому, що навчився від апостола: «щоб не давати братові приводу до спотикання або спокуси» (Рим. 14, 13). Знаємо ж, що декого навіть чисті дії, для інших бувають підставою для гріха. Заради цього, йдучи за установленням святих отців, ми наказали тобі відлучитися від тієї жінки. Навіщо ж звинувачуєш хорєпископа, і згадуєш про давню ворожнечу? Навіщо і на мене скаржишся, як на того, хто має відкриті вуха для сприйняття наклепників, а не на себе самого, що не погоджуєшся полишити спілкування з жінкою? І тому видали її з дому свого і влаштуй у монастир, нехай буде вона з дівами: а ти май прислужників чоловічої статі, щоб не хулилося вами ім’я Боже. Доки ж твориш це, тисячі виправдань, котрі ти викладаєш у листі, не принесуть тобі жодної користи: але помреш забороненим у священнослужінні і даш Господу відповідь за свою заборону. Якщо ж, не виправивши себе, насмілишся торкнутися священнодіяння: то накладеться на тебе анафема перед усім народом, а ті, які приймуть тебе, будуть відлучені від усієї церкви.

(І Вс. 3; Трул. 5, 12, 13; VII Вс. 18; Карф. 3, 38, 70)

Канонічне послання святого отця нашого Василія великого, архиєпископа кесарії каппадокійської, до хорєпископів

Правило 89

Дуже переживаю, що правила отцівські залишені, й усяка суворість вигнана з церков. І боюся, щоб справи церковні не дійшли до повного замішання, коли ця байдужість мало — помало надалі йтиме своїм шляхом. За звичаєм, котрий здавна встановився у церквах Божих, служителі Церкви приймалися після випробування з усілякою суворістю, і вся їхня поведінка була ретельно досліджувана: чи вони не обмовники, чи не п’яниці, чи не схильні до сварок, чи наставляють своїх юнаків, щоби могли звершувати святиню, «без якої ніхто не побачить Господа» (Євр. 12, 14). І це випробовували пресвітери та диякони, котрі живуть з ними, доповідали про це хорєпископам, а ці прийнявши відгук від тих, що свідчать за істиною, і передавши його єпископові, таким чином зараховували служителя до священичого чину, А нині ви, по-перше, відкинувши нас, і не побажавши навіть повідомити нас, усю владу зосередили на собі самих. Потім, знехтувавши цю справу, дозволили пресвітерам та дияконам, кого забажають, без випробовування їхнього життя, але через якусь пристрасть чи споріднення, або через іншу якусь співдружність, недостойних вводити до церкви. Через це багато служителів церкви у кожному селі налічується, але ніякого достойного служіння вівтарю немає, як ви самі свідчите, не знаходячи людей при обраннях. Оскільки справа ця дійшла врешті до невиліковного стану, особливо нині, коли багато хто, зі страху бути взятими у воїни, влаштовуються у служителі церкви, то я з необхідности, звернувся до відновлення отцівських правил; і пишу вам, щоб ви надіслали мені список церковних служителів кожного села, з вказівкою, хто ким поставлений, і яким є його життя. І ви майте у себе такий самий список, щоб можна було з тими записаними, що знаходяться у мене, звіряти ваші, і щоб ніхто не мав можливости вписувати самого себе, коли захоче. Таким чином, котрі були прийнятими пресвітерами, після першого року індиктіону, нехай вивергнуться до стану мирян. Вами ж нехай буде зроблене випробовування їх знову і, якщо дійсно достойні, нехай за вашим рішенням приймуться; очистіть Церкву, усуваючи від служіння їй недостойних. І надалі достойних випробовуйте і приймайте, але до кліру не зараховуйте, перш ніж представите мені. Інакше ж знайте, що прийнятий у церковнослужіння без мого дозволу буде мирянином.

(І Вс. 8; VII Вс. 14; Неокес. 14; Антиох. 8, 10; Лаод. 57; Феофіла Ол-го 7).

Послання святого отця нашого Василія, архиєпископа Кесарії Каппадокійської, до підлеглих йому єпископів

Правило 90

Безглуздість справи, про котру пишу, зробившись взагалі предметом підозр і чуток, наповнила смутком мою душу; втім, вона мені здалася неймовірною. Отже це писання про те винний нехай прийме, як лікування, невинний як пересторогу, а байдужий до добра і зла, чого в вас знайти я не хотів би, як свідчення проти нього. Що ж це таке, про що я говорю? Дехто говорить, що нібито деякі з вас беруть від тих, кого вони рукопокладають гроші, і прикривають те іменем благочестя, що ще гірше. Бо якщо хтось чинить зло, під прикриттям добра, такий заслуговує подвійного покарання: і за те, що чинить недобре, і за те, що називає це добром, щоб, назвавши це так, знайти собі прибічників для звершення гріха. І якщо це є так, нехай не буде віднині, але нехай виправиться. Бо тому, хто взяв срібло, обов’язково необхідно сказати те, що було сказано апостолами тому, хто бажав дати його, щоби купити подання Святого Духа: «Нехай срібло твоє буде з тобою на погибель» (Діян. 8, 20). Бо менше грішить той, хто через нерозум хоче купити дар Божий, аніж той, хто продає його, тому що це є продаж; і якщо отримане задарма продаєш, нібито проданий сатані, то відніметься у тебе дарування. Тому що ти корчмарство вводиш у духовні справи й у церкву, в якій нам довірено Тіло і Кров Христові. Не подобає так цьому бути. У чому ж полягає хитрість — говорю. Думають, нібито не грішать, коли беруть не при рукопокладанні, а після; взяти ж, коли б то не було, є взяти. Отже благаю, покиньте цей прибуток або, правильніше сказати, цей вхід у геєнну, і не робіть себе недостойними звершувати священні таїнства, осквернюючи таким хабарництвом свої руки. Вибачте ж мені, що я раніше наче не вірив, потім же, наче повіривши, погрожую. Якщо хтось після цього мого послання, подібне щось зробить, нехай він відступить від тутешніх вівтарів, і нехай шукає, де він міг би купувати і продавати дар Божий. «Бо ми не маємо такого звичаю, ані церкви Божі» (1 Кор. 11, 16). Додавши ще одне, закінчу. Таке буває через сріблолюбство: «бо корінь усього лихого є сріблолюбство» (1 Тим. 6, 10), «що є ідолослужіння» (Кол. 3, 5). Отже, не надавайте переваги ідолам перед Христом за невелику кількість срібла, та не уподібнюйтесь Іуді, за хабар вдруге зраджуючи один раз уже Розіп’ятого за нас: бо і села і руки тих, що взяли такі плоди, назвуться «акелдама» (поле крови).

(Ап. 29; IV Вс. 2; Трул. 22; VII Вс. 19; Генадія. Посл. Тарасія. Посл,).

Святого Василія (з 27-ї глави книги про святого духа) до блаженного Амфілохія

Правило 91

Із збережених у Церкві догматів та проповідань, деякі ми маємо через письмові настанови, а деякі прийняли від апостольського Передання, через наступництво у таємниці, але ті й інші мають однакову силу для благочестя. І цього не заперечує ніхто, хоча б і був мало знайомим із церковними постановами. Бо якщо надумаємо відкидати неписані звичаї, як такі, що не мають великої сили, то неодмінно нашкодимо Євангелію у головних предметах, чи більше скоротимо проповідь у єдине ім’я без самої речі. Наприклад, передусім згадаю про перше і найбільш загальне, щоб ті, хто уповає на ім’я Господа нашого Ісуса Христа, знаменувалися образом хреста, — хто навчав цього Писанням? У молитві повертатися на схід — яке Писання навчило нас? Слова прикликання під час предкладення хліба Євхаристії і чаші благословення — хто із святих залишив нам письмово? Бо ми не задовольняємося тими словами, про які згадує Апостол чи Євангеліє, але і перед і після вимовляємо й інші, як такі, що мають велику силу у таїнстві, прийнявши їх від незаписаного вчення. Благословляємо також і воду Хрещення і єлей Помазання, а також самого охрещуваного, за яким Писанням? Чи не за Переданням, замовчуваним і таємним? І що ще? Самого помазування єлеєм яке писане слово навчило? Звідки і трикратне занурення людини, й інше, що буває при Хрещенні, відречення від сатани та його ангелів, з якого взято писання? Чи не із цього неоприлюднюваного й невиреченого вчення, котре отці наші зберегли у недоступному цікавості та вивідуванню мовчанні, бувши розсудливо навчені мовчанням охороняти святиню Таїнства? Бо яка була б пристойність — писанням оголошувати вчення про те, на що непосвяченим у таїнство і дивитися не дозволено? І далі. Ще одна підстава для передання без писань, щоб до багаторазово виучуваного пізнання догматів багато хто не втратив благоговіння, через звичку. Бо одна річ — догмат, а інша — проповідання. Догмати замовчуються, проповідання ж оприлюднюються. Різновидом замовчування є і неясність, яку використовує писання, важкосприйнятним роблячи вчення догматів, заради користи читачів. Тому — то усі дивимося під час молитви на схід, але мало хто знає, що через це шукаємо давнього батьківського раю, котрий насадив Бог «у Едемі на сході» (Бут. 2, 8). Так само, і кожної суботи звечора молимося стоячи, але причини цього не всі знаємо. Бо не тільки як співвоскреслі Христу, що повинні шукати горнього, стоянням під час молитви, у день воскресіння, нагадуємо собі про благодать, даровану нам, але і тому це творимо, що день цей уявляється наче якийсь образ очікуваного віку. Тому, як початок днів, і у Мойсея названий він не першим, але одним. «І був вечір, — каже, — і був ранок: день один» (Бут. 1, 5): начебто один і той самий день багатократно колообертався. Отже один, котрий разом з тим є і восьмий, означає його суттєво єдиним та істинним восьмим днем, про який і Псалмоспівець згадує у декотрих написаннях псалмів, знаменує собою після цього віку грядущий стан, день безперестанний, невечірній, безспадкоємний, нескінченний цей і нестаріючий вік. Отже ґрунтовно Церква навчає вихованців своїх у цей день звершувати молитви стоячи, щоб, при частому нагадуванні про нескінченне життя, ми не залишали знехтуваними настанови до цього преставлення. Але і вся П’ятдесятниця є нагадуванням Воскресіння, очікуваного у будучому віці. Бо єдиний цей і перший день, будучи семикратно усемериченим, складає сім тижнів святої П’ятдесятниці. П’ятдесятниця, починаючись першим днем седмиці, ним же і закінчується. П’ятдесят разів обертаючись через подібні проміжні дні, цією подібністю наслідує вік, начебто у круговому русі, починаючись від тих самих знаків, на котрих і закінчуючись. Церковні устави навчають нас у ці дні віддавати перевагу прямому положенню тіла під час молитви, ясним нагадуванням наче переселяючи наші думки від теперішнього до майбутнього. При всякому ж схилянні колін і вставанні, ми дією показуємо і те, як гріхом упали на землю, і те, як, чоловіколюбністю Творця нашого, знову прикликані на небо. Але не вистачить мені часу оповідати про неписані таїнства церковні. Залишаю інше. Саме сповідання віри, щоб вірувати в Отця, і Сина, і Святого Духа, з яких Писань маємо ми? Якщо за благочестивим умовиводом, маючи обов’язок так вірувати, як хрестимося, з передання про хрещення виробляємо сповідання віри, подібне до тайнозвершуваного висловлення у Хрещенні, то нехай дозволять нам, за таким самим висновком, возносити і славослів’я, подібне до сповідання віри. Але якщо образ славослів’я відкидають як ненаписаний, тоді нехай нададуть нам письмові докази — як сповідання віри, так і іншого, нами переліченого. Отже, оскільки так багато є незаписаного, і воно має таку силу у таїнстві благочестя, то чи нам не попустять єдиного виречення, котре дійшло до нас від отців, яке ми знайшли таким, що залишилося від невигаданого звичаю в неушкоджених церквах, і яке має немалу важливість, і немалу приносить користь силі таїнства?

(І Вс. 19; Трул. 102; VII Вс. 7; Вас. Вел. 87).

Святого Василія, архиєпископа Кесарії Каппадокійської, з 29-ї глави того самого твору

Правило 92

На заперечення, що про славослів’я «з Духом»(( Святий Василій має на увазі славослів’я: «Слава Отцю, і Синову і Святому Духові».)), немає свідчення і немає писання, відповідаємо: якщо ніщо інше не приймається без писання, то нехай не приймається і це; але якщо багато чого таємничого встановлено у нас без писань, то з багатьма іншими предметами, приймемо і це. Міркую ж, якщо і це є апостольським, нехай дотримуємося неписаних передань. Бо апостол каже: «Хвалю вас, браття, що все моє пам’ятаєте і дотримуєтесь передання так, як я передав вам» (1 Кор. 11, 2). І в іншому місці: «стійте і тримайтеся передань, яких ви навчилися чи то словом, чи то посланням нашим» (2 Сол. 2, 15): одним з них найбільше є і це, про яке розмірковуємо, котре першопочаткові встановителі передали спадкоємцям, і при тривалому протягом часу вживанні його, довгочасним звичаєм у церквах укорінили. Отже, якщо ми, нібито на суді, при нестачі письмових доказів, представили на користь нашої справи багато свідків, то чи не отримаємо від вас виправдального вироку? Я так думаю. Бо «за словами двох свідків, або за словами трьох свідків відбудеться усяка справа» (Втор. 19, 15). Якщо вкажемо вам і на довготривалість, що ясно свідчить на нашу користь, то чи не виявимося перед вами такими, що правильно говорять, і ніяке сперечання це не може бути успішним проти нас? Бо стародавні догмати, якимось чином, навіюють благоговіння, представляючи у своїй давності, ніби у якійсь сивині, поважний вигляд.

(І Вс. 19; Трул. 102; VII Вс. 7; Вас. Вел. 87).

Канонічні відповіді святійшого Тимофія, єпископа Олександрійського, одного із ста п’ятдесяти отців, що були на константинопольському Соборі.

Правило 1

Запитання. Якщо оголошене дитя, років семи, або повнолітня людина, буде при звершенні божественної літургії, і через незнання причаститься: то як слід із таким вчинити?

Відповідь. Слід просвітити його хрещенням: бо покликаний від Бога.

(І Вс. 2, 14; Трул. 73, 96; Лаод. 19, 46),

Правило 2

Запитання. Якщо оголошений виявиться біснуватим, і сам захоче, або його друзі, щоб прийняв Святе Хрещення, то повинен його прийняти чи ні, а особливо якщо буде при смерті?

Відповідь. Коли біснуватий не очистився ще від духа нечистого, то прийняти Святе Хрещення не може; але, при смерті, нехай хреститься.

(Ап. 79; Трул. 7; Тимофія Ол-го 3, 4, 15).

Правило 3

Запитання. Якщо хтось із вірних одержимий бісом, чи повинен він приймати Святі Тайни чи ні?

Відповідь. Якщо не порушує Святих Тайн, чи якимось іншим чином не хулить їх, то нехай причащається, але не кожного дня; достатньо для нього тільки іноді.

(Ап. 79; Трул. 7; Тимофія Ол-го 2, 4, 15).

Правило 4

Запитання. Якщо хтось із оголошених, будучи хворим, втратить свідомість, і не зможе сам вимовити сповідання віри, а друзі його будуть просити, нехай прийме Святе Хрещення, поки живий, повинен прийняти чи ні?

Відповідь. Повинен прийняти Хрещення, якщо не спокутується від Духа нечистого.

(Ап. 79; Трул. 60; Неокес. 12; Лаод. 47; Карф. 45; Вас. Вел. 5; Тимофія Ол-го 2, 3, 14, 15; Кирила Ол-го 5).

Правило 5

Запитання. Якщо дружина вночі буде зі своїм чоловіком, або чоловік зі своєю дружиною, а вранці буде священнослужіння, то повинні вони причаститися чи ні?

Відповідь. Не повинні. Оскільки Апостол каже: «Не ухиляйтеся один від одного, хіба за згодою, до часу, щоб перебувати у пості та молитві, і знову будьте разом, щоб не спокушав вас сатана нестриманістю вашою» (1 Кор. 7, 5).

(Діонисія Ол-го 3; Тимофія Ол-го 13).

Правило 6

Запитання. Якщо жінка оголошена записала своє ім’я до хрещення, а до дня хрещення у неї станеться звичайне для жінок, то чи слід таку хрестити у той день, чи відкласти, і на скільки відкласти?

Відповідь. Необхідно відікласти, доки не очиститься.

(Діонисія Ол-го 2; Тимофія Ол-го 7).

Правило 7

Запитання. Якщо жінка виявить, що з нею сталося звичайне для жінок, то чи повинна вона у той день приступити до Святих Тайн, чи ні?

Відповідь. Не повинна, доки не очиститься.

(Діонисія Ол-го 2; Тимофія Ол-го 6).

Правило 8

Запитання. Якщо жінка народить перед святою Пасхою, тобто на Великій седмиці, чи повинна вона поститися і не пити вина, чи звільняється вона від посту і від заборони пити вино заради того, що народила?

Відповідь. Піст встановлений для приборкання нашого тіла. Отже, коли тіло знаходиться у смиренні і в немочі, то вона повинна приймати їжу та пиття, як хоче, і як може прийняти.

(Ап. 69; Трул. 29, 89; Лаод. 49, 50; Діонисія Ол-го 1; Тимофія Ол-го 10).

Правило 9

Запитання. Чи повинен священнослужитель молитися у присутності аріан чи інших єретиків? І чи буде йому хоч якась шкода, якщо при них буде звершувати свою молитву чи священнодію?

Відповідь. Під час божественної літургії диякон перед цілуванням виголошує: ті, хто не приймається до спілкування, вийдіть. Тому такі не повинні бути присутніми, хіба що пообіцяють покаятися і залишити свою єресь.

(Ап. 45, 64; Лаод. 6, 9, 32, 33, 34).

Правило 10

Запитання. Якщо хтось хворий, і від сильної хвороби сильно виснажений, а наближається свята Пасха, чи повинен такий обов’язково поститися, чи з причини сильного виснаження його, священнослужитель дозволить йому вживати те, що може, або і єлей і вино?

Відповідь. Слід хворому дозволяти приймати їжу і пиття, зважаючи на те, що може він прийняти. Бо зовсім виснаженому справедливим є приймати єлей.

(Ап. 69; Трул. 29, 89; Лаод. 49, 50; Діонисія Ол-го 1; Тимофія Ол-го 8).

Правило 11

Запитання. Якщо хтось кликатиме священнослужителя на шлюб, і він почує, що шлюб цей є незаконним, чи кровозмішання, наприклад, якщо та, що вступає у шлюб, є сестрою померлої дружини, то чи повинен священнослужитель послухати таких, або звершувати за них приношення?

Відповідь. Рішуче скажіть: якщо священнослужитель почує про незаконність шлюбу, і якщо шлюб дійсно є незаконним, то священик не повинен приєднуватися до чужих гріхів.

(Трул. 53, 54).

Правило 12

Запитання. Якщо мирянин, котрий мав нечисті сновидіння, запитає священнослужителя, чи повинен він бути допущеним до причастя, чи ні?

Відповідь. Якщо схильний до жадання жінки, то не повинен причаститися; якщо ж сатана спокушає його, щоб з цієї причини він усунутий був від причастя Божественних Тайн, то повинен причаститися. Бо в іншому випадку спокусник не припинить нападати на нього в той час, коли він повинен причаститися.

(Афанасія Вел. 1; Діонисія Ол-го 4).

Правило 13

Запитання. А ті, хто поєднується у шлюбі, у які дні седмиці слід їм утримуватися від парування одне з одним, а в які мають право на нього?

Відповідь. Раніше я сказав, і тепер кажу, апостол говорить: «Не ухиляйтеся один від одного, хіба за згодою, до часу, щоб перебувати у пості та молитві, і знову будьте разом, щоб не спокушав вас сатана нестриманістю вашою» (1 Кор. 7, 5). Однак необхідно утримуватися у дні суботній і недільний, тому що у ці дні приноситься духовна жертва Господу.

(Діонисія Ол-го 3; Тимофія Ол-го 5).

Правило 14

Запитання. Якщо якась людина, будучи у нестямі, накладе на себе руки, або кинеться з висоти, чи повинні за такого бути приношення, чи ні?

Відповідь. Про такого повинен ретельно міркувати священнослужитель, чи дійсно, навіженим будучи, учинив це. Бо часто люди, близькі до постраждалого від самого себе, бажаючи, щоб були приношення і молитва за нього, обманюють і кажуть, що був у нестямі. Бо може бути, що вчинив це через образу від людей, чи з іншої якоїсь причини від слабкодухости: і про такого не подобає бути приношенню, бо він самогубець. Тому священнослужитель неодмінно має з усілякою ретельністю випробовувати, чи не підпадає осудженню.

(Ап. 65; Анкир. 23; Вас. Вел. 8, 11; Григорія Ниськ. 5).

Правило 15

Запитання. Якщо у когось дружина одержима злим духом настільки, що і кайдани носить, а чоловік її каже, що не може утриматися і хоче злягтися з іншою, то чи повинен такий злягтися з іншою, чи ні?

Відповідь. У цій справі полягає перелюб, тому я не знаю і не знаходжу, що на це відповісти.

(Трул. 87; Анкир. 20; Карф. 102; Вас. Вел. 9, 21, 35, 39, 77).

Правило 16

Запитання. Якщо хтось, постячись для приєднання до Святих Тайн, миючи уста, чи знаходячись у лазні, ненароком проковтне воду, то чи повинен такий причаститися?

Відповідь. Повинен. Бо в іншому випадку сатана, знайшовши причину для усунення його від причастя, частіше буде це робити.

(Ап. 69; Трул. 29, 89; Лаод. 50; Карф. 41).

Правило 17

Запитання. Часто слухаючи слово Боже і не роблячи так, чи не знаходимося ми під осудженням?

Відповідь. Якщо і не робимо так, але не можна нам не докоряти собі, що слухаючи не підкоряємося. Докорити собі вже є часткою спасіння.

(І Вс. 12; Лаод. 2; Карф. 43, 45; Вас. Вел. 84; Григорія Ниськ. 4, 5).

Правило 18

Запитання. З якого віку людини гріхи її судяться від Бога?

Відповідь. Мірою пізнання та міркування кожного, одні судяться з десятирічного віку, а інші з більш старшого віку.

(Ап. 52; Карф. 110).

Правило святого Григорія Богослова про те, які подобає читати книги Старого і Нового завіту

Щоб не був спокушеним розум твій чужими книгами, бо знаходиться багато підроблених писань, неправдиво підписаних, то прийми, улюблений, це моє правильне обрахування. Історичних книг, найдавнішої єврейської премудрости усіх дванадцять. Перша Буття, потім Вихід, Левит, потім Числа, потім Второзаконня; потім Ісуса Навина і Суддів; восьма Руфі. Дев’ята і десята книги — діяння Царств, Паралипоменон, і останньою маєм Ездри. Віршованих книг п’ять: перша Іова, потім Давида, далі три Соломонових; Екклезіаста, Пісня Пісень і Притчі. Також п’ять книг духа пророцького. В одну книгу з’єднуються ці дванадцять: Осія, Амос і третій Михей, потім Іоїль, потім Іона, Авдій, Наум, Аввакум, Софонія, Аггей, далі Захарія і Малахія. Це одна книга. Друга ж Ісаї. Потім Єремія, покликаний від дитинства; потім Єзекиїль і Даниїлова благодать. Запропонував я двадцять дві книги Старого Завіту, за кількістю єврейських букв. Після цього рахуй книги і Нового Таїнства. Матфей писав про чудеса Христові для євреїв, а Марк — для Італії, Лука — для Ахаії. Для всіх же — Іоан, великий проповідник і небоподорожній. Потім ідуть Діяння мудрих апостолів, чотирнадцять послань Павлових. Сім соборних, з яких одне Якова, два Петра, далі три Іоана, сьоме ж є Іуди, так маєш усі. Якщо ж якісь є понад ці, то вони не належать до визнаних.

(Ап. 85; Лаод. 60; Карф. 24; Афанасія Вел. 2; Амфілохія. Про книги).

Святого Амфілохія єпископа до Селевка про те, які книги приймаються

Особливо подобає знати і це, що не усяка книга, що здобула високошановане ім’я писання, є правдивою. Бо часом бувають книги підроблені, інші напівправдиві, і так би мовити, близькі до слів істини, а інші підроблені та брехливі, подібно, як підроблені та фальшиві монети, котрі, хоча і мають царський напис, але, за речовиною своєю, виявляються хибними. Тому називаю тобі кожну із Богодухновенних книг. Але щоб ти пізнав окремо, спочатку назву книги Старого Завіту. П’ятикнижжя містить: Буття, потім Вихід, і середню книгу Левит, за нею Числа, потім Второзаконня. До цих додай Ісуса Навина і Суддів, потім Руфі, чотири книги Царств, дві Паралипоменон. За ними йдуть Ездри книги перша і друга. Далі назву тобі п’ять книг віршованих: увінчаного подвигами різних страждань Іова, і книгу Псалмів, солодкопісенне для душі лікування, три книги премудрого Соломона, Притчі, Екклезіаст і Пісня пісень. До цих додай дванадцять пророків: першого Осію, потім другого Амоса, Михея, Іоїля, Авдія та Іону, образ триденної смерти; за ними Наума, Аввакума, потім дев’ятого Софонію, Аггея і Захарію, і славного вісника Малахію. Після них пізнавай чотирьох пророків: великого Ісаю, що сміливо говорив, Єремію співстраждальця, таємничого Єзекиїля, й останнього Даниїла, премудрого словом і ділом. До цих додають декотрі Есфир. Час мені назвати книги Нового Завіту: прийми тільки чотирьох євангелістів, Матфея, потім Марка, до цих приєднавши третього Луку, Іоана рахуй четвертим за часом, але першим за висотою догматів: бо справедливо називаю його сином грому, що велично проголосив Бога Слово. Прийми і другу книгу Луки: соборних Діянь апостольських. Потім до цих додай обраний сосуд — проповідника і апостола мов, Павла, який премудро написав Церквам чотирнадцять послань: одне до Римлян, до якого слід додати два до Коринфян, до Галатів, до Ефесян; після цього до тих, що живуть у Филипах, потім написане до Колосян, до Солунян два, до Тимофія два, до Тита і Филимона, до кожного по одному, і одне до Євреїв. Це несправжнім декотрі називають — недобре, бо у ньому благодать і істина. Що наостанку кажу про соборні послання? Одні говорять, що сім їх приймати слід, а інші, що тільки три: одне Якова, одне Петрове, й одне Іоанове. Дехто ж приймає три Іоанових, а крім цього два Петрових, і сьоме Іудине. Одкровення ж Іоанове тепер зараховують до священних книг, а багато хто називає несправжнім. Таким нехай буде непідроблений канон Богодухновенних Писань.

(Ап. 85; Лаод. 60; Карф. 24; Афанасія Вел. 2; Григорія Богосл. Посл.).

Канонічне послання святого Григорія, єпископа Ниського, до Литоія, єпископа Мелітинського

Правило 1

І це є одна з приналежностей великого свята, щоб ми зрозуміли законний і правильний спосіб дій стосовно тих, що згрішили, для вилікування всякої душевної хвороби, котра походить від якогось гріха. Це повсюдне свято сотворення, за встановленим обертанням річного кола, звершуване щорічно в усьому світі, святкується з причини воскресіння відпалого. Але падіння є гріхом, а воскресіння є підняттям від гріховного падіння. Отже буде благопристойним у цей день не тільки приводити до Бога оновлюваних відродженням, через благодать купелі, але і покаянням і наверненням від мертвих справ на шлях життя тих, що знову повертаються, направляти до спасительного уповання, від якого через гріх вони усунуті. Не малою справою є розкрити вчення про це, за законами праведного і випробуваного суду, за заповіддю пророка, яка наказує твердо говорити на суді слово своє, нехай, за вивченням Писання, не захитається повіки, пам’ять праведникові буде вічна (Див.: Пс. 111, 5-6). Бо як при лікуванні тіла єдиною метою лікувального мистецтва є повернення хворому здоров’я, але способи лікування різні, тому що при різноманітності недуг для кожної хвороби призначається свій спосіб лікування, так і при душевних хворобах, через велику кількість різноманітність душевних пристрастей, необхідним стає багатоманітне лікувальне піклування, яке у відповідності до хвороби чинить лікування. Але щоб правильно розглянути запропонований предмет, визначимо порядок розкриття теми. У нашій душі, за першопочатковим розподілом, проявляються три сили: сила розуму, сила бажання, і сила роздратування. Через них бувають і подвиги тих, хто живе доброчинно, і падіння тих, хто ухилився до зла. Тому той, хто бажає прикласти відповідне лікування до хворої частини душі, повинен спершу розглянути, у якій частині сталася хвороба; потім застосовувати до постраждалої частини душі пристойне лікування, але щоб не було, через незнання лікувальної справи, так, що лікування подається одній частині, тоді як хвороба знаходиться в іншій; подібно, як насправді ми бачимо багатьох лікарів, котрі, не визначивши спершу хворої частини тіла, лікуванням своїм посилюють хворобу. Часто хвороба стається через надмірність жару, але оскільки захворілим від надмірного холоду корисним є тепло і зігрівання, то те саме, що природно принесло користь переохолодженим, необачно застосоване для спалюваних надмірним жаром, робить хворобу невиліковною. Таким чином, як для лікарів найнеобхіднішим визнано пізнання тілесних властивостей, щоб з частин, які страждають чи не страждають, отримувала виправлення та, котра знаходиться у неприродному стані, так само і ми, звертаючись до такого розділення виявлених у душі сил, початком і основою відповідного лікування пристрастей покладаємо загальний огляд. Отже, після потрійного, як ми сказали, розділення властивих душі рухів, на сили розуму, бажання і роздратування, благими в душі є сили розуму: благочестиве поняття про божественне, мистецтво відрізняти добро і зло, чітке і незмішане судження про властивості предметів, що з існуючого достойне обрання, а що — відкинення і відрази. Без сумніву, через протиставлення виявиться також і зле спрямування цієї здатности душі, коли в ній стосовно божественних речей буде нечестя, стосовно істинно доброго — безрозсудність, спотворене й облудне поняття про сутність речей, як — от: «пітьму вважають світлом, і світло — пітьмою» (Іс. 5, 20) , — як говорить Писання. Добродійне спрямування сили бажання є скерування бажання до дійсно бажаного й істинно прекрасного, і всієї сили й прихильности любови, яка тільки в нас є, а також повної впевнености, що немає нічого іншого, за природою своєю бажанішого, окрім доброчинності і сутности, що доброчинність витачує. Відхиленням же і гріховним рухом цієї здатности душі буває, коли хтось бажання спрямує до мрійливого марнославства, або до квітучої краси тілесної. Звідси походять сріблолюбство, славолюбство, любострастя і всі інші подібні пороки, які мають початком цей рід зла. Нарешті доброю дією сили роздратування є ненависть до зла, боротьба проти пристрастей і зміцнення душі у мужності, щоб той, хто подвизається за віру та доброчинність, не побоявся того, що здається страшним для багатьох, але потрудився проти гріха до крови, зневажав загрозу смерти, тяжкі муки та розлучення з тим, що є найприємнішим, а значить, був вище за все, що багатьох тримає в полоні пристрастей, за звичкою та через упередженість. Хибні ж рухи цієї сили є очевидними для усіх: заздрість, ненависть, ворожнеча, злослів’я, змови, сварливі та мстиві настрої, тривале на довгий час пам’ятання зла, котре багатьох приводить до убивств і кровопролиття. Бо ненавчений помисел, не знаходячи, як з користю застосувати зброю, повертає проти себе самого вістря заліза, і зброя, дана нам від Бога на захист, робиться для тих, хто зловживає нею, згубною.

(Ап. 52; Трул. 102).

Правило 2

Отже, після розділення гріхів вищезазначеним чином, гріхи, що торкаються мислених сфер душі, отцями визнані найтяжчими і такими, що вимагають більшого, тривалішого і найсуворішого покаяння. Наприклад, якщо відрікся хтось від віри у Христа, і віддав себе чи юдейству, чи ідолопоклонству, чи маніхейству, чи якомусь іншому подібному виду нечистоти, такий, якщо за власною волею пішов на це зло, але потім розкаявся, то протягом усього свого життя повинен каятися. Бо такий ніколи не удостоюється, під час звершення таємничих молитов, поклонятися Богу разом з народом, але наодинці нехай молиться, і нехай повністю буде відлучений від прийняття Святих Таїн. Але в час відходу свого від цього життя, нехай удостоїться причастя Святих Таїн. Якщо ж, понад сподівання, станеться так, що він залишеться живим, то нехай продовжує жити у тому самому осудженні, не сподобляючися Святих Таїн до завершення свого життя. А ті, котрі муками та жорстокими катуваннями змушені, піддаються єпітимії на певний час. Бо святі отці виявили до них таку чоловіколюбність тому, що не душа їхня піддалася падінню, але неміч тілесна не змогла протистояти мукам. Ось тому за насильницьке і муками зумовлене відступлення, після навернення, міра єпитимії призначається, за прикладом тих, що згрішили любодіянням.

(Ап. 62; І Вс. 10,11, 12, 14; Трул. 102; Анкир. 1-9, 21; Лаод. 2, 19; Карф. 43; Григорія Неокес. 2, 11; Вас. Вел. 3, 73, 74, 75, 81, 84; Петра Ол-го 2, 3; Григорія Ниськ. 3).

Правило 3

А ті, котрі приходять до чаклунів, чи до ворожбитів, або до тих, які через демонів обіцяють влаштувати якесь очищення чи відвернення шкоди, нехай ретельно допитуються та випробовуються: чи залишаючись у вірі у Христа прилучені вони до такого гріха якоюсь крайністю, через те, що з ними сталося якесь нещастя, чи нестерпними злигоднями, або зовсім зневаживши сповідання, ввірене їм від нас, звернулися по допомогу до демонів. Бо якщо вони вчинили це з відкиданням віри, і з тим, щоб не вірувати у дійсного Бога як християни, то без сумніву підпадають вони осудженню з відступниками. Але якщо нестерпна потреба, заволодівши їхньою слабкою душею, довела їх до того, звабивши якоюсь оманливою надією, то і до цих також нехай буде виявлено чоловіколюбство — подібно до тих, які під час сповідання не змогли встояти перед муками.

(Трул. 61, 65; Анкир. 24; Лаод. 36; Вас. Вел. 7, 65, 72, 81, 83; Григорія Ниськ. 2).

Правило 4

Гріхи, що бувають від хтивости і любострастя, поділяються таким чином: одні називаються перелюбом, а інші блудом. Деякі ж з найтонших дослідників визнали за слушне і гріх блуду називати перелюбом, оскільки одним є законний союз жінки з чоловіком, і чоловіка з жінкою. Отже все незаконне, вже є протизаконним, і той, що бере не своє, очевидно бере чуже. Бо чоловіку від Бога дана єдина помічниця, і над жінкою поставлена єдина голова. Отже, якщо хтось, — за висловом божественного Павла, — придбав собі свій власний сосуд (Див.: 1 Сол. 4, 4), тому природний закон надає праведне використання його. Але якщо хтось звернеться не до власного, такий, без сумніву, вкраде чуже. Для кожного чужим є те, що не є його власністю, хоча б і не робилося це на очах власника. Тому — то, ретельним дослідникам цього предмета, блуд уявляється таким, що недалеко стоїть від гріха перелюбу, бо і Божественне Писання говорить: «для чого тобі, сину мій, захоплюватися сторонньою» (Притч. 5, 20). Але оскільки до немічних отці виявляли деяку поблажливість, то у цьому гріхові визначено загальну відмінність таку: блудом називається здійснення похоті, зроблене з ким-небудь без образи комусь іншому, а перелюбом — таке, що приносить зневагу та кривду чужому єднанню. До цього відносять скотолозство та мужолозство, тому що і ці гріхи є перелюбом проти єства. Оскільки наноситься образа чужому роду, і при цьому всупереч природі. При такому розділенні видів, і для цього гріха загальне лікування полягає у тому, щоб людина через покаяння зробилася чистою від пристрастного шаленства та такого догоджання плоті. Оскільки ж у тих, що осквернилися блудом, не пов’язана із цим гріхом образа, заради того подвійний час покаяння визначено тим, які осквернили себе перелюбом, чи іншою сороміцькою дією, як — от єднанням з худобою, чи посяганням на чоловічу стать. Бо у цих випадках, як я сказав, гріх стає подвійним: один полягає в недозволеному сластолюбстві, а другий — у нанесенні образи іншому. Нехай же буде певна відмінність способу покаяння за гріхи сластолюбства. Тай хто сам себе спонукав до сповідання гріхів, як такий, що почав лікування своєї недуги тим самим, що наважився з власної волі стати викривачем своїх таємниць, і цим показав знамення своєї зміни на краще, нехай буде під єпітимією більш поблажливою; а зловлений на злі, або за якоюсь підозрою чи через звинувачення невільно викритий, піддається більш тривалому виправленню, щоб з суворістю бувши очищеним, таким чином допущений був до прийняття Святих Таїн. Правило про це таке: ті, що осквернилися блудодіянням, на три роки нехай повністю будуть усунуті від церковної молитви, три роки нехай беруть участь тільки у слуханні Писання, а інші три роки нехай моляться з тими, що припадають у покаянні, а по тім уже нехай причащаються Святих Таїн. А для тих, що більш ревно проходять покаяння, та життям своїм показують повернення до благого, тому, хто влаштовує корисне у церковному домобудівництві, дозволяється скоротити час слухання, і швидше допустити таких до навернення; подібно скоротити і час у наверненні, та скоріше допустити до причастя, згідно з тим, як він власним випробовуванням визначить стан того, кого лікують. Бо як заборонено кидати перли перед свинями, так само неправильно було б позбавляти дорогоцінних перлів того, хто через віддалення від гріха й очищення уже зробився людиною. Беззаконня ж, створене перелюбом, або іншими видами нечистоти, як було сказано вище, нехай лікується тим самим судом, як і гріх блуду, але з подвоєнням терміну. При цьому також нехай ретельно виявляється стан хворого, подібно як і стосовно одержимих нечистотою блуда, щоби раніше чи пізніше допускати таких до причастя.

(Ап. 48, 61; Трул. 87, 93, 98; Анкир. 20; Неокес. 1, 8; Карф. 102; Вас. Вел. 3, 7, 9, 18, 21, 31, 37, 38, 39, 58, 59, 60, 62, 63, 77).

Правило 5

Після цього залишається піддати дослідженню душевну силу роздратування, коли вона, ухилившись від благого використання обурення, впадає у гріх. Багато буває від роздратування гріховних справ та усілякого зла. Але отцям нашим угодно було про деякі із них не вдаватися до дрібних деталей, і не визнали вони таким, що потребує великого опікування, лікування всіх гріхів, що походять від роздратування. Писання забороняє не тільки легку рану, але й «роздратування, і лютість, і гнів, і крик, і лихослів’я» (Кол. 3, 8, Еф. 4, 31), й усе подібне, що походить від роздратування; але вони тільки від злочину вбивства поклали запобіжні єпітимії. Розділяється ж цей злочин за відмінністю вбивства вільного й невільного. По-перше, вільним убивством є те, яке той, хто насмілився його вчинити, робив за власним наміром; по-друге, до вільних убивств відносяться і ті, коли хтось у боротьбі, б’ючи і будучи битим, наносить рукою удар у якесь небезпечне місце. Бо охоплений одного разу люттю і підданий прагненню гніву, під час пристрасти не допустить до розуму нічого, що може зупинити зло. Тому убивство, котре сталося під час боротьби, прирівнюється до наміреного, а не випадкового. Невільні ж убивства мають відомі ознаки, коли хтось, у намірах маючи щось інше, випадково вчинить важке зло. Тому серед них вільне убивство вимагає потрійного часу для тих, хто наверненням лікує злочин, звершений намірено. Для них належить три десятиріччя, з призначенням по дев’ять років на кожен ступінь покаяння. Той, хто кається, нехай проведе дев’ять років у повному відлученні, з забороною йому входити до храму. Стільки ж інших років нехай перебуває у стані тих, що слухають, сподоблюючись тільки слухання вчителів і Писання; в третьому ж дев’ятилітті нехай молиться з тими, що припадають у покаянні, потім нехай приступає до прийняття Святих Тайн. Зрозумілим же є, щоб і за таким наглядав той, хто має владу у церкві; і якщо виявить навернення, нехай скоротиться термін єпітимії, так що, замість дев’яти років на кожен ступінь, призначити йому вісім, чи сім, чи шість, чи навіть п’ять років, якщо силою покаяння випереджає він час, і ревністю у виправленні перевершує тих, хто протягом тривалого часу менш діяльно очищає себе від скверни. Невільне ж убивство визнане достойним поблажливости, але не похвальним. Сказав я це для того, щоб стало відомо про те, що коли хтось, хоча і невільно, буде опоганений убивством, його, як такого, що уже зробився нечистим через нечисту справу, правило визнало недостойним священичої благодаті. І який час визначено для очищення простого блуду, такий самий розмірковано покласти і для невільних убивць, притому також з розглядом стану того, хто кається. Таким чином, якщо буде істинне навернення, то нехай не дотримується кількість років, але зі скороченням терміну нехай ведеться покаянник до повернення у церкву і до причастя Святих Таїн. Якщо ж хтось, не виконавши часу покаяння, визначеного правилом, відходить від життя, то чоловіколюбність отців наказує: нехай причаститься Святих Таїн, і нехай не без напуття відпущений буде у цю далеку й останню подорож. Але якщо, причастившись Святих Таїн, знову повернеться до життя, нехай чекає закінчення визначеного часу, перебуваючи на тому ступені, на котрому знаходився до наданого йому, через крайність, Причастя.

(Ап. 65; Трул. 91; Анкир. 21, 22, 23; Вас. Вел. 8, 11, 56, 57).

Правило 6

Інший же вид ідолослужіння, бо так святий апостол називає користолюбство (Див.: Кол. 3, 5), не знаю, як, пропустили отці наші без визначення лікування. Думається, що це зло є хворобою душі у потрійному значенні: бо розум, погрішаючи у судженні про добро, мріє, нібито добро знаходиться у речовині, і не дивиться на нематеріальну красу; бажання спрямовується донизу, відпадаючи від істинно бажаного; а сварливий і роздратований стан душі у багатьох випадках є наслідком такої причини. І взагалі можна сказати, що така хвороба відповідає апостольському опису користолюбства. Бо божественний апостол визнав її не тільки ідолослужінням, але і «коренем усього лихого» (1 Тим. 6, 10). Але однак цей вид гріха опущений без особливого розгляду та лікування, від чого ця недуга примножується у церквах, і ніхто не випробовує тих, що приймаються до кліру, чи не осквернилися вони цим видом ідолослужінням. Втім, оскільки отці наші не згадали про це, то вважаємо за достатнє, лікувати це, наскільки можно, всенародним словом вчення, і недуги користолюбства, нібито якісь хвороби від надмірних благ, очищати розмірковуванням. Тільки розбій, гробокопство і святотатство вважаємо тяжкими хворобами, тому що таке у нас про це перейняте від отців передання. І за Божественним Писанням, до числа заборонених справ належить лихва і вимагання відсотків, і приєднання до свого майна чужого, через якісь переваги, хоча б то було під виглядом угоди. Отже оскільки наша думка не настільки достойна віри, щоб мати владу, властиву правилам, то до вже сказаного приєднаймо міркування, за правилами про речі однозначно заборонені. Злодійство поділяється на розбійництво і крадіж, мета того й іншого одна, привласнення чужого, але між ними є велика різниця у намірах духу. Бо розбійник, для досягнення свого наміру, використовує і людиновбивство, використовуючи для цього і зброю, і ватагу собі подібних, і властивості місцевості; тому такий підлягає суду як людиновбивця, якщо через покаяння до Церкви Божої повернеться. А той, хто привласнив собі чуже через таємну крадіжку, а потім на сповіді відкрив свій гріх священику, то нехай лікує недугу вправою протилежною своїй пристрасті: тобто, роздачею майна бідним, щоб, розтративши те, що має, показав себе очищеним від хвороби користолюбства. А тому, хто окрім тіла не має нічого, апостол наказує цю пристрасть лікувати тілесною працею. Повеління це читається так: «Хто крав, більше не кради, а краще працюй, роблячи своїми руками корисне, щоб було з чого подавати тому, хто у злиднях» (Еф. 4, 28).

(Ап. 25, 72; Карф. 5; Григорія Неокес. 2; 3, 4, 5; Вас. Вел. 61).

Правило 7

І саме гробокопство поділяється на прощенне та непрощенне. Бо якщо хтось, щадячи честь мертвих і не торкаючись схованого у гробі тіла, щоб не явилася перед сонцем неблагообразність єства, якісь камені, покладані на гробі, використає на якусь будову, це, хоч і не похвально, проте за звичаєм зробилося прощеним, коли даний матеріал буде використаний на щось краще і загальнокорисне. А викопувати із землі залишки тіла, що розклалося, і зрушувати кістки в надії знайти якусь прикрасу, закопану з померлим, це підлягає такому ж осудженню, як і простий блуд, з дотриманням відмінностей, показаних у попередньому слові, тобто, щоб предстоятель виявляв зцілення хворого з самого життя його так, що може скоротити тривалість єпітимії, визначену правилами.

(Вас. Вел. 66).

Правило 8

Святотатство у Старозавітному Писанні визнане достойним не меншого осудження, ніж убивство. Бо і викритий в убивстві, і той, хто викрав посвячене Богу, однаково підлягали побиттю камінням (Див.: Іс. Нав. 7). У звичаї ж церковному, не знаю як, з’явилася деяка поблажливість, і послаблення, й очищення від недуги цієї прийнято більш легке. Бо отцівським переданням єпитимія для таких визначена на менший час, аніж за перелюб. У всякому ж роді злочинів, перш за все потрібно дивитися, яким є стан хворого, і для вилікування достатнім вважати не час (бо яке зцілення може бути від часу?), але бажання того, хто лікує себе покаянням. Це тобі, чоловіче божий, з великою старанністю зібрав з того, що маємо у руках, і з старанням посилаємо, оскільки необхідно слухняним бути повелінням братів. Ти ж не припиняй приносити Богу, звичайні від нас молитви, бо ти повинен, як благопоміркований син того, хто народив тебе у Бозі, у старості підтримувати твоїми молитвами, за заповіддю, котра наказує шанувати батьків, «щоб тобі було добре і щоб продовжилися дні твої на землі» (Вих. 20, 12). Сподіваюсь, що приймеш це писання, як священне знамення, і не зневажиш дару, навіть якби він був і нижче твого високого духу.

(Ап. 72; 73; Антиох. 25; Двокр. 10; Григорія Неокес. 3; Феофіла Ол-го 14).

Правила Феофіла, архиєпископа Олександрійського, проголошені при настанні Святих Богоявлень у неділю.

Правило 1

І звичай і обов’язок вимагають від нас шанувати всякий недільний день, і святкувати його, оскільки в цей день Господь наш Ісус Христос явив нам воскресіння з мертвих. Тому і називається цей день у Писанні першим, як такий, що складає для нас початок життя, і восьмим, як той, що прийшов після юдейської суботи. Але коли трапиться у цей день бути посту перед святим Богоявленням, то благовстановимо його, розсудливо пристосовуючись до обох звичаїв. Вживши декілька фініків, ми не вчинемо за звичаєм єретиків, котрі не шанують дня Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа, й одночасно віддамо належне пісному дню, очікуючи вечірнього зібрання, котре у цей день, з волі Божої звершується. Отже, цього дня будемо збиратися о час дев’ятий.

(Ап. 66; Трул. 55; Гангр. 18).

Настанова (архиєпископа Феофіла Олександрійського,) дана Амону.

Правило 2

З тими, хто був у спілкуванні з аріанами, і донині утримують за собою церкви, нехай буде вчинено за звичаєм, тобто, таким чином, щоб поставлялися інші, що проповідують православ’я, а вони залишалися у спілкуванні, і щоб розпорядження про них узгоджувалися із тим, як і в інших містах вчиняли православні єпископи, що знаходяться у Фиваїді. Ті, що поставлені від єпископа Аполона і були у спілкуванні із аріанами, котрі мають церкви, нехай будуть піддані єпітимії, якщо зробили це з власні волі; якщо ж через послух своєму єпископу, то нехай залишаються у спілкуванні, як ті, що не усвідомлюють, як нерозумно вчинили. Втім, якщо їх відкидає ввесь народ разом із іншими, то нехай рукопокладуться інші. Якщо ж приймуть їх разом з тими, з ким вони вступили у спілкування, то і щодо них нехай застосовується звичай, згідно з яким чинили усі православні єпископи, що у Фиваїді.

(Ап. 62; І Вс. 10; Анкир. 1, 2, 3, 9, 12; Петра Ол-го 10, 14; Афанасія Вел. 3).

Правило 3

Про Віста, поставленого у Єреві пресвітером, повинно бути розслідування. Якщо він над якоюсь розлученою з живим чоловіком жінкою вчинив насильство, то нехай не буде попущено йому бути пресвітером, тоді як не повинен він і як мирянин, входити до церкви, котра зазвичай таких відлучає. Втім це нехай не ставиться у провину єпископу Аполону, якщо поставив його через необізнаність; бо святий Собор повелів вивергати недостойних, злочини котрих були викриті після рукопокладання.

(Ап. 25, 61; І Вс. 2, 9, 10; Неокес. 9, 10; Двокр. 17; Вас. Вел. 89; Феофіла Ол-го 5, 6).

Правило 4

Про Сура, оскільки єпископ Аполон стверджує, що відіслав його і відчужив від церкви, то нехай так і буде, як визначив єпископ; але нехай буде йому надано право принести своє виправдання, якщо хоче, і не задоволений визначенням єпископа.

(Ап. 28; І Вс. 5; IV Вс. 9; Антиох. 4, 12, 20; Сард. 3, 4, 5, 14; Карф. 29, 65; Вас. Вел. 88).

Правило 5

Про Пануфа, поставленого дияконом у Ликоні, повинно бути розслідування; і якщо буде відкрито, що він, будучи оголошеним, узяв шлюб зі своєю племінницею, то після хрещення, бувши прийнятим до кліру, нехай залишиться у клірі, якщо тільки вона померла, і він після хрещення не спілкувався з нею. Якщо ж він, будучи вірним, взяв шлюб зі своєю племінницею, то нехай буде усунутим від кліру. Однак нема осуду єпископу Аполону, якщо поставив його через необізнаність.

(Ап. 19, 25, 61; І Вс. 2, 9; Анкир. 12; Феофіла Ол-го 3, 6).

Правило 6

Про Якова повинно бути розслідування. Якщо він, будучи читцем, виявився винним у злочині любодійства, і виключений пресвітерами, а потім прийняв рукопокладення, то нехай вивергнеться зі свого ступеня, втім після ретельного розслідування, а не за однією підозрою, котра виникла через нашіптування і лихослів’я. Якщо ж не виявиться винним: нехай залишиться у клірі. Бо не слід дослухатися до марнотних нарікань.

(Ап. 25, 61; І Вс. 2, 9, 10; Неокес. 9, 10; Двокр. 17; Вас. Вел. 69, 70, 89; Тимофія Ол-го 3, 5).

Правило 7

Про тих, хто має рукопокластися, нехай буде цей устав. Весь Собор священнослужителів нехай погодиться і нехай обере, і тоді єпископ нехай випробує обраного, і за згодою священств нехай звершить рукопокладання посеред церкви, у присутності народу, і при проголошенні єпископом, якщо може народ, нехай засвідчить про нього. Таємного рукопокладання нехай не буває. Бо коли церква перебуває у мирі, тоді пристойно звершувати рукопокладання в церкві в присутності святих. А в тих місцях, де є однодумці тих, що були у спілкуванні з єретиками, рукопокладання нехай звершуються не інакше, як після випробовування від істинно православних священнослужителів, також у присутності єпископа, і при проголошенні його до присутнього народу, і тільки так, щоб у майбутньому не було якогось відхилення від правильного шляху.

(Ап. 2; І Вс. 9; Вас. Вел. 89).

Правило 8

Приношення для безкровної жертви, після використання потрібного для Таїнства, нехай розділять між собою ті, хто належить до кліру; і нехай не їсть та не п’є від цього ніхто з оголошених, але тільки ті, хто належить до кліру, і сущі з ними вірні браття.

(Ап. 3, 4, 38, 41; Ганр. 7, 8; Карф. 37).

Правило 9

Оскільки Ієракс каже, що дехто нібито не повинен бути у клірі, як звинувачений у любодіянні, але єпископ Аполон стверджував тоді, що проти нього не знайшлося жодного обвинувача, то нехай і про це проведеться розслідування. І якщо знайдеться якийсь достовірний обвинувач, і злочин буде доведений представленням достовірних свідків, то нехай вивергнеться з церкви; якщо ж достойний кліру, і має свідчення про свою цнотливість, то нехай залишиться у клірі.

(Ап. 25, 61; І Вс. 2, 9, 10; II Вс. 6; IV Вс. 21; Карф. 8, 128,129, 130, 121).

Правило 10

За згодою всього священства нехай призначиться інший економ, на визначення котрого згоджується і єпископ Аполон, щоб церковне майно використовувалося на те, що потрібно.

(Ап. 38, 41; IV Вс. 25, 26; Трул. 35; VII Вс. 11, 12; Анкир. 15; Гангр. 7, 8; Антиох. 24, 25; Карф. 26, 33; Двокр. 7; Феофіла Ол-го 11).

Правило 11

Вдовиці та злиденні, і прибулі подорожні, нехай отримають усіляке заспокоєння, і ніхто нехай не привласнює церковного майна.

(Ап. 38, 41; ІV Вс. 25, 26; Трул. 35; VII Вс. 11, 12; Анкир. 15; Гангр. 7, 8; Антиох. 24, 25; Карф. 26, 33; Феофіла Ол-го 10).

(Настанова Феофіла, архиєпископа Олександрійського,) до Афінгія єпископа, про так званих чистих

Правило 12

Мене сповістила твоя благочесність, що дехто з тих, які називають себе чистими, бажають приєднатися до Церкви. А оскільки Великий Собор наших блаженних отців, що був у Нікеї, визначив рукопокладати тих, що приходять від єресей, то, за цим уставом, благоволи і ти рукопокладати тих, що бажали приєднатися до Церкви, якщо тільки життя їхнє є доброчесним, і немає ніяких у тому йому перепон.

(І Вс. 8; II Вс. 7; Трул. 95; Лаод. 7; Вас. Вел. 1, 47).

(Настанова Феофіла, архиєпископа Олександрійського,) до Агафона єпископа

Правило 13

Максим стверджував, що нібито вступив у незаконний шлюб через незнання законів церкви; поскільки його бентежить відлучення його від церковних зібрань, то завіряв, що, учинивши беззаконня через незнання, за згодою утримається від незаконного співжиття, на що згодна і його дружина. Отже, якщо виявиш, що вони роблять це за згодою і не обманюють, то, оскільки вже десять років минуло після їхнього шлюбу, якщо благозволиш поставити їх з оголошеними, влаштуй так. Якщо ж побачиш, що хочуть обманути, і проти них потрібна ще суворість, зроби, що тобі підкаже Бог, керуючись в усьому обережністю. Бо, знаходячись на місці, можеш краще знати їхні настрої.

(Ап. 48; Трул. 87, 93, 98; Анкир. 20; Карф. 102; Вас. Вел. 9, 21, 31, 35, 36, 46, 48, 77, 87),

(Настанова Феофіла, архиєпископа Олександрійського,) до Міни єпископа

Правило 14

Законну справу вчинили пресвітери у місті Геміні, якщо істину говорить Євстафія, що принесла писання: вона каже, що Кирадію, котра наносила образи і не хотіла припинити неправду, вони відлучили від церковного зібрання. Але оскільки я впевнився, що вона, лікуючи порок свій, бажає бути прийнятою у спілкування із церквою, то постарайся направити її, нехай спочатку припинить чинити неправду, і привести її до покаяння, і таким чином, якщо зрозумієш, що навертається до закону Божого, бажаючи бути на церковних зібраннях, то дозволь їй бути на них разом із народом вірних.

(І Вс. 12; IV Вс. 16; Трул. 102; Анкир. 5; Вас. Вел. 74; Григорія Неокес. 3).

Правила святого отця нашого Кирила, архиєпископа Олександрійського.

Канонічне послання до Домна, патріарха Антиохійського.

Правило 1

Кожна наша справа, коли прямо йде за правилами благочиння, не породжує для нас ніякого збентеження, але звільняє нас від осудження декого, а особливо ж здобуває для нас і схвалення благопомірковних. Бо хто не погодиться з неупередженою думкою, коли вона ким-небудь висловлена? Хіба не буде бездоганним і особливо сповненим усякої похвали суд правдивий і законний? Це пишу нині, коли твоя благочесність у твоєму листі, надісланому до мене та до найпреподобнішого і найблагочестивішого брата нашого співєпископа Прокла, називаєш Петра найблагоговійнішим та найбоголюбнішим єпископом, а він між тим плаче, і вважає себе неправильно усунутим від довіреної йому церкви. Пристойним було б, або мати йому ім’я священства разом із самим священством, або, якщо він не був достойним стояти перед жертовником Божим, то не бути йому вшанованому і найменуванням єпископа. Можливо, слово моє здасться твоєму боголюбству жорстоким та не братолюбним, але не таким воно є за істиною. Бо ми думаємо бути до старця поблажливими, залишивши йому єдине найменування. Але набагато краще було б помислити і про інше. Він каже, що може виправдати себе, але йому не було надано часу на виправдання, і не запропоновано розглянути справу за правилами. Якби це було зроблено, то саме діловодство або виявило б у ньому злочинця, доведеного і визнаного, який тому не зможе сказати, що ображений, або представило б його повністю невинним, і повернуло б йому керівництво над церквою, котра йому була довірена. Оскільки ж нічого такого не вчинено, то він і виступає проти цього, кажучи, що переніс нестерпну образу і що несправедливо виключений: до цього додає і те, що все майно, яке було у нього, несправедливо забрано. Отже, твоя преподобність, беручи до уваги чого вимагають божественні правила, і що є пристойним для церкви і для поставлених у ній для священного служіння, а понад це, вшанувавши і наш лист, нехай витре сльози старця. І якщо захоче він судитися із тими, хто звинуватив його у злочинах, нехай судиться за прийнятим звичаєм, перед твоєю благочесністю, у співприсутності підлеглих тобі найблагочестивіших єпископів, окрім тих, кого не приймає, бо вони підозрюються ним. Ми не думаємо, щоб хто-небудь з найблагочестивіших єпископів мав ворожі думки проти брата, але щоб цей привід не послужив для ослаблення сили суду, який має відбутися, нібито він неправдиво був проведений, то нітрохи не буде образливим, якщо деякі, через сумнів у їхній неупередженості, не будуть брати участи у судовому зібранні.

(Ап. 28, 74; І Вс. 5; II Вс. 6; IV Вс. 9, 17; Антиох. 4, 12, 14, 15; Сард. 3, 4, 5; Карф. 19).

Правило 2

Майно ж, яке неправедно відібране у нього, справедливість вимагає повернути йому з двох причин; по-перше, оскільки не мало бути чогось такого; по-друге, оскільки найблагочестивіших єпископів, що живуть по всій землі, дуже засмучує та приводить у стан крайнього незадоволення вимога звітів про витрати, які бувають у них, як із церковних прибутків, так і від пожертвувань окремих людей. Бо кожен з нас у свій час дасть звіт Судді усіх. Начиння і нерухоме майно церкви належить зберігати і не відчужувати; Вільними ж мають бути ті, що правлять божественне священство, у розпорядженні витратами, які бувають у них.

(Ап. 38, 41; IV Вс. 26; VII Вс. 12; Антиох. 24, 25; Карф. 26, 33).

Правило 3

Підпис же під відреченням дав він, як каже, не з власної волі, а через необхідність, зі страху через погрози декотрих. Але і крім цього, церковним постановам не відповідає, щоб деякі священнодіячі представляли письмове відречення. Бо якщо вони достойні служити, нехай перебувають у ньому; якщо ж недостойні, нехай усуваються від священнослужіння не відреченням, але більше осудженням за справами, проти яких дехто може зчинити великий галас, як про такі, що відбуваються поза порядком. Цілуй братів, котрі із тобою; брати ж, які перебувають з нами, цілують тебе у Господі.

(III Вс. 9; Двокр. 16; Петра Ол-го 10).

(Послання Кирила, архиєпископа Олександрійського,) до єпископів, що у Лівії та Пентаполі

Правило 4

Ми повинні піклуватися про все, що корисне і необхідне для повчання народу, і що служить для слави святих церков. Бо у Писанні сказано: «Так охороняйте синів Ізраїлевих від нечистоти їх» (Лев. 15, 31). Отці монастирів, що знаходяться у Фівській області, мужі благочестиві, що проходять дивне життя, прийшовши в Олександрію, бувши запитані мною про стан тамтешніх монастирів, сказали, що багато хто спокутується через таку обставину: декотрі, вступивши недавно у шлюб, і вийшовши нібито із самого шлюбного чертога, знаходять деяких з боголюб’язних єпископів і, можливо, тому, що ніхто не виявив їхнього стану, рукопокладаються у священнослужителі, тобто, у пресвітери. Інші, будучи вигнаними з самих монастирів, як порушники, також викрадають рукопокладання і зробившись священнослужителями, приходять до тих самих монастирів, з яких вигнані, і хочуть приносити безкровну жертву, і виконувати усе, що пристойно священнослужителям. А через це буває, що декотрі, які знають їх, ухиляються від церковних зібрань і не бажають причащатися, коли вони служать. Отже оскільки усе, як мною сказано, належить нам робити для повчання народу, то нехай спостерігає за цим ваша благочесність; і якщо хтось повинен рукопокластися у священнослужителі, випробовуйте його життя, а також, чи має він дружину, чи ні, як і коли взяв її, і чи не з числа він виключених іншим благочестивим єпископом, чи вигнаний з монастиря, і тоді, якщо виявиться непорочним, його рукопокладати. Таким чином ми дотримаємо у чистоті свою совість, і у бездоганності — свящ