Бесіда тридцять перша
і Лота, сина Арранового,
онука свого, і Сару, невістку свою, дружину
Аврама, сина свого, і вийшов з ними з Ура Халдейського,
щоб іти в землю Ханаанську; але, дійшовши до Харрана,
вони зупинилися там (Бут. 11, 31)
1. Дуже дякую вам за те, що ви і вчора з радістю прийняли повчання про молитву, і (сьогодні) з такою ретельністю збираєтеся для слухання. Це і нас робить більш старанними і спонукує пропонувати вам більш щедрий духовний бенкет. Так і хлібороб, коли бачить, що його нива добре вирощує посіяне на ній насіння і подає щедрі жнива, тоді не перестає щоденно докладати всі свої зусилля, виявляти належне піклування й доглядати вдень і вночі, щоб його труди від чого-небудь не пропали даремно. Так і я, бачачи, що ця ваша духовна нива так зеленіє, а це духовне насіння укоренилося в надрах вашої душі, радію й веселюся, а водночас і сильно непокоюсь, знаючи лукавство ворога і супротивника нашого спасіння. Як морські розбійники, коли побачать корабель, наповнений багатим товаром, який везе невимовні багатства, саме тоді й використовують усю хитрість, щоби потопити весь вантаж, а мореплавців позбавити всього й зробити жебраками, так і диявол, коли побачить, що (людиною) зібрано чимало духовного багатства, що (в неї) полум’яна ревність, розум бадьорий, і багатство збільшується з кожним днем, тоді мучиться і скрегоче зубами і, подібно до розбійника, ходить назад і вперед, вишукуючи тисячі хитрощів, щоб якось підступити до нас, роздягнути, пограбувати і викрасти все наше духовне багатство.
Тому, прошу, будемо пильнувати і, наскільки буде примножуватися наше духовне надбання, настільки ж постараймося підсилювати нашу пильність, — загороджуючи з кожного боку для диявола доступ (до нас) і добрим життям залучаючи до себе Боже благовоління, поставимо себе вище диявольських стріл. Це — лукава істота, і використовує вона всілякі підступи. Коли не може (диявол) затягнути нас до зла прямо й уловити обманом, тоді він не чинить насильства, не примушує, ні, а тільки зваблює, і коли побачить, що ми байдужі, тоді й влаштовує для нас спотикання. Так, коли не зможе явно зашкодити нашому спасінню гріхами, тоді часто самими чеснотами, які ми чинимо, таємно звабивши нас, губить усе наше багатство.
Що означають ці слова мої? Потрібно висловитися про це більш зрозуміло, щоб ми, побачивши його підступи, уникнули шкоди від них. Отже, коли він побачить, що нас не так легко схилити до явного гріха, що ми, наприклад, уникаємо непомірності і любимо цнотливість, також відвертаємося від користолюбства, ненавидимо неправду, зневажаємо задоволення, а присвятили себе посту й молитві, піклуємося про милостиню, тоді вигадує іншу хитрість, за допомогою якої зміг би погубити все наше багатство і зробити безплідними ті наші численні чесноти. Тим, що ми з великим старанням зуміли подолати його підступи, він навіює високу думку про свої чесноти, щоби почали шукати слави в людей, і через це позбулися їхньої істинної слави. Справді, хто звершує духовні подвиги і (за них) шукає людської слави, той уже тут отримує для себе нагороду й від Бога вже не отримає нічого. Отримавши похвалу від тих, від кого шукав слави, він уже позбавив себе похвали, обіцяної Господом, бо віддав перевагу тимчасовій славі від подібних йому людей перед похвалою від Творця світу.
Насамперед так учив про молитву, про милостиню і про піст Сам Господь: «Ти ж, коли постиш, — каже Він, — намасти голову твою і вмий обличчя твоє, щоб не показувати людям, що ти постиш, але Отцю твоєму, Який у тайні; і Отець твій, Який бачить таємне, віддасть тобі явно» (Мф. 6, 17-18). І ще: «Коли твориш милостиню, не сурми, — каже, — перед собою, як роблять лицеміри в синагогах і на вулицях, щоб прославляли їх люди. Істинно кажу вам: вони вже мають нагороду свою» (Мф. 6, 2). Бачиш, як той, хто шукає слави тут, позбавляється тамтешньої, і, навпаки, хто творить доброчинність за заповіддю і намагається приховати її від людей, явно отримає нагороду від Господа в той страшний день. «Отець твій, — сказано, — Який бачить таємне, віддасть тобі явно». Тобто не думай про те, що ти таємно звершуєш чесноти й жодна людина не похвалила тебе; ні, пам’ятай про те, що згодом щедрість Господа буде настільки великою, що Він прославить, увінчає й нагородить тебе за подвиги чеснот не таємно, не приховано, а перед усім людським родом, починаючи від Адама й до кінця віків. Яке ж прощення зможуть отримати ті, котрі, хоч і докладали зусиль задля чеснот, однак заради тимчасової, незначної й суєтної слави від подібних до себе людей позбавили себе слави небесної?
2. Отже, прошу, будьмо обережними і, коли зможемо звершити деяку духовну справу, то постараймося всіляко заховати її від усіх у тайниках своєї душі, щоб отримати похвалу від не-дрімаючого ока (Божого), і щоб через славу людську і похвалу часто підлесливих (людей) не зробитися не вартими слави від Господа. Однаково згубно і шкідливо для нашого спасіння як звершення духовних справ заради людської слави, так і висока думка про звершені нами чесноти. Тому потрібно бути пильним і обережним, постійно користуватися порадами Божественного Писання, щоб не потрапити в полон цих згубних пристрастей. Нехай хто-небудь звершить численні подвиги і виявить належну побожність, та коли він почне високо думати про себе, то стане найбільш жалюгідною й нещасливою людиною. Це ми знаємо з того, що трапилося з фарисеєм, який так величався перед митарем і раптом опинився нижче за митаря, — своїм язиком розсипавши все багатство своїх чеснот, сам оголив себе, позбавив усього й зазнав дивної і надзвичайної аварії корабля, — увійшовши вже в саму пристань, він потопив весь свій вантаж. Справді, зазнати цього від молитви, неналежно звершеної, означає те ж саме, що зазнати аварії корабля в самій пристані. Ось тому і Христос дав таку заповідь Своїм учням: «Коли виконаєте все, що вам наказувалося, кажіть: ми раби нікчемні» (Лк. 17, 10), щоби цим уберегти їх і відвернути від цієї згубної пристрасті.
Бачите, улюблені, що як той, хто ганяється за людською славою і тільки заради неї творить добрі справи, не отримує жодної користі, так і той, хто звершив усі чесноти, однак загордився через них, утрачає все й залишається ні з чим? Тож будемо, прошу, уникати згубних пристрастей і дивитися тільки на те Око, Яке не дрімає. Не станемо домагатися будь-чого від людей, не будемо шукати похвали від них, а задовільнимося похвалою від Господа. Для віруючого, сказано, «похвала не від людей, але від Бога» (Рим. 2, 29). І чим більше будемо ми процвітати в чеснотах, тим більше постараймося смиряти себе й бути скромними. Хоч би ми піднялися на саму вершину чеснот, та коли сумлінно порівняємо свої добрі справи з благодіяннями Божими, то яскраво побачимо, що наші чесноти не вартують і найменшої частини того, що зроблено для вас Богом. Ось саме цим і прославився кожний зі святих 1.
А щоб ти переконався в цьому, послухай учителя світу, цю небесну душу, як він після звершення таких чеснот, після такого свідчення про нього звище: «Він є, — сказано, — Мій обраний сосуд» (Діян. 9, 15), — не забуває про свої гріхи, а постійно носить їх у свідомості, не дозволяє собі забувати навіть і про те, в чому, як він був цілком упевнений, отримав уже прощення в хрещенні, однак волає й говорить: «Я найменший з апостолів і не достойний зватися апостолом, — і далі, щоб ми пізнали всю глибину його смирення, додав: — Тому що гнав Церкву Божу» (1 Кор. 15, 9). Що робиш, Павле? Господь зі Свого милосердя простив і загладив усі твої гріхи, а ти ще пам’ятаєш про них? Так, каже, я знаю й упевнений, що Господь звільнив мене (від гріхів). Та коли подумаю про справи свої і подивлюся на безодню людинолюбства Божого, тоді сповна усвідомлюю, що (тільки) завдяки Його благодаті й людинолюбству я є тим, ким є. Сказавши: «Я найменший з апостолів і не достойний зватися апостолом, тому що гнав Церкву Божу, — він додав: — Але благодаттю Божою я є те, що є» (1 Кор. 15, 9-10). Тобто, хоч я, зі свого боку, виявив так багато зла, однак Його невимовна доброта й милосердя дарували мені прощення. Бачиш смиренну душу, яка постійно пам’ятає про свої гріхи, вчинені ще до хрещення?
Цього ж (Апостола) будемо і ми наслідувати і, щодня пригадуючи гріхи, вчинені нами після хрещення, будемо постійно пам’ятати про них і ніколи не дамо собі забути про них. Це буде для нас досить сильною вуздою, щоб смиряти і приборкати себе. Але що я говорю про Павла, такого великого й високого мужа? Може, хочеш бачити, як і старозавітні (праведники) найбільше прославилися саме цим, тобто тим, що після звершення незліченних подвигів, і маючи вже невимовну відвагу (перед Богом), смирялися? Послухай, як патріарх уже після розмови з Богом, після отриманої обітниці говорив про себе: «Я порох і попіл» (Бут. 18, 27).
3. Та оскільки я вже згадав про патріарха, то, коли бажаєте, запропонуємо вашій любові сьогоднішнє читання, щоби, розтлумачивши його, ми побачили надзвичайну велич чесноти цього праведника. «І взяв, — сказано, — Фарра Аврама і Нахора, синів своїх, і Лота, сина Арранового, онука свого, і Сару, невістку свою, дружину Аврама, сина свого, і вийшов з ними з Ура Халдейського, щоб іти в землю Ханаанську; але, дійшовши до Харрана, вони зупинилися там. І було днів життя Фарри в Харрані двісті п’ять років, і вмер Фарра в Харрані» (Бут. 11, 31-32).
Будемо, прошу, уважно слухати ці слова, щоб осягнути зміст написаного. Ось уже на самому початку ці слова викликають подив. Цей блаженний пророк, тобто Мойсей, сказав, що «взяв Фарра Аврама і Нахора, синів своїх, і Лота, сина Арранового, онука свого, і Сару, невістку свою, дружину Аврама, сина свого, і вийшов з ними з Ура Халдейського, щоб іти в землю Ханаанську; але, дійшовши до Харрана, вони зупинилися там». А блаженний Стефан у своєму зверненні до юдеїв говорить: «Бог слави з’явився Отцю нашому Авраамові в Месопотамії до переселення його в Харран… А звідти, після смерті батька його, переселив його» (Діян. 7, 2. 4). Що ж? Божественне Писання суперечить саме собі? Так не буває. Але з цього необхідно зробити висновок, що, оскільки син (Авраам) був боголюбивим, тому Бог, з’явившись йому, повелів переселитися із Месопотамії. Довідавшись про це, Фарра, батько його, хоч і був невіруючим, з любові до сина зважився піти разом з ним, прийшов у Харран, пожив там і помер. І тоді вже патріарх, за велінням Божим, переселився в землю Ханаанську. Так, Бог вивів його із Харрана не раніше, як після смерті Фарри. Якраз тоді, після смерті Фарри, «і сказав Господь Авраму: піди із землі твоєї, від роду твого і з дому батька твого і йди у землю, яку Я покажу тобі. І Я спороджу від тебе великий народ, і благословлю тебе, і звеличу ім’я твоє, і будеш ти благословенням. Я благословлю тих, що благословляють тебе, і тих, що лихословлять тебе, прокляну; і благословляться в тобі всі племена земні» (Бут. 12, 1-3). Уважно розглянемо кожне із цих слів, щоби побачити боголюбиву душу патріарха.
Не проминімо ці слова без уваги, а подумаймо, яке важке веління дається. «Піди, — говорить, — із землі твоєї, від роду твого і з дому батька твого і йди у землю, яку Я покажу тобі». Залиши, каже, відоме й достовірне, і вибери невідоме й небачене. Поглянь, як праведник від самого початку був навчений надавати перевагу невидимому перед видимим і майбутньому перед тим, що вже було в руках. Йому було велено зробити не дещо маловажне, а (було велено) залишити землю, де він жив стільки часу, залишити все рідне і весь батьківський дім і йти туди, куди він не знав і не відав. Адже (Бог) не сказав, у яку країну хоче його переселити, але невизначеністю Свого веління випробував побожність патріарха: «Іди, — говорить, — у землю, яку Я покажу тобі». Подумай, улюблений, який піднесений, непідвладний будь-якій пристрасті чи звичці, необхідний був дух для виконання цього веління!
Справді, якщо й тепер, коли вже поширилася благочестива віра, багато хто так міцно тримається звички, що скоріше зважується пережити все, ніж залишити, хоч би й було необхідно, те місце, в якому досі жив. І це буває не тільки із простими людьми, але й з тими, які віддалилися від життєвого шуму, які обрали чернече життя, то тим більше було природно для цього праведника засмутитися від такого веління й не поспішати з його виконанням. Піди, каже, залиши родину й батьківський дім і «йди в землю, яку Я покажу тобі». Кого б не знітили такі слова? Не сповіщаючи йому ані місце, ані країну, такою невизначеністю (Бог) випробує душу праведника. Якби таке веління давалося будь-кому іншому, простому чоловікові, то він сказав би: нехай так; Ти велиш мені залишити землю, де я тепер живу, родину, батьківський дім. Але чому не сповіщаєш мені місце, куди я повинен йти, щоб я принаймні знав, як це задалеко? Звідки я можу знати, що та земля буде набагато кращою і родючішою за цю, яку я залишу? Але праведник нічого такого не сказав і не подумав, а, зважаючи на важливість веління, надав перевагу невідомому перед тим, що було в нього в руках. Водночас, якби він не мав піднесеного духу і смиренного розуму, якби не навик у всьому коритися Богові, то зустрів би й іншу немаловажну перешкоду, — це смерть батька. Ви знаєте, як часто багато хто через гроби своїх родичів бажав померти в тих місцях, де завершили життя їхні батьки.
4. Так і цей праведник, якби він не був дуже боголюбивим, то для нього було б природно подумати й про це, що ось батько через любов до мене залишив батьківщину, покинув старі звички і, подолавши всі (перешкоди), прийшов навіть сюди і, навіть можна сказати, через мене помер у чужій землі; а я і після його смерті не намагаюся заплатити йому тим же, а віддаляюся, залишаючи, разом із родиною батька, його гріб? Однак ніщо подібне не могло зупинити його рішучість. Любов до Бога зробила те, що для нього все здавалося легким і зручним. Справді, якби він захотів розмірковувати за людським сприйняттям, то міг би подумати й ось що:
– Я вже в такому віці й наближаюся до глибокої старості, то куди ж піду? Не взяв я із собою брата, не маю біля себе жодного родича, а відокремився від усіх своїх рідних. То як же я піду самотнім мандрівником у чужі краї, не знаючи навіть того, де буде кінець моїх мандрів? А коли ще в цій дорозі прийдеться мені й померти, то яка буде користь від усіх цих тривог? Хто поховає мене, старого мандрівника, безрідного, бездомного? Хіба дружина моя упросить сусідів виявити для мене бодай якесь співчуття і сповнить останній обов’язок через добровільні подання та приношення. Чи не набагато краще провести цей короткий час, який ще залишився нам прожити, тут, ніж на старості років, блукати туди й сюди та від усіх терпіти глузування за те, що й у такому віці не можу жити спокійно, а змінюю місце за місцем і ніде не зупиняюся?
Нічого такого не подумав цей праведник, а поспішив виконати Боже веління. Але, можливо, хтось скаже, що для спонукання його до цього було достатньо слів (Божих): «Іди в землю, яку Я покажу тобі. І Я спороджу від тебе великий народ, і благословлю тебе» (Бут. 12, 2). Але якраз ці слова і могли зробити його більш холодним щодо виконання веління, якби він не був боголюбивим. Він, якби належав до людей звичайних, то міг би сказати:
— Для чого посилаєш мене на чужину і велиш іти в чужу землю? Якщо хочеш зробити мене великим, то чому не робиш таким тут? Чому не даєш мені Свого благословення, коли я живу в батьківському домі? А що, коли перш ніж дійду до місця, куди велиш мені йти, через виснаження важкою подорожжю я захворію й помру? Яка користь буде для мене від цієї обіцянки?
Однак нічого такого він навіть не хотів подумати, але, як покірний раб, турбувався тільки про те, щоб виконати веління. Не цікавився, не допитувався, а підкорявся і був цілком упевнений, що обітниці Божі непомильні. «Я спороджу від тебе великий народ, і благословлю тебе, і звеличу ім’я твоє, і будеш ти благословенням». Велика обітниця! «Я спороджу від тебе, — говорить, — великий народ, і благословлю тебе, і звеличу ім’я твоє». Не тільки поставлю тебе над великим народом і зроблю ім’я твоє великим, але й благословлю тебе, і ти будеш благословенний. Не подумай, улюблений, що в цих словах «благословлю тебе» і «будеш благословенням» є тотожність. Це означає: Я сподоблю тебе такого благословення, що воно буде у всі віки. Ти будеш благословенний так, що кожний буде вважати за найбільшу честь поріднитися з тобою. Зверни увагу, з якого раннього часу (Бог) провістив йому ту знаменитість, у якій хотів його поставити. «Я спороджу від тебе, — говорить, — великий народ, і благословлю тебе, і звеличу ім’я твоє».
Ось тому юдеї, хвалячись патріархом, намагалися показати своє походження від нього, і говорили про себе: «Отець наш є Авраам». Але для того, щоб знали, що через свою злу вдачу вони не гідні цього, Христос говорить їм: «Якби ви були дітьми Авраама, то чинили б діла Авраамові» (Ін. 8, 39). Так само Іоан, син Захарії, коли приходили на Йордан ті, котрі бажали хреститися, говорив їм: «Поріддя єхидни! Хто навчив вас тікати від грядущого гніву? Створіть же плід, достойний покаяння. І не починайте говорити в собі: отця маємо Авраама. Кажу бо вам, що Бог може з каміння цього звести дітей Авраамові» (Мф. 3, 7-9). Бачиш, яким великим для всіх було ім’я цього патріарха? Але тепер, поки це ще не збулося, виявляється тільки благочестя праведника, тобто те, як він повірив словам Божим, і все, що здавалося важким, сприйняв легко.
«Я благословлю тих, — говорить, — що благословляють тебе, і тих, що лихословлять тебе, прокляну; і благословляться в тобі всі племена земні» (Бут. 12, 3). Поглянь і на Божу поблажливість, на те, яке благовоління (Господь) виявляє для патріарха. Тих, каже, які будуть твоїми щирими прихильниками, визнаю Моїми друзями, а тих, котрі будуть ворогувати проти тебе, — ворогами. Навряд чи й діти намагаються зробити так, щоб одні й ті ж були для них і друзями, і ворогами, то тим більше в їхніх батьків. Отже, улюблений, дуже велике благовоління Боже до патріарха! Тих, каже, благословлю, які тебе благословлять, і прокляну тих, які проклянуть тебе, «і благословляться в тобі всі племена земні». Ось ще й інший дар! Усі племена земні, каже, будуть старатися, щоби благословитися твоїм ім’ям, і будуть вважати свою найвищу славу в тому, щоб мати твоє ім’я.
5. Чули ви, улюблені, які веління Господь дав халдеєві, старцю, який не знав закону, не читав пророків і не отримав будь-якого іншого наставляння? Бачите, які важливі ці веління? Яка висока і доблесна душа була потрібна для їхнього звершення? Погляньте ж і на смиренну покірність патріарха, яку змальовує для нас Писання. «І пішов, — говорить, — Аврам, як сказав йому Господь; і з ним пішов Лот» (Бут. 12, 4). Не просто сказано: «І пішов Аврам, — але: як сказав йому Господь Бог», тобто він виконав усе, що було велено. Бог сказав, щоби він залишив усе: і родину, і дім — і він залишив. Сказав, щоб він ішов у землю, якої не знав, — він послухався. Обіцяв: «Я спороджу від тебе великий народ і благословлю тебе», — і він повірив, що це збудеться. Отже, «як сказав йому Господь Бог», так він і «пішов», тобто повірив словам Божим, ніскільки не вагаючись і не сумніваючись; і пішов із непохитним духом і рішучістю, за що й сподобився великого благовоління від Господа.
«І з ним, — сказано, — пішов Лот» (Бут. 12, 4). Коли Бог сказав: «Піди із землі твоєї, від роду твого і з дому батька твого», чому він узяв Лота? Не через непослух перед Господом, а тільки тому, що (Лот) був молодим і (Аврам) заміняв йому батька; та й той з любові до нього та за його (Аврамову) лагідну вдачу не хотів розлучитися з праведником. Саме тому Аврам і не хоче його залишити. Крім того ж, він дивився вже на нього як на сина, оскільки, доживши до такого віку, не мав ще своїх дітей через безплідність Сари. Та й вдачею цей юнак небагато відрізнявся від (вдачі) праведника. Уже те, що він (Лот), маючи перед собою двох братів, приєднався саме до праведника, показує, що він мав достатньо розуму, щоб розсудити й вирішити, якому із дядьків довірити свою долю. І рішучість відправитися в дорогу подає новий доказ доброї моральності (Лота). Хоч згодом він дещо й погрішив, коли взяв собі кращу частину землі (Бут. 13, 11), однак намагався йти слідами праведника. Ось тому і праведник узяв його собі за супутника, і він з готовністю проміняв життя домашнє на мандрівниче.
Далі, щоб ми знали, що Господь повелів це патріархові не в юності, а тоді, коли він уже прийшов до похилого віку, коли люди здебільшого бувають абсолютно не налаштованими для подорожей, Писання говорить: «Аврам був сімдесяти п’яти років, коли вийшов із Харрана» (Бут. 12, 4). Бачиш, як ані вік, ані будь-що інше, що змогло прив’язати його до домашнього життя, не стало для нього перешкодою. Навпаки, любов до Бога перемогла все. Так, коли душа бадьора й пильна, то долає всі перешкоди, вся спрямовується до улюбленого, і які б не виникали перед нею труднощі, не затримується ними, а все пробігає повз й не зупиняється, аж поки не досягне бажаного. Ось тому і цей праведник, хоч міг бути затриманий і старістю, й багатьма іншими перешкодами, однак розірвав усі окови і, мов юнак, бадьорий і нічим не затримуваний, поспішив виконати веління Господа. Та й для будь-кого, хто тільки зважиться звершити дещо славне й доблесне, неможливо звершити це, не озброївшись завчасно проти всього, що тільки може перешкоджати таким заходам. Добре знав це і праведник і, незважаючи ні на що, не думаючи ані про звичку, ані про родину, ані про батьківський дім, ані про гріб (батька), ані навіть про свою старість, усі свої думки спрямовував тільки на те, як би виконати веління Господа.
І ось появилося дивовижне видовище: чоловік у глибокій старості, з дружиною, так само перестарілою, з безліччю рабів переселяється, не знаючи навіть, де закінчаться його мандри. А коли ще, до речі, подумати й про те, якими важкими були в ті часи дороги (тоді не можна було, як тепер, вільно приставати до будь-кого і так зі зручністю звершувати дорогу, бо в усіх місцях були різні начальства, тому подорожуючі повинні були від одних власників відправлятися до інших і майже кожного дня переходити з царства до царства). І ця обставина була б для праведника достатньою перешкодою, якби він не мав великої любові (до Бога) й готовності виконати Його заповідь. Однак усі ці перешкоди він розірвав, наче павутину, укріпивши розум вірою і підкоряючись величі Того, Хто обіцяв, відправився в дорогу. «І взяв, — сказано, — Аврам із собою Сару, дружину свою, і Лота, сина брата свого, і все майно, яке вони придбали, і всіх людей, яких вони мали в Харрані; і вийшли, щоб іти в землю Ханаанську» (Бут. 12, 5).
6. Зверни увагу на чіткість Писання, з якою воно розповідає нам про все, щоб ми в усьому побачили благочестя праведника. «І взяв, — сказано, — Аврам із собою Сару, дружину свою, і Лота, сина брата свого, і все майно, яке вони придбали, і всіх людей, яких вони мали в Харрані». Не без причини сказано: «Все майно, яке вони придбали, і всіх людей, яких вони мали в Харрані», а для того, щоб знали, що патріарх нічого не взяв із собою з Халдеї, а, залишивши весь батьківський маєток братові, вийшов тільки з тим, що зміг придбати в Харрані. Та й це взяв із собою цей дивний муж не тому, що дорожив майном або був пожадливим, а для того, щоби своєю маєтністю він міг довести всім Боже піклування про нього. Той, Хто вивів його із землі халдейської і потім повелів переселитися і звідти, Сам із кожним днем примножував його майно й усував усяку неприємність.
Отже, якраз те, що Аврам узяв із собою це майно і ніс упродовж усього шляху, було доказом його душевного благочестя. Усякий, хто тільки бачив його, ймовірно, хотів знати й причину такої подорожі праведника. Потім, довідавшись, що він переселявся в чужу землю, залишивши, за велінням Божим, свою власність (на батьківщині), переконався б у тому, якою благочестивою була слухняність праведника, і в тому, наскільки великим було Боже піклування про нього.
«І вийшли, — сказано, — щоб іти в землю Ханаанську». Звідки він довідався, що його мандри скінчаться в землі Ханаанській, коли веління говорило: «Іди в землю, яку Я покажу тобі»? Може, Бог відкрив йому і це, показавши його духову землю, в якій хотів його оселити. Справді, Бог, коли давав йому веління, сказав так невиразно: «Іди в землю, яку Я покажу тобі», для того, щоби відкрити перед нами чесноти праведника. Потім, оскільки Аврам із цілковитою готовністю зробив усе, що від нього вимагалося, то й Бог тут же сповістив йому про ту землю, в якій хотів улаштувати для нього місце проживання. Передбачаючи велич чесноти праведника, Бог тому і покликав його з дому (батьківського) і не дозволив узяти із собою навіть брата, бо хотів зробити його тепер учителем для всіх жителів Палестини, а незабаром — і для єгиптян.
Бачиш, що і побожність, і гріховність залежать не від природи, а від нашої вільної волі? Ось і патріарх, і Нахор за природою були братами, а за душевним настроєм уже ні. Навпаки, Нахор, незважаючи на те, що брат його піднявся до такої побожності, все ще залишався в омані. А цей щодня насправді показував усім свої успіхи в побожній доброчинності. І прийшов, сказано, у землю ханаанську, «і пройшов Аврам по землі цій у довжину її до місця Сихем, до діброви Море» (Бут. 12, 6). Писання вказує нам те місце в країні (ханаанській), де поселяється праведник. Далі, щоб ми знали, в якому стані була ця країна, говорить: «У цій землі тоді жили хананеї». Це зауваження зробив блаженний Мойсей не просто так, а для того, щоб ви побачили смиренну душу патріарха і в тому, що він, оскільки ці місця ще були зайняті хананеями, повинен був жити подібно до приблуди й мандрівника, як доведеться, наче якийсь знедолений бідняк, не маючи, можливо, навіть пристановища. Однак він не нарікав і на це, не сказав: що це? Я, який у Харрані жив у такій пошані й повазі, тепер повинен, мов безрідний, як мандрівник і приблуда, жити там і тут із милостині, шукати для себе заспокоєння в убогому пристановищі? Але й цього не можу мати, а вимушений жити в наметах і куренях і терпіти всякі інші прикрощі! Хіба це означають слова: «Іди… І Я спороджу від тебе великий народ»? Поки що прекрасний для мене початок! Чого ж доброго очікувати далі? Ні, праведник і в цьому становищі не дозволяв собі сказати бодай щось подібне або засумніватися. Навпаки, віддавшись Божій обітниці всім серцем і з повного вірою, залишався непохитний духом, за що скоро й сподобився втіхи звище.
7. Але щоб ми надто не затягували повчання, зупинимось на цьому й завершимо слово, попросивши вашу любов про те, щоб ви наслідували душевний настрій цього праведника. Справді, буде надзвичайно дивно, якщо цей праведник, будучи покликаним із (своєї) землі в (чужу) землю, виявив таку слухняність, що ані старість, ані будь-які інші перераховані нами перешкоди, ані незручності (тодішнього) часу чи інші труднощі, які могли зупинити його, не в змозі були втримати його від покори; але, розірвавши всі пута, він, старець, біг і поспішав, ніби бадьорий юнак, з дружиною, племінником і рабами виконати веління Боже. А ми, навпаки, будучи покликаними не із землі в землю, але із землі до неба, не виявляємо такого ж старання в слухняності, як праведник, а виставляємо безпідставні й несерйозні причини, і не приваблює нас ані велич (Божих) обітниць, ані мізерність видимого, земного і тимчасового, ані достойність Того, Хто кличе, — навпаки, виявляємо таку неуважність, що тимчасове ставимо вище за вічне, землю — за небо, і те, що ніколи не завершується, ставимо нижче того, що зникає, перш ніж появиться.
Скажи мені, доки ми будемо, наприклад, виявляти таку жадібність щодо збирання грошей? Що це за несамовитість — щодня захоплюватися цією хворобливою пристрастю і ніколи не відчувати насичення, а бути нічим не гіршими за п’яних? Як п’яні чим більше п’ють вина, тим більше розпалюють у собі спрагу і тим сильніший розпалюють вогонь, так ніколи не заспокоюються й ті, що віддалися сильній пристрасті до грошей, але чим більше мають, тим сильніше піднімається в них полум’я (пристрасті), сильніше розгорається піч. Хіба ми не бачимо, що було з тими, які жили раніше за нас: як вони, заволодівши, так би мовити, всім світом, були взяті звідси голими й без нічого, а тільки з тим, щоби там дати звіт й отримати кару за все? Майно (грошолюба) нерідко розділяє між собою чимало хто, а гріхи, вчинені ним через це майно, несе із собою він сам, зазнає за них болючих кар і ні в чому не знаходить жодної втіхи.
То скажи мені, чому ми такі байдужі до свого спасіння і до своєї душі ставимося, як до чужої? Хіба не чуєш, як говорить Христос: «Що дасть людина взамін за душу свою?» І ще: «Яка бо користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а душу свою занапастить?» (Мф. 16, 26)? Що можеш порівняти з душею? Назви весь всесвіт — і тоді нічого не скажеш. Справді, «яка бо користь, — як сказав Христос, — якщо здобуде весь світ» і занапастить свою душу, ближчого за яку для нас немає нічого? І саме її, таку дорогоцінну, саме її, про яку варто би так піклуватися, ми залишаємо такою знехтуваною, щоби вона щодня мучилася то через осаду сріблолюбства, то через нестриманість, то через пригнічування гнівом, — терплячи різні муки від кожної пристрасті окремо, — і не виявляємо жодного піклування про неї, бодай і пізно. Хто ж, нарешті, подасть нам прощення або врятує від кари, яка нам загрожує?
Тому прошу, поки ще є час, обмиймо її скверну щедрою милостинею і загасимо нею полум’я наших гріхів. Сказано: «Вода погасить полум’я вогню, і милостиня очистить гріхи» (Сир. 3, 30). Та й справді, ніщо так не може спасти нас від геєнського вогню, як щедра (милостиня). Якщо ми будемо подавати її відповідно до отриманої заповіді, тобто не з хвастощів, а з любові до Бога, то зможемо і скверну гріхів наших омити, і сподобитися Божого людинолюбства через благодать і щедроти Єдинородного Сина Його, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Бесіда тридцята | Зміст | Бесіда тридцять друга
- Тобто смиренням і скромністю. [↩]
