«Наша Парафія»

У вступному слові до книжки про преподобного Амфілохія Почаївського намісник Свято-Успенської Почаївської лаври єпископ Почаївський, вікарій Київської митрополії Володимир написав: «Дай Боже, щоб наша земля наповнювалася такими подвижниками, а ми, наші діти, внуки і правнуки міцно тримали знамення Христа і рівнялися на них, до кінця свого земного життя виконуючи заповіді Божі».

У тихій долині серед невисоких гір і пагорбів, у селі Малій Яловиці, що на Шумщині, у багатодітній селянській сім’ї Варнави Головатюка 27 листопада 1894 р. народився син, у святому хрещенні названий Яковом на честь мученика Якова Персянина.

Усім десятьом дітям батьки давали раду. Яків допомагав доглядати хворих, яких лікував батько-костоправ. Мати була богобоязливою і смиренною жінкою, любила Божий храм і молитви, до яких прищепила любов і своїм дітям.

У 1912 р. Якова демобілізували в царську армію. Спочатку він служив в м. Луцьку, а пізніше разом із полком був направлений в місто Томськ. Яків брав участь у боях, був фельдшером. Потрапив у полон до німців, які його відправили в Альпи на роботу, до фермера. У 1919 р. втік із полону і повернувся в рідне село.

Яків вибрав важкий шлях спасіння в чернецтві і в 1925 р. відправився в Почаївську лавру, де чесно ніс послух. 8 липня 1932 р. прийняв постриг під іменем Йосиф. Його послужний список був такий:

• 21 вересня 1933 р. рукопокладений єпископом Антонієм в ієродиякона;
• 27 вересня 1936 р. рукопокладений єпископом Діонісієм в ієромонаха;
• 1 липня 1941 р. нагороджений набедреником;
• 3 жовтня 1941 р. призначений помічником економа;
• 26 жовтня 1941 р. нагороджений наперсним хрестом;
• 18 липня 1952 р. призначений садівником лаврського саду;
• 24 лютого 1953 р. отримав сан ігумена;
• 4 травня 1954 р. ніс послух біля свічного ящика;
• 24 листопада 1955 р. звільнився від попереднього послуху і призначений на клірос;
• 6 квітня 1957 р. звільнився від кліросного послуху і призначений духовником богомольців, нагороджений палицею;
• 25 січня 1959 р. призначений продавцем свічок;
• з 1959 по 1962 р. виконував послух духівника та ін.

Виконуючи різні роботи, отець Йосип лікував хворих, особливо прославився як костоправ. До нього везли хворих день і ніч з усіх куточків колишнього Радянського Союзу.

За благословенням намісника Лаври, він переселився жити в будинок, який знаходиться біля воріт монастирського цвинтару. Усіх зціляв безкоштовно.

Присвятивши своє життя служінню Господу і ближнім, отець Йосип отримав від Бога дар прозорливості й чудотворення.
Передбачив прихід нацистів. Господь відкрив Йому майбутнє як теперішнє, і з того часу отець Йосип знав: «хто до мене іде чи йде, що в нього болить і скільки йому жити».

Після закінчення війни до отця Йосипа навідувалися працівники КДБ і бандерівці. Був випадок, коли партизани хотіли його розстріляти. Вивели на подвір“я й об’явили, що розстріляють. Отець попросив дозволити помолитися перед смертю. Він прочитав молитву «Отче наш», «Богородиці», «Вірую» та ін. На двір вийшов отець Іринарх, який жив разом з отцем Йосипом, кинувся на автомат, відвів його до землі і викрикнув: «Кого ви хочете вбити? Знаєте, який він чоловік? Він увесь світ рятує. Якщо вам потрібно його вбити, убивайте мене, а його не зачіпайте!» Тоді отця Йосипа відпустили.

Після цього його перевели в Лавру. Потік хворих до нього не зменшувався. Лікував навіть безнадійних.

Проти нього виступили лікарі, вимагаючи від намісника Лаври заборонити практикувати недипломованому лікарю.
Незважаючи на це, отець і далі продовжував допомагати людям. Він мав особливий дар — виганяти бісів. До нього звозили біснуватих з усього Радянського Союзу. Цілими днями він лікував, а вночі молився.

Архімандрит Сильвестр згадує слова отця Йосипа: «День — для послуху, ніч — для молитви».

Отець любив смирення і, уникаючи людської слави, старався не виставляти напоказ свої добрі справи.

Наприкінці 50-х років XX ст. відбулися нові гоніння на церкву. У 1959 р. місцева влада відібрала в Лаври 10 га земельної ділянки, фруктовий сад із городом, теплицю, сушилку, будинок садівника і пасіку (сто вуликів), водокачку з машинами й обладнанням.

Усім магазинам було заборонено відпускати товари для монастиря.

Прочан обшукували, щоб вони не змогли пронести продуктів харчування в Лавру. Хотіли вигнати монахів із монастиря голодом. Ніхто з них не залишив монастир.

Було відмовлено прочанам у ночівлі. Намісник Лаври відкрив один із храмів для цілодобової молитви. Отець Йосип приходив у храм і до ранку служив акафісти, а над ранок всі співали: «Слава Тобі, що показав нам світло», «Пресвятая Діво» та інші пісноспіви.

У 1962 р. влада хотіла відібрати Троїцький собор. Ключі вже були в начальника міліції. Отець вирвав із рук ключі, віддав молодому наміснику Августину, сказавши: «На, тримай і нікому не віддавай!» А спантеличним міліціонерам сказав: «Архієрей — господар церкви! А ви чого сюди прийшли? Геть звідси! Люди, гоніть їх!»

Через тиждень міліція запровадила отця Йосипа в Буданівську психлікарню (більше як сто кілометрів від Почаєва) в палату до душевнохворих, постригши його, забравши хрест і одяг. В палаті було сорок хворих, повністю роздягнених. Йому вводили ліки, від яких усе тіло розпухло.

Люди, дізнавшись, де знаходиться отець Йосип, почали писати листи в різні інстанції. Отця врятувала дочка Сталіна Світлана Алілуєва, яку він раніше зцідив від душевної хвороби.

Після цього отець Йосип почав жити у свого племінника в рідній Яловиці.

Дізнавшись, де знаходиться старець, до нього знову почати приїжджати хворі. Але місцева влада підмовила одного тракториста, який у грудні 1965 р. вивіз отця за село і вкинув у воду. Його знайшли майже мертвим. Відвезли в Лавру і в ту ж ніч постригли в схиму з іменем Амфілохій, на честь святителя Іппонійського. Ніхто не думав, що старець доживе до ранку. Але сила Божа поставила отця на ноги, він виздоровів.

Залишатись у Лаврі було небезпечно. Рідні забрали його в Яловицю.

Люди, як завжди, йшли та їхали за допомогою до старця. Слава про чудесні зцілення поширювалася всюди і з усіх кінців Союзу до нього приїздили хворі.

У своєї племінниці Ганни отець побудував голуб’ятню, під нею малу каплицю, перед якою служив молебні та святив воду. За каплицею поставив довгий обідній стіл для богомольців, а також побудував молільню. З північного боку двору побудували довгий будинок і в ньому розмістили кухню, приймальну для хворих, спальню для послужниць і домову церкву. З боку саду до церкви була прибудована закрита бесідка. В саду росли яблуні, груші, сливи і багато різних квітів: гладіолусів, жоржин, троянд, посаджені старцем. У ящиках красувалися пальми. Серед царства квітів прогулювалися павич і пава.

Отцю Йосипу були відкриті душі всіх людей, їхні серця і думки. Він приймав у себе всіх, зціляв різні недуги, виганяв бісів і були випадки оживляв навіть мертвих.

Про це є дуже багато свідчень, зібраних у книжці, яка вийшла друком у Почаївській лаврі в 2003 р.
Наступив 1970 рік. Наближалося свято Різдва Христового. Відчувши, що це останнє Різдво в його житті, він влаштував велике торжество для всіх рідних, близьких і односельчан. У тому ж році на отця був зроблений напад із метою вбивства. Він все це передбачив. Нападника зловили. Отець його нагодував і відпустив додому.

Часто він збирав своїх рідних і просив співати молитви із служби на Успіння Божої Матері. Слухав спів і плакав. Після співів із журбою говорив: «А як страшно буде, коли стануть мерзлу землю на гроб кидати…» Через чотири місяці отця відспівували в Лаврі.

Помер подвижник 1 січня 1971 р. Ішов сильний сніг. Труну з тілом привезли в Почаїв на вантажній машині. Однак вона не змогла в’їхати у Святі ворота. Тоді труну з покійним підняли на плечі і зі співом «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас» внесли у Святі ворота.

Звичайно, покійних монахів на цвинтар везуть, а труну отця Йосипа люди несли на руках. Нікого з монахів так не ховали, хоч і серед них були дуже поважні отці, але такому чудотворцю і цілителю, яким був отець Йосип, люди хотіли віддати останню шану, засвідчивши свою любов до нього. Він любив їх і все життя присвятив служінню Богу і ближнім.

Природа теж показала свою любов до покійного. Перестав падати сніг, яскраво світило сонце. Під час останнього прощання, зламана рука в однієї жінки зцілилася.

Отця Йосипа ховали 4 січня 1971 р. Коли опустили труну, насипали могильний горбик, знову хмари затягнули небо, пішов лапатий сніг, налетів сильний вітер, піднялася снігова заметіль. Вітер збивав із ніг людей — так плакала природа за Божим угодником. І тільки на наступний день заметіль затихла, стало тихо і ясно.

Кожний рік на могилі старця люди відмічали день ангела й день смерті. З уст в уста вони передавали розповіді про його чудесні зцілення. Кожен день люди йшли на могилу до подвижника, а нині в Пещерну церкву Свято-Успенської Почаївської лаври, де знаходяться його нетлінні мощі. Багато є свідчень зцілень як на могилі, так і в роки життя преподобного Амфілохія.

У Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі 23 квітня 2002 р. під головуванням предстоятеля УПЦ Московського патріархату блаженнішого митрополита Київського і всієї України Володимира відбулося чергове засідання Священного синоду. Розглянувши життя, труди, подвиги і чудеса схимоігумена Амфілохія Почаївського (Головатюка), Священний синод УПЦ вирішив зачислити його до сонму святих і затвердив його ікону, а його чесні мощі вважати святими. День пам’яті Амфілохія Почаївського вшановується 12 травня.

Коли відкопали труну з прахом преподобного, то побачили, що останки були нетлінними.

Зарахування преподобного Амфілохія до сонму святих відбулося на Божественній літургії в Успенському соборі Почаївської лаври 12 травня 2002 р., на якій були присутні тисячі людей. 13 травня мощі преподобного Амфілохія були перенесені з Успенського собору в Пещерну церкву преподобного Іова Почаївського, де зберігаються поряд із мощами першого ігумена Почаївського. Пам’ять преподобного Амфілохія Почаївського вшановується 1 січня (19 грудня за ст. ст.).