«Наша Парафія»

• Херувимська пiсня
• Призначення Антологiї та її загальнi риси
• За яким принципом вiдiбрано Пiснi
• Редагування творiв
• Класифiкацiя Херувимських пiсень
• «Грицкова» Херувимська
• Українськi композитори, яких вважають росiйськими
• Богослужбова мова
  • • Церковнослов’янська
  • • Українська
  • • Херувимськi пiснi отця Кирила Стеценка та його сподвижникiв

З усiх духовних творiв українськi митцi, певно, найбiльше зверталися до Херувимської молитви. Чи не тому, що своєю формою, лаконiчнiстю та багатством творчих рiшень вона подiбна до такої близької українському серцю народної пiснi? Що нею можна висловити найсокровеннiшi почуття, а її святий змiст дає змогу втiлити в музицi найпрекраснiше, закладене в людину Творцем?.. Споконвiчна побожнiсть i пiсеннiсть нашого народу виплекали багатющу в розмаїттi музичну культуру Херувимської молитви. Це та царина, яка потребує уважного дослiдження i може вiдкрити глибиннi таємницi української душi.

Херувимська пісня

Ця ангельська пiсня вводить нас у центральну, найважливiшу частину Божественної Лiтургiї, наближаючи до головного Таїнства — Причастя. Вона нiби прокладає умовну межу, за якою нам потрiбно залишити все земне й тимчасове, всi пiклування, турботи й печалi (саме це слово було вжито в давньоукраїнському текстi молитви), аби приготувати себе до зустрiчi з Господом, перед Його лицем уподiбнитися полум’яним у вiрi й любовi херувимам.

«Нiхто зi зв’язаних чуттєвими бажаннями й утiхами не достойний приходити до Тебе, або наближатися, або служити Тобi, Царю слави, бо служiння Тобi велике й страшне i для самих Сил Небесних… Ти один, Боже, маєш владу над небесними та земними… Ти Той, що приносиш жертву i приносишся, i приймаєш, i роздаєшся, Христе Боже наш, i Тобi славу возсилаємо з Безпочатковим Отцем i Пресвятим, Благим i Животворчим Твоїм Духом, нинi, i повсякчас, i на вiки вiкiв» /зi священицької молитви перед Великим входом/.

Херувимська пiсня супроводжує Великий вхiд: перенесення Чесних Дарiв з жертовника на престол. Амвон у цю мить знаменує Голгофу, храм — увесь свiт, а спiвцi — ангельськi хори. Господь у Святих Дарах добровiльно йде вiддати Себе на розп’яття, муки i смерть заради нашого спасiння вiд смертi та вiчних мук (не уявно, а реально це вiдбувається на кожнiй Лiтургiї: молитви, пiснеспiви та священнодiї символiчно вiдображають iншу, вiчну реальнiсть). Несучи Святi Дари, священство прообразує легiони ангельських чинiв, що супроводжують свого Господа, як почесна вiйськова варта — царя. Церковнослов’янське слово «дориносима» означає саме цю врочисту ходу, коли вiйськовий почет пiдiймав i нiс новообраного царя на щитах, покладених на списи. Водночас священик i диякон уподiбнюються євангельським Йосифу Аримафейському та Никодиму, якi переносили тiло Спасителя з хреста до гробу, — i престол у цей час стає гробом Господнiм, звiдки засяяло нам вiчне життя. I хрест, i грiб Господнiй стають джерелом iстинного життя завдяки жертвi Христовiй — саме цю Жертву, цей найвищий подвиг любовi вiдтворює Великий вхiд. Собор священикiв з Чесними Дарами виносить хрест, копiє та лжицю (ложечку для Причастя). На Афонi пiд час найбiльш урочистих свят виносять iще й плащаницю; такий звичай аж до кiнця ХIХ ст. iснував i в Києво-Печерськiй Лаврi — дочцi Афона.

Хресним подвигом Господь дав змогу людинi досягти такої висоти, на якiй перебувають лише найвищi ангели — херувими та серафими. Хресним подвигом нам даровано не лише прощення та примирення з Богом, визволення вiд скорбот, вiд пекла, грiха та смертi, не лише вiдкрито дверi у вiчне життя в Царствi любовi, миру та невимовної краси, але й даровано найсокровеннiше чудо: можливiсть з’єднатися з Господом у Таїнствi Причастя, прийняти в себе Бога i обожитися.

Власне вiдгуком на це одкровення i є Херувимська пiсня — натхненне славослiв’я, гiмн подяки та любовi до Пресвятої Тройцi. У перекладi з грецької мови ця молитва звучить так:

Iншими словами тi самi думки й почуття Церква висловлює у трьох молитвах, якi спiвають у час Великого посту замiсть Херувимської:

У Херувимськiй молитвi нерозривно сполучена скорбота хресних страждань Спасителя з найглибшою радiстю Його перемоги над грiхом i смертю. Цю небесну таємницю кожна Херувимська пiсня розкриває по-своєму. У монастирських наспiвах почуття глибоко схованi, смиренна простота мелодiї зцiлює душу неземним миром. Талановитi композиторськi молитвоспiви значно яскравiше вiдтворюють земну трагiчнiсть i небесну радiсть, вражаючи розмаїттям музичних барв. Народнi Херувимськi зворушують щиросердям. Не можна казати, що той чи iнший пiснеспiв «правильнiший»: Господь надихає побожних митцiв звертатися до людей тiєю мовою, яку вони спроможнi почути. I немає переваги давнiх наспiвiв перед бароко, класицизмом чи романтизмом, а монастирської молитви — перед мирською, якщо ця молитва сповнена благодатi Божої, якщо пробуджує душi вiд духовного сну, змушує пiдняти очi вiд землi до неба, пiзнати правду Божу, i славу Царства Небесного, i ту цiну, якою викупленi ми вiд смертi.

Призначення Антології та її загальні риси

У музичних творах на цих сторiнках спiває вся Україна — вiд Чернiгова до Таврiї, вiд Слобожанщини до Закарпаття. Спiває з усiх куточкiв свiту, куди з волi Божої вiтрами iсторiї було розвiяно наш спiвочий народ. Саме таким був задум цiєї збiрки: дати можливiсть вслухатися у спiв рiдної землi, спiв, що незмiнно — вiд часiв Київської Русi до сьогодення — виливається з переповненої любов’ю до Господа української душi. Вслухатися, щоб осягнути, вiдродити й захистити Божий дар, яким так щедро надiлив Господь Україну, — музику, яка вражає красою весь свiт.

Ця музика є молитвою, її написано не для концертних залiв, а для життя в Церквi, тому це видання впорядковано насамперед для богослужiння. Завдяки великому розмаїттю пiснеспiвiв та рiзному ступеню їхньої складностi збiрка може стати у пригодi будь-якiй церквi — вiд сiльської каплички до кафедрального собору. Чiтка класифiкацiя дає змогу легко орiєнтуватися у великому обсязi Пiсень. Темп у збiрцi подано українською мовою, а iншi текстовi позначки — загальновживаними iталiйськими термiнами.

Iмена композиторiв написано за правилами українського правопису, прiзвища узгоджено з довiдником Антона Мухи «Композитори України та української дiаспори» /К.: Музична Україна, 2004/ i з нотними виданнями проф. В. Завiтневича та проф. I. Трухлого. У дужках зазначено прiзвища, якi виникли у митцiв на чужинi, справжнi прiзвища тих, хто творив пiд псевдонiмом, а також
прiзвища ченцiв.

До кожної Херувимської подано джерело. Багато Пiсень вiдтворено за автографами. Проте ми не завагалися вмiстити у збiрцi яскравi українськi твори й без належного нотного джерела: за умов переслiдування, коли духовне мистецтво не мало захисту й опiки, вiднайти першоджерела непросто, а iнодi й неможливо. Нашою метою було передусiм зiбрати нацiональний скарб i передати його власниковi — Українськiй Православнiй Церквi.

Господь вiдчутно сприяв нам у цiй роботi, повертаючи майже з небуття той чи iнший шедевр, посилаючи добрих i чуйних людей, якi всiєю душею намагалися нам допомогти. Тi кiлька рядкiв подяки, якими ми вiдзначили наших благодiйникiв на передостаннiй сторiнцi збiрки, аж нiяк неспроможнi висловити найщирiшої вдячностi за їхнiй внесок у це видання.

За яким принципом вiдiбрано Пiснi

До Антологiї увiйшли далеко не всi зiбранi та опрацьованi нами Херувимськi пiснi українських митцiв.

Насамперед довелося вiдмовитися вiд тих, що не вiдповiдають вимогам богослужiння: занадто довгi, короткi чи нетрадицiйнi3. Серед таких Пiсень — багато талановитих творiв сучасних композиторiв, кiлька довгих монастирських наспiвiв та барокових композицiй.

Утiм барокове мистецтво представлено в Антологiї гiдно: однiєю 4-голосною та п’ятьма 8-голосними Херувимськими, три з яких надруковано вперше. Цi зовсiм рiзнi за характером твори вражають глобальнiстю задуму та глибиною його музичного розкриття; вони непростi для виконання, але тим лише засвiдчують надзвичайно високий рiвень музичної культри тогочасної України.

До збiрки увiйшло повне зiбрання Херувимських пiсень Д. Бортнянського, О. Кошиця4, М. Леонтовича та прот. Кирила Стеценка i, за браком мiсця, лише вибранi, на наш погляд, найяскравiшi твори iнших українських композиторiв, що написали багато Херувимських (прот. П. Турчанинова, Г. Ломакина, Є. Азiєва5, О. Снiжинського, А. Гнатишина, В. Файнера). Також, аби не переобтяжувати збiрки, подано не всi знайденi гармонiзацiї на широковiдомi мотиви (наприклад, «Звичайної», «Харкiвської» чи на мелодiю Григорiя Сковороди).

Ми не наважилися вмiстити в Антологiї Херувимськi пiснi Петра Чайковського, бо хоч батько композитора походив з поважного козацького роду з-пiд Кременчука, а сам Петро був учнем українця Гаврила Ломакина й вiд молодостi щороку подовгу жив в Українi, черпаючи з її музичного джерела теми для своєї творчостi, втiм народження й становлення в росiйському середовищi (на вiдмiну вiд Березовського, Бортнянського, Дегтяревського, Давидова, Львiвського й Ломакина, якi змалку ввiбрали українську культуру, а пiзнiше дiстали виховання в потужнiй українськiй дiаспорi) не могло не вiдобразитися на творчостi великого митця, i справедливо його названо композитором росiйським6. З тiєї ж причини ми не подавали твори архим. Матфея (Мормиля), Семена Панченка та iнших духовних композиторiв українського походження, що народилися та зростали в iншiй батькiвщинi й увiбрали традицiї насамперед її культури.

Нам видавалося важливим зiбрати не просто мистецькi твори, а молитвоспiви людей глибоко уцерковлених, якi пiзнали вiдправу Божу не ззовнi, а зсередини, самi спiвали чи регентували — власне, у цьому також особливiсть Антологiї, i це теж було певним критерiєм вiдбору.

Нарештi, багато талановитих Херувимських не увiйшло до збiрки через гострий брак українських нотних видань. Твори українських митцiв почали вертатися на Батькiвщину лише за часiв Незалежностi, та й те — зусиллями поодиноких подвижникiв. Церкви України та нотозбiрнi бiблiотек переповненi творами росiйських композиторiв, вiтчизнянi ж творцi (вiд яких недрiмно боронив Україну спочатку царський, а потiм бiльшовицький режим) дотепер — у цiлковитому занедбаннi. Нам не вдалося вiднайти твори тридцятьох (!) вiдомих церковних композиторiв ХIХ — першої пол. ХХ ст., хоч у творчому доробку цих митцiв були Лiтургiї (iнодi й не одна) чи окремi Херувимськi7. А скiлькох композиторiв ми ще не знаємо!

Будемо щиро вдячнi всiм, хто пiдкаже незнайденi нами перлини українського духовного мистецтва.

Отже, тi твори, що бачить перед собою шановний користувач, є лише часткою величезного обсягу Херувимських пiсень нашого народу. Це видання, безумовно, не ставить крапки — продовження й доповнення нескiнченне, як нескiнчена творча сила благословенної Творцем України.

Редагування творiв

Редакцiя деяких Пiсень обумовлена практичним богослужбовим призначенням збiрки.

Насамперед зауважимо, що оригiнали всiх вiдредагованих творiв опублiковано в Додатку до Антологiї на сайтi нашої парафiї8. Вiльний, необмежений доступ до першоджерел, на наш погляд, є справою не просто потрiбною, а й необхiдною. Це зберiгає недоторканим авторський твiр; дає змогу кожному, хто бажає, бачити золотий фонд нашої культури, а також оцiнити працю редакторiв, якi повернули цi пiснеспiви до життя; зрештою, це заохочує талановитих регентiв до творчого опрацювання оригiналiв, залежно вiд потреб i вимог кожного парафiяльного хору, а разом i навчає посилатися на першоджерела та популяризувати їх.

Отже, для вiдродження до життя в сучаснiй Церквi 8-голосних барокових Херувимських потрiбна була професiйна редакцiя цих творiв та перекладення їх на один хор (оскiльки навiть найкращi церковнi хори не в змозi нинi спiвати на службi двохорнi бароковi композицiї, якi в ХVII–ХVIII ст. звучали в Українi повсюдно).

Монодiї «Межигiрська» та «Скитська» потребували реконструкцiї утрачених або традицiйно недописаних частин (де перша частина твору передбачає повторення мелодiї в наступних). Так само, як i в барокових Херувимських, у монодiях зазвичай вiдсутнiй «Амiнь», який також потрiбно було дописати у стилi того чи iншого твору. Цi Херувимськi скорочено, проте без ушкодження мелодiї (змiнено лише пiдтекстовку — без цiєї корекцiї Пiсня була б надто довгою; на жаль, сучасна вiдправа триває менше, нiж у давнiй Українi, тому вже з кiнця ХVIII ст. в Обиходах давнi монодiї друкували скороченими). Херувимськi знаменного та київського розспiвiв збереглися переписаними на новiтнiй церковнослов’янський текст; такими їх i залишено. Однак у рештi монодiй збережено ту мову, якою послуговувалися в богослужбовiй практицi України аж до кiнця ХVII ст. (див. роздiл «Богослужбова мова»).

У Херувимських пiснях С. Людкевича, Д. Сiчинського та прот. К. Стеценка «Для жiночого хору» також дописано «Амiнь», якого бракувало.

У творах Г. Львiвського (Львовського) грецького розспiву та прот. П. Турчанинова № 5 зредаговано кiлька складних для виконання тактiв, через якi цi прегарнi та загалом простi Пiснi майже не виконували в церквах (докладнiше про цi змiни див. у роздiлi «Нотнi джерела» та у виносках до нотного тексту).

Одну з Херувимських С. Воробкевича ми отримали у триголосному викладi, де останню частину твору було запозичено з триголосної Херувимської Д. Бортнянського. Такою ми й лишили її, тiльки подовжили останню гранично коротку частину вставкою музичної фрази з перших частин. Також замiнено останню речитативну частину згармонiзованої А. Гнатишиним самолiвки (галицького народного наспiву) мелодiєю з попереднiх частин9.

Дiалектнi форми «Iже херовими» (Перемишльська), «Яко да Цара» (Херувимськi Грицька й Думи) та iн. виправлено на загальновживанi (нагадуємо, що невiдредагованi твори можна знайти в Додатку до Антологiї, про який iшлося ранiше). Однак, ми не змiнювали давнi лiтературнi форми, напр. «Животворящой» у Херувимських Грицька, Думи, Миколи та О. Кошиця № 5.

Написання з великої та малої лiтери слiв Херувимської молитви скрiзь унiфiковано згiдно iз сучасною традицiєю Церкви. Незалежно вiд того, скiльки нотоносцiв було у джерелi, твори, вiдповiдно до усталеної нинi практики, подано на якомога меншiй їх кiлькостi, однак, щоб це було зручно для читання з аркуша.

Решту виправлень означено або в роздiлi «Нотнi джерела», або у виносках пiд нотами.

У редагуваннi восьмиголосних барокових творiв ми звернулися по допомогу до Миколи Гобдича — лауреата Нацiональної премiї України iменi Тараса Шевченка, заслуженого дiяча мистецтв України, редактора-упорядника 12-ти унiкальних за змiстом i професiйним рiвнем нотних збiрок, видатного диригента й директора Камерного хору «Київ», який набув високої майстерностi зокрема у виконаннi барокових служб i концертiв. Решту творiв редагувала Оксана Ярмак — церковний композитор, досвiдчений регент, хормейстер i викладач-теоретик. Необхiднi для практичного застосування корективи Пiсень, зробленi цими майстрами, дарують творам нове життя, а Церквi — велике духовне багатство.

Класифiкацiя Херувимських пiсень

Подiл Херувимських на два роздiли — «Обихiднi»10 й «Авторськi» — певною мiрою умовний: звичайно, усi цi твори авторськi, лише не всi композитори нам вiдомi. Деякi оригiнальнi Пiснi, як-от Д. Бортнянського № 5 i № 7, Г. Ломакина № 9, Я. Яциневича ре мiнор та iншi, — уже давно увiйшли в церковний обихiд України, а знаменита Херувимська на мелодiю Г. Сковороди стала одною з найпопулярнiших i в Росiї, дiставши там назву «Старо-Симонiвська». Отже, другий роздiл збiрки є частиною та природним продовженням першого, бо всi оригiнальнi твори мали витоком невичерпне джерело нашої багатовiкової духовної культури: це єдина Пiсня, що неперервно лунає над Україною, над усiм свiтом ось уже понад 1000 рокiв…

У першому роздiлi Антологiї — Обихiднi Херувимськi та їх обробки — зiбрано Пiснi славетних розспiвiв (знаменного, грецького, болгарського, київського, києво-печерського) i мiсцевих наспiвiв11, а також твори невiдомого походження, що увiйшли в богослужбову практику. Iмена авторiв i бiльшостi гармонiзаторiв цих Херувимських невiдомi.

Назви таких пiснеспiвiв подекуди досить умовнi; народ закрiпив за ними певнi найменування, тож i ми не перейменовували їх, лише iнодi збирали докупи кiлька назв, якi доповнюють одна одну.

Твори на ту саму мелодiю згруповано пiд однаковим, найбiльш уживаним заголовком: так усi Херувимськi з назвою «Обихiдна» об’єднано спiльним мотивом, так само й «Галицька, самолiвка», також i рiзнi обробки Херувимської на мотив вiдомого українського канта «Радуйся, радость Твою воспiваю» мають у цiй збiрцi спiльний заголовок: «Звичайна, „на Радуйся'»12. Херувимськi з однаковою назвою на рiзнi мелодiї позначено цифрами в дужках, наприклад: «Харкiвська (2)», «Давнього наспiву (2)». Твори без назв найменовано згiдно з традицiєю за мiсцевими чи найбiльш яскравими ознаками: «Перемишльська», «Межигiрська», «Галицька», «Двоголосна», або згiдно з ремарками гармонiзатора: «Пiдкарпатського Простопiнiя» (О. Кошиця), «Заздоровна» (М. Леонтовича).

Хотiлося б завважити, що найдавнiший знаменний розспiв, а також пiзнiшi — грецький та болгарський, хоч i сягають корiнням у культуру старших православних народiв, однак, сформованi й виплеканi в Українi, набули неповторних ознак нацiонального мелосу13. Отже, Херувимськi знаменного, грецького та болгарського розспiвiв варто вважати не запозиченням, а радше спiвтворчiстю, храмами неповторної української архiтектури, збудованими з добiрного матерiалу близьких у Христi народiв.

Розпочинають перший роздiл монодiї та наспiви, гармонiзованi iсоном, — як найдавнiшi форми церковного спiву. Оскiльки монодiйна культура формувалася в Українi протягом семи столiть, першими подано древнiшi зразки («Знаменного розспiву, на глас 6» i «Перемишльська»), далi — пiзнiшi, що з’явилися в ХVII ст., коли пiд потужним впливом кантiв уже виникла куплетна форма Херувимської: повторюванiсть мелодiї в кожнiй строфi14.

Визначити хронологiю виникнення решти обихiдних Херувимських пiсень вельми непросто, тому задля зручностi їх розмiщено за абеткою.

До цього ж роздiлу увiйшли й такi яскравi композиторськi обробки С. Дегтяревського (Дегтярьова), прот. П. Турчанинова, О. Кошиця, М. Леонтовича, Є. Азiєва (Азєєва) та iн., якi можна назвати суто авторськими творами. Ми залишили такi Пiснi серед мiсцевих задля того, щоб згрупувати узятий за основу наспiв i його обробки рiзними авторами.

Пiд час класифiкування обихiдних Пiсень нам пощастило на маленькi вiдкриття: несподiвано ми впiзнавали знайомий наспiв у творах рiзних авторiв, з’ясовували походження тiєї чи iншої Херувимської. Сподiваємося, цей доробок допоможе нам усiм глибше пiзнати коренi рiдної духовної культури.

У другому роздiлi — Авторськi Херувимськi — подано оригiнальнi композиторськi Пiснi за хронологiєю життя митцiв.

Серед цих творiв, можливо, є також обробки обихiдних наспiвiв (схожi на такi Пiснi Херувимськi Д. Бортнянського № 4, Г. Ломакина № 5 i 8, прот. К. Стеценка для жiночого хору, свящ. М. Тележинського15 та деякi iншi), але як у джерелах це не було позначено, а ми не змогли впiзнати використаного мотиву, то й залишили цi твори помiж авторських.

Херувимськi на мелодiї Г. Сковороди та свт. Дмитра (Туптала), митрополита Ростовського, подано серед авторських, оскiльки такими їх здавна називає народне передання, а передання, як вiдомо, сумнiву не пiддають. Звичайно, цi виразно українськi мелодiї могли скласти iншi автори, та народ вiддав їх саме цим двом митцям, i, мабуть, небезпiдставно. Херувимська на мелодiю Сковороди мала витоком Харкiв, де фiлософа глибоко шанували, а його пiснi вмить ставали народними. Святий чудотворець Дмитро також написав чимало кантiв, якi й нинi спiвають у багатьох церквах (варто зауважити, що початок «Донської» Херувимської нагадує мелодiю вiдомого канта свт. Дмитра «О горе мнi, грiшнику сущу»).

Другий роздiл розпочинають майстри барокового мистецтва. Точнi дати їх народження невiдомi. Вони творили приблизно в один час — довершеного розквiту партесного спiву. Священик Семен Пекалицький був регентом хору архиєп. Лазаря (Барановича), згодом — львiвської капели єп. Йосифа (Шумлянського), а з 1673 працював у Москвi, проте невдовзi вернувся в Україну. Про одного з найвидатнiших теоретикiв i творцiв партесної музики Миколу Дилецького та його знамениту «Граматику мусикiйську» (1677 р.) також дещо вiдомо. А от про автора генiальної восьмиголосної Херувимської, який назвався Грицьком, та ще про двох надзвичайно талановитих митцiв, Херувимськi яких стали окрасою цiєї Антологiї, досi невiдомо нiчого. Проте невипадково саме Грицьковий твiр очолює сузiр’я українських митцiв. Тож пояснимо, чому ми вiддали йому першiсть.

«Грицкова» Херувимська

У 70-х роках минулого столiття цей твiр уперше прозвучав у виконаннi хору студентiв Київської консерваторiї пiд орудою славнозвiсного Павла Муравського як Херувимська пiсня Григорiя Сковороди. Цей шедевр було записано на платiвку… але вiдтодi ноти таємничо зникають. У консерваторськiй бiблiотецi збереглося лише три чвертi Херувимської, розшифрованої викладачем консерваторiї I. Комаровою (на нотах було зазначено: «З рукописної збiрки 1747–1757 рокiв»). Нашi наполегливi пошуки цiлiсної розшифрованої партитури не увiнчалися успiхом. Проте ми не залишили намiру повернути до життя незабутнiй молитвоспiв, гiдний найпочеснiшого мiсця на врочистiй богослужбi. Дехто з обiзнаних музикознавцiв запевняв, що це Херувимська не Сковороди, а невiдомого автора, казали навiть що вiн назвався «Грицко». Та зрештою, яким саме «Грицком» був смиренний творець генiальної Херувимської — ми вважали питанням другорядним. Бо головним було те, що цей твiр — нацiональний скарб, що вiн мусить жити, прославляючи Бога й Україну, а не припадати пилом в архiвах (ми не знали тодi, чи зберiгся вiн хоча б в архiвах, чи безслiдно зник, як уже вiдроджена Комаровою та Муравським партитура).

Пiвтора роки знадобилося нам, аби з допомогою добрих людей i з великої Божої милостi отримати копiю оригiналу. У рукописних поголосниках (нотних зошитах для кожного голосу), де було зiбрано твори композиторiв ХVII–ХVIII столiть, мiстилася «Грицкова Служба на 8 голосов», а в нiй — така довгоочiкувана, омрiяна й багатостраждальна Херувимська16.

Коли й де було написано цей твiр? Вiн потрапив до Нацiональної бiблiотеки з нотозбiрнi Софiйського собору, а як i коли опинився там — невiдомо.

Мистецтвознавцi датують зiбранi в поголосниках композицiї у межах вiд 60-х рокiв ХVII ст. аж до 70-х ХVIII17. Де ж у цьому понад столiтньому перiодi мiсце Грицьковому творiнню — не визначено.

Єдине, що можна напевно стверджувати, — цю Службу написав не Григорiй Сковорода. Бо хоч талановитий фiлософ грав на рiзних iнструментах, складав чудовi пiснi, канти й колядки та мав досвiд хорового спiву (як утiм багато хто з випускникiв Києво-Могилянської академiї), але не мiг скомпонувати такої складної високопрофесiйної барокової Лiтургiї18.

До того ж Службу написано давньоукраїнською богослужбовою мовою, а це не могло статися за часiв Сковороди, коли вже було зломлено опiр святих українських iєрархiв, що боронили нашу церковну незалежнiсть, коли українським богослужбовим книжкам давно влаштували аутодафе, а в монастирських друкарнях, що були осереддям нацiональної культури, встановили жорстоку цензуру та викорiнювали все, що не вiдповiдало поняттям московського «єдiнообразiя». I якщо навiть припустити, що окрему Херувимську хтось iще мiг написати давньою мовою на знак протесту, то цiлiсну восьмиголосну двохорну Лiтургiю складати за всiма канонами невживаною мовою не було нiякого сенсу.

Отже, якщо йдеться про Лiвобережну Україну, то датувати Грицькову Службу належало б якнайпiзнiше кiнцем ХVII столiття, зважаючи на те, що її автор творив не у глухому селi, а, поза сумнiвом, у якомусь значному культурному осередковi, де була висока мистецька школа i де неможливо було уникнути мовних реформ. А чи можна було створити таку Лiтургiю в серединi ХVIII столiття на Правобережжi, яке було у складi Речi Посполитої, — це також питання, що потребує аргументацiї. У деяких вiддалених мiсцевостях Захiдної України давня богослужбова мова протрималася аж до наших часiв, про що яскраво свiдчать двi Херувимськi О. Кошиця (№ 7 i № 11), написанi давньою мовою на пiдставi галицького народного наспiву (так званої «самолiвки», або «самоїлки») та Закарпатського Простопiнiя. Однак, знову ж таки, йдеться не про вiддаленi мiсцевостi, а про культурний центр, де творив Грицько, — i творив не один, а в колi iнших майстрiв барокового «мусикiйського» мистецтва. Такою ж мовою (хiба з кiлькома надзвичайно цiкавими для дослiдникiв-мовознавцiв вiдмiнностями) в комплектi поголосникiв написано Служби наступних пiсля Грицька авторiв — Думи, Миколи та ще двох неназваних композиторiв.

Певнi дiалектизми митцiв дають пiдставу припускати, що вони творили на Пiвночi України чи на Волинi. Використанi давнi мовнi форми («во вiки вiком»; «Животворящой»; «от Святiя Богородица i присно Дiви Марiя»; «от Святiя Тройца» тощо) також пiдтверджують правобережне походження Служб.

Грицько та Дума вживають у Лiтургiї молитву, якої ми вже не знаємо, якої не знаходимо нi у Дилецького, анi в Пекалицького. Звiдки походить ця незнайома молитва, чи була вона традицiйною для якоїсь мiсцевостi України — також питання.

Зважаючи на те, що цей молитвоспiв звучить безпосередньо перед Херувимською пiснею, готуючи до неї душi богомiльцiв, процитуємо його:

Як бачимо, Служби майстрiв Грицькового осередку приховують багато таємниць. Мова, час i мiсце їх написання потребують ґрунтовної розвiдки. I вартi цiєї розвiдки!

В Українi цiлiсних барокових Служб збереглися лише одиницi. Завдяки трьом розшифрованим Херувимським Грицька, Думи й Миколи можна уявити висоту рiвня їхнiх Лiтургiй, яких досi нiхто не чув! А зi Служб двох неназваних майстрiв iще не розшифровано жодного твору. Тож увага музикознавцiв, фiлологiв та iсторикiв до цих авторiв може вельми збагатити скарбницю нацiональної та свiтової культури.

Ми розпочали Грицьковою Херувимською роздiл авторських Пiсень, тому що цей твiр особливий i символiчний. Вiн нiби вiдобразив хресний шлях i нашого духовного мистецтва, i нашої рiдної землi.

Чудом вiн уцiлiв у пожежах i потопах, у безупинному пеклi лихолiть — занедбаний, невпiзнаний, неоцiненний дiамант (як сотнi iнших — занедбаних i невпiзнаних)… Столiттями був зневажений i нiби приречений на довiчне ув’язнення. Як сонце, виринув на мить, осяявши могутню велич українського духу, — i знов його божественну красу зневажили, замовчали, сховали.

Смиренний автор цiєї Херувимської пiснi за стародавньою традицiєю нашого народу не вважав за потрiбне увiковiчувати власне iм’я: вiн творив перед Богом i служив людям тим даром, який отримав вiд Господа. Цей нiкому невiдомий Грицько уособив у собi найкращi риси наших побожних митцiв. I Херувимська його пiсня — могутня, полум’яна, велична, неземна — вiддзеркалює красу всiєї української духовної музики.

Цей твiр — глибоко нацiональний i глибоко молитовний, воiстину богонатхненний; усi цi якостi, нiби батькiвське благословення, сходили з поколiння в поколiння на обдарованих композиторiв нашої землi.

Українськi композитори, яких вважають росiйськими

Чому ми називаємо українськими композиторами С. Дегтяревського (Дегтярьова), Г. Ломакина, С. Давидова, Г. Львiвського (Львовського) та Є. Азiєва (Азєєва)? Про цих митцiв, походження й українська культура яких аж досi для багатьох лишаються таємницею, i справдi варто замовити слово, щоб бодай вiтчизнянi регенти й мистецтвознавцi знали славетних синiв рiдної землi.

Степан Дегтяревський (1766–1813) i Гаврило Ломакин (1812–1885) народилися в селi Борисiвка, на заходi Курщини (тепер Бiлгородська обл.) — етнiчної української територiї, де зберiгали нашi нацiональнi традицiї, мову, культуру. Про цi давнi етнiчнi українськi землi — Стародубщину (пiвнiчну частину Чернiгово-Сiверської землi), Пiвнiчну Слобожанщину, Донщину, Таганрозьку та Шахтинську окру́ги, заселенi українцями (козаками й селянами) для оборони Московiї вiд кочiвникiв, — написано достатньо iсторичної лiтератури. Ось як свiдчить про це у своєму щоденниковi — унiкальному iсторико-культурному документi — професор Петербурзького унiверситету, дiйсний член Академiї наук i таємний радник Мiнiстерства народної освiти Олександр Никитенко (1804–1877), що також народився на Подоннi (Пiвнiчнiй Слобожанщинi), неподалiк вiд села Борисiвка: «В Воронежской губернии, что прежде была Слободско-Украинская, у реки Тихой Сосны, между небольшими уездными городами, Острогожском и Бирючем, есть большое село, или слобода, Алексеевка, населенная малороссиянами, которых русская политика сделала крепостными. Они вовсе не ожидали этого, когда тысячами шли, по вызову правительства, из Украины и селились за Доном, по рекам Сосне, Калитве и другим, для охранения границ от вторжения крымских татар»19.

У селах Курщини, що жили за козацьким звичаєм, обирали осавулiв. Осавулом був i батько Гаврила Ломакина (саме до болю близька тема збiдованого в неволi козацтва змусила вже знаного диригента й композитора Г. Ломакина покласти на музику щойно опублiкований вiрш Є. Гребiнки «Казак на чужбине» (1838) — i цей вистражданий романс прославив ще невiдомого в Петербурзi українського поета). Як i притаманно українцям, люднiсть Пiвнiчної Слобожанщини вирiзнялася надзвичайною музичною обдарованiстю: саме з того краю та з прилеглих Чернiгiвщини й Сумщини не одне столiття росiйське панство набирало спiвакiв i музикантiв для своїх хорiв, оркестрiв, театрiв20. (Тут варто ще раз звернути увагу на вже згадану «Донську» Херувимську, яка не лише спорiднена з кантом нашого святителя-чудотворця Дмитра Ростовського, але й демонструє яскравий взiрець українського народно-пiсенного мистецтва).

Населення Курщини було україномовним. В автографах С. Дегтяревського є суто українськi слова, якi видавцям його творiв доводилося виправляти, редагуючи й нотний текст, позаяк такi слова, як «Єрусалим», замiсть «Iєрусалим» (концерт № 10) у Росiйськiй iмперiї вважали неприпустимими для богослужби i, звичайно ж, «безблагодатними».

Текстологiчний аналiз автографiв Степана Дегтяревського свiдчить про те, що митець, незважаючи на блискучу освiту та володiння багатьма мовами, так i не навчився писати по-росiйськи, а за нашим споконвiчним правилом писав так, як чув. Саме в цьому, гадаємо, сховано загадку плутанини «г» та «х» у прiзвищi композитора. У документi 1778 року, який наводить вiдомий дослiдник життя Дегтяревського Юрiй Горяйнов, батька композитора названо «малороссиянином Аникием (Оникием) Дегтяревым»21. А сам Степан пiдписувався «Дехтярев», тому що писав, як чув, а «г» звучало в його прiзвищi м’яко, по-українськи. Вочевидь завдяки українськiй вимовi й уплелася ця лiтера «х», бо етимологiя прiзвища бiльш нiж прозора, i в словнику Бориса Грiнченка знаходимо багато похiдних до слова дегтяр: дегтяренко, дегтярiвна, дегтярка, дегтярчук тощо. Отже, зрозумiле походження цього прiзвища i зрозумiло, що композитор-українець аж нiяк не мiг бути -рьовим . Це суто росiйське закiнчення накинули крiпаковi так само, як видатному сценографу Хвостенку з тiєї ж Борисiвки — «Хвостова», українському скрипалевi Хандошку — «Хандошкiна», а Веделю — «Веделева».

Справжнє прiзвище митця донiс до нас той самий професор О. Никитенко, батько якого довгi роки нiс хрест крiпацтва плiч-о-плiч зi славнозвiсним композитором22. У найближчому колi закрiпачених українських митцiв Степана називали Дегтяревським — i цей факт заслуговує значно бiльшої довiри, нiж офiцiйнi документи безправного крiпака за часiв, коли переiнакшення українських прiзвищ на росiйський штиб було iмперською полiтикою.

Напевно, прiзвище Ломакин також свого часу «облагозвучили», та, мабуть, це так i залишиться таємницею. Скорiш за все i прiзвище Львовський мало звучати як Львiвський, оскiльки композитор народився в Молдовi, де були ряснi українськi поселення, а росiйських якраз не було; отже, навряд чи в тих поселеннях, де мешкало чимало галичан, це не молдовське прiзвище могло походити вiд росiйського «Львов», а не вiд українського «Львiв». Окрiм логiчних мiркувань, писати «Львiвський» належить за правилами українського правопису23.

Також невiдомо, якими були справжнi прiзвища Степана Давидова та Михайла Слонова, вiдомо лише, що обидва композитори — українцi (Давидов родом з Чернiгiвщини, а Слонов — iз Харкова). А от про киянина Євстафiя Азiєва вiдомо, що вiн не був Азєєвим, завдяки свiдченню О. Кошиця24.

Росiйським композитором помилково вважають чернiгiвця iєромонаха Вiктора (Висоцького) — видатного регента й уставника Старо-Симонiвського монастиря. У цьому московському монастиревi ще iз середини ХVII ст. працював потужний український осередок — вiд спiвцiв до архимандрита, впроваджуючи українськi традицiї спiву, освiту й культуру (за що архимандрита Гаврила (Домецького) /+1704/ було звинувачено в єресi та заслано на пiвнiч). Цей монастир прославився на всю Росiю своїми розспiвами, виплеканими українцями. Обихiдною Херувимською пiснею монастиря стала вельми поширена в Українi Херувимська на мелодiю Григорiя Сковороди, згармонiзована iєром. Вiктором (Висоцьким); прославилася й iнша «Симонiвська» Херувимська, написана невiдомим автором в урочистому стилi Д. Бортнянського, з виразними ознаками української мелодики. В обиходi монастиря була й так звана «Симонiвська-Стрiлецька» Херувимська пiсня з типовими мелодiйними ходами карпатських наспiвiв (ця Херувимська у трохи багатшiй гармонiзацiї має назву «Карпато-руська»). Упорядкованi iєром. Вiктором та вiдредагованi Дмитром Бортнянським наспiви монастиря 1849 року видали в Петербурзi як власнi Старо-Симонiвськi; таку назву, без посилання на джерела, за ними закрiплено по сьогоднi.

Варто заступитися й за наших велетiв М. Березовського та Д. Бортнянського, яких усе запеклiше вiдвойовують росiйськi мистецтвознавцi: мовляв, звiдки б тим композиторам бути українськими, як вивезли їх з України хлопчаками, працювали вони в Росiї, вчилися в Iталiї, в Україну не верталися, похованi в Петербурзi… Як було вже зазначено, цi композитори в Петербурзi вчилися та працювали у великiй українськiй дiаспорi, бо тогочасна Петербурзька спiвацька капела складалася з українцiв. Українцями, окрiм найманих iталiйцiв, були також учителi музики та спiву. Втiм головне свiдоцтво композиторiв — сама їхня музика, що крiзь iталiйську майстернiсть невтримно бринить українськими кантами, колядками, козацькими думами, києво-печерським розспiвом… Цi композитори обдарували нас красою не росiйського, не iталiйського, а саме українського мистецтва25.

Нарештi пояснимо, чому ми називаємо українськими композиторами петербуржцiв С. Жданова та прот. П. Турчанинова.

Невiдомо, звiдки родом були батьки Сергiя Жданова (1907–1968), проте все своє свiдоме життя композитор присвятив Українi — у роки, коли це було не лише не почесним, а й вельми ризиковим. Назви творiв цього митця: «Тиха українська нiч», «Київська епопея», «Тарас Шевченко», «Пiсня з Верховини», «Гуцульськi наспiви» та iншi — усi без винятку на тексти українських класикiв — свiдчать самi за себе. Це був не просто член Спiлки композиторiв України (як багато хто з байдужих до рiдної землi українцiв), а закоханий в Україну, особливо ж у Карпати, справжнiй український патрiот, який написав багато духовних творiв для Української Церкви.

Батько прот. Петра Турчанинова (1779–1856) — одного з найвидатнiших церковних композиторiв — був росiянином, а про матiр вiдомо лише, що вона походила з Вiльно (певнiш за все, була українкою чи бiлорускою). Малим хлопчиком Петро опинився в Києвi — колисцi нашої музичної культури — зростав серед безупинного в тi часи народного й церковного українського спiву. Та головним надбанням майбутнього митця-протоiєрея був музичний i духовний скарб, яким обдарував його генiальний український композитор Артем Ведель. Саме цю музичну й духовну розчи́ну, закладену й виплекану великим наставником, Турчанинов пронiс крiзь усе життя. Уся його творчiсть сповнена неповторної українсько-веделiвської мелодiйностi, одухотворена молитовним пiклуванням праведного вчителя, його батькiвським благословенням, отим неперервним зв’язком духовного отця з духовною дитиною, якому не може зашкодити навiть смерть. Саме тому найкращi гармонiзацiї Петра Турчанинова та його найвдалiшi власнi твори звучать нiби продовженням обiрваного творчого шляху подвижника-молитвоспiвця: вiдгомоном тiєї самої небесної чистоти Пасхальних iрмосiв, святоотцiвської глибини та щиростi духовних концертiв, укорiнених у молитовну культуру України. Тож, у цiлком українському, виплеканому й вiдшлiфованому Веделем стилi Турчанинов гармонiзував старовиннi iрмолойнi мелодiї, впроваджуючи по всiй Росiї київський спiв, — i саме цим зажив собi невмирущої слави. В «Автобiографiї» уславлений протоiєрей пiдкреслює, що всiма своїми здобутками вiн зобов’язаний своєму благодiйниковi й отцевi Артему Веделю26.

Хотiлося б iще сказати тепле слово й про великого українського патрiота, енциклопедиста, педагога, полiтика, блискучого публiциста, одного з найяскравiших майстрiв хорового спiву Гаврила Музиченка (1847–1903), якого вважають не росiйським, а румунським композитором — нацiональною гордiстю Румунiї та Молдови, i про якого досi майже нiчого не знають в Українi. Народився митець у бiднiй родинi в Iзмаїлi (на пiвднi Бессарабiї, нинiшньої Одещини, заселеної тодi козаками Задунайської Сiчi). Дiставши освiту в Ясськiй консерваторiї, юнак забажав повернутися в рiдне Придунав’я, хоч перед його рiдкiсним талантом вiдчиняли дверi найпрестижнiшi заклади Румунiї. На батькiвщинi заснував єпископський хор, писав музику, прославившись у всьому приморському краю. Здiбностi Музиченка оцiнив єпископ i високi можновладцi: вони й фiнансували подальше навчання композитора в Петербурзi. Блискуче захистивши диплом, митець у 1870 роцi отримав вiд царської родини пропозицiю очолити хор Iсакiївського собору — головний хор Росiйської iмперiї. Музиченко… вiдмовився. Йому пояснили, чим це може загрожувати, але вiн вернувся в Україну. Це означало — крах кар’єри та забуття. На рiднiй землi, яку так любив i якiй бажав вiддати увесь свiй яскравий талант, Музиченко стає особою нон грата. Пiсля двох рокiв поневiрянь без роботи (скiльки мужностi й любовi потрiбно було мати, щоб без засобiв до iснування такий довгий час очiкувати можливостi служити рiдному краю!) композитор вирушає до Румунiї, де одразу ж очолив митрополичий хор i кафедру в Ясськiй консерваторiї. Саме на цiй доброзичливiй землi гнаний на поневоленiй Батькiвщинi митець розкрив усi гранi свого таланту, став усесвiтньо вiдомим класиком i славою румунського народу27.

Богослужбова мова

Українська Православна Церква благословляє вiрних славити Бога як рiдною, так i церковнослов’янською (далi — ц.-сл.) мовами. I та, й iнша мова має кiлька варiантiв — давнiший та сучаснiший. Кожен iз цих варiантiв, доповнюючи один одного, допомагає глибше зрозумiти догматичний сенс Херувимської молитви. Водночас цi варiанти свiдчать про ту чи iншу добу в iсторiї України. Саме тому ми зберiгали оригiнальний текст творiв там, де вони яскраво засвiдчують певну епоху (монодiї, партеснi твори, Херувимськi Автокефальної Церкви 1920-х рокiв), або де переклад порушував би їх музичний задум. Проте, коли нам траплявся вдалий український переклад вiдомих творiв (прот. П. Турчанинова, Г. Музиченка, Г. Ломакина, якi в ц.-сл. викладi можна знайти у багатьох нотних збiрках i нотних сайтах), ми вiддавали перевагу йому. Також перекладено бiльшу частину обихiдних Пiсень, оскiльки це аж нiяк не позначилося на їхнiй мистецькiй вартостi. Такий пiдхiд, на наш погляд, задовольняє вимоги як антологiчного видання, так i Церкви, бо всi вжитi у збiрцi тексти благословеннi Православною Церквою рiзних часiв28.

Однак варто сказати про рiзницю в богослужбових текстах докладнiше.

Церковнослов’янська мова

Ту ц-сл. богослужбову мову, яку ми знаємо, можна назвати новiтньою, тому що з’явилася вона лише в ХVII столiттi (та й вiдтодi перетерпiла ще кiлька суттєвих реформ). Вона закоренилася завдяки знаменитiй, визнанiй усiм православним слов’янським свiтом «Граматицi» видатного фiлолога архиєп. Мелетiя (Смотрицького) /1577–1633/, який довершив тривалу творчу працю багатьох високоосвiчених українцiв у прагненнi вiдновити єдину, «чисту словенську» мову29. Проте, як зауважує академiк Л. Булаховський, «Смотрицький… вiрного уявлення про походження i природу старослов’янської мови не мав i за неї приймав мову слов’янських рукописiв росiйської редакцiї, не давнiших ХV–ХVI столiття»30. Як стверджує вiдомий мовознавець доктор словесностi П. Житецький, «вийшла таким чином вигадана мова, а не дiйсна», не так чиста слов’янська мова, як мова очищена вiд давнiх її особливостей31. Також основоположник сучасної славiстики чех Й. Добровський, схиляючись перед генiєм Смотрицького, «не мiг схвалити багато того, що не пiдтверджується найдавнiшими пам’ятками»32. Про сучасну ж ц.-сл. мову в її цiлком зросiйщеному викладi росiйський фiлолог свiтової слави, академiк Ф. Фортунатов висловлювався ще суворiше: «С течением времени старославянский язык обратился у нас в тот искусственный искаженный язык, который употребляется теперь в богослужении и называется церковнославянским языком. Не смешивать с этим ломаным языком древний церковнославянский язык»33. Отже, вшановуючи цю мову заради її 400-лiтньої молитовної традицiї, не слiд, однак, ототожнювати її з мовою святих Кирила й Мефодiя, тим паче, обожнювати як дещо недоторкане й досконале34. Не варто також забувати, що кожен слов’янський народ має власну редакцiю (мовнi змiни, що сталися з часом) та нацiональнi особливостi вимови ц.-сл. текстiв.

Давньоукраїнська богослужбова мова — власне, та, яку ми прийняли вiд рiвноапостольних братiв Кирила й Мефодiя, якою писав, молився й читав Святе Письмо наш народ i всi святi землi української з Х по ХVII столiття, — багатьма рисами дуже подiбна до нашої сучасної рiдної мови. Протягом щонайменше семи столiть (!) загальновживаними були форми:

любить, веселить, речеть, прийдуть, наставить, iсчезнуть, будуть (а не новiтнi: любит, веселит, речет, наставит, iсчезнут, будут);

Отець, Творець, Человiколюбець, Агнець, конець, вiнець; вдовиць, овець, сердець (а не теперiшнi: Отец, Творец, вiнец; вдовиц, сердец тощо);

Христос, херувими, серафими, Галилея (а не Хрiстос, херувiми, серафiми, Галiлея);

пакы, духы, слугы, погыбель, мукы, грiхы, рiкы, вiкы, iсточникы, празникы, ангельскый, великый (через «ы» , що потiм було змiнено на зручне для московської вимови «и»);

ливаньскых, едомьскых, кидарьскых, сионьскых, морьскых: таке пом’якшення мiж скупченням приголосних згодом трансформувалося в нашiй мовi у закiнчення -ських (а не ливанскiх, едомскiх, кидарскiх, сiонскiх, морскiх);

на рiцi вавилоньстiй (а не «на рiках вавилонских» i тим паче не «на рєках вавiлонскiх»);

створив, сберуть, сусiдом (а не сотворив, соберут, сосiдом); тобi i собi (а не тебi й себi) та iншi.

«Величить душа моя Господа»; «по пасцi… грiхы отпустяться»; «Отець не судить» — читаємо в Остромировiм Євангелiї 1057 року. «В iорданьстiй рiцi»; «грядеть»; «хрестить»; «отпущаються тобi грiсi» — у Галицькому Євангелiї 1144 року; «На горах стануть води… восходять гори i нисходять поля… створил єси… животная малая с великыми… Вся к Тобi чають… Давшю Тобi їм — сберуть… Буди слава Господня в вiкы» — у Київському Псалтирi 1397 року. «Моленiя ради… святих отець» — писав у молитвi прп. Феодосiй Києво-Печерський (+1074). «Яко iмя Тобi Человiколюбець» — залишив свт. Iларiон Київський (ХI ст.)35.

Найбiльше спiльного в нашiй древнiй мовi знаходимо з найдавнiшими кириличними зразками, зокрема з мовою свт. Климента Охридського (IХ ст.), учня святих Кирила й Мефодiя, болгарина, одного з творцiв кирилицi. Вiн також уживає слова тобi й собi, пакы, вiкы, любить, Творець тощо (i навiть те, що пiзнiше зникає зi староболгарських рукописiв, а в давньоруських пiсля ХII ст. трапляється як виняток: Отця, Отцю, Тройцю; створяться, утiшаться, нарекуться, прославиться тощо)36.

Наведенi мовнi риси з дивогiдною вiрнiстю зберiгав наш народ у богослужбi (i зберiг у рiднiй мовi дотепер — незважаючи на всi лiнгвоциди!) аж до кiнця ХVI ст., до революцiйних виправлень за московськими рукописами, впровадження «Граматики» Мелетiя Смотрицького та узаконення у 2-й пол. ХVII ст. московським патрiархом Никоном нових мовних реформ (на пiдставi яких давньоукраїнську мову сховали пiзнiше за туманною московською назвою «дониконiвська»37).

Проте стара сакральна мова протрималася у великих мiстах Лiвобережної України ще принаймнi кiлька десятилiть, що засвiдчують восьмиголоснi Херувимськi пiснi Миколи Дилецького, а в деяких мiсцевостях Правобережжя збереглася аж до нашого часу, як ми бачили з розвiдки про Грицькову Херувимську.

Цю побiжну мовознавчу довiдку ми мусили навести задля того, щоб пояснити, звiдки взялися два ц.-сл. тексти Херувимської пiснi, та повернути давнiшому з них, зрозумiлiшому й освяченому багатовiковою молитовною традицiєю Київської Русi й сотень українських святих право на життя в Українськiй Церквi.

У Херувимськiй молитвi, щоправда, не так яскраво проглядають особливостi давньоукраїнської мови, але все ж таки є певнi розбiжностi. Ось як звучить ця молитва:

Iже херувими тайно образующе (образуєм) i Животворящей (-щой) Тройцi Трисвятую пiснь приносяще (приносим), всякую (всяку) нинi житейскую (житiя сего) отвержем (-зем) печаль /Амiнь/, яко Царя всiх под’ємлюще, ангельскими невидимо дориносима чинми. Алилуя, алилуя, алилуя (аллилуя; аллилуiя; аллилугiя).

Сучасною ц.-сл. мовою цей пiснеспiв звучить так:

Iже херувими тайно образующе i Животворящей Тройцi Трисвятую пiснь припiвающе, всякоє нинi житейскоє отложим попеченiє /Амiнь/, яко да Царя всiх подимем, ангельскими невидимо дориносима чинми. Аллилуя, аллилуя, аллилуя (аллилуiя)38.

Церковнослов’янський текст — як давнiй, так i сучасний — подаємо в українськiй транслiтерацiї, згiдно з багатовiковою традицiєю української вимови цих текстiв39. Непорушнi правила нашої вимови: читати э як «i»; е, є як «е», i лише пiсля голосних лiтер, пiсля префiксiв та на початку слова — як «є»; и — як «и», пiсля ж голосних — як «ї», i лише за певними правилами –як «i». Маємо й iншi правила, що вирiзняють українську вимову вiд росiйської40.

гнёвъ, дёти, надёйтесz по-українськи звучатимуть:	гнiв, дiти, надiйтеся,
а по-росiйськи:	гнєв, дєтi, надєйтєся;
ви1дэхъ неразумэва1ющыz по-українськи:	видiх неразумiвающия,
а по-росiйськи:	вiдєх нєразумєвающiя;
рyцэ твои2 сотвори1стэ мz по-українськи:	руцi Твої сотвористi м’я,
а по-росiйськи:	руце Твоi сотворiстє мя.

Iще у ХVIII ст. наша вимова звучала не лише в Українi, а й у Росiї. Видатний науковецьенциклопедист митр. Iларiон (Огiєнко) наводить скарги О. Сумарокова на те, що українцi псують росiйську вимову: «… а потому, что все школы ими (українцями. — Г. К.) были наполнены, так сие провинцияльное произношение и вкоренилося, яко теби (свiдоцтво того, що «ять» українцi вимовляли як «i». — Г. К.), мья (пiдтвердження вживання апострофу пiсля губних. — Г. К.) и протчия малороссийския испорченныя выговоры; а особливо певчия многое преобразили… малороссиянцы вместо Господи, помилуй — Господы, помылуй … и протч»41.

Цю свою вимову, незважаючи на численнi iмператорськi та синодальнi укази (лише у ХVIII ст. вийшло близько двадцяти таких указiв42), закриття друкарень, заборони видавати книжки, проповiдувати в церквах i навчати дiтей рiдною мовою, безперервний психологiчний штурм «канонiчнiстю» всього росiйського, Україна боронила аж до нищiвного удару таємним циркуляром П. Валуєва 1863 року. I боляче дивитися тепер, коли росiйську вимову ц.-сл. молитов у багатьох церквах України вважають чимсь незмiнним i трохи не священним, — оскiльки за цим стоїть облуда, жорстоке насильство та зневага Божого дару, даного кожному народовi в його рiднiй мовi.

Українська мова

Українська богослужбова мова через багатовiкову заборону на iснування перебуває зараз лише у стадiї формування i потребує для вдосконалення якщо не вiкiв, то принаймнi багатьох десятилiть. Утiм вона вже освячена майже столiтньою традицiєю лiтургiйної молитви. Молитви за колючим дротом…

Цi рясно зрошенi мученицькою кров’ю переклади потребують розумiння й обережностi, потребують зваженостi науковця й терпеливостi садiвника. Не можна вимагати вiд сучасних перекладiв довершеностi, не можна також передчасно накидати їм пута «канонiчностi», штучно гальмуючи невпинний процес удосконалення, особливо в першi часи формування богослужбової термiнологiї.

Багато є мовних питань, що вимагають усебiчного богословсько-мовознавчого розгляду. Одною з найважчих для перекладу молитов є саме Херувимська пiсня. Точнiше, не вся, а її перший рядок.

Цей рядок i в ц.-сл. викладi неодмiнно потребує тлумачення («Iже херувими тайно образующе»), та український переклад удвiчi ускладнює завдання, бо має бути в лаконiчностi подiбним до ц.-сл., щоб укластися в музичну структуру молитви, i водночас має висловлювати головну богословську думку: ми таємно уподiбнюємося херувимам, стаємо в цей час їх образом, iконою святих ангелiв, для того, щоб гiдно зустрiти «Царя всiх».

У першому українському перекладi початку 1920-х рокiв (який, власне, й увiйшов у богослужбову традицiю спiву) цей рядок звучить так:

Ми таємно з себе херувимiв уявляємо (згодом: Ми таємно херувимiв з себе уявляємо).

Цей текст, безумовно, вимагає корекцiї застарiлого звороту «з себе уявляємо». Окрiм того, слово «уявляємо» сучасна людина не сприймає у значеннi «являємо собою», а лише у значеннi «змальовуємо в думках». Тому це слово взагалi недоречне в церквi, оскiльки Святi Отцi категорично забороняють послуговуватися уявою пiд час молитви, тим паче уявою невидимих iстот43. Певно, саме тому генiальний Кирило Стеценко, вже будучи священиком, писав у всiх своїх Херувимських не уявляємо, а виявляємо, аби не дати навiть приводу паствi до недоречних i небезпечних фантазiй.

Не уник, а навпаки, загострив цю проблему сучасний богослужбовий переклад:

Ми, що херувимiв тайно уявляємо.

Як уже йшлося, ми херувимiв не уявляємо — нi тайно, нi явно. Йдеться зовсiм про iнше, i саме це головне остаточно сховане в новому перекладi.

Найвдалiшим, на наш погляд, можна назвати переклад мовознавцiв Греко-Католицької Церкви:

Ми херувимiв тайно являємо.

Напевно, iще точнiше було б сказати: «Ми таємно херувимiв собою являємо».

Тож, як бачимо, дбайливий пiдбiр слiв може виплекати згодом гiдний вiдповiдник цiєї чудової грецької молитви. Однак зараз ми мусимо терпляче послуговуватися тими перекладами, якi благословила Українська Православна Церква, небезпiдставно сподiваючись на краще. Не слiд, гадаємо, й перебiльшувати проблеми, бо свiдома частина Української Церкви, спiваючи вже дев’ять десятилiть «з себе уявляємо», добре розумiє, що це означає. А несвiдома частина не розумiє цього так само, як i значення ц.-сл. «образующе».

Iншi вiдмiнностi: змiну форми уявляємо на уявляючи, нiби точнiшу, осучаснення ще деяких слiв (замiсть життьовi — життєвi , а потiм — житейськi) можна вважати несуттєвими.

Варто сказати ще про другу частину Херувимської молитви, яка має теж два рiзновиди перекладiв, утiм обидва з них виправданi та вдалi.

• 1) Пiдiймiмо (пiдiймемо, пiднесiмо) (ж) i ми Царя всiх, що його як Переможця ангельськi (янгольськi) чини невидимо несуть.
• 2) Щоб прийняти (i) нам Царя всiх, Якого (що Його) у славi проводять ангельськi чини невидимо44.

Перший текст — це переклад ц.-сл. молитви, а другий — давньогрецького оригiналу. Обидва сучасних українських молитовники — УПЦ КП та УАПЦ — подають грецький варiант молитви.

Наостанок хотiлося б зазначити, що попри будь-якi проблемнi моменти, ми маємо бути безмежно вдячнi за те, що процес вiдродження української богослужбової мови розпочався — а отже, з Божою допомогою кожне слово в належний час знайде своє мiсце. I, як вiдомо, якщо недосконалiсть слiв ми доповнимо добрими думками та любов’ю, то все сприятиме нам на користь /Рим. 8:28/.

Херувимськi пiснi отця Кирила Стеценка та його сподвижникiв

Минає столiття з часу написання багатьох творiв класика нацiональної музики протоiєрея Кирила Стеценка, а Україна досi не знає, якою мовою вiн творив богослужбовi пiснеспiви i що писав власною рукою, — вiд кончини генiального митця i дотепер немає жодного нотного видання, де було б надруковано незайманi авторськi оригiнали. Духовнi твори композитора поширюються по всiх усюдах у рiзних перекладах i редакцiях, i нiхто не знає, що ж є правдивим вiдтворенням автографа. Саме тому в цiй Антологiї ми подаємо автентичнi первотвори Херувимських пiсень великого композитора, зберiгаючи не лише кожну ноту, а й кожне слово та лiтеру дорогоцiнного рукопису — як i належить виданню оригiналiв45.

Ця публiкацiя — певна сходинка на довгiм шляху: мiж тим, що зроблено до нас багатьма людьми, i тим, що ще належить зробити. Ми сподiваємося, що розпочата справа видання автентичних стеценкiвських молитвоспiвiв знайде прихильникiв i послiдовникiв, i не доведеться чекати наступних 100 рокiв, щоб Україна мала повне зiбрання первотворiв одного з найвiдданiших i найталановитiших своїх синiв.

У Нацiональнiй бiблiотецi України зберiгається дванадцять Херувимських пiсень прот. Кирила Стеценка. Шiсть iз них автор виокремив i пронумерував у рукописнiй збiрочцi46. Iншi три — належать до трьох його Лiтургiй i, нарештi, ще три знайдено окремо також без нумерацiї (ми позначили їх номерами 7, 8 i 9). Напевно, це ще не всi Пiснi великого композитора. Принаймнi, немає Херувимської, створеної юним Кирилом у 15–16 рокiв (1897–98 рр.) i звинуваченої редактором у «грiшнiй емоцiйностi»47, — жодна зi Стеценкових Пiсень не вiдповiдає такiй характеристицi. Усi вони — вiд найпростiших (справжньої знахiдки для бiльшостi сучасних церковних хорiв) до музично щедрих — вiддзеркалюють не емоцiї, а глибоке релiгiйне почуття, i разом з яскравими новацiями завжди сполучають строгу традицiйнiсть. Цi Пiснi дуже рiзнi, та вони мають дещо спiльне: неповторну стеценкiвську прозорiсть, вишуканiсть i мiцну вкорiненiсть у нацiональну культуру.

Свою першу Лiтургiю митець написав 1907 р. А 1910-го — за рiк до прийняття священства — Стеценко створює на основi першої Лiтургiї другу — шедевр хорового мистецтва, у якому романтична Херувимська 1907 р., поглиблена й довершена, спалахнула новими барвами, вражаючи могутньою духовною силою та витончено-розкiшною красою. Напевно, музичне багатство цiєї Пiснi змусило автора звернутися до неї ще раз 1917 р., кардинально преобразивши її мажорним закiнченням. Саме цей варiант о. Кирило позначив у своїй збiрочцi номером 3. Усi цi варiанти ля мiнорної Херувимської такi рiзнi за характером, що ми публiкуємо їх як окремi твори i як приклад творчого переосмислення однiєї музичної теми.

До 1919 року прот. К. Стеценко писав духовнi твори ц.-сл. мовою, оскiльки до цього часу українських перекладiв ще не було. Та щойно у вiдродженiй Українськiй Церквi затвердили перший богослужбовий текст рiдною мовою, о. Кирило — один iз перших священикiв Української Помiсної Церкви48 та працiвник перекладацького вiддiлу Всеукраїнської Православної Церковної Ради — негайно поклав на нього всi свої ц.-сл. пiснеспiви. Тодi й з’явився цикл iз шести Херувимських, пронумерованих автором власноруч.

На жаль, ми не знайшли перекладiв 1-ї та 2-ї Лiтургiй, хоч, напевно, вони були, оскiльки, за свiдченнями сучасникiв, їх виконували в церквах України пiд час другої мандрiвки Стеценкової капели (1920 р.) i котрусь iз них навiть публiкували у виданнях УАПЦ поч. 1920-х рокiв49. Отже, українською мовою в Антологiї подано всi Херувимськi, окрiм тих, якi не знайдено в авторському перекладi: з 1-ї i 2-ї Лiтургiї, № 2, яка, за винятком першої аколади, в українському викладi не збереглася (ц.-сл. мовою її було надруковано у збiрцi В. Петрушевського 1907 року, див. «Нотнi джерела») та № 8, для жiночого хору.

Насамкiнець побiжно торкнемося мови iнших композиторiв першої пол. ХХ ст.

Микола Леонтович звернувся до богослужбових творiв в останнi роки життя i писав їх ц.-сл. мовою. Одну з найкращих композицiй — Лiтургiю свт. Iоана Золотоустого, присвячену заснуванню першої парафiї Української Автокефальної Церкви, — митець завершив у лютому 1919 року i сам диригував хором50, коли її врочисто вiдправляли українською мовою 22 травня того ж року, на лiтнього Миколи, у зведеному Мазепою бароковому Св.-Микiльському вiйськовому соборi (зруйнованому 1934 року). Українську пiдтекстовку Лiтургiї зробив протоiєрей Кирило Стеценко. Це було перше богослужiння рiдною мовою.

Оригiнали ц.-сл. Херувимських Леонтовича опублiковано у збiрцi духовних творiв композитора за редакцiєю М. Гобдича (див. «Нотнi джерела»), тому ми дозволили собi перекласти українською тi Пiснi, у яких, на наш погляд, це не порушувало їхньої музичної структури.

Якiв Степовий (Якименко) написав Херувимську 1899 року, iще навчаючись у Петербурзi, — це був перший духовний твiр митця. На жаль, ми не мали автографа i мусили подати цей пiснеспiв у перекладi (див. джерело).

Порфирiй Демуцький, Пилип Козицький та Петро Гончаров писали українською мовою першого богослужбового перекладу51 (оскiльки немає автографiв останнiх двох композиторiв, їхнi Пiснi подано в пiзнiшому перекладi; див. «Нотнi джерела»).

Олександр Кошиць послуговувався давньоукраїнською, сучасною ц.-сл. та українською мовами. 1970 року у Нью-Йорку вийшов фолiант на 736 сторiнок неповного зiбрання духовних творiв О. Кошиця за редакцiєю Зiновiя Лиська (фотокопiю опублiковано на сайтi нашої парафiї в роздiлi «Нотнi збiрки»). У цьому чудовому науковому виданнi редактор зберiг усi особливостi нотного та словесного тексту митця. «В усiх п’яти Лiтургiях Кошиця, — пише З. Лисько в передмовi, — була певна кiлькiсть подвiйних пiсень, тобто було по кiлька Херувимських, Запричасникiв i iнших. З таких пiсень першу ми оставили у складi даної Лiтургiї, а решту перевели до вiддiлу „Окремих богослужбових спiвiв«». Оскiльки нумерацiї тринадцятьох Херувимських пiсень у композитора не було, ми пронумерували їх послiдовно за виданням З. Лиська. Видавець передруковував бiльшiсть творiв зi збiрок, що публiкувалися за життя автора; лише Лiтургiю П’яту, до якої належать Херувимськi № 5 i № 12 було опублiковано по смертi композитора; проте вiрогiднiсть ц.-сл. тексту цих Пiсень не пiдлягає сумнiву.

Якою мовою писали Херувимськi пiснi Г. Давидовський i Я. Яциневич, нам не вдалося встановити. Лiтургiя останнього збереглася опублiкованою 1924 року в першому автокефальному перекладi (мову першодруку Херувимської Я. Яциневича ля мажор зберiг у своєму виданнi Микола Гобдич (див. «Нотнi джерела», 113-й номер).

Та хоч би якою мовою творили цi видатнi побожнi композитори, бiльшiсть iз яких походило зi священицьких родин, — усi вони були борцями за незалежнiсть України та брали найактивнiшу участь у вiдродженнi Української Помiсної Церкви, не шкодуючи анi сил, анi життя. Їх творчий злет зумовлений i освячений великою самозреченою любов’ю до свого народу, до святої своєї Ненi та всiх її святинь, до всього того, що дарував i довiрив їм захищати Господь.

На жаль, ми не маємо змоги оповiсти в Антологiї про кожного композитора, хоч кожен заслуговує на згадку й окреме слово. Також можна було розкрити ще багато аспектiв Херувимської пiснi — самий обсяг цiєї збiрки, що обiймає дiапазон пiснеспiвiв з найдавнiших часiв до сьогодення, заохочує до подальших наукових дослiджень. Ми ж торкнулися в передмовi лише кiлькох важливих питань.

Останнє, на що хотiлося б звернути увагу, — це те, що не було в iсторiї християнської України часу, коли б не народжувалася на цiй землi Херувимська пiсня — попри найтяжчi лихолiття…

Вiд сивої давнини й донинi простягається ця вервиця неперервної молитви, святопiсенної традицiї, культура й самий дух якої передавалися з поколiння в поколiння. I вельми радує, що молитвоспiви сучасних митцiв не поступаються в духовнiй величi шедеврам великих безiменних та iменитих учителiв.

I, певно, доки стоятиме свiт, ця небесна Пiсня не перерветься — така вже щедра на ангельськi спiви наша вiддана Боговi Україна.

1. Дослiвно — стаючи їх образом, iконою, уподiбнюючись, звичайно ж, не єством, а душею, намiром служити Боговi всiм серцем, усiма силами. [↩]
2. Переклади молитов подано за виданням: Служебник. Ч. II. — К.: Вид. вiд. УПЦ КП, 2006, с. 26–27, 104. [↩]
3. Кожен богослужбовий музичний твiр має певну тривалiсть, залежну вiд звершуваних пiд час спiву священнодiй, звички предстоятеля повiльно чи швидко промовляти слова молитов, кiлькостi священнослужителiв, розмiру храму. Зазвичай Херувимська пiсня триває вiд 4-х до 5-ти хвилин. Остання її частина традицiйно динамiчнiша за попереднi й триває близько хвилини. Окрiм об’єктивних критерiїв традицiйностi, пов’язаних з часом i темпом, є ще суб’єктивнi, якi важко висловити. Традицiйнiсть не вiдкидає новаторства, але будь-якi новацiї мають твердо спиратися на богослужбовий досвiд. Можливо те, що здається тепер нетрадицiйним, увiйде колись у богослужбову практику, однак для цього потрiбно випробування часом. [↩]
4. Окрiм «Харкiвської» на три голоси (див. «Нотнi джерела», 67-й номер). [↩]
5. Незвичне для багатьох написання прiзвищ Азiїв (Азєєв), Львiвський (Львовський), Дегтяревський (Дегтярьов) обґрунтовано далi, у роздiлi «Українськi композитори, яких вважають росiйськими». [↩]
6. З приводу росiйських чи українських рис творчостi П. I. Чайковського музикознавцi мають рiзнi, iнодi протилежнi думки. Проте нам близькi мiркування генiального диригента, композитора й мистецтвознавця, обдарованого винятковою музичною iнтуїцiєю, Олександра Кошиця, який неодноразово наголошував на росiйському характерi музики Чайковського, зокрема його розробок українських мелодiй /Головащенко М. I. Феномен Олександра Кошиця. — К.: Музична Україна, 2007: О. Кошиць. Спогади про Миколу Вiталiйовича Лисенка, с. 451–452; Перший український звуковий фiльм «Наталка Полтавка», с. 420–421/. [↩]
7. Свящ. П. Бажанського, свящ. I. Бокшая, свящ. I. Дольницького, свящ. О. Заклинського, свящ. Й. Кишакевича, свящ. М. Копко, свящ. Є. Купчинського, свящ. I. Лаврiвського, свящ. П. Любовича, свящ. В. Матюка, свящ. Д. Роздольського, свящ. О. Чучки, В. Борецького (Кривусiва), Є. Вiтошинського, Я. Калiшевського, В. Костiва (Верховинця), Т. Купчинського, Б. Левицького, Ф. Левицького, I. Недiльського, О. Нижанкiвського, П. Маценка, I. Мацiєвича, П. Печенiги-Углицького (Углицького), Ф. Попадича, М. Рудковського, Ю. Сластiона, С. Спєха, В. Ступницького, Ф. Якименка. [↩]
8. http://www.parafia.org.ua/scores/anthology/ [↩]
9. Спiв останньої частини на одному тонi загалом нетрадицiйний для Херувимської пiснi, зокрема для самолiвки (це пiдтверджують гармонiзацiї тiєї самої самолiвки О. Кошиця та С. Людкевича, а також iншi самолiвки А. Гнатишина). [↩]
10. У широкому значеннi обихiднi твори — уживанi, узвичаєнi для тiєї чи iншої мiсцевостi, монастиря, церкви. Докладнiше пояснення термiна подано у словнику Антологiї. [↩]
11. Рiзницю мiж термiнами розспiв i наспiв пояснено у словнику Антологiї. Останнiм часом серед музикознавцiв поширилася думка про те, що рóзспiв — росiйська форма давньоукраїнського термiна напíв. Це твердження, на наш погляд, помилкове, що обґрунтовано у фiлологiчнiй розвiдцi, опублiкованiй на сайтi нашої парафiї (http://www.parafia.org.ua/biblioteka/statti/rozspiv-chy-napiv). [↩]
12. Кант «Радуйся», присвячений Пресвятiй Богородицi, написав вихованець Києво-Могилянської академiї, український поет, письменник, перекладач, фiлолог, оратор i богослов, просвiтитель Москви, слава Чудова монастиря, редактор богослужбових книг i слов’янського перекладу Бiблiї iєромонах Єпiфан (Славинецький) /поч. XVII ст. — 1675/. Херувимська, створена на основi цього канта, була поширеною на теренах усiєї Росiйської iмперiї та, на свiдчення її всенародної популярностi, дiстала назву «дякiвського наспiву». Оскiльки за основу в цiй Херувимськiй узято мелодiю канта, її не слiд називати «подiбна до», як називають твiр на мотив уставного пiснеспiву з Мiнеї чи Октоїха. В Антологiї є ще двi майже однаковi за мелодiєю Херувимськi, означенi «на»: на «Да молчит» i на «Видя разбойник». Докладнiше про цi Пiснi див. у роздiлi «Нотнi джерела», 23-й номер. [↩]
13. Надзвичайно цiкавi зразки впливу на знаменний розспiв української народної пiснi подають вiдомi дослiдники-мистецтвознавцi: О. Кошиць. Про генетичний зв’язок та групування обрядових пiсень. — Головащенко М. А. Феномен Олександра Кошиця, с. 387–388; Лiдiя Корнiй. Iсторiя української музики. Частина перша. — Київ–Харкiв–Нью–Йорк: Вид. М. П. Коць, 1996, с. 159–164.

    Про грецький (новогрецький, афонський) розспiв, занесений українцями до Росiї всерединi ХVII ст., видатний знавець церковного спiву I. Гарднер (1898–1984) писав: «Его ни в коем случае нельзя считать тем греческим пением, которое, как полагают, должны были принести с собой греки при христианизации русов… Известные теперь мелодии греческого роспева, содержащиеся в синодальных богослужебных нотных книгах, обнаруживают в своем построении близкое отношение к киевскому роспеву (строчно-периодическая форма) и… несомненные отголоски западной музыки, с которой певцы на Украине были знакомы уже в силу близкого контакта с польским и вообще католическим населением и с католической инструментальной музыкой». Так само й про болгарський розспiв: «Роспев этот также принесен на Московскую Русь украинскими певцами в средине ХVII в… Тот роспев, который в Русской Церкви называется болгарским, совершенно отличен от современного болгарского пения» (Гарднер И. А. Богослужебное пение Русской Православной Церкви. Т. I. — М.: Православный Св.-Троицкий Богословский институт, 2004, с. 115–116; див. також: Лiдiя Корнiй. Iсторiя української музики. Частина перша, с. 147).

    Про близькiсть грецького та київського розспiвiв свiдчить i те, що навiть у синодальних нотних книгах їх iнодi плутають: так у вiдомому новгородському нотному збiрнику давнiх церковних пiснеспiвiв «Спутник псаломщика» знамениту Херувимську грецького розспiву на глас 7 названо Херувимською київського розспiву (Спутник псаломщика. Пэснопэнiя годичнаго круга богослуженiй съ требоисправленiями. Второе изданiе, исправленное и дополненное. — СПб.: — Сvнодальная Типографiя, 1914, с. 153). [↩]

14. Гарднер И. А. Богослужебное пение Русской Православной Церкви. Т. II, с. 103. [↩]
15. Про цю Херувимську докладнiше див. у Нотних джерелах 132-й номер. [↩]
16. Розшукати Грицькову Херувимську нам допомогла кандидат мистецтвознавства Людмила Руденко — науковий спiвробiтник Вiддiлу формування музичного фонду Нацiональної бiблiотеки України iменi В. I. Вернадського. Користуючись нагодою, зазначимо, що переоцiнити внесок п. Людмили в цю Антологiю неможливо: завдяки їй у цьому виданнi з’явилися 20 унiкальних Пiсень, а за її сприяння вiднайдено ще 14 рiдкiсних Херувимських. [↩]
17. О. А. Шумiлiна, Л. А. Гнатенко. Творча спадщина Iвана Домарацького (за матерiалами київської рукописної пам’ятки української партесної музики) // Рукописна та книжкова спадщина України. Вип. 4. — К., 1998, с. 178. [↩]
18. Гiпотезу про авторство Г. Сковороди (1722–1794) висунув вiдомий дослiдник життя i творчостi Сковороди Леонiд Махновець (там само, с. 179). Проте, якби Григорiй Сковорода компонував партеснi Cлужби, це не могло б утаїтися, оскiльки життя цього митця досить добре вiдоме. I якби навiть усi iншi восьмиголоснi твори Сковороди загубилися, то залишилися б свiдчення чи друзiв, чи сучасникiв, або самого фiлософа про його партесну творчiсть, бо написання музики такого рiвня потребує багатьох рокiв вiдданої працi, потребує служiння цьому виду богослужбового мистецтва, а не кiлькох днiв натхнення. [↩]
19. Никитенко А. В. Записки и дневник. В 3~т. Т. 1. — М.: Захаров, 2005, с. 5. Див. також: http://www.imwerden.info/belousenko/books/memoirs/nikitenko_dnevnik_1.htm. Див також: http://az.lib.ru/n/nikitenko_a_w/ [↩]
20. «Кажучи про український характер шереметєвського театру, князь I. М. Долгорукий, коли театр припинив свою дiяльнiсть, писав:

    Театр волшебный подломился,
    Хохлы в нем опер не дают!»
    

    (Цит. за ст.: Василь Кук. Його згубили талант i рабство // Україна, 1989, № 40, с. 15). Вiдомий росiйський музикознавець Д. Локшин також пiдкреслює: «Певческие кадры Капелла (графа Шереметєва. — Г. К.) черпала в основном из крепостных украинских вотчин Шереметевых (Борисовка, Михайловка, Алексеевка и др.)». — Локшин Д. Выдающиеся русские хоры и их дирижеры. Краткие очерки. — М.: Музгиз, 1953. [↩]

21. Горяйнов Ю. С. России славу пел. — Воронеж: Центр-Чернозем. кн. изд-во, 1987, с. 7. [↩]
22. Никитенко А. В. Записки и дневник, с. 5. [↩]
23. Український правопис. — К.: Наукова думка, 2010, с. 145. [↩]
24. О. Кошиць. Про хоровий спiв в Українi. — Головащенко М. А. Феномен Олександра Кошиця, с. 369. Варто сказати, що навiть не беручи до уваги свiдчення Кошиця, прiзвище «Азэев» за правилами української транслiтерацiї слiд писати лише через «i» (див. роздiл «Богослужбова мова»). [↩]
25. «Українцi занесли в Москву свої спiви, i наше спiвання скрiзь було перейнято в Москвi, i там воно лишилося аж до нашого часу. А у ХVIII вiцi, за царицi Катерини, нашi ж українцi заснували й саме нацiональне росiйське спiвання, куди вони поклали всю свою душу, викохану на українськiм ґрунтi» /Огiєнко I. I. Українська Церква. Нариси з iсторiї Української Православної Церкви. У 2-х т. — К.: Україна, 1993, с. 262–263/.

    «I хоч творчiсть їхня (українських композиторiв. — Г. К.), крiм Веделя, провадилась на чужому, московському, полi, але була настiльки нацiональна, українська, що в московському спiвi утворився характерний напрям — „малоросiїзм«, який започаткував Бортнянський, а затвердив гармонiзацiєю Знаменного напiву Турчанiнов. I з цим напрямком у церковнiй музицi й спiвi Придворної царської капели повиннi були боротись композитори нацiонального великоросiйського напрямку, як наприклад, Балакiрєв (1837–1910) i другi» /О. Кошиць. Про українську пiсню й музику. — М. Головащенко. Феномен Олександра Кошиця, с. 356/. [↩]

26. Турчанинов П. И. Автобиография // Домашняя беседа для домашнего чтения, — СПб., 1863, вып. 5, с. 120. [↩]
27. За матерiалами статтi Володимира Лупашко-Музиченка (праправнука великого митця) «Сто рокiв без Музическу» // Хрещатик. — К., 2004, 14 сiчня, № 3 (2406), с. 3. [↩]
28. Винятком є український текст Греко-Католицької Церкви, яким послуговувалися деякi композитори Захiдної України й дiаспори (iдеться лише про оригiнальнi авторськi твори I. Цьороха, С. Жданова, I. Соневицького, В. Волошина та Г. Курцеби), зважаючи на те, що Херувимська пiсня греко-католикiв i православних не має догматичних розбiжностей. Крiм того, iнший український переклад призвiв би до втручання в музичний текст. Нарештi, цi твори залишено незайманими заради перекладацького досвiду, який може стати у пригодi й Православнiй Церквi (про що докладнiше йтиметься далi). [↩]
29. Це прагнення було спричинено тяжким полiтично-релiгiйним утиском з боку Польщi, впровадженням у навчальних закладах латини, а з нею й католицького вiровчення. Того часу всi захiднi православнi народи потерпали вiд магометанського чи католицького гноблення, тож вiдродження занедбаної через тяжкi обставини єдиної богослужбової православної мови та пiднесення її до наукового рiвня мало гостру потребу. /Див.: Житецький П. I. Нарис лiтературної iсторiї української мови в ХVII вiцi. — Львiв: Українське вид-во, 1941, с. 1–12/. [↩]
30. Л. А. Булаховський. Вступна стаття до «Нарису» П. Житецького. /Там само, с. VII/. [↩]
31. Там само, с. 18, 15. [↩]
32. Києво-Могилянська академiя в iменах, ХVII–ХVIII ст. Енцикл. вид. / Упоряд. З. I. Хижняк за ред. В. С. Брюховецького. — К.: КМ Академiя, 2001, с. 500. [↩]
33. Ф. Фортунатов. Лекции по фонетике старославянского языка. СПб, 1919, с. 2. — Цит. за: Огiєнко I. Українська Церква, с. 80. [↩]
34. Святi рiвноапостольнi брати Кирило та Мефодiй багато постраждали за впровадження зрозумiлої для слов’ян богослужбової мови, бо певна частина церковної iєрархiї вважала придатними для богослужби лише три мови: грецьку, латину та давньоєврейську. Таке фанатичне ставлення до богослужбової мови дiстало в iсторiї Церкви назву тримовної єресi. Нинiшнi адепти недоторканостi ц.-сл. мови вводять паству в ту саму єресь, тепер уже чотиримовну. [↩]
35. Приклади давньої української церковної мови цитуємо за виданнями:
    • Остромирове Євангелiє 1056–1057 р. РНБ. ББК 86.1 ББК 86.37: http://www.parafia.org.ua/biblioteka/knygy-broshury/ostromyrove-evanhelije/
    • Мстиславове Євангелiє 1117 р., Галицьке Євангелiє 1144 р. та iншi — див.: Евангелiє отъ Марка по основнымъ спискамъ четырехъ редакцiй рукописнаго славянскаго евангельскаго текста съ разночтенiями изъ ста восьми рукописей Евангелiя ХI–ХVI вв. Трудъ Г. Воскресенскаго, экстраординарнаго профессора Московской Духовной Академии. — 2-я типография А. И. Снегиревой въ Сергиевомъ Посадэ Москов. губ. 1894. http://ksana-k.narod.ru/menu/slave/voskr_ev.html.
    • Киевская Псалтирь 1397 года из Государственной библиотеки имени М. Е. Салтыкова-Щедрина в Ленинграде /ОЛДП F 6/. — М.: Искусство, 1978.
    • Святитель Iларiон Київський, Слово про Закон i Благодать: http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr01.htm.
    • Повчання i молитва прп. Феодосiя Печерського: http://www.pushkinskijdom.ru/Default.aspx?tabid=4873;
    • та iншi давньоруськi пам’ятки.

    [↩]

36. В. М. Ундолски. Климент Епископ Словенский. 895 г.: http://www.libsu.uni-sofia.bg/slavica/kliment.html. [↩]
37. Колонiзувавши Україну, Росiя була зацiкавлена в тому, щоб перебрати собi її давню iсторiю та культурнi здобутки. Задля цього, зокрема, було вивезено в Москву бiльшiсть пам’яток українського рукописного мистецтва ХI–ХIV столiть i зараховано їх до творiв росiйської книжкової культури з послiдовним «науковим обґрунтуванням» цього привласнення. Так було зроблено у порiвняно недавнi часи з найцiннiшими нашими пам’ятками, шедеврами свiтового рукописного мистецтва, знаменитим Остромировим Євангелiєм 1056–1057 рр. i Київським Псалтирем 1397 р. /Див.: Я. П. Запаско. Нотатки з iсторiї українського рукописного мистецтва // Рукописна та книжкова спадщина України, с. 100, 112/. [↩]
38. Українську транслiтерацiю ц.-сл. тексту Херувимської пiснi подано за виданням: Православний молитвослов. Видання екзарха всiєї України митрополита Київського i Галицького Фiларета. — Львiв, 1986. [↩]
39. «Кожна слов’янська церква вимовляє богослужбовий текст по-своєму, для чого iснують рiзнi вимови богослужбового тексту: болгарська, сербська, українська, росiйська. Маємо багато записiв богослужб ХVI— ХVIII вiкiв латиною, i вони й показують, як вимовляли тодi богослужбовий текст» /Огiєнко I. Українська Церква, с. 79/. Особливостi української вимови засвiдчують численнi рукописнi пам’ятки, а також знаменита «Граматика» М. Смотрицького /див.: П. Житецький. Нарис лiтературної iсторiї української мови в ХVII вiцi, с. 19–22/. [↩]
40. Див.: Правила української транслiтерацiї сучасної церковнослов’янської мови (проект). Вид. вiддiл парафiї Св. Арх. Михаїла (Київ, Пирогiв), упоряд. Г. Куземська. — http://www.parafia.org.ua/. Правила створено на основi розробки проф. В. Нiмчука (Правила видання пам’яток, писаних українською мовою та церковнослов’янською української редакцiї. Частина I. Проект. — К., 1995), транслiтерованих гр.-кат. i правосл. молитвословiв 1937–92 рр. та iн. джерел. [↩]
41. Огiєнко I. Українська Церква, с. 261–262. [↩]
42. Див.: Зубков М. Г. Українська мова. Унiверсальний довiдник. — Харкiв: Школа, 2005, с. 3–7. Також: http://www.parafia.org.ua/biblioteka/statti/iz-istoriyi-ukrayinskoyi-movy/. [↩]
43. Святоотцiвське вчення про уяву докладно розгорнуто в «Невидимiй боротьбi» старця Никодима Святогорця, а також в «Аскетичнiй практицi» свт. Iгнатiя (Брянчанинова). Наведемо кiлька цитат iз цих книжок. «Уява — це така сила душi, яка за своєю природою не здатна перебувати в єднаннi з Богом… Святi отцi справедливо називають її (уяву) мостом, через який душогубнi бiси проходять у душу, оселяються в нiй i роблять її вуликом трутнiв, житлом… нечистих пристрастей, душевних i тiлесних… Мужньо вступи в боротьбу зi своєю уявою та змагайся з нею всiма силами, щоб очистити свiй розум вiд усiляких картин, кольорiв i обрисiв, i взагалi вiд усякої уяви… Бо все це заплямовує й затемнює чистоту й свiтлiсть розуму, угрузнює його нематер’яльнiсть i поневолює розум пристрастями: бо майже жодна пристрасть не може пiдступитися до розуму iнакше, як через уяву властивих їй чуттєвих речей. Подвизайся ж зберiгати свiй розум немрiйливим, безуявним i чистим, як сотворив його Бог» /Невидимая брань. Блаженной памяти старца Никодима Святогорца. — М., 1912, с. 113, 115, 116/. «Розум пiд час молитви належить з усiєю пильнiстю зберiгати безуявним, вiдкидаючи всi образи, якi змальовує уява… Образи, якщо їх допустить розум у молитвi, стануть непроникною завiсою, стiною мiж розумом i Богом… Святi iкони Церква Свята прийняла для збудження благочестивих спогадiв i вiдчуттiв, а зовсiм не для збудження мрiйливостi… Величезна рiзниця бути у присутностi Бога, стояти перед Богом i уявляти Бога. Вiдчуття присутностi Божої навiює на душу спасенний страх, вводить у неї спасенне почуття благоговiння, уява ж Господа i святих Його нiби уматер’яльнює розум, вводить його в оманливий стан самооблещення» /Святитель Игнатий (Брянчанинов). Аскетические опыты. Т. I. — М., Правило веры, 1993, с. 225–226/. Український переклад цитат — К. Г. [↩]
44. Знов-таки хотiлося б вiдзначити тут греко-католицьких перекладачiв, якi замiнили невiдповiдне тут «проводять» на цiлком слушне «супроводять». [↩]
45. Копiї автографiв Херувимських №№ 1–7, а також кiнець 6-ї, який вважали втраченим, нам надав Микола Гобдич. Усi iншi Пiснi митця допомогла розшукати Людмила Руденко. [↩]
46. Херувимську № 1, у якiй чутно не початкiвця, а вже зрiлого майстра, створено 1902 року; Херувимську № 2 — 1907-го, № 3 — 1917-го, № 4 — 1919-го, № 5 i № 6 — 1920-го. [↩]
47. За спогадами П. Козицького (див.: Лю Пархоменко. Кирило Стеценко. — К.: Музична Україна, 2009, с. 153). [↩]
48. Це була iстинно народна Церква, що за Апостольськими правилами мала всi права на вiдокремлення вiд Московського Патрiархату й отримання статусу Помiсної — рiвної серед рiвних: її пiдтримали мiльйони українцiв, уряд, iнтелiгенцiя, дiячi мистецтва, науки, освiти, сила священства — увесь квiт української нацiї. За Апостольськими правилами її мусили пiдтримати й iєрархи, та з полiтичних причин не пiдтримали: з 24-х єпископiв Росiйської Православної Церкви було лише 4, що народилися в Українi, i з них лише один — Парфенiй Полтавський — якого можна було назвати українцем. Тож вирок єпископату, що забороняв навiть проповiдi українською мовою, не важко було передбачити. [↩]
49. Лю Пархоменко. Кирило Стеценко, с. 49, 170. [↩]
50. Завальнюк А. Ф. Микола Леонтович. Листи, документи, духовнi твори. Вид. 2-ге. — Вiнниця: Нова книга, 2007, с. 81; за iншими джерелами хором керував Сергiй Тележинський — брат композитора-священика Михайла Тележинського (Пархоменко Л. О. Микола Леонтович. — К.: Атлант ЮЕмСi, 2007, с. 40). [↩]
51. Цю iнформацiю, а також копiю автографа Херувимської пiснi П. Демуцького нам надав вiдомий музикознавець, диригент i упорядник багатьох нотних збiрок Мстислав Юрченко. [↩]

Опубліковано: 19.02.2011; востаннє змінено: 16.06.2021.

1. Оксана сказав:

   березня 3, 2013 о 11:24

   Дуже гарна стаття, дякую!

   Стільки нового і цікавого дізналась!

   Божого Благословення на всі ваші подальші розвідки!

   Відповіcти

   ---

2. Ніна сказав:

   лютого 8, 2015 о 23:40

   Мені теж дуже сподобалась стаття і ще прочитаю більш уважніше. Дуже дякую.

   Відповіcти

   ---

3. Кравець Роман Д. сказав:

   червня 16, 2021 о 01:45

   У 13-ому абзаці перед кінцем–помилка: Лiтругiй

   Відповіcти
   • Дмитро сказав:

     червня 16, 2021 о 10:04

     Дякую, виправили.

     Відповіcти

     ---

   ---