«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаХристиянство: віровчення та традиціїПраці Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України ФіларетаТом 6. Інтерв’ю

Інтерв’ю


МАЗЕПА І ФІЛАРЕТ

…Накладення Російською Православною Церквою на Патріарха України Філарета вищої можливої церковної санкції — відлучення, незалежно від будь-яких наслідків такого кроку, які він може мати в майбутньому часі, вже створило ефект поза часом: ім’я Філарета назавжди ввійде в історію.

Історія людства знає багато честолюбців, які вчиняли неймовірні подвиги і неймовірні злодійства лише ради того, щоб обезсмертити своє ім’я. Але, напевно, для християнської культури неможливо уявити щось більш далеке, більш протиприродне і богопротивне, як анафема, для того, щоб обезсмертити ім’я́ відлученого. Бо що є анафема? Вона є прокляття, є відлучення і відділення від спілкування з Церквою — містичним тілом Господа нашого, смертна кара, що настигає в житті земному.

Але скажіть, хто з нас, віруючих людей, що зібралися тут, відчув нині страх? Може, розкаяння? Хто з нас готовий відступитися від Первоієрарха? Хто вірить у цю кару його, а, значить, за ним — цілої Церкви? Ніхто. Бо дві тисячі років Апостольське Правило гласить: «у свідки проти єпископа не приймати єретика». А Христос навчав: «Невже ви ніколи не читали в писанні: камінь, який відкинули будівничі, той самий став наріжним каменем. Це від Господа, і дивне в очах наших. Тому кажу вам, що відбереться від вас Царство Боже і дане буде народові, який буде приносити плоди його. І той, хто впаде на камінь цей, розіб’ється, а на кого він упаде, того розчавить» (Мф. 21, 42–44).

Кричуща староімперська сваволя Російської Церкви, що «відлучила» Предстоятеля Помісної Церкви незалежної Української держави, в діла котрої не має канонічного права втручатися жодна інша помісна Церква, — ця сваволя така очевидна і так унаочнює дрібнополітичну суть Російської Церкви, що не варто було б, як на факт, ані трати слів, ані нашої уваги. Але інші й важливіші питан­ня виникають за ним: що твориться з православ’ям, хрис­тиянством і нами самими?

…Фактично анафема звелася до звичайного контролю за злочинністю ще в ранньохристиянський час. За збірником Апостольських Правил початку VI сторіччя відлученню підлягали за зловживання грою і пияцтвом, убивство «одним ударом», зґвалтування незарученої, крадіжку з церкви воску, олії, золотого або срібного посуду. Із 85 кано­нів, затверджених Трульським Собором у VII сторіччі «твер­дими і непорушними», 34 передбачали відлучення від церковного єднання. Включно з таким цікавим приписом: «Якщо якийсь єпископ, або пресвітер чи диякон, або вза­галі хтось із священного сану цурається шлюбу, м’яса й вина не заради подвигу стримання, а через гидування, забувши, що все дуже добре, і що Бог створив людину, чоловіка і жінку, отже тим самим зневажає Боже створіння, то або хай виправиться, або хай буде позбавлений священницького сану та відкинутий від Церкви. Так само й мирянин».

Зловживання анафемою дійшло врешті до того, що в 386 році Іоан Золотоустий у своєму «Слові про проклят­тя» говорив: «У нас справа дійшла до такої біди, що, знаходячись у виключній небезпеці, ми не усвідомлюємо цього, і не перемагаємо огидніших із пристрастей, так що на нас виконалося слово пророка — «Нема кому приклас­ти пластиря, ні олії, ні пов’язки»«. Заклик св.Іоана Золотоустого припинити проклинання не був почутий. Його самого було відлучено, а після смерті — канонізовано. На Соборі Константинопольської Церкви в 995–996 роках анафема проти римських пап вже потрапила в «Синодик у Неділю Православ’я».

У 1054 році анафема взагалі втрачає сакраментальне значення. Кардинал Гумберт і Патріарх Керуларій про­голосили взаємно двосторонню екскомунікацію. Західна і Східна Церкви — дві гілки християнства — відлучили одна одну, а хрестові походи, що почалися в ХІ сторіччі як акція проти ісламу, призвели до завоювання Констан­тинополя та кризи усієї Східної Церкви. Всередині хрис­тиянства закріплюється ненависть — «ліпше смерть, ніж Рим», «ліпше тюрбан, ніж митра».

Будучи апріорі протилежним основним цінностям хрис­тиянства — любові і милосердю, — вживання анафеми, найбільш демонстративного, відвертого й умисного спричинення зла, сторіччями лише руйнувало християнство. Тоді, коли суспільство поступово розвиває систему громадського права, а в новітні часи висуває пенітенціарну установку «шукайте альтернативу карі, а не різновиди кари», коли гуманістична філософія «скасовує» пекло і ставить мету — зменшити біль на землі, — анафема тільки демонструє сла­бкість Церкви, а точніше, абсурдну самовпевненість смерт­них людей, які претендують на роль виразників суті добра і зла.

В нові, модерні часи анафема майже виключно має полі­тичне підґрунтя, тому стигматизація, клейміння «відлу­ченого» має зворотний психологічний ефект у суспільстві. Як прихований засіб політичного втручання, анафема про­вокує громадську дестабілізацію. Це призводить до зро­стання впливу держави на справи самої Церкви…

І все ж сьогодні, після здійсненого факту «відлучення» й анафеми на Патріарха Філарета, скільки б ми цим фак­том не легковажили, нас найбільше мучить питання інше: що з нами самими?

Через 289 років після знаменитої анафеми, кинутої 23 листопада 1708 року на славу і гордість українського народу — великого гетьмана Івана Мазепу, — Російська Церква виклинає Патріарха України. А ми можемо лише спантеличено визнати, що як нація допустили біль і ганьбу повторення. Що 289 років пішло лише на те, щоб колесо української історії обернулось і стало. Бо повторення долі, подвигу, кари й обставин є просто разючими.

Як Іван Мазепа виростає і формується на польській культурі, проходячи єзуїтську варшавську школу, — так Михайло Антонович Денисенко, що прийняв чернечий постриг з ім’ям Філарет, закінчує Духовну Академію в Москві.

Мазепа іде на службу до польського короля і тим відкриває собі всю Європу: подорожує по Німеччині, Франції, Італії, з дипломатичною місією бере участь в укладенні Піринейського миру в Парижі. — Філарета лишають викладати в Москві, потім у сані ігумена призначають інспектором Саратовської духовної семінарії. Пізніше — настоятелем подвір’я Руської Церкви при Олександрійській Патріархії, вікарієм Ленінградської єпархії. Він керує Ризькою єпархією. В 1962 році приз­начається єпископом Віденським і Австрійським, в 1969 — ректором Московської Духовної Академії. Філарет об’їжджає цілий світ, бере участь у роботі ООН і майже всіх Всехристиянських Мирних Конгресів у Празі.

Всебічну освіченість Мазепи і його надзвичайну ерудицію зафіксовують майже всі тодішні історичні джерела. — А митрополит Філарет у 70-ті роки нашого століття стає почесним членом Московської і Ленінградської Духовних Академій, почесним доктором богослів’я «гоноріс кауза» Будапештської Реформатської Духовної Академії, Пряшівського Богословського факультету, Празького Богословського факультету Яна Гуса.

Польський король відправляє Мазепу посланцем в козацьку Україну. Російський Патріарх призначає в 1966 р. Філарета архиєпископом Київським і Галицьким, Екзархом України.

Мазепа досягає політичної вершини, коли обирається в 1687 році Гетьманом України, і царські російські вельможі сприяють йому, усуваючи ненадійного, на їхній погляд, Івана Самойловича, бо певні, що «ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа».

Архиєпископ Філарет виглядає в очах Московської Патріархії і московської влади настільки вартим довіри, що стає першим Екзархом України — українцем за походженням. І більше — після смерті Патріарха Московського Пимена в 1990 р. Священний Синод, а за ним Архиєрейський Собор РПЦ таємним голосуванням обирають митрополита Філарета Місцеблюстителем Московського Патріаршого Престолу.

«Москвофіл» Мазепа, як його називали сучасники, бук­вально своїми руками віддає незалежність Української Церкви. Хоча існувала можливість вибору на митропо­лита Київського відданих Україні людей — архиєпископа Лазаря Барановича або ж архимандрита Варлаама Ясинського, — Мазепа, тоді генеральний осаул при гетьмані Самойловичі, сприяє вибору в 1685 році єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського. 29 червня єпископ Гедеон був обраний митрополитом Київським, а вже 8 жовтня він урочисто присягнув на вірність Московському Патріарху і його наступникам.

Ставши Гетьманом, Мазепа придушує в 1692 р. повстання Петра Петрика, що прагнув визволити Україну з-під влади Москви, та засилає до Сибіру іншого повстанця — полковника Семена Палія, що йшов «слідами Хмельницького». — Екзарх України митрополит Київський і Галицький Філарет осуджує контакти Константинопольського Патріарха Атенагораса з «представниками розкольницького угруповання, що називає себе «Українською Православною Церквою в США» і яке очолює «іменуючий себе митрополитом Мстислав (Скрипник)».

Гетьман Мазепа будує церкви: на кожен рік його гетьманування припадає одна монументальна будова. Екзарх Філарет будує Церкву: майже половина парафій Руської Православної Церкви знаходиться в Україні. Це ті 5 тисяч, якими пишається сьогодні УПЦ Московського Патріархату, — вони існують в Україні завдяки діяльності Філарета, предстоятеля Київської митрополії від травня 1966 року.

Досягнувши вершини влади, вершини слави і багатства, великий Гетьман України Іван Мазепа в 1708 році ламає присягу на вірність московському царю. Він підписує зі шведським королем Карлом XII договір, що «забезпечував свободу для українських земель, згідно з їх правами і давн­іми законами». Гетьман пояснює Пилипу Орликові: «Всевишнього Бога взиваю на свідка і присягаю, що я не для приватної своєї користі, не для вищих почестей, не для збагачення себе або для яких-небудь інших химер, а для вас усіх, що є під моєю владою, для жінок і дітей ваших, для загального добра спільної неньки батьківщини — бідної України, всього Запорозького війська і українського народу, для розширення прав і військових вольностей, хочу це зробити за допомоги Божої».

У жовтні 1990р. Патріарх Московський і всія Руси Алексій II та Архиєрейський Собор РПЦ дарують Київ­ській Митрополії «широку автономію». Митрополит Філарет стає Предстоятелем Церкви і дістає спеціальну благословен­ну грамоту. Але в листопаді 1991р. на Помісному Соборі УПЦ він заявляє про необхідність відділення від Москви та виносить цю вимогу на Московський Архиєрейський Собор у квітні 1992р. Він звертається з проханням «встановити історичну справедливість — надати повну канонічну самостійність Українській Православній Церкві». Перед відльотом до Москви Митрополит Філарет говорить кореспондентам в аеропорту: «Це питання треба вирішити негайно, оскільки в незалежній державі повин­на бути самостійна православна Церква»…

Іван Мазепа, ідучи на чолі української армії на зус­тріч із шведським військом, промовляє: «Прийшов час, коли можна скинути ненависне ярмо і зробити з України вільну і незалежну країну. Брати! Воля Божа не об’являється грі­шним людям. Та що там Бог і не приготовляв би для нас, ми не можемо довше стерпіти московського ярма. Чого вартий народ, який не в силі супротивитися небезпеці, яка йде на нього?»

Та московські війська Галіцина і Меньшикова скористалися зрадою козацької старшини, і гетьманська столиця Батурин падає. Його населення поголовно варварськи вирі­зують, а трупи козаків прибивають цвяхами до дощок та пускають по Сейму. Щоб уся Вкраїна знала — Батурин зруйнований. Україну купають в її крові. Через тиждень у Глухові повісили Мазепин манекен, театрально здерши з нього всі почесні відзнаки, та в присутності Петра І у Святотроїцькій церкві проголосили анафему: «Новий зрад­ник, якого звуть Івашка Мазепа… — антихристів предтеча, лютий вовк, овечою покритий шкурою, і потайний злодій, посудина зміїна… Єхиднове породження, як змій вселукавий, отруту свого зловісного наміру на православну державу вилив у 1708 році. Як другий Юда, зрадник зрікся Христа Господа і благочинної держави…»

Через 283 роки, в 1991-му, «благочинної держави» зрікається митрополит України Філарет. Його відразу ж «благословляють» лишити Київську кафедру, через місяць усувають з Предстоятеля Церкви, позбавляють сану «до простого монаха». У грудні 1994 року Собор єпископів РПЦ вирішує накласти анафему на «ченця Філарета», якщо він «не припинить своєї священнодійної діяльності». А в лютому 1997р. РПЦ відлучає його від Церкви.

Як майже вся старшина відступається від Гетьмана Мазепи, — так український єпископат покидає Предстоя­теля. Як за живого ще Гетьмана з волі царської старши­на обирає покірного Москві Івана Скоропадського, — так, порушивши власний Статут, за відсутності Предстоятеля УПЦ, рядовий єпархіальний архиєрей, навіть не член Священного Синоду, митрополит Никодим, збирає в травні 1992р. Харківський псевдособор. Цей «Собор», половина складу якого хіротонізована митрополитом Філаретом, за живого Предстоятеля, обирає Володимира Сабодана, архиєрея іншої — Російської Православної Церкви. За архиєреями відходять духовенство і монастирі.

Так само, — писали французькі дослідники життя Мазепи, — «треба визнати, що українське вище православне духовенство перше зрадило справу української незалежності. Київський митрополит, переяславський і чернігівський єпископи брали участь у глухівському богослужінні. Всі вони скоро забули про добродійність Мазепи, про його постійні щедрі дари на Церкву і про його становище вірного оборонця православної віри. Загал духовенства пішов за сумним прикладом своїх зверхників. Ніхто й не думав противитися царським розпорядкам». А українець, царський митропо­лит Стефан Яворський, автор панегіриків на честь Мазепи, ревно додав до анафеми своє: «А хто це такий, той Мазепа?.. Юда, лицемірник і новий Каїн».

Дивовижна іронія долі спіткала Мазепу і повторилася щодо Філарета. Ті самі запорожці, — як писав М.Грушевський, — «давніше неприхильні Мазепі, як московському і старшинському прислужнику», на яких Мазепа скаржився цареві: і, мовляв, «не такі страшні запорожці, як цілий український посполитий народ», — виступили одностайно на боці Гетьмана і рятували його, що програв, ціною власного життя та, як показав час, ціною всієї Запорозької Січі. А ті самі непримиренні автокефалісти в червні 1992р. одностайно йдуть на союз із майже самотнім Філаретом та обирають його фактично діючим Главою Церкви. В лютому 1997 року найзавзятіші з автокефалістів — соборноправники США — першими запротестували проти блюзнірської анафеми Патріарха Філарета, як найвищого авторитету Помісної Української Церкви…

Постать Мазепи, якого щорічно Російська Право­славна Церква в Неділю Православ’я святочно виклинала аж до 1917 року, персоніфікувала цілу добу української історії. Програш Полтавської битви влітку 1709 р. став трагічним рубежем, за яким на український народ чекали лише втрати. Попереду були Малоросійська Колегія і будівництво Петербурґа на козацьких кістках. Зруйнована Січ. У 1720р. виходить перший указ проти української мови. В 1764р. було скасовано гетьманство. Останнього гетьмана України згноїли в колодці. В 1775р. винищено запорожців. У 1783р. введено панщину. У 1876 українську мову заборонять зовсім, а в XX столітті Україна переживе геноцид: буде винищено УНР і Автокефальну Церкву, селянство і всю інтелігенцію. Мазепинська доба ніколи більше не повторилася в українській історії. Покоління українців пішли «прорубувати російське вікно в Європу».

Сьогодні долю України, долю її незалежності персоні­фікує її Патріарх, істинний лідер Української Православної Церкви всі останні 35 літ, включно з роками за обох попередників-патріархів. Тому так само, як у Москві не забу­вають Мазепу жодного року майже триста літ, так від 92-го щодня намагаються усунути Філарета — прощальними «благодарностямі» і мітингами-соборами, «розстриженням» і психологічним вимотуванням, нескінченною чередою зрад та, нарешті, відлученням.

«Він мусить піти» — це рефрен, що вбивається в наші голови так невідступно і різноманітно, що декому починає ввижатися, — може, справді, йому ліпше піти? Заради блага Церкви — піти?

Ні. Ніколи. Коли під тиском Радянської влади Собор УАПЦ в 1926 році усунув митрополита Василя Липківського, Собор зрадив себе і прирік себе. Власноруч підписав власний смертний вирок собі і Церкві в Україні. Собор відступив від Липківського, він не йняв віри пророцьким словам: «Хіба не знали ви, на що ішли?» — і сам Бог відступив від нашого народу — попереду голодомор, геноцид, війна.

Український народ відступив від Мазепи, очікуючи розвитку подій, і потрапив у рабство, не пережите досі. Кінець гетьманщини став кінцем нашої незалежності.

За живого Мазепи обрали Скоропадського. За живого Липківського — Павловського. За живого Філарета — Сабодана. За це відступництво ми платимо свою страшну ціну. І ціна ця настільки висока, що коли ми ще існуємо взагалі як нація, як народ, то лише завдяки тому, що в кожного з нас, можливо, тією самою анафемою, але вживлено-таки мазепинський дух. І ще тому, що людське існування явно має в собі мету більшу і склад­нішу, ніж елементарне виживання.

Любов до братів своїх, до землі своєї, до народу, пле­мені і нації своєї. Любов, що перемагає користь, лінощі, жадіб­ність, біль, страх, самотність і безнадійність. Любов, що перемагає людську смертність та індивідуальну безвихідь. Носіям цієї любові Бог дає безсмертя. І відлученим від Церкви за цю любов Бог також дарує безсмертя.

«Істину кажу у Христі, не обманюю, — говорив у Посланні до Римлян апостол Павло, найвідданіший у любові своїй до Господа, — совість моя свідчить мені Духом Святим, що велика мені печаль і безупинний біль серцю моєму: Я ЖАДАВ БИ САМ БУТИ ВІДЛУЧЕНИМ ВІД ХРИСТА ЗА БРАТІВ МОЇХ, РІДНИХ МЕНІ ПО ПЛОТІ» (Рим. 9, 1–3).

Оксана ХОМЧУК,
головний редактор журналу
«Українці Америки за Київський Патріархат»
жовтень 1998 р.

І н т е р в ‘ ю
Екзарха України,
митрополита Київського
і Галицького Філарета
кореспондентові АПН


20 лютого 1976 року

Запитання: Яке становище православної Церкви в Україні?

Відповідь: Про становище православної Церкви в СРСР розповідав Святійший Патріарх Пимен в інтерв’ю кореспондентові АПН. Український Екзархат є складовою частиною Руської Православної Церкви, а тому церковне життя в Україні таке ж багатогранне й різноманітне, як і вся діяльність православної Церкви. В Україні існують 18 православних єпархій, ними керують митрополити, архиєпископи та єпископи. Доречно сказати, що до Жовтневої революції на нинішній території республіки було 14 єпархій. Кожна єпархія має різну кількість парафій. Є єпархії, що налічують понад 1000 парафій.

Запитання: Як підготовляються священнослужителі Православної Церкви в Україні?

Відповідь: Руська Православна Церква має духовні академії та семінарії, в яких підготовляються пастирі Церкви, в тому числі і для Українського Екзархату. В Україні є духовна семінарія в Одесі. В 1975 році ми збільшили прийом до семінарії, відкривши паралельні класи.

Запитання: У західній пресі протягом кількох років неодноразово повідомлялося про закриття Флорівського жіночого монастиря в м. Києві. Чи це правда?

Відповідь: У м. Києві існують два жіночих монастирі: Покровський і Флорівський, у них проживає понад двісті черниць і послушниць. Повідомлення деяких західних газетних агентств про закриття Флорівського монастиря не має під собою ніякої підстави. Неправдива інформація про Флорівський монастир нас особливо дивує, коли зважити, що цей монастир відвідують численні іноземні гості й туристи, про нього повідомляється на сторінках нашої церковної преси, зокрема в українському журналі «Православний вісник».

Запитання: Чи існують інші монастирі в Україні?

Відповідь: В Україні є два чоловічих і сім жіночих монастирів, у тому числі Почаївська лавра. До речі, і про Почаївську лавру деякі начебто солідні газети подавали неправдиві повідомлення. В Почаївській лаврі чернече життя проходить у нормальних умовах, згідно з православними традиціями та уставами. Останнім часом у лаврі проведено центральне опалення, з допомогою державних реставраційних майстерень проводиться велика робота з реставрації живопису. Лавру відвідують, особливо в літній період, численні паломники з усієї країни.

Запитання: Чи допускається в Радянському Союзі релігійне виховання?

Відповідь: Релігійне виховання в нашій країні здійснюється через сім’ю і храм. Храми є не тільки місцем богослужіння, але також і місцем церковної проповіді. Через богослужіння і проповідь віруючі одержують необхідне християнське виховання. Мільйони наших православних християн дістали релігійне виховання саме таким чином, у тому числі й молодь. Хто бажає здобути богословську освіту, може вступити до духовного навчального закладу.

Запитання: У зарубіжній пресі й по радіо часто говорять про захист гнаної Церкви та віруючих у Радянському Союзі. Що Ви можете сказати з цього приводу?

Відповідь: Мене дивує, що нашу Церкву й віруючих називають гнаними. У Радянському Союзі немає гнаних за релігійні переконання. Віруючі й невіруючі нашої країни становлять єдине суспільство, яке активно й творчо працює на благо своєї Вітчизни. Радянська держава з розумінням ставиться до потреб Церкви. На жаль, західна преса не звертає уваги на факти нормальних відносин між Церквою і державою. Навпаки, деякі західні агентства преси, використовуючи наклепницьку та необ’єктивну інформацію, намагаються ввести в оману світову громадську думку і тим самим перешкодити запровадженню в життя Гельсінкської угоди.

Запитання: А чи не можете Ви сказати, як Руська Православна Церква сприйняла Заключний Акт Гельсінкської угоди?

Відповідь: Від самого початку виникнення ідеї Загальноєвропейської Наради з безпеки та співробітництва Руська Православна Церква її активно підтримувала. Так, наприклад, її представники взяли участь у Брюссельському форумі, в Московському конгресі миролюбних сил. У Загорську відбувалися зустрічі релігійних діячів і на них також обмірковувалися питання європейської безпеки й співробітництва. Віруючі разом з усім народом нашої країни з радістю зустріли результати Загальноєвропейської Наради. Після підписання Гельсінкського Заключного Акту Святійший Патріарх Пимен, висловлюючи думку Руської православної Церкви, сказав: «Радіючи з успіху Загальноєвропейської Наради, ми разом з тим розглядаємо його як початок здійснення широкої програми організації миру та співробітництва на нашому континенті».

Запитання: Ви були учасником П’ятої Асамблеї Всесвітньої Ради Церков у Найробі. Чи правда, що стосовно нашої країни там були виявлені тенденційні дії?

Відповідь: На Генеральній Асамблеї в Найробі було виявлено необ’єктивний підхід як до нашої країни, так і до нашої Церкви. Ми відкрито заявили про це на пленарному засіданні Асамблеї. Нам доводиться жалкувати з приводу упередженої думки керівників ВРЦ про нашу державу і про Руську Православну Церкву. До речі, генеральний секретар ВРЦ п. Ф. Поттер у вересні 1975 р. був у мене в гостях, бачив наочно діючі храми й монастирі, особисто був присутній на відправах, говорив, що «його завжди охоплює радісне почуття, коли він перебуває в цій миролюбній країні, в такій молитовній і щасливій обстановці». І дуже прикро, що п. Ф. Поттер, на загальне наше здивування, на Асамблеї про свою подорож до Радянського Союзу, і в тому числі в Україну, не сказав нічого.

Однак відрадно, що на засіданнях Асамблеї були тверезі голови, які зосереджували свою увагу на актуальних проблемах, що хвилюють народи світу, і розв’язанні їх, важливому для всього людства.

Запитання: Чому Руська православна Церква приділяє багато уваги справі захисту миру?

Відповідь: Ми вважаємо, що збереження миру — це найважливіше завдання сучасного людства. Про мир повинні турбуватися не тільки політичні діячі, але всі люди нашої планети, в тому числі й християни. Брати активну участь у миротворницькій діяльності спонукають нас християнська совість і Євангеліє. Тому наша православна Церква і надалі братиме активну участь у миротворницькому служінні.

І Н Т Е Р В ‘ Ю
з патріаршим Екзархом України,
митрополитом Київським
і Галицьким Філаретом

Жити надією

Кор.: Ваше високопреосвященство, досить суперечливі почуття охоплюють нас на порозі останнього десятиліття ХХ століття. Загроза ядерного знищення дещо відсунулась, і у відносинах між країнами відчутне значне потепління, але все-таки апокаліптичні настрої живучі. Якщо про те, що настане кінець світу, раніше можна було почути лише від літніх людей, які посилалися на священні книги, то тепер про це заговорила й молодь, щоправда, пов’язуючи його з пришестям інопланетян. Що ви думаєте з цього приводу? Чи не стане кінець нашого століття й справді кінцем світу?

 — Кінця світу треба боятися, бо нині існує три загрози всьому живому. Перше — це ядерна зброя, яка, хоч і почала скорочуватись, але її ще достатньо для того, щоб знищити життя на Землі.

Друга загроза, екологічна, навіть страшніша, ніж перша, адже наслідки її важко уявити. І якщо ядерний удар навряд чи хтось наважиться завдати, розуміючи, чим це може закінчитися, то непоправної шкоди навколишньому середовищу люди продовжують бездумно завдавати і далі, хоча екологічна криза веде до знищення життя на Землі. І наближається ця загроза з кожним днем, з кожною годиною.

Третє, на наш погляд, найважливіше. Це занепад духовно-морального життя. Бо і перша, і друга загрози залежать від нашого морального стану. З точки зору християнського вчення, кінець світу настане тоді, коли людина, яка живе на Землі, духовно припинить своє існування. Якщо ми хочемо відкласти час загибелі світу, то повинні насамперед звернути увагу на своє моральне обличчя. Не потрібно перекладати свої гріхи на когось — чи на керівництво, чи на суспільство в цілому, або на втручання інопланетян.

Кор.: Чи можна сказати, що час, про який сказано в Біблії, маю на увазі повний розклад моральності людини, ще не настав?

 — Поки що не настав, хоча є підстави говорити про початок кінця. Але якщо життя наше і далі йтиме так у всіх сферах, як воно зараз розвивається, то може всім нам прийти і кінець. Усе залежить від самої людини. Як сказано в Біблії, після Всесвітнього потопу залишився на Землі один лише Ной зі своєю сім’єю, тобто знищене було все людство, тому що воно загинуло морально.

Кор.: Новий рік — це, перш за все, свято, пов’язане з планами на майбутнє, якимись світлими сподіваннями. Коли б’ють куранти, ми намагаємося встигнути загадати щось найсокровенніше. Але скінчиться новорічна ніч, і ми зустрінемося все з тими ж невирішеними проблемами в побуті, економіці, політиці, які ніби віддзеркалюються в сумних, а інколи навіть агресивних обличчях наших співвітчизників. Що може стати в такій ситуації джерелом оптимізму й духовної наснаги!

 — Справді, свято закінчиться, а труднощі не зникнуть водночас. Та для того, щоб вони не залишилися, щоб проблеми наші якось вирішувалися, замало зусиль лише керівництва чи народних депутатів. Треба, щоб кожен на своєму місці чесно виконував свої обов’язки.

Джерелом оптимізму повинна стати віра, бо людини без віри нема. Коли вона позбувається віри, то перестає бути людиною. Інша річ, що віра може бути різною: релігійною чи вірою в якісь інші високі ідеали. Для християн релігійна віра є тією основою, завдяки якій вони живуть у цьому світі, де нема на прилавках усього того, що потрібно людині, але це не заважає нам бути оптимістами і мати надію. Наша надія в тому, що існує вічне життя, хоче цього людина чи ні, вірить чи не вірить. Для християнина це джерело сили в боротьбі зі стражданнями, з неправдою, з тим навколишнім злом, яке нас оточує. Ні, він не примиряється з тим злом, він бореться і вірить, що перемога буде на його боці, тому що вірить у добро, яке завжди переможе.

Кор.: Мабуть, переважна більшість читачів піддає великому сумніву ту думку, що добро в житті, як ви кажете, завжди перемагає. Особливо важко зараз молоді, яка не має ідеалів.

 — Так, високі ідеали, в які вірили багато людей, останнім часом істотно похитнулись. І все ж треба вірити в те, що можна побудувати на Землі справедливе й гуманне суспільство. Церква вірить у рай. Звичайно, рай ми ніколи не влаштуємо на Землі, тому що ми ніколи не позбавимося ні хвороб, ні смерті, а там, де смерть і хвороби, не може бути раю. Але можна побудувати таке життя, в якому людина почуватиметься затишно. В Євангелії сказано, що Царство Боже починається на землі. Тобто на землі можна побудувати відносне Царство Боже, де хоч і залишаться смерть і хвороби, але будуть існувати милосердя, любов, ввічливе ставлення однієї людини до іншої, терпіння та інші чесноти.

Кор.: Ваші побажання читачам нашої газети напередодні Нового року!

 — Я побажав би читачам «Радянської України», щоб кожен зазирнув у свою душу і зробив що-небудь для очищення своєї совісті від того накипу, який людина придбала за все своє життя або за рік, що минув.

Інтерв’ю взяла О. Куц,
«Радянська Україна»,
1 січня 1990 року

ИНТЕРВЬЮ МИТРОПОЛИТА ФИЛАРЕТА

— Ваше блаженство! Очевидно, среди многих вопросов, которые решил Собор, центральное место отводилось рассмотрению просьбы Украинской Православной Церкви о даровании ей полной самостоятельности. Если это так, то как проходило обсуждение этого вопроса?

 — Действительно, особое внимание было обращено на обсуждение просьбы Поместного Собора УПЦ о даровании ей полной самостоятельности. К нему приступили сразу же после обсуждения вопросов о канонизации, т.е. о причислении к лику святых. К сожалению, на первых порах рассматривались не сами аспекты этой серьезной проблемы, а личность Предстоятеля УПЦ, ратовавшего за удовлетворение просьбы Поместного Собора. Обсуждение началось в одиннадцать утра и продолжалось до часу ночи. На протяжении многих часов в мой адрес выдвигались новые и новые обвинения, суть которых сводилась к тому, чтобы я оставил пост Предстоятеля УПЦ. В этой связи не могу умолчать о той длительной травле, которой я подвергался в журнале «Огонек». Справедливости ради скажу, что в этом журнале и некоторых других изданиях лилась грязь не только на мою голову. Других пастырей тоже не обходили вниманием. Но, повторю, основной удар был сосредоточен именно на моей особе. Возможно, именно во мне критики увидели наиболее последовательного сторонника предоставления УПЦ полной самостоятельности.

 — А как на это реагировало руководство Московской Патриархии?

 — По-моему, сколько-нибудь серьезных шагов для пресечения клеветы оно не предпринимало. Однако давайте вернемся к тому памятному заседанию. Не будем перечислять обвинений в мой адрес, они достаточно банальны. Скажу лишь, что все они сопровождались рефреном: «Митрополит Филарет должен уйти с поста Предстоятеля УПЦ». Причем, то и дело раздавались прямые угрозы. Например: не будет добровольного прошения об отставке — тут же, в Москве, на Архиерейском Соборе изберем нового главу УПЦ!

— Разве Архиерейскому Собору Русской Православной Церкви предоставлено право смещать Предстоятеля УПЦ? Канонично ли это?

 — Нет. Во-первых, решение всех кадровых вопросов — исключительно прерогатива УПЦ, во-вторых, на свой пост я избран пожизненно, и освобожден могу быть лишь при одном условии: если подам прошение об отставке.

 — А если не подадите?

 — Сегодня я понимаю, что никто не рискнул бы пойти на такое грубейшее нарушение, тем более, что после моего выступления лживость выдвинутых обвинений стала очевидной, и в конце-концов они были сняты.

 — Но Вы ведь все-таки подали в отставку?

 — В отставку я не подавал, а лишь сообщил о своем намерении уйти с поста Предстоятеля УПЦ только потому, что на меня было оказано давление извне. Угрозы, призывы, обращения лжегрупп Московского православия. Грязная работа. И мне как служителю Церкви обидно об этом говорить сегодня.

— Ваше блаженство, есть ли разница в обвинениях против Вас тогда и сегодня?

 — Есть. Подать в отставку в данном случае — это поступок, соответствующий принятому решению. Я просто этого не сделал, и обвинения все сняты, как недоказанные.

— Словом, как библейский Иов, выдержали злословие и невзгоды, но веры в здравый смысл, справедливость, веры в Бога, в Церковь не потеряли. Но скажите, есть ли у Вас сегодня уверенность, что принятое Вами решение обеспечит церковный мир?

 — Вера в Бога, вера в Церковь и в высшую справедливость для меня, как и для всех православных, — превыше всего. И в этом я не имею сомнений. Что касается моего личного решения, то прежней уверенности нет. Ведь сегодня ясно, что позиции Московской Патриархии, отказывающей УПЦ в даровании полной независимости, может привести к тому, что не только отдельные приходы, но и целые епархии перейдут в лоно Украинской Автокефальной Православной Церкви. Весьма реально просматривается также желание православных румынской национальности, православных Черновицкой области перейти под омофор Румынской Патриархии. Так что, как видите, ситуация достаточно сложна.

 — Какое же решение напрашивается?

 — Прежде всего нужно глубоко изучить реакцию украинской паствы на решение Архиерейского Собора УПЦ и не делать поспешных выводов. Священный Синод УПЦ на своем заседании 6 апреля с.г. принял решение изучить обстановку, сложившуюся после Архиерейского Собора, и на следующем своем заседании, которое планируется провести после праздника св.Пасхи, рассмотреть сообщения по этому вопросу епархиальных архиереев. Лишь проанализировав их, можно будет принять взвешенное решение.

 — По-моему, вопрос о предоставлении УПЦ полной самостоятельности в Москве был слишком драматизирован. Ведь истории известно немало случаев, когда подобные просьбы удовлетворялись, и никаких катаклизмов после этого не следовало. Такое впечатление, что определенные круги пытаются вести свои политические игры, используя Церковь.

 — Я не разделяю Вашу категоричность, хотя, действительно, есть немало примеров, когда такие вопросы решались положительно. В свое время Константинопольский Патриарх даровал полную самостоятельность Румынской и Болгарской Церквям. Московский и Константинопольский Патриархи — польским православным. Этот список можно продолжить. Думаю, что руководителям Московской Патриархии, как и Синоду УПЦ, нужно еще раз взвесить все «за» и «против», учесть мнение верующих и принять оптимальное решение, позволяющее избежать раскола.

 — Судя по всему, сегодня у Вас возникли сомнения в правильности принятого решения. Если это так, то расскажите, как шел Собор после того, как с Вас были сняты лживые обвинения, были ли угрозы в Ваш адрес? Есть ли попытки извне Украины повлиять на Вашу отставку? Ведь сегодня известно, что вся эта грязная кампания — дело рук противников суверенитета Украины.

 — Замечу сразу — Собор круто изменил свою тактику. Меня уже не поносили, а наоборот — просили. Изменился и рефрен выступлений: теперь я должен был уйти со своего поста не потому, что «плохой», а потому что мое дальнейшее пребывание на посту Предстоятеля УПЦ якобы может привести к серьезному расколу православных в Украине.

 — А что говорили по этому поводу иерархи нашей Церкви, присутствующие на Соборе?

 — Епископ Хмельницкий Нифонт, архиепископ Ровенский Ириней, епископ Львовский Андрей и некоторые другие иерархи, несмотря на оказанное на них давление, стойко поддерживали мою позицию. К сожалению, епископ Кировоградский Василий, архиепископ Винницкий Феодосий, епископ Черновицкий Онуфрий, которые на Поместном Соборе однозначно высказались за предоставление УПЦ полной самостоятельности, дали запугать себя угрозой раскола. Добавьте к этому тысячи листовок, выпущенных отнюдь не любителями. А многочисленные демонстрации, пикеты. Ведь я понимал, что, кроме обманутых, там было немало людей, верующих в то, что дарование полной самостоятельности УПЦ приведет к расколу. И вот тогда, во имя сохранения церковного мира, я принял решение о своем уходе. И сегодня могу заявить, что поспешил с решением. Раскол идет не из епархий УПЦ, а из епархий, которые не подотчетны мне. Главный вопрос, который сегодня волнует Московскую Патриархию, это — переизбрать меня на посту главы УПЦ. Причины: Украина самостоятельна, введена купонная система, поток денег остается в Украине. Отчислений в Россию — увы! — нет. С обретением автокефалии (самостоятельности) мы сможем строить свои свечные цеха и цеха по производству церковной утвари. России это невыгодно. Вот ключевые вопросы, которые сегодня побуждают Московскую Патриархию вносить раздор и оказывать на нас давление.

 — Спасибо огромное владыке Филарету за его аргументированное интервью нашему корреспонденту.

От редакции

Исходя из законов суверенной Украины, вправе ли Москва производить вывоз денежных знаков за пределы страны? Канонично ли сегодня созывать международную встречу журналистов и выносить вопрос об отставке мит­рополита Филарета на международный уровень? Впра­ве ли Русская Православная Церковь вмешиваться в дела УПЦ? Как при этом рассматривать грамоту, вру­ченную митрополиту Филарету лично Патриархом Мос­ковским и всея Руси Алексием II 27 октября 1990 года, где говорится о предоставлении независимости УПЦ и невмешательстве РПЦ в дела УПЦ?

«Бахмутский православный вестник»
1991 год, № 1

Митрополит ФІЛАРЕТ:
«БОГ ПРОЩАВ І НАМ ВЕЛІВ…»

Чому створення Української Православної Церкви Київського Патріархату викликало хвилю обурення у деяких засобах масової інформації?

Пізнього осіннього вечора в далекому 1946 році у родині донецького шахтаря Антона Денисенка відбулася затяжна розмова. Щоправда, глава сімейства вже не міг брати участі у родинній раді. Він загинув під Запоріжжям, боронячи рідну землю від лютого ворога. Можливо, тому так важко було відповісти Меланії Пилипівні на запитання молодого, але вже самостійного сина Михайла. Вісімнадцятирічний юнак вирішив стати священиком і просив материнського благословення, вирушаючи до Одеси навчатися в духовній семінарії. «Хтось мусить братися й за святу справу, — пояснив коротко. — На всю околицю жодного батюшки». Надзвичайно виразні, «живі» очі хлопця засвітилися теплом і тією рішучістю, яка притаманна юнакам-максималістам, котрі вже відчули в собі силу приймати самостійне рішення.

Що могла відповісти сину проста українська жінка, передчасно змучена вдовиними нестатками, гірким горем і стражданнями, що їх принесла війна в кожну хату. Бачила, як люди шукають хоч найменшого полегшення для душі і знаходять його в щирому слові вряди-годи заїжджого священика. Щоправда, святих отців у післявоєнні роки було ой як негусто — один-два на півсотні сіл і містечок. Отож у глибині душі розуміла і раділа за хлопця, бо ж обрав шлях служіння Богу і людям. Не кожен зважиться на такий крок, якщо врахувати, що за вікном — суцільна розруха. Шахти і ті нема кому відновлювати. Хто вже братиметься за ремонт церкви.

…Заплакала, поцілувала, перехрестила: «Одного тільки прошу, синочку, не поспішай стригтися в ченці. Не позбавляй себе людського щастя, на тернисту путь стаєш».

Брати мовчки обняли Михайла і, здається, в ту мить порозумілися на все життя. З тих пір ділився з ними горем і радістю, знаходив підтримку у найскрутніші хвилини, коли, здавалося, нікому, крім Бога, не міг довірити душевні переживання.

Наведена історія з життя шахтарської родини Денисенків маловідома, та й немає в ній нічого особливого, крім одного: той юнак з навдивовижу відкритим і живим поглядом успішно закінчив семінарію, потім духовну академію, швидко подолав ієрархічні сходинки, досяг найвищих висот на церковній стезі. Митрополит Київський і всієї України Філарет ось уже понад три десятки років добре відомий у світі як церковний і громадський діяч. Після смерті Патріарха Московського і всія Росії Пимена Священний Синод обрав його таємним голосуванням місцеблюстителем, довіривши очолити найбільшу в світі православну Церкву.

Та саме у розквіті його діяльності Всевишній послав владиці найбільше випробовування, про яке й піде мова. Це про нього сьогодні мало не щодня пишуть деякі газети найбрутальніші, найчорніші статті. Це його, сивого владику, заповзяті журналісти називають «белоснежным узурпатором», «призраком кардинала испанской инквизиции», «расстриженной белоснежкой». Не інакше, як «иудиным поцелуем», називає газета «Независимость» (30.09.92р.) «историческое объединение Филарета с УАПЦ и совместное служение с «самосвятами» в Софийском соборе». До речі, наведена вище «наукова термінологія» належить перу кандидата богослів’я Марку Горському. Не відстає від «спеца» з питань релігії журналіст Геннадій Кириндясов, котрий опублікував ще одну «сенсацію» — викривальний лист читачки, яка називає себе рідною донькою Філарета, під красномовним заголовком «Владыка Филарет отрекается от веры» на сторінках «незалежної» газети «Киевские ведомости». Остання стверджує: «Митрополит Филарет своей личной жизнью вносит соблазн в среду верующих, а также дает повод для поношения и хулы на православную Церковь со стороны внешнего мира…»

Можна лише здогадуватися, яку бурю гніву в душах віруючих викликають подібні публікації про Владику та деяких інших керівників нещодавно утвореної незалежної Української Православної Церкви Київського Патріархату. Тим паче, що роблять це російськомовні видання, котрі на кожному розі б’ють себе в незалежні демократичні груди. Як тут і собі не спокуситися (хай простить Бог) підзаробити на «розрекламованому» митрополиті, популярності якого сьогодні, напевно, позаздрить сам Анатолій Кашпіровський.

Буду відвертим, саме під впливом публікацій в «Независимости» та в «Киевских ведомостях» заготував, ідучи на зустріч з його святістю, «колючі» запитання. Звичайно, попередньо не погоджував їх з прес-аташе, аби, чого доброго, не розгнівати. Сподівався, застану владику, знервованого і розгніваного на всіх газетярів. А вийшов мені назустріч привітний, з теплою посмішкою на обличчі господар колись митрополичої, а нині вже патріаршої резиденції.

 — Дякую газеті «Культура і життя» за те, що свого часу порушила тему про скасування анафеми, накладеної на вірного сина України Івана Мазепу московськими царями та Церквою. Нарешті справедливість восторжествувала. Сподіваюсь, незалежна Українська Церква зможе гідно поцінувати кращих синів і дочок України.

…Після такого вступу язик не повернувся ставити «колючі» запитання. Несподівано пригадався випадок, свідком якого став у школі, де навчається син. Метушливі першокласники завзято про щось сперечалися. Коли вже всі аргументи вичерпали, двоє хлопчиків напосіли на свого товариша: «Перехрестися, що кажеш правду! Бач, не хоче хреститися, отож каже неправду!» Я ж у своєму дитинстві у таких випадках відбувався трафаретним «Чесне піонерське!» І казали ми цю фразу де завгодно, хоч у директора в кабінеті, без ніякої боязні. Мої спостереження зацікавили владику.

 — Хочемо ми того чи ні, а роль Церкви в суспільстві невпинно зростатиме. Люди прозріли, побачили, до чого призвело за сімдесят років бездуховне життя. Нам ще довго доведеться пожинати плоди войовничого атеїзму. Не хочу сказати, що він дотла спустошив людські душі. Були і в роки комуністичної епохи чесні письменники, науковці, котрі в силу обставин не могли прославляти Бога, але ніколи Його не заперечували. Чи чули ви коли-небудь, щоб академік Микола Амосов чи письменник Олесь Гончар нешанобливо відгукувалися про Церкву? Ось такі чесні, високоморальні люди і знищили машину атеїзму.

— На жаль, день учорашній дає про себе знати чи не на кожному кроці. Мені не раз доводилося бачити, як під час служби біля будинку Верховної Ради міліція стоїть до владик, священиків спиною.

 — Я гадаю, що генерал Недригайло не дозволить собі подібного. Все залежить від культури людини. Прозріють згодом і міліціонери, як оті першокласники, про яких ви розповіли. Зверніть увагу — сьогодні вже мало хто наважується сказати, що він невіруючий. Навпаки, все більше людей, особливо інтелігенції, прагнуть прилучитися до Слова Божого.

 — Як відомо, Рух чимало зробив для духовного відродження народу, зокрема й для відновлення незалежної Церкви. Кажуть, ви були противником цієї організації?

 — Народний Рух висунув програму побудови незалежної Української держави. А незалежна Україна неможлива без незалежної Церкви. Я ніколи відкрито проти Руху не виступав, хоча, не буду кривити душею, не все мені подобалося в окремих лідерах. Насторожували виступи деяких діячів, котрі закликали до невиправданого протистояння, конфронтації, від якої один крок до людських жертв. Церква — не політична організація, та вона не може стояти осторонь суспільних процесів. Тому перед референдумом першого грудня я закликав свою паству голосувати на незалежність України.

 — Шановний владико, коли стежимо за хронікою міжконфесійних відносин, погодьтеся, важко визначити, чого більше там — релігійної нетерпимості чи політики.

 — На жаль, знайшлися темні сили, які дуже вміло грають на почуттях віруючих, втягують церковні громади в брутальне протистояння. Візьмімо хоча б відносини київського духовенства з московським. Попервах ми дуже обережно пояснювали ієрархам колишнього імперського центру ситуацію, що склалася в Україні. У людей прокинулися волелюбний дух, національні почуття, приспані впродовж століть російськими царями. Я не проти російського народу. Прості люди нічого поганого мені не заподіяли. Але український народ проголосував за незалежну державу. Було б протиприродно, якби керована мною УПЦ відстоювала інтереси сусідньої держави. Не може Церква йти проти власного народу. Про це я багато говорив з архиєреями Московського Патріархату. Хочу звернути увагу, що Звернення Собору Української Православної Церкви до Святійшого Патріарха Московського і всія Русі Алексія ІІ було витримано в дуже спокійних тонах, з дотриманням усіх церковних правил. Ми просили дарувати повну канонічну самостійність, тобто автокефалію, і сприяти визнанню УПЦ Московським Патріархатом, усіма помісними Церквами. Цей документ, а також Звернення до українського народу, підписали від імені Собору всі архиєреї УПЦ. Я наголошую: всі митрополити, архиєпископи і єпископи.

 — Можливо, треба було діяти рішуче, як радив Вам архиєпископ Автокефальної Церкви Володимир?

 — Я шаную цього мудрого владику, який багато постраждав за православну віру, за любов до України, відсидівши 19 років у таборах. Зараз ми плідно співпрацюємо, але тоді я не міг припустити, що події почнуть розвиватися всупереч всякому здоровому глузду. Московський Патріархат став претендувати на духовну владу над українським народом. Деякі політики втручаються не тільки у внутрішні справи нашої Церкви, а й у справи незалежної України. Хіба «Харківський Собор», який я як предстоятель не скликав і не був на ньому присутній, не є яскравим прикладом такого втручання. Це грубе порушення статуту УПЦ і, що прикро, навіть деякі чиновники з Кабінету Міністрів клюнули на вудочку московських інтриганів. У пресі розгорнулася шалена атака проти мене і нашої Церкви. За всім цим я вбачаю лише одне: прагнення позбавити народ права на незалежну Церкву. Для цього спочатку треба знищити її предстоятеля, митрополита Філарета.

 — Шановний владико, але ж газети стверджують, що ви пішли неканонічним шляхом?

 — Це не газети стверджують, а так хочеться московським архиєреям. Вони називають мене і «розкольником», «порушником апостольських правил». Але я краще за газетярів знаю, в яких кабінетах писалися канони. Скажіть, будь ласка, за якими канонами була знищена 1686 року Київська митрополія? Чому Москва мовчить про те, що Російська Церква 141 рік сама була неканонічною, і її не визнавали Вселенські Патріархи. З 1448 по 1589 роки Константинопольські владики обминали Московську Патріархію третьою дорогою і не вступали з нею ні в які відносини. А тепер нам кажуть: ви неканонічні, вас не визнає світ. Так, не визнає, бо Москва стала на шляху нашої канонічності. Але вúзнає, бо у нас 35 мільйонів українських православних християн. Сподіваюсь, для цього потрібно буде не 141 рік. УПЦ Київського Патріархату з обраного шляху не зверне. Ми служитимемо своєму народові, а не Москві чи Риму.

По-перше, щодо слова «колишній». Ніхто не має права позбавити благодаті священства пожиттєво обраного архиєрея. По-друге, ця газета і не таке про мене пише. Неозброєним оком видно, кому вона служить і проти чого спрямована вся та добре організована атака. Але про це трохи пізніше.

Так, у наших двох православних українських Церков були розбіжності на шляху до автокефалії. Переконаний, що рано чи пізно ми все одно злилися б в одне ціле, бо у нас спільні витоки. На щастя, це злиття прискорило безпрецедентне втручання Московської Патріархії у внутрішні справи УПЦ. Вона перекреслила рішення Собору нашої Церкви про самостійність. Ви скажете, що більшість єпископів у Харкові підтримали московську лінію і обрали собі нового предстоятеля? Гадаю, цей факт говорить про моральне обличчя тих владик. Учора вони поставили підписи під одними документами, проголосували за автокефалію. До речі, зробили це без будь-якого тиску. Але потім поїхали до Москви, злякалися нападок з усіх боків і змінили свою позицію на 180 градусів. Я ні на кого не ображаюсь і всім прощаю. Бог прощав і нам велів, і віра закликає нас любити ближнього, з розумінням ставитися до його вад. Не хочу сказати, що в мене немає недоліків. Були і є, і я за них покаявся на Соборі, що об’єднав дві українські православні Церкви. Що ж стосується моєї особи, то всі мої біди почалися з того дня, відколи заговорив про автокефалію УПЦ. До цього мене вважали одним з кращих священнослужителів у РПЦ. Не випадково Священий Синод таємним голосуванням обрав мене місцеблюстителем, довірив очолювати найбільшу в світі православну Церкву. Як же так, невже архиєреї не знали про моє життя, про недоліки мого характеру? Знали і не бачили у моїх вчинках гріхів. Але варто було мені заговорити про те, що незалежна Україна хоче мати незалежну Церкву… Це ж не я так захотів. Так захотів народ. А я служу Богові і своєму народу.

Цього року відбулися два архиєрейські Собори в Москві — у квітні і червні. Перший висловив мені велику подяку за багаторічну працю, благословив на подальше служіння. А другий перетворився на справжнє судилище, де я переніс таке приниження, якого не знав у своєму довгому житті. І робили все це одні й ті самі архиєреї. Хто ж ви такі? Як можете судити свого брата і не хочете подивитися на себе, на свої вчинки?

 — Ваше блаженство, у Вас за плечима довгий шлях служіння Господу Богу. Які з прожитих років найбільше запам’яталися?

 — Я став на цю тернисту дорогу зовсім молодою людиною, коли мені виповнилося лише вісімнадцять. Ніхто тоді не міг передбачити, що Церква колись існуватиме вільно, що суспільство схаменеться і повернеться лицем до віри. Ті, хто йшов служити Господу Богу, знали, на що себе прирікають. Скажу без красивих слів: ми були готові і до сибірських заслань, і навіть до найгіршого. А нині дехто говорить: владики сякі-такі, поступалися принципами, йшли на компроміси і таке інше. Але ж інших владик немає. Є тільки ті, хто не побоявся взяти та себе цей тягар.

Шлях душпастиря не завжди був устелений квітами. Архиєреєм я став ще 1962 року. Пам’ятаю, служив три роки у Відні, де було дві православні громади. Працювати там було не важко. Але потім мене призначили екзархом у Київ. То були роки після хрущовської «відлиги», повсюди закривалися церкви. Місцева влада вже прийняла рішення про закриття Володимирського собору і перенесення кафедри на Солом’янку, подалі від центру. Навколо Флорівського монастиря створили такі умови, що там нібито ніхто не хотів жити, і по суті він уже припинив існування. Доводилося працювати вдень і вночі, щоб врятувати святині православ’я. І повірте, це було непросто. Ви, напевно, читали чудовий роман Олеся Гончара «Собор», де з документальною точністю зафіксований той жахливий період. Приходить, бувало, чоловік до райвиконкому виписати шифер чи дошки, а йому кажуть: підпишися, що ти проти Церкви, і буде тобі шифер. Жахливе беззаконня розгулювало тоді по Україні. Мені треба було зберегти єпархії, бо атеїстичні вожді намагалися їх об’єднувати й звужувати сферу їх впливу. Не вистачало владик, а тих кандидатів, яких пропонував екзархат, місцева влада забороняла хіротонізувати. А ще існувало таке правило: якщо в селі півроку не було священика, церкву автоматично закривали. Закривали й духовні семінарії та академії. І все ж я прийняв справи екзархату, коли в Київській єпархії налічувалося якихось дві сотні парафій, а згодом їх стало втричі більше.

В Україні тиск партапарату, атеїстичної машини був значно сильніший, ніж у Москві. Там лише окремі собори були закриті. У віруючих Києва держава забрала майже всі — й Софійський собор, і Києво-Печерську лавру. Ще раніше фанатики з червоними стягами знищили такі шедеври національної культури, як Михайлівський Золотоверхий собор, інші…

Не буду розвивати закладену у вашому запитанні думку. Ця істина широко відома. Скажу тільки, що і в недалекому минулому було дуже важко добитися, щоб віруючим повернули ту ж лавру. До речі, ми відремонтували її власним коштом. Московський Патріархат не виділив на цю справу жодної копійки. Хоча, коли відновлювалася Троїце-Сергієва лавра, Київський екзархат перерахував мільйони карбованців. Те саме можна сказати й про Свято-Данилів монастир. Тільки Київська єпархія передала на його відбудову близько мільйона. І готель при монастирі збудований мало не повністю на кошти українських віруючих.

 — Чи не тут криється причина того, що Москва не захотіла відпускати УПЦ? Причина в коштах. Побутує думка, що в Росії відреставровано десятки церков, особливо в Нечорнозем’ї. Фінансував ці роботи Київський митрополит.

 — Гроші ми перераховували великі. Десятки мільйонів рублів прибутку давав лише Софронівський свічковий завод. Звичайно, Україні з коштів Московського Патріархату майже нічого не перепадало, але головна причина того, що нам не дарували автокефалію, вважаю, все-таки політична. Москва звикла бачити Україну своєю колонією. І церковна проблема — лише одна з частин того гігантського гордієвого вузла, в якому зав’язані і економіка, і флот, і сільське господарство. Ми хотіли, щоб Українська і Російська Церкви жили поруч як дві рівноправні сестри. Московські архиєреї не змогли піднятися вище шовіністичних амбіцій. Але їм не вдасться зупинити наш поступ. Київський Патріархат з кожним днем набирає сили. Не тільки окремі церковні громади, а й цілі єпархії стають під священні хоругви Київських рівноапостольних князів Володимира і Ольги. І я певен, недалекий той час, коли нас визнають і Константинополь, і всі помісні Церкви.

 — Великої крові коштує вам, владико, ця свята справа.

 — Христос страждав і нам велів. Сподіваюсь, Бог допоможе мені пройти це випробування.

 — Скажіть, будь ласка, чи дуже ображають Вас газетні публікації на зразок «Торжество КУМунизма»?

 — Я вже відповів частково на це запитання — не маю права на образу і мушу прощати, як учить Святе Письмо. Тим паче згаданим газетам. Але хотілося б від журналістів більшої солідності. Хіба це рівень, коли «Независимость» з номера в номер пише, що Філарет сякий-такий, і не наводить жодного серйозного аргументу. Скажімо, обсмоктують такий «супер-факт»: екзархат придбав кавовий, десертний та столовий сервізи на сто персон. Невже під час різдвяних чи пасхальних прийомів митрополит повинен пригощати пастирів і архипастирів з алюмінієвих мисок? Чи, може, головний редактор газети під час зустрічей з іноземними гостями подає каву в гранчаках? Дорікають мені дорогим автомобілем, який, мовляв, купив на пожертвування мирян. Але я не пригадую, щоб оті завзяті газетярі, яким образ затаврованого владики не дає спати, цікавилися, з якого посуду їдять московські архиєреї, в яких ліжках вони сплять і на яких автомобілях їздять. Запевняю, все там набагато пишніше, і золота в скринях Московського Патріархату не менше. Проте нікому і на думку на спаде називати за це їх такими словами, якими називають мене, інших владик Київського Патріархату. Справа зовсім в іншому. З історії ми знаємо, що у Геббельса були свої прийоми пропаганди. Коли він хотів дискредитувати якусь партію чи державу, пропагандистський апарат розпускав усілякі компрометуючі чутки та анекдоти про їх лідерів. Підриваючи довір’я до керівника держави, було легко розправитися з обраною жертвою. Гадаю, причину газетного галасу на сторінках деяких засобів масової інформації треба шукати не в особі митрополита Філарета. Просто певні політичні сили не хочуть змиритися з тим, що в незалежній державі утверджується незалежна Церква.

 — «Киевские ведомости» і «Независимость» запевняють: ми не виступаємо проти Київського Патріархату. Ми боремося проти нечесних прийомів, проти аморальних вчинків предстоятеля. Мовляв, митрополит привласнив півтора чи три мільярди карбованців, грошей Київського екзархату, на які претендує УПЦ Московського Патріархату.

 — Кошти, звичайно, у нас є. Щоправда, не такі астрономічні суми, що гуляють по публікаціях. Але треба сказати, що це гроші віруючих, і люди пожертвували їх на Церкву. УПЦ Київського Патріархату є правонаступницею екзархату та Української Автокефальної Православної Церкви. Що ж стосується претензій духовенства, яке орієнтується на Москву, то скажу так: хай їх підтримує той, хто посадив митрополита Володимира (Сабодана) у Київ. Мабуть, не дуже підтримують миряни прибічників московської лінії, якщо в них немає коштів навіть на утримання духовної семінарії.

Мені неприємні всі ці розмови про гроші та посуд. Але читачі повинні знати всю правду. Рано чи пізно вся роздута проти мене кампанія лусне, як мильна бульбашка, і люди в усьому розберуться.

 — Ваше блаженство, не хотілося б, щоб наша розмова закінчувалася на цій невтішній ноті.

 — Пробачте, ви мене трохи розбурхали, — посміхається. — Я бажаю вам і вашій родині, всім читачам авторитетної газети, яку читає українська інтелігенція, благословення Господнього. А особливо — дітям. Вони виростуть у любові до Бога, рідної церкви, нашої незалежної України.

Розмову вів Олександр ЗАЄЦЬ ,
газета «Культура і життя», 31 жовтня 19992 року

МИТРОПОЛИТ ФИЛАРЕТ:
ДОМЫСЛЫ И ПРАВДА

Как некогда плотным кольцом верующих, почитателей, рвущихся под сень его руки, так сегодня слухами, сплетнями окружено имя этого человека.

Знающие и не знающие суть происходящего в церковной жизни раструбили на все лады собственные версии раскола. При этом не удосужились даже выслушать главное действующее лицо.

Не из-за какой-то особенной деликатности беремся мы выровнять этот перекос. Откровения одного очень часто становились правдой многих. Есть причина и поважнее.

В становлении украинской государственности Церковь была и остается одним из важнейших факторов. Это теперь общепризнанная реальность.

Митрополит Филарет был и остается в Церкви ярчайшей фигурой. Общепризнанной!

 — Владыка, этот разговор только тогда будет иметь смысл, если люди верующие и неверующие получат возможность из первых уст узнать, что же действительно происходит сейчас в Церкви, имеющей миссию спасения наших душ…

 — Согласен на откровенный, открытый разговор. Естественно, в рамках православия, носителем которого я являюсь многие годы.

Думаю, для осознания происходящего нелишним будет краткий исторический экскурс.

В 20-е годы проблема автокефальной, то есть независимой, Церкви вставала у нас не менее остро, чем теперь. Пришедший затем к власти Сталин видел в автокефалии определенный тормоз к созданию единого государства. Через соответствующие органы власти Церковь эта самоликвидировалась. Ее принудили к тому. А с наступлением перемен — перестройки, демократизации общества — она вновь заявила о себе.

 — Выходит, никуда и не исчезала!

 — Конечно, просто влилась в Русскую Православную Церковь. Но в душе-то верующие, духовенство остались украинцами и мечтали об образовании своей независимой Церкви, такой же самоуправляемой, как Русская, Константинопольская, Болгарская, Румынская и другие, со своим языком богослужения.

Пока власть этого не разрешала, молились там, где было дозволено. Так же и греко-католики. Они тоже вошли в состав Русской Православной Церкви. Когда представилась свобода выбора, Греко-Католическая Церковь в Западной Украине и Украинская Автокефальная Православная Церковь четко обозначили свои позиции. И, само собой, вошли в конфликт с Русской Церковью, потому что отторгали часть верующих, духовенства, претендовали на храмы. Я в то время был весьма близок к церковному руководству и прекрасно знал ситуацию.

— В каком сане вы пребывали?

 — Был митрополитом Киевским и Галицким, Экзархом Украины, постоянным членом Священного Синода, причем первым после Патриарха. А когда в 1990-м году умер Патриарх Пимен, тайным голосованием меня избрали местоблюстителем Московского патриаршего престола. Практически был во главе Русской Церкви.

Тогда и предлагалось папе Иоанну Павлу ІІ мирно разрешить проблему с греко-католиками. Поскольку Греко-Католическая Церковь официально зарегистрировалась, хотели мы или нет, обязаны были считаться с реальностью. А она состояла в том, что на одни и те же храмы в Западной Украине претендовали и православные, и греко-католики.

Созданная четырехсторонняя комиссия выработала план урегулирования ситуации. К сожалению, работа комиссии была сорвана, и до сего дня конфликтная ситуация в том регионе не разрешена.

 — Но, насколько известно, с вашим именем больше связан другой вопрос — возрождения Украинской Автокефальной Православной Церкви.

 — Будучи близким к руководству Русской Православной Церкви, я, естественно, отстаивал ее интересы. Но не мог не учитывать политических событий конца 80-х — начала 90-х годов. Итогом первого союзного референдума стала необходимость предоставления республикам более реальной самостоятельности.

Как Экзарх Украины я понимал, что и Церковь должна добиваться того же. Поэтому поставил перед Священным Синодом вопрос о расширении прав Украинской Православной Церкви, чтобы не была она экзархатом в прямом подчинении Московской Патриархии, а управлялась бы самостоятельно.

Вместе с епископатом мы добились, что Архиерейский Собор Русской Православной Церкви в октябре 91-го года предоставил Украинской Церкви независимость и самостоятельность в управлении. Я был избран предстоятелем этой Церкви. Но не исключалось все-таки возглавление нашей церкви Московским Патриархатом. То есть в какой-то степени автономная Украинская Церковь находилась под омофором Московского Патриархата.

 — В соответствии с общей ситуацией в стране?

 — Правильно, пока сохранялся Союз. Но Московскому Патриархату это уже не нравилось…

 — Кстати, а почему был избран Алексий, а не Вы, как местоблюститель престола? Не эта ли ваша позиция сыграла роковую роль?

 — Фактически все местоблюстители до меня становились Патриархами. Но на тот момент мое украинское происхождение действительно внушило кое-кому опасение: неизвестно, куда он поведет Церковь. И надо сказать, что не Поместный Собор избрал Патриархом Алексия ІІ. Все было предрешено заранее в государственных органах, как это было и с Пименом, и с Алексием І…

Есть некоторые детали, свидетельствующие о том, что митрополит Ленинградский Алексий знал: Патриархом будет он и никто другой.

 — Как же так? А тайное голосование, а отделенность Церкви от государства, наконец!

 — Теоретически — да, Церковь отделена, а практически отделить ее от народа невозможно. Государство — это же не кучка администраторов, управляющих народом. Это и есть народ. Церковь всегда играла ту или иную роль как общественная сила в государстве. А для власти, естественно, небезразлично, кто во главе Церкви, насколько этот человек послушен, управляем. Я со своими самостийными настроениями был неугоден.

На ход событий значительно повлиял и путч, послуживший детонатором распада Союза. Когда Верховный Совет Украины принял 24 августа решение о независимости, я понял, что и Церковь не удержать. Возможно, кто-то посчитает, что, не став Патриархом в Москве, я решил взять реванш в Киеве. Да не во мне дело.

Любое государство, и в прошлом, и в настоящем, обретая независимость, сразу ставило вопрос о независимости Церкви.

Государство, имеющее зависимую от другого государства Церковь, непрочно. Вот тут недавно в статье французского издания «Экспресс» прочел любопытное замечание о том, что если 20 млн православных Украины будут находиться в зависимости от Московской Патриархии, суверенитет республики останется фиктивным. И это — аксиома, потому что духовная зависимость препятствует и государственной независимости. Я это прекрасно понимал.

 — Поэтому и действовали столь решительно, уже без оглядки на свое московское руководство?

 — В ноябре 91-го года как предстоятель Украинской Православной Церкви я созвал Поместный Собор. На нем епископат единогласно принял решение о том, что Украинская Церковь должна быть автокефальной.

Патриарх Московский этого не ожидал. Накануне срочно затребовал меня к себе, даже отложил поездку в Лондон. Но я не приехал. И тогда, видимо, решили, что бороться с митрополитом Филаретом будет трудно, от него надо избавляться. Прежде всего — устранить с Киевской кафедры как предстоятеля.

В дополнение к компрометирующей меня публикации «Огонька» спешно стряпались новые. Я настаивал, чтобы Патриарх решил вопрос об автокефалии Украинской Церкви и проведении Архиерейского Собора. А Патриарх готовился с помощью Собора расправиться с непокорным митрополитом. Поэтому Собор 31 марта — 4 апреля 92-го года, по сути, вылился в судилище надо мной.

Это был не суд с расследованием фактов, предъявлением обвинения, признанием мною такового, а унизительное обсуждение разных опубликованных измышлений.

Одно заседание длилось без перерыва семь часов. В половине второго ночи, когда решили, что я уже окончательно сломлен, так как никто не встал на мою защиту, мне дали-таки слово. Я выступил, но утром следующего дня, в результате чего вместо осуждения меня оправдали. Собор решил благословить дальнейшее мое архиерейское служение, вынести благодарность за многолетние труды, правда, с одним условием, что я уйду с Киевской кафедры.

Не мое моральное состояние, не моя жизнь были им важны. Любыми способами старались заставить меня уйти с поста предстоятеля Церкви. И добились, что я согласился подать прошение об уходе.

Но по возвращении в Киев я встретил поддержку духовенства, верующих. Меня просили остаться.

 — Москве пришлось «довольствоваться» вместо Вашего устного отказа от деятельности письменным заявлением о продолжении таковой?

 — Это вызвало новую, еще более ожесточенную волну пасквилей. Вновь созванный Архиерейский Собор уже заочно, незаконно, вопреки церковным канонам осудил меня, лишил сана. В Киев был направлен их ставленник — митрополит Владимир (Сабодан). Я же написал апелляцию ко всем Патриархам о том, что не согласен с таким решением, считаю его неправомерным, поэтому продолжаю свое служение.

Незаконное вмешательство Московской Патриархии в дела независимой Украинской Православной Церкви стало причиной разделения украинской паствы на две части: ту, что подчиняется Московскому Патриархату, и ту, что выступала за автокефалию.

11 июня 1992 года в Киеве состоялся другой Собор — Всеукраинский Собор православной Церкви, на котором Церковь, возглавляемая мною, и автокефальная Церковь (возрожденная в 1990 году) объединились в Украинскую Православную Церковь Киевского Патриархата.

Я был избран заместителем Патриарха Киевского и всей Украины. В этом качестве и сане митрополита Киевского пребываю сейчас.

После смерти Патриарха Мстислава наш Священный Синод избрал патриаршим местоблюстителем митрополита Владимира (Романюка).

В ведении УПЦ Киевского Патриархата — 20 епархий по всей Украине, до 3 тысяч приходов, четыре духовные семинарии, 15 монастырей, мужских и женских. В этом году открываем Киевскую духовную академию.

 — Объединение и Ваше избрание произошли еще при жизни Патриарха Мстислава. Были публикации о том, что якобы Мстислав не признавал этого. Так ли это?

 — Домыслов может быть много, и самых разных. Факты же таковы, что Патриарх Мстислав признал объединение после своего приезда в Киев в начале июля 1992 года. Он подписывал указы о назначении епископов нашей Церкви, благословлял внесение изменений в Устав УАПЦ, участвовал в совместных богослужениях и не отказывался от избрания его Патриархом Украинской Православной Церкви Киевского Патриархата. И нет ни одного официального документа за его подписью, подтверждающего обратное.

 — Положение, в котором пребывает сейчас расколовшаяся Украинская церковь, явно ненормальное, тревожное. Есть ли выход из него?

 — Я считаю такое положение к тому же нежелательным, вредным для государства. И пока все общественные силы не преодолеют этот церковный кризис, государство будет все глубже и глубже погрязать в противоречиях и проблемах. Московская часть Церкви, хочет она того или нет, будет пытаться их решить по-своему, не в Киеве, не волею митрополита Владимира (Сабодана), а волею Патриарха Алексия и его Священного Синода.

Вот лишь один характерный пример. Встал вопрос освящения Андреевского флага на Черноморском флоте. Приглашали туда митрополита Владимира (Сабодана). И получилось, что Киевский митрополит должен освящать флаг другой державы. Ну, представьте себе нежелательную (не дай Бог) ситуацию — военные действия. Значит, Киевом был благословлен флот военных сил, которые (еще раз оговорюсь, не дай Бог) вознамерятся встать против Украины. Это нормально?

 — Так что же предлагается?

 — Мы обращались к митрополиту Владимиру (Сабодану) с предложением начать диалог об объединении Церквей на канонической основе. Но тут могут быть различные понимания. Они считают, что автокефалию должна дать Москва. У нас же другая точка зрения. Киевская митрополия в 1686 году была присоединена к Московскому Патриархату насильственно, царской волею, вопреки церковным законам. Об отношении к этому Вселенского Патриарха всем хорошо известно. Поэтому логично нам ждать решения не из Москвы, а из Константинополя, как в свое время получила оттуда автокефалию Польская Церковь.

В сложной этой проблеме нужно будет учесть все тонкости канонов, строго их выдержать, а не трактовать в чью-то пользу. Мы еще и еще раз предлагаем другой стороне изучить ситуацию, наше прошлое, настоящее и сделать совместный, выверенный шаг к будущему.

Беседу вела Людмила МЕНЖУЛИНА
газета «Правда Украины»
17 августа 1993 года

БЛАЖЕННІЙШИЙ СЛУГА
ЧИ ПРОКЛЯТИЙ ГРОМАДЯНИН?

У другу річницю Незалежності України заступник Патріарха Київського і всієї України митрополит Київський Філарет у своїй київській резиденції дав ексклюзивне інтерв’ю оглядачу «Ліберальної Газети» Георгію Бурсову.

 — Владико, в ці святкові дні скажіть, будь ласка, кілька слів про взаємозв’язок українського православ’я і здобутої державної незалежності.

 — Українське православ’я має тісний зв’язок із незалежністю України. Вважаємо, що Україна справді може бути незалежною лише в тому випадку, якщо буде духовне підґрунтя — наша Церква буде незалежна від центру, розташованого в іноземній державі. Не тільки в окремої людини духовність є основою життя, а й у нації в цілому. Духовність, моральні засади сприяють розвиткові і нації, і держави. То згодом зникали з лиця землі держави, а спочатку руйнувалися моральні засади. Виходячи з цих міркувань, гадаємо, що, коли утворилася і стає на ноги держава, мусить і Церква бути незалежною.

Поки що бачимо протилежну картину — йде боротьба, інспірована з іноземного центру, щоб і надалі залишати Українську Церкву в підпорядкуванні Московської Патріархії. Ми ж прагнемо незалежності не в абсолютному розумінні, маємо на увазі адміністративну незалежність. Таку, яку мають Румунська, Болгарська, Сербська, Грузинська, Грецька та інші православні Церкви. Разом вони складають єдину Православну Церкву, хоч адміністративно одна від іншої незалежні. Саме таку Церкву ми й хочемо мати в Україні. Таку саму, як, зокрема, і в Росії. Тим більше, що християнство прийшло до нас не з Москви, навпаки, з Києва поширювалося на ті землі, де згодом засновано було Москву. В Києві був центр християнської духовної культури. Обманом і грубим тиском його штучно було перенесено до східної столиці з імперською амбітністю і з імперськими нахилами, від яких, як бачимо, важко позбавитись і в наш час.

Святкування другої річниці Незалежності України повинно нагадати, що усі маємо дбати про свою незалежну Церкву.

 — Владико, чи позначилася незалежність на Вашій особистій долі?

 — Можна сказати, дуже позначилась. Через те, що я почав боротися за незалежну Українську Церкву, я багато постраждав, і до цього часу страждаю. Бо Московська Патріархія ніяк не хоче змиритися з тим, що Українська Церква має відійти від московського центру, якому була підпорядкована з політичних міркувань, а не з духовних. Усе ж, що про мене писали і пишуть, говорили і говорять (мабуть, і будуть говорити) — усе це пов’язане з моєю позицією щодо незалежності нашої Церкви. Якби я не боровся за неї, за помісну Українську Церкву, то, звичайно, нічого того не було б. Продовжували б мене дуже хвалити, нагороджувати усілякими відзнаками, духовними і світськими, дякувати за будь-якої нагоди, як це було. Саме з причини моєї активної позиції щодо утвердження помісної Української Церкви я і став жертвою московського свавілля, лицемірства. Вчора з великими почестями й красною подякою присвоїти вище звання — «блаженнійший», сьогодні ж — хутенько «розстригти у ченці». Отаке обличчя моїх, та й не тільки моїх, «суддів».

 — Владико, чого нам чекати від майбутнього?

 — Треба вірити, що Українська Церква буде єдиною в Україні помісною Церквою Київського Патріархату. Довгий чи короткий шлях до цієї мети — ми не відаємо. Один Бог знає, скільки нам відведено на цей шлях часу!

Єпископат Української Православної Церкви Московського Патріархату звернувся зараз до всіх православних християн України із закликом — об’єднатися. Та пропонують нам не об’єднання насправді, а пародію на об’єднання. Тому що у їхньому зверненні йдеться не про об’єднання різних гілок українського православ’я і створення на цій основі незалежної помісної Церкви, а про ПРИЄДНАННЯ через ПОКАЯННЯ назад до Московської Патріархії. Ну, про це вони можуть хіба що тільки мріяти. Ми утворювали автокефальну Церкву не для того, щоб відректися від неї. Як колись Генріх ІV стояв у Каносі на колінах перед Папою Римським, так і нас хочуть поставити на коліна перед Москвою. Щоб ми, ГРОМАДЯНИ України, каялись перед закордонним центром?! За що?! За те, що хочемо відроджувати свою духовність незалежно ні від кого, за відродження своїх українських традицій? У тому, що стався розкол в Україні, — не наша провина, скоріше Москви, яка втрутилася у внутрішнє життя Української Православної Церкви. Тільки вчора вони самі ж надали незалежність і самостійність в управлінні і раптом самі ж рішеннями своїх Соборів усі канони й порушили. Чи вважали, що Українській Церкві досить незалежності на папері?

Так хто ж повинен каятися, МИ чи ВОНИ?

 — То виходить, що єпископат УПЦ Московської патріархії — усього лише маріонетки?

 — Якби вони були дійсно незалежними і самостійними, як вони кажуть, то діяли б інакше. Розумні люди бачать, що ця залежність від Москви й стала головною причиною протистояння, розділення в Україні. Звільнись вони від московської залежності — і в Україні наступлять мир і злагода. Поки вони будуть залежати, а Москва використовувати церкву в Україні, щоб утримувати український народ у своєму підпорядкуванні, — у нас не буде ні миру, ні злагоди.

 — Кілька слів, владико, про плани відбудови Успенського собору.

 — Києво-Печерська лавра — це національна українська православна святиня. Там лежать преподобних наших предків нетлінні останки з усієї нашої рідної української землі, а тоді — Київської Руси. Не Московської, а Київської! Рано чи пізно лавра повинна підпорядкуватися Київському Патріархату. Під час богослужіння в Києво-Печерській лаврі повинно підноситися ім’я Київського Патріарха, а не Московського. Досить йому своєї Троїце-Сергієвої лаври, що під Москвою. Неприродно, щоб київська лавра належала патріархату іноземної держави.

Щодо відбудови Успенського собору, то ми мали в планах це робити. Та коли сталося розділення і лавра залишилася в підпорядкуванні Московському Патріархату — то плани наші призупинилися. Думаю, що в найближчі часи до відбудови Успенського собору повернутися не доведеться. Застосовувати силу ми не хочемо, сила — це не є зброя Церкви. Це зброя держави. А наша зброя — це Слово Боже, проповідь, переконання аргументами.

 — Наша газета центристського спрямування. Прагнемо до замирення усіх верств суспільства, зокрема релігійних конфесій. Покладаємося на культурних, розумних людей, які піднімаються над чварами, роблять опонентам поступки…

 — Ми теж стоїмо на таких самих позиціях. Тому ми ПЕРШИМИ виявили ініціативу, звернулися до єпископату та віруючих УПЦ Московського Патріархату із закликом об’єднатися, шукати і знайти компроміси заради об’єднання, відкинувши усі минулі чвари. Та замість того, щоб відповісти нам тим самим, кажуть: кайтеся, приєднуйтеся і йдіть до Москви. Звичайно, йти до Москви ми не будемо.

 — Як кажуть: лікарю, зцілися сам!

 — Шлю читачам вашої газети своє благословення: миру, щастя і любові у вашому домі!

Георгій БУРСОВ,
«Ліберальна газета»,
26 серпня — 1 вересня 1993 року

ЄДНАННЯ ЦЕРКОВ:
МІФ ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ?

Ексклюзивне інтерв’ю блаженнійшого
Філарета, місцеблюстителя престолу
Української Православної Церкви
Київського Патріархату

Понад 1000 літ сповідує український народ православну віру. Перші 700 років, до її поневолення, Українська Церква стояла на чітких національно-патріотичних засадах. Коли вона була осередком людського буття, творчість українського народу сягала вершин. Навіть у найтяжчі часи Церква, як православна, так і греко-католицька, була для нього джерелом національної самобутності, духовності і культури, охороняла від денаціоналізації. Коли ж Церква занепала, над народом нависла загроза виродження. Протягом майже 300-літнього підневільного життя в Україні майже повністю знищено всі ознаки національної самобутності Української Церкви, її традиційну близькість до народу.

На сьогоднішній день в Україні три православні Церкви. Це передусім Українська Православна Церква Київського Патріархату, що постала на об’єднавчому Соборі 25–26 червня 1992 року, Українська Автокефальна Православна Церква (в тій частині її, що не побажала приєднуватися), а також Українська Православна Церква Московського Патріархату — це залишок тієї Російської Церкви в Україні, яка 1686 року фактично ліквідувала автокефалію Української Церкви.

Вже кілька років у надрах українського суспільства кружляє ідея створення єдиної Української Православної Церкви з єдиним центром у Києві. А останнім часом вона буквально витає в повітрі. Можливо, до цього підштовхує інтуїтивне усвідомлення того, що духовна роз’єднаність народу, підсилена політичними факторами, неструктурованістю суспільства, підривною роботою номенклатурно-мафіозних структур є серйозним гальмом на шляху розбудови сильної держави з національним буттям.

Цілком очевидно, що об’єднавчий процес, який, безперечно, триває, отримав новий імпульс після трагічного похорону Святійшого Володимира. Після кончини Патріарха одні бачать у ролі об’єднавчого фактора (а отже — і на патріаршому престолі) митрополита Філарета, інші знову наполягають на тому, аби місцеблюститель відмовився виставляти свою кандидатуру, не бажаючи прощати Філаретові його минулого. При цьому можна лишень здогадуватися про численні «підводні течії» цієї справи.

Як би то не було, але саме Філарет волею долі сьогодні опинився в центрі православного життя в Україні. А центральними питаннями цього життя нині є питання об’єднання православних Церков з єдиним центром — Київським Патріархатом.

 — Чи спроможна сьогодні УПЦ Київського Патріархату на такий чин? В якому стані перебуває вона зараз?

 — За час, що минув після 1992 року, наша Церква значно зміцнилася і зросла. Передусім збільшилася кількість парафій. Якщо в 1992 році в Києві єпархія об’єднувала 50 парафій, то зараз має понад 200. Стільки ж і Волинська єпархія — проти 14 у тому ж таки році. Рівненська мала 20, зараз — 180. Не кажу вже про Дніпропетровськ, Одесу, Миколаїв, де хоч і невеликі єпархії, але вони є. Але не це головне. Головним є те, що на боці Київського Патріархату 75 відсотків православного населення України. Опитування проводилися двічі — на початку 1994 року і в цьому році.

Проводили ці дослідження спеціалісти відповідних інституцій з Мюнхена та Києва. У перших такий результат: 49,7 відсотка опитаних підтримують Київський Патріархат і 16 відсотків підтримують Московський Патріархат. А ось — відповідно — цифри київського опитування: 29,3 і 10 відсотків. Отже, за обома опитуваннями пропорції майже однакові. Якщо брати православне населення за одиницю, то виходить, що на боці Київського Патріархату більшість, а це відповідає підсумкам референдуму 1 грудня 1991 року. Поглянемо тепер на такий показник, як чисельність вищого духовенства. У 1992 році в Київському Патріархаті було 13–14 архиєреїв. Сьогодні їх 24. Незважаючи навіть на те, що одні померли, а інші перейшли до Москви. Маємо 5 духовних семінарій, академію. Це більше, ніж у Московського Патріархату.

 — Блаженнійший, отож чи не здається Вам, що політика і Церква в нашій державі надто зблизилися? Вочевидь Церква є надто заполітизованою. Зрозуміло, що на певних історичних етапах, у період смути, Церква й держава мають бути близько. Сьогодні — саме такі часи. Та не бачимо отого балансу, що так необхідний при цьому. Цілком можливо, що саме це й стало однією з причин трагедії «чорного вівторка» (даруйте, як ми й домовлялися, не будемо торкатися в розмові цієї важкої теми). Та ось ще запитання: чи не заважає все це місійності Церкви, чи не протирічить самому духові її?

 — Саме за таких умов, про які ви щойно оце сказали, поза політикою Церква не може бути. Тобто саме тоді, коли держава будується, поки не створена в Україні незалежна православна Церква, України незалежної не буде. Це, звичайно, не максима, тому не треба сприймати сказане дослівно, — гадаю, зрозуміло, про що йдеться. Ви скажете, що, мовляв, це не економіка… Так, правильно. Але економіка у нашому світі сьогодні незалежна, а завтра може стати залежною. Так само й сьогоднішня наша армія, і навіть ще більшою мірою. А ось коли Церква відокремлюється, то назад її вже ніхто не затягне. Тому й спротив, тому й не хочеться їм втрачати своєю влади над українськими віруючими, втрачати можливість дальшої духовної колонізації в Українській державі. Хотів би ще навести такий приклад: згадайте, яку вирішальну роль відігравала Церква — саме вона! — в час, коли на руїнах Оттоманської імперії утворювалися на Балканах нові держави. Наша молода держава може живитися тільки з духовних джерел єдиної Української Православної Церкви, національної за духом і буквою.

 — Після Всеукраїнського Православного Собору 1992 року, та й зараз також, часто можна почути твердження про начебто неканонічність того об’єднання. Те саме нерідко говорять сьогодні і про майбутнє об’єднання в одну Українську Церкву, що Ви можете сказати на це?

 — А що таке неканонічність? Це, вибачте, для нерозумних. Коли таїнство відправляється, то більше нічого не треба: Церква існує де-факто — літургія, хрещення і т. ін. Визнання автокефалії УПЦ Київського Патріархату є другорядним. Для нас завдання — побудувати помісну Церкву. Зруйнувати Московський Патріархат в Україні всіма силами. Там добре усвідомлюють неминуще значення становлення незалежної від Москви Церкви в Україні.

 — Певно, є ще й чисто меркантильний аспект…

 — Це питання особливе, воно заслуговує на окрему розмову. Тому приведу лише кілька фактів. Приміром, Данилів монастир у Москві реставрували значною мірою за кошти з України. Готель побудували там — теж. На кошти українських єпархій у 40-х роках відбудована Сергієва лавра. Кожна єпархія відраховувала на утримання Московського Патріархату частину своїх прибутків. Але головний прибуток — від церковних свічок, начиння, духовної літератури. Їх везуть сюди, а гроші — туди. Коли я став предстоятелем, то припинив переказування коштів. Патріарх Московський був цим дуже невдоволений.

 — Що Ви можете сказати про ставлення інших православних Церков до об’єднання?

 — Гадаю, вони розуміють, що майбутнє — за Київським Патріархатом, що потрібна одна сильна Церква. Але, на жаль, переговори з УАПЦ посуваються повільно. Ярема ставить умови, які, розуміє він це чи ні, об’єктивно вигідні Москві. Наприклад, ось таке: нехай усі три Патріархи знімуть із себе повноваження. А що ж тоді станеться з нашою Церквою? Але це не думка Яреми, це російські спецслужби підсовують. Москва хоче будь-якими способами мене усунути.

Хочу підкреслити ще раз: майбутнє суверенної Української держави безпосередньо пов’язане з існуванням єдиної національної помісної Церкви.

 — Дякую за розмову.

Інтерв’ю провів Р. КРАКАЛІЯ,
газета «Чорноморські Новини»
4 жовтня 1993 року

Митрополит ФІЛАРЕТ:
«ВІЛЬНИЙ НАРОД ПОТРЕБУЄ
НЕЗАЛЕЖНОЇ ЦЕРКВИ»

Сьогодні розпочинає роботу Всеукраїнський православний Собор. Ситуація у церковному житті України складна: суспільство, мов та іржа, роз’їдають міжконфесійні (а часом і в межах однієї конфесії) чвари, що загрожують самому існуванню нації. Про причини такого стану, про те, що криється часом за розкольницькими діями певних осіб чи груп, у розмові з нашим кореспондентом розмірковує заступник Патріарха Київського і всієї України митрополит Філарет.

 — Владико, ви пройшли складний шлях до усвідомлення необхідності самостійної Української Церкви. Однак московські церковні діячі вважають, і про це говорять на кожному кроці, що утворення УПЦ Київського Патріархату — неканонічне, що православ’я позанаціональне.

Я гадаю, що такі твердження Московським Патріархатом висуваються для того, аби утримати Українську Православну Церкву у своєму підпорядкуванні, а через Церкву й надалі справляти вплив на українську паству, власне, на весь народ України, який посмів вийти з орбіти інтересів імперії.

А стосовно того, що таке канонічність, що УПЦ Київського Патріархату неканонічна… Давайте розберемося: що таке канонічність? Якщо єпископ має безперервну апостольську спадкоємність од святих апостолів, то він — канонічний. Канонічна і Церква, яку він очолює. Тобто Українська Православна Церква має таку апостольську спадкоємність і може довести ланцюг від сьогоднішніх єпископів до святих апостолів. А тому вона також канонічна.

Ось у Москві кажуть, що УПЦ нібито неблагодатна Церква. І цим залякують людей, радять їм не ходити до храмів Української Православної Церкви. Віруючі мають знати: якщо єпископ канонічний, має апостольську спадкоємність, то він відправляє божественну літургію, тобто євхаристію. А євхаристія означає присутність Христа в Церкві. Якщо ж Христос присутній у Церкві, то вона — благодатна, бо там, де Христос, там — Благодать, там — Святий Дух.

Історія свідчить, що майже всі автокефальні Церкви, які досягли самостійності в ХІХ та ХХ століттях, проголосили себе автокефальними самі. Приміром, самостійно проголосили автокефалію Грецька, Румунська, Болгарська, Сербська, Албанська Церкви. Навіть Російська, яка нині закидає нам, що ми неканонічні, 1448 року самостійно, без згоди Константинопольського Патріарха, поставила свого митрополита, а це означає, що проголосила себе незалежною, самостійною Церквою.

 — Виходить, Московська Церква виникла на 460 років пізніше за Київську? Адже християнство прийшло в Київ 988 року, а в Суздаль, Володимир та Москву — значно пізніше. Київська митрополія в церковному управлінні завжди мала певну самостійність від Константинополя. В 1686 році цей процес був насильницьки перерваний Московською Патріархією…

 — Усе це так. І тут постає питання: якщо в Москві дбають про істину, то чому забувають, яким чином підпорядкували Київську митрополію? В цьому випадку сталося цілковите порушення церковних канонів. Адже відривати частину тієї чи тієї Церкви від своєї сестри і прилучати її до себе канонами забороняється. Московська Патріархія це зробила, остаточно приєднавши Київ 1688 року, хоча процес прилучення Київської митрополії розпочався значно раніше. Окрім того, з порушенням канонів були приєднані Грузинська Церква на початку ХІХ століття, частина Польської в 1939 році, бо єпархії Західної України входили до її складу. (До речі, Польська Церква отримала автокефалію від Константинополя в 1924 році.) Так само було вчинено з єпархіями в Прибалтиці й Молдові. В усіх цих випадках Московська Патріархія діяла з позиції сили: за нею стояла міцна держава.

 — Мені здається, доречно було б торкнутися теми відносин Церкви і держави. Тим паче, що від часів розколу на старо- і новообрядців історія Московської Церкви — це історія втручання держави в життя Патріархії.

 — До Патріарха Никона Церква підтримувала державу, у них були взаємні інтереси. Але держава тоді не втручалася в життя Церкви. І той великий розкол, який стався за царя Олексія Михайловича та Патріарха Никона, мав тяжкі наслідки, бо опісля держава взяла владу над Церквою, обернула її на інструмент своєї політики. Церква тоді стала одним з департаментів держави, єпископів фактично призначали не стільки Святійший Синод, скільки обер-прокурор чи імператор. Тобто відбувалося безцеремонне втручання в життя Церкви, її використовували для різних політичних цілей. Саме так за розпорядженням Петра І було піддано анафемі гетьмана Івана Мазепу. За прямого втручання імператриці Катерини ІІ позбавлено сану митрополита Арсенія Мацієвича, Тобольського митрополита Павла Конюшкевича. І таких прикладів можна наводити чимало.

І хоча радянський режим був побудований на атеїстичному підґрунті, з часом Сталін зрозумів: без Церкви йому не вдасться провадити свою політику. Тож у роки Другої світової війни він змушений був змінити ставлення до Церкви, аби зробити її інструментом своєї політики, особливо у миротворчій діяльності.

І нині, коли розпався Радянський Союз й утворилися нові держави, московські політичні кола знову намагаються використовувати Церкву у своїх політичних намірах.

 — Владико, події на архиєрейському Соборі, коли Вас будь-що хотіли перевести на іншу кафедру, аби зменшити Ваш вплив на становлення УПЦ Київського Патріархату, а згодом позбавили сану, — то також наслідок втручання держави у життя Патріархії?

 — До мене не було жодних претензій доти, доки я не став на шлях відокремлення Української Православної Церкви від Російської. І Собор, який відбувся наприкінці березня — на початку квітня 1992 року, цілком схвалив мою діяльність, навіть висловив подяку за моє багаторічне служіння Церкві.

Після проголошення Акта незалежності я дійшов висновку про необхідність створення самостійної Церкви, інакше суверенітет молодої держави навряд чи можна було б вважати повноцінним. Коли в Москві зрозуміли мій вибір, одразу ж запропонували мені залишити Київську митрополію, тобто залишитися єпископом Української Церкви, але не очолювати її, аби Церква не пішла шляхом незалежності. Навіть згодні були дати мені кафедру. А коли я не пристав на цю пропозицію, оголосили, що позбавлять мене сану. І зробили це Патріарх та єпископат саме під тиском політичних сили Росії. Я сам був на прийомі, який робив Патріарх після Собору, і на власні вуха чув, як високий посадовець з російського уряду дякував Патріархові за те, що йому вдалося втримати Українську Церкву у своєму лоні… А потім Московський Патріархат настановив на чолі УПЦ свого ставленика — та не когось з українських митрополитів, як про це записано у Статуті нашої Церкви, а митрополита Ростовського Володимира, бо знали, що той слухняно виконуватиме їхні вказівки. Цікаво, що Володимир пізніше, коли йшлося про об’єднання двох Церков у єдину, в бесіді з одним нашим священиком зізнався, що справа тут не в митрополиті Філареті, а значно глибше… І це ще раз засвідчило, що тут замішані політичні сили, тобто йдеться про утримання України в лоні Росії.

 — Якщо повернутися до подій на Архиєрейському Соборі, то мене здивувала позиція деяких українських єпископів: чому вони спершу одностайно голосують за автокефалію УПЦ, згодом так само дружно зрікаються цієї ідеї?

 — Гадаю, тут ідеться про звичайний тиск чи шантаж. Тільки цим можна пояснити, що у листопаді вони голосували за автокефалію УПЦ, а на Архиєрейському Соборі у березні зреклися її. Причому відреклися в Москві, а не в Києві… Я говорив Патріархові, що це питання слід розв’язувати саме в Києві, аби потім не звинувачували в тиску з боку Москви. Патріарх з моєю думкою ніби й погодився, але, як бачите, згодом передумав…

А Собор у Харкові взагалі проходив під тиском — це дуже відчувалося — певних політичних і церковних сил, які змусили єпископат піти шляхом зрадництва. Так, це справді зрада, бо, відмовляючись від незалежної Церкви, єпископи знехтували думку народу, який на референдумі більшістю голосів обрав шлях незалежності.

Певні політичні кола використали невдоволення частини священнослужителів, єпископів, аби розколоти Київський Патріархат. Це не піде на користь незалежній Українській державі. Проте це не завадить нам провести свій Собор, на якому буде обрано Патріарха Київського і всієї України. Сподіваємося, що ця подія уможливить започаткувати об’єднання усіх православних конфесій в Україні в єдину Українську Православну Церкву.

Розмову вів Володимир КОРОЛЮК
газета «Літературна Україна»
21 жовтня 1993 року

В ЕДИНСТВЕ — СИЛА

Заместитель Патриарха
Украинской Православной Церкви
Киевского Патриархата
митрополит Филарет —
специально для «Киевских новостей»

С большим профессионализмом Украинское телевидение показало службу, посвященную светлому рождеству Христову. Во Владимирском кафедральном соборе службу правил заместитель Патриарха Украинской Православной Церкви Киевского Патриархата митрополит Филарет. В Трапезной церкви Киево-Печерской лавры — митрополит Киевский и всея Украины Владимир. И в том, и в другом храме свои сердца и взоры к Богу обращали единоверцы — православные. Одна вера, один Бог, но молятся они сегодня в разных храмах. Сразу же после окончания рождественской службы корреспондент «КН» Георгий Черноморский встретился с митрополитом Филаретом и попросил его рассказать о проблемах украинского православия.

 — Характеризуя политическую обстановку в стране, Президент Украины не так давно утверждал, что идет процесс становления национальных Церквей. Не кажется ли вам, Ваше блаженство, что это не очень-то согласуется с догматами православия. Вспомните послание святого апостола Павла колосянам: «…где нет ни эллина, ни иудея, ни обрезания, ни необрезания, варвара, скифа, раба, свободного, но все и во всем Христос» (Кол. 3, 11).

 — Думается, вы слишком прямолинейно трактуете Президента. Говоря о национальной Церкви, Леонид Макарович, очевидно, вовсе не имеет ввиду, что все священнослужители или все верующие будут только представителями украинской национальности. Нет, в этом плане для Церкви действительно «…нет ни эллина, ни иудея». Речь о другом. Наша Церковь, как бы она ни называлась, не может и не должна управляться ни из Москвы, ни из Америки или, скажем, Варшавы. Да, Церковь отделена от государства, но ведь судьба самого государства зависит от состояния умов верующих. От того, как они трудятся на благо государства. Нельзя допустить, чтобы центр, во многом направляющий духовную жизнь нашего народа, находился вне пределов Украины.

 — А как же католики? Ведь и сегодня Папа Римский Иоанн Павел ІІ является понтификом — первосвященником всех католиков, независимо от того, в каком бы государстве они ни проживали.

 — Вы забываете, что Папа Римский не только глава католической Церкви, но и глава государства Ватикан. Оно хоть и в Риме, хоть и занимает небольшую территорию, но все же — это государство, на политику которого итальянское правительство может повлиять ничуть не больше, чем французское или германское. Что касается Московского Патриархата, то я вовсе не исключаю, что его решения и поступки могут зависеть от политики российских властей. И эту точку зрения полностью разделяют епископат и клир Украинской Православной Церкви Киевского Патриархата. Уверен, что и православная паства в своем подавляющем большинстве думает так же.

 — Как один из самых весомых аргументов противники Киевского Патриархата выдвигают тот факт, что православный мир, мягко говоря, не торопится признать Церковь, в которой Вы занимаете столь высокий пост.

 — Отсутствие официального признания еще ни о чем не говорит. Всему свое время. Ведь процесс признания довольно длителен. Семьдесят лет прошло, прежде чем была признана, например, независимость Болгарской Православной Церкви. 141 год добивалось признания русское православие. Так что, как видите, не в сроках дело. Куда важнее другой аспект. Румынская или та же Болгарская Церкви возникли не вдруг, а после распада Оттоманской империи. История повторяется. Распался Советский Союз — и самостоятельной стала Украинская Православная Церковь. Думаю, и в Беларуси произойдет подобное.

 — Одна паства, одна вера — православная, а Церкви — две. Раскол не укрепляет веры. Нормальное состояние Церкви — единство. Известно, что Синод Украинской Православной Церкви, которую возглавляет митрополит Владимир, готов при определенных условиях начать переговоры об объединении. А какова ваша позиция?

 — Я — за единство. Это однозначно. Но прежде, чем сесть за стол переговоров, нужно подготовить соответствующую почву. Перво-наперво следует прекратить нападки друг на друга. И в этом плане интервью митрополита Владимира, опубликованное в предыдущем номере «Киевских новостей», достаточно толерантно и обнадеживающе.

Диалог можно вести на разных уровнях, и чем раньше мы его начнем, тем лучше. Никаких предварительных условий не выдвигаем. Но нужно четко определиться, какую Церковь хотим иметь. Независимую и полностью самостоятельную или Церковь, политика которой будет направляться из-за рубежа. Если наши оппоненты за независимую Церковь, то мы готовы к взаимному покаянию, готовы совершить поцелуй братолюбия.

 — Однако на недавнем заседании Синода ставилось непременное условие…

 — Знаю. Речь шла о том, чтобы митрополит Филарет в переговорах о возможном объединении не участвовал. Я всего лишь человек, и, естественно, когда сторонники Владимира ставят такие условия, легко догадаться, насколько мне трудно. Но разве это главное? Ведь речь идет о куда более важном, чем моя скромная персона. Решается судьба Церкви, а тут пытаются все замкнуть на Филарета. Возможно, среди моих оппонентов есть люди, не удовлетворенные ходом событий. Только позволю себе, перефразировав известное изречение Константина Сергеевича Станиславского, сказать, что нужно не себя любить в Церкви, а Церковь — в себе. Что касается лично меня, других иерархов украинского православия, то Поместный Собор, на котором должно произойти объединение, несомненно еще выскажется по этому поводу. Сегодня трудно сказать, каким будет то решение, но каждый из нас — епископ, представитель клира, добропорядочный прихожанин — должен думать об одном. О преодолении раскола и возрождении своей Родины — Украины.

 — Сегодня многие недоумевают по поводу заявления Патриарха Мстислава о том, что он не признает объединения Украинской Православной Церкви с Украинской Автокефальной Православной Церковью. Согласитесь, ситуацию ординарной никак не назовешь.

 — Такое заявление действительно было. Но в тот же день, 20 октября, Патриарх Мстислав подписал и другой документ, в котором он признает УПЦ Киевского Патриархата. Что можно сказать по этому поводу? В таком преклонном возрасте, а Патриарху 94 года, ориентироваться нелегко. Вдобавок, как мне кажется, иные его советники злоупотребляют высоким доверием. Сказывается и оторванность предстоятеля от Украины. Ведь постоянно он проживает в Соединенных Штатах Америки.

— А как обстоит дело с гражданством?

 — К сожалению, Патриарх до сих пор не является гражданином Украины. Не совсем понятно и распоряжение его Святейшества о том, что в случае смерти, если она произойдет в Украине, тело должны захоронить в американской земле.

 — Но, может быть, Патриарх Мстислав не переезжает на Родину по той простой причине, что ему просто некуда переехать.

 — Если речь идет о размещении, то правительство Украины в свое время выразило готовность выделить Патриарху Украинской Православной Церкви апартаменты на улице Репина. Это в центре Киева. Патриарх отказался. Проигнорировал он и наше намерение ходатайствовать перед правительством, парламентом и Президентом о размещении патриарших покоев на территории Святой Софии.

Однако вернемся к заявлению Патриарха. Оно зародило в душах верующих сомнения и, как я уже говорил, было принято решение провести Архиерейский Собор. Он состоялся в Киеве 15 декабря прошлого года.

 — Присутствовал ли на нем Патриарх Мстислав, ведь в это время он находился в Киеве?

 — Мы дважды направляли к нему делегации с просьбой почтить своим присутствием Собор. Причем второй раз к нему была направлена делегация епископов. К сожалению, Патриарх не внял нашим просьбам.

 — Какие решения принял Собор?

 — В Послании, принятом на нем, говорится:

«…Враги Украинского православия, как последнюю свою возможность, решили использовать особу Святейшего Патриарха Киевского и всея Украины Мстислава. Воспользовавшись возрастом Святейшего Патриарха, его отрывом от событий в Украине, они обнародовали от его имени несколько противоречивых по содержанию документов, которые внесли замешательство в умы части верующих людей, вызвали усиленное наступление на нашу Церковь на Востоке и Западе Украины.

В связи с этим Архиерейский Собор Украинской Православной Церкви Киевского Патриархата провозглашает: Церковь наша, руководствуясь святыми канонами, вековыми традициями Украинского Православия, действующим уставом Церкви, собороуправляемая. Поэтому юридическую и каноническую силу для нашей Церкви имеют лишь те заявления и решения, которые одобрены Священным Синодом, Архиерейским и Поместным Соборами Церкви, подписаны в Патриаршей канцелярии в г. Киеве. Собор призывает всех православных христиан Украины объединиться вокруг Украинской Православной Церкви Киевского Патриархата. А Президента, Верховный Совет и правительство Украины просит уделить достаточное внимание возрождению Украинского Православия, возвратить нашей Церкви ее святыни и прежде всего Святую Софию и Киево-Печерскую лавру, защитить верующих нашей Церкви от посягательств религиозных деноминаций, центры которых находятся за пределами Украины».

 — На пути становления самостоятельной Украинской Православной Церкви немало трудностей. Прежде всего с распределением, а вернее, перераспределением храмов. Как решить эту проблему?

 — Мы обеспокоены намерением отдельных органов государственной власти в Киеве и представителей Президента на местах затормозить развитие независимой Украинской Церкви. Зачастую их акции направлены на лишение наших верующих их конституционного права владеть храмами и церковным имуществом. Особенно взрывоопасная ситуация сложилась в связи с противозаконными распоряжениями представителей Президента во Львовской, Тернопольской и Ивано-Франковской областях, где ряд православных храмов, принадлежащее им имущество передается католикам. Все это вынудило членов Архиерейского Собора обратиться к Президенту со специальным посланием. Конечно, мы понимаем, что было куда лучше, если бы никто не захватывал и не перераспределял культовые сооружения, а каждая конфессия строила себе храмы. Увы, многие предпочитают идти по более легкому, хотя и неправедному пути.

 — Ваше блаженство, в заключение вопрос, который, возможно, и не вписывается в тему нашей беседы, но, несомненно, представляет интерес для наших читателей. Мне довелось быть свидетелем начала Вашей дискуссии с Чрезвычайным и Полномочным Послом Великобритании в Украине по поводу правомочности женщин исполнять в Английской Церкви обязанности священнослужителей. Не могли бы Вы вкратце резюмировать позицию украинского православия по этому вопросу?

 — Сразу скажу, что попытки обвинить православную Церковь в консерватизме и ретроградстве беспочвенны. Хотя, оговорюсь, что те, кто воспринимают консерватизм как бранное слово, ошибаются. Разве освященные веками традиции не способствуют совершенствованию общества, не помогают ему преодолевать многотрудные пути. Что касается конкретного вопроса, то православная Церковь — и это однозначно — относится с большим уважением к женщине и признает ее равноправие. Действительно, по своим моральным качествам женщина не уступает мужчине. Но есть определенные каноны богословия, есть другие причины, не дающие женщине возможности исполнять обязанности священнослужителя. Ну посудите сами, разве не женщина призвана давать жизнь ребенку, разве не она его воспитывает? Может ли она, готовясь стать матерью, выполнять свои обязанности перед паствой?

 — Но ведь женщины-монахини не менее ревностно, чем мужчины-монахи обращают свои взоры к Всевышнему?

 — Эти доводы выдвигал и посол Великобритании. Но такой пример ни в чем не убеждает. Одно дело молиться за своих ближних, за себя, другое — руководить приходом, т.е. ежедневно, ежечасно направлять паству на путь истины и благочестия. Согласитесь, Церковь не может взять отпуск… В заключение, как подписчик «Киевских новостей», я хочу пожелать вашим читателям и журналистам крепкого здоровья и благоденствия.

Да пребудет благодать Господа нашего Иисуса Христа со всеми вами.

Георгий ЧЕРНОМОРСКИЙ,
Газета «Киевские новости»
1993 год

ПОПЕРЕДУ ВЕЛИКА
ГОСПОДНЯ НИВА…

Митрополит Київський Філарет:

 — Для того, щоб переконати тих, хто не належить до Київського Патріархату, не треба боротися палками і кулаками. Для цього є слово Боже, правдиве слово Боже. Є традиція наша православна, і ми повинні переконувати людей. А переконати можна тільки тоді, коли ти сам переконаний у своїй правоті, бо ніхто не може так впливати на іншу душу, на іншу людину, як людина, переконана у своїй правоті. І не треба думати, що коли нас мало, то правда й істина не на нашому боці, а там, де більшість, ніби там і є правда. Давайте згадаємо час, коли апостоли проповідували, і ви уявіть собі той світ, в якому почали свою діяльність апостоли. Хіба вони не були тією меншістю в суспільстві, якою зараз є ми? Але ж там була правда, там був Бог, і поступово перемогли і зруйнували таку могутню імперію як Римська. Що, вони воювали? Ні. Вони несли слово Боже, але не просто несли, вони були свідками, свідками Воскресіння Христового, свідками спасіння людини, свідками вищої моралі, і ця вища мораль і духовність зруйнували рабство, і розсипалася могутня імперія. Так і зараз, тільки через нашу переконаність у своїй правоті ми досягнемо тієї мети, яку ми ставимо перед собою. А ми ставимо перед собою мету таку — побудувати в Україні єдину помісну православну Церкву…

Протоієрей Іоан Швець,
Свяеник Сергій Станкевич,
газета «Духовна академія»,
червень, липень, серпень 1994 року

Митрополит ФІЛАРЕТ:
«Інтереси Рима й Москви
щодо незалежності Української
Православної Церкви збігаються»

Особу митрополита Київського Філарета — колишнього Екзарха Російської Православної Церкви в Україні, а нині заступника Патріарха Київського і всієї Руси-України (Українська Православна Церква Київського Патріархату) дехто вважає одіозною. Його резиденція, як і колись, розташована на вулиці Пушкінській, 36, але ставлення до нього з боку мирян і, особливо, з боку церковних діячів — зазнало суттєвих змін. Власне, як зазнала змін і позиція самого митрополита.

Протистояння митрополита Філарета на межі 80–90 років ідеї створення національної помісної православної Церкви забезпечило йому прихильність та підтримку з боку московських ієрархів та непримиренну ворожість патріотичних сил. Об’єднання у червні 1992 року частини патріотичної Української Автокефальної Православної Церкви з частиною Церкви, яку очолював митрополит Філарет, в УПЦ Київського Патріархату налаштувало проти нього Москву, дало в прихильники велику частину проукраїнських сил і меншу частину цих же сил залишило в опозиції до особи митрополита через недовіру до щирості зміни його переконань.

Ми вже знаємо точку зору Патріарха Київського та всієї Руси-України Володимира (Романюка) на особу свого заступника («ВК», 19.05.94 р.), а також Патріарха Київського та всієї України (УАПЦ) Димитрія (Яреми) — («ВК», 02.08.94 р.). В останньому з названих інтерв’ю, зокрема, містяться закиди у бік митрополита Філарета. Це спонукало нас до розмови з людиною, яку можна вважати старожилом у найвищих церковних колах.

 — Владико, Ви особа надзвичайно відома в Києві та в Україні, і навколо вас ходить багато розмов. Пам’ятаючи Ваші, скажімо так, неприхильні до національного руху настрої наприкінці 80-х — початку 90-х років, дехто вважає вашу нинішню прихильність до національної ідеї кон’юнктурною. У зв’язку з цим нинішні Ваші противники схильні прогнозувати, що коли ситуація поверне на старе, зміниться і Ваша позиція.

 — Моя позиція змінилася після того, як була проголошена Українська держава. Я завжди служив Церкві і дбав про її інтереси. На моє переконання, в нових умовах вона може існувати і давати користь своєму народові, коли буде незалежною, помісною. З іншого боку, створення помісної Церкви якнайбільше сприяло б зміцненню Української держави.

Залежна Церква в незалежній державі не має майбутнього. Історія свідчить, що жодна держава не терпить на своїй території залежної від іншої держави Церкви. Прикладом можуть бути Греція, Болгарія, Румунія, Сербія… Україна — не виняток: вона йде тим самим шляхом, що й інші країни після розпаду імперій. І як не намагаються утримати їх у своїй юрисдикції колишні «центри», вони не можуть цього зробити.

Повертаючись до вашого запитання, слід сказати, що зміна церковного курсу відбулася тому, що змінилися і умови, і ситуація. А зміна умов — це зміна церковних реалій.

 — В інтерв’ю Патріарха Димитрія (УАПЦ) нашій газеті прозвучала інформація, ніби радіо Ватикану передало, що Ви вже світська особа.

 — Це прагнення видати бажане за дійсне. Оскільки я активно обстоюю автокефалію Української Церкви, сили, які виступають проти цього, прагнуть усунути мене як церковного діяча. В автокефалії Української Православної Церкви не зацікавлені як Ватикан, так і Москва.

Ватикан розраховує на зміцнення своїх позицій в Україні, а залежність Греко-Католицької Церкви від римського престолу велика. В умовах же існування в Україні національної Церкви, тобто Київського Патріархату, роль УГКЦ зменшується.

Російська Православна Церква зацікавлена утримувати Україну в духовному підпорядкуванні, а оскільки там відома моя принципова позиція з цього приводу, то Москва не зацікавлена, щоб я був у керівництві Київського Патріархату.

Тож інтереси Рима й Москви щодо Києва збігаються, і тому ведеться широка й різнобічна пропаганда.

Ще одна подробиця. Представник митрополита Володимира (Сабодана) заявив, що УАПЦ є для Української Православної Церкви під юрисдикцією Московського Патріархату дружньою конфесією (тоді як УПЦ Київського Патріархату є розкольницькою). Чому ж віруючі УАПЦ — не розкольники і немає претензій до їхньої канонічності? На мою думку, відповідь очевидна: бо УАПЦ протистоїть Київському Патріархатові, а отже, діє в інтересах Московської Церкви.

 — У пресі звучало, що з Вами з Російської Церкви пішла велика сума грошей.

 — Власне, та сума, яка була в моєму розпорядженні на момент об’єднання (тобто червень 1992 року), становила 12 мільйонів карбованців. 4 мільйони з них одразу були витрачені на ремонт приміщення для духовної семінарії. То були кошти, які я зібрав за весь час свого управління Українським Екзархатом — за рахунок лише Київської єпархії. Бо кожна єпархія має свої кошти, і я не міг претендувати, скажімо, на фінанси Харківської чи Чернігівської єпархій. Якщо інші єпархії не мали таких коштів, то це означає лише, що вони витратили їх, а я зберіг для Церкви.

 — У згаданому інтерв’ю патріарх Димитрій говорить про те, що Ви пересвячували єпископів, а, згідно з церковними канонами, пересвячена особа не може бути священнослужителем.

 — Патріарх Димитрій не має духовної освіти і тому, очевидно, не дуже обізнаний в канонах. Свячення в єпископи провадиться один раз, і воно має здійснюватися згідно з церковними канонами. А вони вимагають: два єпископи «ставлять» одного. У Церкві, яка відродилася 1990 року, свячення не були дійсними: про це заявив митрополит Іоан Боднарчук, котрий їх і проводив, у листі до Алексія ІІ, оскільки ці свячення він проводив один. Так що питання про пересвячення відпадає.

А ось на Димитрії (Яремі), якщо він говорить про себе як про єпископа, це незаконне свячення залишається.

 — В журналі «Огонек» проти Вас було висунуто звинувачення в співробітництві з КДБ. Чи могли б і Ви висунути аналогічне звинувачення тодішнім своїм опонентам-єпископам?

 — Я цього ніколи не робив. Не треба на Церкву лити бруду: вона існувала в той час у дуже складних умовах, і державні служби тоді не могли залишити її без свого контролю. Тодішня система через ці служби контролювала всю діяльність у державі — медицину, науку, культуру, і Церква не була винятком. До того ж вона проповідувала те, що не відповідало державній — атеїстичній — ідеології, і через те вважалася «п’ятою колоною». Щоб існувати, треба було довести, що Церква — разом з народом, і її інтереси — це інтереси народу. Церква це довела (наприклад, своєю миротворчою діяльністю, а в роки Великої Вітчизняної війни — своїм патріотичним служінням), тому боротися з нею було складно.

На той час не тільки з єпископатом, а й із рядовим духовенством державні служби мали контакти. Але я не говорив про це, оскільки це провина не священнослужителів, не вони були ініціаторами, а ті державні структури, і Церкві нічого не залишалося, як нести своє служіння в таких умовах.

Але це не шкодило вірі, і тому в умовах антирелігійної пропаганди Церква лишалася міцною і зберегла свій вплив на суспільство.

Будь-якій людині старшого віку це відомо. І тому самому Патріарху Димитрію: не міг він бути в той час настоятелем церкви у Львові, не маючи контактів з державними службами. Не могли б і його діти закінчити вузи, коли б він, служитель Церкви, був противником того порядку.

 — Очевидно, у Вас не виникає заперечень проти того, що українське православ’я мусить возз’єднатися. Які для цього, на Вашу думку, необхідні умови?

 — По-перше, Українська Православна Церква, очолювана митрополитом Володимиром (Сабоданом), повинна припинити пропаганду, спрямовану проти Української Православної Церкви Київського Патріархату, і вести підготовку віруючих та духовенства до об’єднання.

По-друге, єпископату цієї Церкви потрібно мати добру волю до об’єднання. Бо на нашу пропозицію щодо цього вони відповідають так: покайтеся, приєднуйтеся до нас і повертайтеся під московський омофор. Але ж знають наперед, що такої умови ми прийняти не можемо.

 — Коли ж реально може статися об’єднання?

 — Прогнозувати важко, і я цього робити не буду. Але в Україні будуть створені умови, які сприятимуть об’єднанню, і ніякі сили не зможуть цьому зашкодити. Найперше — це зміцнення України як держави. Згідно з результатами опитувань, 49 відсотків населення України підтримує Київський Патріархат. І якщо Україна зміцнюватиметься як держава, ця кількість зростатиме, що примусить єпископат православних Церков України зробити кроки до об’єднання.

 — Яке Ваше ставлення до існування державної Церкви в Україні?

 — Потрібно спочатку визначитися з поняттям: що мається на увазі під «державною Церквою»? Якщо під цим розуміти підпорядкування державі та виконання її волі — я проти. Але я за таку Церкву, яка служила б своєму народові, відповідала історичному процесу, що відбувається в Україні.

У цього питання є інший аспект. Я не проти того, щоб в Україні діяли інші конфесії, але не за рахунок традиційної, бо це загрожує зміною духовного генофонду Української держави. А така тенденція є: нині спостерігається наплив західних місіонерів, які вкладають — і, певно, неспроста — в цю пропаганду величезні кошти. А наша держава не дуже звертає увагу на це небезпечне явище.

Якщо в Україні запанує, припустімо, нова християнська течія, то наступні покоління просто втратять зв’язок з нашою історією, адже та течія має зовсім інше коріння, і західним місіонерам навряд чи щось говорять імена князів Володимира чи Ярослава Мудрого, як і інші святині нашої землі.

 — У Китаї та Монголії прийняті закони, що обмежують діяльність іноземних Церков.

 — Єльцин теж видав указ про обмеження діяльності протестантських Церков на території Росії. Можливо, в Україні потрібно було б не обмеження інших Церков, а, так би мовити, «режим найбільшого сприяння» розвиткові традиційної для України Церкви.

— Чи маєте Ви якесь хобі?

 — У мене немає хобі, бо вільного часу вистачає тільки на відпочинок. Але увагу я приділяю зараз вивченню історії Української Церкви — такої, якою вона була насправді, бо те, що вивчалося в семінарії, академії, було перекрученим. От приклад. Український гетьман Іван Мазепа, 350 років від дня народження якого відзначається у цьому році. На нього було накладено анафему за зраду царю Петрові І, хоч він був людиною державною, збудував понад 20 храмів, жертвував великі гроші на церковне начиння та до Гробу Господнього. У той же час на князя Олександра Меншикова, котрий знищив у Батурині усіх дітей та старих (зайве говорити, що такі дії суперечать нормам християнської моралі), Російська Церква анафеми на наклала.

 — Рік тому ходили чутки, що Київський Патріархат запроваджує власну систему нагород, і казали, ніби минулої осені вони мали бути виготовлені.

 — Так, але, як-то кажуть, руки не доходять — є більш важливі справи. Однак, можливо, що справу нам вдасться зробити уже до кінця року.

 — Дякую за відповіді на наші запитання.

Розмову вела Ірина ЛУКОМСЬКА,
газета «Вечірній Київ»
3 вересня 1994 року

МИТРОПОЛИТ ФІЛАРЕТ:
«ЗАВЖДИ ЛЮБИВ І ЛЮБИТИМУ
РІДНУ ДОНЕЧЧИНУ»

Уперше мені довелося побачити його на святі Різдва Пресвятої Богородиці у Володимирському кафедральному соборі Києва. Лунав хоровий спів. Від вівтарного обра­за Богородиці роботи великого Васнєцова лилася чиста небесна енергія. Пахло миром, ладаном і свічками, вогники яких нагадували людські душі. Ось розчинилися Царські врата, і через них благословити людей у храмі вийшов блаженнійший митрополит Київ­ський Філарет. Його обличчя випромінювало спо­кій і побожність. А цього нам так не вистачало…

 — Ваше блаженство! Після Патріарха Ки­ївського і всієї Руси-України Володимира Ви ма­єте найвищий сан в Україн­ській Православній Церкві Київського Патріархату, дов­гий час несете до сердець кожного з нас слово Боже, але не всім відомо, що в ми­ру Ви — Михайло Денисенко, наш земляк. А чи Ви згадуєте про рідний Донець­кий край?

 — Я дуже люблю свій край, ніколи його не забував і не забуду, бо це земля, яка мене виростила, тут моє ко­ріння.

Коли буваю там, у моїй пам’яті відроджуються кар­тини дитинства, юнацтва. Тож завжди любив, люблю і буду любити Донеччину!

 — Як починався Ваш життєвий шлях, яким було дитинство?

 — Народився у се­лі Благодатному Амвросіївськогоо району, там закінчив школу. З чотирьох синів у матері я був найстаршим. Після того, як ми зосталися без батька, — він загинув у боях за Запоріжжя, — на мене ліг важкий тягар — допома­гати матері у вихованні молодших. І взагалі я повинен був подбати про те, як вижити в тих складних умовах.

Зараз у Благодатному мешкають мої брати, ще жива мати, їй 87 років. Не часто, але відвідую.

 — Що ж спонукало в ті не надто сприятливі для релігійних захоплень часи молодого юнака стати на службу Богові? Чи не до­водилось пізніше шкодувати, що пішли таким шляхом?

 — Загибель батька, якого я дуже любив, змуси­ла повернутися до Церкви. Говорю: повернутися, бо я був вихований у релігійній сім’ї, хоча школа і зробила свій негативний вплив, — у той час до церкви я не ходив. Почав думати про сенс життя. Я міркував: якщо є вічне життя, Бог, то треба служити насамперед Йому, і, остаточно вирішивши віддати себе Церкві, вступив до Оде­ської духовної семінарії.

За всі роки, а в священ­ному сані я вже майже 45 років, у мене ще ніколи не постало питання, чи пра­вильним пішов шляхом. А сьогодні, коли починають критикувати Церкву, я ду­маю: в більшості це роблять ті, хто раніше стояв осторонь релігії і не хотів присвячу­вати своє життя служінню Богові…

Думаю, що в утратні ро­ки атеїстичної пропаганди Церква вижила завдяки молодим людям, які хоч і не ставали на шлях священицтва, але підтримували в народі віру. За таку велику справу ми також повинні подякувати всім віруючим і духовенству.

 — Нині наша дер­жава, а разом із нею й православна Церква переживають не найкращі часи. Яким Вам бачиться майбутнє?

 — По-перше, в майбутньому нашу Україну я все-таки бачу міцною, незалежною державою. Її треба будувати з тим народом, який мешкає на її території.

Ви правильно сказали, що Церква, як і держава, пере­живає не найкращі часи: вона поділена на частини, але в майбутньому в Украї­ні бачу єдину помісну православну Церкву, таку ж, як і інші православні Церкви.

— Історія підтверджує, що коли якась держава става­ла на ноги, тоді і Церква отримувала автокефалію. Ду­ховна залежність аж ніяк не зміцнює державу.

Ми маємо результати соціологічного опитування, про­веденого німецьким, науково-дослідним інститутом PFE/PL у травні 1993 року, згід­но з яким з 2000 громадян України на запитання: «При­хильником якої конфесії чи релігійної групи Ви є?» 49 % віддали перевагу са­ме УПЦ Київського Патрі­архату.

Це дає мені підстави оп­тимістично дивитися у май­бутнє. Церква буде помісною, автокефальною, а Укра­їнська держава — незалеж­ною, економічно розвиненою. Ми не повинні повертатись у минуле, треба крокувати до майбутнього.

— Ви торкнулися проблеми об’єднання укра­їнських православних Церков; як іде цей процес?

 — Реальні кроки в цьому напрямку вже є. На засіданні Синоду УПЦ Київського Патріархату у вересні цього року роз­глядалося питання Церкви, яку очолює Патріарх Ярема (Димитрій). Ця Церква ба­зується головним чином у Львівській області. Вона звернулася з проханням про об’єднання в єдину Україн­ську Помісну Церкву Київ­ського Патріархату. Подібне звернення ми отримали від Соборноправної Української Православної Церкви в США. Таким чином, процес об’єд­нання вже почав переходити від загальних декларацій до реальних дій. Він є посту­повим, але незворотнім.

 — Ваше блаженство, що Ви могли б сказати про взаємовідносини УПЦ Київського Патріархату з іншими православними Церквами?

 — Вони по­ки що складні, бо наша Цер­ква ще не визнана помісною. Я мав зустріч із Вселен­ським Патріархом Варфоло­мієм, який сказав: оскільки Україна стала незалежною державою, то її православна Церква має право на автоке­фалію (самостійне існування). І він готовий її визнати, але після об’єднання всього українського православ’я. Тому сьогодні перед нами головним завдан­ням стоїть питання єдності.

 — Ваше блаженство, які плани на май­бутнє стосовно Донеччини має Київський Патріархат?

 — Не слід забу­вати, що Донбас є «проле­тарським регіоном», де ре­лігійного виховання майже не було, але я не згоден, що населення там далеке від православ’я. Навпаки, в Донбасі я спостерігав навіть більшу релігійність, ніж у ін­ших регіонах. У вугільному краї людина змушена ходити між життям та смертю частіше, ніж деінде, я й сам це відчував, коли батько йшов на роботу в шахту, — ми не знали, повернеться він чи ні. Оце існування між життям і смертю найбільше наближає людину до Бога.

Стосовно позицій в регіо­ні нашої Церкви мушу сказа­ти, що на Донеччині вони, на жаль, слабкі. Це поясню­ється тим, що раніше там пройшла велика агітація про­ти Київського Патріархату, який звинуватили у відході від православних канонів. Звичайно, це є великою не­правдою. Ми свято дотри­муємося православної віри, її канонів, які сповідують й інші Церкви. Незвичним для місцевого населення, очевид­но, є те, що в наших хра­мах богослужіння (на відмі­ну від парафій УПЦ Москов­ського Патріархату) відбува­ються українською і церков­нослов’янською мовами, як постановив Собор 1992 р.

Переконаний, що коли віруючі в Київському Патрі­архаті побачать віру, благочестя, які притаманні нашому народові протягом тисячоліть, то вони згурту­ються навколо рідної їм за духом Церкви.

 — Ми торкнулися мовної проблеми. Ви похо­дите зі зросійщеної області, але чудово володієте рід­ною мовою…

 — Донеччина — це правічна українська зем­ля, де навіть сьогодні по селах чути українську мову. Раніше там повсюдно були українські школи. Тільки ко­ли почали розбудовуватися шахти, розвиватися промис­ловість, у донецькі степи приїхало населення з усього Радянського Союзу. Аж то­ді стала переважати росій­ська мова. До того ж ак­тивно йшло провадження го­ловних постулатів партії — зросійщення, створення нової «радянської» людини, історія існування якої почи­налася б 1917 року. Але рано чи пізно цей край відродиться духовно і націо­нально, в це я свято вірю.

 — Дякую Вам за інтерв’ю і бажаю успіхів. З чим би Ви звернулися до своїх земляків, читачів нашої газети, всіх православ­них християн?

 — Хотілося б, по-перше, щоб у нашому сус­пільстві було більше миру і злагоди. Щоб ми не ворогу­вали одне з одним, брат з братом, а відчували себе єдиним цілим — народом.

По-друге, хотів би поба­жати, щоб люди набралися терпіння, бо економічне ста­новище важке, і без терпіння його неможливо подолати. Треба працювати усім, а тим, хто за ці роки збага­тився нечесним шляхом, хо­чу нагадати, що є Бог, Який дав їм це багатство і може відібрати. Тож необхідно чесно — в єдності, з вірою і лю­бов’ю — служити Богові й Україні!

Розмову вів Юрій ДО­РОШЕНКО,
кореспондент «Східного часопису» по Києву
29 листопада 1994 р.

Патріарх має бути похований на території Софії.

На запитання «Вечірки» відповідає
місцеблюститель Патріаршого престолу
митрополит Філарет

 — Владико Філарет, після «кривавого вівторка» минув уже час, відбулися дев’ятини по смерті Патріарха Володимира. З дистанції часу, як можна оцінити те, що відбулося біля Святої Софії 18 липня?

 — Трагедії не сталося б, якби уряд зрозумів, що Патріарх повинен бути похований на території Софійського собору. Тобто за нашою українською традицією. Якби цей дозвіл був даний, тоді ніякого протистояння не було б. Так, як не було цього протистояння на 9-й день, коли панахида пройшла спокійно, але позиція урядовців була непохитною, і сталося це зіткнення. Зіткнення, фактично, атеїстичного підходу і нашої української православної традиції.

Я хотів би наголосити на тому, що жодної провокації з боку Церкви, з боку похоронної процесії не було. І про це свідчить навіть такий факт: коли відчинилася брама під Софійською дзвіницею, то народ спочатку закричав: «Ура!» Тобто він думав, що розкрили браму для того, щоб поховати Патріарха на території Софії. А потім, коли вже побачили, що на них накинулись з кийками, то пішла вакханалія: побиття і духовенства, і журналістів, і віруючих.

Я хотів би ще звернути увагу на те, що там забили одного хлопчика. Але цього хлопчика зараз приховують, нібито його і не було. І зараз пустили чутки, що нібито він сам втопився. А мати його перебуває десь у психіатричній лікарні.

 — Прізвище його відоме?

 — Прізвище невідоме, і все це приховується. І тому треба зробити розслідування, куди подівся цей хлопчик?

— Владика, різні пішли чутки по Києву з приводу смерті Патріарха. Подейкують, що він помер не природною смертю. Що Ви сказали б для наших читачів коротенько про останні дні Патріарха, хто був біля його смертного одра, де і як це трапилось, і прокоментуйте, будь ласка, ці чутки.

 — Я по телебаченню бачив і чув, як починають підігрівати пристрасті. Скажу чітко — Патріарх помер своєю смертю, це був у нього четвертий інфаркт. Попередній інфаркт був минулого року, коли він місяць лежав у реанімації. Його ледве врятували, він чотири місяці лікувався в Феофанії, потім був у санаторії.

Патріарх мав звичку вранці і ввечері прогулюватись у Ботанічному саду. Так було і в день смерті. З ним були лікарка і ще одна жінка, прізвища її не знаю. І був там ще його келійник із Феодосіївського монастиря. Він і розповів: коли вони сиділи на лавочці, Патріарх зітхнув і почав хилитися. Жінки, які були поряд з ним, викликали «швидку допомогу», але було пізно: прибулі лікарі констатували, що він уже мертвий. Тіло його повезла міліція. Після цього духовенство наполягло, щоб повезти Патріарха у Феодосіївський монастир, щоб там відслужити панахиду. Після монастиря тіло відвезли в лікарню № 22 міста Києва, це навпроти Володимирського собору. Там провели розтин і медичну експертизу і встановили причину смерті: інфаркт.

Тому всі ці чутки, які зараз пускають, що нібито він помер не своєю смертю, не відповідають дійсності. Я думаю, що дехто хоче скористатися цією смертю в певних цілях.

 — Владико, скажіть, будь ласка, події, які відбувалися навколо похорону Патріарха, згуртують Церкву, примирять конфесії, чи, навпаки, поглибиться розкол, так, як це пророкує Патріарх Московський Алексій?

 — Я вважаю, що ці події — смерть Патріарха, а ще більше те, що сталося на Софійській площі, — об’єднають усі патріотичні й церковні сили, які виступають за незалежність Української Церкви. Що стосується Московського Патріархату в Україні і його керівництва у Москві, то вони заявляють, що це поглибить розкол. Отже, вони якоюсь мірою уже поєднують себе з тими силами, які боролися проти нашої Церкви.

 — Але ж і в Москві не всі так думають.

 — Не всі, про це свідчить оця телеграма від депутата Гліба Якуніна, яку я передаю Вашій газеті.

 — І останнє. Яка позиція Священного Синоду і Ваша особиста з приводу місця поховання Патріарха? І чи вдасться знайти порозуміння з урядом? А якщо не вдасться, то які будуть дії далі?

 — Позиція Синоду і всього єпископату вже висловлена. Ми подали заяву, своє рішення про те, що Патріарх повинен бути похований на території Софійського собору. Це наша тверда позиція і від цієї позиції ми не відступимо. Ми не будемо вже перепоховувати Патріарха в якесь інше місце. Якщо уряд не дозволить нам поховати Патріарха на території Софійського собору, то тоді він залишиться на тому місці, де його поховано.

Газета «Вечірній Київ»
27 травня 1995 року

ЦІЛИТЕЛІ І ЦЕРКВА

 — У нас лікують усі, кому не ліньки. У нас мало не ко­жен другий — екстрасенс, ча­клун, маг тощо. У зв’язку з цим скажіть, будь ласка, владико, як ставиться до цих лю­дей Церква?

 — Церква визнає зцілення, яке відбувається силою Бо­жою. Так зцілював, згідно зі святим Євангелієм, Ісус Хрис­тос. Тому Церква вважає, що Бог, створивши Всесвіт, за­кони природи, може зцілювати хворих своєю благодаттю че­рез святих людей (про це є свідчення у Святому Письмі). Люди віруючі звертаються з молитвою і просять у Бога зцілення від хвороб. Історія нагромадила безліч прикладів того, як через молитву святих Господь зцілював. Таке зці­лення можна вважати надпри­родним.

Крім того, Церква визнає ме­дицину. Господь дав силу лю­дині природним способом лі­кувати хвороби. Церква бла­гословляє медицину, визнає все, що робить медицина — на­укова чи народна: лікуван­ня травами, водою, психоло­гічним впливом на людину. Церква визнає це, як таке, що відповідає моральним принци­пам християнства.

Поряд з цим Церква визнає лікування різними ліками, хі­рургічним шляхом чи іншими засобами, які ґрунтуються на природі людини, вивченні її анатомії чи психології. Однак церква від­кидає дії екстрасенсів, бо вва­жає, що це так зване ліку­вання може бути двох напря­мів. Або — від диявола, або простісіньке шарлатанство.

 — Але ж Ви сказали, серед іншого, що Церква визнає лі­кування шляхом психологіч­ного впливу на людину. Ска­жімо, взяти Кашпіровського.

 — От-от, і хочу ска­зати саме про нього. Десь у 1990 році він звертався до мене, щоб я благословив його на цю діяльність. Я його запитав, чи хрещений він. Анатолій Ми­хайлович заперечив. Тоді я сказав йому, що спочатку йо­му треба охреститися. Він за­питав, чи не втратить через це свого дару. Я пояснив: якщо у нього добра сила, то з хре­щенням тільки збільшиться; якщо ж зла, то він її втра­тить. Подумавши, Кашпіровський відповів: «Я утримаюсь».

Таке лікування — не що ін­ше, як втручання злої сили в людський організм.

 — Між іншим, владико, чи знаєте Ви, що Кашпіровський по «Останкіно» сказав щось у такому плані: він дурив людей, наживався за їх рахунок. От до чого дійшло блюзнірство.

 — Я вважаю блюзнірством те, що Кашпіровському нада­вали ефір, великі зали, стадіони. І таким, як він. Хворі лю­ди, втративши надію, звертаються до таких, з дозволу сказати, цілителів.

Кашпіровський — це один тип. А ось інший. Я знав од­ного чоловіка, художника за фахом. Його дружина — кос­топрав, допомагала людям. І раптом він теж почав лікувати, як… екстрасенс. Звичайно, він нічого не міг дати людям. Це суцільне шарлатанство. Вдався до нього заради матеріальної вигоди.

— Не заперечую засилля шарлатанства в цій справі. Та от взяти того ж Кашпіровського. Якби він охрестився і дар його збільшився, це було б зціленням Божою благодат­тю (може, серед цілителів цьо­го плану і є такі). З іншого боку, читаючи Біблію, я подумала от про що. Ісус Христос, Микола-Чудотворець, Пан­телеймон Цілитель і багато інших, на мій погляд, працювали як могутні екстрасенси. То чому ж Церква відкидає всіх таких цілителів?

 — Ви помиляєтеся. Те, що написано у Святому Письмі, свідчить, що люди зцілювалися через Божественну силу. Ісус Христос зцілював словом: тому, хто не ходив, наказав за­лишити ліжко і йти, сліпому звелів прозріти. Той ішов, а той прозрівав. Це діяла Божа благодать, бо тільки Богові це під силу. А святі зцілювали молитвою, зверненою до Бога, і Бог давав їм силу.

 — Я бачила багатьох і різ­них екстрасенсів. Щоправда, не запитувала їх, хрещені во­ни чи ні. Але серед них були такі, що перед сеансом моли­лися, читали «Отче наш» чи просили пробачення у Ісуса Христа. Дехто на сцени пала­ців культури виносив ікони, запалював свічки і… теж мо­лився, а потім починав ліку­вати, виганяти бісів і т. ін. В залі зчинялися содом і гоморра — крики, плач, виття…

 — Самі розумієте, що то певною мірою театральний анту­раж, розрахований на те, щоб вплинути на психіку людей. Молитва, отже, може бути ви­дима, щоб зовні показати її, привабити людей, переконати їх, що то робиться з Божого благословення, хоча насправді Його там, само собою зрозу­міло, немає. Є серед народних цілителів люди, які моляться щиро, і Бог дає їм дар ліку­вати хворих. У нас в Україні були і є такі люди, які володіли і володіють даром лікува­ти хвороби. Але вони не нале­жать до екстрасенсів.

 — Значить, за екстрасенса­ми, біоенергетиками ви не визнаєте цього дару?

 — Може, серед них є окремі такі люди. Однак до всіх цілителів цього плану треба ставитися вельми обережно. Хоча б заради самозбережен­ня.

 — А є ж іще чаклуни, ма­ги. Відомий чаклун Тарасов у Росії. Якось випадково потрапила на лекцію чаклуна з По­лісся (Білорусь). Вони теж ні­би зцілюють.

 — Це люди, які діють під владою злого духа. У книзі «Діянь святих апостолів» є такий приклад. Була жінка, яка не вірила в істинного Бога, але зцілювала. Апостол Павло вигнав з неї біса, і вона втратила силу, перестала зцілюва­ти; її господарі обурилися, пе­реставши одержувати прибу­ток. Між іншим, у Святому Євангелії фарисеї звинувачу­вали Ісуса Христа, що він ні­бито діє силою Вельзевула, коли виганяє бісів, хоча це, як ви розумієте, не так.

 — Якось на зібранні екстра­сенсів один з них напучував своїх колег: мовляв, у житті треба за все платити, тим-то вони неодмінно повинні за свою допомогу людям брати гроші.

 — Коли людина зцілює Бо­жою благодаттю, то грошей за це не бере. Людина ж одер­жала дар від Бога! Тим-то повинна допомагати людям безплатно. За Божу благодать грошей не беруть. Коли так званий «цілитель» вимагає гро­ші, то це означає, що не від Бога його сила.

 — Коли, владико, так під­ходити до цього, то у мене з’являється думка, що більша частина наших медиків не від Бога. Весь час норовлять во­ни заглянути в кишеню пацієнтів. Особливо жахливий, як на мене, стан у хірургії, онкології, де негласно все розписано: скільки дати хірургу, скільки — анестезіологу тощо. І приречені люди дають. А ті беруть гроші у потенційних смертників. І таких прикладів скільки завгодно. Хочеться сподіватися, що ці гроші не підуть їм на добро.

 — Господь розсудить.

 — Але я вірю в щирих ці­лителів. Якось на курсах народ­них цілителів підвівся сивочолий чоловік і сказав: «От ці­лителі нарікають, що життя тяжке настало, тим-то ніяк не мо­жна обійтися, щоб не брати з людей грошей. Я не згоден з цим. Я лікую людей безплат­но. А на життя собі заробляю сільськими мозолями». І він показав залу натруджені ру­ки. Картаю себе й досі, що не записала його прізвища. Але готова вклонитися йому.

 — У моєму селі Благодат­ному, що на Донеччині, теж був чоловік, який лікував во­дою, росою, травами. Грошей не брав. Іноді люди приноси­ли йому якісь продукти. Але то була, власне, не платня, а вияв почуття вдячності.

 — А тепер, владико, запи­тання іншого плану. Іноді лю­дина хворіє, а їй кажуть: ох­рестись, і тоді полегшає. Буває, що допомагає. Як Ви ставитеся до акту хрещення? Чи вважаєте, що він певною мі­рою є цілительним? Чи поліп­шення стану людини пояснюється її вірою, є результатом психологічного впливу?

 — Якщо людина приймає хрещення тільки заради зцілення, во­на не зцілиться. Хрещення приймають заради очищення від гріхів. Людина має духо­вно переродитися, стати чле­ном Церкви. Але Господь може зцілити її за її вірою. Христос сказав, що навіть віра завбільшки з гірчичне зернятко може дати людині силу, здатну гори перевернути. Вона може звертатися з щирою молитвою до Бога, і Бог зцілить її від духовної й тілесної немочі.

 — Владико, до мене зверну­лася жінка і розповіла про себе. Хрестили її у зрілому віці, ім’я її Алевтина. Вона його чомусь соромиться. І ко­ли священик запитав, вона тихо назвала ім’я. Священик недочув і перепитав: «Валентина»? Вона не стала заперечувати, і її охрестили як Валентину. Тепер вона тяжко захворіла. Вирішила до Бога звернутися! І запитує, як бути? Вважати себе хрещеною чи ні? Може, охреститися заново? — запитує. — Оскільки мене хрестили іншим ім’ям, то виходить, що я не хрещена?

 — Ця жінка хрещена, бо справа не в імені, а в тому, що її хрестили водою в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, її прийняли в лоно Церкви. Хоча з іменами нині складна ситуація, і прошу написати про це, щоб імена під час хрещення давалися на честь святих. Це, звичайно, не має догматичного характеру. Якщо у вас у паспорті якесь інше ім’я, це не означає, що ви з ним не можете жити.

За такої ситуації під час хрещення вам дається православне ім’я (в паспорті — одне, а при звертанні до Церкви — інше). Князь Володимир при хрещенні дістав ім’я Василія, княгиня Ольга — Єлени. Чому Церква проти різних неправославних імен? Знаєте, коли немовлят називали Трактором, Революцією чи ще якось, це вносило бездуховність у підбір імен, не відповідало погляду Церкви на людину. Коли Бог дозволив давати імена людям, тваринам, то вимагалося, щоб вони відповідали суті людини, іншої живої істоти. Скажімо, Єва в перекладі з єврейської означає життя, бо вона була джерелом життя людського роду. Тваринам теж давалися імена, щоб ті відповідали їх суті й суті природи. Церква хоче, щоб у ваше ім’я був закладений духовний зміст. От і дбає про відродження добрих традицій.

 — Побутує думка (про це людям часто кажуть і народні цілителі), що треба носити хрест, оскільки він є захистом людини від злої сили, негараздів життя. Яка з цього приводу Ваша думка, владико?

 — Хрест як такий сили не має. На хрестах розпинали злочинців, і ті хрести не мали Божественної сили. Хрест як символ спасіння — це той, що пов’язаний з Ісусом Христом, він має Божественну силу. Ісус Христос врятував людей від гріха, від смерті. Людина має носити символ нашої надії на перемогу добра над злом, нашого спасіння. А відтак хрест допомагає нам, хрест захищає віруючу людину. Знаю конкретний факт, коли хрест на грудях врятував людину від самогубства (взагалі таких свідчень багато). Людина, збираючись вчинити цей злочин, почула ніби чийсь голос: зніми хрест. Вона не зняла. Потому знепритомніла, впала, але зла собі не заподіяла. Отже, хрест — охоронець кожної людини від усякого зла.

 — Але ж, владико, хрест, як і віра, — справа, скажімо, моєї совісті, моєї душі, щось глибинне, інтимне. І коли я бачу молодих і не дуже молодих красунь і красенів, які вішають коштовні масивні хрести поверх одягу, мені здається, що це блюзнірство, що віра там і не ночувала, що то виставляється напоказ його (її) достаток: дивіться, мовляв, скільки у мене золота, срібла чи чогось іншого… або: бачите, яку гарну цяцьку маю, хрестик дуже мене прикрашає.

 — Ви праві. Багато молоді носить хрест поверх одягу. Це не свідчення віри в розіп’ятого Христа. То для них сама лише прикраса. Вважаю, що це є наругою над Спасителем. Кожен християнин має носити хрест на грудях як символ нашого спасіння. Але не виставляти його для загального оглядання.

Розпитувала Лідія Рута,
газета «Демократична Україна»
26 вересня 1995 року

ГОЛОВНЕ ДОСЯГНЕННЯ —
МИР В УКРАЇНІ

У зв’язку з тим, що нині деякі політичні партії активно розкручують ідею всеукраїнського рефе­рендуму, наш кореспондент звернувся до Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета з проханням відповісти на кілька запитань.

 — Ваша Святосте, певними політичними колами розпочато збір підписів для проведення референдуму з цілої низки питань: державного устрою, символіки, мови тощо. Яке ставлення Церкви до цього?

 — Референдум — це демократична форма народного волевиявлення, і ми не можемо заперечити зацікавленості певних політичних сил і суспільних верств у його проведенні. Але постає питання про форми і доцільність подібного опитування. Ініціаторам референдуму необ­хідно також прорахувати і майбутні наслідки, до яких призведуть його ре­зультати.

Українській державі від колишньої імперії дісталася важка спадщина: збиткове виробництво, екологічні проблеми, застаріла промислова база, денаціоналізація етносу тощо. І як наслідок — падіння життєвого рівня, зростання злочинності, зубожіння суспільної моралі й духовності тощо. Вихід з кризового стану мож­ливий лише за умови проведення широких економічних і політичних реформ. Це єдиний рятівний шлях для нашої держави. І такий шлях потребує максимально можливої консолідації всього народу, всіх його внутрішніх сил. Тому будь-яка політична ініціатива має бути надзвичайно виваженою. Як уже неодноразово відзначали сучасні політо­логи, головне досягнення України на шляху державного будівництва — це збереження громадянського миру і від­носної суспільної стабільності. Навколо нас вирують численні збройні конфлік­ти: Придністров’я, Чечня, Карабах, Аб­хазія, Таджикистан, і це наше досягнення виглядає переконливо. В цьому ми вба­чаємо не тільки природну мудрість на­шого народу, а й волю Божу. І всілякі спроби зруйнувати громадянський мир в Україні наша Свята Церква рішуче осуджує.

Що пропонують ініціатори референдуму? Ліквідувати президентство, змінити символіку, применшити дер­жавний статус української мови тощо. Все це не окремі питання. Це цілий комплекс питань, які визначають облич­чя держави.

Слід нагадати, що на референдумі 1 грудня 1991 року народ України пере­конливо висловився за свою державну незалежність з синьо-жовтим українсь­ким прапором, державністю української мови. Що стосується форми державного уст­рою, то її визначила сама історія. Візь­мімо країни Європи, Америки… Навіть Росія готується до президентських вибо­рів, а не дебатує про доцільність посади президента, тим більше, що на пере­хідному етапі необхідна міцна виконавча влада для проведення економічних реформ.

 — Ваша Святосте, зупинімося на мовному питанні. Воно, мабуть, має не останнє значення і для Церкви?

 — Так. Повернення до рідної ук­раїнської мови — це процес закономір­ний і природний. І наша Церква здій­снює його поступово, враховуючи різні чинники. Наша Церква також, окрім живої української мови, проводить богослужіння і церковнослов’янською, і російсь­кою. Ми ведемо велику перекла­дацьку і видавничу роботу для устійнення вживання української мови. І ми не чули невдоволення ні в Луганську і Донецьку, ні в Одесі чи Сімферополі серед віруючих. Двомовність — це нонсенс, як з історичного, так і прак­тичного боку. Чи Закон України «Про мови…» є порушенням чиїхось прав? Він і прийнятий був ще за радянських часів… Українські комуністи проводили у 20-х роках навіть українізацію! Тому чи можна наприкінці XX століття зупи­нити колесо історії?

 — Яка позиція Церкви стосовно «нового союзу»?

 — Рівноправні союзні відносини визначені Україною в межах СНД, і навряд щось потрібно міняти. Це досвід європейської співдружності та інших спільнот держав за тією чи іншою озна­кою. Стосовно якихось військово-політичннх блоків, то Україна чітко задекла­рувала свій позаблоковий статус.

 — Які можливі наслідки запропо­нованого референдуму?

 — Мені, звичайно, важко повною мірою оцінити його наслідки, це справа політиків. Але як Предстоятель Церкви, вбачаю певну небезпеку для своєї пастви. Зболена душа сучасної людини, матеріальні нестатки і непевність майбут­нього призвели до втрати певною частиною нашої української громади життєвих орієнтирів. У цій ситуації розібратися в багатьох питаннях і чітко визначитися дуже складно. Досвід референдуму в Білорусі має застерегти всіх нас. Що виграла від цього Білорусь? Зупинився спад виробництва? Підвищився життєвий рівень населення? Зупинилися ін­фляція і зростання цін? Звичайно, що ні… Але хто тепер у цивілізованому світі сприй­має таку державу?

У нас умови відмінні від білоруських. Ніколи Україна не погодиться на подіб­ний крок національного самогубства. Тим більше, що помітні державницькі настрої і в Подніпров’ї, на півдні України. А якщо так, то будь-яка зміна суспільно-політичної рівноваги в Україні — це шлях до внутрішніх конфліктів і потрясінь. І мені як Предстоятелю Української Церкви не хотілося б, щоб священно­служителі відправляли поминальні служ­би на свіжих могилах українських хлопців, які можуть не повернутися з якоїсь «гарячої точки», тепер в Україні.

Газета «Хрещатик»
19 лютого 1996 року

ІНТЕРВ’Ю
зі Святійшим Патріархом
Київським і всієї Руси-України
Філаретом
23 березня 1996 року


Інтерв’ю взяв протопресвітер Степан Ярмусь

Степан Ярмусь: Святійший владико! Дякую за те, що Ви приділили мені час на це інтерв’ю. Ваш час розписаний по хвилинах, але мені необхідно було провести з Вами цю розмову.

Перше, про що я хотів би Вас запитати, — що помітного сталося від часу Собору, що відбувся в жовтні минулого року?

Патріарх Філарет: Помітне за цей час сталося те — і виявилося досить прозоро, — що об’єднання Автокефальної Церкви, очолюваної Яремою і чотирма архиєреями, які відійшли від Київського Патріархату, — з Московським Патріархатом в Україні не відбулося. І, як я й передбачав, воно не могло відбутися. 1 лютого цього року вони зустрілися тут, у Києві — комісія від Яреми, яку очолював митрополит Андрій, і комісія УПЦ Московського Патріархату, яку очолював архиєпископ Дніпропетровський Іриней, — і ні до чого не домовилися. І результати були не нові. А не домовилися вони тому, що ці комісії стоять на протилежних позиціях. Комісія Московського Патріархату наполягає на тому, щоб вони всі (хто входить до Автокефальної Церкви) покаялися, повернулися до Московського Патріархату і таким чином ввійшли до складу Московського Патріархату. А комісія, яку очолював митрополит Андрій, стояла зовсім на інших позиціях. І тому все це можна було передбачити заздалегідь, тим більше, що духовенство західних єпархій, які вони очолюють, зовсім не підтримує такого об’єднання — скоріше не об’єднання, а повернення під омофор Московського Патріарха.

С. Я.: Дякую, Святійший владико! Який стан тепер Київського Патріархату в цифрах: скільки є єпископів, священиків, парафій?

П. Ф.: На сьогодні ми маємо 28 архиєреїв, в Україні маємо 22 єпархії, 7 єпархій за кордоном. На останньому засіданні Священного Синоду до нас приєдналася Істинна православна Церква — Сибірська митрополія з її єпископом Варухом. Ми маємо в Україні приблизно 2200 парафій, 4 семінарії, маємо духовну академію, три духовних училища, понад 15 монастирів.

А якщо говорити про підтримку з боку православних віруючих, то Київський Патріархат підтримує 75% православного населення України, а Московський Патріархат підтримує тільки 25% тобто, з кожних чотирьох троє стоять за Київський Патріархат, а тільки один — за Московський. Але, на жаль, удвічі більше парафій і храмів у Московському Патріархаті.

С. Я.: Виходить, що намір переговорів між УАПЦ і Церквою митрополита Сабодана не дав нічого. Чи є якісь реальні ознаки, що єпископи, які відійшли, думають повернутися назад абощо?

П. Ф.: Деякі з них зараз думають повернутися, але вони не знають, як це зробити, тому що у свій час їх же ніхто не виганяв з Церкви, вони добровільно відійшли, а тепер не знають, як знайти шлях назад. Але ми готові прийняти архиєреїв, які захочуть повернутися до нас, щоправда, не всіх, бо деяких архиєреїв ми не хотіли б прийняти тому, що вони тільки руйнують Церкву, і ми не хотіли б, щоб вони були у складі нашого Патріархату. А є ще й такі серед духовенства й архиєреїв, які від нас відійшли, що стоять за те, щоб створити Галицьку Митрополію і підпорядкувати її Константинопольському Патріарху; вони збирають підписи серед духовенства. Я вважаю, що такий крок — хибний і небезпечний, це буде означати відмову від автокефалії, і український народ ніколи на це не піде. І тому, якщо вони будуть цього домагатися, то це буде пуста справа, така сама, як об’єднання з Московським Патріархатом.

С. Я.: А яке тепер ставлення керівництва держави до Київського Патріархату?

П. Ф.: Звичайно, ставлення до Київського Патріархату останнім часом змінилося, і це бачимо в тому, що, наприклад, 23 січня Президент привітав мене як Патріарха з днем народження, прислав квіти, прийшов сюди з Адміністрації Президента Дмитро Табачник з привітом. Таким чином, ми бачимо в цьому позитивні зрушення. Крім того, ось недавно Президент зустрічався з усіма керівниками Церков і конфесій, там був і я як представник Київського Патріархату. Але я вважаю, що кардинального повороту до національної Помісної Церкви з боку уряду поки що нема.

С. Я.: Святійший владико! Ось перед нами такий феномен, як розкол між Московським і Вселенським Патріархами. Сталося це нібито навколо справи Естонської Православної Церкви. А я думаю, що віссю цього сценарію є не Естонська Церква, а Православна Церква України. Що Ви скажете на це?

П. Ф.: Звичайно, тут справа не в Естонській Церкві, тому що Естонська Церква має всього 80 парафій, з них 60 парафій перейшли під юрисдикцію Константинопольського Патріарха, 20 залишаються під юрисдикцією Московського Патріарха; але це — з моєї точки зору — прелюдія до вирішення питання Української Православної Церкви, бо Українська Православна Церква відіграє значну роль у Православ’ї. Чому? По-перше — тут велика історія, християнство на Русі почалося з Києва, тут відбувалися дуже важливі події, і Київська Митрополія в історії Православ’я завжди відігравала велику роль. І тому, до якого з центрів буде хилитися Українська Церква, той матиме перевагу в світовому Православ’ї. Я думаю, що це добре розуміє Москва, і добре розуміє також Константинополь. Тому зараз буде розгортатися — я не хотів би вживати слово боротьба, — але змагання за Українську Церкву.

С. Я.: Все це викликає в людей відчуття, що Вселенська Патріархія виявляє певну симпатію до православної України й Української Православної Церкви. А ось факт, що до Київського Патріархату прийнято двох чи трьох єпископів у Греції, — чи це часом не нашкодить цим симпатіям?

П. Ф.: По-перше, це єпископи титулярні, які не мають великої кількості парафій. І це єпископи, які були в складі Олександрійського Патріархату. Я думаю, що через це не повинно бути якихось проблем.

С. Я.: Київський Патріархат, в ситуації непорозуміння між Константинополем і Москвою, заявив про свою підтримку Вселенської Патріархії. Чи була якась реакція, якісь ознаки з Константинополя, що там це розуміють, вдячні за це абощо?

П. Ф.: Ви знаєте, що 15 березня у нас було засідання Священного Синоду, який прийняв заяву стосовно розриву молитовного єднання Московського Патріарха з Вселенським Патріархом. У цій заяві ми виклали свою позицію, яка зводиться до того, що ми підтримуємо Вселенського Патріарха — Константинопольського Патріарха Варфоломія — і підтримуємо, оскільки вважаємо, що він діє згідно з церковними канонами. Московська Патріархія — вона теж нібито захищає святі канони, але в дійсності це не так: вона спочатку всі канони порушила, а коли Вселенський Патріах захотів повернути все на свої місця, і щоб дійсно канони виконувалися, — тоді Московська Патріархія почала обурюватися. А у 8-му правилі Третього Вселенського Собору досить ясно сказано, що коли якийсь єпископ привласнив собі територію іншого єпископа або іншої Церкви, він повинен її повернути. Також зараз ідеться про те, щоб Московський Патріарх, який у свій час незаконно приєднав до своєї території ті чи інші єпархії, повинен повернути їх тому, кому вони належали раніше. Я думаю, що це досить ясно для всіх, хто знає церковні правила і канони Церкви.

С. Я. (з усмішкою): А ось, владико, стається так, що Київський Патріархат приймає до свого складу єпархії в Росії, також через Міланську Митрополію приймає до свого складу якусь частину Канади — чим це пояснити? У Канаді ж існує Українська Православна Церква від 1918 року?

П. Ф.: Що стосується парафій у Росії, то це Істинна православна Церква, яка не належала до Російської Церкви, бо вона після смерті Патріарха Тихона відійшла від Російської Православної Церкви через те, що її керівництво пішло на компроміс із безбожною владою. Ця Церква нікому не підпорядковувалася, а зараз вони побажали ввійти до складу Київського Патріархату тому, що вважають, що це є Церква, звідкіля пішло християнство по всій Русі.

С. Я.: А єпархія владики Адріана на Московщині?

П. Ф.: Єпархія владики Адріана — це парафії, які були в Зарубіжній Свободній Церкві, вони не належали до Московського Патріархату; вони відійшли, і ця Церква називалася Російська Свободна Православна Церква. І оскільки вона — вільна, а Київський Патріархат теж вільний, бо він не пов’язаний з державними структурами, то вони ввійшли до нашої Церкви. Що стосується архиєреїв, які знаходяться в Західній Європі і на Американському континенті, то це архиєреї неукраїнського походження; вони перебувають поза будь-якими Церквами. І оскільки вони є поза тією чи іншою православною Церквою і не включають у склад своїх вірних православних українців, а до їх парафій входять канадці, які вийшли з Англіканської чи Єпископальної Церкви, чи німці там, чи італійці, португальці, французи, отже, тому, що вони поза межами православних Церков, ми їх прийняли, бо вони до нас звернулися. Але такої якоїсь місійної діяльності з навернення парафій із тієї чи іншої Церкви ми не ведемо і забороняємо це робити.

С. Я.: А от владика Євлогій (західноєвропейський) благословляє місійну діяльність свого канадського єпископату…

П. Ф.: Ми йому не дозволяли, щоб він займався цим у межах Української Православної Церкви в Канаді.

С. Я.: Дякую, Святійший владико! Нам у Канаді важливо про це знати. А тепер — про зовсім іншу справу: 75-річчя УАПЦ і Всеукраїнського Церковного Собору, що відбувся в жовтні 1921 року. Є постанова Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату, щоб цей ювілей відзначати, і він буде відзначений, бо це необхідно. Але як ставиться Київський Патріархат до таких речей, які є виразно контроверсійні, наприклад, реформаційні постанови і дії Собору 1921 року?

П. Ф.: Ми, по-перше, святкуємо ювілей автокефального руху в Україні, бо то початок боротьби за автокефалію Української Церкви, і, святкуючи цей ювілей, ми хочемо підкреслити, що боротьба за автокефальний устрій Української Православної Церкви почалася не 1990 року, бо початок цього руху розвинувся на початку 20-х років. По-друге, ми не підтримуємо поставлення єпископату — як вони зробили — через пресвітерське покладання рук. І зараз від тих свячень не залишилося ні єпископів, ні священиків. Ми не підтримуємо творення тих правил, які були проголошені, наприклад: одружений єпископат, одруження повдовілих священиків та ще деякі протиріччя з канонами Православної Церкви. Але підтримуємо волевиявлення українського народу до автокефалії своєї Церкви. Це ми будемо святкувати. Інше, звичайно, ми підтримувати не можемо тому, що воно є порушенням правопорядку. Але у наших семінаріях і в духовній академії на лекціях ми наголошуємо, що це провина не тих церковних діячів, які боролися за автокефалію. Це, скоріше, провина російського єпископату, який не пішов на те, щоб висвятити єпископів для Української Церкви. Це їх вина! Ви добре знаєте — тоді серед єпископату не було жодного українця. Російська Церква навмисне ставила в Україну росіян, а українців посилала в Сибір, щоб вони там займалися місійною діяльністю.

С. Я.: Оце дуже важливо з’ясувати: що саме на цьому ювілеї будемо святкувати. У нас, у Канаді, наприклад, у 30-х роках навколо подібних питань розгорівся великий скандал, який призвів до судових процесів, які наша Церква програла.

П. Ф.: Я як Патріарх вважаю, що ми можемо святкувати тільки оцю подію — змагання за автокефалію своєї Церкви; а те, що було не так, вони були не винні в тому, що вони зробили, такий був час. Але нам канонів порушувати не можна.

С. Я.: Святійший владико, як обстоїть справа з українською мовою в Київському Патріархаті?

П. Ф.: У нашому Патріархаті Богослужіння відправляються в основному українською мовою. Але оскільки ми об’єднані — бо Собор 1992 року прийняв рішення, що в Богослужінні може вживатися й українська, і церковнослов’янська мови, — то ми і церковнослов’янської мови не цураємося. Тим більше, маючи на увазі те, що в УПЦ Московського Патріархату вживається тільки церковнослов’янська мова, то, якщо вона до нас приєднається, я не думаю, що вони відразу могли б перейти на українську мову. Це буде процес поступовий, але врешті-решт ми прийдемо до однієї, української мови. Але треба усвідомлювати, що до УПЦ Київського Патріархату належать і можуть належати православні різних націй, і вони мають право відправляти богослужіння своєю мовою; наприклад: у нас є греки, молдовани, болгари — вони відправляють богослужіння своїми мовами. Так само і росіяни, можуть послуговуватися тією мовою, якою вони бажають. Я не бачу в цьому жодних перешкод.

С. Я.: Ваша Святосте на Церковному Соборі в жовтні 1995 року Ви висловили намір започаткувати братні контакти з провідниками Української Греко-Католицької Церкви. Чи сталося щось у цьому напрямі?

П. Ф.: Так. Коли я відвідував нашу Львівсько-Дрогобицьку єпархію, ми зустрічалися з помічником митрополита Івана Любачівського — єпископом Василієм; він був на нашому святковому обіді. На Божественній літургії було чимало греко-католиків; вони, між іншим, схвалювали ідею братнього діалогу між нами і висловлювали надію, що так можна дійти й до діалогу богословського.

У Львові я зустрічався з представниками католицького радіо «Воскресіння», ми вже обмінювалися з греко-католицькими єпископами листами, і відчувається, що між нами справді діалог братньої любові вже стає можливим.

Газета «ВІННІПЕҐ, МАН», травень 1996 року

Одкровення владики
Філарета:
«МИ НЕ ПІДЕМО НІ ДО МОСКВИ,
НІ ДО КОНСТАНТИНОПОЛЯ»

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет був на Дніпропетровщині цілих три доби. Однією з причин його пильної уваги до нашого краю стало негативне ставлення місцевої влади до Української Православної Церкви Київського Патріархату.

«Не пущать!»

Владика, звісно, людина толерантна, і висловлювався вельми інтелігентно. А треба б кричати на повен голос і називати речі своїми іменами. Мені й досі пригадується та злощасна сесія обласної Ради народних депутатів минулого скликання, коли вирішувалося питання про долю Преображенського собору. Здавалося б, проблема виїденого яйця не варта. Московському Патріархату належать практично всі культові споруди на території області. Та ба — народні обранці й чути не захотіли якихось аргументів. Київському священику навіть слова не надали. Голос одного з колег про те, що таким рішенням продовжаться злочини радянської влади, нікого не зворушив. Та й чи міг зворушити? Такі поняття, як совість, мораль, що для україноненависника-»інтернаціоналіста», що для запопадливого малороса, ладного підошви лизати усьому московському, нічого не варті. Пригадую, як ще у вересні 1989 року ініціативна група Української Церкви звернулася до міськвиконкому з проханням надати їхній громаді Преображенський собор. На мовчання віруючі відреагували двома короткочасними голодуваннями протесту. Врешті-решт тодішній секретар виконкому міської Ради народних депутатів В. Волков підписує «Висновок по заяві групи віруючих» з вироком прямо вбивчим: «виконком міськради вважає неможливим реєстрацію релігійного об’єднання, бо УАПЦ була саморозпущена на Соборі у 1930 році». Свят-свят… Віроломну, злочинну ліквідацію Церкви влада взяла за виправдання своїх дій. Що ж це діється на білому світі, люди добрі?

А через кілька днів тодішній керуючий справами виконкому В. Гібріченко, який, до речі, ввійшов в історію як один з учасників підняття синьо-жовтого прапора над мерією, підписує новий документ з мало підвладним здоровому глузду змістом: «Розглянувши заяву віруючих в особі 22 впровадників про реєстрацію общини Російської (це не помилка — С.Д.) Православної Церкви, виконком міської Ради вважає її обґрунтованою і клопочеться перед виконкомом обласної Ради про реєстрацію даної общини, а також про розгляд питання передачі общині Преображенського собору у встановленому законом порядку». Виходить, тільки-но заявила про своє існування громада Української Православної Церкви, як влада, відчувши для себе смалене, поспішно створює общину московську — і собор має бути переданий саме їй. Без будь-якої аргументації, бо крити, по суті, й нічим: РПЦ на той час тільки у Дніпропетровську мала сім культових приміщень. А Українська Церква — жодного! Чи не вражаючим цинізмом видаються тут посилання на закон? Не посилатися, а кричати треба про ту статтю карного кодексу, де йдеться про порушення релігійної рівноправності. І чому за таких явних рецидивів жодного дніпропетровського владця донині не судили? Хоча для них закон один, як і принцип: «Не пущать!».

«Київський Патріархат — це Церква вільна»

— У ставленні вищої державної влади до вашої Церкви щось змінилося?

 — Змінилося на краще. Бо держава відчула, що Київський Патріархат — це є та помісна національна Церква, яка може стати її духовною опорою, об’єднати і консолідувати українське суспільство. Коли постало питання, яким шляхом піде Україна — білоруським чи незалежним, наша Церква однозначно заявила, що вона виступатиме тільки за самостійну державу, підтримуватиме і Президента, і всі патріотичні сили.

«Ми незалежні — і від Москви,
і від Константинополя»

На влаштованій у Дніпропетровську прес-конференції Патріарха, зрозуміло, насамперед розпитували журналісти. Але отримали таку можливість і дехто з тих, хто до «mass media» не належить. Особливо характерним видалося запитання одного з прихильників УПЦ Московського Патріархату — мовляв, чи варто у діяльності Церкви виділяти національний аспект, адже, приміром, у США єдиної канонічної Церкви немає? І владика терпляче пояснив суть питання.

 — До 1448 року на території нинішніх України, Росії та Білорусії була єдина Київська митрополія, яка належала до Константинопольського Патріархату, тобто не мала автокефалії. А коли виникли Московське та Литовське князівства і дві держави, вона розділилася на дві частини. Київська залишилася у звичному статус-кво. А Московська проголосила свою автокефалію, яку Константинополь не визнавав 141 рік.

І Київський митрополит Московському цареві не присягав. Але Московська держава не заспокоїлася до того часу, доки у 1686 році не приєднали за допомогою, як кажуть, 30 соболів, Київську митрополію.

У США ж немає єдиної канонічної території, бо туди втікали люди з усіх країн. А, приміром, у Румунії, Болгарії, Греції, Грузії Церква одна.

Головна причина сьогоднішніх подій — бажання зберегти владу «третього Рима», яким себе вважала Москва. Але ця єдина церковна імперія існувати не буде, і ми є свідками її розпаду.

Коли я зустрічався з Вселенським Патріархом у 1992 році, той сказав, що Українська Церква має право на автокефалію, але спершу треба об’єднатися у єдину Церкву. А сьогодні він усвідомлює, що Москва зробить усе можливе, аби цього не допустити. Адже митрополит Володимир (Сабодан) вимагає від Київської Патріархії покаятися і повернутися під їхній омофор. На такі умови ми не підемо ніколи, бо не для того відокремлювалися.

Зараз Вселенський Патріарх схиляється до того, щоб надати автокефалію частині Української Православної Церкви. Що це означатиме? Київський Патріархат, який донині вважався невизнаним і нібито розкольницьким, увійде у сім’ю православних Церков, а Московський опиниться у розколі. Якщо так станеться, то в Україні піде процес приєднання парафій до нас, що сприятиме об’єднанню всього православ’я.

P.S. Дніпропетровська влада візит Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета проігнорувала — ніхто з її високих посадових осіб без будь-яких пояснень зустрітися з ним не побажав, хоч листи з проханням про це були надіслані завчасно. За свідченням владики, в жодній області України, окрім хіба що Луганської, немає такого ставлення до нього — навіть у Криму ситуація краща.

Сергій ДОВГАЛЬ,
газета «Новый взгляд»
№ 23 (32), 1996 р.

НЕ ПОКЛОНИТИСЯ
ЧУЖИМ ВЛАДИКАМ ЗА ЯРЛИК

6 жовтня Патріарх Філарет освятив новозбудовану церкву Покрови Пресвятої Богородиці, присвячену жертвам голодомору 1933 року, відслужив у цьому хра­мі літургію. У другій половині дня його Святість зустрів­ся з громадськістю міста в приміщенні обласної філар­монії, відповів на численні запитання полтавців.

Наступного дня в облдержадміністрації відбулася зустріч Патріарха Філарета з виконуючим обов’язки го­лови облдержадміністрації Василем Шафраном, заступ­ником голови облради Борисом Чичкалом, головою Пол­тавської міськради Анатолієм Кукобою, на якій ішлося про шляхи досягнення міжконфесійної згоди та роль держави у створенні умов для об’єднання українського православ’я, про відбудову зруйнованих храмів, перед­усім — Свято-Успенського собору в Полтаві.

Патріарх зустрівся з молоддю в медстоматакадемії, відвідав Миколаївську церкву, а на завершення ві­зиту відбулася прес-конференція його Святості у Будин­ку преси. Вів прес-конференцію секретар Полтавської єпархії УПЦ Київського Патріархату протоієрей Мико­ла Храпач.

Головною темою розмови під час зустрічей з вір­ними Церкви, громадськістю, журналістами було об’єд­нання всіх православних Церков в єдину помісну Україн­ську Православну Церкву.

Існування трьох, а після недавнього розколу в УАПЦ — чотирьох православних Церков Патріарх Філарет назвав небезпечним для України як держави. Ослаб­лене внутрішніми розколами, православ’я не може про­тистояти місіонерам із Заходу, які гадають, що коли Україна 70 років була під владою атеїстів, то це «місійна територія», незасіяне поле, котре вони й засівають віро­вченнями, яких український народ не знав. Це небезпеч­но для нашої держави, тому що зміна духовного гено­фонду може призвести до непередбачених наслідків. Якою може стати Україна, якщо перестане берегти свої культурні, історичні зв’язки зі своїм минулим, — важко навіть уявити.

Патріарх струбований тим, що «політична неста­більність у державі збільшується релігійною. Тим часом єдина помісна Церква, навіть за політичної нестабіль­ності, може консолідувати наше суспільство. В Україні 35 млн православих християн. Це не значить, що всі вони ходять до храмів, але хрещені вони в православній церк­ві, вважають себе православними, і в той чи інший спо­сіб православна Церква впливає на них. Якби ці 35 млн були однією Церквою, то це була б для держави міцна опора, — сказав Патріарх. — Нашій державі треба подба­ти про те, щоб усі розрізнені православні Церкви об’єд­нати і створити єдину помісну Церкву. У чому повинна полягати участь держави в об’єднанні Церков? Звичайно, не в тому, щоб дати наказ одній Церкві та іншій: об’єд­нуйтеся. Це за часів Радянського Союзу достатньо було наказу згори — і все приводилося у відповідність. Так лік­відували Автокефальну Церкву, і не тільки в 1930 році, а й у 1944-1945 роках. Надійшов наказ об’єднати греко-католицьку і православну Церкви — об’єднали. Зараз таке зробити неможливо. Держава має створити умови, спри­ятливі для об’єднання. По-перше, через засоби масової інформації слід роз’яснювати, яка Церква потрібна, роз­повідати правдиву історію православ’я в Україні, щоб розкрити людям очі. По-друге, місцеві органи влади не повинні гальмувати розвиток національної помісної Церк­ви. У переважній більшості областей тиску на Київський Патріархат нема, але є області й райони, де не дозво­ляють реєструвати статути громад Київського Патріар­хату, тільки Московського, і тим штучно стримують зро­стання Київського Патріархату та природний процес навернення українського народу до своєї Церкви».

Його Святість заявив, що Київський Патріархат го­товий до діалогу і переговорів про об’єднання з УПЦ Московського Патріархату. Що ж до так званого «закон­ного, канонічного» надання УПЦ автокефалії, тобто очі­кування на те згоди Московського Патріарха, то Святій­ший Патріарх Філарет вважає, що це все одно, що чекати біля моря погоди. Російська держава ніколи не дозво­лить Московському Патріархату відпустити Українську Церкву, адже нині в Росії лише близько 7 тисяч право­славних парафій, а в Україні — понад 9 тисяч.

До речі, що стосується канонів проголошення авто­кефалії, то їх, повідомив Патріарх, просто немає. 30 ос­танніх років намагалися їх виробити, але Московський Патріарх стояв на своєму, Вселенський — на своєму; так ця робота успіхом і не увінчалася. Усі помісні православні Церкви, котрі утворювалися після розпаду імперій, прого­лошували свою автокефалію самі: Болгарська, Румунсь­ка, Грецька, Сербська, Албанська… Так само без згоди Константинопольського Патріарха стала автокефальною і Російська Церква — ще 1448 року. То в чому полягає канонічність Московського Патріархату і «неканонічність» Київського? «Ми зробили це у двадцятому столітті, а вони — ще в п’ятнадцятому».

Тому єдиний законний і канонічний шлях — це діа­лог і об’єднання всіх православних Церков у єдину не­залежну помісну Церкву з Київським патріаршим пре­столом. Якщо Бог благословив Україну бути державою, то він благословить і Українську Церкву бути єдиною, помісною», — сказав Патріарх Філарет.

І на зустрічі у філармонії, і на прес-конференції прозвучали запитання про причини подій «чорного вів­торка на Софійському майдані, що ще раз засвідчує, яка болюча рана була завдана того дня українському народові.

Патріарх пояснив, як розгорталися події. Дізнавшись про смерть Патріарха Володимира, Московська Патріар­хія звернулася до свого президента Бориса Єльцина, щоб він «вплинув» на наше керівництво, аби не допустити по­ховання Патріарха на території Києво-Печерської лаври або Святої Софії. У цих святих для кожного православ­ного місцях ховали лише предстоятелів Української Церк­ви. Поховання Патріарха Володимира в лаврі чи Софії означало б, що держава визнає його Патріархом помісної національної Церкви. «Наш уряд зайняв не держав­ницьку позицію, а угодовську, прийняв рішення похова­ти Патріарха на Байковому кладовищі як мирянина. Змиритися з цим — означало б поразку Церкви. Але Церк­ва перемогла. І влада усвідомила свою помилку. Сього­дні на могилі Патріарха Володимира київська влада по­ставила пам’ятник. Якби він стояв за соборними мурами, його не кожен бачив би, а так кожен, хто йде чи їде мимо, читає, що тут поховано Патріарха Київського і всієї Укра­їни. Таким чином, ця могила стала місіонерською».

Багато запитань торкалося стосунків з УПЦ Мос­ковського Патріархату. Журналістка «Зорі Полтавщини» Тетяна Кириченко, до речі, звернула увагу на те, що ця Церква, сором’язливо відрубуючи в назві останні два слова, по суті, дурить православний люд, відтак треба звернутися до Міністерства юстиції, щоб воно змусило цю конфесію привести свою назву у відповідність зі ста­тутом. Патріарх Філарет підтвердив, що, справді, в ста­туті УПЦ МП чітко написано, що вона є складовою час­тиною Московського Патріархату.

Уповноважений у справах релігії облдержадмініст­рації Яременко, згадавши про надання УПЦ МП грамо­ти на самоуправління у внутрішніх справах, запитав, чого ще треба? Патріарх пояснив, що, справді, йому, ще як митрополитові Київському, вручили таку грамоту, та, як завжди, Москва одне пише й говорить, а інше розуміє. Скликання Харківського Собору Московським Патріар­хом було втручанням саме у внутрішні справи Українсь­кої Церкви. Де ж незалежність у самоуправлінні?

Патріарх нагадав, що 1991 року під листом з про­ханням про надання Українській Церкві автокефалії під­писалися всі українські єпископи, в тому числі й владика Феодосій. Але коли на них у Москві крикнули, то всі й порозбігалися. Оце таке самоуправління…

Журналісти запитали Патріарха Філарета, чи мав він зустріч з архиєпископом Полтавським і Кременчуць­ким УПЦ Московського Патріархату Феодосієм, і почули у відповідь, що отець Микола Храпач телефонував з цього приводу в Полтавську єпархію УПЦ МП, але влади­ка Феодосій боїться, не йде на такі контакти. І не тільки він. Всі архиєреї УПЦ Московського Патріархату боять­ся зустрічі. Вони не є вільними у своїх діях, оглядають­ся, що з цього приводу скаже Москва. Це свідчення слаб­кості їхньої позиції, бо сильний не боїться діалогу, переговорів. Святійший Патріарх Філарет нагадав, що був час, коли саме владика Феодосій повторював по­стійно йому, тоді митрополитові Київському, що нашій Церкві потрібна автокефалія…

Додамо від себе дещо з приводу запитання голов­ної посадової особи в області, котра відає релігією: чого ще треба для самостійності УПЦ МП? Ця Церква мо­литься за чужого Патріарха — Алексія II, який благосло­вив російську армію на кровопролиття у Чечні. Цікаво, а за який уряд і яке військо моляться громадяни України в православних храмах, що перебувають під юрисдикці­єю Москви? Мабуть же, за той уряд і те військо, за яке молиться і Патріарх Алексій II? Тобто мільйони україн­ців моляться за те, щоб міцніли військо та уряд держа­ви, яка має до нас територіальні претензії і не ставиться з належною повагою до нашої незалежності, до наших органів влади і до народу взагалі.

Щоправда, переважна більшість парафіян Москов­ської Церкви в Україні не розуміє, за що молиться, бо не знає церковнослов’янської мови, якою ведеться служ­ба. Тільки в церквах, де служба Божа проходить україн­ською мовою, люди можуть молитися свідомо, вслуха- ючись у кожне слово і пропускаючи його через серце. Боляче дивитися, як у російських церквах Полтави ну­дяться під вінцем молодята, не розуміючи обряду мерт­вою мовою (та ще й платячи за нього шалені гроші, в той час як в українській церкві і обвінчають, і похрес­тять, і відспівають за ту пожертву, яка посильна для людини).

Запитання вашого кореспондента стосувалося ста­новища єпархій Української Православної Церкви Київ­ського Патріархату в Росії. Їх три — в Білгородській облас­ті, в Сибіру і у підмосковному Ногінську (Богородицька). Патріарх сказав, що становище тяжке. 3 Богородицької єпархії влада хоче брати 2 млн 250 тис. доларів оренди щорічно — за землю і три храми. Там ідуть суди за суда­ми. Патріарх відзначив, що коли буде таке ставлення до Київського Патріархату в Росії, то наша Церква ставити­ме перед українським урядом питання про таку ж плату з церков Московського Патріархату в Україні. (Тоді вже держава буде забезпечена! — Авт.).

«Нам кажуть, що ми ще не доросли до автокефа­лії. Ми вже й переросли. Незважаючи на те, як ставляться нині до неї ієрархи УПЦ Московського Патріархату, вони змушені будуть подумати про відокремлення од Моск­ви. Не сьогодні — то завтра, не завтра — післязавтра. Дехто вичікує, чи не повернеться старе. Але є Конститу­ція, є українська свідомість, є національна ідея — все це буде працювати на розбудову Української держави, і Церква має враховувати ці умови, — сказав Патріарх. — Відокремлення Української Церкви від Московського Патріархату ставить Україну в становище держави, яку вже не повернеш до Росії. Буде два духовних центри — Київ і Москва. Російська Церква відразу втрачає не лише більшу частину парафій, а й пласт історії, яку вона собі привласнила, обманом і підкупом підкоривши Українсь­ку Церкву».

Сказане Патріархом підтверджує ту думку, що сьо­годні і на терені церковного життя «вчорашні» йдуть у послєдній і рєшитєльний бой». І боляче за те, що ми, українці, і досі залишаємося знаряддям у руках російсь­ких спецслужб та тих безвірників у рясах, котрі викону­ють завдання утримання православного люду українсь­кого в підлеглості Москві до того часу, доки, як сподіваються російські яструби та й їхні попихачі-малороси, Українська держава впаде.

Але того, переконаний Патріарх Київський і всієї Руси-Украіни, не буде. Бо, читайте вище, — є Конституція, є українська свідомість, є національна ідея. І чужі пат­ріархи, і чужі президенти уже не зможуть їх задушити.

…Патріарх згадав про урочистості в Чернігові, де вшановували пам’ять князя Михайла і боярина Федора, що постраждали за віру православну. Це було в ту пору, коли руські князі за ярликом на право князівства їздили в Золоту Орду і мусили там поклонитися чужим богам. Змушували це зробити і князя Чернігівського. Але він віру за ярлик не продав. І його прирекли на смерть. Та смерть князя була перемогою над ханом. Бо люд пра­вославний український побачив: не кожен князь схиляє голову перед ханом, не всі відмовилися од Бога, від Христа, задля «лакомства нещасного».

Тож нехай цей приклад будить сумління тих, хто за ярлик на безклопітне існування поклоняється чужим ханам і ханенкам…

Власний кореспондент Ганна ДЕНИСКО,
газета «Молодь України»
11 жовтня 1996 року

«Пряма лінія, проведена газетою
«Молодь України» 27.12.1996 року

ПАТРІАРХ ФІЛАРЕТ:
«Сьогодні в православ’ї ми поки меншість,
але завтра будемо більшістю,
а післязавтра — єдиними в Україні»

Питання об’єднання українського православ’я в єдину Церкву найбільше хвилювало наших читачів під час прямого телефонного зв’язку з Патріархом Київським і всієї Руси-України ФІЛАРЕТОМ.

Спектр порушених питань у численних телефонних дзвінках був такий широкий, що, на жаль, ми не змогли його повністю вмістити на сторінках газети. Але вони знайдуть своє відображення у подальших публікаціях. Тим більше, що двогодинна розмова наших читачів з предстоятелем УПЦ Київського Патріархату, попередні дзвінки в редакцію впродовж кількох днів засвідчили неабиякий інтерес до релігійного життя в Україні, до відродження духовності, до ролі Церкви в розбудові Української держави.

 — Алло! Від громади Київського Патріархату Петро Омельчак Вас турбує зі Старої Синяви Хмельницької області. 31 грудня цього року у нас річниця з дня створення громади. Запрошуємо в гості. У нас є церква, де Богдан Хмельницький молився з козаками. Раніше це була парафія УПЦ Московського Патріархату, але недавно перейшла до Київського Патріархату.

Взагалі поки що у Московського Патріархату в районі громад більше. Нам би мати свій храм у райцентрі…

 — Дякую за запрошення. Радий буду відвідати вашу та й інші парафії, але вже наступного року, після Пасхи…

 — Ваша Святосте, це Олег Земляний, доцент Київського університету. Вітаю Вас з прийдешнім Новим роком і Різдвом Христовим! Хочу запитати, чи є у вас зв’язки із Вселенським Патріархом?

 — Зв’язки у нас є, і вони у нас або безпосередні, або через посередників. Одним із таких посередників є Українська Православна Церква в США і Канаді. Через неї та інші Церкви ми продовжуємо наші контакти зі Вселенською Патріархією на предмет того, щоб наша Церква з часом була визнана як Церква автокефальна. Бо автокефальною вона стає тоді, коли сама проголошує свою незалежність, а потім іде процес її визнання. Так ось, визнання повинне бути насамперед від Вселенського Патріарха. Свого часу Київська митрополія, тобто сьогоднішня Українська Православна Церква, була складовою частиною Вселенського Патріархату, і 1686 року була незаконно приєднана до Московського Патріархату. І сьогодні Вселенський Патріарх все-таки теоретично вважає, що Українська Церква — це його канонічна територія. На такій підставі він свого часу (1924 року) визнав автокефалію Польської Православної Церкви. На цій же підставі прийняв до свого складу Православну Церкву Естонії. І тому ми сподіваємося, що з часом Українська Православна Церква Київського Патріархату також буде визнана Вселенським Патріархом.

Коли я зустрічався із Вселенським Патріархом 1992 року, то він сказав, що Українська Православна Церква має право на свою автокефалію, бо Україна стала незалежною державою. Але перешкодою до визнання цієї Церкви є те, що вона розділена нині на гілки. Тому наше головне завдання полягає в тому, щоб спочатку об’єднати українське православ’я в єдину Церкву, а після цього прийде і її визнання. І сьогодні, як мені відомо, Вселенський Патріарх турбується про долю Української Церкви.

 — Анатолій Малюга з Києва. Мене цікавить, чи буде Патріарх Мстислав прилічений до сонму святих?

 — Такого в наших планах немає, бо не кожного Патріарха Церква проголошує святим. Та й він ще не так давно відійшов од нас…

 — Це ж великий патріот…

 — Патріотом своєї Батьківщини він є, але патріот — це ще не святий. Існують відповідні правила канонізації тих чи інших церковних діячів і християнських подвижників, тобто причислення їх до сонму святих. Патріарха Мстислава ми не можемо поки що пропонувати до канонізації. Для цього нема необхідних підстав.

 — Вдячний, що вислухали. До побачення!

 — Ваша Святосте, доброго дня! Руслан Морозовський. Хотів би звернутися до сторінок історії. Зокрема тих, де йдеться про голод в Україні і в Єгипті. А також про двох Йосипів. Чи повинна Церква попереджувати народ про те, що його чекає?

 — Розумію… По-перше, між Йосипом Сталіним і Йосипом Прекрасним, який керував свого часу у Єгипті і служив у фараона єгипетського, є суттєва різниця. Тому що Йосип Сталін влаштував штучний голодомор в Україні, а Йосип, який був на управлінні в Єгипті, попередив свого фараона (а попередив тому, що Бог йому відкрив через сни, що буде голодомор). І голод у Єгипті був природним, бо там був неурожай. А в Україні — штучним, щоб знищити українську націю. Отже, Йосип попередив про все фараона, і було придбано багато хліба, щоб його вистачило і для Єгипту, і для тих, хто прийде до них купувати цей хліб. Я з вами згоден, що керівництво держави повинне піклуватися, щоб у народу був хліб. Вважаю, що наше керівництво це добре розуміє… Але серед наших підприємців є різні люди — одні працюють на благо українського народу, а інші, може, на власну користь. Ось ми цих користолюбців, які працюють тільки для свого збагачення, попереджаємо, що не треба цього робити, бо над усіма нами — Бог, і він може покарати.

 — Іван Кравчук із Вінниці, чи не можуть наші Церкви жити так толерантно, як, наприклад, у США? Чи таке вже обов’язкове об’єднання православ’я в Україні? І друге Запитання: що робить Київський Патріархат, щоб повернути наші національні святині?

 — США — добрий приклад. Там дійсно існує багато різних конфесій, як і в нас. Маю на увазі не тільки православну Церкву, а й греко-католицьку, римо-католицьку… Протестантські… Такі релігії, як юдейська, магометанська та інші…

Так ось, між усіма цими релігіями, конфесіями дійсно повинні бути добрі стосунки. І ми якраз виступаємо за це. Що стосується взаємовідносин між різними православними Церквами, які сьогодні існують в Україні, то ми вважаємо, що це ненормальне явище, коли в Україні багато православних Церков. Наша мета — побудувати в Україні єдину православну Церкву, подібно до того, як у Румунії існує єдина православна Церква. І в інших православних країнах… Бо існування кількох православних Церков дестабілізує церковну ситуацію в Україні і не служить консолідації, об’єднанню української нації, викликає протистояння між православними. І на сьогодні є таке протистояння. Це — перше. По-друге, УПЦ Московського Патріархату служить інтересам не українського народу, а інтересам Росії, інтересам Московської Патріархії. Я думаю, що не всі віруючі, які належать до Московського Патріархату, розуміють, до кого вони належать. Там постійно говорять про те, що, мовляв, це Українська Православна Церква. Ми думаємо, що якби віруючі знали, що вони належать до Московського Патріархату, то швидше приєдналися б до Київського Патріархату, тобто до справжньої Української Православної Церкви.

Тепер з приводу того, коли ми повернемо Києво-Печерську лавру та й інші наші національні святині: Не можна йти шляхом насилля, треба йти через об’єднання всіх православних Церков в єдину Церкву. Це й буде поверненням національних святинь нашій національній Церкві. Тобто Українській Православній Церкві. А поки що там російські ченці, прихильники Московського Патріархату. Вважаю, що це явище тимчасове. Настане час, колись і наші віруючі, духовенство, єпископи зможуть приходити в лавру і поклонятися в тих же печерах, тим угодникам Божим, мощі яких там є.

Поки що ми не маємо такої можливості. Ось недавно у нас був Патріарх Болгарської Православної Церкви, і ми не змогли його провести в нашу святиню — Києво-Печерську лавру. Бо сьогодні, на жаль, господарем там є Московський Патріархат.

— Дай, Боже, щоб сталося так, як Ви кажете!

 — Дякую вам.

— Доброго дня, Ваша Святосте! Мене цікавить доля Свято-Миколаївського монастиря в Богуславі.

 — Свято-Миколаївський монастир у Богуславі належить до єпархії, якою керує митрополит Переяславський і Богуславський Нестор. Його безпосередній обов’язок опікуватися цим монастирем. Знаю, що він стурбований долею монастиря тому, що за останні роки святиня опинилася в жалюгідному стані. Поточні ремонти там відбуваються, але в нас нема коштів, щоб зробити капітальний ремонт. Поступово, крок за кроком, ми думаємо відродити цей монастир. І не тільки реставрувати храми і чернечі корпуси, а й відродити громаду, яка житиме чернечим життям. І я приділятиму достатню увагу цьому.

 — Ваша Святосте, як ви дивитесь на те, щоб створити в Україні єдину православну Церкву?

 — Дивлюсь на це позитивно і пропоную і митрополитові Володимиру (Сабодану), і Патріарху Димитрію (Яремі) почати діалог про об’єднання наших Церков в єдину православну Церкву. Але, на жаль, митрополит Володимир відмовився од такої зустрічі. Мені, скажімо, було запропоновано зустрітися з ним разом у Президента, але коли митрополит Володимир почув про те, що може відбутися така зустріч у Президента, то він через кілька днів заявив, що, мовляв, не бажає зустрічатися зі мною навіть у Президента. Він погодився б на зустріч разом з усіма конфесіями, де не йшлося б про об’єднання православних Церков. Тому у відповіді митрополита Володимира (Сабодана) я бачу те, що він не бажає мати в Україні єдину Українську Православну Церкву, а хоче зберігати в Україні лише Церкву Московського Патріархату. І тому пропонуємо почати діалог не з ієрархією цієї Церкви, а з низами, тобто з віруючими, духовенством, з тими єпископами, які хочуть мати в Україні єдину православну Церкву, і з ними почати цей процес об’єднання.

Що стосується форми, то це могло б статися на спільному Соборі — УПЦ Київського Патріархату, УПЦ Московського Патріархату й УАПЦ. Тобто ми могли б скликати Всеукраїнський Православний Собор і там усе вирішити і навіть обрати Патріарха всієї України.

 — А чи готові Ви прийняти назад ті парафії, які відійшли до УАПЦ?

 — Ми готові прийняти всі ті парафії, які відійшли і ввійшли до складу Української Автокефальної Православної Церкви, а тепер хочуть повернутися. Більше того, ми прийняли таким чином парафії Вінницької єпархії, усі парафії Івано-Франківської області. Щоправда, останні заявили, що ніколи й не виходили з Київського Патріархату. Але нині офіційно підтвердили, що входять до складу нашої Церкви. Що стосується єпископів, то ми готові прийняти і їх, але тих, які працюватимуть на об’єднання в єдину православну Церкву, а не на її руйнування.

 — Ярема Гоян, директор видавництва «Веселка». Ваша Святосте, що б Ви хотіли побажати дітям України напередодні Різдва?

 — Поздоровляю всіх дітей України з Новим роком, який наступає, і з Різдвом Христовим. Бажаю, щоб діти України виховувались у релігійному дусі, на основі Заповідей Божих. Бо діти, які не знають Законів Божих, не знають Заповідей Божих, не можуть бути вихованими на засадах нашої моралі, нашої духовності. Я вже неодноразово говорив з Президентом України Леонідом Кучмою, з різними урядовцями про те, щоб у наших школах викладали Закон Божий, тобто релігію. У Конституції записано, що школа відокремлена од Церкви, а це значить, що Церква не має права втручатися в справи школи. Це означає, що в школі не можна викладати релігію. І для цього треба, щоб у Законі про освіту було записано, що в школі дозволяється викладати релігію на добровільних засадах. З огляду на те, що в Україні багато конфесій, треба, щоб це робив не священик, а самі педагоги. Вони повинні вивчати цей предмет і за програмою, затвердженою Міносвіти, викладати релігію, як усі інші предмети. Релігію повинні знати всі діти, бо християнство — це велика культура, релігія навчить дітей, що таке добро і що таке зло, для того, щоб був критерій у житті.

 — Доброго дня, Ваша Святосте! Непокоїть мене ось яке питання. Останнім часом різко активізувалася діяльність різних релігійних сект. Деякі з них завдають шкоди інтересам суспільства і держави. Наприклад, свідки Єгови. Як керівництво Української Православної Церкви Київського Патріархату ставиться до цього?

 — Я повністю згоден з вами — ця секта небезпечна для нашої держави. Адже вона проповідує кінець світу, відвертає людей від нормальних думок, заважає спокійно жити й працювати. Тому ми й виступаємо проти цієї секти… Якщо я не помиляюся, свідки Єгови зареєстровані в Україні як релігійна організація. А ми свого часу говорили й нині наполягаємо на тому, що органи, які реєструють релігійні організації, повинні підходити до своєї роботи принциповіше. Скажімо, не реєструвати тих організацій, які називають себе релігійними, а насправді своєю діяльністю шкодять інтересам Української держави.

 — Як Ви, Ваша Святосте, ставитесь до рідної української віри?

 — Ви маєте на увазі — до РУНвіри? До РУНвіри, або, як ви називаєте, — рідної віри наша Церква ставиться негативно. Бо це повернення до язичницької віри.

 — Доброго дня! Російська Церква, прикриваючись тим, що нібито турбується про своїх православних в Україні, пропагує думку, що існування єдиної Церкви в Україні суперечить світовим церковним канонам…

 — По-перше, ми турбуємося про православ’я в Україні, а Росія повинна опікуватись православ’ям у Росії. Існування в Україні єдиної православної Церкви не суперечить світовим канонам. Адже є православні Церкви — Грецька, Румунська, Болгарська, Російська, Грузинська. Мусить бути й Українська! Свого часу Московська Церква належала до Царгородського Патріархату, від якого відокремилася 1448 року як самостійна. 141 рік вона не визнавалась як автокефальна. Таке визнання прийшло до Московської Церкви лише 1589 року.

Ми не сіємо ворожнечі ні проти Російської держави, ні проти росіян, які живуть в Україні. Хочемо тільки, щоб так само, як українці, які живуть у Росії й належать до Російської Церкви, росіяни, які живуть на теренах України, належали б до Української Церкви. Я б волів, щоб усі правильно розумілися на цьому питанні. Дякую, що ви поставили мені його сьогодні.

 — Доброго дня, Ваша Святосте! У мене запитання такого характеру. Під час відспівування покійника в одних населених пунктах хрест ставиться у головах, а в інших — у ногах. А як все-таки правильно?

 — Є два звичаї. Один — ставити хрест у ногах, а другий — у головах. Обидва правильні і не суперечать християнському віровченню. Дотримуватись потрібно тієї традиції, яка існує в даній місцевості.

 — Запитання, яке цікавить Ганну Найдьонову, Ірину Колоду з Києва і багатьох інших читачів: які нині відносини між владою і Церквою?

 — Після тих подій, які відбулися на Софійському майдані 18 липня минулого року, до сьогодні стосунки змінилися на краще. По-перше, з боку керівництва нашої держави були відповідні кроки поліпшення стосунків між державою й УПЦ Київського Патріархату. Маю на увазі насамперед те, що Президент України Леонід Кучма прийняв мене, ми досить довго розмовляли. І те, що мер міста Києва прийняв делегацію Болгарської Православної Церкви на чолі з Патріархом Пимоном, і багато інших моментів свідчать, що ставлення до Київського Патріархату поліпшується. Але це не означає, що держава зробила сьогодні ставку на утворення єдиної національної православної Церкви. Досі все-таки спостерігається, що якась перевага надається УПЦ Московського Патріархату. Це ми відчуваємо не тільки тут, у центрі, а й по всій Україні.

Нас турбує той факт, що коли Київський Патріархат починає зростати, то всіляко перешкоджають і цим самим, так би мовити, гальмують ріст національної Церкви. Не можна сказати цього про всі області — керівництво різне. Десь воно прихильніше ставиться до Київського Патріархату, десь безсторонньо, а є й таке, що явно стоїть на боці УПЦ МП. Наприклад, Дніпропетровська область. У Черкаській області окремі керівники, які займаються питаннями релігії, вважають себе щирими комуністами і не дають можливості зростати нашій Церкві.

 — До речі, Ганна Дениско телефонувала з Полтавщини і якраз говорила про те, що зареєструвати громаду УПЦ Київського Патріархату сьогодні досить не просто…

 — Це справді так. Хоч коли я був у Полтаві, керівництво області непогано поставилося до мого візиту. Але коли після цього деякі парафії Московського Патріархату почали переходити до Київського Патріархату, то з боку керівництва, яке реєструє ці парафії, ставилися перепони.

Київський Патріархат сьогодні мав би значно більше парафій і більше їх перейшло б від УПЦ МП, якби місцеві органи влади не перешкоджали не тільки в реєстрації статутів, але й в інших питаннях, пов’язаних, наприклад, з будівництвом храмів, виділенням ділянок під будівництво…

 — Багато запитань читачів, які телефонували цими днями, стосується ось чого: чому не видаються Ваші проповіді, чому по радіо і телебаченню не звучать проповіді з вуст священнослужителів УПЦ Київського Патріархату, чому не можна знайти видань Василя Липківського, Івана Огієнка та інших православних діячів минулого?

 — Чому? Чому? Чому? Все це упирається в одне питання — фінансів не вистачає для того, щоб передрукувати, наприклад, ту ж «Історію Української Церкви» Івана Огієнка або ж «Історію Української Церкви» Івана Власовського. Немає можливості надрукувати й іншу українську літературу, яка б допомагала людям знайти правильний шлях у сьогоднішній релігійній ситуації.

Щодо проповідей, які я виголошував у Володимирському соборі, то деякі надруковані й розповсюджуються, але я маю намір зібрати їх усі й видрукувати окремою книжкою.

А чому наші проповіді не звучать по радіо? Це не від нас залежить. Ми готові їх надати, але треба за це платити.

 — Михайло Григорович з Києва запитує, як розуміти, що одні депутати визнають Київський Патріархат і підтримують його, а інші вважають, що Церква ця не канонічна, а Предстоятель її взагалі позбавлений сану? І що навіть Голова Верховної Ради України Олександр Мороз не привітав Вас…

 — Дійсно, Олександр Мороз не привітав мене як Патріарха з обранням, бо нібито Церква, яка обрала мене Патріархом, є неканонічною. Але мені от що незрозуміло: як атеїст Олександр Мороз відрізняє канонічну від неканонічної? Хіба різні протестантські Церкви канонічні? Чому ж він до них ставиться прихильно і вважає, що вони мають право на існування, а Київський Патріархат не має такого права. З точки зору Московського Патріархату, може, й неканонічна, хоча ми так не вважаємо. Але якщо Олександр Мороз атеїст і не сприймає жодної релігії, то яка йому різниця — канонічний чи неканонічний Патріархат? Це — перше.

Друге. Люди не розуміють, що таке канонічність. Запитайте будь-кого, вам не пояснять. Бо не існує поняття — канонічна Церква. Якщо Церква, то вона канонічна. Церква має назву святої, соборної, апостольської. І ніде в церковній літературі не зустрінете — канонічна. Є поняття православна Церква, католицька… Але неосвіченим людям, які не мають уявлення про церковну термінологію, втлумачили, що існує неканонічна Церква. А це означає — неблагодатна, незаконна і гірша, ніж, наприклад, католицька, сектантська…

А причина в тому, що Московському Патріархату треба було якимось чином утримати Українську Церкву в своєму підпорядкуванні. Як утримати? Вони побачили, що предстоятель цієї Церкви стоїть на позиції автокефалії, тобто відокремлення від Москви. Щоб утримати цю Церкву, треба насамперед цього предстоятеля зняти. Вони запропонували мені добровільно зробити це на Московському Соборі. Хочете, — сказали, — можемо дати вам єпархію в Росії, хочете — в Україні, але не будьте предстоятелем Церкви. Чому? Був місцеблюстителем, був кандидатом на Патріарха РПЦ, а тут недовіра? Недовіра ж тому, що я за автокефальну Церкву, а Московська Патріархія хоче утримати цю Церкву в своєму підпорядкуванні. Коли я добровільно не погодився на це, то вони зробили це шляхом насилля. Скликали Харківський Собор. Причому не за приписами церковних канонів, бо 34-те апостольське правило засвідчує, що без першого єпископа єпископат не має права нічого вирішувати стосовно всієї Церкви. Вони ж зібралися без предстоятеля і порушили Статут УПЦ. І все в ім’я того, щоб поставити сюди такого предстоятеля, який би виконував волю Московського Патріарха і його Священного Синоду.

Після цього вони почали на нашу Церкву лити всілякий бруд. Церква начебто неблагодатна. Неправда. Вона начебто незаконна. Також неправда, тому що свого часу Російська Церква вчинила так само, проголосивши свою автокефалію. Таким же чином й інші помісні Церкви стали автокефальними. Вони самі проголошували свою автокефалію. Ми тільки хотіли, щоб це було зі згоди МП, але вони не погодилися.

Всі політичні сили, які є в Україні, чи то в парламенті, чи в уряді, чи на місцях, якщо своїм орієнтиром мають Москву й об’єднання України з Росією, то підтримують Московський Патріархат. І не випадково, коли був хресний хід до Адміністрації Президента щодо лаври, то хто був з Московським Патріархатом? Депутати Вітренко і Марченко, тобто два комуністи, яких об’єднує спільна політична платформа.

 — До речі, киянин Віктор Сергійович Янович цитує Євангеліє, де осуджується розкол, і запитує, що спонукало вас зробити цей крок і відійти од РПЦ?

 — Розкол є гріхом. Але хто зробив розкол? Не ми. Не я. Бо я провів 3 листопада 1991 року Помісний Собор, на якому були всі єпископи, духовенство, представники монастирів, навчальних закладів. Усі одностайно вирішили питання про автокефалію Української Церкви. Отже, було загальне рішення всієї Української Церкви про автокефалію. Хто зробив цей розкол? Москва, втрутившись у справи Української Церкви. А вона не мала права втручатися у справи чужої Церкви. Бо ця ж Церква для неї вже чужа, адже Москва надала Українській Церкві самостійність і незалежність в управлінні. І про це є документ. Тому звинувачувати в розколі треба не нас, а Московську Патріархію, тих, хто виконував її волю. Якби не втручання Москви і не цей провокаційний Харківський Собор, то Україна мала б єдину Церкву.

 — Коли утворювався Київський Патріархат, єпископ Димитрій Ярема відійшов од нього, тепер в самій УАПЦ відбувається розкол. Як Ви це розцінюєте?

 — У червні 1992 року Київський Патріархат утворився шляхом об’єднання УАПЦ і частини УПЦ, предстоятелем якої я був. Але підступи тієї ж Москви через відповідні канали підбурили людей, які були незадоволені тим, що не вони стали керівниками Церкви, і спровокували їх на відокремлення від Київського Патріархату. А далі з нашою Церквою почав боротися не Московський Патріархат, а почала боротися УАПЦ. І тому Московський Патріархат називає цю Церкву дружньою конфесією, хоча вони такі самі автокефалісти, як і ми. І до цього часу УАПЦ виконувала функцію опозиції до нас. А сьогодні, оскільки стали не на твердій основі, то самі розділилися, і думаю, що недалекий той час, коли всі вони приєднаються до Київського Патріархату.

 — Віра християнська одна і Бог один. Але якщо українці моляться за здоров’я патріарха чужої, а не своєї країни, то чи нормально це — така роздвоєність — з точки зору людської психіки?

 — Коли ви поспілкуєтеся з віруючими Московського Патріархату, то побачите, що значна кількість їх втрачає об’єктивність і стає фанатиками. Такими фанатиками, що ви їх не зможете переконати жодним словом, бо така їхня нерозумна прихильність до Московської Церкви приводить часто до порушення навіть психіки.

Проаналізуйте, приміром, психіку сектантів. Або те ж «Біле братство». Ви не можете з ними розмовляти. Вони не хочуть чути і не розуміють. Це характерно для всіх видів сектантства. Такі люди втрачають розум, здоровий глузд і не можуть об’єктивно оцінювати ті чи інші явища. Це веде до фанатизму. Фанатик не здатний давати критичну оцінку явищам. І сектантство саме і схильне до цього фанатизму.

 — Чи правда, що Ви зустрічалися з Михайлом Колтуном, новим екзархом Києво-Вишгородського екзархату УГКЦ? Як Ви думаєте надалі будувати з цією конфесією стосунки?

 — Так, у мене була зустріч з єпископом Михайлом Колтуном, він наніс мені візит, ми мали з ним добру розмову. Іноді я спілкуюся з єпископом Любомиром Гузаром, який сьогодні є помічником Кардинала Любачівського. У нас з УГКЦ складаються непогані стосунки. Позавчора було введення на посаду екзарха Києво-Вишгородського Михайла Колтуна, я туди послав свого керуючого справами на знак того, що ми хочемо мати добрі відносини з цією конфесією.

Вважаю, що й на сьогодні, і на майбутнє нам треба з тією Церквою мати добрі стосунки, бо обидві наші конфесії є Церквами України, і стоїмо ми на однакових національно-патріотичних засадах. Та Церква католицька, ми — православна, але ми українські Церкви, а тому повинні допомагати відроджувати українську духовність, сприяти утвердженню Української держави, і це наше спільне завдання. Що ж стосується об’єднання, то вважаю, що це справа досить складна, бо ми православні, вони — католики, ми не можемо без усієї православної Церкви вирішувати загальноправославні питання, вони не можуть вирішувати ці питання без Папи. Але що жити нам в Україні разом — я в цьому переконаний.

 — Читачка Ірина Тарасівна запитує, чи буде колись так, що Різдво Христове святкуватиметься в усьому світі в один день? Колись таке було…

 — Справді, був час, коли Різдво Христове святкувала вся Церква разом. Це було до розділення Церкви на Східну і Західну, на православну й католицьку. Але з часом Західна церква стала жити за Григоріанським календарем, новим, а православна — за Юліанським, який був до цього. Більшість православних Церков на сьогодні святкує Різдво Христове разом із Західною Церквою, тобто разом з католиками і протестантами. Є кілька православних Церков, які сьогодні живуть за старим православним календарем. Це Єрусалимська Патріархія, Російська, Українська, Грузинська і Сербська Церкви. Була спроба Російської Церкви перейти на новий календар. Але віруючі не прийняли його. І тому розуміємо, що наш календар відстає од астрономічного, але ми не можемо поки перейти на новий, бо віруючі до цього не готові. Сьогодні ми святкуємо Різдво не 7 січня, а 25 грудня, як і всі церкви, але в нас 25 грудня буде 7 січня.

 — Ваша Святосте, як Ви почуваєтеся сьогодні у своїй іпостасі? У своєму сані?

 — Був дуже напружений період, коли я не те, щоб вагався — не вагався, а відчував такий тиск з усіх боків, мені говорили, що не на вірний шлях я став, що не треба було так робити і, мовляв, покайтесь, змиріться зі своїм становищем. Внутрішньо я відчував, що це не так. Але я не мав дуже великої підтримки. І тому мені довелося самотужки пробиватися, але потім, коли я збагнув, що це правильний шлях, і це побачили й інші, що для Української Церкви іншого шляху нема, тоді це додало мені нових сил. Я відчув підтримку не тільки духовенства і частини єпископів, а й демократичних сил. І повинен сказати, що якби ми під час похорону покійного Патріарха Володимира не відчували підтримки національних сил, ми не пішли б до Софії, а змушені були б нести його на Байковий цвинтар. І це було б нашою поразкою. Ця підтримка додала й мені більше сил. І всі спроби скинути мене з посади, відчув, що йшли з боку ворожих сил, які бачать в цьому найбільшу для себе небезпеку.

Сьогодні я з Божою поміччю впевнений, що ми йдемо вірним шляхом, що перемога буде за нами. Іншого не дано. Сьогодні ми в українському православ’ї поки меншість, але завтра будемо більшістю, а післязавтра — єдиними в Україні.

 — Ось лист від Анатолія Могиленка. «Вельмишановний владико! Поясніть, будь ласка, про відокремлення якої Церкви від держави йдеться у 35-й статті недавно ухваленої Української Конституції? Якщо мається на увазі та, яку більше тисячоліття тому запровадив у Київській Русі князь Володимир, то мимоволі напрошується питання: чи мають намір духовні пастирі зверненням до Конституційного Суду України або ж проведенням Всеукраїнського опитування віруючих довести помилковість цієї статті?»

 — Річ не в тому, як сформульована стаття Конституції — відокремлена Церква від держави чи ні. У Радянському Союзі Церква була відокремленою від держави, але фактично Церква служила державі і була під контролем радянської влади. Держава не повинна втручатися у внутрішні справи Церкви, а російська держава втручалася, тому Церква була складовою частиною державної влади. Але відокремлення Церкви від держави не означає відокремлення Церкви від суспільного життя. І Президент Леонід Кучма у доповіді з приводу 5-ї річниці святкування Незалежності сказав, що держава потребує допомоги Церкви. Тобто Церква повинна допомагати державі у відродженні духовності, зміцненні держави, а держава повинна створити умови для існування Церкви. І тому тут має бути співпраця Церкви і держави на благо всього народу. Тому ми не будемо звертатися до суду, але наполягатимемо на тому, щоб держава сприяла розбудові в Українській державі історичної Церкви.

«Пряму лінію» організували і провели:
Людмила ЗІНКОВСЬКА, Юлія КОСИНСЬКА,
Галина КРИВЕНКО, Ніна МАКАРЕНКО,
Сергій ПІЛЬКЕВИЧ, Олександр ШПОРТКО,
Ольга ЯРОШЕНКО,
газета «Молодь України»
27 грудня 1996 року

ПАТРІАРХ ФІЛАРЕТ:
«Українських ієрархів Москва
відверто шантажує — погрожує
оприлюднити архіви КДБ»

Напередодні Різдва
Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет
відповів на запитання газети «День».

 — Ваша Святосте, розкажіть, будь ласка, про сьогоденний стан Вашої Церкви.

 — У складі Київського Патріархату сьогодні 24 єпархії, близько 3000 парафій та понад 2,5 тис. священиків. Маємо три єпархії у Росії — у Московській, Бєлгородській областях та у Сибіру — всього 12 парафій, що утворилися з так званої «Свободной Православной Церкви», яка не визнала Московського Патріархату. В одній з наших московських парафій, до речі, працює настоятелем о. Гліб Якунін. До складу Київського Патріархату входить також Автономна Українська Церква у Західній Європі.

 — Загальна кількість парафій УПЦ, за даними канцелярії цієї Церкви, — 7030. Як вийшло, що більшість парафій залишилася у складі Московського Патріархату?

 — Я думаю, що кількість парафій УПЦ МП значно перебільшена, головним чином за рахунок неперереєстрацій при переході з однієї Церкви до іншої. Є також суто «паперові парафії». Приблизна, але реальна, прикидка (я знаю стан Церков в Україні) свідчить, що в УПЦ не може бути більше ніж 5000 парафій. Відзначу, що 1996 року приблизно 20 парафій УПЦ приєдналося до нас. Активно зростає наша Церква також за рахунок УАПЦ.

 — Церковна історія свідчить, що більша частина (дев’ять з п’ятнадцяти) автокефальних Церков вселенського православ’я утворилася шляхом відділення від інших Церков. У всіх випадках цей процес був болісним і довготривалим, бо «Церква-матір» завжди активно опиралася відокремленню, вважала його незаконним. Відомо, наприклад, що Московська Митрополія, відділившись від Константинопольського Патріархату (XV ст.), понад 140 років залишалася «неканонічною» та невизнаною. Ваша Святосте, поясніть, які закони регулюють утворення нових незалежних православних Церков?

 — Я протягом бгатьох років брав активну участь у різних комітетах та комісіях вселенського православ’я, де представники усіх Церков, зокрема, намагалися розробити правила утворення та визнання нової незалежної Церкви. На жаль, досі цього не вдалося зробити — старі Церкви роблять усе, щоб зберегти свою канонічну територію. Тому сьогоднішні розмови про неканонічність нашої Церкви — провокаційні, бо ж ми не порушували ніяких правил — їх просто не існує. Усі звинувачення в порушенні канонів розраховані на необізнаність не тільки мирян, а й священиків з апостольськими й соборними правилами.

 — Ваша Святосте, як далеко зайшли погрози Московського Патріархату піддати Вас анафемі, відлучити від православ’я? Чи не у відповідь на ці погрози було написано Вашу статтю, чи радше науково-історичне дослідження про розкол та анафеми?

 — Мене вже кілька років залякують повним відлученням від християнської спільноти. Однак анафеми, які проголошуються з суто політичних, а не з догматичних міркувань, не відповідають канонам Церкви. Не є законною причиною для анафеми навіть розкол. Анафемі мають піддаватися тільки свідомі віровідступники, єретики.

 — Що, на Ваш погляд, є головною перешкодою до об’єднання православних Церков України?

 — Об’єднання — складний і важкий процес, що має кілька аспектів. Наші відносини з Українською Автокефальною Православною Церквою (УАПЦ) — внутрішня справа, яка може у недалекому майбутньому благополучно завершитися злукою.

Проблема ж об’єднання з Українською Православною Церквою (УПЦ) значно складніша, тому що пов’язана з потребою рішучого відходу цієї Церкви від Московського Патріархату. Чому цього досі не сталося? Насамперед через брак доброї волі та мужності у значної частини єпископату УПЦ. Треба відверто сказати, що ієрархи залякані Московським Патріархатом — бояться заборони у священнослужінні, позбавлення сану чи навіть піддання анафемі, тобто відлучення від Церкви. Відомо й те, що українських ієрархів Москва відверто шантажує — погрожує оприлюднити секретні архіви КДБ у випадку відходу від Московського Патріархату. Адже загальновідомо, що за радянської влади досьє було заведено на кожного архиєрея — саме для того, щоб тримати людину у постійному страху. І щоб переступити через це, треба мати мужність і велике бажання служити Українській Церкві.

 — Чи впливає Московський Патріархат на віруючих УПЦ?

 — Московський Патріархат не залишається нейтральним, а постійно намагається впливати на настрій, світогляд українських мирян та кліру. Це робиться насамперед через тих єпископів російського походження, що налаштовані агресивно щодо ідеї незалежної Української Церкви. Не останню роль відіграє й російсько-шовіністичний «Союз православних братств» при митрополії УПЦ, який об’єднує мирян та духовенство. Союз веде агітацію проти українських незалежних Церков, звинувачуючи їх у розколі й навіть у «неблагодатності», твердячи, що у їх таїнствах начебто немає Бога Духа Святого.

— Ваша Святосте, що ви думаєте про особисту позицію митрополита Володимира (Сабодана) щодо утворення єдиної автокефальної Української Церкви?

 — Сьогоденна позиція митрополита Володимира значною, а може, й повною мірою, визначається одним чинником. Тим, що, попри своє українське походження, митрополит є послідовним адептом Московської Церкви. Про це перш за все свідчить сам факт його призначення на посаду митрополита Московської Церкви в Україні. Горезвісний Харківський Собор, який обрав Сабодана, був цілковитим порушенням усіх канонів, зокрема 34-го апостольського правила, яке твердить, що без першого єпископа (ним був тоді я) нічого не може відбуватися у Церкві, тобто Собор був незаконним. І сьогодні головна політика митрополита Володимира — зволікання. Об’єднання Церков та відхід від Москви він відкладає на невизначене майбутнє. А тим часом не робить жодного кроку до незалежності Церкви, ніколи не згадує про неї, не готує свою паству.

— Скажіть, будь ласка, чому Київський Патріархат не бере участі у роботі комісії з вирішення проблем користування Києво-Печерською лаврою, утвореній після відомого хресного ходу УПЦ до Адміністрації Президента?

 — До участі у роботі комісії нас не запросили. Я вважаю це неправильним і навіть образливим. Бо лавра має бути спільною святинею для всіх православних Церков і навіть для греко-католицької Церкви. УПЦ не повинна монополізувати Києво-Печерську лавру.

Клара ҐУДЗИК,
газета «День»
14 січня 1997 року

Патріарх УПЦ Київського
Патріархату Філарет:
«Єдина Українська Церква
може об’єднати і православних,
і греко-католиків. За певних умов»

Наша зустріч з Патріархом Філаретом відбулася напередодні засідання у Києві Організаційного комітету з підготовки святкування 2000-ліття Різдва Христового (до речі, він є членом цього оргкомітету). Тому цілком зрозуміло, що розмова точилася навколо майбутнього ювілею, бачення ролі Церкви у третьому тисячолітті та розмірковувань про сучасний стан українського православ’я. Мій співрозмовник, як видалося, був досить відвертим під час цього інтерв’ю.

 — Ваша Святосте, чи наявність в одній державі кількох православних Церков не свідчить про кризу українського православ’я? Чи можна взагалі так ставити питання?

 — Я б не сказав, що сьогодні є криза православ’я в Україні. Адже більшість православного населення нашої країни вважає, що належить до Української Церкви, а не до Російської (хоч формально парафій УПЦ Московського Патріархату в Україні вдвічі більше — 6 тисяч, натомість в УПЦ Київського Патріархату — 3 тисячі). І хіба можна назвати УПЦ Московського Патріархату українською Церквою, якщо вона відстоює інтереси не українського народу, не Української держави? На наш погляд, це якраз найбільший біль православ’я.

Ми створили церковно-громадський комітет зі святкування 2000-літнього ювілею Різдва Христового, і всі погодилися з думкою, що негідно зустрічати таку дату розділеними. Таких розділень є дуже багато в сучасному християнському світі, але коли є розділеною єдина Українська Православна Церква, це дуже прикро. Ще прикріше стає, коли це розділення хочуть узаконити, зробити нормою життя. Нормою для кого? Для України чи для Росії? Росії, звичайно, вигідно, щоб Україна була розділеною, навіть на конфесії. Прикро, що такий ненормальний стан справ захищають деякі політичні й державні діячі.

 — Певні непорозуміння є тепер і в УАПЦ. Яка ваша думка щодо цього?

 — Я вважаю, що всі ці відокремлення від УПЦ Київського Патріархату, які відбулися раніше, — це несерйозне явище, побудоване не на якихось принципових відмінностях. Їх просто немає між УАПЦ і УПЦ Київського Патріархату. Ми відстоюємо незалежність Української Національної Церкви, віра у нас одна, канони одні. І тому нема причин для розділення. Однак є ще певні тертя, бо кожен єпископ тепер хоче стати Патріархом.

Я не сприймаю УАПЦ як якогось противника нашої Церкви чи Української Помісної Православної Церкви. Серйознішим противником для нас є Церква Московського Патріархату, яка привласнила собі назву «Українська Православна Церква», не будучи такою по суті. Ієрархи цієї Церкви виступають проти української богослужбової мови, проводять навчання російською в семінаріях, тобто закладають на майбутнє російськомовних пастирів.

 — Чи є якісь принципові канонічні відмінності між гілками українського православ’я?

 — Нема. Всі ці гілки православ’я визнають єдині церковні канони. Різниця тільки в тому, що ми хочемо мати єдину Українську Церкву, вони — єдину Церкву для України і Росії.

 — Чи є на сьогодні єдиний катехизм Православної Церкви?

 — Є. Різниця тільки в мовах.

 — Ваша Святосте, скажіть, будь ласка, чи діють нині в УПЦ Київського Патріархату якісь об’єднавчі рухи, комісії, які б зустрічалися на міжцерковному рівні і працювали над ідеєю об’єднання?

 — Ми постійно закликаємо до співпраці, переговорів Церкву Московського Патріархату, але вона на це не реагує. А якщо і реагує, то каже: «Покайтесь і повертайтеся до Москви». А от переговори між УАПЦ і УПЦ Київського Патріархату відбувались, але так ні до чого і не призвели. Якщо ж знайдемо компроміс, то тоді ніяких перепон до утворення єдиної православної Церкви в Україні не буде. Тоді потрібно скликати загальноукраїнський Православний Собор, обрати єдиного Патріарха, і Україна матиме свою Помісну Церкву, яка буде міцним підґрунтям держави.

 — Як пояснити, що всі православні ієрархи дружно висловилися проти приїзду в Україну Папи Римського? Що це: страх перед некерованими діями фанатично налаштованих громадян, невпевненість православних у своїх силах чи боязнь великої популярності Іоана Павла ІІ?

 — Православні не можуть бути проти приїзду Папи взагалі. Він має право приїхати в ту країну, в яку хоче. Не це було причиною того, що православні всіх конфесій майже одноголосно сказали одне і те саме, не спілкуючись між собою. Річ у тому, що сьогодні релігійна ситуація в Україні ще складна.

Коли до Києва приїжджав глава УГКЦ Кардинал Любачівський, певна група фанатично налаштованих громадян просто не впустила його в Кирилівську церкву, не давала освятити місце під будівництво греко-католицької церкви. Чи не могло б щось подібне повторитися? Це внесло б ще більшу напругу між греко-католиками і православними. Треба, щоб між греко-католиками і православними почалася плідна співпраця.

 — Якраз УПЦ Київського Патріархату найбільше декларує свою готовність до співпраці з УГКЦ. Як ваша Святість бачить її розвиток і який мав би бути кінцевий результат?

 — Ми повинні співпрацювати в підтримці української державності. Хоч ми належимо до різних Церков, ми все ж одна нація, один народ, тому ми повинні бути єдиними. Ми могли б співпрацювати над відродженням духовності в Україні, яка була потоптана. Нам треба намагатися, щоб люди вірили в Бога, щоб у школах вивчали Закон Божий, щоб у такому ж дусі виховували в армії. Це ми можемо робити спільними зусиллями, і не обов’язково казати дітям, яка є між нами різниця. Їх треба вчити дотримуватися Божих Заповідей, виховувати на загальнохристиянських цінностях.

Ми можемо співпрацювати у виданні богослужбової літератури, тому що греко-католики є східного обряду, і богослужбові книжки у нас одні й ті самі. Якщо ж говорити про програму-максимум, то це досить складне питання, бо УГКЦ належить до католицького віровчення. Об’єднання між нами не може статися без згоди Рима і, з другого боку — усіх православних Церков. Тут або ми приєднаємось до Рима, або греко-католики приєднаються до православних Церков. Іншого поєднання не може бути.

 — Є така фраза: «Рим — теза, Константинополь — антитеза, Київ — синтеза». Звідси питання: чи не могла б Українська Церква, яка стоїть між Заходом і Сходом і синтезує в собі східну традицію та вселенське віровчення, стати тією моделлю для поєднання всіх християн? Чи не могла б вона одночасно бути визнаною і Константинополем, і Римом?

 — Щоб Київ став мостом між Римом і Константинополем?.. Міст цей — Унія, і, як уже визнано і католицизмом, і православ’ям, це не є шлях до об’єднання Східної й Західної Церков в єдину Христову Церкву. Якщо йдеться про загальне об’єднання, то це вирішує вся Католицька і вся Православна Церква. Це питання дуже складне. Я брав участь у тих богословських діалогах між католиками і православними, і там такі розбіжності виникали, що сьогодні ми ще не можемо їх подолати.

 — У першому тисячолітті Християнська Церква була єдиною, в другому вона розділилася. Ми стоїмо на порозі третього тисячоліття християнства. Яким воно буде? Чи маєте якусь свою візію майбутнього? Чи ви вірите в об’єднання християн і щиро прагнете цього?

 — Якби ми не прагнули єдності, то не були б християнами. Але бачимо, що без допомоги Божої ми не можемо подолати розходження, які є на сьогоднішній день.

Надія ПАСТЕРНАК,
газета «Експрес»
15–23 лютого 1997 року

ШЛЯХ
ДО ДУХОВНОГО ЄДНАННЯ

— Ваше Святосте, як би Ви охарактери­зували стан сьогод­нішнього церковного життя в Україні, його динаміку і напрямок розвитку?

 — Сьогодні україн­ське православ’я, на жаль, розділене на частини. Це завдає великої шкоди як державі, так і кожній окремій людині, бо душа її розірвана, терзається, не знає, куди податися. З од­ного боку, частина Церкви тягне Україну до Москви, з іншого — іде боротьба між самими цими части­нами. Нам потрібно серйозно взятися за побудову в Україні єдиної православної Церкви. Це може ста­ти реальністю. Ми вже бачимо той час, коли Українська Цер­ква повністю відо­кремиться від Мос­ковського Патріархату, вибудувавши свою Помісну Пра­вославну Церкву. І ось тоді Україна по-справжньому оживе, збудиться до нат­хненної і творчої праці, бо Церква зав­жди була надихаючою божественною силою, яка допомага­ла народові долати негаразди на його історич­ному шляху. Тому, коли Росія побачила, що одного чудового дня Україна може звільнитися від її впливу, вона посилила тиск на Українську Церкву через Московський Патріархат, що сьо­годні, в силу відомих історичних причин, ­має в Україні досить міцні позиції.

Промовистий факт: комуністи в Україні під­тримали не національну Українську Церкву, а Московську. Власне, що може бути спільного між атеїстами і православ’ям? Атеїсти постійно боролися проти релігії, а тут — блокуються з Церквою. Пояснюється це просто: у них спіль­на платформа і політична мета — боротьба з українськими патріотичними силами і відновлення російської імперії, хоч би як вона нази­валася.

Але Московський Патріархат підтримують не тільки прокомуністичні сили, його підтриму­ють і деякі урядовці. Вони ж ввели в оману ук­раїнського Президента: він підписав указ про передачу частини Києво-Печерської лаври Московській Церкві. А це ж наша національна святиня. Хто володіє національними святиня­ми, той володіє і душею українського народу. Туди приходять люди з усіх кінців України, там вони надихаються на особисту і громадську ді­яльність. А якщо з цих святинь ітиме не укра­їнський, а великоросійський дух, то на що ж він надихатиме прочан?

На сьогодні передача решти храмів — 800 по Україні — загальмувалася. Держава вже не знає, кому їх передати. Московському Патріархату — будуть обурені національно-патріотичні сили, Київському — почне протестувати Мос­ковська Церква. Якби ми об’єднали Церкву в єдину помісну, гадаю, не було б жодних пе­решкод для передачі їй усієї Києво-Печерської лаври, Софійського собору, Андріївської та Кирилівської церков, інших храмів по усій Україні. Як сказав мені під час зустрічі Президент: утво­рення єдиної православної Церкви розв’язало б дуже багато політичних і суспільних проблем.

 — Російська Церква у своїх відправах дуже аг­ресивно налаштовує наших громадян. Вона нази­ває Українську Церкву неканонічною, закликає не ходити до її храмів, бо то, мовляв, гріх, не визнає української мови… Хіба можливе об’єднання за такої позиції УПЦ МП?

 — Об’єднання може відбутися, але не з цією ієрархією, яка надихає православних віруючих на такі ворожі щодо їхньої держави настрої. Якщо ідеться про утворення єдиної Церкви, про об’єднання, то потрібно починати знизу, з парафій, з рядового духовенства. Нарешті пра­вославні віруючі починають розуміти, що їх ввели в оману. Вони гадали, що належать до Української Церкви, а фактично то є Ро­сійська Церква, тому від її священиків можна почути, що Українська Православна Церква Київського Патріархату і «неблагодатна», і «неканонічна», ба, навіть… «сатанинська»… Такі епітети можуть іти лише з серця, сповненого ненависті до своїх же пра­вославних братів-українців. Церква, якщо вона справді сповнена Божої благодаті, випромінює любов, а не ненависть.

Тим православним, які досі вважають, що так звана УПЦ — Церква українська, я б порадив зазирнути у її статут. Там у першій статті напи­сано: Українська Православна Церква є складо­вою частиною Московського Патріархату. Ос­танній Архиєрейський Собор засвідчив, що на­віть утворення нових єпархій в Україні затвер­джується Москвою. Або перегляньмо їхній ка­лендар на 1997 рік. Там уже немає навіть назви: Українська Православна Церква, а лише — єпископат Московського Патріархату, а далі — Росія, Україна, Білорусія… Тоді у чому ж поля­гає її незалежність? Залякана досьє КДБ, бо­ягузлива «українська» ієрархія боїться перехо­дити до Київського Патріархату.

 — Ще більше, мабуть, залякав їх останній вчинок Московської Церкви. Як відомо, Архиє­рейський Собор Московського Патріархату прий­няв безглузде рішення про відлучення від Церкви Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета…

 — Священний Синод УПЦ Київського Пат­ріархату ухвалив з цього приводу заяву, в якій назвав це рішення «дивним», бо предстоятеля УПЦ Київського Патріархату відлучають від Церкви, до якої він не належить. Феодор Вальсамон, тлумаченням цер­ковних правил якого керуються всі помісні православні Церкви, говорить: «Відлучений з нерозумного бажання того, хто відлучає, без усякого сумніву, може нехтувати відлученням: і швидше — той, хто відлучив, повинен підпасти покаранню». А великий вселенський учитель, святитель Іоан Золотоустий, сказав: «Ті, що зловживають повеліннями Господніми і підда­ють людину церковній анафемі, привласнюю­чи собі достоїнства Сина Божого, накладають на себе повну загибель».

 — Деякі наші читачі висловлюють незадово­лення статтею Конституції, яка проголошує ві­докремлення Церкви від держави. Що означає таке рішення? До якої межі може йти відокрем­лення?

 — Така стаття Конституції — не нова у світі. У більшості держав Церква відокремлена від держави, але це не означає, що вони не можуть взаємодіяти, а головне — це не означає, що Церква відокремлена від суспільства. Цього ос­таннього не можна зробити жодними вказівка­ми чи законами, бо одна й та сама людина є і членом Церкви, і громадянином держави, членом суспільства.

Держава не повинна втручатись у внутрішні справи Церкви, а Церква — у справи держави, в її політику. Але Церква завжди була з народом, зі своєю державою. Чому сьогодні УПЦ Київського Патріархату і Українська Греко-Католицька Церква підтримують Українську державу? Тому, що цього хоче народ, і це для нього — благо. Де йдеться про спільне для всього народу, життєво важливе для нього, — Церква з народом, з його громадськими організаціями. Сьогодні фактично розпочалася підготовка до наступних парламентських виборів, які будуть дуже важливими для долі нашого суспільства. Церква розуміє це і заявляє: нам конче потрібно консолідувати всі національно-патріотичні сили. І ми братимемо в цьому процесі активну участь.

Церква — це душа народу, а душа відчуває всі болі тіла. Однак і тіло повинне підкорятися порухам душі, бо вона — божественного походження, без неї тіло не здатне на свідоме життя. Тільки за надихаючої ролі Церкви народ здатний повноцінно і продуктивно жити.

 — Інколи доводиться чути: яка, мовляв, різниця — Московський Патріархат чи Київський, аби до церкви ходити…

 — Так, для спасіння душі однаково, у якій церкві та душа молиться. Спаситель для всіх один. У Бога немає старших чи молодших націй, усі вони — Його творіння, усі перед Ним рівні. Однак якщо людина дбає не лише про спасіння своєї душі, а й про свій народ (треба гадати, що байдужість до ближніх і до своєї держави і спасінню душі не сприяє — Т.П.), то факт, у яку церкву вона ходить, має колосальне значення. Не випадково після розвалу Оттоманської імперії разом з утворенням окремих держав, таких як Греція, Болгарія, Румунія, там одразу ж виникли і свої помісні Церкви. Хоч раніше, до виникнення цих держав, і Церкви ці були у складі Константинопольського Патріархату. Розпалась імперія — розпався і Патріархат. Це закономірний процес. Зараз відбувається те саме. Розпався СРСР як імперія — Московський Патріархат також розпадається. Хоч би як чіплявся він за Україну, нічого з цього не вийде. Бо є Українська держава — і буде в ній своя Церква.

 — А ревнителям Російської Церкви в Україні варто б нагадати, як за «три сорока соболєй і двєсті червонних» виторгував Московський Патріарх у зубожілої Оттоманської імперії в 1686 р. Київську митрополію, яка була значно старшою від Московської і лише номінально зележала від Константинопольського Патріарха…

 — Якщо державні мужі зацікавлені в збереженні Української держави, то вони так само повинні бути зацікавлені в Українській Церкві, бо російська — працює проти України. Наведу один з останніх фактів. Коли приїздив до Севастополя відомий своїми імперськими зазіханнями мер Москви Лужков, то його не зустрічав мер Севастополя, зате урочисто зустрічав, благословляв Лужкова, а заодно і російський флот архиєпископ Сімферопольський і Кримський, архиєрей так званої УПЦ МП Лазар. Він вітав його наміри, бажав, щоб вони здійснилися… Давайте подумаємо: а якби відносини України і Росії загострилися до такої міри, що дійшло б до війни, — не дай Боже, ми вважаємо і сподіваємося, що цього не буде ніколи, — але припустімо? То на чиєму боці буде Російська Церква, чи, як вона себе називає, УПЦ? Ось таку серйозну недружню силу ми терпимо і заохочуємо на території своєї держави. Чи є в цьому логіка?

 — Ваша Святосте, тепер трохи про інше, — це також серйозна проблема. Мені боляче, що багато людей, яких я поважаю і люблю, захопилися РУНвірою, заперечують Христа і християнське вчення. Коли мене запитують, чи вірю я, що Бог існує, то я відповідаю: «Мало того, що вірю. Я ЗНАЮ це». Я Його відчуваю як велику радість, як Порадника й Опікуна, з Ним спілкуюсь у молитві. Мені страшно за людей, які не відчувають такої могутньої і всеохопної сили, як їхній Творець.

РУНвіра — це повернення до релігії, яка була до Х ст., до хрещення, релігії не богоодкровенної, а природної. Річ у тім, що в самій людині є відчуття Бога, і кожна людина, свідомо чи несвідомо, шукає Його. Створивши людину за власним образом і подобою, Господь тим самим заклав у неї відчуття Божества. Але до пришестя Христа людина Бога не бачила, а оскільки тягнулася до Нього, то створювала собі богів, виходячи з власних незрілих уявлень: ставила ідолів, обожнювала стихії природи, небесні світила. Бог відкрив через Ісуса Христа істинну релігію і дав Святе Письмо, в якому викладена Його воля. Це вже є релігія для людства, яке вийшло зі свого дитячого віку. В дитинстві нас навчають правил, звичок, а в дорослому віці ми осягаємо значно складніші й абстрактніші поняття. Тому повернення до такої релігії як РУНвіра — це повернення до примітивних уявлень про світ, до примітивного розуміння божества. Усі народи на Землі колись мали ідолів, однак сьогодні вони задивлені в істинного Бога. Хто бажає своєму народові добра, миру і процвітання, той не кликатиме його назад. Історію і міфологію знати потрібно, але жити в історичному минулому — неможливо.

 — Ваша Святосте, яким Ви бачите майбутнє України?

По-перше, я бачу її незалежною державою. І це вже є. По-друге, оскільки наш народ працьовитий і талановитий, наші надра багаті, а лани родючі, — я бачу її заможною. Оскільки Україна не має територіальних претензій до інших держав, вона буде стабілізуючим фактором у Європі. Буде Україна незалежною — буде гарантія миру.

 — За що Ви молитеся, Ваша Святосте?

 — За спасіння своєї душі, за свою паству, за свій народ, за свій уряд, за свою державу, за мир у світі…

 — Дякую за щиру розмову. Як нагорода за кров патріотів-мучеників з нами Провидіння Боже: маємо нарешті свою державу. І хоч як би там хто лютував, матимемо і свою помісну Українську Церкву.

Розмову вела Галина ПАЛАМАРЧУК,
газета «Час»
1–12 березня 1997 року

«Меня отлучили от Церкви
Московского Патриархата,
от которой я сам отошел
еще в 1992 году»

Второго мая в Черкассы приехал Филарет — Патриарх Украинской Православной Церкви Киевского Патриархата. Прибыл он по приглашению настоятеля Троицкого Собора отца Сергия Холода, «чтобы отслужить службу за имя божественное в пасхальные дни и вручить награды черкасским священникам, того заслужившим».

В последнее время наметилась тенденция к сближению двух Церквей — Украинской Автокефальной Православной Церкви и Украинской Православной Церкви Киевского Патриархата. Наконец-то украинские священнослужители стали осознавать, насколько парадоксальна ситуация, когда две украинские православные конфессии конкурируют между собой; возможно, они поняли, что людям, приходящим в храм, зачастую неважно, какой конфессии он принадлежит. Филарет отметил и то, что не может Церковь одного государства подчиняться духовному руководству другого государства, подобного история не знает.

Московский Патриархат никак не может понять, что пришло время разделиться на части, как в свое время это сделал Великий Константинопольский Патриархат.

На пресс-конференции, состоявшейся после встречи Патриарха с руководством облгосадминистрации и мэрии, Филарет ответил на вопросы представителей черкасских масс-медиа.

 — Черкасская епархия находится в моем подчинении, — рассказывает Патриарх Филарет, — как Патриарха Киевского и всей Руси-Украины. Поэтому как правящий архиерей этой епархии я должен посещать ее, время от времени встречаясь с духовенством и прихожанами.

 — Как Вы отреагировали на решение Архиерейского Собора Московской Церкви об отлучении Вас от Церкви?

 — Я воспринял это довольно-таки спокойно, так как такое решение было неразумным: во-первых, меня отлучили от Церкви Московского Патриархата, в то время, как я сам отошел от нее еще в 1992 году; во-вторых, Синод УПЦ Киевского Патриархата принял заявление, в котором назвал решение Архиерейского Собора Московской Церкви «странным», потому что это так называемое отлучение от Церкви касается предстоятеля Украинской Православной Церкви Киевского Патриархата. А к Российской Православной Церкви он и не принадлежит. Украинская Православная Церковь Киевского Патриархата является национальной поместной автокефальной Церковью, в дела которой не может вмешиваться какая-либо другая поместная Церковь, в том числе и РПЦ, также являющаяся автокефальной Церковью.

На вопрос, где сейчас находится митрополит Нестор и каково его самочувствие, Филарет ответил очень дипломатично (читатели наверняка не забыли о недавнем конфликте).

 — Митрополит Нестор сейчас руководит Киевской епархией, являясь митрополитом Переяславским и Богуславским. Ему 71 год и чувствует он себя довольно хорошо, постоянно служит, проповедует, а также читает лекции в Киевской Духовной Академии и преподает в семинарии.

 — Как Вы смотрите на то, что Киево-Печерская лавра находится в ведении Московского Патриархата? Рассматривается ли вопрос о передаче ее Киевскому Патриархату?

 — Естественно, этот вопрос не остается без внимания, так как Киево-Печерская лавра всегда была духовным центром, который не только отстаивал православную веру, но и был могущественным культурным центром на протяжении столетий. Такое положение дел является ненормальным. Считаю, что со временем этот вопрос должен решиться в пользу нашей Церкви.

Не пора ли нашим церковным лидерам перестать бороться за портфели и заняться исполнением своих духовных «обязанностей»?

Наталья ЗАБОЛОТНАЯ
газета «Губернские ведомости»
8 мая 1997 года

НАРОД ОБИРАЄ
НАЦІОНАЛЬНУ ЦЕРКВУ

Як ми вже повідомляли, минулої суботи на свято Петра і Павла обухівську землю відвідав Предстоятель Української Правосла­вної Церкви Київського Па­тріархату Святійший Патрі­арх Філарет. Наш корес­пондент О.Глущук взяв у нього ексклюзивне інте­рв’ю для «Обухівського краю».

 — Ваша Святосте, коли настане час об’єднан­ня православ’я в Україні?

 — Хочу сказати, що ієрархи Московської Це­ркви на об’єднання не підуть. Вони роблять кроки, що не ведуть до об’єднання, а закріплю­ють роз’єднання. Все од­но об’єднання буде, але не з їхньої волі, а з волі народу. Бо народ зараз розуміє, що Україні по­трібна одна Церква, але Церква, незалежна від Мо­сковського Патріархату. Українська Церква є осно­вою Української держави. Тому об’єднання відбуде­ться поступово, бо будуть поступово переходити і парафії, і духовенство. А якщо ієрархам подобаєть­ся бути в підпорядкуванні Москви, то хай вони там і залишаються.

 — Коли відбудеться визнання УПЦ Київського Патріархату Вселенським Константино­польським Патріархом Варфоломієм?

 — Як тільки буде у нас єдина Церква. Не можна не визнати таку Церкву як українська, бо вона нараховує близько 35 млн православних, а це майже третина всього православ’я в Україні. Якщо нас з такою кількістю не визнають, то ми будемо існувати і без їхнього визнання. Але все ж визнання буде, бо Вселенський Патріарх і всі інші розуміють значення Української Церкви. Київ — це колиска православ’я, звідкіля християнство розповсюджувалось як на північ, так і на схід.

 — Чи маєте Ви підтримку від Президента?

 — Президент зараз зай­має позицію рівного ста­влення до всіх конфесій. Він хоче, щоб була зла­года. Але злагоди не буде до тих пір, поки у нас не буде єдиної православної Церкви. А поки буде дві чи три, то буде протистояння. Де буде протистояння, там злагоди не буде. Якщо говоримо про злагоду, то треба до цієї злагоди йти шляхом об’єднання в єдину помісну православну Церкву. І буде краще, ко­ли раніше це зрозуміють люди. А вони вже розу­міють: про це свідчить, наприклад, перехід пара­фії с.Григорівка до Київського Патріархату.

 — Ваша Святосте, який стан Української Право­славної Церкви Київсько­го Патріархату?

 — Коли ми повертає­мось до тих далеких ча­сів, коли апостол Павло проповідував, і дивимося на наше життя, то бачи­мо, що у наш час твориться дещо подібне. Тоді було роз’єднання христи­ян, є і тепер. Ми це бачимо, а особливо у нашій Українській Православній Церкві. Просто розділили нашу Церкву на частини. А мусить бути в Україні одна Церква. Тим паче що вона бере свій початок від святого рівноапостольного князя Володимира.

Понад 1000 років існує наша Церква в Ук­раїні. І вона більш як 700 років була незалежною, а 300 років — залежною від Московського Патріархату, тому що в 1686 р. обманним шляхом, підкупом, Київську митрополію приєднали до Московського Патріархату. І з того часу наша Церква втратила свою незалежність. Тепер, коли постала Українська
держава, кожній ро­зумній людині зрозуміло, що в цій державі повинна бу­ти незалежна Церква, та Церква, яка існувала 700 років незалежною, такою, якою є сама Російська Церква. Чому Російська Церква незалежна від Константинополя? А чому Українська має бути залежною від Москви? Наприклад, Болгарська незалежна, і Грузинська незалежна, і Грецька незалежна. Нам кажуть, що ми відокремилися від Московського Патріархату і тим самим порушує­мо церковну єдність. А ми запитуємо: «А коли Москва відокремилася від Константинополя, чи порушила вона єдність?» Тоді казали, що вона не порушила, а тепер, коли Українська Церква хоче бути такою, як Російська Пра­вославна Церква, вони ка­жуть, що ви порушуєте єдність, бо ми були 300 років разом. А все полягає в тому, що була імперія. Ми всі хочемо, і держава того хоче, щоб ми, православні, були єдині. Тому що розбрат на релігійному тлі створює політичну нестабільність.

 — Хто підтримує зале­жність Української Церк­ви від Москви?

 — Комуністи. Тобто ті, які хочуть, щоб Укра­їна знову приєдналася до Росії, щоб ми знову втратили свою держав­ність. Оці сили підтриму­ють залежність від Мос­ковського Патріархату. Нам треба бути розумни­ми. Ви чуєте постійно, що Київський Патріархат — це розкольники, це неблагодатна Церква, неканонічна. Все це неправда. Наша Церква така ж каноніч­на, як і Московська. То­му, що ми живемо за приписами тих самих канонів, що і вони. Ми не порушуємо канонів, а во­ни порушують.

А скажіть, від кого сходить благодать? Від Патріарха, від Москви, чи від Святого Духа? Благодать іде від Святого Духа. Хто може заборонити Свя­тому Духові сходити на ту людину, яка до Нього звертається? Москва того хоче, але Син Божий при­йшов спасти кожну лю­дину. Вони бажають вла­ди над Українською Цер­квою, а через Церкву — й над нашою державою. До речі, ми зверталися до керівництва УПЦ, зо­крема до митрополита Воло­димира (Сабодана) на предмет об’єднання. Але вони не хочуть. Ми пита­ємо: «Чому ви не хоче­те?» Вони відповідають, що хочуть об’єднання, але, щоб ми приєдналися до Москви. Скажу прямо, що такого народ вже не потерпить. Досить, щоб ми залежали від Москви, а гроші звідси вивозили. Я був Екзархом, і я добре знаю, скільки грошей пішло на відбудо­ву Свято-Данилового мо­настиря, що в Росії. А вони тепер мають прибу­ток. Коли Києво-Печерсь­ку лавру передали Церк­ві, то з Москви нам не дали жодної копійки. І мені довелося по карбованцю збирати на її відбудову. Коли ж ми відбудували, то вони її захопили. Знову лавра, українська святи­ня, підпорядкована Моск­ві. І ми не маємо права прийти і там помолитися.

 — Що ви скажете про перехід Григорівської па­рафії до Київського Пат­ріархату?

 — От і вони належали до Московського Патріар­хату, коли існував уже Київський Патріархат, думаючи, що належать до Української Церкви, бо мали назву «Українська Православна Церква», тобто рідна, національна. Але, крім однієї назви, в цій Церкві не було нічого ук­раїнського. Гроші йшли до Москви, розпоряджен­ня йшли звідтіля. Коли григорівці дізналися, що належать не до справж­ньої Української Церкви, то виявили свою волю, що хочуть бути в Київсь­кому Патріархаті; якщо пастирі не хочуть вести людей до єдиної Церкви, то народ повинен це зро­бити сам.

 — Яке Ваше ставлен­ня до Римського престо­лу і, зокрема, до Українсь­кої Греко-Католицької Церкви? Чи може бути об’єднання з греко-като­ликами?

 — Римська Церква є Римська Церква. Об’єдання з цією Церквою я не бачу. А що стосується Української Греко-Католицької Церкви, то вона може об’єднатися з православною Церквою. Зараз у цій Церкві відбуваються процеси, які свідчать про те, що значна кількість інтелігенції хоче, щоб в Україні була одна Церква, Церква Київського Патріархату. Звичайно, там є певні сили, які не хочуть цього. Але більша частина бажає такого об’єднання. Поки що йде підготовка до цього. Переговори на предмет об’єднання можна вести, але цього швидко не станеться.

 — Ви не вперше на Обухівщині і можете бачити зміни, які у нас відбуваються. Що Ви ска­зали б з цього приводу?

 — Є з чим порівнюва­ти. По-перше, я буду по­рівнювати за чисто церковними справами. Колись було декілька громад на­шого Патріархату, і май­же не було храмів. А сьогодні, подивіться, є церкви в селах Григорівка, Красна Слобідка, Семенівка, Германівка, Козин, будується в м.Українка. Будується і в са­мому Обухові. Відроджен­ня дуже помітне. По всій Україні йде будівництво, вже побудовано понад тисячу храмів. І все це роби­ться в умовах економічної кризи. Умови економічні скрутні, а народ будує. Будують віруючі, але за кошти колгоспів, підпри­ємств, банків тощо. Люди, хоч мають і невеликі кош­ти, але дають на святу справу. Відродження духовності буде мати пози­тивні наслідки у сфері економіки. Руйнація духовності не приведе до стабільності економіки.

 — Чи відбудеться повернення Києво-Печерської лаври Київському Патріархату?

 — Зараз Київська місь­ка рада прийняла рішення про передачу її частини Київському Патріархату, а частину — поки залишити за Московським Патріар­хатом. Президент наголо­шує на рівному ставленні до всіх конфесій. Якщо рівне, то давайте на правах рівності ставитися і до лаври. Нам мають відійти ближні печери. Поки що це рішення не має легітимної сили, то­му що голова Київради Л.Косаківський не хоче завізувати це рішення. Як­що говорити взагалі, то кияни стоять на тому, щоб лавра як національ­на святиня належала Ки­ївському Патріархату.

 — Скільки духовних на­вчальних закладів має Київський Патріархат?

 — Маємо 4 духовні се­мінарії, 2 духовні акаде­мії, богословський факультет, 3 духовні учили­ща, регентські курси. Всього у нас навчається півтори тисячі студентів. В Україні у нас 21 архиєрей, 26 єпархій.

 — Яка доля собору м.Ногінська в Росії, який належить до Київського Патріархату?

 — В Росії проходять антидемократичні проце­си. Російська Дума прийняла закон «Про свободу совісті». Але в ньому йдеться про те, що всі релігійні центри можуть бути заре­єстровані в тому випадку, якщо вони існують 15 років. А якщо менше 15 років, то вони не мають права на реєстрацію. Давайте від 97-го року відкинемо 15 і побачимо, які з релігійних конфесій мають право на існування. А ніякі, бо в 1982 році була єдина Російська Православна Церква. Для нашої парафії в Росії є загроза. Тому, що вони знімуть з реєстрації нашу громаду, відберуть храм. І ми не будемо мати права існувати в Росії. Зараз пішли протести в ООН, ОБСЄ, в інші міжнародні організації. Наше керівництво поки що мовчить.

 — Яку участь УПЦ Київського Патріархату бере в екуменічному русі?

 — Екуменічний рух набирає зворотних обер­тів. Йде критика щодо Всесвітньої Ради Церков. Ми готові співпрацювати з усіма християнськими Церквами. Особливо — у під­готовці до 2000-ліття Різ­два Христового. Ми створили комітет з відзначення цієї дати. В нього вхо­дять різні конфесії. В нас добрі стосунки з Болга­рською Церквою, з Церк­вами діаспори США, Західної Європи.

 — Чи є загроза для православ’я з боку про­тестантських Церков?

 — З боку протестант­ських Церков, які існува­ли, починаючи з XVI ст., коли від Римо-Католицької Церкви відокремилася зна­чна частина конфесій, ми не бачимо ніякої загрози (кальвіністи, методисти). Але на ґрунті протестант­ських Церков виникли та­кі, які християнству нано­сять велику шкоду. Це і мормони, і свідки Єгови, і це­рква Муна. Вони небезпе­чні для людей, руй­нують психіку свої­ми діями. Ми з ними не маємо можливості спів­працювати, хоча вони і сповідують Христа.

 — Дякую, Ваша Святосте, за розмову.

Газета «Обухівський край», 19 липня 1997 року

Патріарх
Української Православної Церкви
Київського Патріархату Філарет:
« Я НЕ ЗГОДЕН З ТИМ, ЩОБ ПРОБЛЕМИ
УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
ВИРІШУВАЛИСЯ ЗА НАШОЮ СПИНОЮ»

Як сталося, що на території України недавно зустрічалися Патріарх Московський і всія Русі Алексій ІІ та Патріарх Вселенський Варфоломій І, а представники Української Православної Церкви Київського Патріархату на зустріч допущені не були? Що стоїть взагалі за розколом в українському православ’ї? Чи є у Церкви перспективи подолати цей розкол і що для цього потрібно? Свою точку зору з цих питань сьогодні висловлює Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату, Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Ми запрошуємо до розмови й представників інших гілок українського православ’я, науковців, усіх, кого хвилює ця тема.

 — Почнемо, Ваша Святосте, нашу розмову з недавньої дуже помітної події для православ’я — приїзду Вселенського Патріарха Варфоломія до Одеси. Цікаво знати, чому так сталося, що представники Української Православної Церкви Київського Патріархату були відсторонені від участі в зустрічі? Хто розпоряджався безпосередньо організацією перебування Патріарха Константинопольського на українській землі?

 — Ця міжнародна поїздка пароплавом по Чорному морю із заходом до нашої країни планувалася давно. Тема її: «Релігія, наука та екологія». Попередня подібна конференція відбувалася у Патмосі. Справа це благородна, та біда в тому, що цього разу її використав Московський Патріархат для вирішення деяких своїх проблем. І Вселенський Патріарх теж скористався можливістю після конфлікту з Алексієм ІІ щодо Російської Православної Церкви в Естонії залагодити напруження, що виникло у нього в стосунках з Московським Патріархом.

На мою думку, Алексій ІІ хотів використати Вселенського Патріарха, аби той зігнорував питання про автокефалію Української Церкви і заявив, що визнає тільки Українську Православну Церкву Московського Патріархату. Це якраз і вразило віруючих, що належать до єпархій Київського Патріархату. І не тільки їх. Громадськість обурилася, що два Патріархи приїхали на територію України, незалежної держави, і тут вирішували свої проблеми, не рахуючись з думкою багатьох православних віруючих та духовенства. Причому проблеми, які стосуються Української Православної Церкви, вони вирішували за її спиною. Більше того, наші віруючі, духовенство, які дізналися про приїзд Вселенського Патріарха, хотіли взяти у нього благословення, але московські архиєреї і духовенство навіть не допустили їх до високого гостя. Влада одеська обіцяла, що при зустрічі Вселенського Патріарха віруючі зможуть підійти до нього. Але коли їх не допустили, вони прийшли до глави Одеської облдержадміністрації Руслана Боделана і нагадали йому про те, що він обіцяв сприяння. Глава адміністрації, хоч як це дивно звучить, відповів, що це не від нього залежить, бо організацією зустрічі розпоряджаються московські архиєреї.

Таким чином, ми не змогли потрапити до Вселенського Патріарха. Раніше при зустрічі з ним я мав можливість почути з його уст підтвердження того, що Україна має право на автокефалію, оскільки стала незалежною державою. Дивно, що в Одесі його позиція була зовсім іншою. Стурбувала нас і заява Московського Патріарха про те, що Одеська єпархія є шістдесят першою єпархією Російської Православної Церкви.

 — Як це схоже на заяву мера Москви Лужкова про Севастополь, який нібито є одним зі московських департаментів!

 — Абсолютно той самий стиль. Але ж якщо Одеська єпархія є 61-ю, то тоді вона не належить до Української Православної Церкви Московського Патріархату, яка декларує себе незалежною і самостійною в управлінні. Елементарна логіка підказує: або, якщо є самостійність і незалежність, то це не 61-а єпархія Московського Патріархату, або, коли це 61-а єпархія, то ні про яку незалежність і самостійність не можна вести мови.

Там же, в Одесі, Патріарх Алексій ІІ заявив, що об’єднання українського православ’я можливе лише навколо митрополита Володимира (Сабодана), тобто навколо Української Православної Церкви Московського Патріархату. Але ж існує постанова Помісного Собору УПЦ від листопада 1991 року, яку підписали всі нині діючі архиєреї, про автокефалію нашої Церкви.

Отже, я вважаю візит двох Патріархів до Одеси імперським, спрямованим проти українського православ’я. Шкода, що й місцева влада, яка утримується на кошти Української держави, поводилася так, ніби Одеська область не належить до України. Тож не випадково Московський Патріархат вручив орден Руслану Боделану. Цікаво, за які заслуги?

 — Чи не вбачаєте ви якогось зв’язку між цим візитом і закриттям єдиної церкви УПЦ Київського Патріархату у місті Ногінську під Москвою, яке відбулося так брутально і жорстоко?

 — Я думаю, зв’язок тут є. Все це відчувається після прийняття російською Думою закону про свободу совісті, підписаного президентом Борисом Єльциним. Закон цей, на мою думку, дискримінаційний щодо інших Церков. Візит відбувався на тлі вже нового закону. Потім силовими методами відібрали в Української Православної Церкви собор та інші приміщення в Ногінську, побили людей, на архиєпископа одягли наручники, не дають йому можливості виїхати, відключили усі телефони.

Протягом чотирьох років йдуть суди за цю церкву. Раніше обласний і Верховний арбітражний суди виносили постійно рішення на користь Київського Патріархату. Після ж прийняття закону арбітражний суд виніс рішення про належність церкви у Ногінську до РПЦ.

До речі, нещодавно у Києві був відомий російський церковний і державний діяч отець Гліб Якунін. Він осудив акцію московської влади щодо церкви Київського Патріархату, піддав різкій критиці закон про свободу совісті, який ставить різні конфесії в Росії у нерівноправне становище.

 — Ваша Святосте, у пресі була інформація про те, що у Ногінській церкві нібито коронували на російський престол онука російського царя Миколи ІІ Миколу Дойського. Чи відповідає це дійсності?

 — Такий факт був. Архиєпископ Адріан Богородський зробив це без відома Патріарха УПЦ Київського Патріархату і Синоду. Але як тільки про це стало відомо, Синод нашої церкви виступив із заявою, в якій осудив дії архиєпископа Адріана і сам акт, що ніяк не належить до компетенції нашого Патріархату. Тож цей факт, на нашу думку, не повинен був слугувати підставою для брутальних дій російської міліції проти нашої Церкви.

 — Ви обрані головою Міжнародного церковно-громадського комітету, метою якого є святкування 2000-ліття Різдва Ісуса Христа. Чи є вже якісь акції в активі цієї організації?

 — У грудні має відбутися форум, який організовує за нашою участю Державний оргкомітет зі святкування цієї світлої дати. Хочемо, щоб цей форум не був суто релігійним. У ньому візьмуть участь представники різних громадських організацій, письменники, журналісти, архітектори, мистецтвознавці.

Збираємося провести засідання церковно-громадського комітету, на якому маємо виробити свої пропозиції щодо цього форуму.

 — З проголошенням незалежності України почали зводитися нові й відбудовуватися старі храми. Цікаво знати, скільки нових Церков з’явилося на теренах України? Яким чином у нових будівлях встановлюється їх приналежність до того чи іншого Патріархату?

 — Спорудження нових і реконструкція напівзруйнованих храмів по Україні йде досить інтенсивно. Щойно я повернувся з Вінниччини, де брав участь в освяченні відбудованого храму в селі Зозові Липовецького району. Це не єдиний приклад. Будують храми і на Київщині, і на Львівщині, і на Миколаївщині — скрізь по Україні. Зводять церкви парафії Київського Патріархату, Московського, інших конфесій. Найбільше серед них будівель Київського Патріархату. За останні роки усіма конфесіями в Україні зведено понад 1000 храмів.

 — Нещодавно ви освячували фундаменти зруйнованого в роки тоталітаризму Михайлівського собору. Після відновлення якій конфесії він належатиме?

 — Гадаю, що він належатиме Київському Патріархату, бо там існує наш монастир, який юридично зареєстрований, там діє Київська духовна академія і семінарія. Сподіваємося, що монастир буде відбудований до 2000 року і переданий за призначенням, тобто, щоб там відправлялося богослужіння, а не просто, щоб це був музей.

 — Як сьогодні, Ваша Святосте, складаються відносини між різними православними конфесіями в Україні?

 — Можна говорити про позитивну тенденцію, яка нині намітилася. Зростає авторитет УПЦ Київського Патріархату. Уже об’єдналися майже всі парафії Тернопільської, Івано-Франківської областей. Зараз ідеться про об’єднання парафій Львівської області. Тобто переважна більшість парафій автокефальної Церкви уже приєдналася до Київського Патріархату. Відбувається, хоч і не так інтенсивно, процес переходу парафій Московського Патріархату до Київського. На жаль, місцеві органи влади не сприяють цьому, а подекуди навіть чинять усілякі перепони.

Для прикладу назву парафію села Григорівки Обухівського району на Київщині. Там відбулися збори парафіян. На них були присутні представники як московського, так і київського духовенства. І коли постало питання, до якого Патріархату належатиме їхня Церква, весь люд проголосував за Київський Патріархат.

Я згадував уже село Зозів на Вінниччині. Там раніше була московська парафія, але меценат, який дав кошти на відбудову зруйнованого храму, поставив умову, щоб він належав до Київського Патріархату. Після закінчення будівництва загальні збори села також висловилися однозначно за приналежність до Київського Патріархату. Там же, у тому ж районі, є ще одне село, де сталося подібне. І що цікаво: меценати-українці заявляють, що вони будуватимуть храми лише для Київського Патріархату. З тих 1000 храмів, які я називав, більшість побудована на кошти меценатів. І це дуже добре, бо парафії самі не в змозі були б здійснити такий обсяг робіт через брак коштів.

 — Звичайно, Церква заохочує таких добродіїв. Мабуть, якось відзначається їхній внесок у благородну справу піднесення духовності — чи то у вигляді пам’ятних дощок на будівлях, чи ще в якийсь спосіб?

 — Так, на збудованому храмі прикріплюється табличка із зазначенням імені мецената. Крім того, у церквах постійно відбуваються молебні за фундаторів цих храмів. Безперечно, ті, хто зводить будівлі храмів, є людьми віруючими, оскільки невіруюча людина не здатна на такий високий політ душі.

 — Ваша Святосте, чи підтримує Київський Патріархат стосунки з православними конфесіями за кордоном?

 — Найтісніші контакти ми підтримуємо з Церквами української діаспори — у США, Канаді, Західній Європі, Австралії. Крім того, маємо зв’язки з Болгарською Православною Церквою, а також з Румунською, Грузинською. Під час воєнних дій у Грузії ми направляли туди гуманітарну допомогу у вигляді продуктів харчування.

 — Колись, у старі часи, ви були дипломатом на церковному поприщі, відвідували різні країни з миротворчою місією. Зараз у Київському Патріархаті є така служба?

 — Оскільки нашу автокефалію поки що не визнають, можливості маємо обмежені. Але з часом, я гадаю, наша Церква буде і цю місію виконувати.

 — Яка позиція влади, зокрема Президента, щодо УПЦ Київського Патріархату?

 — Президент офіційно заявляє, що у нього однакове ставлення до всіх конфесій. Звичайно, він іншого і не може сказати. Неодноразово він заявляв, що підтримує ідею створення в Україні єдиної православної Церкви, але далі декларацій, на жаль, справа не йде. На ділі ж Президент сприяє більше Московському Патріархату. Можливо, так впливає на нього найближче оточення.

На місцях же, в більшості областей, місцева влада на це орієнтується. І ми дуже гостро це відчуваємо. Статути наших громад іноді не реєструють, а якщо реєструють, то з великими перешкодами.

 — Ваша Святосте, чи багато в УПЦ Київського Патріархату єпископів, які працювали разом з Вами ще до проголошення незалежності України? Наскільки Ви можете покладатися на них у тому, що вони підтримають проголошені Вами принципи?

 — З тих людей, з якими я працював ще до утворення Київського Патріархату, залишилося тільки троє. Решта — нові, які обійняли свої посади за останні п’ять років. Є вже й один випускник Духовної академії. З часом випускники наших навчальних закладів повністю замінять старі кадри. Отож Церква, яка має свої кадри, може впевнено дивитися у майбутнє.

 — Чи змінилося за останній час співвідношення парафій УПЦ Київського Патріархату і УПЦ Московського Патріархату?

 — Зараз в Україні маємо 26 єпархій, 25 архиєреїв, не менш 3000 парафій, дві духовні академії, богословський факультет при Чернівецькому університеті, чотири духовні семінарії, декілька духовних училищ. У нас 23 чоловічих і жіночих монастирі. Як бачите, потужна Церква.

Я вже говорив про тенденцію до збільшення кількості парафій Київського Патріархату. До речі, я не знаю жодного випадку зворотнього процесу, тобто, щоб парафії переходили з Київського Патріархату до Московського. Чому переходять з Московського в Київський? Тому що людей раніше вводила в оману назва «УПЦ». Вони думали, що належать до Української Церкви. Коли ж виявляється, що йдеться про Московську Церкву, люди кажуть: ми живемо в Україні і хочемо належати до Української Церкви.

 — Торкнімося питання внутрішнього життя православної Церкви. Як відомо, там виконують треби. Іноді окремі священики вимагають непомірну плату з парафіян за здійснення церковних ритуалів. Можливо, цей механізм уже застарів, і слід було б створити фонд, до якого парафіяни вносили б кошти, що йшли б на зарплату церковним працівникам, на ремонт храмів тощо?

 — У нашій Церкві священики отримують заробітну плату від громад, а коли виконуються треби, то парафіяльна рада бере певну суму за ті чи інші з них. Є випадки, коли парафіяни, окрім встановленої, дають додаткову плату священикам. Це вже їхня добра воля. На жаль, бувають порушення встановлених правил. Ми з цим активно боремося. Хвороби суспільства переходять, на жаль, і в церковне середовище, бо ж туди йдуть люди із суспільства і несуть свої недоліки і в Церкву.

 — Чи з’явилися якісь нові проблиски у проблемі об’єднання православних конфесій?

 — Головне, що почався рух із низів парафій Московського Патріархату до утворення єдиної Церкви. Нещодавно було прийняте звернення благочинних і духовенства до митрополита Володимира про необхідність створення автокефальної церкви. У ньому, зокрема, сказано і про те, що в числі постійних членів Синоду Російської Православної Церкви є митрополит Володимир (Сабодан), і вже це одне ставить під сумнів незалежність очолюваної ним Церкви. Говориться і про те, що в кінці табеля єпископів єдиний у своїй особі митрополит Токійський і всієї Японії Феодосій уособлює Японську Автокефальну Православну Церкву, а УПЦ з 38 єпископами не є незалежна в Україні, а підпорядкована Москві.

Повної незалежності УПЦ чекають єпископи, духовенство і віруючі не тільки нашої, але й автокефальної та греко-католицької Церков, які при спілкуванні запевняють, що при наданні Українській Церкві статусу помісної 80 відсотків, а то й більше, Церков, що в розколі, повернуться в її лоно.

 — У чому ви вбачаєте головний сенс існування очолюваного вами Патріархату? І взагалі якою ви бачите роль Церкви у нинішньому такому складному світі?

 — Як відомо, суспільство не може існувати без духовності. Церква є тією силою, яка зберігає вічні духовні цінності.

Крім того, без єдиної Церкви в Україні неможлива незалежна держава. Церква — це люди, а якщо вони моляться в храмах, що керуються і спрямовуються з іншої країни, про їхній патріотизм, відданість своїй державі думається з великим сумнівом. Пам’ятаєте, перший Президент України Леонід Кравчук у своїй програмі проголосив: «Незалежній державі — незалежна Церква». Це правильне гасло, і нам слід його дотримуватися.

 — Можливо, перед загрозою політичних, релігійних, економічних, екологічних та інших проблем, що їх переживає людство, дедалі більше усвідомлюється необхідність об’єднання зусиль усіх народів у боротьбі за виживання. Природно, що Церква не може стояти осторонь цієї проблеми. Чи допускаєте ви можливість у віддаленій перспективі об’єднання християнства під егідою Ватикану? Адже, хоч як не хотілося б нам про це говорити, католицизм, протестантизм довели більшу гнучкість, прагматизм і пристосованість до людського буття, ніж православ’я.

 — Цього — тобто об’єднання під егідою Ватикану — ніколи не буде. Така спроба вже була. Упродовж тисячі років йде боротьба за підпорядкування православної Церкви Риму. Окрім унії в Україні, були такі спроби і на Близькому Сході. Саме ці унії є перешкодою до єднання Західної і Східної Церков. Це перше. А по-друге, протестантські Церкви настільки далеко відійшли від давньохристиянської Церкви, що неможливе їх об’єднання ні з православ’ям, ні з католицизмом. Всесвітня Рада Церков працювала у цьому напрямку більше тридцяти років і виробила відповідні теми, з яких було розходження, а потім знайдено порозуміння. Але це тільки на рівні богословів. Коли ж хотіли втілювати в життя рекомендації Ради, то кожна Церква зокрема цього не прийняла. І тоді Всесвітня Рада Церков дійшла висновку, що не бачить перспектив об’єднання усіх Церков в єдину Церкву.

Я особисто дуже багато працював в екуменічному русі й у Всесвітній Раді Церков. З особистого досвіду прийшов до думки про роль різних конфесій на зламі другого і третього тисячоліть ось у чому. Християнство, готуючись до 2000-ліття Різдва Христового, повинно вирішити одне дуже важливе питання — це першорядність духовних цінностей і другорядність матеріальних. Не відкидаючи значення матеріальних цінностей, люди повинні йти за духовними цінностями. Друге тисячоліття минуло під знаком першорядності матеріального, а духовне займало другорядне місце. Атеїсти проголосили матерію первинною, а дух — вторинним. Результати маємо плачевні. Ми втратили духовність, зруйнували довкілля. І якщо цивілізація так розвиватиметься і далі, ми дуже швидко прийдемо до закінчення нашої історії.

Святкування Різдва Христового має відбутися не як один з ювілеїв, а як привід, щоб людство замислилося над своїм існуванням. Адже Христос прийшов не для того, щоб створити рай на Землі, а щоб вибудувати Царство Боже, тобто духовне. Чому юдеї не прийняли Христа і розіп’яли його? Тому що вони не побачили в Ньому того месії, на якого сподівалися. Вони думали, що це буде земний цар, а він жив скромно, страждав і проповідував духовні цінності — Віру, Надію, Любов, Милосердя, Правду.

Серед нинішніх євреїв є тенденція навертатись до віри Ісуса Христа. Багато євреїв є серед православних, є священики-євреї. Це свідчення неминущого значення віри Христової, до якої долучається все більше і більше людей.

 — Ваша Святосте, читачі нашої газети зацікавлено стежать за тим, що відбувається в українському православ’ї. Ваша інформація допоможе їм орієнтуватись у його проблемах. На закінчення нашої розмови давайте згадаємо найголовніші з них.

 — Безперечно, найголовнішою з них є проблема єдності православ’я. Ця єдність має ґрунтуватися на свободі помісних Церков. Саме з цієї причини — відсутності свободи помісних Церков — православ’я сьогодні розколоте. Йдеться не лише про Українську Церкву. Постає також питання про автокефалію православної Церкви в Молдові. До речі, саме з цього приводу президент Молдови приїздив до Одеси для зустрічі з Патріархом Варфоломієм. Автокефалії домагаються Церкви у Македонії, в Америці. Як тільки це станеться, духовна єдність православ’я буде реальною.

Вів розмову Анатолій ГАТНЕНКО,
газета «Україна. Європа. Світ»
18–24 жовтня 1997 року

БОМБА ДЛЯ ПАТРИАРХА ФИЛАРЕТА


Финальный аккорд или прелюдия?

Визит Вселенского Патриарха Варфоломея и его встреча в Украине с российским Патриархом Алексием, принятие в России нового закона о свободе совести и разгром подчиненной Киевскому Патриархату Ногинской епархии в Подмосковье, наконец, радиоуправляемая бомба в монастыре… Поскольку все эти события прямо или косвенно затрагивают Патриарха Филарета и возглавляемую им Церковь, мы обратились к нему с просьбой ответить на ряд воистину актуальных вопросов.

 — Ваше Святейшество, не кажется ли Вам, что упомянутые события — одного порядка?

 — Бесспорно, эти события взаимосвязаны. Встреча Патриарха Алексия в Одессе со Вселенским Патриархом выглядела так, будто Алексий в Украине хозяин. Вроде нет независимого государства, не существует своей поместной Церкви. Оба Патриарха декларировали, что не будут обсуждать вопросы украинского православия. Собственно, так оно и было. Ведь оба не считают нужным признать украинскую Церковь поместной, равной среди равных. Патриарх Алексий однозначно заявил, что, дескать, объединяться украинскому православию нужно вокруг УПЦ — вокруг Москвы, значит. Чего он собственно добивался? Чтобы непризнание Киевского Патриархата прозвучало из уст Вселенского Патриарха? Однако Патриарх Варфоломей не говорил, как это подавалось в некоторых изданиях, что не признает и никогда не признает Киевского Патриархата.

Следующий шаг — захват храма в Ногинске. На протяжении последних лет суды принимали решения в пользу Киевского Патриархата и епископа Богородского Адриана. После утверждения нового закона суд с новой свободой совести принимает противоположное решение. То есть идет открытое наступление на религиозные права украинцев.

 — Простите, Ваше Святейшество, но я выскажу свою оценку результатов визита Патриарха Варфоломея. Константинополь уже в который раз уступил (продал, отдал — назвать можно как угодно) Украинскую Церковь Москве. Именно так, как это случилось с Киевской митрополией в 1686 году.

 — Возьмем документы, которые подписывали Вселенские Патриархи. В Томосе, данном в 1924 г. главе Польской Православной Церкви, Григорий VII подчеркивал, что в 1686 году Киевская митрополия была присоединена к Московской Патриархии не по предписаниям церковных канонов. То есть он признавал права Константинополя на Киевскую митрополию. Патриарх Димитрий в 1990 г. пишет, что он признает Российскую Церковь в пределах 1593 года. Итак, Константинополь не считал Украину канонической территорией Российской Церкви, но нынешний Патриарх заявляет противоположное. Где же последовательность? Это действительно игнорирование интересов Украинской Церкви, как в ХVII, так и в ХХ столетии. В Одессе Патриархи заявили, что УПЦ Киевского Патриархата не признается. В Ногинске с помощью силы буквально уничтожается очаг украинского православия. Поэтому появление взрывчатки в Феодосиевском монастыре, подчиненном УПЦ Киевского Патриархата, — не случайность.

 — И все-таки, Ваше Святейшество, подтвердите или опровергните предположение нашей газеты: планировался ли Ваш визит в монастырь, когда там была заложена бомба?

 — Я должен был приехать. В связи с тем, что настоятеля монастыря задержали в Хмельницкой области, начали развиваться события, которые обязывали меня к тому, чтобы лично во всем разобраться.

 — Давайте рассмотрим ситуацию с другой стороны. Не считаете ли Вы, что внешнее влияние и провокации обусловлены внутриукраинской ситуацией?

 — Однозначно. Изгнать с помощью силы из Ногинска, устами Вселенского Патриарха заявить о неканоничности, наконец, подложить взрывчатку — это проявление слабости. Они видят, что Киевский Патриархат укрепляется, растет его авторитет. На сегодня мы приняли практически все приходы Автокефальной Церкви в Тернопольской, Ивано-Франковской областях, которые отходили, начиная с 1993 г. Сейчас этот процесс начался на Львовщине.

 — А сам владыка Петро? Ведь он был среди инициаторов восстановления УАПЦ?

 — Именно с владыкой Петром во главе к нам и перешли. Итак, наши позиции на Западе Украины становятся доминирующими. Но акцентировать хотел бы на другом. Сейчас к нам переходят приходы в Донецкой, Запорожской областях и в Крыму. Очевиден процесс постепенного перехода московского духовенства в Киевский Патриархат.

 — Собственно московским его назвать можно только весьма условно…

 — Я подразумеваю прежде всего подчинение. Эти люди родились в Украине, здесь выросли, приняли служение. Но продолжу свою мысль. Сейчас у нас есть все основания говорить о том, что авторитет УПЦ Киевского Патриархата существенно возрастает. А это имеет значение как для внутрицерковной ситуации, так и для общегосударственной. В то же время это важно, если учесть грядущие в Украине выборы.

 — Воспользуюсь случаем спросить: не считаете ли Вы, что история со взрывчаткой в Феодосиевском монастыре каким-то образом связана с началом предвыборной кампании? Ведь не секрет, кто именно поддерживает митрополита Владимира. В случае потерь в возглавляемой им УПЦ МП ослабеют и позиции этих сил на грядущих выборах.

 — В общем, сложно объяснить поддержку левыми с их атеистическим мировоззрением Украинской Православной Церкви Московского Патриархата. Они не должны были поддерживать ни Киевский, ни Московский.

 — Возможно, сказывается их одиозное «москофильство»?

 — Возможно. Идея создания единой Церкви в едином государстве не дает покоя. За примером далеко ходить не надо: Беларусь. Сейчас они стараются запугать тех, кто верен Киевскому Патриархату — дескать, церковь никем не признается, раскольническая и неблагодатная. Вариант выбора в виде благодатной Москвы уже готов.

 — Вернемся к выборам. Какую позицию будет занимать Киевский Патриархат?

 — Церковь не может и не будет вмешиваться в выборы. Но мы — граждане этой державы, и нашей Церкви небезразлично, кто будет ею управлять. Мы будем оказывать моральную поддержку тем силам, которые поспособствуют утверждению государственности Украины, повышению благосостояния народа. И, соответственно, будем ориентировать на это свою паству.

 — Ваша позиция во многом созвучна с позицией греко-католиков. Это случайно?

 — Отнюдь. И они, и мы заинтересованы в будущем государства. Украине необходимы духовное здоровье, политическая стабильность и экономическое развитие. Понимание этого, вероятно, и объединяет нас.

Тарас АВРАХОВ,
газета «Киевские ведомости»
3 ноября 1997 года

ЦЕРКОВНОЕ ЛИ ЭТО ДЕЛО —
ПОЛИТИКА?

Проблема активного участия духовенства и церковных структур в политической жизни решается по-разному в разных Церквях и в разных странах. История дает примеры полярно противоположных взглядов и поведения людей Церкви относительно политики. Схимники вообще мало интересовались окружающим миром, часто даже не подозревали о политических бурях, бушующих вокруг их пещер и скитов. Стоит вспомнить также великого богослова Вселенской Церкви Блаженного Августина. Он жил и писал свои знаменитые произведения во времена, когда умирала Римская империя, гражданином которой он был. Однако епископ Августин почти и не вспомнил в своих трудах о страшном упадке Вечного города — его полностью поглотил «Град небесный». Но есть и противоположные примеры. Так, Московский Патриарх Филарет правил государством вместо своего сына царя Михаила Романова (XVII ст.), а уже в наши времена архиепископ Макариос III был президентом Республики Кипр. А как мы относимся к политической активности или пассивности украинского духовенства сегодня, накануне выборов в ВР? Сегодня «День» публикует мнения предстоятелей двух украинских православных Церквей об участии духовенства в предстоящих выборах в Верховную Раду.

ЦЕРКОВЬ ПРИЗЫВАЕТ ВЕРУЮЩИХ К АКТИВНОСТИ, — утверждает предстоятель Украинской Православной Церкви Московского Патриархата митрополит Киевский и всея Украины Владимир.

 — Ваше Высокопреосвященство, как Вы оцениваете значение выборов в Верховную Раду и роль духовенства в этом политическом действе?

 — Следующие выборы невозможно игнорировать. В их результате могут открыться новые возможности преодоления кризиса, новые пути улучшения жизни народа. Это событие не только политическое, но и общегражданское. Поэтому Церковь призывает верующих к активности, к участию в выборах. Именно и только таким образом можно влиять на качество законов, в частности, касающихся свободы совести и вероисповедания человека. А православное духовенство должно показать мирянам пример выполнения гражданского долга. Все мы будем молиться за успешные выборы.

 — Какие информационные каналы использует Церковь для того, чтобы мнение руководства стало известно пастве?

 — Во-первых, через церковную прессу, распространяемую во всех приходах. Кроме этого, несколько раз в год в каждой епархии проходят епархиальные советы, на которые епископы собирают всех священников для обсуждения общих дел. Вскоре будут проведены епархиальные советы, посвященные участию народа Божьего в выборах. А священники, в свою очередь, напоминают мирянам об их гражданском долге в воскресных проповедях.

 — Сыграет ли духовенство активную роль в предвыборной кампании, будет ли «агитировать» за ту или иную партию, объединение?

 — Согласно традиции, духовенство не может заниматься политикой, входить в состав политических партий или союзов. С другой стороны, иерархия несет ответственность за паству и не может стоять в стороне от событий, касающихся всего общества. Тем более, что люди постоянно обращаются к нам за советом — за кого голосовать, кого поддерживать. Хочу, однако, особо подчеркнуть, что у нас нет фаворитов среди предвыборных движений, и мы относимся одинаково непредубежденно ко всем партиям — белым, красным и других цветов. Я считаю разнообразие партий, лозунгов, программ хорошим признаком демократичности общества.

 — Ваше Блаженство, заключила ли Ваша Церковь определенные политические соглашения с отдельными партиями? Некоторые СМИ обвиняют УПЦ МП в союзе с крайне левыми партиями. Это действительно так? Как, в частности, Вы относитесь к предвыборным программам социалистических партий?

 — Мы не имели и не имеем какого-то особого постоянного общения с какой-либо партией. Но такая возможность не исключается. Упомянутые Вами обвинения в союзе с левыми являются безосновательными. Церковь нейтральна. Впрочем, если станет известно, что политические намерения тех или иных кандидатов могут повредить народу и стране, Церковь будет предупреждать об этом верующих. До сир пор подобных ситуаций не случалось.

 — Как Вы — через призму Церкви — оцениваете сегодняшнее состояние отношений между украинским и российским народами?

 — У славянских народов общая история, общая вера. Нужно помогать друг другу, молиться друг за друга и просить у Бога единства, в первую очередь, в вере Христовой. По словам апостола Павла, «нет разницы между иудеем и гелленом; ибо один Господь у всех, богатый для всех, кто зовет Его».

 — Не считает ли Ваше Блаженство, что предвыборная кампания — это время больших искушений для духовенства, когда пожертвования на приход, епархию приобретают окраску, простите, подкупа ради голосов мирян?

 — Церковь всегда живет на добровольные пожертвования и берет все, что ей дают добрые люди. А правдивые христиане должны давать бескорыстно в соответствии с заповедью Иисуса Христа — чтобы левая рука не знала, что делает правая. Добрые дела нельзя демонстрировать, за них не следует требовать вознаграждения, отдачи.

 — Иногда приходится слышать из уст приходских священников нечто подобное: «Если местная власть не поможет с ремонтом (или с отоплением, или с земельным участком и т.д.), я скажу людям слово с амвона, и ни одна душа за них не проголосует». Не считаете ли Вы, что руководство Церкви обязано каким-то образом положить конец подобным случаям?

 — Я думаю, это нетипичная ситуация. По крайней мере, ко мне не поступали сведения о такой практике духовенства.

 — Что Вы думаете о предвыборной активности других Церквей, об их связи с политическими партиями?

 — Для анализа «политической деятельности» других Церквей нет достаточных данных. Считаю, что все христианские Церкви и конфессии — греко-католики, католики, протестанты — придерживаются нейтральной беспристрастной позиции, такой, как наша. Это же относится и к двум другим православным Церквям — Киевского Патриархата и Украинской Автокефальной Церкви. У меня нет информации для того, чтобы судить иначе.

ЦЕРКОВЬ БУДЕТ РЕШИТЕЛЬНО ПРЕДОСТЕРЕГАТЬ НАРОД ПРОТИВ ЛЕВЫХ, — утверждает Предстоятель Украинской Православной Церкви Киевского Патриархата Патриарх Киевский и всей Руси-Украины Філарет.

— Ваша Святость, прошу просветить, в чем заключается общая стратегия Киевской Патриархии относительно участия в избирательной кампании?

 — Церковь никогда не стояла в стороне от тех важных событий, которые происходили в стране. Вспомним печерских святителей, выходивших во времена опасности из пещер и призывавших князей к общему сопротивлению печенегам или половцам. Поэтому наша Церковь не будет пренебрегать выборами, результаты которых могут оказаться судьбоносными для государства. Прежде всего, Патриархия настойчиво рекомендует всем, клиру и мирянам, исполнить свой гражданский долг — принять участие в выборах, проголосовать.

 — По каким критериям Ваша Церковь оценивает партии и блоки, выбирает, какую сторону поддержать?

 — Мы на стороне всех тех, кто стоит на государственнических позициях. Это прежде всего центристские и правые партии. В принципе мы не против и социалистических, но только не тех, которые собираются опять возвращать нас на север. Ведь понятно, что после присоединения к России не стоит и думать о поместной Украинской Церкви. Церковь призывает все партии государственнической ориентации к объединению, без которого невозможно избрать дееспособный парламент (мы такого до сих пор не имеем).

 — Как будет влиять руководство Церкви на политическую ориентацию членов Церкви приходского уровня — мирян и священников?

 — Мы не забываем, что у верующих есть свобода выбора, и поэтому никто, включая Патриарха, не может указывать им, за какую партию голосовать. Тем более мы не можем из Киева говорить регионам, кого выбрать. Однако Патриархия будет решительно предостерегать народ Божий против голосования за партии, тянущие назад к Союзу, под Москву. Чтобы люди не соблазнялись разговорами о колбасе за 2.20 или о прежних пенсиях.

 — Какими методами собираетесь доводить позицию Патриархии до верующих? Обращениями, посланиями? Будет ли проведена специальная работа с приходским клиром?

 — Я думаю, что в наше время лучшим информационным каналом является телевидение, через которое можно обращаться ко всему народу Божьему. Рассылать какие-то письма не планируем.

 — Как известно, недавно состоялось заседание нескольких общественных организаций и правоцентристских партий; Вы, Ваша Святость, также присутствовали. Речь шла об определенном политически-церковном альянсе?

 — Да, меня пригласили на это представительское собрание. Там было выработано общее мнение по двум вопросам. Во-первых, решили вести предвыборную борьбу без грязи, так сказать, по-джентльменски. Во-вторых, разработана тактика, которая будет содействовать победе правоцентристских кандидатов в одномандатных округах и уменьшит шансы коммунистов. В этом партии рассчитывают на поддержку Киевского Патриархата. Думаю, что целесообразно довести до ведома паствы, за какие партии стоит подписаться, за кандидатов каких партий голосовать.

 — Подготовка к выборам обостряет этические проблемы. Как можно, например, различить богоугодные пожертвования на Церковь от желания использовать влияние Церкви в политической борьбе? Общеизвестно, что приходские батюшки нередко подвергаются не только давлению, но и серьезным искушениям.

 — Это не настолько уж сложная проблема. Если какой-то кандидат в депутаты местной или Верховной Рады построит, например, в селе церковь или протянет газопровод, отремонтирует дорогу, конечно, люди будут за него голосовать. Но это не подкуп, а конкретные дела, говорящие в пользу кандидата, характеризующие его.

 — Может ли Ваша Святость привести примеры Церквей, которые были бы в постоянном союзе с той или иной политической партией?

 — Могу. Это УПЦ Московского Патриархата; она связана с Прогрессивно-социалистической партией госпожи Витренко, а также с объединением господина Гринева. Более того, УПЦ МП будет поддерживать на выборах все партии, тянущие страну к России, даже партию коммунистов. С уверенностью можно сказать, что в Крыму и на Луганщине иерархи призовут верующих подать голоса за коммунистов. Ни одна из других христианских Церквей Украины — Автокефальная Православная Церковь, католики, греко-католики, протестанты — ни при каких обстоятельствах не будут призывать голосовать за коммунистов.

Клара ҐУДЗИК,
газета «День»
18 декабря 1997 года

ЙДЕМО ДО ЄДИНОЇ
УКРАЇНСЬКОЇ
ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

На прохання «Української Газети»
своїми роздумами про 1997 рік та надіями
на 1998-й ділиться Святійший Патріарх
Київський і всієї Руси-України Філарет

У цілому за 1997 рік Київський Патріархат зміцнився. Чому? Тому що він висунув ідею утворення в Україні ЄДИНОЇ Української Православної Церкви. Проти цієї ідеї ніхто не може виступати. Усі, хто вірить і хто служить Богу, хто любить Україну, бачать, що протистояння призводить до ворожнечі між православними, між українцями. Прості люди хочуть об’єднання, утворення ЄДИНОЇ Церкви. І духовенство теж це підтримує. Щоправда, не все. Але розумні, патріотично налаштовані священики-прагматики бачать, що ідея ЄДИНОЇ Української Церкви — здорова ідея.

Більше того, уряд і сам Президент не раз заявляли про необхідність утворення ЄДИНОЇ Української Православної Церкви. Владні структури чудово розуміють, що ЄДИНА Українська Православна Церква буде консолідуючою силою в нашій державі. Це буде духовна сила, моральна сила, що об’єднає український народ в одне ціле. І що цікаво: вголос ніхто не виступає проти ЄДИНОЇ Української Православної Церкви. Якщо хтось і проти в душі, то сказати про це не наважується, бо тільки ворог може заявити, що він проти ЄДИНОЇ в Україні Церкви.

Та постає запитання: якщо всі за ЄДИНУ Українську Церкву, то чому ж її немає? А тому, що наша верхівка тільки декларує і нічого не робить для цього. Для об’єднання треба працювати. Серед тих, хто найбільше чинить опір об’єднанню, — Московський Патріархат в особі митрополита Володимира (Сабодана) і деяких шовіністів-архиєреїв, як, наприклад, одеський Агафангел, сумський Іоанафан, полтавський Феодосій та інші. Вони виступають за об’єднання Церкви. Але яке об’єднання? За об’єднання з Москвою. Тобто триває «робота» над відтворенням імперської Церкви в Україні. Ми знову можемо втратити всю свою незалежність. Вони кажуть: це теж єдина в Україні Церква, але з’єднана з Москвою. Нам така єдина Церква в Україні не потрібна, бо це буде, справді, п’ята колона, яка рано чи пізно приведе Україну знову до Росії.

Вважаю 1997 рік знаменним. Він пробудив у низах, серед простого люду, серед духовенства ідею національного об’єднання. Ми це бачимо на прикладах. Скажімо, в Почаївській лаврі, що на Тернопільщині, духовенство, що належить до Московського Патріархату, обговорило питання про утворення ЄДИНОЇ Української Церкви. Було ухвалено заяву до митрополита Володимира (Сабодана), в якій мовиться, що нам треба шукати шляхів до утворення ЄДИНОЇ Української Православної Церкви, що владика Сабодан повинен чітко зайняти позицію автокефальної Церкви і про це заявити Московському Патріархові.

У Почаївській лаврі, повторюю, збиралися благочинні західних єпархій Української Православної Церкви Московського Патріархату. Вони розуміють, що в тому регіоні Російська Церква не має майбутнього. Там люди хочуть мати в незалежній Україні незалежну Церкву. Так під тиском українських віруючих духовенство починає обговорювати це питання і вже тисне на своє керівництво, зокрема на митрополита Володимира (Сабодана). Це одне.

Друге. В Київській області, у Фастівському районі є протоієрей Анатолій Кириченко, який організував зустріч духовенства, що належить до Московського Патріархату, з духовенством Київського Патріархату, щоб обговорити, як жити далі, як нам об’єднуватися в одну Церкву. «Ми хочемо говорити не про приєднання, а про об’єднання», — каже він. Крім того, протоієрей провів з частиною свого духовенства і віруючих пікетування в Києво-Печерській лаврі з протестом проти засилля московських священиків в Україні і, зокрема, проти протоієрея Косовського. Косовський — це ставленик Москви, який у Києві, в Україні залякав усіх. Він має великі кошти, бо зв’язаний з московськими бізнесменами, тому впливає на самого митрополита Сабодана і на архиєреїв. Тисне на все духовенство. Але це духовенство починає протестувати проти Косовського, який сидить у Києві, є секретарем митрополита Володимира Сабодана і настоятелем Іллінської церкви.

Осуджуючи особу Косовського, його проросійську спрямованість, фастівське духовенство виступило проти всієї політики утвердження в Україні влади Московського Патріархату. Це ще одне свідчення того, як пробуджуються українці.

Тепер візьмемо Дніпропетровщину. Це такий регіон, де нібито панує Московський Патріархат. Я не називатиму прізвищ священиків, щоб на них не тиснули, але вони вже приходили до мене, Київського Патріарха, і висловлювали бажання створити в Україні одну Церкву. Вони кажуть: «Ми не бачимо перспектив Московського Патріархату в Україні, тому нам досить цієї ворожнечі, нам треба шукати шляхів до об’єднання».

Візьмемо Херсонську область. Там теж один впливовий протоієрей — Даміан — перейшов з Московського Патріархату в Київський і став єпископом Херсонським і Таврійським Київського Патріархату. Він був духівником духовенства всієї Херсонщини. Дуже впливова людина.

Навіть оці приклади свідчать про те, що вплив Київського Патріархату й самої ідеї створення ЄДИНОЇ Церкви набирає сили. Аналітичні служби також свідчать про те, що Київський Патріархат завойовує духовний простір, починає позитивно впливати на ситуацію в Україні.

Московський Патріархат, хоч він за кількістю парафій поки що більший, ніж наш, втрачає свою силу в суспільстві. Чому? В нього немає ідей, які б сприймалися віруючими в Україні. Він бажає лише приєднання України до Росії. Але про це вже не може відкрито казати. Навіть ім’я Московського Патріарха, яке в храмах Сабодана повинні під час богослужіння поминати, вони не поминають як Московського Патріарха. Бояться цього священики, єпископи і сам Сабодан, хоч зобов’язані свого Патріарха поминати. Вони, звичайно, називають Алексія ІІ, але не як Патріарха Московського, а як Патріарха всієї Руси, а слово «московський» «забувають», бо народ в Україні каже: «Чому ми повинні в себе молитися за Московського Патріарха?»

Тепер візьмемо ще такий дуже цікавий факт — приїзд Московського Патріарха Алексія ІІ і Вселенського Патріарха Варфоломія в Одесу. Як усім нам відомо, у цій зустрічі були зацікавлені обидва Патріархи — і Варфоломій, і Алексій ІІ. Але чому зібралися в Одесі? Чому не в Новоросійську? Там — територія Росії, то й вирішуйте там свої проблеми. Але приїздили чомусь в Одесу, де провели зустріч за нашою спиною, на нашій території, території держави, до якої вони не належать. До того ж обговорювали українське питання. Коли народ про це дізнався, то навіть українські віруючі Московського Патріархату негативно реагували на це. Патріарх Алексій ІІ уже відверто грає в політику, заявивши, що одеська єпархія є 61-ю єпархією Московського Патріархату. Ось як. А до цього митрополит Сабодан поширював чутки, ніби його Церква, його єпархії є незалежними українськими. Патріарх Алексій ІІ в Одесі все це, як бачимо, спростував. Та люди, почувши, що їх уводять в оману назвою «Українська Православна Церква (Московського Патріархату)», почали казати: «Ми не хочемо належати до так званої московської української Церкви, а хочемо до правдивої Української Церкви Київського Патріархату». Той «одеський візит» двох Патріархів послужив на користь розбудови Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Приємно відзначити, що 1997 р. в Україні активно велося спорудження храмів Київського Патріархату. Візьмімо, наприклад, останніх п’ять років. У нашій державі побудовано понад 1000 православних храмів. Більшість із них — це храми Київського Патріархату. Щоправда, здебільшого вони постали в Західній Україні. З’являються і в єпархіях інших регіонів, зокрема Київської області. Я в листопаді цього року там освятив чотири новозбудованих храми.

Хто будує храми? Звичайно, тільки на невеликі кошти парафіян не побудуєш. З’являються спонсори, які заявляють: «Ми будуватимемо храми і даватимемо кошти, але на храми Київського Патріархату, а не Московського». Були випадки, коли в селі той чи інший спонсор хотів споруджувати храм Київського Патріархату, а там громада належала до Московського Патріархату. То цей спонсор каже: «Я вам дам гроші на храм, але за умови, що ви будете в Київському Патріархаті, у справжній Українській Церкві. Я не хочу будувати для Москви». Тоді віруючі кажуть: «А ми ж українці, чому ми повинні належати до Московської Церкви?» І всі переходили до Київського Патріархату. Таке сталося в селі Зозів Липовецького району Вінницької області. І це не єдиний приклад.

Будуються малі храми, але будуються і великі. Наприклад, великий храм збудовано в Рівненській області, у Дубнівському районі. Там генеральний директор цукрового заводу збудував великий собор на три тисячі парафіян. І теж для Київського Патріархату. Собор цей створено в українському канонічному стилі. Я там був, служив при повному соборі віруючих. Дуже приємно, що то були люди Київського Патріархату.

В цілому по Україні дедалі більше православних християн розуміють, що треба будувати ЄДИНУ Церкву. Але я хотів би в зв’язку з цим сказати таке. Деякі політичні сили не зацікавлені у створенні в Україні ЄДИНОЇ Православної Церкви. Що це за сили? Це не тільки зовнішні сили, які хочуть, щоб в Україні не було єдності, щоб не було ЄДИНОЇ Церкви. Це не тільки проросійські політичні сили в Україні, які хочуть, щоб у нас панувала Московська Церква. На жаль, деякі наші керівники-українці в районах, обласних центрах не хочуть, щоб було це об’єднання. Чому? Я почав цікавитися цим і дійшов такого висновку: їм вигідно, щоб були різні Церкви, і щоб кожна зверталася до них по допомогу. А вони тоді давали б якусь «милостиню» тій чи іншій Церкві, й тим самим тримали б кожну в залежності. Це насамперед стосується місцевих органів влади. Вони зацікавлені в розділенні, щоб потім гратися з людьми, як кіт з мишкою. Залежністю від влади вони намагаються приборкати українців. Така у них політика.

Я не можу сказати це про всю Україну, але тих негативних сил є чимало. Це дуже перешкоджає об’єднанню всіх православних Церков у ЄДИНУ Церкву. Я на 100 відсотків переконаний: якби, наприклад, Президент, наш Уряд серйозно зайнялися проблемою створення в Україні ЄДИНОЇ Церкви, цю ідею можна було б втілити до 2000 року, зробити її реальною. Але для цього, повторюю, треба працювати, хотіти, а не просто балакати.

У 1997 році конфесії підписали Меморандум про «незастосування сили». Задум цього документа добрий, жодна Церква не може не підписати текст, де мовиться, що не застосовуватиме силу в міжконфесійних відносинах. Але ж цей Меморандум не діє. Той, хто був ініціатором, винен у цьому. Навіщо він висував цю добру ідею? Тільки для популярності? Реально вийшло так, що після цього Меморандуму почалися захоплення храмів, і насамперед Київського Патріархату. Це сталося, зокрема, у Львові, Тернопільській та інших областях. Меморандум підписали, але, як бачимо, триває боротьба проти Київського Патріархату, бо він є Церквою помісною, є національною Церквою, яка відстоює інтереси Української держави, українського народу.

Та, незважаючи на всі протидії, 1997 рік закінчується перемогою Київського Патріархату. І ми думаємо й молимося за те, щоб вибори, які наближаються, мали позитивне значення для національної Української Церкви. Віруючі люди не повинні ігнорувати ці вибори, бо, йдучи на вибори, вони обирають незалежну міцну Державу і, отже, незалежну Українську Церкву. За цієї умови люди житимуть не гірше, ніж у Європі. Ми маємо для цього всі підстави. У нас є і земля родюча, і народ працьовитий. Якщо ж ми оберемо знову колонію, кидаючи бюлетень у скриньку не за демократичні, не за патріотичні, національні сили, не за ті сили, які відстоюють нашу національну економіку, нашу незалежну державу, то знову повернемося в імперське російське рабство. Це повинна усвідомлювати кожна людина. Від кожної людини залежить, за кого вона цей бюлетень опустить у скриньку — за незалежну вільну Україну чи за Україну як колонію. І нехай тоді ніхто не скаржиться на долю, бо сам обрав рабство. Цього, безперечно, не можна допускати.

Я все-таки вірю, що український народ мудрий і обере собі (уже ж обрав на референдумі) незалежність. Він не помилився, коли в 1991 році проголосував за вільну Українську державу. Якщо народ зробить правильний вибір і цього разу, то Київський Патріархат, а точніше національна Українська Православна Церква, наблизиться до об’єднання, до утворення ЄДИНОЇ Церкви. Тому ми молимося за це, хочемо увесь час працювати для цього.

Про те, яким я бачу 1998 рік, поговоримо напередодні Різдва Христового.

Слава Ісусу Христу!

Слава Україні!

«Українська газета»
25 грудня 1997 року

Актуальне інтерв’ю
З ДУХОВНІСТЮ У ТРЕТЄ
ТИСЯЧОЛІТТЯ

Бесіда головного редактора
україномовного журналу «Кур’єр ЮНЕСКО»
Володимира Василюка зі Святійшим Патріархом
Київським і всієї Руси-України Філаретом

 — Ваша Святосте, тема цього числа «Кур’єра ЮНЕСКО» — тіло і дух. Який зв’язок між цими двома категоріями, визначальними для життя людини, вбачається у світлі догматів християнської православної Церкви?

 — Церква, користуючись Божественним одкровенням про творіння Всесвіту, вчить нас, що як тіло, так і дух є творіннями Божими. Тіло, як і вся матерія, — благо, бо воно — творіння Боже, але дух вищий від матерії, і тіло як матеріальне начало підпорядковане духові, тому дух має пріоритет, пріоритет у житті й діяльності людини, яка є духовно-тілесною істотою. Оцей закон, який установив Бог (те, що людина є духовно-тілесна істота і що в цій істоті дух має пріоритет над тілом), цей закон існування духу і плоті повинен бути виконаний. Якщо людина підпорядковує свої тілесні потреби духові, то вона стоїть на правильному шляху. І якщо в житті випадають ті чи ті випробування чи страждання, то, маючи на першому місці духовні цінності, а не матеріальні, вона завжди перемагає.

 — Ви маєте на увазі під духовними цінностями тільки ті, що їх проголошує християнське вчення?

 — Ні, я вживаю цей термін в найширшому розумінні, маючи на увазі культуру загалом, літературу, мистецтво, етику, все, що належить до духовного життя людини. Духовному повинні підпорядковуватися всі тілесні, матеріальні потреби. Якщо ж робиться все навпаки, то порушується основний Божественний Закон про першість духу і другорядність матерії. На зламі першого і другого тисячоліть відбулися дуже важливі зміни в самому процесі розвитку людства. Які ці зміни? Зміни ті, що духовні цінності були підпорядковані матеріальним цінностям у глобальному масштабі. І все друге тисячоліття минало під знаком розвитку матеріального. Щоправда, духовне не відкидалося цілком. Особливо, якщо брати перші сторіччя другого тисячоліття. Духовне не відкидалося, як не відкидається і тепер, але набуває вже другорядного значення, бо на першому місці стоять матеріальні цінності. Завдяки такій заміні Божественного установлення людство дуже далеко пішло в науці, техніці. І ми досягли сьогодні того, що ми маємо. Це машини, літаки, освоєння космосу, атомна зброя. Маємо ми і комп’ютери, навіть уже втручаємося в генну систему і можемо кодувати такі явища, які потім стануть страшними. Все це призвело до високого злету на терені матеріальних цінностей, але воднораз духовні цінності так збідніли, що нині матеріальне стає загрозою для життя людства на Землі. І якщо розвиток людства відбуватиметься в тому самому напрямку, напрямку лише науково-технічного поступу, то ми досить швидко прийдемо до закінчення нашої історії.

Наука, технологія і все таке інше працюють на задоволення тілесних потреб. А духовні стали наче якимось додатком до цього. Відкинути їх годі, бо дух, душа все-таки існують, але духовні потреби, як зазначалося, стоять на другому місці.

Атеїсти проголосили первинність матерії і вторинність духу. І ця диявольська настанова призвела до руйнації духовного життя: воно на сьогодні практично знищене. Ми не маємо ні міцної сім’ї, ні повноцінного духовного життя. Ви бачите, яке місце в житті людини посідає сьогодні служіння плоті, навіть шлюб часто-густо беруть заради задоволення плотських, а не духовних потреб. Прикладів занепаду духовного можна наводити багато.

 — Скажіть, будь ласка, Ваша Святосте, а чи в першому тисячолітті духовний чинник відігравав вирішальну роль у всіх сферах життя?

 — Саме це я хотів підкреслити. У першому тисячолітті, незважаючи на те, що йшла боротьба і точилися війни, все-таки перемагав дух. Візьміть історію Церкви. Були єресі, були розколи, були Собори, але тоді йшла боротьба за те, щоб духовне брало гору над матеріальними цінностями. Візьміть будь-який Собор, що мав місце в історії Церкви, — він завше проходив під знаком істини. І заради цієї Істини люди вмирали. Вони вмирали за Христа, і то не просто як за людину, якогось провідника, а як за носія Божої Істини. Саме за Істину вмирали мученики, в її ім’я люди йшли в пустелі, відмовлялись від життєвих вигод, аби духовне панувало над матеріальним. Пустельники прагнули перемогти в собі гріх, матеріальні, тілесні пристрасті, домогтися того, щоб Дух панував над людиною. Це не означало, що люди відмовлялися від хліба, від одежі, від житла, від будівництва храмів чи палаців. Усе це було. І коли говорити про храми, то які то чудові були храми!

В будівництві матеріальному втілювалися духовні ідеї. І якщо, наприклад, порівняти будівництво тих часів з нашим будівництвом, то видно, яка велика тут різниця, адже давніше духовні начала втілювалися в матеріальне. А це насамперед залежало від самих будівничих, від твердості їхнього духу.

Ось чому перше тисячоліття було перемогою духу над усім матеріальним. Перше тисячоліття не відкидало матеріальних цінностей. Про це свідчать і та ж таки архітектура, і іконографія, малярство, але пріоритет був за духовними цінностями. У другому тисячолітті все вже зовсім інше. А тепер ми стоїмо на зламі другого і третього тисячоліть. На цьому зламі повинні відбутися кардинальні зміни у розвитку людства, у розвитку суспільства. Ми маємо поставити на перше місце духовні цінності, підпорядкувати духовним потребам усе матеріальне. Дух, духовне, візьме під контроль усе матеріальне, і тоді буде нормальний розвиток людства, бо Дух контролюватиме діяльність людини. Щодо науки, розуму, то вони не можуть стояти на місці, але, будучи під контролем духу, вчені йтимуть тим шляхом, який принесе максимальну користь людству.

 — Отже, самоконтроль відіграє вирішальну роль у цьому поступі, а не контроль із боку держави?

 — Авжеж. Саме вчений, у якому живе цей дух, сильні етичні та моральні моменти, сам контролює себе і, коли постає вибір, чи робити відкриття, чи ні, він, будучи під контролем моралі, етики, духовних основ, тільки тоді погоджується робити його, коли воно зможе служити добру людства.

 — Ви говорите про елітну частину людства. А прості смертні? Як їм зміцнити свій дух, щоб він панував над матеріальним?

 — Не треба думати, ніби елітна частина людства має якісь прерогативи в духовному розвитку. Зовсім навпаки. То саме еліта призвела до такого розвитку, який ми маємо. А простий люд, той більше жив саме духовними цінностями. Тому він багато віків хоч і терпів, але перемагав усе на своєму шляху.

Ви подивіться, як жили наші прадіди, пращури. У них була віра, була честь, вони знали, що не можна йти проти совісті, не можна порушувати закон правди. Вони були простими людьми, а жили духовними цінностями, які передавалися з покоління в покоління. Коли, наприклад, укладався шлюб, то цей шлюб був міцним, бо були міцні родини, які жили за духовними потребами, знали, для чого укладається цей шлюб, і шлюб був один на все життя. А нині все це зруйноване, все підпорядковане іншим інтересам, і все це досить хистке.

Тож я, повертаючись до зламу другого-третього тисячоліть, підкреслюю, що ми повинні задуматися над тим, куди ми йдемо. І ще над тим, яку зробило людство помилку ще на початку нинішнього тисячоліття. Я хотів би, щоб людство схаменулося і поставило все з голови на ноги. Це не буде означати, що наука припинить свій розвиток чи не прогресуватиме. Все буде, але поступ ітиме дещо в іншому напрямку.

Візьмімо, наприклад, атомну енергію. Чи треба було відкривати цю ядерну енергію як таку? Ми повинні поставити питання: відкривати для чого? Не для атомної зброї, а для того, щоб забезпечити людство енергією. Один і той самий предмет може бути використаний по-різному. Ножем можна різати хліб, а можна і вбити людину. Якщо це знаряддя перебуває під контролем духу, воно ніколи не може бути використане для вбивства людини. Все, до чого доторкаються людська рука, людський розум, повинне бути під духовним контролем. Тобто духовні цінності мають посідати перше місце, матеріальні — друге.

 — Які попереду шляхи? Очевидно, за рік-другий на цьому зламі важко буде перебудуватися, переламатись?

 — Звичайно, так само на зламі першого і другого тисячоліть не зразу все відбулося.

 — Невже треба пройти через якісь катаклізми, катастрофи, через нові чорнобилі?

 — Навіщо проходити через катастрофи? Просто треба усвідомити, що вони можуть бути. І, щоб запобігти цьому, треба підпорядкувати все духовним цінностям. По-перше, повинна утверджуватися в людях віра, зв’язок із Богом — із цим Вищим Розумом, вічним джерелом життя треба мати зв’язок. Коли ви маєте зв’язок із джерелом енергії, то ви завжди забезпечені енергією. Бог є джерелом життя. І коли ви маєте зв’язок із цим джерелом життя, ви забезпечені повнотою життя. Бог є любов. Бог сам про себе сказав, що Він є любов. А ми знаємо з нашого повсякденного життя, що тільки любов усе рухає вперед. Все повинне підпорядковуватися любові; любов могутніша за смерть. І це справді так.

 — Можна сказати, що любов і дух тотожні поняття?

 — Любов — це духовне життя, вона пов’язана з духом. Це — вияв духу, як і розум, воля; все це духовні цінності. А плоть матеріальна. Отже, для того, щоб вийти на правильний шлях, треба мати віру, мати зв’язок із Богом і мати любов.

Треба знати, що любов і правда — це такі вічні цінності, які ніколи не змінюються. Я хотів би навести слова одного святого отця V століття, превелебного Ісидора Пелусіота, який сказав, що любов без правди — слабкість, а правда без любові — жорстокість. Тому правда і любов поєднуються і становлять єдине ціле.

 — Як Ви гадаєте, Ваша Святосте, святкування двохтисячоліття від Різдва Христового покликане допомогти зміцненню духу, вибору отого правильного шляху, про який Ви говорили?

 — Все це я підвів до того, як ми повинні святкувати цей ювілей — 2000-ліття Різдва Христового. Ми можемо влаштовувати конференції, чи проводити концерти, чи випускати якісь медалі, чи будувати храми, друкувати книжки. Але якщо все це не буде підпорядковане одній головній ідеї — первинності духовних цінностей і вторинності матеріальних, то тоді святкування даремне, воно нічого не дасть.

Нам треба використати цей ювілей — Різдво Христове — для того, щоб поставити все на свої місця, бо перше питання, яке повинне виникнути у всіх: для чого відбулося Різдво Христове? Для чого народився Син Божий? Він народився для того, щоб зробити життя кращим, щоб люди мали більше хліба чи більше одежі? Ні. Бо Він Сам народився у вертепі. Не мав, як сказав про Себе, де голову прихилити. Не мав нічого. Але Син Божий — творець Всесвіту. І для чого Він тоді прийшов? Щоб подолати у людині, в людській природі гріховне, подолати зло, якщо загалом сказати. І подолати смерть. А це означає: все повернути на місце. Духовне повинне підпорядковувати собі все тілесне. Ось для чого народився Христос.

Якщо ми святкуємо Різдво Христове заради того, щоб навернутися до цінностей, заради яких прийшов Христос, то ми тоді можемо змінити хибний напрямок розвитку людства. Якщо ми цього не зробимо, не використаємо цього ювілею, то розвиток тоді продовжуватиме йти в тому напрямку, в якому ми йдемо, тобто до загибелі.

 — Духовне життя індивідуума визначається боротьбою добра і зла. Тим часом зло богопротивне. Звідки ж воно береться в людині?

 — Родоначальником зла є найвища духовна істота. Вона — початок зла. Перше творіння Боже, яке у своїй досконалості було настільки величне, що порівняло себе з Богом і перейнялося гордістю, яка є початком зла в Космосі. Тому з богословського погляду, з погляду нашого віровчення гордість є найбільшим гріхом, родоначальницею усякого зла. Людині, першій людині Бог дав свободу, вона Його найвищий дар, тому-то ми так її цінуємо нині. Так, свобода — найвищий дар, яким обдарував Бог не тільки людину, а й усі духовні істоти. Але свобода — то можливість вибору одного й іншого шляху. Можна підкоритися волі Божій, а можна не підкоритися. І ось у цій свободі є як початок безкінечного духовного розвитку, так і початок зла, можливість його існування. Але Бог показав людині, що є добро, а що є зло. Ось правильний шлях, а ось хибний шлях, обирай сам. Як сказано в Біблії: «Ось вогонь, ось вода. Ти можеш покласти руку свою або на воду, або на вогонь, обрати життя або смерть». І людина, на жаль, обрала смерть. Звідсіля і початок зла. Якщо там, на небі, початок зла мав місце серед духовних істот, то тут початок зла вже йде від духовно-тілесних істот, початок зла — в людстві.

В самій природі зла не існує, у природі Бог створив добро і сказав, що це добро. То людина завдяки гріхові творить зло у природі. У Святому Писанні сказано, що тварини страждають від гріха людей, і визволення людини від гріха відіб’ється на визволенні і тварин від зла. Бо все взаємопов’язане. Христос саме і прийшов визволити людину від цього зла, від смерті, яку обрали перші люди добровільно.

Іноді кажуть: навіщо людині Бог дав свободу? Не давав би свободи, не було б гріха, не було б смерті. Так, не було б ні гріха, ні смерті, але не було б людини. Була б тварина. Адже тварини не мають можливості вибору, вони діють за тими інстинктами, законами, які вкладені й у природу людини. Серед них нема зла, але нема й добра. Нема морального вибору, усе — як камінь падає: він не може весь час летіти в повітрі, він змушений упасти на землю. Так і тварини, вони діють за цими законами, а людина, на відміну від тварини, має можливість вибору між добром і злом. Коли ми у своєму житті обираємо добро, то це вивищує людину, робить людину доброю, розумною, цілеспрямованою, вольовою, святою врешті. А коли людина обирає зло, то це теж дає свої наслідки. Тоді — ненависть, тоді — вбивства, насильство — йде руйнація, вибухають війни.

 — Чи можна перенести отакі міркування Ваші про свободу, про вибір і на суспільні явища, на організацію суспільного життя, зокрема, коли говорити про молоду Українську державу? Є вибір: ми обрали шлях свободи. Але Ви сказали: якщо свободою не скористатися розумно і правильно, то можна накоїти хтозна-чого.

 — Так, так. Ми тільки що говорили про одну особу. Але такою самою мірою це стосується і націй, суспільств і навіть усього людства. Якщо взяти Україну, яка сьогодні постала як держава, то вона має свободу, але цією свободою треба користуватися так само розумно, як і кожній людині зокрема. Нація, народ повинні обирати все розумне, правдиве, добре, те, що служить добру, пам’ятаючи, що сам собою народ ще нічого не може. Без Божої допомоги не може і народ щось створити. Тому зв’язок, про який я говорив, зв’язок кожної людини з Богом, повинен бути перенесений і на суспільство, на народ. Україні треба сьогодні підняти на відповідний рівень духовні цінності.

Політичні і громадські діячі твердять: ось ми піднесемо економіку — і Україна заживе, настане добробут. Правильно, що від економіки залежить добробут. Але розвиток економіки залежить від духовних цінностей. Наприклад, є ж у нас бізнесмени, дуже багаті. Але вони, будучи непідпорядкованими духовним цінностям, правді, любові, використовують матеріальні цінності, які опинилися в їхньому розпорядженні, на цілі егоїстичні. Будують собі великі палаци, машини дорогі купують, в казино програють десятки, сотні тисяч доларів. Про що це свідчить? Що ця свобода використовується не на добро, а на зло. І це означає, що у цих людей матеріальні цінності, бажання мати прибуток стоять на першому місці. А якби піднеслася роль духовних цінностей, то тоді бізнесмен, що знає, як заробити гроші, використав би їх для добра інших людей, які не знають, як це зробити. Якщо Бог дав тобі десять талантів, використай усі ці десять талантів для того, щоб нагодувати тих, хто не може прогодуватися сам. Тоді економіка буде стояти на міцному ґрунті, не буде корупції…

 — Це і глобальне лихо…

 — Так, вона — глобальне лихо. Корупція — це потоптання духовних цінностей, насмішка над людською гідністю.

Беруть же ці гроші таємно, а все, що таємне, в пітьмі робиться, є зло. Не буде цього, тоді й корупції не буде. А не буде корупції, тоді й економіка піде вгору.

Або візьміть сьогоднішню злочинність. З нею весь час борються. Але ж злочинність не зменшується, а збільшується. Завдяки чому? Завдяки тому, що духовні цінності не стали на першому місці, й не керуються люди цими духовними цінностями.

 — Мені хотілося б згадати про Ваш заклик до діалогу любові, коли Ви, Ваша Святосте, вступали на патріарший престіл. Щойно завершила роботу 151-а сесія Виконавчої ради ЮНЕСКО, на якій делегація України внесла пропозицію про участь ЮНЕСКО в підготовці до 2000-ліття Різдва Христового. Адже незаперечним є величезний вплив релігії на уми людей, її роль в утвердженні у суспільстві моральних цінностей, толерантності, зміцненні міжнародного і громадського діалогу. Святкування 2000-ліття Різдва Христового могло б відіграти колосальну роль у зміцненні довіри, любові між людьми. І знову я повертаюся до того, що Ви, Ваша Святосте, вступаючи на патріарший престіл, закликали до діалогу любові.

 — Коли мене обирали Патріархом і коли я говорив про діалог любові, я мав на увазі дуже вузькі завдання. Це — налагодити добрі відносини з Греко-Католицькою Церквою. І не тільки з нею, а й з іншими християнськими Церквами в Україні. Щоб в Україні запанували мир, злагода, братерські відносини між Церквами. Я не говорив, що хтось від чогось повинен відмовитися на користь іншого, а висловив думку про те, щоб між собою могли зустрічатися, спільно вирішувати загальні проблеми. І це можливо. Якщо говорити про цей діалог любові у глобальному масштабі в зв’язку з 2000-літтям, то саме отут і повинні всі Церкви зійтися і звернутися до людей Землі: схаменіться, перегляньте свої погляди на життя, поставте на перше місце духовні цінності, бо Ісус Христос сказав: шукайте насамперед Царства Божого, а все останнє додасться вам. Навколо цього можуть об’єднатися всі християни.

 — Ваша Святосте, дякую Вам за інтерв’ю і бажаю успіхів у Вашій благородній діяльності.

червень 1997 року

Колись давно
Патріарх Філарет
був Мишком Денисенком,
але книжки про війну він любить і тепер

Попри всі «наїзди» та всю неоднозначність, постать Патріарха Київського та всієї Руси-України Філарета залишиться однією з найунікальніших у нашій новітній історії. Можна вважати, що схожого висновку дійшов і по­передник Філарета на патріаршому престолі УПЦ Київського Патріархату — Володимир (Романюк), який як десидент хоч і поклав більшу частину свого життя на боротьбу з тодішнім ще екзархом Московського Патріарха в Україні Філаретом, але в роки незалежності став активно будувати разом зі своїм колишнім опонентом Київський Патріархат.

Але поговорити сьогодні хотілося б і на іншу тему. А саме: як простий, хоч і набожний хлопець із післявоєнного Донбасу Мишко Денисенко встиг пройти багато ієрархічних щаблів у православній Церкві і першим з українців за довгі роки отримати титул митрополита Київського та Галицького. Вже пізніше він доб’ється від Москви грамоти про те, що «…бути віднині Православній Українській Церкві незалежною та самостійною в своєму управ­лінні»; а коли росіяни побачать, що владика Філарет уже не збирається відмовлятися від ідеї автокефалії, то піднесуть йому «подарунок» з «білокам’яного» плеча — анафему…

Філарет (в миру — Денисенко Михайло Антонович), Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ Київського Патріархату з 22 жовтня 1995 р. Народився 23 січня 1929 р. в с. Благодатне Амвросіївського р-ну Донецької області у робітничій родині. Закінчив Одеську духовну семінарію, Московську духовну академію. Був викладачем у кількох семінаріях та академії, з 1957 р. — ректором Київської семінарії. У подальшому — перебування на багатьох релігійних посадах, в т. ч. настоятель подвір’я РПЦ в Олександрійському Патріархаті (Єгипет) та єпископ Віденський і Австрійський. У 1990 р., по смерті Патріарха Пимена, був патріаршим місцеблюстителем РПЦ, цього ж року став предстоятелем УПЦ. У листопаді 1991 р. прийняв рішення просити автокефалії. У червні 1992 р. вийшов з-під юрисдикції РПЦ.

 — Ваша Святосте, на початку року заведено озиратися назад. Яким був рік минулий для Української Православної Церкви?

 — Для нашої Церкви він був успішним. За цей час ми значно просунулися в об’єднанні з Україн­ською Автокефальною Православною Церквою. Ве­лика її частина перейшла до Київського Патріархату. Нам приємно, що і сам Патріарх Дмитрій у постанові свого Собору визнав, що мусить бути єдина право­славна Церква, незалежна від Московського Патріархату, а її основу повинен складати Київський Патріархат. Загалом наші стосунки покращали, і це дає надію на об’єднання двох Церков. У Москов­ському Патріархаті ієрархія твердо стоїть на позиціях підпорядкування Москві, а тому об’єднавчий рух починається з низів, з парафій. Нам дуже приємно, що ділові люди, меценати, які будують в Україні хра­ми, ставлять неодмінною умовою, щоб вони належали Київському Патріархатові. Хотілося б, аби влада, особливо на місцях, більше сприяла процесу єднання гілок українського православ’я.

— Чи є у Патріарха тривоги, з якими він зустрів Новий рік?

 — Звичайно, вони є. Ми й по сьогодні не впевнені, що святкування 2000-ліття Різдва Христового піде у потрібному напрямі. Відчуваю, що воно може перетворитися на черговий офіційний ювілей. Треба пам’ятати, що людство знаходиться на зламі двох тисячоліть, а в такий час завжди відбуваються кардинальні зміни. Тут необхідно переосмислити людські стосунки, відповісти на питання, що в нашій цивілізації є первинним, а що другорядним: духовні чи матеріальні цінності? Згадаймо, що саме орієнтація на матеріальні речі, яку проголосив атеїзм, призвела до нищення навколишнього середовища, виникнення страшних хвороб. Українська Православна Церква Київського Патріархату вважає своїм обов’язком привернути увагу суспільства до необхідності зміни такого становища. Сумно, що всеукраїнський релігійний форум, який мав на меті звернути на це увагу українського народу, так і не відбувся. Наша Церква натомість змушена провести міжнародну християнську асамблею та обговорити згадані питання.

 — Оскільки наш матеріал виходить напередодні Різдва, як, на ваш погляд, це свято мусить зустріти пересічний українець?

 — Найперше хочу всіх привітати, до якої б вони Церкви не належали, адже це наше загальнохристиянське свято. Нехай кожен у його переддень утверджується у вірі, у тому, що Син Божий недаремно прийшов на землю. Лише сильний духом може пережити всі наші земні проблеми, перемогти їх своєю надією та вірою. Святкуючи Різдво, насамперед треба звернутися зі щирою молитвою до Бога. І Він обов’язково допоможе, адже Він чекає, аби кожна людина відгукувалася на все добре та святе.

 — А як Київський Патріарх зустрічатиме Різдво Христове?

 — Як завжди, найперше у Володимирському кафедральному соборі відбудеться богослужіння. Відправлятиметься всенічна літургія. У ці дні спіл­куюся з духовенством, громадськістю, бо вважаю, що відрив інтелігенції від Церкви, який був за, радянських часів, згубно впливав на духовність народу. Хочу вручити дітям-сиротам подарунки. Уже є домовленість з фондом «Діти України», що він від Київського Патріархату передасть тисячу подарунків для малозабезпечених.

 — Якось під час зустрічі з Папою Римським один журналіст поцікавився: наскільки важким є папський жезл. Чи важко бути Патріархом?

 — Скажу щиро, що Патріархом бути важко. Важко було бути екзархом, предстоятелем УПЦ у складі РПЦ, але Патріархом помісної Церк­ви бути ще складніше, особливо в часи станов­лення Церкви, держави. Під час інтронізації я сказав: кукіль для Патріарха не є прикрасою, а швидше терновим вінцем, бо це пов’язано з бага­тьма проблемами: духовними, матеріальними, фінансовими. Оскільки ведеться шалена боротьба проти єдиної помісної Церкви, то всі зусилля недоброзичливців насамперед спрямовані проти Патріарха. Цікаво, що є багато людей, які активно виступають проти ідеї помісної автокефальної Церкви, навіть не усвідомлюючи, що ж це таке!

 — А чи не доводилося вам шкодувати, що ви стали на шлях служіння Богові, ще в молоді роки пішли в ченці?

 — Ні, ніколи такого відчуття у мене не з’являлося. Я вже працюю на благо Церкви десь; приблизно з 1945 року. Ще в Одеській семінарії я зрозумів, що хтось мусить служити духовним інтересам народу.

 — Як до вашого рі­шення поставилися друзі, знайомі, адже в ті приснопам’ятні часи такі кроки були досить неординарними?

 — Були в мене дру­зі, які теж хотіли стати священиками, але через деякий час усі під тиском різних обставин відмови­лися від цього. Тоді це був маленький, але под­виг, адже людина йшла проти загальної течії.

— Ви народилися на Донеччині, майже на кордоні з Росією. Час­то нині відвідуєте малу батьківщину?

 — Буваю вдома частенько. Нещодавно ось був там. Коли при­їхав у рідне село та хотів відвідати свою церкву, мене туди не пустили… Бо вона опинилася в Московському Патріар­хаті. Мене вразило також те, що школа, де я навчався, тоді була українською, а тепер — російськомовна. Лише зовсім недавно під тиском демократичних сил там відкрили українські класи. Тобто зв’язки тримаю з місцем, де народився. А стосовно друзів… то не має значення, що вони пі­шли іншим шляхом. Кого Бог не покликав, то краще не ставати на цей шлях, бо він складний, відпові­дальний і не всякому під силу.

 — Оскільки мова зай­шла про друзів, то слід згадати, що у вашому житті часто складалося так, що вас зраджували… Наприклад, багато архиєреїв, яких ви висвячували, не пішли за Вами у Київський Па­тріархат, а залишилися вірними Москві. До речі, через це між Вами та гетьма­ном Іваном Мазепою де­хто проводить паралелі.

 — Справді, зрадили майже всі архиєреї, яких я висвячував. Щоправда, не тільки вони, але й багато ду­ховенства. На Соборі в 1991 році вони всі одностайно висловилися за автокефа­льну Церкву. Тому це зрада не те що особисто мене як Предстоятеля Української Православної Церкви. Це зрада самої Церкви, адже тоді саме від її імені вони виступали. Знаю, що тепер багато хто жалкує, пішовши не тим шляхом.

Стосовно паралелей, які зараз дехто проводить між мною та Іваном Мазепою, то він був державним діячем і прагнув визволити Україну від обіймів Росії. Я ж прагнув, аби наш народ мав духовну незалежність. Думаю, що порівняння тут зайві, хоч і отримали ми від Москви однакову «нагороду» — анафему.

 — Як вам вдається поєднувати вміння спілку­ватися і з віруючими, й зі світськими людьми?

 — Праця священнослужителів пов’язана перед­усім із проповіддю, євангелізацією світу. Ми повинні спілкуватися з усіма та нести слово Боже людям. Так чинили й апостоли, перші проповідники. Вони не цуралися світу, а йшли у нього. Лише за ра­дянських часів нам було заборонено спілкуватися з посадовими особами, мирянами. Зрештою, з усіма, окрім пенсіонерів.

 — Що, окрім духовної літератури, вам до­водиться читати? Ваш улюблений світський пи­сьменник?

 — Звичайно, я як людина не можу не читати художньої літератури. Вона знаходиться під вели­чезним впливом хрис­тиянських ідей. Кожен твір, якщо він має якісь духовні якості, обов’яз­ково мусить мати вічні підвалини. Найбільше люблю Федора Достоєвського, який глибоко розкрив людську душу. Також подобається Віктор Гюго. Одним словом, авто­ри, які більше торкали­ся людської душі, її стра­ждань, ставлення до інших людей. Любив також літе­ратуру на воєнну те­матику, бо людина розкривається саме під час війни. Видно її добрі, злі якості, вона завжди стоїть перед вибором. Наприклад, віддати себе у жертву за вічні ідеали чи зберегти своє життя?

 — А про що Ви мрієте?

 — Моєю мрією є дожити до того часу, коли в Україні буде одна помісна православна Церква. Якщо це трапиться, буду дуже вдячний Господу Богу. Крім цього, як кожен християнин, прагну увійти у вічне життя не для страждань. Вічне життя, Бог, любов є тими цінностями, якими я живу.

Юрій ДОРОШЕНКО,
Газета «Україна молода»
6 січня 1998 року

ІНТЕРВ’Ю
Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
літературно-мистецькому
часопису «Основа»

— Щоранку християнин у молитві повторює, що вірує в єдину святу й соборну апостольську Церкву. Чи матимемо ще в цьому тисячолітті єдину Церкву в Україні і яким шляхом до того треба йти?

— Єдина свята й соборна апостольська Церква, главою якої є Христос, існує, але вона невидима для людського ока, тому ми в неї віримо. Що стосується єдиної Церкви в Україні, тобто досягнення єдності католиків і православних, то це можливе лише у загальному православно-католицькому єднанні. В Україні можливо утворити єдину Церкву, якщо греко-католики об’єднаються з православними й одні відокремляться від Рима, а другі — від Москви, і разом побудують помісну православну Церкву — рівну між рівними.

Єдина православна Церква в Україні, безперечно, буде. У цьому не може бути ніякого сумніву. Є Українська держава — буде єдина помісна Церква. Для цього потрібно небагато — добра воля, а її поки що нема. Треба зробити рішучий крок від Москви і не посилатися на канони, тому що канонів про утворення автокефальних Церков поки що не існує. Неіснуючими канонами намагаються зберегти єдиний Московський Патріархат у пострадянських державах.

Ваше ставлення до гасла, що українець насамперед має бути українцем, а вже потім православним, католиком тощо.

Один архимандрит (звичайно, православний) сказав мені: «Я украинец, но душа моя русская». Значить, в українців можуть бути душі або російські, або римські. Для побудови Української держави треба, щоб і православні, і католики мали українську душу.

— Ваш погляд на світовий екуменічний рух. Чи бачите Ви загрозу в ньому для тих Церков, у яких більше справжньої віри, а, з’єднавшись з іншими, вони ту перевагу втратять?

— Одним із найважливіших завдань екуменічного руху було досягнення церковної єдності, тобто бажання мати на землі єдину Церкву. На сьогодні екуменічний рух зайшов у глухий кут. Ті, хто активно брав участь у досягненні єдиного віровчення неподільної Церкви (до 1054 р.), побачили, що для людей нині це завдання не під силу. Якщо не допоможе Бог, то прийти до справжнього єднання у вірі і таїнствах неможливо. В той же час треба визнати, що екуменічний рух зробив немало позитивного. Він і сьогодні зближує християн у соціальному служінні людству. І все ж небезпека для втрати чистоти апостольського і святоотецького віровчення існує. Тому він викликає неоднозначні до себе ставлення.

— Чи поділяєте Ви думку про те, що ми мало знаємо «андріївське» християнство Руси, на противагу «володимировому», аж настільки, що не вживаємо до нашої Церкви означення апостольська?

— Кожна помісна Церква, якщо вона зберігає апостольське віровчення і преємство від апостолів, є апостольська Церква. Але тут, мабуть, йдеться про те, чи була заснована Українська Церква апостолом Андрієм. Є історичні Церкви, які були засновані апостолами. Є Церкви, на територіях яких у І ст. проповідував Євагеліє Христове той чи інший апостол. На території сьогоднішньої України проповідував ап. Андрій, але ми не можемо сказати, що нашу Церкву заснував апостол Андрій. Це було б перебільшенням. Нема ніяких підстав протиставляти «андріївське» християнство «володимировому».

— Чи згодні Ви, що, незважаючи на те, що мовою Церкви була староболгарська, в Україні, завдяки вражаючій народній обрядовості, витворилася своя, глибинно українська церковна обрядовість, яку тепер, коли служба правиться рідною мовою, можна вдосконалити й розвинути далі? Чи доцільно було б створити відповідну комісію з відомих народознавців та діячів Церкви, щоб започаткувати такий перебіг?

— За часів войовничого атеїзму багато народних звичаїв, які підтримували духовність народу, було заборонено. Тепер доцільно повернути ці звичаї до життя. Для цього потрібно створити комісію з представників Церкви і відомих народознавців. Відродження народних звичаїв, пов’язаних з церковною обрядовістю, буде протистояти навалі непроханих закордонних місіонерів, які прищеплюють молоді чужі нашому народу звичаї і світогляд, і в той же час повертати людей до джерел правдивої духовності. Богослужбовою мовою в Україні повинна стати українська мова, церковнослов’янська мова поступово буде відходити. Але для цього потрібно перекласти всі богослужбові книжки на українську мову. Це дуже велика праця, і потребує вона висококваліфікованих церковних перекладачів.

— Загальновідомо, що переклад Євангелій П. Куліша є видатною пам’яткою нашої мови і духовності. Чи було б доцільно, на Вашу думку, мати його за канонічний текст для церковної служби?

— На сьогодні існує декілька перекладів Святого Письма українською мовою, але всі вони недосконалі. Переклад Куліша теж недосконалий, і тому не може бути канонізованим Українською Церквою. Над удосконаленням перекладу Святого Письма працюють комісії. Треба, щоб у цих комісіях працювали не тільки філологи, а й висококваліфіковані богослови. У сьогоднішніх перекладах існує чимало богословських помилок. Крім того, участь у перекладах протестантів накладає на них своє богословське тлумачення, чого не може прийняти православна Церква.

— Чи є задовільний, на Вашу гадку, зв’язок Церкви з творчою інтелігенцією та інтелігенцією взагалі?

— Зв’язок творчої інтелігенції з Церквою поступово встановлюється. Можна навести багато прикладів у різних галузях. Але на сьогодні цього недостатньо. Треба розширювати зв’язок Церкви з наукою, мистецтвом, літературою і в цілому з усією культурою. У свій час інтелігенція відійшла від Церкви, від релігії, і це призвело до бездуховності суспільства. Творчі сили повинні мати зв’язок з Творцем Всесвіту — Богом. Творчість без Бога призводить до руйнації не тільки природи, а й людської душі. Чим міцнішим буде зв’язок інтелігенції з Богом і Церквою, тим менше буде зла у світі.

— Ваша оцінка сучасного ісламського фундаменталізму.

Християни і мусульмани на Сході живуть у мирі вже впродовж багатьох століть. Але ісламський фундаменталізм, якому властиві войовничість і агресивність, небезпечний для християнства і європейської цивілізації. Існує протягом останніх десятиліть християнсько-мусульманський діалог, який має на меті підтримання мирних відносин між цими двома світовими релігіями.

— Чи не є відокремлення держави й Церкви шкідливим? Чи не є «демократизм» хитрим диявольським засобом нищення як Церкви, так і держави?

— Ідеалом взаємовідносин між Церквою і державою є симфонія, коли Церква допомагає державі, а держава — Церкві. В історії Візантійської імперії та Київської Руси були такі періоди, але історія знає втручання держави у справи Церкви і, навпаки, Церкви — у державні справи. Тому в сучасних умовах, коли майже в усіх країнах існує багатоконфесійність, кращим варіантом є відокремлення Церкви від держави. Це не означає відокремлення Церкви від суспільства. Україна знаходиться у специфічних умовах. Протягом трьох століть проходили русифікація і полонізація української нації. Тому в умовах будівництва нової держави Церква і держава повинні разом відроджувати у народі національну свідомість. Держава повинна допомогти побудувати в Україні єдину Помісну Православну Церкву. А Церква, у свою чергу, допоможе державі відроджувати духовність, без чого не може бути міцної держави. Збереження релігійного статус-кво в Україні при сильному іноземному церковному впливі — не на користь державі.

— Чи доцільно було б мати за поле спільної діяльності всіх Церков в Україні і поза нею сприяння (хоча б епізодичне) найстарішому українському часопису «Основа», єдиному, для якого євангельський напрямок є визначальним, а також іншим виданням, які займають чи займатимуть таке ж становище, як «Основа». Першим запропонував таку співпрацю владика Платон Корниляк — апостольський екзарх католиків у Німеччині та Скандинавії, підтримавши думку про створення прес-фонду «Церкви в допомозі літературі», внісши до цього фонду 10 000 німецьких марок.

— Спільна діяльність Церков в Україні і поза нею з українським часописом «Основа» доцільна, якщо вона буде сприяти утворенню в Україні єдиної Помісної Православної Церкви і добрим взаємовідносинам з Українською Греко-Католицькою Церквою. Церкви в Україні разом могли б допомогти часопису «Основа», виходячи зі своїх фінансових можливостей.

1998 рік

ЙДЕМО ДО ЄДИНОЇ
УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

На прохання «Української Газети»
своїми роздумами про 1997 рік та надіями
на 1998-й ділиться Святійший Патріарх
Київський і всієї Руси-України Філарет

У 1998 році я сподіваюсь на перемогу в Україні демократичних сил. Я не бачу якогось підґрунтя для того, щоб наша незалежна держава повернулась у вчорашній день. Уже навіть ті, хто в минулі часи жив, можливо, краще, ніж сьогодні, розуміють, що колесо історії не повернеш назад. Тому я переконаний: перемогу здобудуть демократичні, патріотичні українські сили, тобто наш український народ, для якого над усе — інтереси своєї держави. Я в цьому переконаний і гадаю, що кожен повинен бути переконаний у цьому. Бо якщо в когось немає такого переконання, то він буде переможений. А поки в нього така надія є, він ще не здоланий боєць, може вибороти свою державу, свою Церкву, своє майбутнє в Україні.

У зв’язку з цим я хотів би побажати напередодні Різдва Христового, щоб Господь благословив український народ, щоб Боже благословення перебувало на українському народові, щоб наш народ і надалі у цих складних умовах не проливав крові, щоб ми йшли цим же мирним шляхом, щоб ми зробили правильний вибір на виборах у 1998 році. Це я бажаю кожному громадянинові України. Ми обираємо свій добробут, свою незалежну державу в добрих стосунках з усіма сусідами, бо без цього жити не можемо.

І ще я хочу побажати найголовнішого — підвищення духовності в нашому суспільстві. Бо наближається 2000 рік, важливий момент на зламі двох тисячоліть — другого і третього. І тут нам треба обрати пріоритетами духовні цінності нашого життя. Я хотів би побажати, щоб кожна людина — православна чи та, що належить до католицької церкви, чи протестантської, чи сповідує якісь інші погляди — знала, пам’ятала, що духовне повинне стояти над матеріальним. Бо матеріальне залежить від духовного, від духовних цінностей. Через те, що нашим пріоритетом не є духовні цінності, ми опинилися в такому становищі.

Що таке духовні цінності? Це, по-перше, віра в Бога. Якщо є Бог, то є і життя. По-друге, треба вірити у вічне життя. По-третє, треба пам’ятати, що основою життя і щастя людини є любов. Бог є любов. І любов є рушійною силою суспільства. Любов створює сім’ю, причому міцну сім’ю. І якщо ми не маємо міцної сім’ї, то це тільки через те, що не маємо любові. Любов турбується про добробут своїх близьких. Ми сьогодні маємо багатих і бідних. З погляду Святого Письма це — нормально. Бог не створив усіх однаковими. Одному дав 10 талантів, а іншому один. Одному дав багатство, а іншому — дуже мало. Але той, хто має багатство, повинен турбуватися про свого ближнього, тому що Бог дав тобі тільки право розпоряджатися цим багатством, а воно не є твоєю власністю, це є власність Божа. Він усе створив, а тобі дав.

Так ось, той, кому Бог дав найбільше, повинен дбати про інших і не витрачати багатство так, як відомий нам нерозумний євангельський багатій, якому Бог послав великий урожай, а він мовив: «Душе, маєш багатства великі, їж, пий, веселися, у тебе є всього на багато років». А Бог йому сказав: «Божевільний, цієї ночі я душу твою, життя твоє візьму, кому це все залишиться?» тому наші багатії, які мають кошти, нехай розуміють, що саме їх стосуються ці слова Господа Ісуса Христа.

Ми бачимо, кого нині вбивають. Убивають багатих людей. Оце збуваються ті слова Спасителя. Я дуже радий, що серед багатих є такі, що справді турбуються про бідних, знедолених, будують храми. Оцим слава і Боже благословення. Господь дасть їм ще більше, бо вони чинять справедливо, правильно.

До духовних цінностей належить і правда. Це вічна цінність. Ми бачимо в світі багато неправди. Візьмімо, наприклад, суди. Суд повинен бути правдивим. Але запитайте у людей, чи вірять вони у наші суди, у те, що вони правдиві. Не вірять. А чому не вірять? Тому що бачать, як неправедно судять. Однак людина, яка не бачить справедливого суду на землі, не повинна втрачати надії, бо є Божий суд, справедливий суд. І рано чи пізно Господь виведе злодіїв на чисту воду, і їх буде притягнуто до відповідальності. Якщо на землі уникнуть, то після смерті обов’язково дістануть по заслузі.

Та все-таки більшість отримує покарання, на яке заслуговує, на землі. І нехай немилосердні матимуть великі багатства, та не матимуть душевного миру і спокою. Вони тремтітимуть за своє багатство, за своє життя і не матимуть радості. Бідна людина має хліб і щось для життя, але вона живе спокійно. А цей, з великим багатством, не матиме спокою в земному житті. Ми бачимо, як багаті оточили себе охороною. Охороняють свої будинки, машини. Хіба це життя? Це засвідчує, що вони живуть, постійно боячись. А якщо служиш Богові, служиш по правді, то не бійся нічого, Бог тебе захистить. Як сказано у Святому Письмі: «Не надійтеся на князів людських і на синів людських. У них нема порятунку». А якщо Господь не захистить, то ніхто тебе вже не захистить.

Мир душевний також є вічною цінністю, від якої залежить щастя людини. Про такі цінності, вічні, духовні, ми повинні думати, і ми все повинні робити для того, щоб жити за цими принципами. Господь сказав, що треба шукати насамперед Царство Боже, тобто ці вічні духовні цінності, а інші, матеріальні цінності, будуть наслідком цієї духовної діяльності. Ось тоді ми зустрінемо 2000-ліття Різдва Христового зовсім іншими людьми.

Кожна людина стоїть перед життям і перед смертю. Щодня вона обирає або життя, або смерть. Обирає або добро, або зло. І я бажаю, щоб усі ми щодня обирали в житті тільки добро, а цуралися зла і боролися проти зла. Наше життя — це вічна боротьба добра і зла. І тільки зі смертю припиняється ця боротьба, бо тоді визначається, куди прихилилася душа: до добра чи до зла, до вічного життя і вічного блаженства, чи душа обрала собі вічне страждання.

Я бажаю і нашому керівництву, Президентові, уряду, Верховній Раді, щоб вони дбали про народ. Якщо вони взяли на себе тягар великої відповідальності за державу, за народ, то повинні принести себе в жертву народові. Тож несіть цю жертву, а не використовуйте свої посади для корисливої мети, бо це є великий гріх.

Я бажаю усій владі, великій і малій, щоб вона дбала про народ, а не про себе, своє власне. Коли влада дбатиме про народ, то народ добре житиме і поважатиме владу. А коли влада житиме тільки для себе й удаватиме, що живе для народу, то їй ніколи не вдасться обдурити всіх.

Тому я бажаю, щоб у новому році наша влада подумала про це. Якщо керівники українського народу справді душею, серцем уболіватимуть, то Господь благословить їх, щоб і надалі стояли біля керма.

Любімо всі Україну — рідну нашу Батьківщину! Працюймо для України!

Христос народився!

Славімо Його!

«Українська газета»
6 січня 1998 р.

ПАТРІАРХ ФІЛАРЕТ
У ПЕРЕЯСЛАВІ

Минулої неділі гостем Переяслава був Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України ФІЛАРЕТ. Він прибув з пастирським візитом, провів богослужіння у пристосованому під церкву приміщенні, оглянув Михайлівську церкву та дзвіницю Вознесенського собору, який у недалекому майбутньому має бути переданий УАПЦ, чому обіцяв посприяти і допомогти, адже на сьогодні всі три церковні споруди міста належать Українській Православній Церкві Московського Патріархату. Патріарх зустрівся також з громадськістю міста, відповів на численні запитання.

Ми наводимо фрагменти інтерв’ю з Патріархом Філаретом, яке взяв кореспондент телестудії «Альта» Олександр Молоткін.

 — Ваша Святосте, з Вашої проповіді можна зробити висновок, що Церква не збирається залишатися осторонь політичної боротьби?

 — Церква у політику не втручається, але й не може бути осторонь питання — бути чи не бути Україні державою. Тому ми підтримуємо партії, які відстоюють незалежність України і її народу.

 — Недавно Президентом була підписана міжконфесійна угода. Вона виконується?

 — Це був Меморандум про незастосування сили у міжконфесійних відносинах. Але щоб він став реальністю, потрібна одна православна Церква.

 — Ваше ставлення як Патріарха до євангелістських та інших Церков, які діють на території нашої держави і фінансуються з-за кордону?

 — Однозначно — негативне. Вони чужі для нашого народу, це Церкви, які пов’язані з окультизмом, східними релігіями. Ми боремося з тоталітарними сектами, такими як «Біле братство», секта Муна і їм подібними, бо вони наносять шкоду людям, згубно впливають на їх психіку, руйнують нашу традиційну духовність.

Газета «Папірус»,
12 лютого 1998 року

ПАТРІАРХ ФІЛАРЕТ:
«Ми можемо поставити
під сумнів відвертість влади
щодо святкування 2000-ліття
Різдва Христового…»

17–18 лютого в «Українському домі» пройде Всеукраїнська міжнародна Асамблея «Заповідь нову даю вам: любіть один одного». Окрім пленарних засідань, у кількох академічних інститутах працюватимуть вісім «круглих столів»: «Проблема духовності на зламі другого та третього тисячоліть», «Церква і сім’я як основа здорового суспільства і проблемні питання християнського виховання дітей та молоді», «Вплив християнства на розвиток української культури», «Християнство і екологічні проблеми» та ін. До оргкомітету вже подано 238 текстів доповідей, а загалом зголосилися взяти участь 650 учених.

Про цей форум ми попросили розповісти голову оргкомітету Асамблеї Патріарха Київського і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА.

 — Ваша Святосте, хто братиме участь у роботі Асамблеї?

 — У роботі Асамблеї візьме участь велика кількість учених, які представлятимуть різні напрямки науки — математику, медицину, генетику, астрономію, молекулярну біологію, педагогіку, кібернетику, екологію… Самі вчені, коли довідалися про склад учасників, визнали, що такої кількості академіків разом ще не збирав жоден форум. Взяти хоч би круглий стіл «Християнство і наука». Тут виступатимуть академіки Валентин Яблонський, Володимир Королюк, Ярослав Яцків, Володимир Степахно, Іван Дзюба, Микола Жулинський та інші діячі культури… Активну участь братимуть військові — Міністерство оборони, а точніше його інститути, які проводять виховну роботу.

Цікаво те, що переважна більшість керівників українських конфесій, — це і Патріарх Димитрій (у нашій розмові він сказав, що підтримує цю ідею), і Любомир Гузар (УГКЦ), протестантські конфесії. Президент Леонід Кучма при нашій зустрічі пообіцяв надіслати привітання цій Асамблеї. Ми запросили представників державних органів влади і народних депутатів.

 — Хто приїде з-за кордону?

 — Ми запросили історика, професора Аркадія Жуковського, члена митрополичої ради Української Православної Церкви в США професора Анатолія Лисого, вчених та церковних діячів українського походження з Лондона, а також з Рима, з греко-католицької академії ім. священномученика Климента. Буде представлена і Болгарська Православна Церква.

 — У зв’язку з тим, що в один день з Асамблеєю Держкомітет у справах релігій вирішив проводити засідання Ради Церков, а до того ще того ж дня заступник голови Національної ради безпеки Олександр Разумков скликає засідання постійно діючого «круглого столу» з релігійних питань — ким буде представлена на Асамблеї влада?

 — Це їх справа. Відокремлюючи себе від Асамблеї, вони відокремлюють себе і від зусиль Церкви щодо відродження духовності і консолідації суспільства. І тут ми можемо піддати під сумнів відвертість влади щодо самого святкування 2000-ліття Різдва Христового. Запланований Державним комітетом з відзначення цієї дати на грудень минулого року форум «Плід правди сіється творцями миру» проведений не був, а коли ми проводимо Асамблею, то складається враження, що нам хочуть стати на перешкоді. Виникає питання: то чи хочуть там, щоб святкування як таке відбулося?

 — Судячи з назв «круглих столів», Асамблея порушуватиме не тільки богословські питання…

 — Справді, ми говоритимемо не тільки про проблеми перекладу богослужбової літератури українською мовою, а й про такі речі, як клонування, генна інженерія — питання, що стають перед людством у зв’язку з розвитком науки. Якщо звернутися, наприклад, до програми «круглого столу» «Християнство і наука», то тут будуть прочитані доповіді «Філософія білетики», «Біоетика: нові виміри», «Релігія та милосердя й лікарський обов’язок», «Мораль і проблеми сучасної медичної генетики», «Клонування людини в аспекті християнської моралі» (цю тему порушить академік Валентин Яблонський).

Якщо говорити про науку, то небезпека полягає ось у чому: якщо наука і технологія будуть іти такими семимильними кроками вперед і не будуть взяті під контроль людиною духовною — не церквою, а самими вченими, — то вони нароблять шкоди людству набагато більше, ніж атеїзм. Якщо вчені стоять на високому рівні усвідомлення своєї відповідальності, вони самі контролюватимуть, що потрібно людству, а чого не потрібно навіть відкривати.

— Чи буде щось видано за підсумками Асамблеї?

 — Окрім загальних документів, які ухвалить Асамблея, зачитані протягом цих двох днів доповіді будуть видані окремою книгою, а може, й не однією.

Ірина ЛУКОМСЬКА,
газета «Вечірній Київ»
14 лютого 1998 року

Патріарх Філарет:
«НАША МЕТА — ЄДИНА,
ОБ’ЄДНАНА УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА»

Дві приємні і довгоочікувані події сталися на Хмельниччині в останні дні: нарешті встановилася справжня літня погода, і нас відвідав з триденним візитом Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Меткі на слово журналісти одразу ж «об’єднали» ці події: «Патріарх погоду нам привіз».

Словом, приїзд Його Святості таки став для подолян святом. А для хмельничан — особливо, тому що у минулу суботу в обласному центрі Святійший Патріарх освятив наріжний камінь на місці спорудження майбутнього храму Різдва Христового, котрий будується на честь 2000-ліття Різдва Христового. До речі, Патріарх Філарет пообіцяв і освятити храм, коли той буде збудований, і це, схоже, недалека у часі подія, тому що нульовий цикл будівництва уже виконується і буде завершений за півтора місяця.

За три дні свого перебування на Хмельниччині Патріарх УПЦ Київського Патріархату Філарет відвідав і кілька районів області, зокрема Старокостянтинівський, Дунаєвецький і Кам’янець-Подільський. А в обласному центрі відвідав навіть відому в усій Україні нашу кондитерську фабрику: це перший священнослужитель, до того ж найвищого церковного сану, який переступив поріг підприємства з часу його заснування, чим і зробив цей день історичним у життєписі фабрики.

В останній день свого перебування на землі Поділля, і зокрема у Хмельницькому, Святійший Патріарх зустрівся з головою обласної держадміністрації Є. Я. Гусельниковим та керівництвом області. Пан Гусельников подякував Святійшому Патріарху за плідну працю, яку той вершить на ниві духовності, у справі об’єднання Української Православної Церкви, і розповів Патріарху та супроводжуючим Його Святість представникам вищого духовенства України про стан справ у Подільській губернії у відродженні духовності і православної віри. Зокрема, як зазначив Євген Якович, на Поділлі споруджено за останні роки 182 нових православних храми. Духовне життя подільських мирян не позначене пристрастями міжконфесійного розбрату, і тому, підкреслив голова держадміністрації, можна з упевненістю сказати: становлення нашої духовності і віри якнайкраще сприяє справі будівництва держави, головною засадою якої є самостійність і висока духовність. Євген Якович високо оцінив і плідну діяльність єпископа Хмельницького і Кам’янець-Подільського Антонія (Махоти) УПЦ Київського Патріархату, який докладає усіх зусиль, аби наша Українська Церква була об’єднаною і міцною. Добротворчі зусилля єпископа Антонія високо оцінив і Патріарх, зазначивши, що владика Антоній (Махота) — один з небагатьох єпископів УПЦ Київського Патріархату, котрий підтримує толерантні стосунки з єпископом, що керує єпархією УПЦ, яку політики і значна частина віруючих називають Московською, і добрі стосунки двох подільських єпископів, двох Антоніїв, зазначив Патріарх, — то добра ознака, бо лише у злагоді й повазі можливе мирне і добровільне об’єднання розколотого українського православ’я.

На завершення зустрічі і на знак шани та поваги голова Української Православної Церкви Київського Патріархату подарував пану Гусельникову і присутнім на зустрічі керівникам області пам’ятні освячені Біблії. А від імені подолян і обласної держадміністрації Євген Якович вручив Патріарху чудовий живописний подільський пейзаж, а єпископам, що супроводжували його Святість, — сувенірні фотоальбоми «Хмельниччина» і квіти.

У зустрічі в облдержадміністрації взяли участь заступник голови облдержадміністрації О. С. Заярнюк та заступник голови обласної ради В. П. Осадчий.

Цього ж дня Предстоятель УПЦ Київського Патріархату зустрівся з представниками засобів масової інформації Хмельниччини і відповів на численні запитання.

— Приміром, журналістів цікавило: а яким шляхом і як довго ітиме процес об’єднання Української Церкви?

 — Усе залежить від активності духовенства, від державницьких дій, від зацікавленості Президента у міцній і об’єднаній Українській Церкві. Те, що у православній єдиній державі існує дві Українські Православні Церкви — це нонсенс, — переконаний Патріарх — Єдина держава сильна єдиною Церквою. Церквою, котра проповідує ідеї духовності. І якщо держава — це тіло України, то національна Церква — це її дух… І хоч держава не може втручатися у церковні справи, але сприяти духовному національному розвитку може і повинна… Ось приклад — ваша область. Ще півроку тому тут було дуже мало парафій УПЦ Київського Патріархату. А нині їх — 117. Звісно, ми об’єдналися з автокефальною Церквою, і це об’єднання лише зміцнило засади істинної Української Церкви. Чи об’єднаємося ми з діючою в Україні Московською Церквою до 2000 року? Можна, звісно, форсувати цей процес. Але це не буде реальне об’єднання. Силуване. Є відповідна кількість віруючих Московського Патріархату, котрі досить упевнено стоять на московських позиціях. Українська Церква має стати потужною і єдиною без розбрату і насильства.

 — Які Ваші стосунки з Патріархом Московським Алексієм і митрополитом Володимиром?

 — У нас нині нема ніяких стосунків — ні з Патріархом Алексієм, ні навіть з митрополитом Володимиром (Сабоданом), оскільки останній будь-які стосунки зі мною просто ігнорує. Наше об’єднання іде не зверху, а знизу: щодня збільшується по Україні кількість українських парафій. І нині ми маємо понад 3000 парафій, дві духовні академії, один богословський факультет, 5 духовних семінарій, 23 монастирі. Словом, наше об’єднання ми розпочали з простих віруючих — і це істинний шлях.

 — Як православна Церква реагує на засилля різного роду сект, «братств», новоявлених релігій?

 — Тоталітарні секти володіють великими матеріальними коштами, тому мають можливість заполонити усі засоби масової інформації, насильно пропагувати свої догми, вручати свою літературу мільйонам людей. Найгірше те, що вони взяли за приціл нашу молодь, і ця «зомбуюча» діяльність паралізує мозок і почуття сотень тисяч молодих людей, особливо підлітків. І цьому, на жаль, сприяєте й ви, журналісти: за великі гроші ви даєте ефір і газетні шпальти сатанинським «вождям». Не варто спокушатися грішми і за «чечевичну юшку» продавати своє первородство. Нині на зміну вщухлому «білому братству» прийшли представники сатанинської секти з Кореї. Напевно, у нас дуже слабке законодавство, якщо корейські емісари-зомбісти розгорнули тут таку бурхливу діяльність: у кожній газеті — оголошення про безплатну доставку їхньої «християнської» літератури, про масові сеанси «проповідників» по стадіонах, будинках культури тощо. Це єресь і відступ від канонів православ’я. Христос сказав: «Я є Істина». Чому ж пророками хочуть бути корейці, голландці та ін.? Це не що інше, як злодіяння антихриста…

 — Чому досі, уже три роки, триває такий нездоровий ажіотаж навколо проблеми поховання і перепоховання Патріарха Володимира (Романюка)?

 — На превеликий жаль, смерть Святійшого Патріарха Володимира Москвою була використана для удару по українському православ’ю. Було заплановано Москвою ховати його не за канонами Української Церкви, а на Байковому кладовищі, що спричинило обурення мільйонів людей, і свідчення цьому — тодішня київська драма під час поховання Патріарха. І за цим стояло трагічне: захистити Українську Церкву чи поховати її разом з Патріархом. Ми вистояли. Після цього влада почала ставитися до нас по-іншому, і нині навколо нас об’єднується уся прогресивна українська інтелігенція. А місце поховання Патріарха Володимира стало місцем справжнього паломництва тисяч людей. Адже Софіївський заповідник, біля якого він спочиває, — то серце Києва.

 — Яке враження справив на Вас Хмельницький?

 — Ваше місто дуже затишне і чисте. Доброзичливі люди: мене зворушили жінки, котрі плакали від душі під час освячення наріжного каменя храму Різдва Христового. І я повезу до столиці найкращі враження про Національну прикордонну академію, де на дуже високому рівні здійснюється патріотичне виховання. Ми можемо бути спокійними, я переконаний, за наші українські кордони. І від щирого серця я вручив три патріарші премії трьом курсантам академії. Хай Господь благословляє Поділля і людей цієї благодатної землі…

Тетяна СЛОБОДЯНЮК
Газета «Подільські вісті»
23 липня 1998 року

ЗАДЗВОНИЛИ УСІ ДЗВОНИ…

Українські куранти
на Михайлівській площі
починають день із гімну України

Дзвони на Русі задзвонили, починаючи з ІХ століття. Тоді ж почали споруджувати для них спеціальні баштоподібні муровані або дерев’яні споруди — окремо від храму чи як його частину, — і споруди ті стали називатися дзвіницями. Перший ярус дзвіниці — комора або проїзна брама, горішній — для дзвонів. До всього ж дзвіниці відігравали (і відіграють) важливу архітектурно-мистецьку роль у містобудуванні. Дзвони виготовлялися в основному з бронзи, їх здебільшого оздоблювали карбуванням, і вони ставали витворами ливарного мистецтва.

Задзвонили в усі дзвони…

Таке в Русі-Україні траплялося на великі свята, коли передзвін-благовіст линув з усіх дзвіниць та бань і плив над містом світлою надією, єднаючи, очищаючи душі людські.

Сьогодні у Києві задзвонили теж на велике свято — на свято відродження нашого, національного і духовного. І лунає той малиновий дзвін з Михайлівської площі. Так її назвали після того, як тут було споруджено Михайлівський монастир — одну з наших національних святинь. Цього року первісному соборові виповнилося б 890 років.

Не виповнилося… Михайлівський собор збудував у 1108 році онук Ярослава Мудрого князь Святополк-Михайло Ізяславович. (З ХІІ століття монастир став місцем поховання князів.) Його стіни прикрашали унікальні фрески та мозаїки. Собор (як і монастир у цілому) благополучно простояв 132 роки, а тоді над ним нависла перша смертельна небезпека — коли орди Батия захопили й сплюндрували Київ. Але в тій страшній азіатчині, яка все спопеляла, руйнувала і вбивала, собор все-таки уцілів. І відтоді став зватися Михайлівським Золотоверхим…

Після нашестя татаро-монголів, оновлений, він простояв ще 696 років, звеселяючи серця русичів-українців, несучи слово Христове, вселяючи надію, віру і любов, аж доки не нависла над ним небезпека, ще страшніша за татаро-монгольську навалу. Те, що пощадили свого часу дикі руйнівники хана Батия, не пощадили сталінські сатрапи. Збереглися суворо утаємничувані раніше протоколи засідання Політбюро ЦК КП(б)У. Ось протокол № 5 від 27.03.1934 року з підзаголовком «Питання, вирішені опитом членів ПБ ЦК КП(б)У за період від 15 по 29 березня 1934 р.».

«46. Питання Києва. Відповідно до постанови ПБ з 18 лютого про нове будівництво центральних установ в районі Софійської площі і Михайлівського монастиря (після перенесення столиці УРСР з Харкова до Києва. — В.Ч.) запропонувати ВУЦВКу видати постанову (без опублікування в пресі) про знесення Михайлівського монастиря. Секретар ЦК КП(б)У С. Косіор».

З Ленінграда приїхала бригада «спеціалістів» і обібрала до нитки приречений собор: коштовні ритуальні предмети, книги, старовинні ікони, візантійська мозаїка, настінні розписи ХІІ ст. (як гадають знавці, виконані легендарним художником Київської Руси Аліпієм), мозаїчне зображення святого Дмитрія Солунського — все це й багато іншого було тоді ж вивезене ніби для тимчасового показу до Ленінграда (Російський музей) та Москви (Третьяковська галерея).

У 1936 році Михайлівський Золотоверхий монастир був висаджений «сатанинськими динамітами» (О. Гончар) у повітря. Вибух був такої сили, що Київ здригнувся, як від землетрусу.

На місці знищеного Михайлівського монастиря мала бути Радянська площа, а на ній (протокол № 10 засідання політбюро ЦК КП(б)У від 31 травня 1934 року) вирішили спорудити пам’ятник Леніну-Ульянову висотою аж до 50 метрів — звичайно ж, із простягнутою рукою, яка мала вказувати людству шлях «у світле майбутнє».

Відтоді 62 роки на місці монастиря ріс бур’ян, серед якого виднілися підмурівки знищеної святині. У 1993 році вже в незалежній Україні було створено Громадський фонд з відродження Михайлівського Золотоверхого. Вже тоді вірили, що це диво відродиться, як легендарний птах Фенікс із попелу.

Минуло ще тяжких п’ять років.

Із інтерв’ю Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета для «Літературної України» (вересень 1998):

 — Ваша Святосте, яка доля вивезених до Росії у 1934 році унікальних реліквій Михайлівського Золотоверхого монастиря?

 — Ці безцінні творіння українського народу перебувають у Росії й досі — ось уже впродовж 64 років. І ніхто їх не повертає Україні. Цим питанням займалася спеціальна Комісія з повернення цінностей. Ніби ж наш Президент звертався з цього приводу до російського, останній обіцяв повернути забране, але обіцянки так і залишилися обіцянками.

 — 30 травня 1998 року Ви освятили дзвіницю Михайлівського Золотоверхого. Чи довго її відбудовували?

 — Близько дев’яти місяців. Це — точна копія. Споруджувалася за тими ескізами, що збереглися.

 — Із яких споруд складається монастир?

 — Із собору, дзвіниці, трапезної церкви Іоана Богослова і кількох корпусів. Монастир відбудовується за кошти міста. Шостий корпус, де розмістяться духовна академія та семінарія, ми ремонтуємо. Для відновленої дзвіниці Київська Патріархія зібрала загалом 62 тисячі доларів США. Ці благодійні кошти були зібрані серед української діаспори в США протягом 1997–1998 років. Заокеанські українці збирали гроші не від великого багатства, ними керувала любов до України, і від цього їхній внесок стає ще більш цінним. Імена жертводавців записані в диптих Михайлівського монастиря на вічне поминання. Зібрані гроші ми передали свого часу управлінню охорони пам’яток на придбання баштового годинника та електронного пристрою (комп’ютера) до дзвонів для забезпечення музичного супроводу годинника на дзвіниці монастиря. Комп’ютерне обладнання виготовили в Австрії, дзвони відлиті в Україні. Їх тридцять — різних розмірів, різної ваги. Це чи не єдина в Європі дзвіниця, яка має повну гаму, повний звукоряд.

 — І всі вони вмістилися на одному ярусі дзвіниці?

 — Так. Вага найбільшого дзвону — 8 тонн, а найменшого — кілька десятків кілограмів. Всього, як я сказав, дзвонів 30. Комп’ютер керує автоматикою, і кожну годину впродовж доби дзвони відбивають певну мелодію. Починають о шостій ранку — звучить Гімн України, потім «Молитва за Україну», далі лунають і церковні, й народні мелодії. Тепер це наші національні українські куранти. Повністю ж Михайлівський Золотоверхий монастир буде відновлено в листопаді 1999 року до свята архистратига Михаїла.

Із слова Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, виголошеного при освяченні дзвіниці Михайлівського монастиря: «Премудрий Соломон сказав: є час розкидати каміння і є час збирати каміння. Сьогодні ми не тільки збираємо каміння, що розкидали наші батьки. На наших очах Господь творить чудо: ми є учасниками освячення дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря. Коли в 1936 році була по-варварськи зруйнована національна святиня українського народу, ніхто тоді не повірив би, що Господь через своїх людей, які є знаряддям у руках Божих, відтворить цю святиню. В роки руйнації падали хрести і дзвони. Михайлівський собор був висаджений у повітря. Знищена святиня, а люди раділи і сміялися, вони святкували свою перемогу. А через п’ять років почалася війна, і ті ж самі люди плакали і ридали.

Сьогодні ми святкуємо перемогу добра над злом, любові над ненавистю. Указ Президента України Леоніда Кучми став початком відродження наших святинь, а Олександр Омельченко втілив цей Указ у життя… Відтворення Михайлівського монастиря — це дар українському народу до 2000-ліття Різдва Христового.

Без покаяння перед Богом у гріхах минулих десятиліть Україна не встане з колін. Відтворення Михайлівського монастиря — це перший плід такого покаяння. Україна воскресне! Вийде із кризи її економіка. Прийдуть добробут, радість і мир на нашу багатостраждальну землю. Для Бога все можливе. Сьогодні ми є свідками Божого провидіння і його всемогутності. Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде з усіма нами!»

Відновлення Михайлівського Золотоверхого триває повним ходом. А дзвіниця його, світло-блакитна, осяйна, стрімко здійнялася в київське небо своєю золотою банею з хрестом.

Красива і велична наша відновлена святиня. Наче летить у небо, як летіла ще в давні часи наших пращурів. Михайлівська площа добре впорядкована, вимощена світлою плиткою. На ній відчуваєш себе, як на святі — попри всі негаразди. І дзвонять тридцять дзвонів на її дзвіниці, ніби провіщаючи: настав час нашого духовного прозріння й відродження.

Валентин ЧЕМЕРИС
газета «Літературна Україна»
1 жовтня 1998 року

Патріарх Філарет:
КОЖНА ЛЮДИНА МАЄ
СВОБОДУ ВИБОРУ

Ми звикли ставитися до високих церковних ієрархів, як до людей не від світу цього. Між тим, вони є земними людьми, щоправда, як на світський погляд, трохи незвичайними. Ми пропонуємо розмову з Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. Владика відповідає на дещо несподівані для його духовного сану запитання. Якою є самооцінка Патріарха? Саме з цього запитання розпочалося це невеличке інтерв’ю.

 — Я не можу дати собі характеристики. Коли бачу, що людина робить погано, — осуджую. Наприклад, хлопець і дівчина цілуються на вулиці — це ж негарно. Інтимні почуття на те й інтимні, щоб не виявляти їх перед усіма. Швидше, це невихованість, тому що треба знати, де й що робити. Також дуже осуджую дівчат, які курять. Вони не мусять цього робити, адже як майбутні матері вони повинні турбуватися про своє здоров’я. Зараз майже всі курять, п’ють, багато молодих людей вживають наркотики. Я можу написати про це, сказати у проповіді, звернутися через радіо, телебачення, а підходити до кожного й казати: «Ви робите погано», я не можу. Тому що людина має свободу вибору. Також намагаюся бути вимогливим, добрим, співчутливим. Моє становище вимагає працювати майже без вихідних.

 — Невже не відпочиваєте?

 — Чому ж, відпочиваю. На те й ніч, щоб відпочивати. У цьому році я кілька тижнів лежав у лікарні, й це можна назвати відпочинком. За все своє життя жодного разу не був у санаторіях. Ось в Одесі є дача й монастир на березі моря. Я там був і навіть у морі купався, але було це років 15 тому. Я ніколи себе не жалію. Для діла віддаю себе повністю.

 — Ви згадали про наркотики. Чи не створює Церква реабілітаційних центрів для наркоманів?

 — У нас таких центрів немає, цим займається держава. Церква ж своєю діяльністю підтримує тих, хто безпосередньо цим займається. А щодо створення подібних центрів у майбутньому, то Церква не має такої можливості. Це не медична установа, а Церква. Коли до нас звертаються, ми допомагаємо. Роз’яснюємо, що цим не можна займатися, що вони повинні звернутися до лікаря. Самим центрам допомагаємо грішми, продуктами, чим можемо.

 — Чому Ви вирішили стати священиком?

 — У нас сім’я була віруючою, а після того, як загинув у 1943 році батько, я став активно відвідувати церкву, читати духовну літературу. За це мене виключали зі школи, але переконати не могли. До школи приймали назад, тому що сім’я велика — нас четверо братів, та й мати сама залишилася. Ми були сиротами, бо батько загинув на фронті. А далі після закінчення школи та семінарії я став священиком.

— Брати теж присвятили своє життя Церкві?

 — Вони, хоч і віруючі, але пішли іншим шляхом. Один став льотчиком, другий — інженером на шахті, третій — також інженером, але на цементному заводі.

 — У них, мабуть, сім’ї, а Ви самі не хотіли мати свою?

 — Ні. Якщо я вирішив іти цим шляхом, а рішення було прийнято в ті тяжкі для Церкви часи, й знав, що може бути все, із сім’єю не хотів зв’язуватися. Вирішив служити тільки Церкві.

 — Як ставитеся до теперішньої молоді?

 — Ви бачите, як живе молодь? Я, як людина духовна, церковна, так жити не можу. Проти цього виступаю і вважаю, що це є порочний спосіб життя. Ми закликаємо всіх до здорового способу життя, жити за совістю, а совість потрібно очищати, щоб вона говорила. Бо дуже часто її заглушують, і вона мовчить, глуха й безмовна. Ось тоді губиться різниця між добром і злом.

 — Як Ви ставитеся до пожертв нечистих на руку людей?

 — Вони можуть жертвувати, навіть якщо придбали гроші неправедним шляхом. Можуть жертвувати не тільки на церкву, а й бідним людям. Якщо ж дають на церкву, то до цього їх спонукають їхні релігійні почуття, бажання допомогти. Зараз на гроші, надані в тому числі і такими людьми, збудовано понад 1300 церков — і це за період 7–8 років.

 — На що живете Ви?

 — На зарплату. Я ось отримую 300 гривень, і мені цього вистачає. Купую одяг, їжу, допомагаю матері. Вдома ходжу ось у чому, ви бачите, а в місто іноді вдягаю костюм.

 — І багато у вас костюмів?

 — Та ні, небагато (сміється). Я більше ходжу в духовній одежі: підрясник, ряса. Це наша традиція, інакше кажучи, статут.

 — Їжу самі собі готуєте?

 — У нас тут є кухня, і я там харчуюся. А щоб самому готувати, так у мене часу немає. Хіба що можу там чай собі зробити, а так цим не займаюся. Хобі у мене немає, і взагалі в мене нічого, крім Церкви, немає. Навіть у дитинстві нічим не захоплювався. У ті тяжкі довоєнні й післявоєнні роки мені треба було допомагати матері вижити.

 — Ви маєте охорону?

 — Яка охорона? Мене Бог охороняє. Я не боюся смерті. Припустімо, мене хтось уб’є, так яка йому від цього користь? Якщо Бог захоче, щоб мене вбили, виходить, Він покликав мене до Себе. Однаково колись вмирати. Треба не шукати смерті, але й не боятися її.

Павло МАГДЕНКО
газета «Україна молода»
8 жовтня 1998 року

УКРАЇНО, НЕ УБИЙ?
Смертна кара —
покарання чи помста?
Чи несе відповідальність народ
за гріхи влади?

Застосування смертної кари вже не перший рік є предметом запеклих суперечок у нашому суспільстві. Для одних — це перепона на шляху України до цивілізованої Європи. Для інших — узаконене (і від того ще страшніше) душогубство. Ще для когось — найвищий вияв справедливості, найефективніший засіб захисту правопорядку… Прихильники кожної точки зору безцеремонно маніпулюють аргументами типу «народ вважає» чи «прості люди вимагають», хоча насправді нікого думка простої людини не цікавить, бо ніхто її не досліджував і не вивчав. «Вокс популі» елементарно підмінюється тенденційно підібраними «вуличними» інтерв’ю. А на вулиці чого тільки не почуєш…

Одним із факторів, що реально об’єднує значну частину громадян України, є християнство. Навіть за умов існуючих міжконфесійних протиріч залишаються непорушні моральні й духовні цінності, довкола яких об’єднаний хрещений люд. Тому вельми цікавим видається погляд на проблему офіційних церковних діячів. Отже, пропонуємо читачам розмову з Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом.

— Ваша Святосте! Одними з перших слів, які засвоює людина, що сповідує християнську віру, є імператив «Не убий!».

 — Це божественна заповідь, порушувати яку є великим гріхом. Суть її полягає в тому, що життя людині дав Бог, і лише він може її позбавляти життя. Ісус Христос поглибив цю заповідь, пояснив, як нам слід її розуміти. До пришестя Христа порушенням заповіді вважалося лише саме вбивство. Спаситель же говорить, що таким самим гріхом є і гнів, оскільки він призводить до вбивства. І це твердження буде актуальним аж до другого пришестя.

— Тим не менше, протягом століть Церква мирилася з існуванням кари на смерть.

 — Поки у світі існує зло, з ним треба боротися. Хто це повинен робити? Якими засобами? Компетенція, так би мовити, тут завжди була поділена. Церкві підсудні моральні гріхи, а державі — кримінальні. У Русі цей поділ завжди був дуже чітким. Апостол Павло каже, що держава отримує від Бога меч, і цим мечем повинна Йому служити, захищаючи добро. Так, забирати життя в людини не має права ніхто. Але це необхідно пов’язувати і з необхідністю захисту життя інших людей. Якщо ми будемо захищати життя душогубів і не дбати про безпеку нормальних людей — це не менший гріх. І відповідальність за нього перед Богом — не менша.

Коли князь Володимир прийняв християнство, він дуже поблажливо ставився до злочинців, убачав свій християнський обов’язок у тому, щоб усіх прощати. Кількість розбійників вельми збільшилася — і єпископи почали дорікати князеві, що той не виконує свого обов’язку перед народом. Він дивувався і не міг зрозуміти. Тоді йому пояснили, що справа Церкви — прощати, а володаря — карати злочинців і захищати невинних, бо Бог дав йому меч і дав право його застосовувати.

— Тобто ви вважаєте, що за певних обставин смертна кара може бути виправдана?

 — Смертна кара як акт помсти під виглядом правосуддя не має виправдання. Але, коли вона в силу обставин є єдиним засобом надійного захисту суспільства, відмовлятися від неї не слід. Скажіть, чи дає наше законодавство гарантію, що запеклий душогуб не вийде на волю, озлоблений до краю роками ув’язнення, і не вб’є невинну людину?.. Немає такої гарантії. Гірше того, максимум через 15 років це станеться. Кого тоді звинувачувати? Не вирішить проблеми й просте запровадження довічного ув’язнення. До того часу принаймні, поки не буде ліквідована можливість його передчасного припинення завдяки юридичним хитрощам. А для цього слід по-новому будувати всю законодавчу систему — щоб людина, яка може виправитися, мала шанс повернутися до нормального життя, а запеклий злочинець — у жодному разі не опинився вдруге серед людей. В ідеалі це можливо. Однак до ідеалу нам ще дуже й дуже далеко. Як не парадоксально, але надмірний лібералізм до злочинців може принести не менше лиха, аніж надмірна жорстокість. Про повну відмову від смертної кари можна буде говорити лише тоді, коли нам вистачить мудрості знайти золоту середину.

— Однак хіба сам по собі акт позбавлення життя, узаконений державою, не є злом? Чи не примножує він зла у світі? Чи не стає нехтування безцінним даром життя причиною подальших злочинів?

 — Безсумнівно, це зло. Але інколи менше. Коли на рідну землю нападає ворог, хіба ми не вбиваємо його? Хіба можна було перемогти фашизм, не беручи зброї в руки? Хіба покидьок, що кидається з ножем на беззахисну жінку і мордує її задля марного гроша, — не такий самий ворог? Хіба він не заслуговує смерті?

— Де ж межа?

 — Саме в цьому й полягає вся складність поставлених вами запитань. Цих запитань — десятки, а правильної відповіді, яка зняла б усі моральні проблеми, ще ніхто не зайшов. Ось, приміром, чи можна вважати, що 40–50 років в умовах сьогоднішніх наших в’язниць — гуманніше покарання, аніж кара на смерть? Чи спроможні ми сьогодні забезпечити мінімально людські умови для довічно ув’язнених, а не перетворювати покарання на нескінченну тортуру? Бог не велів убивати, але ж він і не дозволяв знущатися — навіть над найбільшими злочинцями.

— А як інший «бік медалі»? Непоодинокі випадки, коли згодом виявляється, що людина, котру було страчено, злочину не вчинила?

 — Це найголовніший аргумент на користь скасування смертної кари. І заперечити його неможливо. Але, як я вже казав, простих відповідей на ці запитання не існує. По суті йдеться про два різних питання. Перше — це коли сталася ненавмисна судова помилка. Цього ніколи не можна виключати повністю. Тому, повторюю, суспільство мусить прагнути до створення таких умов, коли зможе з повною безпекою для громадян відмовитися від найвищої міри покарання. Поки це неможливо, гріх за таку помилку лягатиме на того, хто її вчинив, тобто на суддів, які нестимуть відповідальність перед Богом. Натомість, коли йдеться про зумисні «помилки», про необ’єктивність суддів, слідчих, обвинувачів, коли корпоративні чи меркантильні причини беруть гору над принципами справедливості, то відповідальність лягає не лише на безпосередніх винуватців такого злочину, а й на усіх нас, громадян цієї держави.

— А громадяни тут до чого?

 — Усі ми добре знаємо, що наші суди далеко не завжди є такими незалежними, непідкупними, непідвладними та справедливими, як це мало б бути в нормальній державі. І не лише суди, а всі, хто причетні до виміру й дотримання справедливості — від законодавців до простих міліціонерів. Хто ж у цьому винен? Хто повинен нести покарання? У чому причина? Головна наша біда — у бездуховності й аморальності, які дуже глибоко вразили суспільство за роки тотального богоборства. Такі речі лише на перший погляд проходять безкарно. Насправді розраховуємося за них і ми, і наші діти від цього потерпають. А ціна за втрату духовних орієнтирів дуже висока. Ось лише один приклад. Згадайте тридцяті роки. Людиновбивство заведене в ранг державної політики, церкви руйнують, духовенство жорстоко переслідують та знищують. Так, рішення приймали одиниці, виконувала їх незначна меншість. Але більшість — мовчала. І не лише мовчала, але й плескала в долоні, коли з церковної бані на землю падав чесний хрест, танцювала, засліплена лукавим, на руїнах храмів… А через декілька років розпочалася страшна війна, і ті, що вчора тішилися, плакали кривавими сльозами над похоронками своїх найближчих. Не бачити прямого зв’язку між цими подіями може лише сліпий або затятий атеїст.

Усім відомо, що порушення законів природи призводить до страшних екологічних катастроф. Чорнобиль — лише одна з них. Так само порушення законів моралі й духовності стає причиною тяжких злигоднів і поневірянь. Коли такі порушення масові й регулярні — катастрофа набуває вселенських масштабів. Ось ми, наприклад, поступово вчимося шанувати заповідь: «Не убий!» Але подивіться, скільки наших співгромадян будують власне «світле майбутнє», нехтуючи заповіддю: «Не укради!». Або ж сама держава чинить один із смертних гріхів, затримуючи чесно зароблену людську платню. І не треба казати, що грошей немає. Так не буває. Якщо люди працюють, значить, вони певні цінності створюють. Інша справа, що ці гроші, які вони заробили, не в ті руки потрапляють. І повсякденність та масовість цих неподобств обов’язково виллється у нові випробування. І триватиме це доти, поки не очистимося і не почнемо жити згідно з сумлінням.

— Де ж вихід із цього кола?

 — Головне завдання Церкви — учити людей жити за совістю, тобто по-Божому. Лише в зміцненні моралі особистої та суспільної — шлях до достойного життя на землі та спасіння душі після смерті. Сьогодні недостатньо просто чесно жити. Обов’язок кожного християнина — сіяти зерна добра довкола себе — і словами, і, головне, вчинками. Особливо важливим є утвердження високих моральних принципів на рівні державної влади. Адже не секрет, що й понині на високих постах чимало людей далеко не бездоганних. Зокрема, багато керівників, перефарбувавшись зовні, як були, так і залишаються в душі безбожниками. А людина, яка не служить Богові, не служить добру, ніколи не буде вірно служити народові й дуже легко піде в услужіння золотому тільцю. Сама по собі влада — це велика спокуса зробити щось не для загалу, а для себе. І без твердих моральних засад, без істинної духовності боротися з такою спокусою безнадійно.

Цим повинен керуватися кожен громадянин, віддаючи голос за того чи іншого претендента «на булаву». Якщо ти проголосував, приміром, не за достойну людину, а за подачку, за пару кілограмів цукру чи борошна, то вчинив гріх. І річ навіть не в тім, що свою «щедрість», опинившись при владі, ця людина стократ компенсує з твоєї ж кишені. Гірше те, що таким чином ти підриваєш і без того хиткі моральні підвалини свого суспільства, тобто руйнуєш поволі дім, у якому жити не лише тобі, а й нащадкам. Тому одним із перших кроків до нормального життя, до повернення достоїнства, справедливості та достатку має бути повернення до пріоритету духовного над матеріальним. Лише тоді, коли, йдучи на вибори, громадянин керуватиметься своєю совістю, а не користю, коли обиратиме людину, а не гаманець, у нас з’явиться реальна надія на добрі зміни.

Розмову вів Андрій ПАНЧИШИН
газета «Час»
8–15 жовтня 1998 року

Патріарх Філарет:
«БОГ ПОРОДИВ ВІЛЬНУ УКРАЇНУ,
ВІН ПРИВЕДЕ ЇЇ ДО МОГУТНОСТІ»

Нещодавно з тритижневої поїздки Сполученими Штатами Америки повернувся до столиці Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Він відвідав парафії, що належать до Київського Патріархату, мав численні зустрічі з різними організаціями і громадськістю Нью-Йорка, Флориди, Детройта, Чикаго, Клівленда, інших міст. Всюди Святійшого Патріарха зустрічали урочисто з хлібом-сіллю, українськими піснями і зі сльозами радості на очах. Супроводжували Патріарха ігумен Димитрій та група журналістів — головний редактор газети «Вечірній Київ» Віталій Карпенко, керівник Всесвітньої служби радіо «Україна» Олександр Дикий та комерційний директор газети «Україна і світ сьогодні» Ніна Бай. Пропонуємо інтерв’ю з Патріархом Філаретом, взяте на висоті 10 тис. м над водами Атлантичного океану.

— Ваша Святосте, як Ви особисто ставитеся до того, що Українська Православна Церква в Америці відноситься до Вселенського Патріархату?

 — Ця Церква відірвалась ієрархією від Києва і підпорядкувалася Вселенському Патріарху. Вона вже не є автокефальною українською Церквою, як була, і главою цієї Церкви є Патріарх Константинопольський. Ми не хочемо втручатися у життя цієї Церкви, але прагнемо, щоб вона, незважаючи на підпорядкування Константинопольському Патріарху, все-таки мала зв’язки з духовною батьківщиною — Україною.

— А, скажімо, деякі ієрархи Української Православної Церкви Америки стверджують, що приналежність до Вселенського Патріархату надасть Українській Православній Церкві престижу в світі і до певної міри сприятиме поєднанню Церков в Україні та визнанню Українського Патріархату в світі. Чи може це сприяти таким позитивам?

 — Ми сподівалися, що так може бути. Але насправді цього не сталося, тому що після підпорядкування Церкви Вселенському Патріархату її Патріарх, перебуваючи в Одесі на зустрічі з Московським Патріархом, заявив, що визнає в Україні лише Московський Патріархат. Така заява обурила православних українців не лише у Сполучених Штатах Америки, а й в Австралії, і в Західній Європі. Тому не можна сказати, що це підпорядкування сприяє утвердженню Київського Патріархату. Київський Патріархат на сьогодні налічує вдвічі більше віруючих, ніж Московський Патріархат. І цього зростання ми досягли за останні роки, з того часу, як «чорного вівторка» 18 липня 1995 р. під час поховання Патріарха Володимира (Романюка) вистояли у нерівній боротьбі і змогли довести непереможність Київського Патріархату. Але, на жаль, маємо лише приблизно 3 тисячі храмів і молитовних будинків. У Московського Патріархату — їх 6 тисяч. Ця несправедливість має бути виправлена.

— Ваша Святосте, а які взагалі взаємини між Київським Патріархатом і Українською Православною Церквою Московського Патріархату та з УАПЦ?

 — На сьогодні Московський Патріархат з нами не хоче мати ніяких зв’язків, хоча ми намагалися вести діалог. Однак цим вони все одно неспроможні зупинити процес об’єднання в єдину Українську Православну Церкву, тому що іде він знизу — від віруючих. І в мене немає ніякої впевненості у тому, що зможемо розпочати діалог з митрополитом Володимиром (Сабоданом), бо він повністю залежить від Москви, яка розуміє, що цей діалог може призвести до об’єднання Української Церкви. Що стосується Автокефальної Церкви, то з Патріархом Димитрієм ми підписали меморандум про наш намір об’єднатися, від чого, до речі, сполошився митрополит Сабодан. Хоча, правда, і Патріарх Димитрій при зустрічі сказав: «Я радий би об’єднуватись, але на мене так тиснуть, що нічого не можу зробити». Але я вірю, що з Українською Автокефальною Православною Церквою ми знайдемо спільну мову.

— Якщо звернутися до історії, то подібне визнання Патріархату в світі — це тривалий процес. Ваша Святосте, скільки, на Вашу думку, мине часу, щоб відбулося об’єднання і примирення в Україні?

 — Це ви сказали правильно: час визнання в історії автокефальних Церков був дуже різний. Найдовше не визнавали Російську Церкву — протягом 141 року, Болгарську — 70 років тощо. Гадаю, для визнання нашої Української Православної Церкви не будуть потрібні десятки років, тим більше — століття. Адже якщо ми поєднаємося, то її визнають невдовзі після цього. Тому що, не визнавши її, вселенське православ’я дуже багато втратить; на сьогодні Київський Патріархат більший, ніж усі разом узяті грецькі Патріархати (маю на увазі Константинопольський, Олександрійський, Єрусалимський Патріархати, Елладську і Кіпрську Церкви, які мають близько 13 млн віруючих). Єдина Українська Православна Церква нараховуватиме близько 35 млн віруючих.

— Дехто зі спостерігачів на американській землі каже, що те, що Ви берете під свою опіку кілька парафій, не принесе порозуміння між Вами і єпископатом Української Православної Церкви в Америці…

 — Я думаю, це не зовсім так. Справді, таке розділення між парафіями є. Але винна в цьому сама ієрархія. Адже ці парафії залишилися без окормлення з боку єпископа і звернулися до Київського Патріархату. Та вони й були у ньому, і тут ніякої зміни немає, адже Патріарх Мстислав був Патріархом як в Україні, так і в Сполучених Штатах Америки. Тому ці парафії не відійшли від Київського Патріархату. Така реальна ситуація. Тому неправильно стверджувати, що Київський Патріархат чинить розкол. Ми хочемо зберегти єдність православної Церкви в Америці з Києвом. І ієрархи на американській землі повинні задуматися, для чого вони ведуть свої парафії до Константинополя?

— Зараз в Америці є чимало молодих емігрантів, яких у далекий край загнали нинішні економічні негаразди в нашій державі. Ви як висока духовна особа які можете дати прогнози щодо виходу України з економічної кризи? Що для цього необхідно?

 — Без духовного відродження нашій державі буде важко вийти з кризи. Та бездуховність, яка виникла у результаті атеїстичного виховання, призвела до тих пороків, які існують тепер у нашому суспільстві і є головним гальмом розвитку економіки. Адже наша економіка страждає не від невміння працювати, а від злодійства. Вірю, що Україна вийде з важкого становища, але для того необхідно готувати молоду зміну, яка знала б, що таке страх Божий, і дотримувалася заповідей Божих. Ми зверталися до Президента, уряду, Міністерства освіти України з пропозицією ввести читання у школах християнської етики. Поки що такого закону немає. Але в тих регіонах, де директори шкіл дозволили викладання релігійних предметів, а це переважно західні області України, стало значно менше злочинів. Люди повертаються до Бога, а значить — стають духовно багатими, сім’ї і держава стають міцнішими. У найважчих ситуаціях людина звертається до Всевишнього. Згадаймо, як комуністичний режим знищував храми, як падали хрести, а люди, що найстрашніше, дивлячись на те, сміялися. Але жоден гріх не залишається непокараним. Прийшла війна. І ті, що сміялися, почали плакати й ставати на коліна, благаючи помилування.

— Відомо, що до Комітету при Організації Об’єднаних Націй було обрано митрополита Української Православної Церкви Московського Патріархату Володимира (Сабодана). Чи не є це для України критичною ситуацією? Гадаю, Київський Патріархат має відігравати основну роль у діяльності цього Комітету й у відзначенні 2000-річчя Різдва Христового.

 — Я не маю можливості вплинути на ООН, але сподіваюсь, що Володимир (Сабодан) там ніякої ролі відігравати не буде. А що стосується святкування 2000-річчя Різдва Христового, то, як ви вже знаєте, у цьому році з його нагоди ми провели спеціальну Асамблею. Тобто наша Церква дуже активно готується до цієї знаменної події.

— Ваша Святосте, чи задоволені Ви зустріччю з владиками Костянтином і Антонієм, яка відбулася під час візиту у Банд-Бруці?

 — Сподіваюся, ми будемо підтримувати зв’язки і надалі. Мені ієрархи пообіцяли мобілізувати свої зусилля в тому напрямі, щоб Константинопольський Патріарх по-іншому ставився до Київського Патріархату.

— Скажіть, будь ласка, а чи відбудеться перепоховання Патріарха Володимира (Романюка)?

 — Ні. Вважаємо промислом Божим, що його могила знаходиться біля дзвіниці Софійського собору. Тепер кожна людина, яка приходить у Софійський собор, згадує той «чорний вівторок» 18 липня 1995 р. Люди будуть молитися за нашого Патріарха і згадуватимуть, який шлях пройшла наша Церква у боротьбі за самоутвердження.

— Ваша Святосте, розкажіть детальніше про те, як просуваються справи з тими святинями, які за правом мали б належати нашій Церкві, але поки що, на жаль, є під юрисдикцією Московського Патріархату?

 — Сьогодні триває боротьба за передачу Почаївської лаври Київському Патріархату. Коли ми створимо в Україні єдину помісну Церкву, то і Печерська, і Почаївська лаври будуть наші, бо історично повинні належати нам. Ми намагаємося й Андріївську церкву взяти до Київської Патріархії. Якби вона була наша, ми давно вже закінчили б її ремонт. Я звернувся до Міністерства оборони України, щоб взяти цей храм для виховання військових у патріотичному дусі. Чимало генералів підтримують цю ідею, але зараз ще є деякі перепони для остаточного вирішення цього питання. А Софійський собор не передано до Київського Патріархату тому, що президент побоюється Московського Патріархату. Передати ж собор Московському Патріархату він взагалі не наважується, бо у Києві піднімуться сильні протести. Українські сили об’єднуються з тією метою, щоб і Успенський собор, який відбудовується, був переданий Київському Патріархату. І це станеться обов’язково, незважаючи на те, що наші вороги спрямовують усі свої зусилля на те, щоб Українська Церква була залежною від Московського Патріархату, бо тоді нашу державу буде легко знову повернути до імперії. І не випадково російський Патріарх нещодавно збирав у Москві Собор, на якому йшлося про роль Церкви у розбудові колишньої імперії. Та всі їхні намагання марні, бо якщо Всевишній зробив так, що фактично за одну ніч Україна без бою і без крові стала незалежною, то він приведе державу до могутності, і міцним її фундаментом буде єдина помісна Українська Православна Церква.

Інтерв’ю взяла Ніна БАЙ
газета «Українське Слово»
24 грудня 1998 року

Патріарх Філарет:
«ЯКЩО ВАШІ МОЛИТВИ БУДУТЬ
ЩИРИМИ, БОГ ПОЧУЄ ВАС»

Одні вважають його відступником, інші — стовпом віри і зразком благочестя. Ця людина — Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України, священноархимандрит Свято-Успенської Києво-Печерської лаври Філарет. Незважаючи на зайнятість, Його Святість знайшов трохи часу, щоб відповісти на кілька запитань.

 — На зміну примусовому атеїзму прийшла свобода віросповідання. Щось змінилося, на Вашу думку, у ставленні людей до віри в Бога?

 — Звичайно, зміни дуже помітні. Скажу так: в Україні, на відміну від Росії, після, як ви кажете, примусового атеїзму збереглося набагато більше діючих храмів — десь шістдесят відсотків. Відповідно й більшість людей продовжували вірувати, незважаючи на офіційне ставлення влади до Церкви. До того ж значну частину московської релігійної еліти складали вихідці з України. За сім років незалежності у нас відбудовано тринадцять тисяч храмів, дві тисячі — будуються. Уявляєте? Люди, яким часто бракує найнеобхіднішого для життя, жертвують останні копійки на храм. Це свідчить насамперед про відродження духовності народу, про його ставлення до віри в Бога.

Варто також звернути увагу на вік парафіян. Серед них на сьогодні дуже багато дітей та молоді. А ще десять років тому більшість віруючих становили люди похилого віку. Є ще одна ознака часу — до Церкви прийшла інтелігенція, яка першою відвернулася від Господа наприкінці дев’ятнадцятого століття. А сьогодні подивіться: інтелігенція відвідує храми. Отже, зміни великі.

— Перший Президент України складав Присягу на Конституції, другий — на древній святій книзі. На якій саме?

 — То було Пересопницьке Євангеліє — рукописна книга тринадцятого століття. Цій книзі немає ціни — як в історичному плані, так і в духовному. Вона зберігається в ЦНБ НАН України.

— Чи необхідна Україні одна державна релігія?

 — Релігія повинна бути поза державою. Ми пам’ятаємо часи, коли держава диктувала Церкві свої правила. Ні до чого доброго це не призвело. Ще за часів правління Романових Церква, по суті, була одним з державних департаментів. Радянська держава, хоч і була атеїстичною, але теж використовувала віру в Бога у своїх інтересах. Церква не повинна займатися державницькими справами, у неї зовсім інше призначення, хоча її не можна відділити від народу і від суспільного життя.

— Зараз в Україну приїздить дуже багато місіонерів та проповідників. Як ви ставитеся до цього?

 — В Україні є релігії, які існують віками. Вони мають під собою певне історичне підґрунтя і тісно пов’язані з історією нашої країни. Без них життя було б неповним. Через Церкву національна культура зберігає своє коріння. А нові релігійні течії цьому загрожують. Річ у тім, що їх характерною особливістю є протистояння традиційним Церквам, а також зомбування людей. Якщо українці підуть за цими проповідниками, то наша країна змінить своє національне обличчя, оскільки ті течії не мають національного коріння. Це — по-перше. По-друге, підпасти під вплив чергового місіонера страшно, бо тоді людина втрачає свободу, даровану їй Господом, вона починає залежати від волі цих проповідників, а не від Всевишнього. Не так давно ми позбулися «Білого братства», але якою ціною?! Навіщо нам такі місіонери, через яких громадяни втрачають духовне і фізичне здоров’я? Адже до нашої Церкви неодноразово зверталися батьки тих нещасних дітей і слізно просили допомогти. Вважаю, що треба з осторогою ставитися до всіх таких проповідників. Я не проти місіонерства, але воно повинно бути нашим, традиційним.

— Як може протистояти цьому православ’я в Україні?

 — У нашій країні три православні конфесії: Українська Православна Церква Київського Патріархату, Українська Православна Церква Московського Патріархату, Українська Автокефальна Православна Церква. Я неодноразово закликав усіх до примирення. Моя мрія — бачити всі православні Церкви об’єднаними в одну Церкву, бо тільки так вона може виконувати свою місію. Між християнами не повинно бути ніякої ворожнечі. Маю надію, що православні дійдуть згоди найближчим часом. А де згода, там важко прорости паросткам чужих нашому народові вірувань.

— Чи є якась різниця між великим храмом чи собором і невеличкою церквою? Адже бувають випадки, коли віруючі прагнуть потрапити у великий храм, хоча поблизу є невеличка церква?

 — Ніякої різниці немає. Молитися Господу можна в будь-якій церкві, навіть удома. Якщо ваші молитви будуть щирими, Бог почує вас. Звичайно, коли приваблює інтер’єр чи хор саме цього собору, то йдіть у собор.

— Владико, які найвидатніші святі місця є в Україні?

 — Києво-Печерська лавра, Почаївська лавра, Володимирський собор, нещодавно відбудований Михайлівський монастир. Усі храми, монастирі і лаври — це святі місця. Особливо ті, в яких зберігаються святі мощі. Так, у Володимирському соборі зберігаються мощі святої Варвари, у Києво-Печерській лаврі — мощі преподобних Антонія і Феодосія та інших угодників Божих. Почаївська зберігає мощі преподобного Іова. То були люди, які своїм життям заслужили, щоб Церква після смерті їх канонізувала. І люди звертаються до них з молитвами.

— Яке Ваше особисте ставлення до численних знахарів, цілителів, екстрасенсів?

 — Негативне, бо вони не від Бога. Звичайно, є цілителі, які дійсно лікують. Це костоправи, знавці лікарських рослин. Все інше — не Господнє. От я вам розповім випадок з Кашпіровським, і вирішуйте самі. Він прийшов до мене ще до своїх виступів на телебаченні з проханням дати йому благословення. Я запитав, чи хрещений він. З’ясувалося — ні. Тоді я запропонував йому прийняти таїнство хрещення. На що отримав запитання: «Чи не втрачу я свою силу?» «Якщо вона від Бога — то ви станете ще сильнішим у лікуванні людей, а якщо ні — то ви її втратите», — пояснив я. «Тоді я почекаю», — відповів Кашпіровський. До речі, чи знаєте ви, що він все ж таки охрестився у Польщі і припинив займатися масовими спектаклями.

— Владико, чи є у Вас захоплення, улюблені заняття? Взагалі, як ви відпочиваєте?

 — У мене є одне захоплення — Церква. Люблю читати книжки. Газети читаю обов’язково, дивився б телевізор, та не можу. Бо таке показують, що соромно. Проте на все це майже немає часу, оскільки я зайнятий церковними справами сім днів на тиждень. У мене немає якихось певних вихідних. Тільки інколи випадають більш-менш вільні хвилини. Іноді відпочиваю на дачі. А до санаторіїв не їздив ніколи, до пансіонатів також. Раніше, як розумієте, мені ніхто путівки не дав би, а сьогодні — вже не маю ні часу, ні бажання.

— Якщо молода людина бажає стати священиком, що для цього потрібно? І як Ви самі стали священнослужителем?

 — Я народився на Донбасі, в сім’ї шахтаря. Бажання присвятити своє життя Господу прийшло після загибелі мого батька на фронті у 1943 році. Багато читав духовної літератури, особливо Святе Письмо. Вступив до Одеської семінарії, згодом вчився у Московській академії, де опісля викладав і був її ректором. А молодим людям хочу сказати одне — священиком можна стати за покликанням Божим. Якщо не відчуваєте покликання, керуєтеся помислами про кар’єру, не треба ставати на цей шлях, бо з вас не вийде доброго пастиря.

Семінарії є в Києві, Луцьку, Івано-Франківську, Львові, богословські факультети — при Чернівецькому університеті, в Одесі. Для того, щоб вступити до семінарії, необхідно мати середню освіту і скласти іспити. В Україні існують також дві Академії — у Києві і Львові.

— І останнє запитання: чи зможуть бути в Україні жінки священиками, адже в Англії таке можна бачити нерідко?

 — В Англії — можливо, а у нас ні в якому разі. Жінка посідає важливе місце в суспільстві, бо є матір’ю життя. Згідно з Божественним призначенням вона — помічниця чоловіка, і не може бути главою нормальної здорової сім’ї. Жінка не може стати православним священиком, бо це суперечить православному віровченню.

Газета «Іменем Закону»
№ 1, 5 січня 1999 року

ГОЛОВНА НАША МЕТА –
ОБ’ЄДНАННЯ ПРАВОСЛАВ’Я
В ЄДИНУ ПОМІСНУ ЦЕРКВУ

З нагоди великих зимових свят та закінчення 1998 року Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет згодився відповісти на запитання кореспондента газети «День».

А почав Патріарх із поздоровлень: «Сердечно вітаю читачів газети «День» зі святами, що минули, насамперед — з великим Різдвом Христовим, а також з Хрещенням Господнім (19 січня). Цього дня відбулася визначна подія — Ісус Христос на річці Йордан прийняв хрещення від Іоана Хрестителя, хрестився водою і Святим Духом. Тим самим він закликав кожного, хто хоче стати членом Церкви, прийняти таїнство хрещення, під час якого відбувається очищення від гріхів і наче народжується інша людина.

У день Хрещення Господнього виконується обряд освячення води річок, озер, колодязів, криниць тощо. Вода стає тим, що по-грецьки зветься «агіосма» — святинею; нею освячують душу й тіло людини, домівки, худобу, бджіл, відганяють злих духів. За часів раннього християнства дозволялося пити свячену воду тим, кого за гріхи було відлучено від причастя.

— Які події церковного життя минулого року Ваша Святість вважає за найбільш важливі?

 — Це, насамперед, освячення реконструйованої дзвіниці Свято-Михайлівського монастиря, закінчення відбудови екстер’єру Золотоверхого Свято-Михайлівського храму та освячення хрестів на його позолочених банях. Ще відбудова та освячення славнозвісної старовинної церкви Богородиці Пирогощі. Той факт, що відродженням наших святинь почала займатися держава, свідчить про те, що нарешті настали часи духовного відродження країни, душі народу.

Ми радіємо також з того, що наприкінці минулого року почалися роботи зі зведення зруйнованих частин Святоуспенського собору Києво-Печерської лаври.

— До речі, Ваша Святосте, напередодні церемонії освячення капсули, що закладалася у фундамент Успенського собору, ЗМІ повідомили про те, що освячувати будете ви. З’ясувалося, втім, що це зробив предстоятель УПЦ митрополит Київський і всієї України Володимир. У чому тут річ? І головне — чи є освячення митрополитом Володимиром ознакою того, що уряд ухвалив рішення про передання Успенського собору саме УПЦ, а не Київському Патріархату?

 — Я не знаю, які там були «підводні течії», але рішення про майбутню передачу Успенського собору тій чи іншій Церкві ще не прийнято. УПЦ, як відомо, володіє Нижньою лаврою, але не Верхньою, де знаходиться собор. Наша позиція залишається незмінною — неприпустимо передавати Церкві, яка є частиною Російської Православної Церкви, таку національну святиню як Успенський собор. Зараз в осередках української інтелігенції, в нашій Церкві формується рух, збираються підписи на користь того, щоб цей собор було передано нам.

— Чи не вважаєте Ви, що після відбудови Успенський собор може стати своєрідною скринею Пандори — новим джерелом протистоянь між православними України?

 — Дуже вірогідно, що так воно й станеться. Думаю, що з цієї причини собор — після завершення — можуть тривалий час не передавати нікому.

— Прошу розповісти про головні напрямки церковної політики УПЦ Київського Патріархату 1999 року.

 — Як і до цього, головною нашою метою є об’єднання православ’я в єдину помісну Церкву. Будемо, як і раніше, провадити роботу з парафіянами, з парафіяльними священиками інших православних Церков, тобто працювати з народом православним, а не із ієрархами.

— А що думає Ваша Святість про настрої єпископату УПЦ, адже більшість єпископів цієї Церкви — то випускники російських академій. Чи існує якась, хоча б приблизна, статистика церковно-політичної орієнтації єпископату УПЦ?

 — Дійсно, єпископи УПЦ готуються за межами України; до того ж усі вони дуже бояться санкцій Московського Патріархату. Сьогодні, однак, більшість єпископів УПЦ добре розуміє, що автокефалія Української Церкви — то процес невідворотний, що справа зараз тільки у факторі часу і що від об’єднання їм нікуди не дітися. Більш того, певна частина єпископату, що зважає на настрої віруючих, вже зараз готова до об’єднання. Тепер можна назвати тільки двох ієрархів, які віддано, цілеспрямовано служать Московській Церкві, сповідують не тільки церковну, а й політичну єдність Росії та України. Це митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел та архиєпископ Сумський і Охтирський Іонафан.

Тому не дивно, що Синод УПЦ вже двічі приймав рішення про недоцільність автокефалії в Україні.

Хочу ще послатися на цікаву статистику, наведену російськими джерелами. Згідно з нею, зараз в Україні кількість вірних УПЦ Київського Патріархату вдвічі перевищує тих, хто належить до УПЦ. У той же час УПЦ зареєструвала більше парафій, володіє вдвічі більшою кількістю храмів. А священноначаліє Російської Православної Церкви (РПЦ) останнім часом робить вигляд, що проблеми з Українською Церквою взагалі не існує; УПЦ автоматично згадується в числі інших російських єпархій.

— Щодо храмів. Скажіть, чи багато «гарячих точок» — протистоянь через храмові будівлі є зараз у вашій Церкві? Чи прийняте колись рішення про почергове богослужіння сприяло ров’язанню конфліктів?

 — На щастя, хвиля «битв за храми» стихає. Сьогодні мають місце всього близько 200 конфліктних ситуацій. Якби держава допомогла збудувати ці 200 храмів — настав би спокій. А щодо почергових використань храмів для богослужінь віруючими різних Церков, то, на жаль, ми ще, мабуть, не доросли до цього, маємо не той рівень культури. Тому спільне використання храмів здебільшого не вгамовує, а роздмухує пристрасті.

— Ваша Святосте, уже кілька років триває судова справа між Київським Патріархатом та Українською Автокефальною Православною Церквою з приводу київської церкви Миколи Набережного. Вам добре відомо, що зараз УАПЦ має в столиці тільки дві (серед них і Микола Набережний) невеликі церкви. Чи не могла б ваша Церква поступитися на користь УАПЦ?

 — Бачите, справа ускладнюється тим, що ми відчуваємо ущемлення наших прав на Львівщині та на Тернопільщині з боку УАПЦ. Я, однак, готовий зустрітися з цього приводу із патріархом Димитрієм, обговорити конфлікти й зробити спробу знайти компроміс, що задовольнив би обидві сторони.

— Як Ваша Святість оцінює ситуацію у Російській Православній Церкві щодо єдності?

 — Єдність православ’я у Росії — сьогодні дуже відносне поняття. Так, окрім РПЦ, там існує інша зареєстрована православна Церква, що називається Московський Патріархат. До її складу входить понад 100 парафій та 9 єпископів. Найближчим часом ця Церква планує провести Собор для обрання свого Патріарха, який буде другим російським патріархом, окрім Алексія ІІ. Ще там є «Российская Православная Свободная Церковь». Але найбільш суттєвим є те, що немає єдності в самій РПЦ. Зараз вона поділена на так званих фундаменталістів, або консерваторів, та прогресистів. Перші противляться будь-яким реформам, нововведенням, а найбільше — участі православ’я у міжнародному загальнохристиянському екуменічному русі. Іноді доходить до актів середньовічного варварства, таких, наприклад, як публічне спалювання книг прогресивних теологів або протести проти введення державою ідентифікаційних кодів.

— Ви щойно повернулися із США, де відвідали громади української діаспори. Відомо, що Вас гостинно приймали не тільки православні, а й греко-католики Штатів. Це дійсно так?

 — Так, бо в США існує насамперед єдина українська громада, а вже потім — розділення за конфесіями. Історично сталося так, що храми стали для українських емігрантів осередками не тільки віри й богослужінь, а й центрами культури, спілкування, взаємопідтримки. Православні й греко-католики там разом відзначають свята, ходять у храми одні до одних, спільно беруть участь у хресних ходах. Мене вітали всі українці, незалежно від конфесій, — під час богослужінь, на прийомах. Хочу також відзначити, що на відбудову православного Свято-Михайлівського храму вносили пожертви українці США, що належать до різних православних Церков, а також до Української Католицької Церкви (греко-католики). Для них усіх Михайлівський собор — то велика християнська і національна святиня.

— Дуже дякую Вашій Святості за увагу до наших читачів.

Бесіду вела Клара ҐУДЗИК
газета «День»
19 січня 1999 року.

ПРОВЕСІНЬ ПАТРІАРХА

Про Патріарха Філарета за сімдесят років його життя хорошого та поганого написано та сказано, мабуть, більше, ніж про будь-якого президента. Нині у нього ювілей. А його Святість тим часом готується достойно зустріти 2000-річчя Різдва Христового та закликає до цього вірних Української Православної Церкви. Для нього це не просто чергова річниця на церковному календарі. Маючи тверду віру в Бога, він сподівається на духовне піднесення та на те, що український народ таки незабаром матиме єдину помісну православну Церкву.

Патріарх Філарет уже давно стоїть поперек мафіозного горла Російській Церкві. Він був дитям цієї системи, але й перший постав проти неї. Тому і ненавидять його в білокам’яній. А як наслідок цього — то вибухівка в монастирі до приїзду Святійшого, то недолуга за змістом анафема. Але діями Київського Патріарха керує сам Бог (Бог правди, а не сили), тому й московський «подарунок» з детонатором не спрацював, і анафема з прокляття перетворилася на визнання заслуг перед українським народом. Попри всі заяви та злі вигуки, караван Української Православної Церкви Київського Патріархату рухається вперед. До єдиної, незалежної від Москви, Рима чи Константинополя Церкви, що відродить славні традиції київського православ’я та об’єднає український народ. На чолі ж церковного корабля стоїть Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Вітаючи його з 70-річчям, «Україна молода» пропонує читачам інтерв’ю. На многая літа, владико!

Його Святість Філарет:
«Що людина не придбала б за життя,
прийде час це віддавати»

 — Ваша Святосте, які чинники будуть домінувати у житті людини в третьому тисячолітті, на що варто буде звернути увагу?

 — Прогнозувати майбутнє — це не справа смертної людини. Але вже зараз зрозуміло, що в новому тисячолітті людству необхідно звернути увагу на духовні цінності. Хоч сьогодні їх ніхто формально і не заперечує, але мають вони переважно другорядне значення. Здається, людство, цивілізація, суспільство розвиваються, відбувається прогрес, а в той же час ми все більше стаємо на шлях самознищення. Це веде до спотворення людини як духовнотілесної істоти. Саме тому ми мусимо замислитися на межі тисячоліть над тим, чому ми святкуємо 2000-ліття Різдва Христового, що це за подія? Якщо Ісуса Христа вважати за звичайну особу (нехай навіть дуже обдаровану), то тоді він не приніс би таких кардинальних змін у історію людства. А вони відбулися. Християни сприймають Різдво як пришестя у світ Сина Божого та самого Творця. Він прийшов на Землю, аби оновити людську природу. Адже вона і створювалася для життя вічного, безсмертя та лише через гріх упала. Бог прийшов спасти людину від того, що вона сама, користуючись свободою, зробила гіркого та непоправного. Сам факт появи на землі Христа поставив на перше місце духовні цінності — віру в Бога. Вірити варто не тільки в те, що Він є, але й у те, що Він сказав про життя, в основі якого лежить Любов. Без любові духовного життя не може бути. Що людина собі не придбала б на землі, неминуче прийде час, коли їй доведеться з цим розлучитися. Тоді виникає питання, а навіщо стільки старань, така тяжка праця, якщо життя закінчується так швидко. Добре, якщо хтось проживе вісімдесят, дев’яносто, а може, й сто років, але ж помирають і в молоді роки. Треба замислитися над вічною проблемою смерті. Жити тільки в пам’яті людства немає жодного сенсу. Чи буде комусь легше від того, що він повністю зник і не існує, а залишиться тільки пам’ять у нащадків? І то — пам’ять тільки про одиниць, а мільйони відходять, не полишаючи за собою помітного сліду. Повертаючись до 2000-ліття Різдва Христового, скажу, що коли ми звернемося до духовних цінностей, матеріальні тоді стануть наслідком цього. Візьмімо нашу Україну. Без відродження духовності ми ніколи не вийдемо з тяжкого економічного становища, в якому опинилися. Розбрат у політичному середовищі, протистояння в суспільстві є наслідками бездуховності, егоїзму, безоглядної гонитви за матеріальними благами.

— Раніше з духовністю все було зрозумілим: існувала тоталітарна система, яка в цьому була не зацікавлена. А чому ж зараз, коли люди отримали більше свободи, так і не відбулося не тільки духовного піднесення, а навіть українське культурне відродження захлинається?

 — Справа в тому, що наслідки духовності з’являються не через пару років. Треба згадати, що навіть за радянської системи у суспільстві був певний духовний рівень. Але тримався він на базі відродження та духовного піднесення кінця дев’ятнадцятого та початку двадцятого століть. Тоді Церква мала великий вплив на життя народу. А Радянський Союз жив, використовуючи ці надбання, змушував працювати на себе інтелектуальну та творчу еліти, що виховувалися ще раніше. Давайте пригадаємо кінець імперії — вісімдесяті роки, коли корупція почала роз’їдати суспільство, йшла «урівнялівка», люди перестали працювати, що врешті-решт призвело до безвиході. Старе покоління, виховане ще на дореволюційних традиціях, відійшло, й тепер суспільством і державою керують ті, хто формувався як особистість у 60–80-і роки. Маємо бездуховне середовище, що перейшло нам у спадок від тоталітаризму. Аби виправити ситуацію, потрібно виховати ціле покоління на засадах свободи та духовності, в умовах віри.

— Зараз деякі християнські Церкви багато говорять про концепцію соціального служіння. А як на це відгукується Українська Православна Церква Київського Патріархату?

 — Соціальні вчення мають католики, протестанти, є воно й у православних. Але Православна Церква завжди на перше місце ставила духовність, і це не виключало соціального служіння. Хіба монастирі не захищали убогих, не опікувалися каліками та дітьми-сиротами? Вони відкривали школи, різні освітні заклади. На Русі просвіта ширилася за рахунок саме Церкви, що збирала бібліотеки. Візьмімо хоча б вчення святих отців. Наприклад, Іоан Золотоустий дуже багато говорить про соціальний захист людей.

— Вам як керівникові УПЦ Київського Патріархату, напевно, самому доводиться вирішувати чимало питань, пов’язаних із допомогою людям. А з якими думками, може, тривогами Ви зустрічатимете сьогодні своє сімдесятиріччя?

 — Мене хвилює і буде хвилювати до кінця життя майбутнє Української Православної Церкви. Я все робив і буду робити, аби в Україні з’явилася єдина православна Церква. Озираючись назад, можу відверто сказати, що ніколи не розкаювався в тому, що пішов таким шляхом. Навпаки, в ті тяжкі часи (в 60-і роки антирелігійна пропаганда була найсильнішою) я вірив у правильність свого вибору. Вірив у те, що Бог є, і він обов’язково переможе, бо зло не може перемогти добро. Якби мені довелося починати життя, я пішов би тим самим шляхом. Звичайно, лише з деякими корективами.

— А який період життя був у Вас найщасливішим?

 — Це коли я лише починав чернече життя в монастирі. Там я виконував послух, і ніщо, крім навчання, мене не хвилювало. Жодні земні думки не затьмарювали молитовного спілкування з Богом.

— Майже всі єпископи, що були з Вами в Російській Православній Церкві, зрадили Вас та сховалися за широкою спиною Московської Патріархії, як тільки Ви рішуче почали порушувати питання автокефалії. А як Ви оцінюєте вже нове покоління єпископів Київського Патріархату?

 — Не треба забувати, що Церквою керує сам Ісус Христос. І тому він у кожен період історії виведе таку людину, яка буде достойна продовжувати церковну місію. У майбутньому, на мій погляд, знайдуться особи, що зможуть достойно вести церковний корабель.

— Вас у житті часто зраджували люди, яким Ви робили добро, навіть допомагали робити блискучу церковну кар’єру. З яким почуттям Ви дивитеся на те, як тепер вони вас лають?

 — Скажу відверто, що у мене в душі до них немає ніякої ненависті. Я прощаю їм всю цю зраду. Я дивлюся далі — за межі земного життя, бо треба думати про вічне життя. А в нього не можна увійти зі злобою в серці, ненавистю. Маючи недобрі почуття у ставленні до ближнього, людина прирікає себе на біду, адже в Царство Боже не увійде нічого гріховного. На архиєреїв і духовенство, що зрадили мене та відреклися від ідеї створення помісної православної Церкви, я дивлюся як на тих, які не відають, що творять.

— Для Вас особисто патріаршество — це вінець слави, терновий вінець чи щось інше?

 — Це дуже важкий тягар. Хто думає, що патріаршество — це почесті та слава, влада, той глибоко помиляється. Для того, щоб бути Патріархом, необхідно віддати себе в жертву служінню справі. Якщо ти відчуваєш, що здатний на це, то йди. Але треба мати ще й відповідні якості. Коли була моя інтронізація, я сказав, що за патріаршим куколем ховається терновий вінець.

— Знаю, що ще жива на Донеччині Ваша мати. Чи не від неї Ви берете духовну підтримку, і як вона взагалі поставилася до того, що Ви спершу стали ченцем, а потім єпископом?

 — У моєму житті мати зіграла значну роль тому, що вона привела мене до церкви. Вона дуже релігійна людина, і в перші роки мого життя, в процесі оцерковлення, вона зробила багато для мене. Потім, коли я вже був у монастирі, вона не могла давати мені настанов. Мене, до речі, часто запитують, чому я став саме ченцем, в не простим священиком. Справа в тому, що тоді були важкі часи для духовенства (а я твердо вирішив зв’язати своє життя з Церквою), і тому, щоб бути вільним і не ризикувати життям інших людей, я прийняв чернечий постриг.

— Ви вже багато років працюєте на благо Церкви. Хто знає Вас ближче, дивується Вашій працездатності, попри вже поважний вік. Звідки у Вас береться стільки сил і енергії?

 — Сказати, що я зовсім не втомлююсь, не можна. Але в сімдесят років я відчуваю себе працездатним, енергії достатньо. Чому так? По-перше, Бог дає здоров’я, сил, а по-друге, кожна людина повинна вести стриманий спосіб життя, поміркований. Необхідно спокійніше ставитися до навколишнього середовища. Треба пам’ятати: все минає, а тому те, що ви можете зробити, необхідно зробити, а на те, що зробити не можете, не варто напружувати себе. Господь сказав, що без Його волі й волосина не впаде з людської голови, й вона навіть на лікоть не додасть собі зросту. Дуже часто люди думають, що їм обов’язково потрібно зробити те або се. А якщо не дано це зробити? Також необхідно обережно ставитися до сучасного способу життя. Якщо ми говоримо про здоровий спосіб життя, варто утримуватися від пияцтва. А у нас думають, ніби радість життя полягає у влаштуванні бенкетів, пиятиці. Обов’язково необхідно щодня молитися Богові, звертатися до Нього по допомогу.

— Чи варто нам сподіватися на те, що хоча б на початку третього тисячоліття в Україні з’явиться єдина помісна православна Церква?

 — Навіть до 2000-ліття вона могла б з’явитися, адже не все втрачено. Справа в тому, що для цього ґрунт уже підготовлений. Народ хоче мати єдину Церкву. Проти виступає тільки ієрархія Московського Патріархату. Саме їй необхідно усвідомити, що коли вона — в Україні, то повинна працювати на власну Церкву. Тут багато залежить від держави. Вона повинна створити сприятливі умови для об’єднання або хоча б не перешкоджати цьому. Мені багато хто з духовенства казав: як нам влада скаже, так ми і зробимо. Тому я мрію, аби Президентом України була людина, яка усвідомила б роль Церкви в державотворенні та пішла б шляхом допомоги Церкві в об’єднанні в єдину помісну Українську Православну Церкву.

Розмовляв Юрій ДОРОШЕНКО,
газета «Україна молода»
23 січня 1999 року

В ІМ’Я БОГА І ЛЮДЕЙ

Ексклюзивне інтерв’ю
Святійшого Патріарха
Філарета

Ім’я Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, знане в усьому світі, пов’язане з відродженням рідної для України Церкви. Філарет (в миру Михайло Антонович Денисенко) народився 23 січня 1929 року в с. Благодатне на Донеччині. Закінчив середню школу, духовні семінарію, академію. 1 січня 1950 року прийняв чернечий постриг з ім’ям Філарета. З того часу дані йому Богом талант і розум просували його до ієрархічних висот православ’я. Він доктор богослів’я, почесний доктор кількох зарубіжних вищих навчальних закладів.

— Ваша Святосте! З висот цієї дати, Вашого 70-ліття, як Ви оцінюєте отой відтинок часу?

 — Як добросовісне служіння в ім’я Бога і людей. Пройдений шлях нелегкий, а нині — особливо складний. Я всім єством (що не говорили б мої опоненти) був з народом України і чекав того світлого дня проголошення Незалежності. І ця подія, благословенна з ласки Божої, сталася.

— Ваші недоброзичливці розповсюджують чутки, що Київський Патріархат Ви очолили заради кар’єри, бо РПЦ Вас, як і Івана Мазепу, піддала осуду, анафемі.

 — Всі ці домисли й осудження розбивають логіка і час. По-перше, обрання мене Священним Синодом РПЦ в 1990 році місцеблюстителем Московського Патріархату (це другий пост в РПЦ), а потім Предстоятелем УПЦ гарантували мені спокійне життя. То нащо мені було його ускладнювати? Щодо анафеми, то історія і час достойно оцінили діяльність Мазепи і Москви. Так буде і тут. Я ніколи не зраджував істинній Українській Церкві, їй служив і служу. Бо з Києва від 988 року поширилося православ’я і на Москву, і на Білорусь, і на інші терени. То чого ж не горнутися до своєї Церкви-Матері? Лише невірні сини і дочки можуть відвертатися від неї. А відродилась ця Церква у назві — Київський Патріархат.

— Як би Ви охарактеризували сучасний стан православ’я в Україні?

 — Як складний і заполітизований. Різні партії хочуть використати Церкву у своїх інтересах. Як не дивно, і комуністична, яка сповідує безбожжя і ще недавно, знаходячись при владі, руйнувала, нищила храми і віру. Тепер у неї і Московського Патріархату обопільна любов, бо обоє в Україні проводять політику Росії. На жаль, православ’я в Україні розпалося на кілька гілок. Розкол Церкви лише на руку зарубіжним центрам, які його й підігрівають. Бо єдина в Україні Церква — то сильна Україна. А це нікому, окрім нас, не потрібно.

 — Світ напередодні великої дати — 2000-ліття Різдва Христового. Чи не вплине ця дата на об’єднання православ’я?

 — Справді, вона повинна була б стати консолідуючим фактором. Київський Патріархат робить для цього багато. Щонайкращим було б об’єднання православ’я в одну Церкву. Та УПЦ МП на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом) не йде на це. Навпаки, вважає нас розкольниками. Але звернімося до фактів.

У червні 1990 року єпископат УПЦ звернувся до Патріарха Алексія ІІ з проханням надати самостійність і незалежність в управлінні. В жовтні того ж року це вирішив Архиєрейський Собор РПЦ, і мені було вручено Патріаршу Грамоту на право бути предстоятелем УПЦ. Після проголошення незалежності України був скликаний Помісний Собор УПЦ, який одноголосно прийняв рішення про повну канонічну незалежність, тобто про автокефалію УПЦ. РПЦ різко виступила проти і почала активно діяти проти мене як предстоятеля УПЦ.

У Харкові після цього з ініціативи Москви збирається «собор», який усупереч канонам, за живого Предстоятеля обирає ще одного предстоятеля, московського ставленика митрополита Володимира (Сабодана), керуючого справами РПЦ. Обирають заочно, навіть усупереч Статуту УПЦ, постановам Архиєрейського Собору. Зрада єпископату сталася після масованої обробки його з боку РПЦ, спецслужб Росії. З вірного, ієрарха РПЦ я одразу став «зрадником». Але кого ж я зрадив? Церкву я ніколи не зраджував і не зраджу.

Що в цій ситуації лишалося робити? Є вже незалежна Україна, а згідно з канонами кожна держава повинна мати в межах своїх кордонів і незалежну Церкву. Бо яка УПЦ незалежна і самостійна? При її реєстрації навмисне, для маскування, не зазначили її приналежність до Московського Патріархату і цією назвою до цього часу вводять в оману людей. У її Статуті записано, що УПЦ — складова частина РПЦ, керується постановами і рішеннями її Священного Синоду, а митрополит Володимир (Сабодан) — член цього Синоду.

За цих причин і виник Київський Патріархат. Час показав, що це був єдино правильний крок. Тепер Москва визнає, що передбачала все, але тільки не це. Московський Патріархат відверто констатує: УПЦ недоцільно давати автокефалію. Хоча сама РПЦ свою автокефалію здобула з грубим порушенням канонів і не визнавалася жодною Церквою світу 141 рік. Так само незаконно, «за злото», соболині шкури їй була продана Українська Церква. За це поплатився лише Вселенський Патріарх Діонисій — його було усунуто з престолу. А до того вже майже 700 років діяла Київська митрополія з шести єпархій. І її не стало.

— Значить, далеко не духовні перешкоди заважають об’єднанню православ’я?

 — Безперечно. РПЦ має в Україні більше парафій, ніж по всій Росії. А це церкви, собори, монастирі — наше українське національне багатство. Як і величезні історичні, духовні цінності, вивезені до Росії. Ніхто їх не збирається повертати нам. Без України РПЦ нічого не варта. Там, до речі, ідуть складні відцентрові процеси. Але Росія ніяк не хоче втратити потужного інструменту своєї політики в Україні, яким є Московський Патріархат. Є, щоправда, і духовні причини. За багато століть Московська Церква і московська ідеологія перекрутили нашу історію, розмили у людей національну свідомість. Наші недоброзичливці просто обманюють людей, стверджуючи, що наша Церква неблагодатна, тому що вона неканонічна.

Тут облудно поєднані два поняття. Адже канони пишуть люди, це правила, які встановлює Церква сама собі. Благодать же дає Всевишній, і ніхто, крім Нього, не може її позбавити людину чи Церкву. Зрештою, канонічності у нашої Церкви ніхто не відбирав, вона канонічна від моменту хрещення Руси-України, а це понад тисячу літ. Тисяча літ буде Москві лише у 2147 році, а Московській митрополії — значно пізніше.

— Але ж в церквах Московського Патріархату в Україні продовжують співати: «Вірую в єдину, святу, соборну і апостольську Церкву»…

 — Серед їхніх священиків є чимало таких, які дійсно це щиро співають. Але більшість співають одне, а роблять протилежне. То великий гріх. Великий гріх, знаючи, де твоя Церква-Матір, не йти до неї.

Згідно з опитуваннями, Київський Патріархат має найбільше прихильників в Україні, хоча церков має менше, ніж Московський Патріархат. Нас визнає світ.

— Як відомо, Ви недавно були запрошені в США. Що то була за місія?

 — В Українській Церкві в діаспорі теж ідуть непрості процеси. Але її віруючі все більше усвідомлюють, до якого берега треба горнутися — до рідного Києва чи до Константинополя. Результат поїздки до Америки оцінюю як цілком позитивний для Київського Патріархату. Кілька парафій виявили бажання перейти під нашу юрисдикцію.

— Чи довго нам ще чекати милості від Патріарха Варфоломія у визнанні автокефалії?

 — Бачите, Москву і Вселенського Патріарха пов’язують непрості стосунки, а ми в полоні у них. Я вже відзначав, що канонічності від нас ніхто не відбирав, навіть попередник нинішнього Вселенського Патріарха не визнавав канонічності приєднання Української Церкви до РПЦ. Але тепер підходи змінилися. Ми чекаємо масової підтримки віруючих і об’єднання православ’я.

— Отже, Київський Патріархат став заручником великої політичної гри?

 — Схоже на це.

— Ваша Святосте! Від імені волинян — прихильників Київського Патріархату, читачів «Волині» передаю Вам щире вітання з нагоди ювілею. Нехай ще довгі роки Господь додає Вам сил у благородній справі!

 — Дякую. Передайте всім віруючим, усім волинянам, читачам цієї газети мої побажання здоров’я, добра, віри в обраний Україною шлях незалежності держави і нашої Церкви.

Христос рождається!

Інтерв’ю вів Андрій БОНДАРЧУК
газета «Волинь»
23 січня 1999 року

ЗАГРОЗА Є ІНША

ФІЛАРЕТ,
Патріарх Київський і всієї Руси-України,
на прохання «Української Газети»

Міжнародна конференція «Православ’я і загроза системної кризи світового постіндустріального суспільства, глобальної економіки і державних інститутів влади», проведена в Одесі за участю парламентаріїв православних країн, представників духовенства, громадських діячів, усупереч очікуванням не мала особливого резонансу в засобах масової інформації.

Одним з ініціаторів її проведення була і Європейська міжпарламентська асамблея православ’я. Ця асамблея об’єднує не церковних діячів, а парламентаріїв. Натхненниками створення її були Москва й Афіни. Вони залучили сюди й інші держави, в тому числі й Україну. Це сталося десь п’ять років тому. Не знаю, як вирішувалося членство нашої держави, чи на офіційному рівні, чи просто за згодою Голови Верховної Ради. Цього разу на конференцію поїхали переважно парламентарії лівого спрямування.

У 1995–1998 роках були проведені конференції з питань православної культури, розвитку духовності, соціальної діяльності православної громадськості, проблем, пов’язаних із поширенням єресей і сект у країнах, що входять до асамблеї. Вони відбувалися в Москві, Астрахані, Мінську, Софії, Тбілісі, Салоніках, Кишиневі та Варшаві. І ось тепер обрано українську Одесу.

Асамблея, на мою думку, якоюсь мірою нагадує Християнську мирну конференцію, яка ще за часів холодної війни була заснована Москвою з метою відстоювання інтересів Радянського Союзу і соціалістичного табору. Тоді на Заході більше довіряли Церкві, а не кремлівським політикам.

Після розпаду радянської імперії ситуація у світі змінилася. На теренах колишнього СРСР виникли нові суверенні держави. У Москві врахували нові реалії, зокрема те, що на пострадянському просторі відроджуються принципи демократії, парламентарії обираються шляхом народного волевиявлення. Створення Європейської міжпарламентської асамблеї православ’я має свій прихований сенс. Асамблея нібито відстоює інтереси православних країн, але по суті пливе у руслі політики Москви. Як відомо, серед парламентаріїв є не тільки віруючі, а й безбожники. Православ’я фактично стало своєрідним прикриттям. Адже деякі з народних депутатів відкрито заявляють: «Ми в Бога не віруємо».

Розуміючи, що Москва використовує асамблею зі своєю метою, Українська Православна Церква Київського Патріархату не хоче прилучатися до цього руху. Всім відомі великодержавні прагнення Російської Православної Церкви до відновлення «єдіной і нєдєлімой».

Наша Церква підтримує українських патріотів, які твердо стоять на державницьких позиціях, ведуть боротьбу за утвердження незалежної Української держави. Тому Українську Православну Церкву Київського Патріархату не запрошують на конференції, які проводить Європейська міжпарламентська асамблея православ’я. Останні роки засвідчили, що ця асамблея не має жодного впливу й авторитету. Навіть білоруси прислали на форум замість дев’яти депутатів парламенту (якщо я не помиляюсь) тільки одного. Це свідчить про ставлення Білорусі до промосковської асамблеї. Та й деякі інші країни теж починають розуміти, в яку політику їх тягнуть.

На конференції в Одесі українець Медведчук і росіянин Медведєв стояли на різних політичних позиціях. І це цілком зрозуміло. Ми будуємо незалежну державу, а парламентарій Державної Думи Росії прагне «єдіной і нєдєлімой». Якщо ця організація міжнародна, то чому її форум захоплено вітають тільки спікер Держдуми добродій Селезньов, Патріарх Алексій ІІ і один з керівників уряду Росії? Прилучилася ще й наша Верховна Рада. Тут усе зрозуміло.

Цікаво, що на конференцію не поїхав і глава Української Православної Церкви Московського Патріархату митрополит Володимир (Сабодан). Знаючи, куди асамблея хилить, чиї інтереси представляє, він вирішив зайвий раз не демонструвати своє ставлення до незалежності Української держави.

Представником УПЦ Московського Патріархату на форумі був митрополит Агафангел. Він там відкрито говорив про «єдіноє отєчество».

Що можна сказати про результати конференції? Нічого, бо її учасники стояли на різних позиціях.

Сьогодні багато хто називає Одесу «оплотом» російського православ’я. Справді, в цьому причорноморському місті є храми УПЦ Московського Патріархату, є монастир. РПЦ ще за часів СРСР мала в Одесі. на березі моря, свою літню резиденцію. Алексій ІІ, якому підпорядкована Українська Православна Церква Московського Патріархату, ясна річ, вважає цю резиденцію своєю. Але він туди не приїжджає. Винятком був хіба що відомий галасливий «візит» заради зустрічі з Вселенським Патріархом Варфоломієм.

Київський Патріархат обстоює ідею утворення єдиної помісної національної Церкви. Це в інтересах нашої держави, українського народу. Ми підтримали б кожен крок доброї волі українських православних Церков до такого об’єднання. На жаль, про це не йшлося в Одесі. То невже створення єдиної Української Православної Церкви є загрозою для членів асамблеї?

«Українська газета»
25 лютого 1998 року

ПАТРІАРХ ФІЛАРЕТ:
«МЕТА «ХРЕСНОГО ХОДУ»
НЕ ЦЕРКОВНА, А СУТО ПОЛІТИЧНА»

«Вечірка» вже не раз писала про т. зв. «хресний хід по слов’янських землях». На початку цього місяця «хрестоносці» мали прибути до Маріуполя, звідки збиралися починати своє «турне» по Україні. Але організаторам акції довелося змінити плани і обмежитися тільки відвідинами Херсонеса.

9 серпня до Севастополя на військовому судні прибули 30 учасників «хресного ходу», відслужили молебень і рушили далі. «Освоювати» Білорусь. Цю раптову зміну курсу «хрестовиків» можна пояснити деякими нюансами політичної передвиборчої боротьби. Адже напередодні президентських виборів будь-яка акція не може бути випадковою, вона спрямована на підтримку чи, навпаки, дискредитацію певних політичних кіл.

Своєю думкою з цього приводу з читачами нашої газети люб’язно поділився Патріарх Української Православної Церкви Київського Патріархату Філарет:

 — У наміри «хресного ходу» входило пропагувати ідею об’єднання трьох народів — російського, українського і білоруського, тобто створення якоїсь нової держави чи відродження Радянського Союзу. З усього видно, що мета цього «ходу» не церковна, а суто політична. Як тільки стало відомо про цю акцію, ми провели прес-конференцію і заявили, що нічого спільного з Церквою, з церковним життям цей «хресний хід» не має, тим більше, що він повинен був прийти в Київ напередодні Дня незалежності. Що ж виходить, ми святкуємо восьму річницю незалежності, а «хрестоносці» пропагуватимуть у цей час антиукраїнську, антидержавну політику?

— Ваша Святосте, що, на Ваш погляд, стало причиною обмеження «хресного ходу» в Україні лише одним містом?

 — Дуже важливою причиною стала близькість президентських виборів. Не випадково акція повинна була проходити по півдню і сходу України. Планувалося підтримати саме в цій частині ліві сили, тобто ті сили, які націлені на приєднання України до Росії. Звичайно, Президент не міг не відреагувати на цю акцію. Леонід Данилович був дуже обережним, відкрито не висловлювався проти цього «ходу», бо не хотів утратити прихильності Московського Патріархату, але викликати на себе обурення противників «хресного ходу» теж боявся. Тому переговори стосовно цієї справи велися не публічні. Були зустрічі з митрополитом Володимиром, його переконували, що не треба допускати цього «хресного ходу», тому що він може призвести до непередбачуваних наслідків.

Українська громадськість побачила в цій акції намагання чужинців топтатися по нашій землі, зневажити наші закони, нашу незалежність, і тому українство свідомо піднялося на захист своєї держави, свого народу. Почалася гостра критика «хресного ходу» засобами масової інформації, громадськими організаціями, партіями демократично-патріотичного спрямування. Зростаюче невдоволення і намір не пустити чужинців на нашу землю могли закінчитися загостренням стосунків між Україною і Росією, а Крим міг перетворитися на друге Косово.

Зважаючи на це, митрополит Володимир дав вказівку не брати участі в «хресному ході», хоча публічно не виступив проти цієї акції, як це зробив Київський Патріархат. Чому він цього не зробив? А тому, що він у складі Московського Патріархату і не може виступати проти акцій Москви, навіть якщо вони й антиукраїнські. Ось тут і викривається вся ця фальшива «незалежність» УПЦ МП.

А оскільки по всьому світу вже було оголошено про «хресний хід», то Україна пішла на компроміс, дозволивши учасникам «ходу» помолитися в Херсонесі. На цьому «хресний», а я б сказав, «хрестовий похід» по Україні завершився.

— Ваша Святосте, як Білорусь поставилася до ідеї «хресного ходу»?

 — Мені відомо, що там усе залишилося без змін. Акція проходитиме за наміченим планом.

На завершення нашої розмови Патріарх Філарет висловив упевненість у незнищенності і силі нашої держави і нашої національної Української Церкви.

 — Московський Патріархат в Україні — явище тимчасове. Тому Московському Патріархату треба відпустити підпорядковану йому на нашій землі Церкву, щоб у майбутньому мати з цією Церквою добрі стосунки. Ця політика була б далекоглядною і корисною як для Російської, так і для Української Церков, і відповідала б християнському світогляду.

Інтерв’ю записала Ірина Форись
газета «Вечірній Київ»
20 серпня 1999 року

МОГИЛУ ПАТРІАРХА
ПЕРЕТВОРЕНО
НА СИМВОЛ РОЗБРАТУ

Минуло вже понад чотири роки з того часу, коли біля підворіття дзвіниці Святої Софії Київської, фактично на площі, з’явилася свіжа могила. 18 липня 1995 року тут було поховано українського Патріарха, відомого правозахисника, колишнього в’язня совісті Володимира (Василя Романюка).

Усі пам’ятають події того чорного вівторка — похоронна процесія, що вийшла з Володимирського собору, повернула не на Байкове кладовище, як було узгоджено, а до Софії Київської. Протистояння київської міліції й учасників похорону, розігнання процесії, побоїще на площі. Найбільше постраждали прості віруючі, що прийшли попрощатися з Патріархом і не мали найменшого уявлення про закулісні маніпуляції над його домовиною.

Це відбулося в перший рік президентства Леоніда Кучми; похорон Патріарха став ніби трагічним прологом майбутнього.

Схоже, однак, що голгофа українського Патріарха не закінчилася — сьогодні він, його ім’я, його могила знову стали картою у великій політичній грі, об’єктом передвиборчих спекуляцій.

На прес-конференції у Львові Президент повідомив журналістів, що його майже закінчені мемуари проллють світло на деякі події, зокрема на ті, що відбувалися під час поховання Патріарха Володимира. (Між іншим, звичайній людині важко уявити, як міг знайти час на мемуари Президент країни, яка перебуває в стані страшної кризи.)

Леонід Кучма розповів журналістам, що всі події на Софійській площі були спеціально спровоковані й спрямовані саме проти нього. А ще висловив неабияке задоволення з того приводу, що сам він був на той час у Білорусі — це його залізне алібі. Згадав також, що прем’єр-міністр Євген Марчук був тоді в поїздці по Київській області, а коли повернувся до Києва, то «не прийняв ніякого рішення». (Виникає підозра, що Президент перебував не в сусідній Білорусі, а десь за межами нашої галактики, без будь-якого зв’язку, не маючи жодної змоги контролювати ситуацію в країні або хоча б стежити за нею через численних помічників, через свою адміністрацію.) Всю провину за те, що сталося, Леонід Кучма беззастережно переклав на Євгена Марчука. (Можна припустити, що якби кандидатами у президенти були сьогодні Роман Шпек або Іван Курас; то саме вони фігурували б у мемуарах Президента як винуватці.)

У зв’язку з новим продовженням подій 1995 року редакція газети «День» звернулася до кількох осіб, так чи інакше причетних до поховання, з проханням дати свою відповідь на запитання «Хто винен?»

— Патріарх УПЦ Київського Патріархату Філарет (тоді заступник Патріарха, митрополит):

 — Досі, хоча минуло вже стільки часу, на це запитання не може відповісти ніхто — одні не знають, інші бояться. Я, однак, переконаний, що це дійсно була завчасно підготована провокація, метою якої було покінчити із молодим Київським Патріархатом. Логіка була така: поховати Патріарха Володимира необхідно на світському кладовищі, як світську людину, і тим самим викреслити його як Патріарха з історії, а разом з ним і всю нашу Церкву. Це планувалося десь у темних закутках вищих ешелонів влади і, впевнений, не без допомоги з-за кордону. Всю правду узнають тільки наші нащадки.

— Депутат ВР, кандидат у президенти Євген Марчук:

 — За час після своєї відставки я намагався не коментувати все, що сталося в липні 1995 року. Це просто треба буде досконало розслідувати. Тим більше, я ніяк і ніколи не використовував це у політичній виборчій кампанії, вважаючи вершиною блюзнірства і непорядності для будь-якого політика опускатися — навіть якщо мова йде про президентські вибори — до «тупцювання» на могилах наших великих предків.

Президентська інтерпретація подій 18 липня 1995 року на Софійській площі є примітизованим повтором версії, автором якої є Микола Поровський. А Президент ще раз продемонстрував, що він говорить публічно те, що йому нашіптують на виборчих перегонах його васали, не обтяжуючи себе з’ясуванням суті проблеми, а то й зовсім перекручуючи істину.

Президент, мабуть, забув, як за добу до похорону Патріарха Володимира в присутності одного із керівників парламенту (ми троє були тоді в одному з будинків Кабміну на похоронах міністра Готовчиця) дав однозначну команду ні в якому разі не допустити похорону Патріарха Володимира на території Софійського собору. Це тепер Адміністрація Президента та й він сам заграють з обома УПЦ. А тоді, влітку 1995 року, УПЦ Київського Патріархату була в немилості в Адміністрації Президента. Леонід Кравчук ще був опозиційним політиком. Начальник його особистої охорони був під слідством. УПЦ МП підтримувала на виборах переважно Леоніда Кучму, а ще — нагороджувала орденами працівників Адміністрації Президента, а трохи пізніше Леонід Кучма видав розпорядження про передачу УПЦ МП деяких будівель, які знаходяться на території Печерської лаври; це викликало бурю незадоволення, в тому числі й серед народних депутатів.

Після смерті Патріарха Володимира його похованням займався віце-прем’єр Іван Курас; він вивчив усі обставини, провів переговори із заступником Патріарха митрополитом Філаретом. Було прийнято погоджене з митрополитом рішення щодо поховання Патріарха на Байковому кладовищі, де УПЦ Київського Патріархату має свою церкву й невелику територію. Саме тут була підготована (викопана) могила. Вранці 18 липня міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко доповів, що ніяких даних щодо загострення ситуації немає, а митрополит Філарет підтвердив домовленість про поховання на Байковому кладовищі. Те, що потім Микола Поровський та Леонід Кравчук повернули всю похоронну процесію із Володимирського собору не на Байкове кладовище, а до Софії Київської, було повною несподіванкою для міліції.

Це зараз Микола Поровський привів свою партію на підтримку Леоніда Кучми. Це зараз Леонід Кравчук співпрацює з Кучмою. А влітку 1995 року вони очолили похоронну процесію й повели її на територію Софійського собору, забравши управління ситуацією із рук митрополита Філарета.

Роман Шпек добре знає й може засвідчити, що в тому випадку на нього ніхто не перекладав відповідальності, як це сьогодні твердить Леонід Кучма. Мабуть, також Іван Курас добре пам’ятає, як усе відбувалося. Безумовно, не забув і міністр Юрій Кравченко, хто порекомендував начальнику київської міліції — без відома міністра — застосувати силу проти учасників похорону. Між тим, тільки повний профан не знає, що не можна застосовувати силу проти похоронної процесії. А вона, сила, була застосована. Треба особливо відзначити, що після проведеного владою розслідування безпосередній виконавець застосування сили був «покараний» … підвищенням по службі.

Нагадую, що всі силові відомства були тоді, як і зараз, безпосередньо підпорядковані Президенту — Верховному Головнокомандувачу.

І останнє. Президент дійсно був у Білорусі. Але ВЧ-зв’язок з ним не переривався. Із Білорусі Леонід Кучма прибув до Києва ввечері того самого дня, коли відбулося побиття на Софійському майдані. З аеропорту він поїхав, однак, не на роботу, а додому, в Кончу-Заспу. (Мабуть, писати мемуари. — К. Г.).

Вважаю, що для повного й об’єктивного розслідування інциденту на Софійській площі достатньо всього якихось 7–10 днів. Серед керівників нинішнього виборчого штабу Леоніда Кучми знайдуться люди, які дуже добре знають, хто спровокував інцидент, націлений проти ненависного тодішнього прем’єра. Тоді все для всіх стане абсолютно зрозумілим.

P. S. Одну з численних можливих причин «чорного вівторка» можна назвати зараз. Бувають такі випадки, коли винні всі й одночасно — ніхто. Це трапляється у так званих «патологічних» — хронічно недіючих — системах управління, де чітко не визначені обов’язки й права кожного суб’єкта управління в будь-яких можливих ситуаціях. На жаль, у нашій державі на всіх рівнях управління, включно з найвищим, досі панують саме такі, хронічно «хворі», системи. Адже структурна перебудова влади так і не розпочалася. Тому попереду нас очікує ще немало «сюрпризів».

Підготувала Клара ҐУДЗИК
газета «День»
25 вересня 1999 року

«МОЄЇ ВІРИ НІЯКИМИ
ПОСТАНОВАМИ НІХТО
ВІДІБРАТИ НЕ МОЖЕ»

У перші дні нового року в Ужгороді при великому зібранні людей було освячено перший в обласному центрі православний храм Київського Патріархату. Освячення проводив Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, який заради цього провів у потязі новорічну ніч. Церква святого першомученика Стефана збудована коштом відомого закарпатського лікаря Степана Біляка. З нагоди освячення Патріарх Філарет дав ексклюзивне інтерв’ю для «ФЕСТу».

— Які історичні етапи пройшла на своєму шляху Українська Православна Церква?

 — Історія українського православ’я починається з князя Володимира. Саме тоді відбулося загальне хрещення Київської Руси й заснування Київської митрополії. Власне, звідти бере початок Київський Патріархат. Від часів Володимира Великого Київська митрополія 700 років перебувала у складі Константинопольського Патріархату. Вона мала великі автономні права. Київські митрополити самі призначали єпископів. Константинопольський Патріарх затверджував тільки Київського митрополита, якого обирали на Соборі. А у 1686 році Київську митрополію приєднали до Московського Патріархату, де вона перебувала 300 років.

Але якщо у складі Константинопольського Патріархату Київська митрополія свою самобутність зберігала, то під московською владою її права були поступово зведені до рівня звичайної єпархії. Таким чином, втрата державності обернулася для України втратою церковної самостійності.

ХХ століття розпочалося боротьбою за Українську державу, а відповідно — й за українську автокефалію. Тому з постанням Української Народної Республіки була проголошена й Українська Автокефальна Православна Церква. Однак окупація України більшовицькою Росією призвела до того, що в 1930 році каральними органами її було ліквідовано.

Нині, коли Україна обрала незалежний шлях, постало питання про утворення своєї незалежної помісної Церкви. Українська Православна Церква Київського Патріархату є продовжувачем тисячолітньої історії українського православ’я, тоді як УПЦ Московського Патріархату є складовою частиною Російської Церкви, а значить — і чужої держави. Та кожна країна хоче мати свою незалежну Церкву, тому нині йде процес становлення Київського Патріархату.

— Яке на сьогодні співвідношення Київського і Московського Патріархатів в Україні?

 — Московський Патріархат має приблизно шість тисяч парафій, Київський — трохи більше трьох тисяч. Наш Патріархат має перевагу в Західній і Центральній Україні, тоді як Московський — у Східній і Південній.

Якщо ж говорити про суспільні настрої, про те, скільки віруючих симпатизують тому чи іншому Патріархату, то тут картина протилежна. Київський Патріархат має вдвічі більше вірних, ніж московський. Ці дані підтверджують не тільки наші соціологічні опитування, але й російські. Дослідження московського журналу «Полис» показали, що в Правобережній Україні Київський Патріархат підтримують 46 %, а Московський — 16 %. В Лівобережній прихильників Московського патріархату — 41 %, тоді як Київського — 39 %.

— Який прогнозуєте подальший розвиток ситуації?

 — Почався процес відходу парафій від Московського Патріархату і приєднання їх до Київського. Особливо це відчувається в Києві. Люди починають розуміти необхідність церковної незалежності. І цей процес приєднання парафій до Київського Патріархату йде знизу, від віруючих. Ієрархія цьому противиться. Але навіть серед єпископів Московського Патріархату, не кажучи вже про значну частину духовенства, є багато таких, які розуміють, що треба об’єднуватися.

Дуже багато в цій ситуації залежить від влади — Президента й уряду. Леонід Кучма не раз висловлювався за те, що Україні слід мати єдину православну Церкву, яка сприятиме згуртуванню українського суспільства. Якщо в цьому напрямку буде зроблено конкретні кроки, то цей процес піде досить швидко.

— Ваша думка про проблему канонічності?

 — Поняття «канонічна» чи «неканонічна» Церква в православ’ї не існує. Є поняття «кафолична» чи «некафолична» церква. Кафоличними називають Церкви, які зберігають основи християнського віровчення, християнської догматики, мають в основному спільні канони. До них належать такі Церкви, як православна, католицька, вірменська, ефіопська, копська. А канонічної Церкви як такої нема. Нині плутають канонічність із визнанням тієї чи іншої Церкви за автокефальну (незалежну).

Тобто Христова Церква існує, її вірні сповідують одну й ту саму віру, богослужіння і канони однакові. Але її можуть не визнавати за незалежну (помісну). І сьогодні дехто, не розуміючи тонкощів, каже, що в такому разі вона неканонічна. Але це не так.

Слід пам’ятати, що процес визнання автокефалії тієї чи іншої Церкви в історії завжди був тривалим, і кожна з помісних православних Церков, таких, як Російська, Грецька, Румунська, Болгарська, Сербська, Грузинська, проходила цей шлях визнання по-різному. В одної це тривало 70 років, у іншої — 28, ще у іншої — 34. Найдовше не визнавали Російську Церкву — 141 рік. У 1448 році вона від’єдналась від Київської митрополії, і майже півтора століття Константинопольський Патріархат не визнавав її незалежності.

Нині цей шлях проходить УПЦ Київського Патріархату. Як реальна Церква вона існує, а час її визнання як автокефальної настане тоді, коли в Україні з двох Патріархатів утвориться один помісний.

— Яка принципова різниця між Українськими Православними Церквами Київського і Московського Патріархатів?

 — Між нами немає ніякої різниці у віровченні, канонах чи богослужінні. Головна відмінність у тому, що ми твердимо: оскільки Україна є незалежною державою, то вона повинна мати свою помісну Церкву. Московський Патріархат каже, що не треба розривати Російську Церкву, вона повинна бути і для Росії, і для України. Натомість ми наголошуємо, що в Росії має бути Російська Церква, а в Україні — Українська. Оце є той камінь спотикання, через який ми розходимось.

Окрім того, Київський Патріархат відправляє богослужіння українською мовою, хоча ми не відкидаємо і церковнослов’янську. У нас є парафії, які служать і нею. Але в своїй Церкві має бути і своя мова. Адже румуни служать румунською, греки — грецькою, грузини — грузинською.

— Чи може Москва добровільно надати незалежність Українській Православній Церкві?

 — Добровільно вона ніколи на це не погодиться. Адже якщо в Україні в цілому є 9 тисяч православних парафій, то в Росії — тільки 7 тисяч. Тобто за кількістю громад Українська Церква більша за російську. Втрачаючи Україну, Московський Патріархат більш як наполовину зменшується. Але останній втрачає не лише подаяння, але й значно більше — цілі пласти історії, культури, навіть вплив на світове православ’я.

— Як розвивається ідея помісної Української Православної Церкви у колах політиків, інтелектуалів, можновладців?

 — Українська інтелігенція майже стовідсотково підтримує Київський Патріархат. Ставлення політиків визначається їхньою партійною приналежністю. Праві й правоцентристські партії підтримують незалежність Церкви. Ліві сили, зокрема й колишні борці проти Бога і віри — комуністи, стоять на боці Московського Патріархату.

Президент офіційно дотримується рівного ставлення до всіх конфесій. Як буде далі — побачимо.

— Чи можна було в 1991 році обійтися без розколу в українському православ’ї?

 — Так. Але цього не сталося з однієї причини — тодішній Президент Кравчук не надав цьому належного значення. Як людина, що вийшла з партійного середовища, він не збагнув важливості Церкви у державотворенні. Пізніше Кравчук усвідомив, що це було помилкою. У 1991 році можна було без усякого тиску і насилля утримати Церкву єдиною.

— Ви тоді були митрополитом Київським і всієї України, другою людиною в Московській Патріархії. Які в той час панували настрої серед українського духовенства?

 — 1–3 листопада 1991 року в Києві відбувся Помісний Собор, на якому всі єпископи до єдиного підтримали автокефалію. І не тільки єпископи, але й духовенство зі всієї України, в тому числі й Мукачівської єпархії.

Але після цього єпископів почали викликати у Білокам’яну, переконували і примушували зректися незалежності Української Церкви. Відтак Москві вдалося провести так званий Харківський Архиєрейський Собор, на якому відбувся розкол українського православ’я.

— З чим пов’язані постійні нападки на Вас із боку Московського Патріархату?

 — Це пов’язано тільки з одним — з боротьбою за незалежність Української Церкви. Оскільки я є головною дійовою особою цього руху, то всі свої сили вони спрямували проти мене. Спочатку оголосили, що позбавляють мене сану. Коли це не допомогло, проголосили анафему. Але й вона нічого не дала, а більше вже нічого в них не залишається.

— Як Ви це сприймаєте, адже довгі роки були одним із найвищих ієрархів Московської Патріархії і навіть претендували на посаду Патріарха?

 — Все, що вони роблять, я повинен витримати в ім’я побудови Української Церкви. Якби я був невіруючим, то, може, мене це страшило б. але я християнин, добре знаю віровчення, тому відаю, що все це нічого не варте. Всі ці анафеми і покарання несправедливі й незаконні. Це просто зовнішній тиск з метою зламати мій дух, але моєї віри ніякими постановами ніхто відібрати не може.

— Яким ви бачите розвиток ситуації на Закарпатті?

 — Закарпаття є складовою частиною Української держави, і з цього треба виходити. Разом з утвердженням держави тут міцнітиме й незалежна Українська Православна Церква. Київський Патріархат нині лише починає тут свою діяльність. Маємо вже чотири парафії в області та одну церкву в Ужгороді, але цей процес дедалі більше набиратиме сили, бо поступово духовенство й вірні на Закарпатті зрозуміють, що об’єднатися можна лише довкола своєї помісної Церкви.

— Коли, на Ваше переконання, Україна буде мати єдину Церкву?

 — Чим скоріше об’єднаємося, тим скоріше створиться і єдина помісна Українська Православна Церква, визнана світовим православ’ям. Це може бути досить швидко — через декілька років, якщо держава буде цьому сприяти. Цей процес активізується тоді, коли держава буде кровно зацікавлена у своїй Церкві. І чим більше Росія буде тиснути на Україну, тим очевиднішою стане потреба у незалежності Української Православної Церкви.

— Які стосунки Київського Патріархату з Константинополем?

 — Константинопольський Патріарх особисто зацікавлений в існуванні автокефальної Церкви в Україні, бо це внесе рівновагу в православному світі. Адже сьогодні Москва тисне на все світове православ’я. Тому Вселенський Патріарх у Константинополі тільки чекає, коли ми об’єднаємося. Опісля він першим буде за наше визнання.

Про це ми говорили з ним у 1992 році при особистій зустрічі. «Україна стала державою і згідно з церковними канонами вже має право на автокефалію, — це слова Патріарха. — Об’єднайтесь, і будете мати визнану Церкву».

— Це не перший Ваш візит на Закарпаття…

 — Так. Я, наприклад, маю пряме відношення до кафедрального православного собору, який будується в Ужгороді, оскільки схвалював ділянку під будівництво. За кошти Київської митрополії, котру я очолював, були оплачені проект і документація, за якими нині будується собор.

Користуючись нагодою, хочу привітати християн Закарпаття з Різдвом Христовим і нагадати, що це не лише фольклорне та народне свято, а насамперед пришестя в наш світ Сина Божого задля визволення нас від гріха.

Олександр ГАВРОШ
газета «Срібна Земля — ФЕСТ»
13–19 січня 2000 року

Патріарх Київський
і всієї Руси-України Філарет:
«РОСІЙСЬКУ ЦЕРКВУ
НЕ ВИЗНАВАЛИ МАЙЖЕ
ПІВТОРА СТОЛІТТЯ»

2 січня в Ужгороді при великому зібранні людей було освячено першу в обласному центрі православну Церкву Київського Патріархату. Освячення проводив сам Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, який заради цього провів у потязі новорічну ніч. Церква святого першомученика Стефана збудована коштом відомого закарпатського лікаря Степана Біляка. З нагоди освячення Патріарх Філарет дав інтерв’ю.

 — Які історичні етапи пройшла на своєму шляху Українська Православна Церква?

 — Історія українського православ’я починається з хрещення князя Володимира. Саме тоді відбулися загальне хрещення Київської Руси і заснування Київської митрополії. Власне звідти бере початок Київський Патріархат. Від часів Володимира Великого Київська митрополія 700 років перебувала у складі Константинопольського Патріархату. Вона мала великі автономні права. Київські митрополити самі призначали єпископів. Константинопольський Патріарх затверджував тільки Київського митрополита, якого обирали на Соборі. Лишень у 1686 році Київську митрополію продали і приєднали до Московського Патріархату. Там вона перебувала 300 років.

У складі Константинопольського Патріархату Київська митрополія свою самобутність зберігала. Натомість під московською владою її права були поступово зведені до рівня звичайної єпархії. Таким чином, втрата державності обернулася для України втратою церковної самостійності.

ХХ століття розпочалося боротьбою за Українську державу, а відповідно — і за українську автокефалію. Тому з постанням Української Народної Республіки була проголошена й Українська Автокефальна Православна Церква. Однак окупація України більшовицькою Москвою призвела до того, що в 1930 році каральними органами українську автокефалію було ліквідовано.

Нині, коли Україна обрала незалежний шлях, постало питання про утворення своєї незалежної помісної Церкви. Таким чином, Українська Православна Церква Київського Патріархату є продовжувачем тисячолітньої історії українського православ’я, тоді як УПЦ Московського Патріархату є складовою частиною Російської Церкви, а значить, і чужої держави. Та оскільки кожна країна хоче мати свою незалежну Церкву, то нині йде процес становлення Київського Патріархату.

 — Яке на сьогодні співвідношення Київського і Московського Патріархатів в Україні?

 — Московський Патріархат має приблизно шість тисяч парафій, Київський — трохи більше трьох тисяч. Наш Патріархат має перевагу в Західній і Центральній Україні, тоді як Московський — у Східній і Південній.

Якщо ж говорити про суспільні настрої, про те, скільки віруючих, то тут картина протилежна. Київський Патріархат має вдвічі більше вірних, ніж Московський. Ці дані підтверджують не тільки наші соціологічні опитування, але й російські. Дослідження московського журналу «Полис» показали, що у Правобережній Україні Київський Патріархат підтримують 46%, а Московський — 16%. У Лівобережній Україні прихильників Московського Патріархату — 41%, тоді як Київського — 39%.

— Яка ситуація в Києві?

 — За кількістю парафій тут сили майже рівні. Але за кількістю вірних Київський Патріархат набагато переважає Московський. До речі, перед президентськими виборами було проведено опитування в Донецьку. З’ясувалося, що з усієї кількості тамтешніх віруючих Київський Патріархат підтримує 25%, а Московський — 20%. Тобто усвідомлення необхідності мати свою, незалежну ні від кого Церкву має місце навіть у такому зрусифікованому регіоні. Це додає нам упевненості, що в найближчому майбутньому нам вдасться збудувати єдину помісну православну Церкву в Україні.

 — Який прогнозуєте подальший розвиток ситуації?

 — Почався процес відходу парафій від Московського Патріархату і приєднання їх до Київського. Особливо це відчувається в Києві. Утвердження України як незалежної держави послаблює позиції Москви. Люди починають розуміти необхідність церковної незалежності. І цей процес приєднання парафій до Київського Патріархату йде знизу, від віруючих. Промосковська ієрархія цьому противиться. Але навіть серед єпископів Московського Патріархату, не кажучи вже про значну частину духовенства, є багато таких, які розуміють, що треба об’єднуватися. Але вони ще бояться московського керівництва.

Дуже багато в цій ситуації залежить від влади — від Президента й уряду. Леонід Кучма не раз висловлювався за те, що Україні слід мати єдину православну Церкву, яка сприятиме згуртуванню українського суспільства. Якщо в цьому напрямку буде зроблено конкретні кроки, то цей процес піде досить швидко.

 — Ваша думка про проблему канонічності?

 — Понять «канонічна» чи «неканонічна» Церква у православ’ї не існує. Є поняття «кафолична» чи «некафолична» Церква. Кафоличними називають Церкви, які зберігають основи християнського віровчення, християнської догматики, мають в основному спільні канони. До них належать такі Церкви як православна, католицька, вірменська, ефіопська, копська. А канонічної Церкви як такої нема. Нині плутають канонічність з визнанням тієї чи іншої Церкви за автокефальну (незалежну).

Тобто Христова Церква існує, її вірні сповідують ту саму віру, богослужіння і канони однакові. Але її можуть не визнавати за незалежну (помісну), і сьогодні дехто, не розуміючи тонкощів, каже, що в такому разі вона неканонічна. Але це не так.

Слід пам’ятати, що процес визнання автокефалії тієї чи іншої Церкви завжди в історії був тривалим. І кожна з помісних православних Церков, таких як Російська, Грецька, Румунська, Болгарська, Сербська, Грузинська проходили цей шлях визнання по-різному. Для одних це тривало 70 років, для інших — 28, для третіх — 34. Найдовше не визнавали Російську Церкву — 141 рік. У 1448 році вона від’єдналася від Київської митрополії і майже півтора століття Константинопольський Патріарх не визнавав її незалежності.

Нині цей шлях проходить УПЦ Київського Патріархату. Як реальна Церква вона існує, а час її визнання як автокефальної настане тоді, коли в Україні з двох Патріархатів утвориться один помісний.

 — Яка принципова різниця між православними Церквами Київського і Московського Патріархатів?

 — Між нами немає ніякої різниці у віровченні, канонах чи богослужінні. Головна відмінність у тому, що ми твердимо: оскільки Україна є незалежною державою, то вона повинна мати свою помісну Церкву, незалежну від Москви. Московський Патріархат каже, що не треба розривати російську Церкву, вона повинна бути і для Росії, і для України. Натомість ми наголошуємо, що в Росії має бути Російська Церква, а в Україні — Українська. Оце є той камінь спотикання, через який ми розходимось.

Окрім того, Київський Патріархат відправляє богослужіння українською мовою, хоча ми не відкидаємо і церковнослов’янську. У нас є парафії, де служать і нею. Але в своїй Церкві має бути і своя мова. Адже румуни служать румунською, греки — грецькою, грузини — грузинською.

 — Чи може Москва добровільно надати незалежність Українській Православній Церкві?

 — Добровільно Москва ніколи на це не погодиться. Адже якщо в Україні в цілому є 9 тисяч православних парафій, то в Росії — тільки 7 тисяч. Тобто за кількістю громад Українська Церква більша за Російську. Втрачаючи Україну, Московський Патріархат більш як наполовину зменшується. Але Москва втрачає не тільки подаяння, але й значно більше — цілі пласти історії, культури, навіть вплив на світове православ’я. Адже з утворенням Української Церкви, рівновеликої Російській, Москва не в змозі буде тиснути на світове православ’я, як це вона робить сьогодні.

 — Як розвивається ідея Української Православної Помісної Церкви у колі політиків, інтелектуалів, можновладців?

 — Українська інтелігенція майже стовідсотково підтримує Київський Патріархат. Ставлення політиків визначається їхньою партійною приналежністю. Праві і правоцентристські партії підтримують незалежність Церкви. Ліві сили, зокрема й колишні борці проти Бога і віри — комуністи, стоять на сторожі Московського Патріархату.

Президент офіційно дотримується рівного ставлення до всіх конфесій. Як буде далі — побачимо. На жаль, Президент залежить і від зовнішніх чинників — від тієї ж Росії. Не будь цього, йому було б легше стати на шлях побудови єдиної помісної Української Церкви.

 — Чи можна було в 1991 році обійтися без розколу в українському православ’ї?

 — Так. Але цього не сталося з однієї причини — тодішній Президент Кравчук не надав цьому належного значення. Як людина, що вийшла з партійного середовища, він не збагнув важливості Церкви у державотворенні. Пізніше Кравчук усвідомив, що це було помилкою. У 1991 році можна було без усякого тиску і насилля утримати Церкву єдиною.

 — Ви тоді були митрополитом Київським і всієї України, другою людиною в Московській Патріархії. Які в той час панували настрої серед українського духовенства?

 — 1–3 листопада 1991 року в Києві відбувся Помісний Собор, на якому всі єпископи до єдиного підтримали автокефалію. І не тільки єпископи, але й духовенство зі всієї України, в тому числі й з Мукачівської єпархії. Подивіться документи — там стоять підписи єпископа Єфимія, настоятельниць і настоятелів закарпатських монастирів, духовенства.

Але після цього Москва почала викликати їх до себе, переконувати і примушувати зректися незалежності Української Церкви. Завдяки цим зусиллям Москві вдалося провести так званий Харківський Архиєрейський Собор, на якому відбувся розкол українського православ’я.

 — З чим пов’язані постійні нападки на Вас з боку Москви?

 — Це пов’язано тільки з одним — з боротьбою за незалежність Української Церкви. Оскільки я є головною дійовою особою цього руху, то всі свої сили вони спрямували проти мене. Спочатку оголосили, що позбавлять мене сану. Коли це не допомогло, проголосили анафему. Але й вона нічого не дала, а більше вже нічого в них не залишається.

 — Як Ви це сприймаєте, адже довгі роки були одним з найвищих ієрархів Московської Патріархії і навіть претендували на посаду Патріарха?

 — Все, що вони роблять, я повинен витримати в ім’я побудови Української Церкви. Якби я не був віруючим, то, можливо, мене це страшило б. Але я християнин, добре знаю віровчення, тому відаю, що все це нічого не варте. Всі ці анафеми і покарання несправедливі і незаконні. Це просто зовнішній тиск з метою зламати мій дух. Але моєї віри ніякими постановами ніхто в мене відібрати не може.

 — Яким Ви бачите розвиток ситуації в Закарпатті?

 — Закарпаття є складовою частиною Української держави, і з цього треба виходити. Разом з утвердженням держави тут міцнітиме й українська православна незалежна Церква. Київський Патріархат нині тільки починає тут свою діяльність. Маємо вже чотири парафії в області та одну церкву в Ужгороді. Але цей процес дедалі більше набиратиме сили.

Тут багато попрацювали проти нас. Але всі ці наклепи з часом перестають діяти. Я думаю, що поступово духовенство й вірні в Закарпатті зрозуміють, що об’єднатися можна лише довкола своєї помісної Церкви.

 — Коли, на Ваше переконання, Україна буде мати єдину Церкву?

 — Чим швидше об’єднаємося, тим швидше створиться і єдина Українська Православна Помісна Церква, визнана світовим православ’ям. Це може бути досить швидко — через декілька років, якщо держава буде цьому сприяти. Якщо влада буде пасивною, то цей процес активізується тоді, коли держава буде кровно зацікавлена у своїй Церкві. І чим більше Росія буде тиснути на Україну, тим очевиднішою стане потреба у незалежності Української Православної Церкви.

 — Які відносини Київського Патріархату з Константинополем?

 — Константинопольський Патріарх особисто зацікавлений в існуванні автокефальної Церкви в Україні. Бо це є ослабленням Московської Патріархії. Утворення української помісної Церкви внесе рівновагу в православний світ. Адже сьогодні Москва тисне на все Вселенське Православ’я. Тому Вселенський Патріарх у Константинополі тільки чекає, коли ми об’єднаємося. Опісля він першим буде зацікавлений у нашому визнанні.

Про це ми говорили з ним у 1992 році при особистій зустрічі. «Україна стала державою і, згідно з церковними канонами, вже має право на автокефалію, — це слова Патріарха. — Об’єднайтесь, і будете мати визнану Церкву».

 — Це не перший Ваш візит у Закарпаття…

 — Так. Я, наприклад, маю пряме відношення до кафедрального православного собору, який будується в Ужгороді. Я схвалював ділянку під будівництво у 1990 році. За кошти Київської митрополії, котру я очолював, були оплачені проект і документація, за якими нині будується собор.

Користуючись нагодою, хочу привітати християн Закарпаття з Різдвом Христовим і нагадати, що це не тільки фольклорне та народне свято, а насамперед пришестя в наш світ Сина Божого, Його втілення і визволення нас від гріха.

Олександр ГАВРОШ,
газета «Карпатський голос»
15–21 січня 2000 року

УКРАЇНСЬКЕ БОГОСЛІВ’Я:
ВЧОРА, СЬОГОДНІ, ЗАВТРА

Якщо нинішня преса пише про Церкву, то це здебільшого матеріали про міжконфесійні стосунки. Поза тим у церковному житті є аспект не менш цікавий — богословський. Яке значення богослов’я має для простих вірних і професійних служителів Церкви? Як воно закорінено у нашу історію? Яким воно є нині і яким стане у майбутньому? Про це ми ведемо мову зі Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. Доречно зазначити, що він — неодноразовий доктор богослів’я «гоноріс кауза». Цей ступінь йому надали Будапештська реформаторська духовна академія (1979), Пряшівський богословський факультет (1980), богословський факультет Яна Гуса у Празі (1984).

 — Насамперед треба, мабуть, нагадати читачам, що ж таке богослів’я. Богослів’я — це вчен­ня про Бога, про Його ставлення до світу, до космосу, до лю­дини, і про ставлення людини до Бога. Воно базується на Божественному Одкровенні. Людина може знати про Бога лише те, що він Сам відкрив про Себе у Святому Письмі че­рез пророків і Свого Єдинородного Сина Господа нашого Ісуса Христа. Більшого людина про Бога знати не може. Тлумачен­ням, логічним доведенням і втіленням у церковне життя цього Одкровення і займаєть­ся богослів’я. Воно також обґрунтовує релігійну мораль, правила та норми життя вірних і духівництва. Розрізняють богослів’я православне, като­лицьке та протестантське. Православне богослів’я спільне для всіх національних православних Церков: Грецької, Російської, Болгарської, Сербської, Грузинської та Української.

— У чому ж тоді полягає специфіка власне українського богослів’я?

Своєрідність його в тому, що воно відображує православне богослов’я в історичних умовах існування українців та їхньої Церкви. Той спосіб, як втілює Українська Церква православне богослів’я у життя, і є характерною особливістю нашого богослів’я.

— Відколи можна вести відлік його історії?

 — Безпосередньо від хрещен­ня Руси, від князя Володими­ра. Першим, хто стояв біля джерел нашого богослів’я, мож­на назвати митрополита Іларіона — давньоруського оратора і письменника, автора «Сло­ва про закон і благодать». Ін­ший відомий богослов домонгольського періоду — Климент Смолятич . Саме на підставі богослів’я князі Володимир і Ярослав Мудрий писали закони, зокрема і «Руську Правду». Трохи пізніше у Київському Печерському монастирі був складений літопис «Повість минулих літ»  — синкретична пам’ятка, і в ній ви також знай­дете те, що безпосередньо сто­сується українського вчення про Бога.

Наступним спалахом були XVI і XVII століття. Тоді з’я­вилися «Острозька Біблія», «Пересопницьке Євангеліє» — визначні пам’ятки української культури. У XVII столітті, після появи унії та початку боротьби між православ’ям і римо-католицькою Церквою, виникає полемічна література. Православна спільнота, православні братства, Києво-Могилянська академія захищали православне віровчення, полемізуючи з римо-католиками. Ця література піднесла українське богослів’я на досить високий щабель. Так, «Сповідання» святителя Петра Могили визнали як велике досягнення богослівської думки всі пра­вославні Церкви і патріархи (і навіть російський), його прий­няли на церковних Соборах. Сама ж Києво-Могилянська академія, нагадаю, була на православному Сході чи не єдиним вищим навчальним духовним зак­ладом і не поступалася за своїм рівнем перед європейськими університетами.

— А як бути з Феофаном Прокоповичем, Стефаном Яворським, Димитрієм Ростовським (Тупталом)? Чи можна їх вважати богословами саме українськими?

 — Безперечно, адже всі вони вихідці з України. Ф. Прокопович і С. Яворський навчалися й викладали у Київській ака­демії. Це кращі носії українсь­кої богословської і наукової дум­ки того часу. Весь православний світ пишається нині житіями святих, що їх написав Димитрій Ростовський.

Тоді в Російській Церкві відбувалися петровські реформи, і ось цим українським богословам після переїзду до Москви довелося на теоретичному рівні захищати інтереси Російської Церкви.

Цікаво, що тоді Київська митрополія, хоч і не була автокефальною, але у складі Константинопольського Патріархату мала автономію, так що Константинополь фактично не втручався в її внутрішні справи. Богослів’я і церковне життя у ній стояли на високому рівні. Занепад почався після того, як 1685 р. Київську митропо­лію несправедливо, не за приписами церковних канонів, за якийсь хабар приєднали до Московського Патріархату, й українські богослови почали працювати на користь Московського Патріархату. Ось, приміром, професорів до Слов’яно-греко-латинської академії цар брав з України. У результаті російське богослів’я розквітло, а період кінця XIX — початку XX століть взагалі став його «золотим віком». Таким чином, стимул для його розвитку дали са́ме українці, а саме́ ж українське богослів’я у XVIII–XX століттях фактич­но занепало.

Не треба забувати, що і книгодрукування почалося в Ук­раїні. Диякон Іван Федоров, вигнаний з Росії як єретик (там вважали, що ця справа від диявола) друкував свої церковні книжки у Львові.

— Як Українська Православ­на Церква ставиться до тих вчень, що зараз розвиваються в лоні Російської Православ­ної Церкви?

 — Звісно, необхідно визнати, що російське богослів’я нині стоїть на вищому рівні, бо в нього є оте надбання, про яке вже мовилося. Зараз воно роз­робляє проблеми сучасності, наприклад, проблематику єд­нання Церков, ставлення Цер­кви до проблем охорони дов­кілля тощо. Певна річ, ми до цього ставимося позитивно.

Разом з тим, російське богослів’я подає історію Української Церкви в якомусь спотвореному вигляді.

І оскільки нині точиться боротьба за визнання нашої автокефалії, то на часі є теоретичне обґрунтування такої автокефалії. Тут можна назва­ти солідну двотомну працю професора Олександра Лотоцького «Автокефалія», історичні праці митрополита Іларіона (проф. Івана Огієнка), чотиритомник Івана Власовського «Нарис історії Української Православної Церкви» тощо.

— Чи могло б нинішнє богослів’я, скажімо, допомогти розв’язати проблему існування в Україні двох християнських конфесій — православної та греко-католицької?

 — Богослів’я може пошукати шляхи до утворення єдиної Церкви Христової. Напевно, це могли б бути якісь еку­менічні шляхи.

Адже в українських православних і греко-католиків корінь один — хрещення Володимира.

Можливості є дві: або гре­ко-католикам потрібно відок­ремитися від Рима і стати православною помісною Церквою, або ж православним приєднуватися до Рима, і тоді це буде нова унія.

Але православні ніколи не підуть на підпорядкування Риму, і, як свідчить історія, навіть якби єпископи й пішли на це (як у XVI–XVII ст.), то народ не пішов би.

Тому створення єдиної Цер­кви нині видається досить про­блематичним.

— Які зараз в УПЦ Київського Патріархату є дос­лідницькі центри з вивчення богослівських питань? Де готують майбутніх українських богословів?

 — Не слід забувати, що рані­ше наші богослови, як і всі ми, працювали на РПЦ. За радянських часів Украї­на давала для Московсько­го Патріархату 60% сту­дентів, і кращих з них залишали чи то в Ленінграді, чи то в Москві. Тепер нам необхідно виро­щувати свої кадри. Центрами підготовки майбутніх богословів і релігієзнавців є Київська і Львівська духовні академії та богословський факультет Чер­нівецького університету.

— Які першочергові завдання стоять перед богослів’ям нині і які перспективи його розвитку Ви бачите у майбутньому?

 — Найперше, необхідно за­безпечити Церкву богослужбо­вою і богословською літературою рідною мовою. Перекла­даються і кращі російські праці, адже у російське богослів’я зробили внесок і українці, тому це є і наше надбання. Інше зав­дання — переклад творінь святих отців. Саме такий переклад дав колись поштовх до розвитку російської богословської школи. Сподіваємося, що так само він дасть поштовх і для нас.

Постійна наша турбота — дос­коналіший і точніший переклад Святого Письма саме сучасною українською мовою, бо наявні нині переклади не відповідають усім вимогам. Су­часною українською мовою вже перекладено Но­вий Завіт, видані богослужбове Євангеліє, Апостол, Служебник, Молитовник, готуються Часослов, Требник, «Великий бо­гослужбовий збірник» тощо. Та­кож ми перевидаємо праці, ви­дані за кордоном, того ж, ска­жімо, О. Лотоцького. Статті з різ­них богословських питань регу­лярно з’являються у нашому ча­сописі — «Православному віснику».

Пилип СЕЛІГЕЙ,
газета «Влада і політика»
21–27 березня 2000 року

У ПОШУКАХ СЕНСУ
ЗЕМНОГО БУТТЯ

У ці передвеликодні дні кожен з нас не лише сповнений передчуттям великої радості, великого свята, а й, напевне, укотре запитує сам у себе: хто ми, для чого прийшли на цю землю і чи правильно живемо, що чекає на нас там, за межею? По відповіді на одвічні питання, що набувають особливого значення нині, на зламі тисячоліть, «Порадниця» звернулася до Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета.

 — Ваша Святосте, яким Ви бачите духовне здоров’я нашого суспільства? Медицина розвивається і веде дедалі активніший, непримиренніший наступ на хвороби тілесні. А як зцілити душу людську, рани серця?

 — Безперечно, духовний стан нашого суспільства мав би бути кращим. За роки державного атеїзму, коли відкидалось усе духовне, відкидався Бог як істота, руйнувалися храми, а отже, руйнувалася релі­гія, духовність перебувала у великому занепаді. На щастя, ми вже маємо незалежну Українську держа­ву і маємо змогу відроджувати ду­ховність, що й відбувається нині. Доказом цього найперше є будівниц­тво великої кількості храмів. Погляньте, лише у самому Києві скільки відроджено — Михайлівський монастир, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церква Пирогощі. Упродовж останніх років в Ук­раїні зведено близько двох тисяч нових храмів. І відновлення зруй­нованих, будівництво нових храмів триває.

Духовне відродження в Україні характерне не лише цим. До Цер­кви почали ходити діти, молодь.

Приміром, у Володимирському соборі різко змінився склад парафіян. Якщо раніше там можна було бачити здебільшого людей похилого віку, то нині — багато молодих, і, що приємно, люди приходять родинами.

 — Для нашого, українського, менталітету характерне впадан­ня у крайнощі, скажімо, від ціл­ковитого відречення до безогляд­ного поклоніння. Так, багато лю­дей нині кинулося до Церкви. Хо­четься вірити, що керовані вони найкращими, найщирішими пору­хами душі. Але ж є, напевне, і такі, що віддають данину моді.

— Дехто, відчувши віяння нового вітру, побоявся залишитися на узбіччі суспільства. Тому й почав виявляти свою нібито прихильність до Церкви, водночас внутрішньо не змінившись. Виголошують про свою віру у Бога, про життя за Його за­повідями, а як були грішниками, так ними і залишилися.

— Просто змінили одяг — на більш модний.

— Змінили одяг, форму. Церква ж наполягає на тому, що недостат­ньо заявити про себе як про вірую­чого, недостатньо прийняти хрещен­ня. Християнин має і жити по-християнськи. А жити так — це не лише молитися, ходити до церкви, а усе життя підпорядкувати вірі у Бога; пам’ятати завжди, що Бог спосте­рігає за всіма твоїми діями. Обма­нути можна людей, а Бога не обма­неш. Він воздасть за всі твої спра­ви та вчинки — і добрі, і злі.

— Ваша Святосте, але багато й таких людей, котрі зовні начебто і не прихильні до Бога, однак, усві­домлюють вони те чи ні, живуть за Його заповідями. Як Церква ста­виться до таких?

— Трапляється, людина виголошує: «Я — атеїст, у Бога не вірю». А коли починаєш із нею говорити, то виявляється, що і віру цю вона має, і заповіді Божі виконує. Святе Письмо розповідає про одного римського сотника, який був язичником, але багато добра робив людям. І у Святому Письмі сказано, що ця людина вгодна Богові.

Христос казав: «Хто не проти вас, той за вас». Якщо хтось чинить добро, то він за вас. Добре, що такі, котрі і не є християнами, але чинять діла, угодні Богові, є у нашому суспільстві. Дав би Бог, аби було їх більше, тому що з часом вони все одно прийдуть до Церкви.

— Рано чи пізно людина замислюється над своїм призначенням на землі, над сенсом життя. Серед наших читачів люди різного віку — і ті, хто вже на схилі літ, і ті, хто щойно вступає у життя. Приємно відзначити, що ці питання цікавлять і молодих. А й справді, для чого ми приходимо у цей світ, де є зло, несправедливість, біль, хвороби?

 — То дуже важливе питання — про сенс життя. І дуже добре, що став­лять його молоді. А відповідь на нього така. Земне життя має сенс тільки у тому разі, якщо існує Бог та існує вічне життя. Чому? Земне життя пов’язане зі стражданнями, несправедливістю, хворобами, бороть­бою добра і зла. Якщо немає вічного життя, виникає питання: а до чого прагнути, чи треба боротися зі злом? Навіщо боротися, можна жити, як дехто і робить, за принципом: вигід­но це мені, корисно — значить пра­вильно. А добро то чи зло — не має значення. Отож і крадуть, обдира­ють народ. Чинячи зло іншим, тво­рять добро собі. А якщо є вічне життя, то ти вже своїм земним існу­ванням робиш вибір. Якщо тут, на землі, борешся зі злом, захищаєш добро, то й у вічне життя входиш люди­ною, котра прагне до світла, до Бога, до усього найкращого, найблаженнішого, і Господь дає те тобі. Коли ж на землі обирав усе зле, жив неспра­ведливо, грабував, не хотів працюва­ти, сім’ю зруйнував, дітей не вчив, то ти сам добровільно обрав своє майбутнє у стражданнях. У цьому і полягає сенс земного життя: у вибо­рі свого вічного майбутнього — бла­женства чи страждання.

 — Біблія вчить нас: якщо щиро покаятися у гріхах своїх, то Бог милостивий. Він простить. Якщо любов Божа безмежна і всепрощаюча, то чи утримуватиме це лю­дей від подальшого гріхопадіння? Розкаявшись, грішник знову повер­татиметься до зла, знаючи, що буде прощеним.

— Немає гріха на світі, якого Бог не може простити. Але за однієї умови: якщо людина розкається. А розкаятися — це не є просто сказати: «Гос­поди, прости мене». Покаяння — то зміна способу свого життя. Якщо кається блудниця, то вона починає жити цнотливо, грабіжник — чес­но, той, хто зруйнував сім’ю, — по­вертається до своїх рідних. Оце і є розкаяння.

Але ж є багато гріхів і прихова­них. Зовні людина начебто живе чесно, порядно. Проте, трапляється, гнівається, заздрить, ненавидить, і цим самим грішить приховано.

 — А байдужість можна сюди до­дати?

— І байдужість теж. Із цими гріхами треба боротися. Людина каже: «Господи, ось я гнівливий, я каюся». А мине якийсь час — зно­ву гнівається. Проте усвідомлює, що робить неправильно, грішить. Так-от, боротьба зі злом полягає навіть і в тому, що людина падає, грішить, однак при цьому усвідомлює, що чинить погано, і намагається виз­волитися від гріха. Уже це є добро, і Господь допомагає їй. До того часу, поки людина, падаючи, піднімаєть­ся, її не здолають ні зло, ні гріх. Грішник, котрий визнає свій гріх, іще має шанс на порятунок. Коли ж опустився, не усвідомлює, що чи­нить, не бореться зі злом у самому собі, вважає, що веде нормальний спосіб життя, це вже стан, який у нас називають хулою на Святого Духа. Але допоки людина живе, ніхто не має права її засуджувати. Бог їй суддя. Багато грішників каються уже на смертному одрі.

— Якби ж то люди усвідомлю­вали, що кожен стоятиме перед судом Божим і звітуватиме за усі діла й помисли свої, наскільки менше зла було б на землі!

— Щоб боротися зі злом, гріхом, слід завжди пам’ятати про свій смертний час. Пам’ятати про те, що у вічне життя відійдеш не з «мерседесом», не з доларами, квартирою, дачею, а підеш таким, яким прий­шов у цей світ, — нагим. І тільки те, що ти зробив у земному житті доброго чи поганого, залишиться з тобою у вічному майбутньому.

 — Чому зло так міцно трима­ється на нашій землі, у наших душах? Де шукати його коріння?

— Першопричина усякого зла у тому, що людина відкинула Бога.

 — Факт незаперечний — усі рівні перед смертю. Але чому ж смерть буває такою несправедливою, за­бираючи і молодих, і чесних, і доб­рих? Бачимо, явні грішники живуть до глибокої старості, а дитинча, котре не встигло не те що згрішити, а й по землі ступити, по­мирає. Я завжди згадую свою ма­тір, котра поховала п’ятеро немов­лят, а через роки — і дорослого сина. Чи справедливо це?

— У Бога нічого несправедливого немає. Чому одні помирають рані­ше, інші — пізніше? Бог є Влади­кою життя та смерті. Від Нього залежить, кого і коли забрати. Так, іноді людина весь час хворіє і живе до 80–90 років. А інша — здорова — помирає у розквіті сил. Грішник довго насолоджується земним жит­тям, а праведник покидає його знач­но раніше. По-всякому буває, і тут не виведеш якоїсь закономірності, ми не можемо цього збагнути. Така воля Божа, і Господь не відкрив нам цієї таємниці. Чому ж Бог так бла­говолив, — про це не запитуємо.

 — Смерть прийде до кожного з нас. Як готуватися до неї?

— Пам’ятати, що це буде. А коли людина пам’ятатиме, то утримува­тиметься від злих учинків. Оце і є підготовка.

 — І тим самим продовжувати­ме своє земне існування?

— Так. Для того, щоб продовжи­ти своє земне життя, як казав Гос­подь, шануй батька свого і матір свою, і добро тобі буде, і довголітнім будеш на землі. Цю заповідь Божу треба виконувати.

 — Нині у людей є велике бажан­ня іти до Бога, та не завжди знають, якою має бути ця дорога.

— Бог сам приходить до людини. Але для цього людина має розкрити своє серце. Господь казав: «Я стою і стукаю у двері твого серця. Відчини, і Я увійду». Він увійде, тоді наро­диться віра і зміниться внутрішній світ людини.

 — А коли йдеться про новона­родженого?

— Дитину змалечку треба вихову­вати у християнському дусі. І те, що ти не зробив за своє життя, вкласти у свою дитину.

— Нашим поколінням багато втрачено…

Учора Україна відзначила сум­ну річницю. 14 років тому смер­тельний чорнобильський смерч пронісся над нашими головами. Ваша Святосте, Чорнобиль — це що, кара Божа?

— Це Боже попередження усьому світу, не тільки Україні чи ко­лишньому Союзу: ви розвиваєте технології, удосконалюєте їх, буду­чи бездуховними, живучи без Бога. То майте на увазі, що це може призвести до самознищення. Не будуйте Вавилонську вежу, бо без Бога нічого не зможете зробити.

 — Ваша Святосте, ми напередод­ні великої події, свята свят — Світлого Христового Вос­кресіння. Яким буде Ваше слово до наших читачів?

 — Вітаю усіх читачів «Порадниці» з великим святом — Воскресінням Христовим. Воскресіння Сина Божо­го переконує нас у тому, що маємо надію на вічне життя, бо Христос воскрес як людина, отже, і ми вос­креснемо як люди. Це надає сил до­лати усі наші страждання. Бажаю, щоб Бог допоміг вашим читачам, усім людям України у сьогоднішній скруті, з надією і вірою у те, що майбутнє наше — світле.

— Спасибі за добрі і проникливі слова.

Вела розмову Тетяна ВЛАСЮК,
газета «Порадниця»
27 квітня 2000 року

УСВІДОМИТИ СЕНС
ЗЕМНОГО ЖИТТЯ

«Ідіть по всьому світу і про­повідуйте…» Ці слова Ісуса Христа втілилися на теренах Київської держави. Багато сто­літь тому, ступивши на київські пагорби, апостол Андрій Первозваний приніс цій землі своє заступництво і Божу Бла­годать. Із золотоверхого Києва розійшлося християнство по всіх просторах України-Руси. А на древніх печерських горах зародилося чернецтво, здобув­ши своєю святістю славу ук­раїнському православ’ю. Сівачі Слова Божого утверджували своєю діяльністю віру правос­лавну і підтримували побожне благочестя серед нашого на­роду. Взірцем проповідництва у наші дні можна назвати повчальне слово Предстоятеля Української Православної Церк­ви Київського Патріархату Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, з яким зустрівся кореспондент «ЗіО» .

— Ваша Святосте, рано чи піз­но людина замислюється над своїм призначенням на землі, над сенсом життя. Деякі, приходячи до Бога, стикаються з питанням істинності віри.

 — Істинною вірою є та, яку відк­рив сам Бог. Існують релігії при­родні — вони побудовані на тя­жінні людини до Бога, бо в самій природі людини закладено ідею Божественності. Християнство не є природною релігією, бо воно побудовано на Божественному Одкровенні, тобто сам Бог відк­рив ті істини, які потрібно знати людині. Істинність Божественного Одкровення Бог підтвердив Си­ном Своїм — Ісусом Христом, Який втілився, став людиною і Який довів, що Він не просто смертна людина. Проповідуючи, Ісус казав: «Якщо ви не вірите Моїм словам, що Я є Син Божий, то повірте Моїм ділам». А діла його були надприродними: Він зціляв хворих, воскрешав мертвих тощо. І робив це тільки за допомогою сили слова Свого: казав сліпому «будеш бачити» — і той бачив, казав каліці «вста­вай і йди» — той вставав і йшов…

А подолання смерті, воскресін­ня Ісуса Христа стало основою віри християнської, безперечним свідченням істинності та божественності цього вчення.

— А у чому, на Вашу думку, полягає сенс земного життя?

 — Земне життя має сенс тільки у тому разі, якщо існує Бог та існує вічне життя. Чому? Земне життя пов’язане зі страждан­нями, несправедливістю, хворо­бами, боротьбою добра і зла. Якщо немає вічного життя, вини­кає питання: а чого прагнути, чи треба боротися зі злом? Наві­що боротися, можна жити за принципом: вигідно це мені, ко­рисно — значить правильно. А добро чи зло — не має значення. А якщо є вічне життя, то ти вже своїм земним існуванням робиш вибір. Якщо обираєш добро тут, на землі, борешся зі злом, то й у вічне життя входиш людиною, котра тяжіє до світла, до Бога, до усього найкращого, найблаженнішого, і Господь дає це тобі. Коли ж на землі обирав усе зле, жив несправедливо, грабу­вав, не хотів працювати, зруй­нував сім’ю, дітей не вчив, то ти сам добровільно обрав своє май­бутнє у стражданнях. У цьому і полягає сенс земного життя: у виборі свого вічного майбутнього — бла­женства чи страж­дання.

— Ваша Святосте, Ви приділяєте вели­ку увагу людям, які схибили на життє­вому шляху і відбу­вають покарання в місцях позбавлення волі: освячуєте кап­лиці, молитовні кімнати, забезпечуєте тамтешні бібліоте­ки духовною літера­турою тощо. Як Ви ставитесь до людей, які тимчасово ізольо­вані від суспільства?

 — По-християнськи. Що це значить? По-перше, ми повинні ус­відомлювати, що ці люди носять образ Божий, є дітьми Божими, але у своєму житті вони звернули не на той шлях. Тому наше завдання до­помогти їм вийти на правильну, істинну дорогу, дорогу до Бога, допо­могти їм змінити свій спосіб жит­тя. Немає гріха у світі, якого Бог не може простити. Але за однієї умови: якщо людина розкається. А розкаятися — це не є тільки сказати: «Господи, прости мене». Покаян­ня — це зміна свого життя на краще. Якщо кається блудниця, то вона починає жити цнотливо, грабіжник — чесно, хто зруйну­вав сім’ю — повернувся до своїх рідних. Оце і є каяття. До того часу, поки людина, яка падає, все ж знаходить сили підніматися, її не здолають ні зло, ні гріх. Гріш­ник, котрий визнає свій гріх, має шанс на порятунок. Коли ж опус­тився, не усвідомлює, що чинить, не бореться зі злом у самому собі, вважає, що веде нормаль­ний спосіб життя, це вже стан, який у нас називають хулою на Свя­того Духа. Але допоки людина живе, ніхто не має права її за­суджувати. Бог їй суддя. Багато грішників каються вже на смерт­ному одрі. Щоб боротися зі злом, гріхом, слід завжди пам’ятати про свій смертний час. Пам’ятати про те, що у вічне жит­тя відійдеш не з «мерседесом», грошима, квартирою, дачею, а підеш таким, яким прийшов у цей світ, — нагим. І тільки те, що ти зробив у земному житті доброго чи поганого, залишиться з то­бою у вічному майбутньому.

— Кілька років тому серед та­лановитих людей, що відбува­ють покарання, проводився конкурс «Просвітління», на який вони представляли свої роботи. Познайомитися з експозицією мали змогу мешканці столиці, інших міст України. Відгуки були тільки позитивні. Чи існує можливість у Церкви допомагати обдарованим лю­дям після звільнення, скажімо, працевлаштовувати їх у цер­ковних майстернях?

 — Зараз будується та відрод­жується багато храмів, і ми бу­демо намагатися допомагати цим людям розвивати свій талант. На все воля Господня.

— А що спонукало Вас прийти до Бога?

 — Мої батьки були релігійними лю­дьми, але я виховувався у радянсь­кій школі і тому, як усі на той час, не мав змоги обрати шлях служіння Господу. Коли ж на фронті загинув мій батько, я за­мислився над сенсом земного життя людини. Так я прийшов до Бога.

— Яким Ви бачите майбутнє нашої держави?

 — Я бачу Україну незалежною, духовно відродженою держа­вою, з високим рівнем життя лю­дей — у нас є усі можливості зробити її такою.

— Ви побували у багатьох країнах світу. Яка з націй най­більш релігійна?

 — Немає на світі народів, які б не вірили в Бога, але кожен народ вірить по-своєму. Справа тут у тому, наскільки ця віра втілюється в життя і які цінності ставляться на перший план.

— Зло міцно тримається на землі, у людських душах. Де заховано його коріння?

 — Ця вада існує тому, що у світі діє не тільки Бог, але й диявол та злі духи, які відштовхують лю­дину від Бога, показують себе в таких проявах, як сатанізм, зна­харство, магія тощо. Все зале­жить від волі людини. Є розум — значить, є можливість обрати свій шлях.

— Ми живемо на рубежі тися­чоліть. Що готує нам нове ти­сячоліття?

 — Це залежить від нас самих, ми творці свого майбутнього.

— Ваша Святосте, що Ви побажали б читачам нашої газети?

 — Хочу побажати, щоб вони усвідомили сенс земного життя, завжди пам’ятали: земне життя це частина нашого буття взагалі. Дотримуйтесь законів Божих — і Бог допоможе вам.

Бесіду вів О. ІВАНОВ,
газета «Закон і обов’язок»
21 травня 2000 року

Його Святість Філарет:
«КАНОНІЧНІСТЬ ІЄРАРХІВ
КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ
Є БЕЗЗАПЕРЕЧНОЮ»

Українській Православній Церкві Київського Патріархату сьо­годні виповнюється 10 років, авторитет Церкви постійно зростає, і це почасти є наслідком мудрої позиції найвищого ієрарха УПЦ Київського Патріархату Патріарха Філарета, справжнього патріота України.

— Ваша Святосте, ювілей — 10 років від дня створення Київсь­кого Патріархату, що випов­нюється саме сьогодні, — пору­шує питання про сенс поділів у православ’ї, передусім: яка ідея була в основі створення УПЦ Київського Патріархату, яку Ви очо­люєте?

 — Ідея створення Київського Патріархату сягає коренями початку XX ст., коли автокефаль­ний рух за духовне відродження України посилився на хвилі сус­пільного усвідомлення необхід­ності створити власну національ­ну державу. На Всеукраїнському Соборі 1921 року було проголо­шено автокефальну Українську Православну Церкву. Але в умо­вах совєтської влади (особливо після 1922 року, коли утворився СРСР) вважалося, що автоке­фальна УПЦ стоїть на перешкоді будівництва московсько-більшовицької імперії. І тому 1930 року автокефальну Церкву було пов­ністю знищено за вказівкою Кремля.

Під час гітлерівської окупації України автокефальну націо­нальну Церкву було відновлено на чолі з митрополитом Полікарпом Сікорським. З політичних міркувань гітлерівська окупаційна влада не дозволила об’єднатися УАПЦ з автономною Українською Церквою на чолі з митрополитом Олексієм Громадським. Зрозуміло, що з приходом совєтів цю Церкву знову було ліквідовано як таку, що пробуджувала національну свідомість українців, тоді як мос­ковська імперська влада ніякої вільної України не визнавала.

Втретє піднявся автокефаль­ний рух в Україні за часів горбачовської перебудови, розвиваю­чись паралельно громадсько-по­літичному рухові, який виступав з ідеєю створення незалежної Української держави.

— Нагадайте, будь ласка, як відбувалося утворення Київсь­кого Патріархату?

 — 5–6 червня 1990 року відбувся Собор, який організа­ційно започаткував створення незалежної Української Правос­лавної Церкви. Хоча вже тоді всі розуміли, що ця автокефальна Церква, створена Московським Патріархатом, в умовах СРСР приречена якщо не на знищен­ня, то на жалюгідне існування. Причому тодішнє керівництво СРСР дало дозвіл на створення автокефалії лише у межах Гали­чини, як форми протидії греко-католицькій Церкві, що відрод­жувалася.

1991 року, після проголошен­ня незалежності України 24 серп­ня, було проведено Помісний Собор, на якому одностайно прийняли рішення: в незалежній державі має бути своя, українсь­ка, незалежна від Москви, Церк­ва. Москва, зрозуміло, повстала проти цього. Однак у 1992 році відбулося об’єднання автоке­фальної Церкви з тією частиною колишньої Російської Православ­ної Церкви в Україні, яка відій­шла від Москви, сповідуючи ідею незалежної Української держави. Отак було створено Українську Православну Церкву Київського Патріархату.

— Якою була реакція Москви на це «вільнодумство»?

 — Почалася боротьба проти Київського Патріархату. Відпо­відні служби почали працювати над тим, щоб скомпрометувати, дискредитувати УПЦ Київського Патріархату і зруй­нувати його зсередини. В ре­зультаті розкольницької роботи, з подачі Москви, частина невдоволених ієрархів в Україні відій­шла від Київського Патріархату і створила 1996 року нову автокефальну Церкву (УАПЦ).

— Чи не час вже, Ваша Свя­тосте, поєднати всі гілки ук­раїнського православ’я в «одне стадо під одним пастирем», як про це написано у Святому Письмі?

 — Я свято вірю в те, що в Ук­раїні буде створено єдину помісну православну Церкву. Це вимога часу. Саме це проголо­сив президент України, виступа­ючи на урочистій академії з на­годи 2000-річчя Різдва Христо­вого. Вже стає очевидним для всіх патріотично налаштованих громадян: без єдиної помісної Церкви неможливо консолідува­ти суспільство. Українська націо­нальна Церква має бути складо­вою частиною національної ідео­логії та практики державотво­рення. Народ України вже вто­мився від розділеності правос­лав’я на три гілки з ворожнечею між ними.

— Ваша Святосте, яка дина­міка розвитку Української Православної Церкви Київсько­го Патріархату спостерігається нині?

 — УПЦ Київського Патріархату постійно розвивається. Назву лише деякі цифри; на сьо­годнішній день маємо: 3276 па­рафій, дві духовні академії (у Києві та Львові), богословський факультет Чернівецького дер­жавного університету, п’ять ду­ховних семінарій і кілька духов­них училищ. 2500 священиків не вистачає для задоволення пот­реб віруючих, але 1500 нинішніх студентів у наших духовних нав­чальних закладах невдовзі по­повнять ряди душпастирів. Уже маємо 30 монастирів, де також відбувається духовне вдоскона­лення і розвиток здібної молоді.

— А Московський Патріархат, якою є його присутність в Ук­раїні?

 — Порівняно з Київським Патріархатом він має па­рафій удвічі більше, але за кількістю віруючих православних — на його боці лише трети­на. Ми добре відчуваємо: зрос­тає підтримка нашої УПЦ Київського Патріархату з боку віруючих; вважаємо її на­дійним підґрунтям для створен­ня єдиної Помісної Української Церкви, і це дає нам надію, що так воно й буде.

— Так, це дуже втішно, що люди все більше починають ро­зуміти, куди воно йде, хто є хто, хто сіє зерна миру об’єд­нання, а хто хоче все тут розва­лити, а тому починають посту­пово переходити від Московсь­кої Церкви (яка називає себе українською!) до справді ук­раїнського православ’я Київсь­кого Патріархату.

Але Москва продовжує по­ширювати інформацію про бу­цімто неканонічність УПЦ Київського Патріархату, вводить віруючих в оману, нак­ладає свої політичні інтереси на релігійні стосунки. Що, Ва­ша Святосте, Ви хотіли б пояс­нити з цього приводу?

 — Тут треба бачити різницю між визнанням Церкви автоке­фальною — з одного боку, а з іншого — законністю, каноніч­ністю її ієрархів, священиків, єпископату. Законність єпископату Київського Патріархату — беззаперечна. Адже наші єпископи законно рукопокладені, тобто висвячені за всіма канонами Церкви, і ніхто цього не може заперечити. З цього боку ми рівноправні з усіма православними Церква­ми. Тобто душпастирська робо­та серед православних проводиться повноцінно: за всіма святими канонами священики хрестять новонароджених і освячують дорослих, проводять богослужіння, проповіді, допо­магають хворим, відспівують померлих тощо, і тут ні в кого немає заперечень.

Натомість проблема полягає в тому, що УПЦ Київського Патріархату на сьогодні по­ки що не визнано іншими пра­вославними Церквами як авто­кефальну. Процес визнання пройшли всі нині існуючі правос­лавні Церкви: Румунська, Бол­гарська, Грецька, Грузинська… До речі, Російська Православна Церква чекала визнання найдов­ше — протягом 141 року.

Тому ми зараз докладаємо зу­силь для найшвидшого визнання УПЦ Київського Патріархату як автокефальної Церк­ви. І це неодмінно станеться, бо головним підґрунтям для цього вважаємо факт створення Ук­раїнської держави.

Зрештою, так само виникли й усі інші помісні православні на­ціональні Церкви.

— Отже, як бачимо, у пара­фіях Київського Патріархату йде нормальне релігійне життя, відроджується національна, ду­ховна свідомість людей — тут все в порядку. А питання виз­нання чи не визнання — це питання кон’юнктурне чи радше організаційно-політичне, а не релігійне, а тому всі ці розмови про неканонічність не мають під собою ніякого підґрунтя.

 — В аспекті канонічності ніякої різниці між московським правос­лав’ям і нашим українським не­має: місія церковна виконується однаково. Натомість у Церкві Київського Патріархату є те, чого немає в московській УПЦ: єдність. У нас є єдність народу, нації та Церкви.

— Ваша Святосте, як вва­жаєте, у цій ситуації, коли ви­разно відчувається негативний тиск з боку Москви, чи не є до­цільним шукати підтримки у християн Заходу, зокрема Папи Римського?

 — Ми вступаємо у третє тися­чоліття в умовах, коли християни усього світу визнають необхід­ність поєднання в єдиній Церкві, або, як вчить Святе Письмо сло­вами Ісуса Христа, — в одному стаді під одним пастирем.

Оце усвідомлення необхід­ності єдиної Церкви Христової створило екуменічний рух, який зараз є дуже актуальним. Був час, коли між християнами різних конфесій — православними, католиками, протестантами — мали місце протистояння, навіть релігійні війни. Нині, зав­дяки саме екуменічному руху, ми спілкуємося між собою, спільно обговорюємо нагальні християнські проблеми, разом молимося, але ми ще не дійшли до єдності у вірі, хоч і віра у нас одна — християнська.

Ми шукаємо такого єднання з усіма християнами, в основі яко­го лежить Слово Боже. Для нас, українців, особливо бажаним є єднання, передусім, з Українсь­кою Греко-Католицькою Церк­вою, яка діє вже чотириста років і з якою у нас — єдине Володимирове хрещення.

В незалежній, єдиній націо­нальній державі має бути єдина національна Церква, до якої мо­жуть прихилятися й у різний спосіб співпрацювати з нею інші Церкви.

— Москва категорично відкидає ідеї екуменізму. Во­на не хоче, щоб християни Ук­раїни поєдналися. На першо­му Всеукраїнському християн­ському конгресі наприкінці минулого року, де були пред­ставлені всі християнські кон­фесії, вдалося на підставі біблійних істин знайти спільну мову між усіма — православни­ми, католиками, лютеранами, адвентистами та іншими, крім… делегатів від московсь­кої УПЦ, котрі навіть не намагалися приховувати свого зверхньо­го, відверто ворожого став­лення до всіх інших.

 — Священики московської УПЦ тримаються сьогодні такої позиції, що навіть молитву Гос­подню — «Отче наш» — не бажа­ють виголосити разом з нами, а віруючих всіляко відлякують, щоб ті навіть не заходили до храмів Київського Патріархату.

— Ваша Святосте, дуже Вам вдячний за інтерв’ю. Дай Вам, Боже, здоров’я і успіхів. Що Ви хотіли б побажати нашим читачам — віруючим і невірую­чим?

 — Моє побажання просте: щоб усі усвідомлювали, що Ук­раїні потрібна єдина помісна Церква. Єдина Церква буде тим фундаментом, на якому об’єдна­ються Захід і Схід України, попри всі різниці ментальності. Закли­каю вас, дорогі брати й сестри, читачі, громадяни, зрозуміти: для успіху державотворення в Україні треба спочатку консо­лідувати наше українське сус­пільство. Саме цим і займається вже впродовж 10 років Українсь­ка Православна Церква Київсько­го Патріархату.

Розмову вів Євген ГОЛІБАРДОВ,
газета «Вечірній Київ»
6 червня 2000 року

Патріарх Філарет:
«ДЕРЖАВА, ЯКА БУДУЄТЬСЯ
НА РОЗБРАТІ, НЕ БУДЕ МІЦНОЮ»

Шлях до утворення в Україні єдиної Помісної
Православної Церкви — така провідна тема діалогів
предстоятеля УПЦ Київського Патріархату
Святійшого Патріарха Філарета з читачами
«Молоді України», які відбулися під час
«прямої лінії» 28 листопада ц. р.

— Ваша Святосте, мене звуть Галина Іванівна. Скажіть мені, будь ласка, як же може бути вільною Україна, коли її духовні святині належать чу­жинцям?

 — Справді, хто володіє національними святиня­ми, той володіє душею народу. Наші національні святині — Києво-Печерська лавра, Почаївська лав­ра та багато інших монастирів і храмів у підпоряд­куванні православної конфесії, яка належить до юрисдикції Московського Патріархату. І тому ми домагаємося, щоб ці святині належали не Російській Церкві, а українському народові й Ук­раїнській Церкві. Але поки що ми в Україні розді­лені на кілька Церков. Та ось настав час, коли ми можемо об’єднатися в одну Церкву. І як тільки у нас утвердиться єдина справді Українська Помісна Православна Церква, то й усі наші національні свя­тині належатимуть їй. І тоді ми будемо вільно відвідувати і Києво-Печерську, і Почаївську лаври. І ці святині служитимуть інтересам і духовному відродженню українського народу.

— Спаси Вас, Господи! Будемо молитися за те, щоб Господь благословив нашу Українську Церкву.

 — Дякую.

— Телефонує Вам член Асоціації дослідників голодоморів Руслан Морозовський. Можна погово­рити з Патріархом?

 — Я вас слухаю.

— Я чув Ваш виступ на вечорі пам’яті жертв голодоморів в Україні. Відчувається, що Ви дуже вболіваєте за тих, хто в скруті. Так ось, у П’ятихатках є чудова людина — Синельников Микола Сильвестрович, один із засновників громадського Фонду спасіння дітей. Там 120 багатодітних сімей, які потерпають, фактично голодують. Активісти цього фонду, як можуть, їх рятують. У П’ятихатках є величезна церква, що належить до Мос­ковського Патріархату. Але її «батюшки» не тільки не беруть ніякої участі у вшануванні жертв більшо­вицьких голодоморів, а й байдужі до бід своїх нинішніх багатодітних земляків. Участь у бла­годійній праці беруть тільки парафіяни Київсь­кого Патріархату. Але їхніх зусиль замало, бо вони й самі бідні. Скажіть, як можна конкретно допо­могти тим знедоленим дітям? Може, Церква й гро­мадськість повинні звернутися до Президента чи Уряду?

 — Розумію ваше запитання. Ми справді моли­мось і вшановуємо жертви тієї страшної трагедії нашого народу. Але ми повинні не допустити, щоб в Україні коли-небудь було щось подібне — навіть біда «маленького» масштабу, що зачіпає окремі сім’ї. Тому цілком слушна ваша пропозиція звернутися до когось, хто міг би сприяти, щоб не тільки цих 120 багатодітних сімей порятувати, адже по Україні таких прикладів багато. Скажімо, у нас в країні є Дитячий фонд, який очолює Людмила Миколаївна Кучма. Думаю, до неї треба звернутись, а також до інших благодійних фондів. Це будуть робити і Церква, і громадські організації. І тоді ми разом звернемо увагу влади на тих, хто потребує допомоги, зокрема й на багатодітні сім’ї.

Те, що в нас ще є сім’ї з багатьма дітьми, це добре. Бо зараз, навпаки, дуже багато сімей, які взагалі не мають дітей або мають лише одну дитину. Тому ми повинні тим більше підтримувати багатодітні родини.

— Ваша Святосте! Вас турбує Віталій Матяш. Я особисто дуже вдячний Вам за мужність при похо­ванні Патріарха Володимира. Я був учасником тієї події і бачив, як мужньо Ви трималися. Але в мене запитання про інше. УПЦ Московського Пат­ріархату є юридично самостійною Українською Цер­квою чи тільки філією Російської Церкви?

 — На цей час так звана Українська Православна Церква Московського Патріархату не є ні автокефаль­ною Церквою, ні автономною Церквою, і тому вона не може називатись Церквою. Вона є відгалуженням Російської Церкви в Україні. І про це досить чітко сказав Вселенський Патріарх Варфоломій у листі-відповіді на рішення так званого «Архиєрейського Собору» УПЦ МП. Він там митрополита Володи­мира Сабодана, по-перше, не називає блаженнійшим, як предстоятеля Церкви, а називає його преосвященним. Це є ознака того, що Патріарх не визнає його як предстоятеля. По-друге, Патріарх Варфоломій зая­вив, що зібрання в лаврі 28 липня не було Архиєрейським Собором, а лише зібранням єпископів. Чому? А тому, що УПЦ Московського Патріархату не є Церква, а якщо так, то вона не може збирати ніяких Соборів. Вона є складовою частиною Московського Патріархату, а всі Собори цієї Церкви проходять у Москві. А тут, у Києві, відбуваються тільки зібран­ня єпископів Московського Патріархату в Україні. І ще я хотів би наголосити на тому, що Архиєрейсь­кий Собор Російської Православної Церкви, який був у серпні цього року в Москві, обмежив права цієї так званої Української Православної Церкви. Він не надав їй навіть статусу автономної, а «підтвер­див» статус якоїсь «самостійної і незалежної в уп­правлінні» Церкви. Але в структурі православних Церков немає такого поняття, як «самостійна і неза­лежна» Церква. Є тільки автокефальні та автономні Церкви. А той «статус», яким наділила Москва УПЦ, є новоутворенням, придуманим для того, щоб утри­мувати під своєю владою Церкви незалежних дер­жав.

— Я Вам щиро вдячний, бо, за юридичною казуї­стикою багато людей не можуть зрозуміти, що УПЦ МП — ніяка не українська Церква.

 — Наталка Чангулі, тележурналіст. Святійший владико, роз’ясніть, будь ласка, в якому стані зараз переговори із Вселенським Патріархом Варфоломієм щодо утворення — за Апостольським прави­лом  — Української Помісної Православної Церкви. Адже досить довгу розмову мала з ним делегація українських священиків.

 — Отже, 8 листопада поточного року Константинополь відвідали делегації двох українських Церков — Київського Патріархату та УАПЦ. Їх прийняв генеральний секретар Священного Синоду. Йшлося про об’єднання цих двох Церков і створення єдиної Помісної Православної Церкви. У підсумку переговорів делегації підписали документ про те, що вони працюватимуть на об’єднання цих двох Церков. І після об’єднання Патріарх Варфоломій має намір визнати Українську Православну Церкву як автокефальну і надати цій Церкві Томос. Відтак Українська Православна Церква стане однією з 15 Помісних Православних Церков світу.

— Чи Російська Православна Церква змо­же мати тут свої храми, скажімо, на заса­дах зарубіжної Церкви? Наприклад, орен­дувала б їх…

 — З точки зору церковних канонів, на єдиній канонічній території (мається на увазі держа­ва) повинна бути одна Помісна Православна Церква, з єдиним керівництвом. Але на те­риторії цієї Помісної Церкви можуть бути і парафії, подвір’я або екзархати інших Церков. Це вже — за домовленістю з тією чи іншою Помісною Церквою. Наприклад, так, як відбу­лося недавно в Естонії. Там утворилась єдина Естонська Апостольська Православна Церква з єдиним керівництвом, а російські парафії існують там як подвір’я Російської Церкви.

Так само і в Україні тимчасово може існу­вати екзархат Російської Православної Цер­кви. Але, повторюю, тимчасово. А з часом все це має влитися в єдину Помісну Православну Церкву. Бо якщо ми будемо ділити за націо­нальною ознакою, то тоді треба в Росії ство­рювати Український екзархат чи, скажімо, Гру­зинський екзархат. Але це ми підемо шля­хом розділення самих Помісних Церков. А тому треба дотримуватися канонів: на одній території має бути єдина Помісна Православ­на Церква.

— Алло! Я буду говорить на русском, на своем родном языке. Вот у нас в Украине очень много русских — больше, чем население Австрии или Болгарии. И нас хотят всего лишить — нашего языка, и нашей Церкви. Как это вообще?.. Я считаю, это геноцид русского населения в Украине…

 — Я думаю, що це зовсім не так. Йдеться про те, щоб в Україні утворити єдину Помісну Православну Церкву….

— Так там же служат по-украински…

 — Я вам відповім і щодо мови. Але спо­чатку з’ясуємо: в Росії існує Російська Пра­вославна Церква. Але ж у Російській Феде­рації живуть не тільки росіяни, а й українці, яких теж — мільйони. Окрім українців, там є й інші національності. А існує ж єдина Рос­ійська Православна Церква на чолі з одним Патріархом. У нас також є своя незалежна держава Україна. І в ній, як і в інших держа­вах, наприклад, у Болгарії, Румунії, Грузії, Греції тощо, повинна існувати своя Помісна Право­славна Церква. В інших країнах також є пра­вославні мешканці різних національностей. І вони підпорядковані саме Помісній Церкві, яка існує в тій державі. Ось і ми хочемо, щоб в Україні теж була єдина Помісна Православна Церква, звісно — Українська.

Але коли ми говоримо про Українську Церкву, це не означає, що до неї не можуть належати росіяни. І богослужіння в Українській Православній Церкві будуть відправлятися як українською мовою, так і церковнослов’янською. І проповідь може бути як українською мовою, так і російською мовою — для тих громад, які цього хочуть. Але вони будуть належати до Помісної Української Церкви. І ви, як росіянка, не є й не будете ущемлені в Україні та в Українській Церкві.

— Алло! Це Святійший Патріарх Філарет?

 — Так!

— Мене звуть Валентина Дубровець. Я ось з якого питання: кілька днів тому Президент Леонід Данилович Кучма перебував у Туреччині, де зустрівся з Патріархом Вселенським Варфоломієм. Судячи з повідомлень преси, голова Української держави добивався, щоб проблеми створення Української Помісної Церкви вирішувалися за участю представників… Московського Патріарха Алексія. Як Ви до цього ставитесь? Невже українські православні не можуть без Москви дати собі ладу?

 — За тією інформацією, яку я отримав од Вселенської Патріархії, можу сказати, що відбу­лася зустріч Леоніда Даниловича Кучми з Вселенським Патріархом, і мова йшла про ут­ворення в Україні єдиної Помісної Православ­ної Церкви. Тобто Церкви Автокефальної, яку визнають, по-перше, Вселенський Патріарх, а відтак й інші Помісні Православні Церкви. Домовилися, що Президент Леонід Кучма на­пише листи до Вселенського Патріарха та до Патріарха Московського Алексія і запросить їх в Україну, в Київ, щоб тут зустрітися з пред­ставниками трьох православних конфесій — Київського Патріархату, УАПЦ та УПЦ Мос­ковського Патріархату — з приводу утворен­ня в Україні Єдиної Православної Церкви.

Після такого обєднання повинно настати визнання з боку Вселенського Патріарха і виз­нання від інших Помісних Православних Цер­ков. Ось коротко про ту зустріч, яка відбулася 24 листопада у Стамбулі.

— Дякую. Нехай вас Бог береже!

— Слава Ісусу Христу! Ваша Святосте, скажіть, як Київський Патріархат допома­гає храмам, які потерпіли від пожежі?

 — На жаль, у Патріархії в нас для цього коштів немає. Але треба шукати інші шляхи, щоб відбудувати церкви. Звичайно, ми, мірою можливості, допомагаємо храмам у будів­ництві, але ця допомога суто символічна, бо ж по Україні будується багато храмів, і ми всім допомогти не можемо.

— А чи можна приїхати до Вас на прийом?

 — Будь ласка, приїжджайте.

— Ваша Святосте, нині активно діє про­цес створення в нашій державі єдиної По­місної Церкви. Ще рік тому про такий роз­виток подій не могли навіть мріяти. Сам Бог прискорює це на зламі тисячоліть. Сподіває­теся, що до початку третього тисячоліття об’єднання Церков може статися?

 — Коли ми ще 1992 року об’єднувалися й боролися за автокефальну Церкву, за її виз­нання, мало хто вірив, що можемо цього до­сягти. Але сьогодні реально стоїмо саме перед об’єднанням і визнанням Української Церкви. Думаю, що це може статися в першій половині наступного року. До кінця року за­лишилося мало — один місяць. За цей час нам ще треба зустрітися, обговорити, потім провести об’єднавчий Собор. Але визнання Української Церкви — реальне. Я навіть спо­діваюся, що до Києва може приїхати Вселенсь­кий Патріарх для вручення Томоса про об’єд­нання. Хотілося б, щоб до приїзду Папи, який має прибути в Україну в червні наступного року, в нашій державі побував Вселенський Патрі­арх і привіз цей Томос про об’єднання, тобто про автокефалію Української Церкви і вход­ження її в світове православ’я.

— Слава Ісусу Христу!

 — Навіки слава Богу!

— Будьте ласкаві, скажіть, якщо можли­ве в короткому часі об’єднання православ­них Церков України, чи збираєтесь Ви як Предстоятель на об’єднавчому Соборі зняти свою кандидатуру? Це перше запитання. Друге — наскільки мені відомо, в другому пункті домовленостей, підписаних у Константинополі, говориться про те, що забороняється без відома сусідніх юрисдикцій приймати священнослужителів з однієї юрисдикції до іншої. На конгресі українських націоналістів Ви сказали, що архиєреї можуть служити разом. Як це зрозуміти?

 — Відповідаю на перше запитання. Я не збираюся відмовлятися од активної церков­ної діяльності. Тому на Помісному Соборі, який буде після об’єднання обирати Украї­нського Патріарха, не зніматиму свою кан­дидатуру. Вважаю, що треба ще на об’єднан­ня працювати. Оскільки в мене ще є сили, тому не збираюся йти на спокій. Але це вже справа Собору: чи оберуть мене Патріархом, чи не оберуть. Тепер друге. Домовленості наші такі, що Київський Патріархат і Автоке­фальна Церква не прийматимуть до себе за­боронених священиків тієї чи іншої Церк­ви. А переходити з однієї Церкви в іншу можуть, але зі згоди Київського Патріархату чи Автокефальної Церкви. Тобто перехід можливий, але вже зі згоди. Щодо служін­ня. У період об’єднання може бути співслужіння єпископів Автокефальної Церкви і УПЦ Київського Патріархату, тобто разом. Є ще одна домовленість, що ні Київський Патріархат, ні Автокефальна Церква після підписання цієї угоди не будуть ставити нових єпископів до об’єднання Церков. У цій угоді було сказано і про те, що коли виникнуть у процесі об’єднан­ня якісь труднощі, питання, які не можна роз­в’язати, то звернемося до Вселенського Пат­ріарха.

— Добрий день! Турбує Київ. Хочу поба­жати, щоб Ви так працювали, так молилися, разом із нашим народом просили Бога, аби наша Церква була справді НАШОЮ, УК­РАЇНСЬКОЮ. Який жаль, але не в усіх на­ших церквах навіть знають, що вони нале­жать до Московського Патріархату. Як об­лудно зроблено, аби не дати Україні вільно дихати…

 — Дякую вам за щирі побажання. Будемо спільно молитися, щоб Господь допоміг нам об’єднати всі три Церкви в Україні в єдину Українську Помісну Православну Церкву. А щодо того, що люди не знають, то причина одна — Московський Патріархат незаконно привласнив собі назву «Українська Православ­на Церква». Багато хто цим спокушається.

— Чи Вселенський Патріарх визнав єпис­копат УАПЦ і УПЦ Київського Патріархату?

 — Офіційно факту такого ще нема. Але він попросив від нас акти рукоположення і має намір визнати єпископат УПЦ Київського Патріархату і Автокефальної Церкви після представлення відповідних документів. Усе залежатиме від одного дуже важливого рішення: чи визнає Вселенський Патріарх усі ті заборони, які наклала Московська Патріархія на мене як Предстоятеля Української Православної Церкви, на Іоана Бондарчука, якого Москва позбавила сану, і на митрополита Полікарпа Сікорського, якого Московський Архиєрейський Собор 1942 року також позбавив сану. Якщо йти шляхом визнання цих покарань, тоді виходить, що українського єпископату як такого не існує ні в Україні, ні поза її межами. Це з точки зору Москви. Але Вселенський Патріарх не дотримується такої позиції. Він вважає, що всі ці покарання з боку Москви були не за приписами церковних канонів і тому вони є незаконні. Це видно з тих кроків Вселенського Патріарха, що він визнав український єпископат у Сполучених Штатах Америки, який пішов від Полікарпа Сікорського.

— Доброго дня. Святійший Патріарше! З Чернівців дзвонить Василь Григорович. Дуже прошу, запропонуйте московським яничарам виїхати з України на місця кату­вання українців на Соловки, в Магадан, у Сибір і нехай там моляться і каються за душі безневинно загиблих українців.

 — Я думаю, що ми повинні чинити по-християнськи.

— А це й буде по-християнськи.

 — Вони є українці, і нам треба об’єднати всіх, щоб ми жили однією Українською Пра­вославною Церквою, щоб у нас не було розб­рату. Бо ж держава, яка будуватиметься на розбраті, не буде міцною. Навіть ті розбіж­ності, які існують сьогодні в православній Церкві, треба подолати. Їх треба подолати любов’ю, а не ненавистю.

— Ще одне. Так приїде в Україну Варфоломій чи ні?

 — Ми дуже хочемо, щоб він приїхав. Ми сподіваємося. Ми тільки будемо вітати його тут.

— Ваша Святосте, Господи, хвилююся, не знаю, як і говорити. Прошу Бога, щоб у нас була єдина Помісна Православна Цер­ква. А ще — чи не могли б Ви прийняти мене особисто?

 — Ви можете прийти на Пушкінську, 36, у Київську Патріархію.

— Мене пропустять? Бо я телефоную з гли­бинки, з села. Це Рівненська область.

 — Приїжджайте наступного тижня. Я Вас обов’язково прийму.

— Я Вам дуже, дуже дякую.

— Святійший Патріарх Філарет? Слава Ісусу Христу. Мене звуть Ольга Іванівна Давиденко. Я постійна читачка газети «Мо­лодь України». В Україні йде процес тво­рення єдиної Української Православної Церкви. Чи бере участь у цьому об’єднав­чому процесі УПЦ Московського Патріар­хату? Яку саме? А якщо не бере, то чому вона називається українською, а не визнає чесно, що вона таки російська Церква? Не українська, ні. Чому її не перереєструють такою, якою вона є насправді, — російсь­кою? І ще одне запитання. За які заслуги пе­ред Україною нагороджено Патріарха Во­лодимира Сабодана орденом Ярослава Муд­рого четвертого ступеня?

 — Почну з останнього запитання. По-пер­ше, Володимир не є Патріархом. Він — мит­рополит. По-друге, це справа Президента Ук­раїни, кого нагороджувати і яким орденом. Ми не повинні в це втручатися, бо то воля са­мого Президента. Що стосується участі УПЦ Московського Патріархату в переговорах, то ми хочемо, щоб ця Церква брала в них участь. Бо ж треба створити в Україні єдину Помісну Православну Церкву. Ми повинні шукати ком­проміс, щоб об’єднатися. Якщо ж вона і не бра­тиме участі, то все одно процес об’єднання на цьому не зупиниться. Ми об’єднаємося з Автокефаль­ною Церквою і все-таки єдина Помісна Пра­вославна Церква в Україні БУДЕ. Якщо УПЦ МП не піде на об’єднання, то вона не матиме права називатися українською Церквою. Вона може існувати в Україні, але не як українська, а як російська Церква в Україні.

— Ваша Святосте! Позиції Київського Патріархату й УАПЦ щодо об’єднання Цер­ков відомі. А яка ж реакція на ці останні події митрополита Володимира і Патріар­ха Алексія?

 — Офіційної реакції з боку Московського Патріархату поки що немає. Є реакція російських аналітиків: вони побоюються, що визнання Автокефальної Української Церкви вдарить по Московському Патріархату в Україні. Бо тоді Українська Церква буде визнана як канонічна, благодатна й законна. Тобто буде такою, проти якої вони сьогодні виступають. А в них не буде ніяких аргументів проти Української Церкви. Віруючі, парафії, єпископи і духовенство переходитимуть з Московського Патріархату до цієї Церкви — цього вони дуже бояться.

— Чи все-таки митрополит Володимир Сабодан має намір взяти участь у цьому процесі?

 — Я вам зачитаю з російського сайту ци­тату Кирила Фролова:

Питання стоїть принципово: адже УПЦ Московського Патріархату є: а) гарантом збереження православ’я в Україні; б) єди­ною могутньою силою в Україні, зорієнтова­ною проросійськи. Історія показує, що ці пункти взаємопов’язані. Її хочуть знищи­ти. Чи дозволимо ми це зробити?

Фактично всі тиражовані русофільські ви­дання в Україні належать до УПЦ МП, зок­рема «Запорожье православное», «Начало», «Кирилица», «Православие и современность», «Справедливость» і багато інших. Напере­додні нових випробувань священноначаліє УПЦ МП благословило своїх мирян на ство­рення громадського руху «Путь православных имени святого Владимира», установчий з’їзд якого відбувся влітку 2000-го року. До його керівництва увійшли люди, які стояли біля витоків проросійського руху: екс-депутат Юрій Болдирєв, лідер російсь­кої громади України Костянтин Шуров та багато інших. З моменту створення рух вже набув розмаху. Лише в Кіровоградській об­ласті зареєстровано близько 60 первинних організацій.

Кирило Фролов у цій своїй статті підтвер­джує, що це УПЦ МП — їхня опора в Ук­раїні, і якщо об’єднаються всі в єдину Помісну Православну Церкву, то вони не ма­тимуть тут цієї опори.

Сабодан з нами не спілкується і не хоче спілкуватися. Позиція його така, що вони задоволені своїм статусом у складі Мос­ковського Патріархату. Якою буде його по­зиція після того, як Президент України напише листи до Москви і Константинополя і коли приїде сюди делегація, — побачимо. А поки що він негативно ставиться до цього об’єднавчого процесу.

— Тоді Російська Православна Церква ввійде в свою канонічну територію?

 — Так. Вселенський Патріарх за зустрічі з Патріархом Алексієм сказав так: «Брате Алексію, вам доведеться скоро повертати все те, що ви незаконно придбали. Це означає, що й Прибалтику, й Україну… Настане час, коли Російська Церква буде обмежена територією Російської Федерації».

— Ваша Святосте! Варфоломій неодноразово заявляв, що приєднання Київської митрополії 1686 року до Московського патріархату сталося не за приписами церковних канонів…

 — Він дотримується цього й сьогодні. Тому в Томосі Вселенського Патріарха Григорія VII, який він надав Польській Церкві, сказано, що приєднання Київської митрополії було не за приписами церковних канонів, і тому на підставі цього Вселенський Патріарх надає Томос і визнає автокефальною Православну Церкву в Польщі, як колишню територію Київської митрополії. Другий документ — Вселенського Патріарха Димитрія, де Патріарх пише Московському Патріарху, що він визнає Російську Церкву в межах 1593 року, тобто без Київської митрополії. І ось недавно в пресі з’явилася публікація про те, що Вселенський Патріарх спростовував, що його юрисдикції в Україні нема. Дехто зрозумів це так, що Вселенський Патріарх відмовився од України як своєї канонічної території. Ні, він від своєї канонічної території не відмовився, а тільки засвідчив, що сьогоднішні Церкви — і московська, і Київський Патріархат — є Автокефальні Церкви, вони не перебувають у його юрисдикції. І це правда, що ми не в юрисдикції Вселенського Патріарха. Українська Автокефальна Православна Церква не в його юрисдикції, і тим більше Московський Патріархат. Але територію колишньої Київської митрополії Вселенський Патріарх поки що вважає своєю канонічною територією, крім Росії.

— Владико Філарете! Блонський Роман Васильович. Городенка на Івано-Франківщині. Ми з вами зустрічалися, коли ви перебували в нашому краї. Майбутня єдина Помісна Українська Церква мислиться як православна чи як християнсь­ка, куди ввійшли б усі конфесії? Яка ваша точка зору?

 — Точка зору не тільки моя, а всієї пра­вославної Церкви. Мова про об’єднання тільки трьох православних Церков…

— Тоді я все зрозумів. А другий етап — об’єднання всіх Церков?

 — А це вже буде набагато складніше пи­тання. Тому що йтиметься про об’єднання вже не православних з православними, а пра­вославних з католиками. А це вже може ви­рішити Православна Церква загалом — так само, як і Католицька Церква.

— Як ставитесь до візиту Папи Римсь­кого?

 — Наша Церква не виступає проти візиту Папи в Україну, тому що, з моєї точки зору, нема ніякої небезпеки для православ’я. Папа побував і в Румунії, і в Греції, і нічого не сталося з православною Церквою. По-дру­ге, ми не повинні думати, що коли Папа при­їде, то в Україні відбудеться революція. Як приїде, так і від’їде. Але гостинність треба виявити… Крім того, Україна хоче ж увійти до Європейського Союзу. Треба зважати й на це. Чи буде зустріч? Думаю, що буде, при­чому з усіма керівниками християнських Церков, інакше це викличе з боку інших Церков негативну реакцію, а я думаю, що Папа приїде не для того, щоб розпалювати ворожнечу, а навпаки, щоб якось забезпечи­ти добрий стан існування в Україні Римо-Католицької Церкви.

Людмила Зінковська:

— Поки пауза, хочу сказати, що попередньо прозвучало немало дзвінків наших читачів, в яких вони висловлювали свою підтримку в справі об’єднання православ­них Церков в Україні, а також дякували за недавно видану книжку в двох томах «Проповіді». Це, за словами Ніли Зіневич, прекрасний подарунок для віруючих усіх конфесій…

— Ваша Святосте! В Україні останнім ча­сом дуже багато розвелося різних екзотич­них вірувань… Чим пояснити такий про­цес?

 — Це явище не українське. Усі ці секти зародилися на Заході, в Європі, а ще більше — в Америці. Коли був Радянський Союз, тоді не дозволялося їм вести тут місіонерську діяльність. А тепер свобода совісті, законодавство дозволяє, тому вони з Європи, де їх діяльність обмежили, пішли на територію колишнього Радянського Союзу. Але Росія побачила небезпеку і своїм законодавством обмежала їх діяльність, Україна ж — ні. Тому вони тепер концентруються на території України.

Небезпека від цих сект полягає в тому, що вони руйнують нашу традиційну духовність, культуру. І вони навіть зомбують, особливо мо­лодь, заманюють туди гуманітарною допомо­гою, привабливими проповідями, а потім все зводиться до десятини. І до нас звертається багато людей, які побували в тих сектах і те­пер не знають, як вибратися звідти, бо їх не відпускають. До кожної нової людини вони прикріплюють двох-трьох своїх духівників. Ці нові люди просто не можуть із цих кай­данів вибратися.

— Слава Господу нашому Ісусу Христу! Святійший Патріарше! Ми всі дуже співпе­реживаємо в питаннях творення Українсь­кої Помісної Православної Церкви, але що не дає об’єднатися духовенству УАПЦ і УПЦ Київського Патріархату, то це, думаю, той гріх, який вони вчи­нили, коли відкололися у 1992 році. Яка повинна бути спільна молитва за це духо­венство, щоб вони могли виправитися в своєму гріхові і прірва між нами зникла?

 — Для того, щоб нам об’єднатися, треба за­бути все минуле, ті образи, які завдали одне одному, йти вперед і об’єднатися на основі християнської любові. Тільки забувши ми­нуле і думаючи про майбутнє, зможемо об’єднатися. І тому в документі, який підписа­ли делегації УАПЦ і УПЦ Київського Патріархату в Константи­нополі, вказано, що віднині обидві Церкви при­пиняють взаємні звинувачення.

— Скажіть, будь ласка, яка динаміка роз­витку Київського Патріархату за час його існування?

 — Київський Патріархат з року в рік зростає. На сьогодні маємо 29 єпархій в Україні, 27 архиєреїв, а всього — 32 архиєреї. На сьогодні маємо приблизно 3,5 тисячі парафій, а було десь 1900… І це, незважаючи на те, що майже в кожній області ми зустрічаємо перешкоди з боку місцевих органів влади, які гальмують реєстрацію наших статутів, не дають можли­вості парафіям УПЦ МП переходити в Киї­вський Патріархат, як це було в Дарницькому районі Києва.

— Володимир Колоша. Чи мають право парафіяни УПЦ МП на своїх зборах приймати рішення про перехід до Київського Патріархату, і після направлення їх в УПЦ МП і УПЦ Київського Патріархату, чи матимуть вони юридичну силу?

 — Необхідно прийняти на зборах рішення, що вони переходять із Московського Патріархату в Київський, проголосувати за доповнення до свого статуту московського, затвердити ці доповнення в Київському Патріархаті, віддати на реєстрацію до державного органу, зареєструвати ці доповнення. І з цього моменту парафія стає приналежною до Київського Патріархату. Це дуже просто зробити, і якби цим шляхом ішли, то сьогодні мали б набагато більше парафій, ніж маємо. Але ж віруючі збираються, подають, а влада не реєструє, посилає своїх уповноважених, починається переконування, мовляв, навіщо переходити в Київський Патріархат, він неканонічний і т. ін. Як приклад, Барвінкове Харківської області, де дійшло до того, що пенсіонерів залякували тим, що не виплачуватимуть пенсій, якщо не знімуть своїх підписів про перехід…

Іван Олексійович, м. Київ:

— Коли почнуть відновлюватися такі на­ціональні святі місця, як Межигірський мо­настир, Мотронівський (що біля Чигирина, — там Троїцьку церкву ще Тарас Шевченко малював) і Мовчанський — на горі у Пу­тивлі?

 — Коли буде в Україні одна Церква, то всі питання про повернення колишніх церковних споруд будуть вирішені швидко. Буде поверне­но і Софійський собор, і Андріївську церкву, і багато інших. Не повертаються вони тільки з однієї причини: невідомо, кому віддавати. А як буде одна Церква — стане зрозуміло, кому їх віддавати, і якихось перешкод не буде з боку держави. Що стосується Мотронівського мона­стиря — я ще коли був Екзархом України, ми тоді його відкрили, я дав кошти на відроджен­ня. Там і зараз є монастир — жіночий. Але підпорядкований Москві. Межигірський також свого часу буде відроджено. Тенденція держа­ви така: повертати Церкві все те, що в неї було відібране. Я думаю, меншою є проблема по­вернення. Більшою — відродження монастирів. Щоб там було справжнє чернече життя. А то ми відкриваємо дуже багато монастирів, зараз по Україні їх більше сотні, але справжнього чер­нечого життя мало. Тому одне з важливих зав­дань Церкви — відродити чернече життя в мо­настирях. Щоб люди відчували, що то таки мо­настир, що там особливе життя — в молитві.

— Або ж Густинський монастир Чернігі­вської області. Йому 400 років! З послуш­ницями розмовляєш і взагалі з людьми в Густині. Кажеш: «Що ж ви Московського Патріархату, і це в Україні?» А вони: «Нам ігуменю прислали, а вона Московського Патріархату. Вона взялася за відбудову. А якби хто взявся за відбудову із Київського Патріархату  — звичайно, ми були б Київсь­кого». Можливо, це спрощено, але…

 — Історія з Густинським монастирем така: спочатку передали його Київському Патріар­хату, і ми почали відродження цього монасти­ря. Але влада доклала всіх зусиль, щоб відібрати у Київського, й передали Московському…

— Святійший, скажіть, а як справи на Донбасі з парафіями Київського Патріарха­ту?

 — Там справи непогані. На сьогодні в нас у Донецькій області понад 80 парафій. Є 46 священиків, а 2–3 роки тому було тільки 12. Єпархія зростає. Характерно, що останні 3–4 роки відбувається активне зростання парафій Київського Патріархату на Сході. Це важливо і для нашої Церкви, і для України загалом. Тому що це — консолідація українського сус­пільства на всій території України.

— Запитання таке: Володимир Сабодан не йде на переговори з Київським Патріар­хатом. А які настрої, скажімо, єпископату Московського Патріархату в Україні? Невже вони всі — моноліт?

 — Настрій у них такий: вони готові до об’єднання — частина і єпископату, і духо­венства. Приблизно, за нашими даними, 60–70 відсотків єпископату Московського Патрі­архату і духовенства згодні на об’єднання. Але поки не існує визнаної Української Церкви, вони побоюються, що їх каратимуть так само, як карали й інших, хто переходив до Київсь­кого Патріархату.

«Пряму лінію» організували і провели:
Людмила ЗІНКОВСЬКА,
Анатолій ЗУБКОВ,
Галина КРИВЕНКО,
Ніна МАКАРЕНКО,
Ольга ЯРОШЕНКО,
Олександра ШПОРТКО,
Ірина КЛИМЕНКО,
Володимир БОДЕНЧУК,
Газета «Молодь України»
№ 154 від 30 листопада 2000 року

Патріарх Філарет:
«ОБ’ЄДНАННЯ
УКРАЇНСЬКИХ ЦЕРКОВ
МОЖЕ ВІДБУТИСЯ В ЦЬОМУ РОЦІ»

Останнім часом тема створення в Україні єдиної помісної православної Церкви набула свого розвитку. Обговорення долі українського православ’я, що відбулося у червні на зустрічі представників Константинопольського та Московського Патріархатів у Шамбезі (Швейцарія), засвідчило значні розбіжності в оцінці шляхів розв’язання цього питання. Російська Православна Церква вважає Україну канонічною територією РПЦ, а тому наполягає на своїй виключній прерогативі у вирішенні подальшої долі православ’я в Україні. В свою чергу, особливу позицію зайняв Константинополь. Він не визнає законним приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату у 1686 році і тому донині вважає Україну своєю канонічною територією. Зокрема, Вселенський Патріарх Варфоломій вважає за доцільне об’єднати українські православні Церкви і визнати автокефалію помісної Церкви України.

Наслідком суперечок стало ухвалення рішення про проведення 15 липня зустрічі у тому ж Шамбезі представників усіх зацікавлених сторін, включно з представниками українського уряду, для ухвалення остаточного рішення. Втім, зустріч перенесено на після 20 серпня, але 18–20 серпня в Москві заплановано провести Архиєрейський Собор, на якому, як очікується, УПЦ Московського Патріархату буде наділена статусом Автономної.

У Києві ці наміри сприймають як спробу Росії остаточно зірвати процес об’єднання та унезалежнення Української Церкви…

 — Ваша Святосте, які сьогодні є підстави сподіватися на об’єднання українських православних Церков в єдину помісну Церкву?

 — В цьому році ми дійсно реально підійшли до можливості утворення єдиної Церкви. І тут є кілька важливих факторів. Першим фактором цього єднання є Президент, який, як Глава держави, зрозумів, що нинішній стан речей у Церкві шкодить справі утвердження Української держави. Другим фактором є Вселенський Патріарх, який теж відчув, що Українська Церква — це велика Церква у сім’ї православних Церков, і цю Церкву треба привести до канонічного статусу, тобто визнати автокефальною. Третій фактор — це самі українські Церкви, які теж уже зрозуміли, що далі так не може продовжуватися.

І ось ці чинники разом і дають підстави для оптимізму. Але тут є й вагомий фактор, який нині стоїть на заваді — йдеться про Московський Патріархат, якому цей процес не до вподоби, бо існує загроза відокремлення великої частини парафій. Наприклад, сьогодні в Україні понад дев’ять тисяч парафій, а в Росії — тільки сім тисяч. Отже, внаслідок об’єднання українських Церков Московська Патріархія втрачає значну частину парафій, а це вже завдає удару по могутності і престижу всієї Російської Церкви. І тому вона пробує протидіяти…

 — На якій стадії нині перебуває об’єднавчий процес і яка сьогодні міра розуміння і готовності до такого кроку в самих Церквах?

— По-перше, готовий Київський Патріархат, а це 3270 парафій. Готова також УАПЦ. Готова і велика частина парафій Московського Патріархату — я не говорю про всіх, але, за нашими даними, 60–70% духовенства УПЦ МП виступають за об’єднання в єдину православну Церкву. Ну а якщо говорити про православний український народ, то йому вже давно набридли ці суперечки, ця ворожнеча, і він, я переконаний, хоче мати єдину Церкву…

Звичайно, є ще частина, приблизно 30–40 відсотків представників Московського Патріархату, які триматимуться Москви, і вони поки що не підуть на об’єднання. Але це тимчасово.

 — А як у цій ситуації діє українська влада, чи сприяє вона у цій справі, і якщо так, то в який спосіб?

 — Треба сказати, що влада не одностайна в цьому питанні. Є такі сили навколо Президента і на місцях, які підтримують Московський Патріархат, і не тільки підтримують його, а й хочуть, аби ситуація не змінювалася. Існує думка, що УПЦ МП більша за кількістю парафій, а тому треба орієнтуватися на неї, звертати більше уваги, тому що від неї залежать вибори. Але ось минулі вибори Президента показали, що, скажімо так, вплив цієї Церкви був, м’яко кажучи, деструктивним, непатріотичним. І тому зараз відбувається зміна орієнтирів у самій владі. І не випадково Президент заявив, що Україні потрібна єдина православна Церква, що держава буде сприяти цьому процесу об’єднання.

 — Як, на Вашу думку, тепер розгортатимуться події в самій Росії, адже намічено проведення Архиєрейського Собору у Москві і там, начебто, планується здійснити контрхід і надати УПЦ МП автономію. Чи може такий перебіг подій вплинути, скажімо, на Константинополь і примусити його переглянути свою позицію щодо України?

 — Якщо на Архиєрейському Соборі в Москві цей задум реалізується, то це, на мій погляд, не зупинить Вселенського Патріарха у вирішенні українського питання. Адже автономія теж потребує визнання з боку інших православних Церков, так само, як і автокефалія. В такому випадку ця, так звана автономія, закріпляє українську Церкву за Московським Патріархатом. Автономія УПЦ МП сама собою ставить Українську Церкву в залежність. А Константинопольський Патріарх хоче бачити Українську Церкву автокефальною Церквою, визнаною всіма Церквами. Тому, я думаю, що це буде суперечити позиціям Константинополя. Для Москви автономія — це шанс припинити процес об’єднання, зірвати його.

 — Давайте перейдемо до деталей імовірного об’єднання. Як ви бачите технічно цей складний процес і своє місце в цьому об’єднанні?

 — По-перше, мене цікавить сам факт об’єднання. Потрібно об’єднати всі ці Церкви в єдину Церкву. А це може статися тільки після досягнення домовленостей за участю Константинопольського Патріарха, за участю делегації від Української держави і бажано, звичайно, щоб московська делегація теж брала участь у цьому. Але, якщо вона навіть і відмовиться, то, я думаю, процес не зупинити. І тому, якщо буде досягнуто принципової домовленості, то після цього треба скликати Всеукраїнський Помісний Собор. В цьому Соборі повинні взяти участь Київський Патріархат, Українська Автокефальна Православна Церква і Українська Православна Церква Московського Патріархату — чи в повному складі, чи частково, але вона повинна брати участь. І на цьому Соборі повинні бути присутніми не тільки єпископи, а й духовенство, представники духовних шкіл, монастирів. Я думаю, що ми повинні повернутися до практики Соборів Київської митрополії, коли представники громадськості теж брали участь у Соборах. Бо Церква не відокремлена від народу, і народ через своїх представників теж повинен брати участь в ухваленні таких рішень.

Тепер стосовно моєї ролі в цьому процесі… Поки що я не маю наміру відмовлятися від справ, не маю наміру відходити на спокій і буду брати участь у цьому процесі. Звичайно ж, я буду пропонувати свою кандидатуру, але кого обере Помісний Собор, це вже справа Собору.

 — Як Ви ставитеся до ідеї, яку висловив Патріархат УАПЦ, про те, що Патріархом має бути людина, яка нині не є Патріархом і не уособлює керівництво жодної з Церков — тобто нейтральна людина?

 — Я знаю, що вже протягом 8 років під різними приводами мене хочуть усунути від керівництва Церквою тому, що моя активна діяльність багато кого не влаштовує. І тому пропонувалося, щоб об’єднання було, але без Патріарха Філарета. Я вважаю, що це хибний шлях, бо він веде в нікуди. І я не стверджую, що я неодмінно повинен бути Патріархом майбутньої Церкви. Але треба обрати таку постать, яка могла б вести Церкву і продовжити цей процес об’єднання. Якщо є така постать — то хай висуває себе кандидатом, а Собор сам вирішить питання — кого обирати.

 — В який спосіб можна провести таке складне об’єднання й одночасно уникнути конфліктів навіть у питанні розподілу парафій?..

— Я вважаю, що для того, щоб відбулося саме об’єднання і щоб в цьому об’єднанні були зацікавлені і єпископат, і духовенство, то треба підійти до цього питання з такої позиції: від об’єднання ніхто не повинен постраждати. А це значить, що єпископи повинні залишитися на своїх кафедрах (а у нас роботи для кожного єпископа достатньо, у нас загалом в Україні понад 60 єпископів і понад 9000 парафій, і, якщо розділити таку кількість парафій на 60 архиєреїв, то вистачить місця всім). Крім того, зацікавлене і стурбоване якоюсь мірою і саме духовенство — чи залишиться воно на своїх парафіях, чи після цього відбудеться якесь переміщення, зняття одних і призначення інших. На мою думку, кожен священик повинен залишитися на своїй парафії і служити Богу й надалі. Але служіння це буде в об’єднаній, єдиній Українській Православній Церкві.

— Тут є один нюанс — якщо частина людей в одній окремій парафії не погодиться з ідеєю об’єднання? Ви не боїтесь того, що парафії можуть розколотися на цьому ґрунті?

— Звичайно, є така небезпека. Частина парафій і частина єпископів не підуть на роз’єднання з Московським Патріархатом. Але в процесі об’єднання не треба застосовувати тиск чи, не дай Боже, силові методи. Це треба відразу виключити. Силові методи можуть тільки загострити релігійну ситуацію в Україні. Тому парафії, які не побажають приєднатися до єдиної Церкви, повинні зберегти свій статус. Згодом вони зрозуміють, що краще бути в єдиній Церкві, і з часом можуть приєднатися. Але насильства і тиску не повинно бути.

 — Повернемося до теми визнання Української Помісної Церкви. Хто вже сьогодні готовий визнати таке утворення, а хто буде проти апріорі?

 — Звичайно, за Вселенським Патріархом підуть усі грецькі Церкви. І не тільки вони, думаю, Румунська і Грузинська, які співчувають долі Української Церкви. Звичайно, Московський Патріарх буде проти, а також помісні Церкви, що на його боці, — ну, наприклад, та ж Сербська Церква… Я не знаю, яку позицію займе Болгарська Церква. Але переважна більшість буде на боці Вселенського Патріарха.

Втім, можна судити про ставлення Церков до актів проголошення автокефалії з боку Московського Патріарха, наприклад, щодо американської Церкви. Вже 30 років вона автокефальна, але її, крім Московського Патріархату, Болгарської Церкви і ще кількох, ніхто не визнає, тому що не визнав Вселенський Патріарх. І тут може відбутися навпаки, оскільки Вселенський Патріарх буде «за», переважна більшість буде з ним.

 — Давайте повернемося до початку розмови. Наскільки реальною, на Вашу думку, є інформація про намір Московського Патріархату надати УПЦ МП автономію?

 — Дійсно, є така інформація, але я не впевнений, чи погодяться всі архиєреї на цю автономію. Втім, вони говорять, що буде щось несподіване. Я думаю, що «несподіванкою» може бути тільки спроба реалізувати цей план.

 — Я хотів би перейти до теми ролі Церкви у державі. Вам не здається, що на сьогодні роль Церкви не дуже активна? Чи маєте Ви намір цю ситуацію переломити?

— Роль Церкви повинна бути активною. Сьогодні вона пасивна. Тому, що іде протистояння в самому православ’ї. Якщо Церква буде єдина, то, по-перше, зміцниться її вплив на відродження духовності в Україні. По-друге, Церква вплине позитивно і на процес консолідації українського суспільства. Сьогодні ми маємо протистояння за принципом Схід–Захід, і Церква може сприяти об’єднанню. По-третє, створення єдиної Церкви покладе край усім спекуляціям про створення якихось слов’янських союзів тощо. Крім того, утворення єдиної Церкви поставить заслін до проникнення у наше суспільство тоталітарних сект, які зараз, користуючись протистоянням у православ’ї, набирають в Україні силу.

 — Чи говорили Ви про це прямо Президенту? Чи він це розуміє?

— Так, я мав з ним розмову. Він говорив не тільки зі мною, а й з різними високими посадовими особами на предмет об’єднання українського православ’я. І Президент добре розуміє користь від об’єднання для Української держави.

 — Ви для себе приблизно визначилися щодо термінів створення єдиної помісної Церкви, коли ми можемо чекати бодай перших реальних кроків у цьому напрямку?

 — Це може статись у 2000 році, я маю на увазі — сам акт об’єднання. І в цьому ж році може бути скликаний Собор, і в цьому ж році може бути визнана автокефалія Української Церкви. Але не всього українського православ’я. А ось процес приєднання до цієї, вже визнаної, автокефалії може бути поступовим — п’ять або навіть більше років. Але, безумовно, коли українська автокефальна Церква буде визнана, до неї потягнуться всі інші, бо користь будуть мати в єднанні, а не в розбраті.

Інтерв’ю провів Григорій ДАЛЕКОГЛЯД,
2000 рік

Патріарх Філарет:
«РОЗБРАТ ПОДОЛАЄМО
ЛЮБОВ’Ю»

«Після того, як нещодавно Президент України Леонід Кучма зустрівся в Стамбулі із Вселенським Патріархом Вар­фоломієм, об’єднання право­славних конфесій в Україні в єдину помісну Церкву стало цілком реальним і може бути реалізоване вже найближчим часом», — вважає предстоятель УПЦ Київського Патріар­хату ФІЛАРЕТ, з яким розмовляв наш кореспондент.

— Святійший владико, скажіть, будь лас­ка, в чому суть і які наслідки зустрічі глави нашої держави з Все­ленським Патріархом?

 — За тією інформацією, яку я отримав з Вселенської Патріархії, на зустрічі Леоніда Даниловича Кучми з Патріархом Варфоломієм мова йшла про утворення в Україні єдиної помісної православної Церкви. Тобто Церкви автокефальної, яку ви́знають, по-перше, Вселенський Патріарх, а відтак й інші помісні православні Церкви́. Досягнуто домовленості, що Президент України напише листи до Вселенського Патріарха та до Патріарха Московського Алексія і запросить їх в Україну, в Київ, щоб тут зустрітися з представниками трьох православних конфесій — УПЦ Київського Патріархату, УАПЦ та УПЦ, канонічно підпорядкованої Московському Патріархату — з приводу утворення в Україні єдиної помісної православної Церкви.

Після факту такого об’єднання повинно настати визнання з боку Вселенського Патріарха і визнання від інших помісних православних Церков. Ось коротко про суть і наслідки зустрічі в Стамбулі 24 листопада.

— Тобто є впевненість у тому, що три православні конфесії, між якими довгий час був розбрат, на­решті прагнуть порозумітися? На чому це ґрунтується?

 — Ще 8 листопада поточного року Константинополь відвідали делегації двох українських Церков — УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ. Їх прийняв генеральний секре­тар Священного Синоду. Йшло­ся са­ме про об’єднання цих двох Церков і про створення єдиної помісної православної Церкви. У підсумку перего­ворів делегації підписали документ про те, що вони працюватимуть на об’єднання цих двох Церков. І після об’єднання Патріарх Варфоломій має намір визнати Укра­їнсь­ку Православ­ну Церкву як автокефальну і надати цій Церкві Томос. Відтак Українська Православна Церква стане однією з 15 помісних православних Церков світу.

— Чи має намір глава УПЦ (яка раніше носила юридичну назву УПЦ Московського Патріархату) митрополит Володимир (Сабодан) взяти участь у цьому процесі?

 — Якою буде позиція митрополи­та Володимира, ми дізнаємося, коли Президент Леонід Кучма звернеться до Москви та Константинополя з відповідними листами. Але щодо участі УПЦ Московського Патріархату в переговорах, то ми хо­чемо, щоб ця Церква брала в них участь. Якщо ж вона не братиме участі, то процес об’єднання на цьо­му не зупиниться. Ми об’єднаємося з УАПЦ, і все-таки буде в Україні єдина помісна Церква. Якщо згадана вами УПЦ не піде на об’єднання, то вона не матиме права називатися Українською Церквою. Вона може існу­вати в Україні, але не як українська, а як Російська Церква в Україні.

— І все-таки, Ви сподіваєтеся на те, що вдасться порозумітися?

 — Ми повинні шукати компроміс. Для того, щоб об’єднатися, треба забути все минуле, ті образи, які завда­вали одне одному, йти вперед і об’єднатися на основі християнської любові.

— Як скоро, на Вашу думку, Святійший владико, може статися історична подія визнання Ук­раїнської Помісної Церкви? Це можливо на початку нового століття?

 — Коли ми ще 1992 року об’єдну­валися й боролися за автокефальну Церкву, за її визнання, мало хто вірив, що можемо цього досягти. Але сьогодні реально стоїмо якраз перед об’єднанням і визнанням Української Церкви. Думаю, що це може статися в першій половині наступного року. До кінця цього року залишилося ма­ло — менше місяця. За цей час нам ще треба зустрітися, обговорити, потім провести об’єднавчий Собор. Але визнання Української Церкви — реальне. Я навіть сподіваюся, що до Києва приїде Вселенський Патріарх Варфоломій на вручення Томоса про визнання. Хотілося б, щоб до приїзду Папи Римського, який має прибути в Україну в червні наступного року, в нашій державі побував Вселенський Патріарх і привіз цей Томос про об’єднання, тобто про автокефалію Української Церкви і входження її у світове православ’я.

— Якщо визнання Української Церкви незабаром стане довер­шеним фактом, то чи Російська Православна Церква зможе мати тут свої храми?

 — З точки зору церковних канонів, на єдиній канонічній території (мається на увазі держава) повинна бути одна помісна православна Церква, з єдиним керівництвом. Але на території цієї помісної Церкви мо­жуть бути і парафії, подвір’я або ек­зархати інших Церков. Це вже — за домовленістю з тією чи іншою помісною Церквою. Наприклад, так, як відбулося недавно в Естонії. Там утворилась єдина Естонська Апос­тольська Православна Церква з єдиним керівництвом. А російські парафії існують там як подвір’я Російської Церкви.

Так само і в Україні тимчасово може існувати екзархат Російської Православної Церкви. Але, повто­рюю, тимчасово. А з часом все це має влитися в єдину помісну православну Церкву. Бо якщо будемо діли­ти за національною ознакою, то тоді треба в Росії створювати Український екзархат чи, скажімо, Грузинський екзархат. Але це ми пішли б шляхом розділення самих помісних Церков. А тому треба дотримуватися канонів: на одній території має бути єдина помісна православна Церква.

— Чи не очікуєте Ви, владико, нарікань з боку мільйонів росіян, які живуть в Україні? Адже не всі вони знають українську мову, звик­ли до богослужінь мовою церковносло­в’ян­сь­кою або російською…

 — Спочатку з’ясуємо: в Росії існує Російська Православна Церква. Але ж у Російській Федерації живуть не тільки росіяни, а й українці, яких теж — мільйони, і люди інших національностей. А існує ж єдина Російська Православна Церква на чолі з одним Патріархом. У нас також є своя незалежна держава Україна. І в ній, як і в інших державах, наприклад, у Болгарії, Грузії, Греції тощо повинна існувати своя помісна православна Церква. В інших країнах також є православні мешканці різних національностей. І вони підпорядко­вані саме помісній Церкві, яка існує в тій державі. Ось і ми хочемо, щоб в Україні теж була єдина помісна пра­вославна Церква, звісно — Ук­раїнська.

Але коли ми говоримо про Ук­раїнську Церкву, це не означає, що до неї не можуть належати росіяни. І богослужіння в Українській Право­славній Церкві будуть відправлятися як українською мовою, так і церковнослов’янсь­кою — для тих громад, які цього хочуть. Але вони будуть нале­жати до помісної Української Церкви. І росіяни не є і не будуть утискувані в Україні та в Українській Церкві.

— Ваша Святосте, скажіть, будь ласка, яка динаміка розвитку Київського Патріархату за час йо­го існування?

 — Київський Патріархат щорічно зростає. На сьогодні ми маємо 29 єпархій в Україні, 32 архиєреї. Маємо приблизно 3,5 тисячі парафій, а 1992 року було десь 1990… І це, незважаючи на те, що майже в кожній області ми зустрічаємо перешкоди з боку де­яких чиновників місцевих органів вла­ди, які гальмують реєстрацію наших статутів, не дають можливості па­рафіям УПЦ, підпорядкова­ним МП, переходити в Київський Патріархат, як це було в Дарницько­му районі Києва.

— А які, за Вашими відомостя­ми, настрої єпископату та свяще­ників так званої УПЦ Московського Патріархату в Ук­раїні щодо об’єднання?

 — Настрій у них такий: вони готові до об’єднання — і частина єпископа­ту, і духовенст­ва. Приблизно, за на­шими даними, 60–70 відсот­­ків єпис­копату Московського Пат­­­­­­­­ріархату і духовенства згодні на об’єднання. Але, поки не існує визна­ної Української Церкви, вони побою­ються, що їх каратимуть так само, як карали інших, хто переходив до Київського Патріархату.

Анатолій ЗУБКОВ,
газета «Демократичне слово»
5 грудня 2000 року

Святійший Патріарх
Київський і всієї
Руси-України Філарет:
«ДОГОРЯЄ ЗОРЯ ПОЛИН»

«Не треба думати, що Чорнобильська катастрофа — це катастрофа тільки України й частково Росії та Білорусі. Ні, це є катастрофа всього людства, і це є попередження Бога всім нам: якщо не покаєтесь, то всі також загинете», — сказав, виступаючи на парламентських слуханнях 5 грудня 2000 року Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Наш кореспондент зустрівся з владикою і мав з ним розмову.

— Ваша Святосте, в Одкровенні Іоана Богослова є слова, які в останні, післячорнобильські роки часто цитуються і ще, очевидно, цитуватимуться: «І засурмив третій ангел, — і велика зоря впала з неба, палаючи, як смолоскип; і впала вона на третину річок і на водні джерела. А ймення зорі тій «Полин». І стала третина вод як полин, і багато людей повмирали від води, бо згіркла вона» (Одкр. 8, 10 — 11).

Що це — пророцтво святого, яке, на жаль, збулося, чи справді неминуча кара Божа людям за їхні гріхи? Маючи на увазі у цьому випадку Чорнобильську катастрофу.

 — Скажу так: у цих словах поєдналося одне і друге. Тобто і пророцтво святого, і покарання Господнє — як наслідок невігластва. Те, що Іоан Богослов наперед сказав, не є його думкою чи його витвором. Це об’явлення від Бога як Творця усього сущого на Землі. Саме Він відкрив Іоану Богослову, що буде. Бо майбутнє людства нерозривно пов’язане з його духовністю. І якщо ми замислимося зараз над тим, чи є наші теперішні біди, зокре­ма природні катастрофи, техногенні аварії, Божим покаранням, — то це так. Є за що нас карати. Ви подивіться, що бу­ло в не такому вже й далекому минуло­му. Храми, святі ікони спалювали, духо­венство розстрілювали. І якщо влада та її виконавці могли собі дозволити подібне щодо святинь, то можна уявити, якими байдужими і жорстокими вони були до того, що ми називаємо довкіллям, тобто творінням Божим. Зга­даймо історію: в якій країні і коли ще так поводилися? Аналогів нема. І те, що ми одержали у спадок, — псування ґрунтів, вод, лісів, повітря, а відтак і чис­ленні катаклізми, спричинені неправед­ною людською діяльністю, — це наслідок того богохульства, яке відбувалося. Зрештою, це досить жорстоко вияви­лось у аварії на Чорнобильській атомній станції.

— Таким чином, Ваша Святосте, сам факт Чорнобильської катастрофи сьо­годні час розглянути не зовсім так, як його трактує наука.

 — Звичайно, стверджувати, що біда ста­лася лише через чийсь недогляд, технічні не­поладки, було б спрощено. Сьогодні людство розглядає Чорнобиль як світову катастрофу. Нема такої країни, де про неї не знали б і не проникалися б співчуттям до людей, які постраждали від неї. Прийшло усвідомлення, що подібне може статись у будь-якій частині планети, світ починає розуміти, що Чорнобиль — це попередження для всьо­го людства, аби у своєму розвитку воно йшло духовним шляхом, і цей шлях по­винен бути головним.

У зв’язку з цим я хотів би нагадати один епізод з Євангелія. Коли Ісус Христос сказав жителям Єрусалима: «Ду­маєте, що ті вісімнадцять, на яких упала башта… і побила їх, були винні більше за всіх?.. Ні, кажу вам, але якщо ви не покаєтесь, усі так само загинете» (Лк. 13, 4–5). Із цих міркувань ми повинні підійти і до Чорнобильської катастрофи. Вона є катастрофою не лише України й частково Росії, Білорусі. Це, повторюю, ка­тастрофа всього людства, і вона є попе­редженням Божим усім нам: якщо не по­каєтесь, то всі також загинете. Гадаєте, ця катастрофа не могла статись у яко­мусь іншому місті Європи чи в Сполуче­них Штатах Америки? Могла. Але Бог чо­мусь обрав Україну. Вочевидь, через ду­ховну занепадність тієї системи, до якої вона належала. І через Україну попере­див увесь світ про неминучість покаран­ня за життя поза Божими законами. Не буття визначає свідомість, як стверджу­вали класики марксизму-ленінізму, а, на­впаки, свідомість формує буття. У цьому можна переконатися на кожному кроці. Коли свідомість людей, їхня духовність занепадає, то це неодмінно позна­чається на суспільному житті загалом.

Що хоче сказати Бог Чорнобильською катастрофою? Він хоче сказати людям: ви думаєте будувати світ самі без Мене. Ви поставили в основу життя прогрес, людину, забувши про існування Бога, Який створив цей світ і ним керує. Ось, Я дав вам свободу, можливість показати свої здібності. А ви що зробили? Ви при­звели до того, що створили небезпеку у світі. А могло бути й гірше, ви могли вза­галі знищити весь світ. Тому покайтеся. Це означає, що ви повинні в житті і діяльності, не тільки особистому, а націй, народів, усієї цивілізації, на перше місце поставити духовні цінності, а не ма­теріальні. Ви женетесь за благами, забу­ваючи про духовність. Наслідки від цьо­го можуть бути ще катастрофічнішими.

— Чи не означає це, владико, що тех­ногенні аварії, катастрофи, і особливо така глобальна як Чорнобильська, є Божим покаранням за втручання лю­дини у заборонені для неї сфери? На­приклад, розщеплення того ж атомно­го ядра, що зрештою й призвело до світових трагедій.

 — Скажімо так: це є попередження. Бог створив людину за своїм образом і по­добою. І оскільки Бог наділив людину розумом, то його не можна обмежити. Він буде діяти, вдосконалюватися, відкривати все нове й нове. Але Бог дав людині розум не ли­ше для цього, а й щоб збагнути, чи потрібні її відкриття людству, чи не потрібні. І тому розум повинен бути по­ставлений під контроль духовності лю­дини, її світогляду. Іншими словами — у своїх помислах людина повинна постійно перебувати перед Богом.

Один відомий французький учений сказав так: «Однією рукою вивчай при­роду, а другою тримайся ризи Божої». Так-от, усі, кому накреслено робити нау­кові відкриття, хто причетний до них, по­винні цим займатися. Але другою рукою — триматися ризи Божої, тобто постійно думати, чи треба це робити з огляду на Божі Закони. Чи воно на користь і нехай іде у світ, чи на шкоду і від нього слід відмовитись.

Саме відкриття атомної енергії, безумовно, мо­же використовуватися на благо. І це до­ведено. Але ж навіть при застосуванні її в мирних цілях не дано було до кінця передбачити, як вона може повести­ся в тій чи тій ситуації. Тепер це також невідомо. Але вже є такі, з дозволу сказати «відкриття», величезну шкоду від яких можна передбачити тепер. Наприклад, ген­на інженерія, клонування. Проти них Церква виступає уже нині. Бо вона ба­чить, що ці два напрями науки прихову­ють у собі значно більшу біду, ніж вико­ристання атомної енергії. Беручи до ува­ги навіть катастрофу на Чорнобильській станції. Нехай би її ніколи і ніде не було. Тому-то нині, у час надзвичайно бурхли­вого технічного розвою, усі свої наукові відкриття вчені насамперед повинні пе­ревіряти, звертаючись до Бога. Інакше світові катастрофи — неминучі.

— Із Ваших слів, владико, можна зро­зуміти, що, незважаючи на загальне ставлення до атомної енерге­тики, Ви не є її абсолютним прихиль­ником. Між іншим, у деяких країнах Європи вже відчувається тенденція до припинення будівництва атомних станцій, ведуться пошуки альтернатив­них джерел енергії. Очевидно, людст­во уже почало замислюватись над можливими наслідками саме цього відкриття збіглого тисячоліття.

 — Я не вчений і, звичайно, не можу прогнозувати, яким шляхом може піти розвиток енергетики. Але впевнений у тому, що людство, наука з усіма її техно­логіями повинні постійно зважувати і відмовлятися від усього того, що може призводити до катастроф. Якщо те чи інше відкриття навіть дає тимчасову ко­ристь, а помилка у його подальшому застосуванні або ще якась причина мо­жуть завдати колосальної шкоди, яка пе­рекриє позитивні результати цього ви­находу, то від нього слід відмовлятися, як би важко це не було. Візьмімо для прикладу хоча б ту саму атомну енергетику. Якщо на Чорнобильській АЕС стався вибух, який по­крив усю Європу, а від цього ми не були застраховані, то скажіть, яку ко­ристь мало б людство від цього винай­дення? Подивимося з цього боку на уже згадувані клонування, генну інженерію. Чимало учених подають їх нам як досяг­нення, мовляв, це дасть можливість по­збутися різних вад, хвороб у живому світі — рослин, тварин і навіть людей. На якомусь етапі, тимчасово, можливо, цьо­го й можна буде досягти. А яких негатив­них наслідків слід чекати від цього? Во­ни можуть перевершити найфантастичнішу уяву, бо ці речі є втручанням людини у суть живого, створеного Господом Богом. І це може призвести до ней­мовірних деформацій. Ось тут учені й по­винні глибоко замислитися, чи варто ви­пускати цього джина з пляшки, щоб потім не знати, як його загнати назад. Подібні відкриття, на моє переконання, аморальні, суть диявольські.

— Виходить, Ваша Святосте, не лише, як мовиться, прості смертні, а й люди високоосвічені, творці прогресу, не дуже міцно тримаються, як Ви сказа­ли, «за ризи Божі». Чи це не від надто спрощеного, чи навіть спотвореного сприйняття усього сущого на Землі? А звідси і ставлення до цінностей за­гальнолюдських і духовних, мовляв, «після нас хоч потоп».

 — Це так. А все тому, що людство у масі своїй, зокрема європейська цивілізація, відкину­ло Бога і в центр буття поставило не Йо­го, а людину. Це є глобальна помилка. І внаслідок цього відбуваються потрясіння, свідками яких ми є. І коли я виступав на парламентських слуханнях у Верховній Раді, то саме це хотів підкреслити: ката­строфи, аварії, катаклізми — це Божі по­передження. Ви думаєте, що від людини все це залежить, а я вам кажу: не від неї, а від Бога як Творця. І тому в центр своєї діяльності, чим би людина не займалася, потрібно ставити Його. До речі, про по­топ. Всесвітній мається на увазі. Він стався саме тоді, коли людство дійшло до такого аморального стану, що не знайшлося серед нього праведників, котрі жили б згідно із Заповідями Божи­ми. Винятком виявився лише Ной. І Гос­подь залишив його одного разом з роди­ною та ще й наказав узяти «кожної тварі по парі». А все зло знищив, інакше воно заполонило б увесь світ на майбутнє.

А хіба екологічні біди в Закарпатті чи зовсім недавнє обледеніння, яке спітка­ло велику кількість населених пунктів України, не є локальними попереджу­вальними «потопами» для усіх нас? Тут є над чим замислитися.

— Яким же чином ми повинні пере­борювати своє «его», щоб не воно домінувало у світі, а настанови Гос­подні? Як засвідчує життя, нашої те­перішньої демократії з усіма її свобо­дами для цього виявилося замало…

 — Багато що залежить від загального орієнтування нашого суспільства на ду­ховні цінності. Це те саме виховання. Вихо­вання — і словом, і духом, і прикладом, як­що хочете — навіть законом. Нині майже всі читають Біблію, люди ходять до церк­ви. Але ж часто трапляється: в одній руці — Закон Божий, у другій — порнографічне чтиво. Виходить, не за переконанням, а заради моди звертається людина до Свя­того Письма. Це не дає користі.

Прикро, що до таких гіпертрофованих явищ значною мірою причетні засоби масової інформації, література, кіно, телебачення, які буквально прищеплюють людям, особливо молодому поколінню, агресивність, шкідливі звички, ниці тваринні почуття і смаки. Візьмімо телебачення. Ніхто не заперечуватиме, що загалом це корисна річ. Але ж дуже часто воно використовується для антигуманного, антидуховного виховання. Нема такого дня, коли б по телевізору не показували фільм, як правило, зарубіжний, де куль­тивуються жорстокість, злодійство, розпуста. Подібні речі, на мою думку, потрібно забороняти законом.

Між тим, поширенню негативних суспільних явищ почасти сприяють саме антихристиянські закони. У деяких європейських країнах уже дозволяються одностатеві шлюби. Більше того, вони схвалюються навіть деякими релігійними конфесіями. Це богоборницький шлях, інакше як гріховним його не назвеш.

Будемо сподіватися, що подібна уседозволеність на державному рівні не дійде до нас. Але ж і ми маємо досить законодавчих актів, у яких кимось передба­чені лазівки для крадіжок, службових зловживань, різноманітних інших пору­шень, вигідних людям, нечистим на руку.

Можливо, комусь не сподобалося, але саме це я мав на увазі, коли говорив на парламентських слуханнях, звертаючись до співвітчизників, про велику відповідальність з приводу закриття ЧАЕС. Якщо Захід виділяє кошти на ліквідацію станції, то їх потрібно чесно використовувати за призначенням. А не розкрадати. Бог це бачить і все може по­вернути так, як ми й не мислимо.

— Чорнобильську АЕС закрито. Згад­ка про неї, а точніше — про катастрофу на ній, з часом залишиться хіба що в підручниках історії. Але назавжди за­лишаться в історії людства рядки з Одкровення Святого Іоана Богослова (Апокаліпсиса) про нищення землі після сурмлення шістьох ангелів. Після третього засурмлять ангели четвертий, п’ятий, потім шостий. Чи не є це про­роцтвом якихось інших катастроф, які ще не сталися, але можуть відбутися в майбутньому?

 — Так, зоря Полин затухає… Будемо молитись і просити Господа Бога, щоб вона ніколи і ніде більше не впала. А щодо наступних одкровень Божих, про які йдеться в Апокаліпсисі, то тут треба мати на увазі таке: сказане Богом обов’язково збудеться. У Всевишнього слово не розходиться з ділом. Інша річ, що ми не знаємо, коли це буде, як і в якому вигляді. Про це можемо судити лише після того, як воно станеться. Так само, як про ту саму зірку Полин. Ніхто ж не конкретизував, що це буде Чорно­биль. А коли це сталося, то в Апо­каліпсисі знайшли відповідні слова про цю зірку. Навіть назва збіглася. Одна із назв полину — чорнобиль. Інші одкровення також збудуться, хоча й невідомо де. Проте сьогодні ми мо­жемо говорити про одне: будь-які по­рушення, особливо глобальні, Закону Божого, Заповідей Божих призводять до покарання. Чорнобильська катаст­рофа є попередженням, що подібне з нами може статися і в майбутньому, як­що не покаятись.

— Святійший владико, в нашій роз­мові Ви часто наголошуєте на пока­янні. Перед ким нам слід каятися — перед землею, яку сплюндрували, приро­дою? І це має бути всенародне пока­яння, приурочене до певного дня, як дехто пропонував, чи як?

 — Ну, перш за все, перед землею, при­родою каятися неможливо. Каятися потрібно лише перед Богом, Творцем землі, природи. Хоча природа потер­пає саме внаслідок гріховності люди­ни. І покаяння людей неодмінно змен­шать її страждання. Але щоб покаяння було справжнім, а не декларативним, треба, аби покаялася кожна людина зокрема. Не може покаятися народ в цілому. У кожного з нас свій гріх. Тож кожна людина повинна каятися кон­кретно. Що таке покаяння? В Євангелії про це сказано досить ясно. Іоан Хреститель, закликаючи до покаяння, казав: «Принесіть достойні плоди по­каяння». Храми руйнували? Відтворіть тепер. І справді, нині ті, хто кається, відтворю­ють святині. Сьогодні в Україні вже споруджено близько півтори тисячі храмів. Це є ознака покаяння. Поглянемо на сучасне наше становище. Різні комерційні, а нерідко й державні структури правдами і неправдами до­водять людей до зубожіння. У багатьох нема заробітної плати, що, до речі, не­вдовзі може чекати і на багатьох жителів Славутича, вивільнених у зв’язку із за­криттям ЧАЕС. Пенсіонери, котрі все життя працювали, втратили свої за­ощадження, а власне на пенсію про­жити неможливо. Але хтось же за їхній рахунок збагатився. Ці «хтось» також закликаються до покаяння. Віддайте людям належне їм, забезпечте нор­мальне життя для них. Оце і є покаян­ня. І якщо ти збагачуєшся за рахунок зубожілих людей, то май на увазі: Бог є, Він не забуває, що ти зробив, і тебе неодмінно покарає. І навіть Чорно­биль може бути для тебе, твій особи­стий Чорнобиль.

Відмова України від свого ядерного потенціалу — зброї масового знищення, закриття Чорнобиля також до певної міри є покаянням, бо це значно зменшує напругу у світі, спричинену загрозою радіоактивного забруднення значних територій. Україна дотримала слова, ви­конала свою обіцянку перед Європою і світом, і світ гідно це оцінив.

— І наостанок. Ваша Святосте, невдовзі ми зустрінемось із третім тисячоліттям. Яким слід би увійти в нього людству? І яким, на Вашу думку, може бути для людства XXI століття?

 — Що із нами буде у XXI столітті, достеменно ніхто сказати не може. Ми не пророки, і передбачити наперед, що з нами може статися, нам не дано. Про це одному Бо­гу відомо. Але як людина, яка живе в цьому світі, спостерігає розвиток істо­ричного процесу, можу сказати таке. Як­що людство не зверне найсерйознішої уваги на духовні проблеми, якщо у своєму житті й діяльності не поставить духовність на перше місце, а матеріальні блага на друге, то воно само собою мо­же прийти до самознищення цивілізації. Тому що саме в її надрах зароджуються всі оті негативні явища, про які ми говорили.

Збереження довкілля, взагалі всього живого на Землі нерозривно пов’язане з духовним осмисленням суті життя за Бо­жими Законами і Заповідями. Якщо люд­ство це зрозуміє, то існуватиме і далі.

— Щиро дякуємо, владико, за бесіду. Бажаємо Вам доброго здо­ров’я і щедрого ужинку на духовній ниві України.

Розмову вів Михайло ПРИЛУЦЬКИЙ,
журнал «Надзвичайна ситуація»
№ 12, 2000 року

Патріарх Київський
і всієї Руси-України Філарет:
«ЗБИРАЙТЕ СКАРБИ ДУХОВНІ»

Міленіум відгримів, а тисячоліття залишилося. Новий 2001 рік не просто відкриває нову еру, а є ще й священним для більшої частини людства, а саме для християн. Адже цього року ми відзначили двохтисячоліття пресвітлого Різдва Христового. Сам Бог велів нашій редакції з такої нагоди попросити благословення у первосвятителя. Тим паче, що в Української Православної Церкви Київського Патріархату великі сподівання на цей рік, який може вплинути на все тисячоліття. Отож Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет люб’язно прийняв нас у своїй резиденції і поділився своїми думками про свята, про віру та про мандрівки.

— Ваша Святосте, що означає і чо­го не означає календарна зміна тисячоліть для православної Церкви?

 — Ми відзначаємо не стільки її, скільки річницю пришестя у світ Си­на Божого. 2001 рік — тільки привід, аби нагадати людству про цю віко­помну подію. Деякі «християни» і філософи сприймають Ісуса Христа виключно як історичну особу. Але якщо Він просто людина, то нічого винятково важливого не відбулося: ми залишаємося в гріхах і зостаємо­ся смертними людьми. А Церква і християнство сприймають Христа як Сина Божого, Творця, Котрий при­йшов оновити цей світ, зробити лю­дину такою, якою створив, — без смерті й без гріха.

Особливо хочемо нагадати про цю подію європейцям. Саме європейсь­ка цивілізація в останні століття від­кинула християнство і релігію вза­галі, поставила в центр буття не Бога, а людину. Звідси й науково-техніч­ний прогрес «на службі людству». Лю­дина літає в космос, оперує величезною кількістю інформації, опановує невичерпні ви­ди енергії — і водночас ми спосте­рігаємо надзвичайне падіння моралі. Саме ці дві протилеж­ності можуть призвести до поступо­вого знищення європейської цивілі­зації. Вже є конкретні передвістя цьо­го. Майже в усіх європейських краї­нах, незважаючи на високий рівень життя, скорочується населення, оскільки інститут сім’ї зруйнований. Замість добропорядних родин — су­рогати, в тому числі й одностатеві шлюби, нездатні продовжувати рід. А це значить, що незабаром населен­ня почне скорочуватися в геометрич­ній прогресії. Оскільки ж у природі звільнене місце порожнім не буває, на наш континент прийдуть інші на­роди. Навіть в Україні це вже прояв­ляється, у Європі тим більше: Німеч­чина заповнюється турками, Фран­ція — арабами… Азіати несуть у Єв­ропу свою культуру, свою релігію. Не дивно, що народонаселення Азії зро­стає. Іслам — релігія експансивна, здатна прокласти собі дорогу на За­хід. А той навіть сам відчиняє двері: бракує дешевої робочої сили — охо­че приймаються чужинці…

 — Яке значення мають для долі нехристиянських народів їх релігії? Чи вони існують лише як джерело остра­ху для нас?

 — Народи Азії не відкинули релігії із суспільного життя, й вона там, як і тисячоліття тому, відіграє свою со­ціальну роль. Особливо в мусульман­ському світі, де віра має фундамен­тальне значення для всіх сфер жит­тя. А взяти Японію, Індію чи навіть Китай, у якому комуністична ідеоло­гія не змогла витіснити конфуціан­ства, — завдяки релігії моральні заса­ди там зберігаються, значить, суспіль­ства мають майбутнє. А цивілізації, котрі втратили свої духовні основи, зникають з карти світу, як це ста­лося з Римом після нашестя варварів.

Бог — Творець усього людства, а не тільки європейців, тому якими шля­хами веде народи до звершення іс­торії, до спасіння — те відомо тіль­ки Йому. У православному богослів’ї на це є два погляди. Перший: бла­годать Божа діє і серед нехристиянських народів. Адже у Святому Письмі сказано, що всяка людина, котра чи­нить добро, приємна Богові, а добро чинять люди всіх культур і релігій. Ін­ший погляд: нам не відомо, якими шляхами Бог веде нехристиян, але все одно Він приведе їх до спасіння.

 — Як Ви вважаєте, чи може прихід другого тисячоліття дати нам пош­товх, аби повернути своє життя у правильне русло?

 — Може, якщо люди захочуть цьо­го та якщо ми будемо говорити і на­гадувати про це. Бо такі речі, як клонування чи зброя масового знищен­ня, являють собою страшну загрозу для цивілізації.

— Духовність в Україні на рубежі тисячоліть: картина така ж похмура?

 — Наш народ саме переживає від­родження після періоду тоталітарного державного атеїзму. За останнє десятиліття, незважаючи на надзвичайно складні еконо­мічні умови, по всій країні збудовано понад дві тисячі храмів. До церков почало ходити значно більше молоді та дітей. Українці тягнуться до Бога. А людина, котра молиться, не коїтиме злочинів.

 — Виходить, Україна у плані духовного підйому має пе­реваги перед Європою ?

— Саме так, бо духовне відродження в нашій країні важить більше, ніж підйом у європейській економіці. Історія свідчить: духовне завжди було важливішим за матеріальне.

 — Чим є нині очолювана Вами УПЦ Київського Патріар­хату і яка її роль в історії України?

 — Це ядро, основа майбутньої незалежної Українсь­кої Церкви. Досі вона не визнана світовим православ’ям, хоча це та сама Церква, яку заснував Володимир Вели­кий. УПЦ Київського Патріархату відіграє провідну роль у боротьбі за ство­рення єдиної Помісної (тобто автокефальної) Православ­ної Церкви в Україні.

Незалежність держави і автокефальність Церкви — речі невід’ємні: без власної Церкви не може бути держа­ви, а без держави — Церкви. Україна — найбільша пра­вославна держава світу. Навіть за радянських часів тут знаходилося близько 60 відсотків парафій єдиної тоді Російської Православної Церкви. Ведеться боротьба між Москвою і Києвом, адже після втрати України Росія втратить свій вплив у світовому православ’ї. І в разі надання УПЦ автокефалії пануванню Російської Право­славної Церкви у нас буде покладено край. Адже люди усвідомлюють, що вони українці й не мусять звертати­ся до Церкви іншої держави. Те саме випливає і з кано­нів православ’я.

 — У травні має відбутися візит Патріарха Константинопольського Варфоломія до України. Що Ви від цього очікуєте?

— Очікую головного — що Патріарх вручить нам Томос, документ про визнання Української Православної Церкви і входження її до світового православ’я як рів­ної з іншими помісними Церквами. Цей візит, якщо він відбудеться, може стати для нашої держави історичним моментом тисячолітнього масштабу.

 — Зараз модно робити опитування про «людей року, сто­ліття і тисячоліття». Хто для Вас є найвизначнішими людь­ми в нашій країні останнього часу і всієї минулої епохи?

 — Дуже складно говорити про «людину року». А ось «людиною десятиліття» я б назвав Леоніда Кравчука, першого Президента України — того, хто стояв біля ви­токів Української держави після розпаду Радянського Союзу. «Людина століття» для мене — це Михайло Грушевський. А якщо говорити про «людину тисячоліття», то це, звичайно, Володимир Великий, без якого не від­булося б християнізації Київської Руси.

 — Ваша Святосте, де і як Ви відзначали цьогорічні юві­лейні Новий рік і Різдво Христове?

 — Різдво було для нас винятковим, оскільки ми з нагоди 2000-ліття Різдва Христового провели Помісний Собор УПЦ Київського Патріархату. Хочу відзначити й концерт на Михайлівській площі в Києві, присвяче­ний цьому святу, де були й народні колядки, і чудові ду­ховні піснеспіви. За традицією, до нашої Патріархії при­ходили колядувати діти, а ми їх радо приймали і вруча­ли подарунки.

Разом з усім народом відзначали й Новий 2000-й рік. Хоча свято це суто світське, я та все наше духовенство служили молебні в храмах по всій Україні, дякуючи Бо­гові за минуле і прохаючи Його милості та допомоги не лише на рік майбутній, а й на все наступне століття і тисячоліття.

 — Чи бували Ви на такі свята, як Різдво чи Великдень, далеко від Батьківщини?

— Справді, мені в житті пощастило — я зустрічав Різд­во на Святій Землі. Звичайно, весь час був під вражен­ням, що я ходжу тією ж землею, що й Ісус Христос, де усе навколо святе для кожного християнина. Такі ман­дрівки дуже зміцнюють віру. Пощастило й служити у Вифлеємській печері та у храмі Гробу Господнього.

Коли ж говорити про мандрівки взагалі, то я за своє життя побував на всіх континентах, окрім хіба що Ан­тарктиди, відвідав більше половини держав світу, а де­які з них — по кілька разів. Понад три десятиліття ман­дрував планетою з двома основними місіями. Перша — то миротворча діяльність, яку я вів у роки «холодної війни». Християнські Церкви відіграли важливу роль у припиненні того жорсткого протистояння. Друга місія — екуменічна діяльність, тобто пошуки об’єднувальних фак­торів у світовому християнстві.

 — Які ще куточки у світі, крім Святої Землі, Вам особ­ливо дорогі?

— Надзвичайно важливе місце для всього православ’я — Свята Гора Афон, своєрідна монастирська республіка у Греції, де духовність виступає в усій своїй красі та пов­ноті. Всіх, хто там буває, вражає чистота християнсько­го життя. Я вважаю, що без чернецтва Церква не може існувати, бо саме ченці втілюють православне вчення у життя.

Дуже близькі православному серцю місця знаходять­ся й у Болгарії, Румунії, на Кіпрі. А ось у Сербії, де без­ліч дивовижних православних святинь, я, на превеликий жаль, так і не побував.

Що дають оці мандри по світу? Насамперед пізнання, ознайомлення з культурою інших народів. Але подоро­жі лише тоді приносять користь людині, коли вона ду­ховно збагачується: тим самим вона наближається до Бога. З кожної мандрівки треба привозити духовний скарб і ділитися ним з іншими. Господь закликав нас збирати собі скарби на Небі.

 — Це ж не означає, що мандрувати треба лише до мо­настирів і храмів на прощу?

 — Вся краса — ліси й поля, пустелі й річки, архітек­тура й музика — має надихати нас, підносити до Бога. Ресторан теж можна сприймати як місце для невимуше­ного спілкування, де розкривається внутрішній світ лю­дини, де вона духовно збагачується. Все залежить від нас.

 — Які особливості мало ваше спілкування з людьми різ­них культур і релігій?

 — В Індії я зіткнувся з таким, на перший погляд, жах­ливим явищем: людина живе на тротуарі. Це її домівка в повному розумінні слова. Вона там харчується, спить, спілкується й пізнає світ. І що важливо — ця людина задоволена своїм життям. Там же, в Індії, я зустрів ра­дянського журналіста, який приїхав із єдиним завдан­ням — в умовах бідності сприяти революційним на­строям. Він зізнався: мовляв, ознайомившись із духов­ним станом злидарів, вирішив, що в Індії ніколи не буде революції. Я ж порівняв отих знедолених із хрис­тиянськими подвижника­ми, які теж приймають од Бога рівнозначно і радість, і скорботу й задоволені самим життям, яке їм дав Господь.

І ще одне спостережен­ня: коли в середовищі нехристиянських священнослужителів знаходиться кілька наших одновірців, які належать до різних конфе­сій — православних, католицьких, протестантських, — відчувається єдність усіх християн.

 — А чи не трапилося яких-небудь прикрих випадків у спілкуванні з чужоземцями?

 — Ні в арабських країнах, ні в Індії, ні в Японії ми не мали жодних неприємних зіткнень. Бували навіть на службах, які правлять буддисти та синтоїсти. Повсюди до нас ставилися доброзичливо і з розумінням.

 — Можливо, виникли суто побутові незручності, пов’язані з різницею в способах життя? Незабаром Великий піст…

 — Жодних незручностей. У православних є правило — в мандрівках харчуватися тим, що Бог дає. До того ж зде­більшого є можливість вибирати страви.

 — Ваша Святосте, як Ви відпочиваєте від трудів?

— За все життя жодного разу не їздив на відпочинок, не бував на курортах чи в санаторіях.

У вільний час, коли він у мене ще був, я любив чи­тати художню та мемуарну літературу воєнних часів: мені цікаво, як в екстремальних умовах, серед страж­дань виявляються найкращі людські якості. Інтерес підсилювало ще й те, що на війні загинув мій батько. Майже всі романи про війну, видані в радянські часи, я прочитав.

Звичайно, весь час намагаюся стежити й за актуаль­ними подіями в Україні та світі.

Люблю фільми радянського часу, на відміну від ни­нішньої голівудської продукції, яка не сходить з екранів. Коли бачу стільки насильства і неподобства, не можу залишатися спокійним. Тому вже давно відмовився від переглядання сучасних фільмів. Натомість багато старих стрічок, хоча й знімалися вони в тоталітарні часи, несуть доб­ро і духовність.

Але зараз вільного часу зовсім немає: п’ять днів на тиж­день приймаю відвідувачів, вечорами пишу, готуюся до виступів, а в суботу й неділю служу в храмі. Відпочиваю хіба що тоді, як лікуюся. Десять років тому, коли був ек­зархом України, мав більше часу, ніж зараз, коли за ві­ком, здавалося б, міг би і відпочити.

 — Тож нехай труди Ваші завжди вінчаються успіхом.

— Бажаю, щоб Бог надихав вас на духовне збагачення читачів, а читачі щоб мали цікаві та змістовні мандрів­ки. Благословення Господнє нехай буде з усіма вами.

Розмову вів Євген БУДЬКО,
журнал «Міжнародний туризм»
2001 рік, № 1

Зустріч у Константинополі:
НАМ ПОТРІБНА ТІЛЬКИ АВТОКЕФАЛІЯ

Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет вважає, що міжконфесійний розбрат в Україні можна по­долати тільки любов’ю. Християнською. Для цього треба забути взаємні образи і стати справжніми хри­стиянами. Пам’ятаймо, що християнство — це не ли­ше вчення про мораль, а передовсім — спосіб життя.

Про це та про інші проблеми, що виникли сьогодні в українському православ’ї, і йдеться у розмові письменника Валентина ЧЕМЕРИСА з його Святістю Патріархом Київським і всієї Руси-України ФІЛАРЕТОМ.

— Ваша Святосте, як відомо, у Фанарі — районі Стамбула, де розташована Конс­тантинополь­ська Патріархія, в рамках дер­жавного візиту до Туреччини від­булася зустріч Президента Украї­ни Леоніда Кучми із Вселенським Патріархом Варфоломієм І. Те­мою переговорів були непроста си­туація, що виникла й триває в ук­раїнському православ’ї, шляхи по­долан­ня церковного розколу та участь у цьому процесі Вселенсь­кого Патріарха, «першого за чес­тю» у світовому православ’ї. Як відомо, Патріарх останнім часом виявляє значну увагу до Українсь­кої Церкви, яка ще з року 988-го як Київська митрополія належала до Константинопольської Патріархії, а з року 1686-го опинилася під юрисдикцією Москви, і це вселяє надію в серця прибічників неза­лежної Української Православної Церкви. Чи посприяє зустріч у Стамбулі створенню єдиної помісної Церкви в Україні? У нашій державі нині налічується 30 міль­йонів православних, які, на жаль, ізольовані від світового право­слав’я.

— Я хочу почати з подій, які передували зустрічі нашого Пре­зидента з Вселенським Пат­ріархом. У березні 2000 р. з ініціати­ви Все­ленського Патріарха Варфоломія в Женеві від­булася зус­тріч делегацій від Константинополь­сько­го і Московського Патріархів. Там було досягнуто домовле­ності про зуст­річ цих Патріархів з предстоятелями трьох православних Церков в Україні — УПЦ Київсь­кого Патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви, УПЦ Московського Патріархату, а також з представни­ками укра­їнсь­кого уряду. І хоч Московський Патріарх спочатку протестував проти участі в цій нараді УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ, але Константинопольський Патріарх наполіг на тому, щоб українські Церкви не вилучати з переговор­ного процесу. В Стамбулі побувала урядова делегація України на чолі з віце-прем’єр-міністром Миколою Жулинським, під час зустрічі обговорювалося болюче для нас питання — надання Українській Церкві автокефалії і вход­ження її до Вселенського Православ’я.

Коли Московський Патріарх побачив, що об’єднання стає реальним, забив на сполох і по­чав ініціювати заходи на зрив пе­ре­го­ворів. Це особливо відчутно було під час другої зустрічі, 23 червня в Женеві, де зустрілися константинопольські митропо­лити Мелітон та Іоан і московсь­кі — Смоленський Кирило та Одеський Агафангел. Переговори були непрості, адже російська делегація мала вказівку не допу­стити «розкольницькі» (з її точ­ки зору) Церкви (УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ) до участі в переговорах. Але константинопольська деле­гація була рішучою, і Москві до­велося відступити, хоч РПЦ і не полишила задумів «взяти штурмом» Київ.

А тим часом у Стамбулі відбу­лося засідання Священного Си­ноду Вселенського Патріархату, на якому офіційно підтверджено, що Україна є канонічною тери­торією Константинопольського Патріархату і що приєднання Київської митрополії 1686 року до Московського Патріархату сталося не за приписами церков­них канонів. Тому Константино­польська Церква вважає це при­єднання, яке тривало протягом трьох століть, незаконним і не визнає втрати Київської митро­полії.

За інформацією, що надійшла до мене із Вселен­ської Патріархії, під час зустрічі Леоніда Даниловича Кучми з Патріархом Варфоломієм мова йшла про утворення в Україні єдиної помісної православної Церкви. Іншими словами, Церк­ви автокефальної, яку ви́знають як Вселенський Патріарх, так і всі помісні православні Церк­ви. Вже досягнуто домовленості, що Президент України напише листи до Вселенського Патріарха та до Патріарха Московського Алексія і запросить їх в Україну, в Київ, щоб вони зустрілися з представниками трьох православних конфесій — УПЦ Київ­ського Патріархату, УАПЦ та УПЦ, канонічно підпорядкова­ної Московському Патріархату, — з приводу утворення в Україні єдиної помісної православної Церкви.

— Є думка, що таке листуван­ня лише затягне час…

 — Це на перший погляд. Пре­зидент України Леонід Кучма, як на мене, вчинив мудро. Особли­во — якщо виходити із загально­державних інтересів. Мусимо використати всі можливості розв’я­зати питання дипломатичним шляхом. Україна як миролюбна держава повинна довести, що й у церковних справах вона на­магається вирішити все миром, а вже потім діяти рішуче — вичер­павши всі можливості. Об’єднан­ня наших Церков має дістати визнання як з боку Вселенського Патріарха, так і від усіх помісних православних Церков — це й було головним при зустрічі у Стамбулі 24 листопада минулого року. Вважаю, що після цієї зу­стрічі об’єднання православних конфесій в Україні в єдину помісну Церкву стало цілком реа­льним.

— Між нашими трьома православними конфесіями тривалий час панував розбрат, не затих він і зараз, тож чи можна сподівати­ся, що між ними нарешті наста­не порозуміння?

 — Ще до зустрічі Президента України із Вселенським Патріархом, у Стамбулі побували делега­ції двох українських Церков — УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ. Вони були прийняті генеральним секрета­рем Священного Синоду, мова йшла про об’єднання цих двох Церков і про створення єдиної по­місної православної Церкви. Де­легації підписали відповідні до­мовленості. А вже після об’єднання Патріарх Варфоломій має намір визнати Українську Пра­вославну Церкву автокефальною і надати їй Томос, а вже тоді УПЦ стане однією із 15 помісних православних Церков світу. Під час зустрічі з єпископами УПЦ та УАПЦ Патріарх Варфоломій ще раз підтвердив, що Україна має канонічне право на автокефаль­ний устрій. Але хотів би зауважи­ти, що об’єднання УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ — не така й проста спра­ва, хоча нас нічого не розділяє, бо маємо спільну мету — утворити незалежну Українську Церкву. Але переговори між нами, пра­вославними українцями, йдуть важко — головним чином через людський фактор. Проте я пере­конаний: ми досягнемо згоди.

— Митрополит Галицький Ан­дрій з УАПЦ вважає, що єдина помісна православна Церква в Україні може бути створена до 10-ї річниці незалежності Украї­ни. Звертаючись із привітанням до учасників Помісного Собору УПЦ Київського Патріархату, що відбувся на початку січня ц. р., він сказав, що «кращим подарун­ком до 10-річчя незалежності Ук­раїни буде, якщо Президент моли­тиметься в цей день з єдиним Патріархом у святій Софії». І додав, що «недругам вигідно, щоб Патріархів було якомога більше в Укра­їні». Отож Запитання: Ваша Святосте, Ви впевнені, що вже найближчим часом, до 10-річчя незалежності нашої держави, вдасться досягти взаєморозуміння?

— Так, хоча ми повинні шука­ти компроміс. Адже для того, аби об’єднатися, треба забути минулі образи, подолати непорозуміння і врешті-решт об’єднатися на ос­нові християнської любові. Ду­маю, це може статися в першій половині року. Сьогодні ми вже стоїмо на порозі вирішення про­блеми, хоча роботи — і дуже від­повідальної — ще дуже багато. Треба провести об’єднавчий Со­бор. Це — по-перше. Другим важливим етапом має стати Всеукраїнський Помісний Со­бор, який ухвалить рішення що­до об’єднання й обере українського Патріарха. Хто ним буде — казати ще рано. Хоча мені не раз доводилося чути поради, щоб я зняв свою кандидатуру на вибо­рах майбутнього Патріарха єди­ної Автокефальної Української Православної Церкви. Я цього робити не буду. Інша справа, чи мене оберуть, але я хотів би мірою своїх сил прислужитися кон­солідації українських православ­них Церков.

— Ваша Святосте, багатьох архиєреїв як УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ, так і УПЦ Московського Патріархату хвилює, чи не втратять вони свого становища при об’єд­нанні?

— На моє глибоке переконан­ня, для зміцнення Української Православної Церкви важливо, щоб усі архиєреї залишалися на своїх місцях. В Україні є понад 9000 парафій, тому нікого з ду­хівництва не потрібно переміща­ти. Єпископи, священики, ченці мають забути всі образи і розпо­чати будівництво нової об’єдна­ної Церкви на засадах християн­ської любові. Для цього треба відкинути власні інтереси, амбі­ції і думати про благо Українсь­кої Церкви. Якщо ми справді є патріотами нашого народу… Ще раз наголошую: визнання Укра­їнської Церкви — реальне. Я та­кож сподіваюсь, що до Києва приїде Вселенський Патріарх Варфоломій на вручення Томоса про визнання. Дуже важливо, аби він побував у нашій державі ще до візиту в Україну Папи Римського, запланованого на червень.

— Константинопольська Патріархія має канонічне право на­дати автокефалію нашій Церкві, яка до 988 року перебувала під її юрисдикцією. Але зусиллям Все­ленсь­кого Патріарха щодо об’єд­нання протистоїть Московська Патріархія, адже має тут фінансові та інші вигоди, бо кошти з України пли­вуть у Москву. До всього, як писа­ла преса, на терені колишнього СРСР РПЦ є впливовою силою щодо реанімації колишнього Союзу. У чому тільки не звинувачують українців, часто вигадуючи різні нісенітниці… Так, наприклад, ро­сійська православна агенція «Радонеж» вмістила такий заголовок про зустріч у Стамбулі: «Кон­стантинопольський Патріарх і Український Президент готують­ся до спільної атаки на правосла­в’я в Україні». До речі, агенція «Радонеж» «титулувала» Вселен­ського Патріарха — першого серед рівних у світовому православ’ї — не інакше, як «мня­щим себя восточным папой», котрий, мовляв, «уже давно й прочно забыл, что Украинская Православная Церковь вхо­дит в юрисдикцию Московского Патриархата». Що ска­жете з цього приводу?

 — Влітку цього року в Москві відбувся Архиєрейський Собор РПЦ, де взагалі не розглядалося «українське питання», хоч було звернення глави нашої держави, бо навіть була обіцянка надати УПЦ Московського Патріархату статус автономії. До цієї пробле­ми російське духовенство вирі­шило повернутися на наступно­му Архиєрейському Соборі, що має відбутися аж через чотири роки. Москві потрібен час, щоб її емісари змогли налаштувати парафіян в Україні проти… Ук­раїнської Помісної Церкви. Але навіть надання УПЦ Московсь­кого Патріархату статусу автоно­мії нічого не вирішує, а навпаки — зриває переговорний процес.

 — У зв’язку з цим Запитання: чи має намір Предстоятель УПЦ МП митрополит Володимир (Сабодан) взяти участь у процесі об’­єднання?

 — Про це, як і про позицію митрополита Володимира, ми дізнаємось після того, як Прези­дент України Л. Кучма звернеть­ся до Московського й Константинопольського Патріархів з відповідними листами. Зі свого ж боку ми хочемо, аби УПЦ Мос­ковського Патріархату брала участь у переговорах. Але процес об’єднання не зупиниться навіть у разі їх відмови. Ми об’єднаємося з УАПЦ — і в Україні таки постане єдина помісна Церква.

— Якщо єдина Українська Православна Церква стане після об’єднання і визнання єдиною в нашій державі, чи тоді Російська Право­славна Церква зможе мати тут свої храми?

 — Є церковні канони, які свідчать: на єдиній канонічній території — себто в державі — повинна бути одна помісна православна Церква з єдиним керівництвом. Так у всьому пра­вославному світі. Хоча на тери­торії цієї помісної Церкви мо­жуть бути й парафії або екзарха­ти інших Церков. Але це — за домовленістю з єдиною помісною Церквою. Як то відбувалося, приміром, нещодавно в Естонії, коли там утворилася єдина Естонська Апостольська Православна Церква з єдиним керівництвом — цьому посприяло естонське керівництво на ви­сокому рівні. Віднині російські парафії там існуватимуть як по­двір’я Російської Церкви. І ні­чого, Москва це проковтнула. Естонія — добрий приклад для нас. Тож в Україні може існува­ти екзархат РПЦ, але тимча­сово. Згодом усі мають влитися в єдину помісну православну Церкву держави. Втім, якщо ді­лити за національною ознакою, то тоді треба в Росії створювати Український екзархат. Але це шлях розділення самих помісних Церков. Ось чому мусимо дотримуватись канонів: на одній території має бути одна помісна православна Церква.

— Мільйони росіян живуть в Україні, не всі вони знають державну мову (дехто взагалі не хоче її вивчати, але це вже інша те­ма), вони звикли до богослужінь церковнослов’янською, хоча на практиці — здебільшого російсь­кою. Як тоді буде?

— Поставимо спершу крапки над «і»: в Росії існує Російська Православна Церква, хоча на те­ренах РФ живуть не тільки росіяни, а й українці, яких теж мі­льйони, та й люди інших національнос­тей. Але в Росії все одно існує єди­на Російська Православна Цер­ква на чолі з одним Патріархом (тут, до речі, варто нагадати, як у Ногінську Московської області силою омонівців та їхньої зброї було ліквідовано українську парафію). У нас своя незалежна держава — Україна, тож у ній, як і в інших державах (згадаймо Болгарію, Грецію чи Грузію), повинна іс­нувати єдина помісна право­славна Церква. Хоча це не озна­чає, що до неї не можуть належа­ти росіяни. А тому богослужіння в УПЦ буде відправлятися як українською, так і церковнослов­‘янською — для тих громад, звісно, які того забажають. Але все ж вони належатимуть до помісної Української Церкви. Що­до росіян, то ніхто не утискує і не утискуватиме їх в Україні та в Українській Церкві.

 — А які настрої єпископату та священиків УПЦ Московського Патріархату щодо об’єднання?

— Скажу коротко: вони готові до об’єднання — частина єпи­скопату і духовенства. Не всі, але, за нашими даними, десь 60–70 відсотків єпископату УПЦ Московського Патріархату і ду­ховенства згодні на об’єднання. Та поки не існує визнаної Укра­їнської Церкви, вони остерігаються, що їх каратимуть так са­мо, як карали тих, хто переходив до Київського Патріархату.

— І насамкінець: чого досяг ни­ні Київський Патріархат?

 — Від 1992 року він зростає щорічно. Уже сьогодні у нас 29 єпархій в Україні, 32 архиєреї. Маємо приблизно три з полови­ною тисячі парафій. Не забувай­мо, що року 1992-го їх було ли­ше 1990. Ми не сидимо склавши руки. Вже створено українське громадське об’єднання «За єди­ну православну Церкву». Такі організації будуть не тільки у Ки­єві, а й по всіх областях нашої держави. До речі, за даними со­ціологічних опитувань, в Ук­раїні віруюче населення стано­вить 68 відсотків, невіруючих — 24 відсотки, решта не визначи­лась. Із цих 68 відсотків Київсь­кий Патріархат підтримують 39, Московський — 17, Українську Греко-Католицьку Церкву — 9 відсотків. Три відсотки припада­ють на Римо-Католицьку Церкву, проте­стантські та інші конфесії. Зважте, що майже в кожній області чи­няться перешкоди з боку деяких чиновників, місцевих органів влади, вони гальмують реєстра­цію наших статутів, не дають можливості парафіям УПЦ, канонічно підпорядкованим Мос­ковському Патріархату, перехо­дити в Київський Патріархат, як це було, зокрема, в Дарницькому районі Києва та в інших містах і областях. Певний, наші зусилля підтримає Українська Греко-Католицька Церква. Вона хоч і не бере участі в об’єднавчому про­цесі трьох українських право­славних Церков, але стежить за подіями. Якщо не відбудеться об’єднання, то цій Церкві буде важко діяти в Україні, тому вона зацікавлена, щоб наша держава мала єдину помісну православ­ну Церкву. У нас, православних і греко-католиків, є спільне — те, що ми стоїмо на державницьких позиціях. Але головне — це об’єднання УПЦ Київського Патріархату й УАПЦ.

 — Як писав Юрій Дорошенко в газеті «Україна молода» (12 груд­ня 2000 р.), тепер «багато що за­лежатиме від об’єднавчого Собору двох конфесій — УПЦ і УАПЦ. Саме їм випала доля стати тією основою помісної Церкви. До єди­ної Церкви потім, у кращому ви­падку, лише приєднуватимуться єпископи та священики з УПЦ Московського Патріархату, які здатні почути патріотичний за­клик Церкви-Матері, а не трима­тися за поли мачухи. Від часу про­ведення спільного об’єднавчого Со­бору двох Церков залежатиме і можливість реалізації подальших кроків щодо утвердження в Украї­ні єдиної православної Церкви». Для України, додам, це життєво необхідно, адже від цього зале­жить: бути чи не бути Україні незалежною.

— Так, загальновідомо: стано­влення національної держави в країні, де більшість населення є православним, має супроводжу­ватися становленням помісної Церкви. Україна не є винятком. Шкода, що всі спроби об’єднатися досі гальмувалися і ще гальму­ються. Кількість прихильників УПЦ Київського Патріархату зростала б на нашу ко­ристь, якби влада хоч трохи сприяла Київському Патріарха­ту. Мене не раз запитували і за­питують: чи не стане нова церк­ва державною? Ми проти цього. Вона має бути незалежною, віль­ною. Якщо ж ця інституція зро­стеться з державою, то перестане розмовляти з народом пророчим голосом Біблії. Але очевидним є такий факт: якщо Україна хоче бути незалежною державою, то має консолідувати­ся у цьому, утворити єдину помісну православну Церкву. До цього йде, історія за на­ми, інакше й бути не може. У ці різдвяні дні хочу висловити по­бажання, щоб українські єписко­пи, духовенство, вірні зважили на необхідність побудови помісної Української Церкви, щоб на­далі у своїх взаєминах керувати­ся тільки християнською любов’ю та інтересами незалежної України.

Газета «Літературна Україна»
25 січня 2001 року

Патріарх Філарет:
«ЛЮДСТВО ПОВИННО
НАДАТИ ПЕРЕВАГУ ДУХОВНИМ
ЦІННОСТЯМ НАД МАТЕРІАЛЬНИМИ»

На порозі тисячоліть ми навіть мимохіть намагаємося замислюватися про вічне та високе, звертатися по пораду до Церкви, оцінювати роль християнства. Віруючі та невіруючі розуміють, що поріг тисячоліть навіть формально пов’язаний із релігійною датою — народженням Ісуса Христа. Сьогодні бути войовничим атеїстом вже не обов’язково, а глибоко віруючою людиною — також ще не популярно. Наші посадовці взяли за звичай обходити на великі свята з десяток церков, синагог або молитовних будинків (у залежності від того, на чиїй віросповідній вулиці свято), ніде не прихиляючи низько своєї душі. Наша розмова — з Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом про складні реалії духовного відродження нашого народу. Можливо, погляд Церкви комусь видасться занадто складним для сприйняття, але саме з такими думками та сподіваннями, вірою та надією живе значна частина наших співгромадян. Крім того, православне світосприйняття — це світогляд не одного покоління наших предків. Воно і понині залишається для більшості українців не примітивною баєчкою (як вчили сімдесят років), а джерелом духовних сил.

— Ваша Святосте, Ви часто гово­рите про потребу відродження мора­лі. Давайте почнемо нашу розмову саме з цього. Людство вже завершує святкування визначної події — 2000-ліття Різдва Христового. Чи на належно­му рівні був відзначений цей ювілей?

 — Думаю, що все-таки християнсь­кий світ достойно відзначив 2000-ліття Різдва Христового. Якщо говорити про православну Церкву, то було, зокрема, зібрання православних у Єрусалимі на початку 2000 року, куди з’їхалися глави майже всіх православних Церков. 25 грудня минулого року у Стамбулі, Нікеії (місті, де відбувся перший Вселенський Собор 325 року) також зустрічалися гла­ви та представники всіх православних Церков, окрім російської. В Україні теж пройшли святкування. Були численні конференції, виставки, концерти, асам­блеї. Тема 2000-ліття Різдва Христового прозвучала досить голосно. Інша спра­ва, як це відіб’ється на подальшому відродженні духовності. Якщо говорити про Україну, то всі бачать, що у нас після сімдесятирічного панування державного атеїзму ознаки такого відродження є. Не тільки в тому, що останнім часом побу­довано близько двох тисяч тільки пра­вославних храмів (не рахуючи католиць­ких і протестантських), бо це зовнішній прояв потягу до віри та вічних цінностей. Одночасно відбуваються суттєві зміни в самому суспільстві. Набагато більше до церкви стало ходити дітей. Відкривають­ся недільні школи. Важливо, що все це відбувається непримусово. Візьмімо молодь. З одного боку, саме в її середо­вищі панують пороки, а з іншого — знач­на її частина тягнеться до Церкви. Навіть запеклі атеїсти різних поколінь уже по­чинають робити переоцінку цінностей, повертатися до віри, задумуватися над сенсом свого життя. Це добрі ознаки. Вони говорять про відродження духов­ності.

— Напередодні ювілею Ви казали, що ця дата повинна стати моментом повернення людства від матеріаль­них цінностей до духовних. Цього, як бачимо, не сталося. Більше того, дехто стверджує, що на порозі третього тисячоліття ми опинилися з ниж­чим рівнем моралі та духовності, ніж будь-коли.

 — Мене саме як Патріарха дуже турбує те, що матеріальні цінності мають пріоритет над духовними в житті та ді­яльності людей. Чи будуть переважати в третьому тисячолітті духовні цінності — це велике питання. Саме від відповіді на нього залежить, буде існувати євро­пейська цивілізація чи ні. Якщо не ста­неться переоцінки цінностей, то вона наблизиться до завершення своєї історії. Якщо не поставити Бога в центр буття, історії, як­що замість нього буде людина, ми зай­демо в глухий кут.

— Ваша Святосте, а як Ви ставитеся до думки, що сьогодні не тільки суспільство перебуває в кризі, а й Церква потребує очищення (зро­зуміло, не як тіло Господнє, а як со­ціальна інституція)? Вже нікого не здивуєш скандалами, де головними дійовими особами виступають якщо не єпископи, то священики. Московська Патріархія займається далеко не богоугодними фінансовими оборудками…

— Це стосується не тільки духовен­ства, а й мирян. Саме миряни складають більшу частину Церкви. З них повинне розпочатися духовне відродження. Йдеться, зрозуміло, не про Церкву, що пишеться з великої літери, яка є святою, єдиною, непорушною та незнищенною. Ми говоримо про земну спільноту. Почина­ти треба з індивідуума. Якщо ти христи­янин, то не дивись, як живуть інші, а сам живи за вченням Господа нашого Ісуса Христа. Також важливо розпочати цей процес саме з відродження християнсь­кої сім’ї. Зробимо ми це — буде омріяне відродження. Не зможемо зробити — перебуватимемо в такому становищі, про яке Ісус Христос, знаходячись на землі, сказав, що коли Він прийде вдру­ге, то навряд чи знайде віру на землі, а любов в останні часи буде в занепаді.

— У всі часи в Україні джерелами духовності були монастирі. Саме во­ни підтримували віру в суспільстві, давали стандарт тієї любові.

 — Так, монастирі — це осередки ду­ховного життя. Вони були зразком для християн. Люди приходили в монастирі, аби побачити результати боротьби лю­дини з гріхом. Результати цієї боротьби ченці показували усім. У монастирях були люди святі, подвижники, які свідчи­ли про реальне єднання людини з Бо­гом. Монастирі освячували навколишній світ, а тому люди тягнулися до них. Та­ким чином, ми повинні подбати про від­родження монастирів, але робити це му­симо не кількістю, а якістю чернечого життя.

— Ви сказали про якість. Справді, попри динаміку зростання кількості відроджених і новоутворених монасти­рів, щось у нас не видно новітніх Антоніїв, Феодосіїв, Аліпіїв, Агапітів. Чому?

— Не можна сказати, що зовсім не­має. Вони є. Якби їх не було, то світ уже не існував би. Є таємні раби Божі, про яких ми не знаємо. Чому їх мало? Як кажуть, «оскудє преподобний». Чернече життя сьогодні справді у занепаді. Наше завдання — відродити його. Надія у то­му, що нині є молоді люди, які йдуть у монастирі та хочуть жити за чернечими правилами попередніх віків.

— Люди, які завжди вірили, часто кажуть парадоксальну річ, що нібито Церква навіть за радянських атеїс­тичних часів була більш міцною та монолітною, ніж зараз. Чи це прав­да?

— До певної міри правда. Тому що, попри всі свої негативні впливи, атеїзм робив відбір. До церкви йшли ті, котрі справді не боялися сповідувати свою ві­ру. Священиками ставали не присто­суванці (бо це було небезпечно), а за покликанням. Тепер же ми часто спос­терігаємо, що священство приймають ті, кому бракує такого покликання та хис­ту до пастирського служіння. Вони бачать у священстві спосіб життя у цьому світі, навіть своєрідну професію.

— Чи не вважаєте Ви, що пробле­ма морального стану суспільства полягає ще у нівелюванні та розмиванні поняття гріха? Воно вже не звучить так страшно: ну згрішив, ну гріш­ний… І вже навіть Заповіді Божі не є для людини тим страшним бар’єром, який не можна порушувати.

 — Це є результатом бездуховності. Люди втрачають бачення різниці між добром і злом. Що є добрим, а що поганим, зараз уже не всі розуміють. Раніше люди також вчиняли злочини та грішили, але при цьому розуміли свою неправоту. А зараз вони грішать, але думають при цьому, що це нормальний спосіб життя. Нап­риклад, можна часто почути облудливу фразу: «Живемо, як усі». У втраті розуміння різниці між добром і злом криється велика не­безпека. Завдання пастирів правос­лавної Церкви полягає саме в тому, щоб показати протилежність цих понять. Церква мусить принципово (незважаю­чи на те, подобається це суспільству чи ні) свідчити правду про святе та гріховне.

— Ми з Вами говоримо про кризу, занепад, панування гріха. Якщо Гос­подь усе це бачить, то для чого попускає? Яка думка православної Цер­кви з цього приводу?

 — По-перше, це дія диявола, який впливає негативно на людину (бо дия­вол і злі духи, повірте, існують реально, і це не якась вигадка). Є духовний світ: добрий і злий. По-друге, на нас тисне гріховна природа самої людини. Кажуть, що нібито людина досконала і все в ній природне. Не все природне! Бог ство­рив людину доброю, але існує закон зла та гріха. Тому всі негативні почуття, що живуть у людині, також над нею тяжіють. По-третє, впливає світ, який оточує кож­ного з нас. Візьмімо, наприклад, теле­бачення, радіо, літературу, засоби масо­вої інформації — це все світ! Раніше всі негативні явища були десь далеко від людини, а тепер завдяки досягненням науки і техніки зло заходить просто до вашої квартири, хати. Діє на вас постій­но. Колись спокус було набагато менше. Отож ми повинні боротися проти впли­ву цих трьох чинників. Не варто забувати і того, що Бог наділив людину свободою. Вона сама мусить обирати між добром і злом. Дехто каже: міг же Господь зро­бити людину такою, аби вона не грішила? Міг! Але то була б не людина, а тварина, що не має вибору. Тварини живуть інстинк­тами та законами, відповідно до яких во­ни створені. Людина і відрізняєть­ся від тварини саме тим, що має свободу. Тому ми зараз так цінуємо різні свободи (наприклад, преси, слова, збо­рів). Свобода — це дар Божий, відібрати її означає позбавити людину блаженст­ва. Бог лише допускає до якоїсь межі. У нашому житті він так керує людиною, що іноді вона сама починає замислюватися над своїм буттям, сенсом існування. Ок­рім євангельської істини, яку проповідує Церква, нас спонукають до роздумів на­віть такі факти з побутового життя, як хвороби, смерть… Це змушує людину згадати про вічне, про Бога. Отож Бог керує. Він іноді через зло веде до добра. Згадаймо Другу світову війну. Скільки страждань, крові! Але через страждання люди в умовах державного атеїзму, що панував у Радянському Союзі, приходи­ли до Бога. Так зло Господь перетворює на добро. Це не поодинокий приклад. Візьмімо історію давніх євреїв, тобто юдеїв. Бог, покаравши їх, послав у вави­лонський полон, де вони пробули сімдесят років і через страждання навернули­ся до Нього. Страждання не завжди є негативним явищем в історії. Через них Господь веде нас до Себе, до добра. Якими ж саме стежками нам випаде йти на цьому шляху, лише Йому одному відо­мо, а ми можемо тільки спостерігати ду­ховними очима за діями Промислу Бо­жого.

— Чи відбулося на порозі третього тисячоліття хоча б якесь примирення релігії та науки? Спершу релігія не визнавала науку, пізніше наука відки­дала релігію. На якій стадії зараз ці взаємовідносини?

 — Тут можна сказати одне: сьогодні переважна більшість науковців усе-таки схиляється до того, що Бог існує. Це по­зитивно. Бо, справді, між наукою та ре­лігією не може бути протиріччя, адже іс­тина одна. Про неї говорять і релігія, і наука, але підходять до неї з різних боків. Наука вивчає, як відомо, матеріальний світ, а релігія говорить про надприродні та потойбічні явища. Хоча б через це тут не може бути суперечки. Сьогодні навіть науковці визнають, що існує вищий ро­зум, але багато з них сприймає Бога як щось безлике, яке не є особою. Тут по­лягає велика помилка. Віра у вищий ро­зум — це своєрідний пантеїзм, уже давно осуджений історією. Подумайте самі: людина є особою, хоч і нижчим створінням, якщо порівнювати з вищим розумом, то чому ж вищий розум не мо­же бути Особою? Вищий розум також Особа — Бог, один у Трьох Іпостасях. Це є одкровення Боже. Господь не може бу­ти самотнім. Він є Любов, а Любов не може існувати і не виливатися на когось. Виливається ж вона завжди на рівних, по­дібних до себе. Рівними, за вченням Церк­ви, стосовно Бога-Отця є Син і Святий Дух, і навпаки.

— Знаю, що православна Церква має принциповий погляд на таке по­родження науки, як клонування…

 — Клонування — це отримання ге­нетичних копій тварин, яким займаються вчені, що відкинули Бога-Творця і поста­вили себе на Його місце. Цей намір вче­них викликає протест в усьому світі, бо він може стати руйнівною силою для людства. Клонування відкриває можли­вість маніпуляцій з генетичними складо­вими особистості і може сприяти подальшому її знеціненню. «Тиражування» людей може бути бажаним лише для прихильників тоталітарних ідеологій. Однак клонування окремих клітин і тка­нин організму не є замахом на особис­тість і в деяких випадках може бути ко­рисним. Загалом же людина не може претендувати на роль Творця всесвіту. Клонування є викликом Богу і створенню Ним за Своїм образом і подобою люди­ни, невід’ємною частиною якої є свобо­да й індивідуальність особи.

— І насамкінець, Ви як глава Ук­раїнської Православної Церкви завж­ди багато уваги приділяли проблемам екології. Напевно, зараз ця тема особливо актуальна?

 — Так, це є найсерйозніша пробле­ма сучасного світу. Однією з головних причин забруднення навколишнього се­редовища е небачене і невиправдане зростання суспільного споживання у високорозвинених країнах, де стремління до необмеженого достатку та розкошів стало нормою життя. Екологічна криза є наслідком гріхопадіння людей і їх відчу­ження від Бога. Відвернувшись від Бога, люди забули, що «володарювання» над природою і «панування» над землею, до якого покликана людина, за Божим за­думом, не означає вседозволеності. Криза душі призвела до екологічної кри­зи. Тому відповідь на проблеми нав­колишнього середовища лежить не стільки в площині економіки, біології, технології або політики, скільки в людсь­кій душі. Вихід з екологічного глухого кута мо­же бути лише через духовне відроджен­ня людської особистості.

Розмовляв Юрій ДОРОШЕНКО,
газета «Україна молода»
7 лютого 2001 року

МАЙТЕ В СЕРЦІ ЛЮБОВ
І ЩЕДРО ОБДАРОВУЙТЕ НЕЮ
БЛИЖНЬОГО СВОГО

Свій день народження Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет від­значив напередодні нашої зустрічі з ним. Тож, принагідно вітаючи Святійшо­го владику із сімдесятидволіттям, запропонували побувати — уявою, звіс­но, — там, де вперше по­бачив він сонце над голо­вою. Патріарх охоче прис­тав на цю пропозицію.

— У дитинстві, як сказав поет, «ти ще деревце, не захаращене галузками літ», власне, паросток з іще не прищепленими до нього світом добром і злом. Ще незнана доля, а точка відліку її вже є…

 — Так, і це, по-моєму, — найсвятіше для кожної лю­дини місце на землі, де ти починав пізнавати світ і себе в ньому.

— Ви — сільська дити­на?

 — Село на Донеччині, де я народився, називається Благодатним. Йому й справ­ді наче була дарована благо­дать Божа. Уявіть собі степ і степ довкола, балки, на дні яких то тут, то там пульсу­ють джерела. Навіть зараз, буває, заплющу очі й бачу, як сонячного дня веселки здіймаються над ними. По­тічки розбігаються урізно­біч. Так і в житті: доріг без­ліч, а треба вибирати одну.

— Як відомо, і дорога до Храму, до Бога у кож­ного своя. Цікаво, з яких відчуттів, що їх би назвати стежками серця, вона роз­починалась у Вас, Святійший владико?

 — З подиву. Зі щи­рого захоплення всім, що діялося навколо ме­не, малого. Ось ворушиться дерево, коли на­літає вітер. Потім, надвечір, усе стихає, й ховається сонце за обрій. Натомість невдовзі з небес починають диви­тися на тебе зорі — ні­би очі людей, котрі жили на землі ко­лись… Все довкола ніби загорталось у те­мінь, а рано-вранці я вже біг по росі, вкотре подивований і захоплений цим огромом світу, який оточував мене, малого, й, здавалося, зов­сім беззахисного. Бо я міг би бути одразу ж покараний ним, тільки-но необачно нас­туплю на бджолу чи розво­рушу мурашник…

Природа — таки воістину Храм. І недаремно, як пізні­ше я довідався з Біблії, Христос молився на її лоні. Вважав, що й віруючим не обов’язково робити це в культових спорудах.

— Інтуїтивне відчуття Бога притаманне багатьом людям. Але чимало з них не йдуть далі у своєму са­мовдосконаленні, прагнен­ні осягнути всю велич бут­тя людського — і не лише матеріального…

 — На все Господня во­ля. Можливо, й для мене Благодатне так би й зостало­ся лише місцем фізичного народження і не переросло б у народження духовне. Але Бог покликав мене в екстре­мальних умовах, коли була війна, і з неї не повернувся мій батько. Отож я й почав замислюватися над тим, чи існує душа його, чи ні, як цього навчали нас у школі. І якщо вчителі мають рацію, то, виходить, моя любов до батька даремна? Проти цьо­го гаряче протестувало усе моє єство. Але знань було замало, і я почав читати ду­ховну літературу; зрештою, прийшов до Церкви, до слу­жіння цінностям, непідвлад­ним тліну.

— Але для цього спер­шу треба було вступити до духовної семінарії. В той час і в тому оточенні — наскрізь атеїстичному…

 — Я вирішив стати свя­щеником, і сумнівів стосов­но цього вибору в мене не було. А перешкоди були. Навіть зі школи виключали. За те, що я, читаючи Біблію й духовну літературу, зби­рав навколо себе гурти од­нокласників і односельців. Щоправда, потім у школі поно­вили: зважили все-таки на те, що я син загиблого фронтовика. Ще раз наказа­ли: припини. Ніби то була якась дитяча забаганка, а не віра.

До того ж ніяк не міг збагнути: що в читанні церковних книжок погано­го? Адже, міркував я, й по­водимося ми в нашому гурті сумирно, не куримо цигарок по закутках, не лихослови­мо, а вчимося краще за ін­ших. Тим же вчителям із на­ми — жодної мороки…

Ще, пригадую, паспор­тів тоді сільським майже не видавали. Вважайте, існува­ла кріпосна система, неглас­на, щоправда. А коли дізна­лися, що я зібрався до ду­ховної семінарії вступати!.. Проте Бог почув мої молит­ви, і я вивчився, багатьма щаблями духовної кар’єри пройшов. І понад десять ро­ків тому, на межі двох систем, почув від одного високопоставленого «есересерівського» чиновника в його кабінеті таке: мовляв, я ра­зом зі своїми віруючими — п’ята колона в Радян­ському Союзі. Спершу я за­перечував, казав: ми сіємо мир у душах співвітчизни­ків, любимо народ, і батьки наші на фронтах гинули за ту вітчизну, в якій ми жили тоді. Пізніше збагнув: а й справді — ми вже самим іс­нуванням своїм, своєю «інакшістю» й духовною си­лою розхитували безбожницький тоталітарний лад зсередини. І я поклав на те все життя.

— Тепер поговорімо про події церковного життя вже нашого, такого дина­мічного часу. Їх, подій, не­мало, і в епіцентрі чи не кожної — Вашої Святості постать. Постать — як би це не велемовно звучало для стороннього вуха — Патріарха, Владики, Князя українського православ’я. Церкви, котра бере свій початок від Великого Володимира, який хрестив колись могутню Київську Русь… Отже, яку з подій недавніх, важливих для православних Київського Патріархату (і не лише для них), Ви хотіли б виокре­мити зараз? Можливо, це буде слово про Помісний Собор, чимало учасників якого, вочевидь, не випад­ково з’їхалися до Києва саме на Різдво Христове? Понад те: були у храмі святого Володимира, коли Ви правили там урочисту службу Божу, ієрархи православ’я не лише вітчизня­ні, а й зарубіжні. Пліч-о-пліч з Вами, пригадуємо, стояв Стефан Посаківський, українець з народ­ження, а нині — розпоряд­ник Церкви в Америці. Лю­дина, яка зініціювала там, за океаном, збір коштів серед української діаспо­ри на відновлення Золотоверхого Михайлівського собору…

 — Воістину так. Це був незвичайний, ювілейний Со­бор, скликаний з нагоди 2000-ліття з’яви на світ Си­на Господнього.

— Ваша, Святійший владико, доповідь на ньому була вислухана з величез­ною увагою, хоча й трива­ла більше години. Що Ви передовсім хотіли сказати нею, і на яку розмову вик­ликати тих, хто слухав Вас того дня в Українському домі столиці?

 — По-перше, наголосити на самому значенні Різдва Христового для людства й насамперед — для нашої віт­чизняної пастви. Що Ісус Христос є Сином Божим, що Він з’єднався з люд­ською природою, очистив її від гріха й визволив од смерті.

— Інакше кажучи: да­рував життя вічне. А чи для кожного досяжне во­но? Чи залежить від того, віриш ти в Бога чи ні?

 — Віримо ми чи не віри­мо, а життя вічне є. Тільки різне: для одних — блажен­не, для інших — стражденне. І сенс земного буття люди­ни якраз і полягає в тому, щоб здійснити свій непрос­тий вибір.

— Це й справді зробити непросто. Адже в світі ще так багато гріха й неправедності. То чи не краще було б істинно віруючому християнинові відцуратися такого світу, а Церкві та­кож стати осторонь нього?

 — Навпаки, Церква твер­дить: християнин не пови­нен уникати світу. Чому? Бо і його, світ, Христос прий­шов спасти, а не тільки лю­дину. Адже й світ страждає від гріха, тож Церква покли­кана очищати його й освячу­вати. І, звичайно ж, відгуку­ватися на проблеми сього­дення. А їх, як відомо, дуже багато: екологія, науково-технічний проґрес, біоетика, клонування, інформатика… Всі ці галузі ставлять чимало запи­тань, на які, вважаємо, Церква по­винна дати свою відповідь.

— А чи може?

 — Може. Й Помісний Собор Української Правос­лавної Церкви Київського Патріархату якраз і намагав­ся це зробити, оприлюднив­ши своє ставлення до проб­лем сучасної цивілізації. Зокрема, наш погляд на роз­виток науково-технічного прогресу. Адже колесо його, дедалі стрімкіш обертаю­чись, викинуло із серцевини буття Бога.

— Хіба ж Його можна «викинути»? Адже Він — Творець, джерело життя…

 — Так, але в свідомості багатьох — відсутній, там — порожнеча. І те, що ви бачи­те, чимало хто не помічає або не хоче помічати, зас­ліплений відкриттями й ус­піхами, часто ефемерними. Ще й хваляться: мовляв, самого Бога за бороду взяли. Оця зарозумілість, яка ме­жує з безвідповідальністю за долю людства, якраз і свідчить про неприйняття Творця нашого й Спасителя — Ісуса Христа.

Через те мені імпонує відверта й глибоко гуманіс­тична позиція всесвітньо відомого вченого-медика Ми­коли Амосова, висловлена, до речі, на шпальтах «Пре­зидентського вісника». Ві­рячи в науку, він усе ж зіз­нається: «Ще добре б вірити в Бога. Тоді будь-які страж­дання полегшуються. Кажу: Бога немає, але Він існує. І виступаю за ре­лігію, бо без неї не буде мо­ралі. А мораль без Заповідей Господніх неможлива, адже відчуття необмеженої свобо­ди рано чи пізно кидає лю­дину на узбіччя життя. Тож необхідна віра в те, що Бог є, що Він усе бачить, що мо­же покарати чи винагородити, що Він незалежний і вищий Суддя…»

— Те, що людство в ма­сі своїй, зокрема європей­ська цивілізація, відкинуло Бога й у центр буття поста­вило не Його, а людину, — помилка глобальна?

 — Так, звідси нечувані потрясіння, свідками яких ми з вами є.

— У такому разі й чис­ленні екологічні катастро­фи, аварії, природні сти­хійні лиха, які супроводжуються страшними спустошеннями й жертвами, соціальні катаклізми можна сприйняти як попередження Всевиш­нього?

 — А хіба ні? Хіба, ска­жіть, екологічні біди в За­карпатті чи зовсім недавнє обледеніння, котре спіткало сотні населених пунктів Ук­раїни, — не локальні попе­реджувальні «потопи» для всіх нас? Тут є над чим за­мислитися. А передовсім цінності духовні поставити над матеріальними, зійти з дороги самознищення, яке загрожує цивілізації. Для цього — жити так, як Ісус Христос Спаситель вчить: шукайте насамперед Царства Божого, тобто ду­ховних цінностей, а все інше додасться… Оце «все інше», матеріальне — наслідок на­шого духовного життя.

— Дехто вважає: нині, коли довкола так багато жорстокості, — немало вже й просто бути милосердним до ближнього свого, спові­дувати альтруїзм як своє­рідну релігію. Хотілося б знати Вашу, Святійший владико, думку з цього приводу.

 — Альтруїзм будується на природних якостях люди­ни, зокрема на совісті, яка є голосом Божим. І вияви його треба лише вітати. Але це, сказати б, іще не повна духовність, а швидше — гуманізм, що не одне й те саме. Бо гуманізм, повторюю, ґрунтується на природних властивостях людської душі, на совісті. А християнська духов­ність — на вченні, яке Син Божий приніс на зем­лю. А також на благодаті, котра надається самим Господом для того, аби духовні цінності були для людини пріоритетними як в особистому житті, так і в со­ціумі. Сьогодні і людство в цілому, й ок­рема людина, навпаки, дба­ють переважно про матері­альні блага. І не дуже при цьому переймаються, як здо­буто їх: чесною працею чи, навпаки, — знехтуванням і законів, і самого голосу со­вісті. Звичайно, без хліба на­сущного не обійтися. Та й певний комфорт не завадить. Але вони — тимчасові, тоді як духовні цінності — вічні, бо всьому земному покладає край смерть. Однак і після неї душа не перестає існува­ти. Через те саме неминущі цінності треба берегти, дбати про них. А відтак — буде й матеріальне. Будуть і альтру­їзм, і соціальна допомога. Бо якщо ви маєте в серці любов, насамперед до своєї сім’ї, ді­тей, батьків, до всіх тих, хто зустрічається з вами на зем­ному шляху, це вже і є виявом духовності.

— Нині в середовищі творчої інтелігенції, зокре­ма літературної, чимало й піднесено мовиться про язичництво, про те, що са­ме воно — істинна віра на­шого народу. І навпаки, мовляв, християнська ві­ра — запозичена і чужа.

 — Духовність кожен ро­зуміє по-різному, в тому чис­лі й прихильники язичниц­тва. Це, зокрема, РУНвіра та її відгалуження. Але ж християнство, а не РУНвіра, сформувало націю такою, якою вона є сьогодні. Хоча я поважаю романтичну залюбленість декого з вітчизняних письменників у язичницькі традиції. Бо, й справді, чи­мало елементів тієї прадав­ньої культури було переос­мислено й увійшло до традиції християнської. Але на ду­ховному рівні пропагувати нині язичництво — все одно, що змусити сьогодні грека відмовитись од віри в Ісуса Христа і знову повірити в Зевса або Аполлона.

Я вірю в нашу інтеліген­цію, в те, що вона все це пе­реживе як хворобу росту. Адже ми зовсім недавно по­чали відновлювати христи­янську ментальність. А чи можна за ці дев’ять чи де­сять років добитися відчут­них зрушень у людській сві­домості?..

— Останнім часом з-за кордону в Україну наїхало чимало представників різ­них релігійних сект. Вони проповідують на телеба­ченні, орендують величезні зали, де відбуваються ско­ріше естрадні, ніж релігій­ні, дійства, на які йде мо­лодь. Люди дивуються: хто дав їм на це право? Обурю­ються…

 — Таке право дав їм За­кон України «Про релігійні організації». Інша річ, нам у проповідях, у спілкуванні з віруючими необхідно під­креслювати: спасіння у віч­ності може дати лише та Церква, котра духовно відродила народ і уберегла від катас­троф, які йому загрожува­ли. Членство в сектах такої гарантії не дає. Справді, там співають пісні, й музика сучасна звучить… Але хіба завдання Церкви — розважати народ, а не нести ідею спасіння, яке починається на цьому світі?

— Чужими руками тіль­ки жар загрібати…

 — Безумовно. Через те всю нашу діяльність треба пристосовувати до запитів соціального середовища кін­ця XX й початку XXI сто­ліття, а не вдаватися до при­мусу, як дехто пропонує. На це держава не піде. А Цер­ква — і поготів. Адже хрис­тиянство й насильство — по­няття несумісні.

Пам’ятаєте постання «білих братчиків» у 1993 році? Тоді наша Церква саме завдяки толерантності й проповідям про Того, Хто не­се істинне спасіння, попере­дила небажаний розвиток подій.

— Багато нині говорить­ся, Святійший владико, про об’єднання правос­лав’я в єдину Помісну Ук­раїнську Православну Цер­кву…

 — Прагнемо реалізувати цю важливу ідею. Консуль­туємося з Вселенським Пат­ріархом. Крім того, УАПЦ провела свій Помісний Собор, на якому було заявлено, що вони готові йти до об’єднання. Про те, як це зробити, ми радилися минулорічного листопада в Константинополі. Ієрархи Московського Патріархату на Архиєрей­ському Соборі в серпні мину­лого року висловилися про­ти надання автокефалії або автономії Українській Православній Цер­кві (МП). Трагедії ми з цього не робимо, об’єднаємося з ти­ми, хто хоче мати єдину По­місну Українську Православ­ну Церкву. Навіть з архиєре­ями Московського Патріар­хату, котрі побажають бути разом з нами.

Тішуся, що сьогодні доб­рі відносини єднають нашу Церкву з Українською Греко-Католицькою Церквою. Як відомо, у нас із нею спільний — правос­лавний — обряд. А ще спільне історичне коріння, хрещення за часів князя Во­лодимира. І шістсот років вона належала до єдиної Київської митрополії. Тому серед греко-католиків чима­ло віруючих, особливо се­ред інтелігенції, які б хоті­ли, аби ми й сьогодні були разом. Але це питання до­сить складне, і вирішення його залежить не стільки від православних, скільки від греко-католиків. І на­віть від самого Рима.

— До речі, про очікува­ний приїзд Папи Римського Іоана Павла II. Як, на Ва­шу думку, він має сприйня­тися в Україні, і не лише серед віруючих? Нам дове­лося чути різні міркування з цього приводу.

 — Ми — не проти!.. Ад­же в Україні є католицька паства, і Папа Римський має право приїхати до неї. Як робить він це впродовж усього свого понтифікату: відвідав уже понад сто країн світу, декілька з них — неод­норазово. Побував і в краї­нах православних, скажімо, в Румунії та Грузії, й нічого з православ’ям там не стало­ся. Не станеться й у нас. А хто думає інакше — не вірить у свою силу. А ми віримо.

Крім того, приїзд Іоана Павла II в Україну важли­вий з точки зору становлен­ня Української держави, яка прагне увійти до євро­пейської спільноти. По-дру­ге, щоб відродити християн­ські чесноти, необхідно, аби самі віруючі жили між со­бою по-християнськи. При­їзд Папи Римського саме і сприятиме налагодженню таких взаємин між Церква­ми. А ще до цього хотіли б вітати в нас у Києві Вселен­ського Патріарха Варфоло­мія. І це — не менш важли­во. Адже Україна переваж­но православна держава.

— Як, на Ваш погляд, треба розглядати християн­ську ідею в контексті національної? Чи не супере­чать вони одна одній?

 — Християнство — релі­гія кафолична, тобто охоп­лює все людство, живих і по­мерлих. Але водночас не за­лишає поза увагою ні особис­тості, ні нації. Пригадайте епізод із Біблії: Ісус Христос, посилаючи апостолів на проповідь, мовить, щоб вони йшли насамперед до Ізраї­лю. Тобто туди, де Він наро­дився. Хоча Христос є Спасителем усього світу. Через те відповідь на запитання про те, чи суперечить хрис­тиянство розбудові нації, мо­же бути одна: аніскільки. Навпаки, лише підтверджує її. І натхнена Богом праця в ім’я рідного народу не вик­лючає любові до інших наро­дів, інших культур. Тому любити треба ближнього сво­го, а ближнім нашим є кож­на людина, котра зустріча­ється на земному шляху, не­залежно від національності.

Візьміть, наприклад, євангельську притчу про самарянина. Він же був іноземцем, не ізраїльтянином. Але Сам Господь указав: оце ваш ближній… Тому ми по­винні йти шляхом і христи­янським, і нашу національ­ну ідею розбудовувати.

— Наскільки важливо, на Вашу думку, Святійший Патріарше, те, якою мовою ведеться проповідь у цер­кві?

 — Це — архиважливо. Апостол Павло говорить: краще сказати п’ять слів зрозумілою мовою, ніж без­ліч — незрозумілою. Тому Дух Святий у день П’ятдесятниці наділив апостолів даром говорити різними мо­вами, аби нести у світ Єван­геліє Христове мовою, зро­зумілою тим племенам і на­родам, де Слово Боже про­повідуватиметься. Через те ми й наполягаємо на тому, щоб і в Україні богослужін­ня велися українською. Але це не означає, що зовсім не повин­но бути церковнослов’янсь­кої чи російської, чи інших мов, якими розмовляють меншини у нашій країні. Адже, як говорив апостол Павло, мова — це дар Божий для спілкування з Господом і між собою. Вона дана для того, аби ми мали змогу по­розумітися.

— Дякуємо, Святійший владико, за щиру й цікаву розмову. Переконані: сло­во Ваше не залишило бай­дужими читачів. А що Ви хотіли б сказати їм наостанок?

 — Господь дав нам з ва­ми, браття і сестри, рідкісну можливість увійти в третє тисячоліття. І, звісно, хо­четься бачити в ньому себе, рідних своїх здоровими й упевненими в завтрашньому дні. Це можливо, якщо еко­номіка й політика будуть ре­формовані на ґрунті духов­ного відродження кожної людини. Вірю: Україна ста­не державою християн­ською, а відтак — процвітаю­чою. Варто лише очистити своє життя від усього, що заважає Богові увійти в на­ші серця.

Нехай Господь зміцнить вас і підтримає Своєю дес­ницею. Будьте щасливі! Амінь.

Богдан БІЛЕЙЧУК, заслужений журналіст України,
Олександр КАВУНЕНКО,
газета «Президентський вісник»
17–23 лютого 2001 року

ПАТРІАРХ ФІЛАРЕТ:
«Православна та католицька
Церкви мусять разом подбати
про долю європейської цивілізації
і саме Папа, перебуваючи в Україні,
повинен розпочати цей процес

Силует Римського Папи таки чітко вималювався на обрії українського суспільно-політичного життя. Швидше за все, він таки ступить ногою на нашу землю. Ознакою цього є не стільки різні державні комісії, що нині вирішують, як прийняти гостя, скільки нещодавня бурхлива та негативна реакція Московського Патріархату. Власне, її відсутність і насторожувала. Тепер же все зрозуміло: Папа таки приїде! Питання тільки полягає в тому, в якій атмосфері пройде візит? Із РПЦ та її українською філією УПЦ МП митрополита Володимира (Сабодана) і так усе зрозуміло: «не пущать — і крапка». Позиція іншої впливової православної Церкви — Київського Патріархату — менш однозначна та більш виважена. Предстоятель УПЦ Київського Патріархату Патріарх Філарет особисто знайомий з Іваном Павлом ІІ, не раз зустрічався з ним, а тому на власному досвіді знає всі проблеми взаємовідносин православної та католицької Церков. Отож пропонуємо до уваги позицію УПЦ Київського Патріархату, висловлену особисто Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом.

— Ваша Святосте, зараз у релігійно­му житті актуальною є тема візиту Папи Римського в Україну, що запланований, як відомо, на червень цього року. Не сек­рет, що Українська Православна Церква Київського Патріархату більш спокійно сприймає цю подію на відміну, скажімо, від УПЦ Московського Патріархату (не так давно був розповсюджений навіть заклик цієї Церкви до глави РКЦ відкласти подо­рож). Що Київський Патріархат очікує від цього візиту?

 — Треба не забувати, що Папу запрошує Президент України. Цей візит має держав­ний характер, їде глава держави Ватикан, запрошений керівником нашої держави. Це перший важливий момент. Другий пов’яза­ний із тим, що Папа як глава Церкви одночас­но їде до своєї католицької пастви. В Україні є значна частина населення, що сповідує ка­толицизм (це вірні греко-католицької та римо-католицької Церков). Папа відвідав уже більше ста країн, тому має право на зустріч і з українськими віруючими. Ніхто цьому не може завадити, особливо з огляду на те, що наша країна хоче увійти в Європейське спів­товариство. Виходячи саме з цих міркувань, ми не можемо заперечувати проти приїзду Папи Римського.

 — На які конкретні кроки Папи споді­вається православна Церква, коли той буде в Україні (до речі, на православній канонічній території)?

 — Ми хочемо, щоб цей візит був не прос­то зустріччю зі своїми вірними, а й мав би екуменічний характер (екуменізм — від грецького «вся Земля», рух за єдність хрис­тиянських Церков. — Авт.). Екуменізм же ви­магає контактів, спілкування з усіма христи­янськими конфесіями. Тому було б, на наш погляд, доцільно, аби Папа зустрівся з усіма керівниками християнських конфесій Украї­ни. Зокрема з представниками Київського Патріархату, бо ми далеко не найменша Цер­ква, що, крім того, претендує на те, аби бути ядром Української Православної Церкви.

 — Як найближчим часом взагалі скла­датимуться стосунки між православними та католиками (бо вже зрозуміло, що об’єднання православної та католицької Церков не відбудеться, а під екуменіз­мом кожен розуміє своє)?

— Давайте спробуємо подивитися на екуменізм з інших позицій. Як свідчить багаторічний досвід (я беру участь у світовому екуменічному русі майже тридцять років), об’єднання православних, католиків і про­тестантів не тільки в найближчому, а й у далекому майбутньому майже неможливе. Неможливе передусім через те, що ні пра­вославні, ні католики не поступляться своїм віровченням. У нас різна еклізіологія. Від неї ми не відступимося. А тому із двох різних частин не можна зробити щось одне ціле. Це зовсім не означає, що ми мусимо відкинути екуменізм. Навпаки, його треба підсилюва­ти, але через зосередження наших зусиль не на намаганні об’єднати православну та като­лицьку Церкви в одну, як це було в першому тисячолітті. Потім відомо, що в другому ми розійшлися дуже далеко, а в третьому тисячолітті, на жаль, сприятливих для об’єднання перспек­тив ми не бачимо. Зараз перед християнами стоїть більше завдання — моральне та ду­ховне відродження європейської цивілізації, бо відомо, що вона є християнською цивілі­зацією. Сьогодні ми бачимо, що європейська цивілізація стоїть на шляху занепаду. Попри досягнення науково-технічного прогресу (про це в дев’ятнадцятому столітті людство навіть не мріяло), ми бачимо ознаки цивілізаційного самознищення.

— Через що ж це відбувається?

 — Через втрату духовних цінностей, че­рез моральний стан європейської цивілізації. Занепад духовності ми бачимо, наприклад, в масовому розповсюдженні таких пороків, як гомосексуалізм, руйнація християнської сім’ї, швидке скорочення населення Європи, наступ інших цивілізацій. Все це — ознаки слабкості. Не треба забувати, що саме євро­пейська цивілізація винайшла зброю масо­вого знищення — атомну, біологічну, хімічну. Тому з огляду на небезпеку для європейсь­кої цивілізації православна, римо-католицька, протестантські Церкви повинні зосереди­ти свої зусилля на відродженні моральних цінностей, духовності в нашому суспільстві, збереженні християнської сім’ї, існування якої зводиться нанівець. Оце і є наші завдан­ня. А приїзд Папи мусить бути направлений не стільки на неможливе об’єднання, скільки на відродження моральних цінностей у на­шому суспільстві.

— Деякі експерти вважають, що з приїздом Папи в Україну, особливо на західноукраїнських землях, може початися процес захоплення православних храмів греко-католиками, а це, в свою чергу, може призвести до перерозподілу сфер впливу у релігійному житті цілих регіонів. На практиці ми матимемо справу з нови­ми конфліктами на релігійному ґрунті. Що Ви думаєте з цього приводу?

 — Виключати можливість у майбутньому таких негативних явищ не можна, але я не думаю, що вони довго триватимуть. Можливо, якийсь спалах і буде, але все ж таки не варто забувати, що Україна в більшості є православною країною. Хоч сьогодні православ’я роз’єднане, воно не завжди буде таким. Тому керівництво католицької Церкви (яке, до речі, завжди відзначалося вмінням думати на століття вперед) повинне подбати про добрі відносини між Українською Правос­лавною Церквою та Римо-Католицькою. Пов­торюся, ми мусимо діяти не стільки у нап­рямку створення однієї Церкви, скільки в плані наших спільних завдань, які стоять пе­ред нами на порозі третього тисячоліття.

Юрій ДОРОШЕНКО,
газета «Україна молода»
27 лютого 2001 року

ТІЛЬКИ ЧЕРЕЗ
ХРИСТИЯНСЬКУ СІМ’Ю
МОЖНА ПОДОЛАТИ
ПОРОКИ СУСПІЛЬСТВА…

2000-літня історія християнства — це історія боротьби добра і зла. Боротьба точилась як між християнством і гріховним світом, так і всередині самого християнства, насамперед у самій людині. В історії Церкви Христової не було жодного періоду мирного і спокійного.

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет у розмові з нашим кореспондентом згадує про деякі важливі моменти в історії християнства, висловлює своє світобачення сьогоднішніх його проблем, розмірковує і над проблемами створення помісної Української Православної Церкви, а також над проблемами сім’ї, називаючи її домашньою церквою.

— Минуле православ’я — це, як правило, страждання і приниження. І все ж християнство мало і має великий вплив у світі…

 — Сили зла не могли і ніколи не зможуть перемогти добро, бо Бог є добро, а Він непереможний. В історії ж православ’я дійсно було більше періодів страждання і приниження, ніж слави і влади. І якщо нашій Церкві і є чим хвалитися, то насамперед мучениками і подвижниками благочиння, а не світською силою.

Християнство мало найбільший вплив на суспільство і світ у ті періоди своєї історії, коли духовні цінності мали пріоритет у житті й діяльності людей і суспільства. Завдяки духовним цінностям виникли християнська культура і європейська цивілізація. Ми можемо говорити про вплив християнства на всі сфери людського життя, зокрема на розвиток архітектури, образотворчого мистецтва, музики, літератури, права. Християнська культура стала виявом і втіленням духовності й високих ідеалів.

Християнство — це не вчення, а спосіб життя. Завдяки цьому способу життя воно виросло з гірчичного зерна в могутнє дерево. Християнська любов (це Царство Боже, за словами Христа, перебуває усередині людини) зруйнувала рабство, створила міцну християнську сім’ю.

У першому тисячолітті відбулася справжня і глибока християнізація світу. Результатом цього були розпад Римської імперії, висока християнська духовність з безліччю святих мучеників, преподобних отців, святителів, золотий вік християнської писемності, подолання язичництва і створення культури на християнських засадах. Перше тисячоліття не було спокійним: точилася постійна боротьба з єресями, але це була боротьба за втілення в життя християнського віровчення і моралі. Християнство боролось з неправдою і злом світу цього і перемагало.

Як позитивний вплив на світ треба відзначити появу у ХІІІ–ХІV ст. християнського ренесансу, коли західноєвропейська культура досягла найвищої точки свого розвитку. Середньовічна релігійна культура своїм універсальним розмахом і злетом на­магалась створити Царство Боже на землі у найбільшій красі, яку тільки бачив світ. На жаль, цей грандіозний намір не вдався, і «середньовічне» Царство Боже не здійснилося, бо Західна Європа не пішла цим творчим духовним шляхом.

— А потім в історії людства був перехід від духовних цінностей до матеріальних…

 — Такий поворот від духовного до матеріального в європейській цивілізації здійснився в епоху Відродження. Уперше за весь час з моменту утвердження християнства було відкинуто уяву про Бога як про особу, що посідає центральне місце у Всесвіті й у людській історії. Людина як особа залишилася одна у світі, сенсом її життя стало не служіння Богу, а самоутвердження. Люди тієї епохи, яких стали називати гуманістами, створили для людства свій духовний світ. Цей шлях розвитку призвів до атеїзму, революцій, масового знищення людей, геноциду.

Друга половина другого тисячоліття характерна відпущенням на свободу творчих сил людини, духовною децентралізацією, коли всі сфери людської культури, а також і Церква, стали автономними. Всі сфери громадянського і культурного життя почали розвиватися під гаслом так званої «свободи» і «прав людини». Відбувався поступовий відхід від християнства і християнського способу життя. Та коли в житті й діяльності людей Бог не посідає центрального місця і людина може жити без Бога, — тобто, без джерела правдивого духовного життя, — відбувається деморалізація суспільства. Це ми, на жаль, і спостерігаємо зараз.

У другому тисячолітті відбулося трагічне розділення християнства. З’явилися небаче­ні раніше в історії ненависть і боротьба се­ред християн. Навіть проповідь Євангелія була, по суті, нехристиянською, тому що місіонерство нав’язувало християнство без усякого зв’язку з культурою народів, без любові до людей, яку заповідав Господь.

У XX столітті релігія, як світогляд і як інститут, остаточно втратила свою роль у політичній, соціальній і культурній сферах. Вона стала приватною справою людини. Сучасне суспільство зорієнтоване насампе­ред на матеріальні цінності…

 — І що ж маємо робити, щоб відродити в суспільстві духовність? Як навернути людей до виконання християнських заповідей?

 — Треба будувати храми. Дім Господній для того і ставиться на землі, щоб люди могли прийти сюди помолитися, почути Божі настанови і, керуючись ними, обрати у світі дорогу добра. Святе Письмо, Запові­ді Божі додадуть сил, щоб перемогти труд­нощі, навернуть на шлях праведного життя та дотримання християнської моралі. Лю­дина зробить крок до свого духовного збагачення, а значить, і до відродження духовності суспільства в цілому.

А щоб дотримуватися християнських за­повідей, які Бог дав людині через Мойсея, то, по-перше, треба їх знати. Таке знання дає читання Біблії, духовної літератури. Але навіть той, хто з тих чи інших причин не може ці заповіді вивчити, має їх відчути — бо вони написані в людському серці, вони записані в совісті людській. Найголовніше в цих заповідях — любов до Бога. Крім то­го, треба шанувати батьків своїх. Коли є та­ка любов і шана до батька і матері, то, безперечно, переноситься вона й на інших людей. І вже потім виявляється в наших стосунках, які можна означити заповідями християнськими: не убий, не вкради, не перелюбствуй, не лжесвідчи…

На жаль, іноді совість наша, обтяжена чи то байдужістю, чи то гріхами, мовчить. То­му й треба очищати її, щоб вона завжди підказувала, як вчинити. Таке очищення можна знайти лише в храмі Господньому.

 — Але ж, вибачте, людину не приведеш до храму силоміць. Та й частина людей приходить до церкви скоріше віддаючи данину моді, ніж маючи щире бажання. Церква прагне бу­ти «модною», а чи все ж воліє бачити в своєму лоні щирих християн?

 — З тих чи інших причин (хвороба, го­ре та й радість) у людини з’являється потреба звернутися до Бога як до джерела духов­ності. Коли вона приходить до храму із щирим відкритим серцем, вона знайде відповіді на всі свої запитання.

Можливо, те, що нині більше людей стали хо­дити до церкви, і можна назвати «модним віянням». Однак за першим таким приходом до храму Господнього (чи то як дани­на моді, чи то просто з цікавості) часто з’являєть­ся потреба звіряти Богові свої думки, ра­дості і печалі. Храм — це святиня. І в його стінах на всіх, навіть тих, хто мало вірує, сходить благодать Святого Духа.

Але Церква не підтримує такого відвідання храму Господнього, коли людина «забігає», щоб лиш «приткнути» перед якоюсь іконою свічку. Ми ставимо свічку, ко­ли маємо потребу спілкуватися з Всевишнім. І повинні ставити її з глибокою вірою, що Бог нас почує і виконає те наше прохання, яке нам на користь. Треба відвідувати церкву, треба храми будувати і треба молитися. Частіше молитися. Бо чим частіше людина молиться, тим частіше закликає вона у свою душу Бога і тим менше має часу на думки погані і справи злі.

 — Досить часто в храмах можна також зустріти людей, яких за способом життя та моральними засадами аж ніяк не назвеш християнами. Як сприймає Церква та­ких людей у храмі Господньому?

 — У нашому суспільстві нині чимало ба­гатих людей, які хочуть відкупитися від кари Господньої. Але таких індульгенцій православна Церква не визнає. Індульгенція можлива тільки че­рез покаяння, через визнання своїх гріхів та принесення достойних плодів покаяння. І ці плоди покаяння — це не гроші, це — наслі­док зміни свого життя на краще. Гроші ж (якщо багатому олігарху чи бізнесмену совість підказує, що він набув їх незаконно) нехай віддасть людям. Хай поверне їм їхнє, і, по­вірте, це буде йому зараховано на Суді Господньому. Бо Бог — праведний суддя, і те, що людина зробила таємного — чи злого, чи доброго, — у цьому для Нього немає таємни­ці. Бог присутній і при всіх наших думках, Бог присутній і при всіх наших ділах. І як­що матимемо Бога в серці, Він підкаже, що і як маємо робити, щоб провадити мирне і побожне життя заради нашого спасіння.

Піклуючись про моральний стан окремих людей, Церква в той же час закликає своїх членів до соціального служіння заради спасіння світу. Важливо підкреслити, що християни не повинні цуратися життя суспільства, що оточує їх, тобто світу. Бог любить не тільки окрему людину, а й увесь світ, усе людство, бо це Його творіння і призначені для очищення і преображення на засадах любові. Церква закликає своїх послідовників до активної участі у суспіль­ному житті, але при цьому до такої участі, яка ґрунтувалася б на засадах християнської моралі і християнського віровчення. Це означає, що християнство повинно давати відповідь на сучасні питання, які хвилюють суспільство. І тоді до храмів будуть іти люди, тим паче люди молоді.

 — Одна з проблем сучасності, що, як Ви сказали, хвилює суспільство, — це проблема сім’ї. Як бачить Церква вирішення цієї проблеми?

 — Проблема сім’ї є однією з головних проблем усієї європейської цивілізації. Християнство створило здорову сім’ю. Воно ліквідувало багатоженство і побудувало сім’ю на засадах любові. Без любові сім’ї як такої не може існувати. Бог для того й створив для Адама Єву, щоб любов, яка є основою блаженства і життя, виливалася на йо­му подібну істоту. Сім’я — це домашня цер­ква, яка реалізує собою любов, що існує між Христом Спасителем і Церквою. Без міцної сім’ї не може бути здорового суспільства й сильної держави. Головна причина розпаду сім’ї лежить у площині не економічній, а моральній. Ослаблення християнської лю­бові серед людей породило цю проблему. У результаті втрати духовних засад виникла ці­ла низка сімейних і суспільних проблем. До них насамперед треба віднести так звану сексуальну революцію, пияцтво і наркома­нію. Сексуальна революція є прямим результатом знецінення християнської моралі і відсутності здорової сім’ї. В умовах статевої розпусти стає неможливим створення нор­мальної сім’ї. Відсутність християнської сім’ї викликає проблему дітей і батьків. На цьому ґрунті виникають інші проблеми: пияцтво і наркоманія. Треба вважати помилковою думку, що першопричиною руйнації сім’ї є пияцтво. Навпаки, відсутність нормальної сім’ї й породжує пияцтво і наркоманію. Отож тільки через християнську сім’ю можна подолати пороки суспільства. Сім’я може стати основою духовного оздоровлення. Для того, щоб створити нормальну сім’ю, треба не тільки турбуватися про створення матері­альних умов для сім’ї, а виховувати дітей на основі християнської моралі й готувати їх до сімейного життя.

 — Сьогодні на часі постало питання об’єд­нання українського православ’я і створення помісної Української Православної Церкви. Однак сама ідея об’єднання розбурхала чимало проблем…

 — Одна з цих проблем у тому, що Укра­їнська Православна Церква, хоча й існує і ви­конує свою спасительну місію, але вона по­ки що не визнана іншими помісними пра­вославними Церквами як автокефальна і тому не входить у молитовне спілкування зі світовим Вселенським Православ’ям. Однак процес виз­нання помісних Церков завжди був трива­лим, і нічого дивного немає в тому, що Ук­раїнська Православна Церква залишається тимчасово невизнаною.

У 2000 році були зроблені рішучі кроки з боку вищого керівництва держави і Вселенського Патріарха Варфоломія у вирішенні українського церковного питання. Президент України Леонід Кучма на урочистій Академії, присвяченій 2000-літтю Різдва Христового, заявив, що Україні потрібна єди­на помісна Українська Православна Церква і що держа­ва буде всіляко сприяти цьому. Ту ж саму позицію висловив Голова Верховної Ради України Іван Плющ на урочистостях з наго­ди 9-ї річниці незалежності України. У чер­вні 2000 р. у Стамбулі Вселенський Патріарх Варфоломій прийняв урядову делегацію України на чолі з віце-прем’єром Миколою Жулинським, яка передала лист прем’єр-міністра України Віктора Ющенка і мала плідну розмову щодо вирішення української церковної справи. А 24 листопада 2000 р. під час свого офіційного візиту до Туреччини Президент України Леонід Кучма мав зустріч з Вселен­ським Патріархом, після чого надіслав йому офіційний лист із запрошенням направити в Україну делегацію і самому відвідати Київ. У грудні 2000 р. у Стамбулі побувала офіційна парламентська делегація на чолі з головою Комітету Верховної Ради з питань науки і ос­віти академіком Ігорем Юхновським і була прийнята Вселенським Патріархом Варфоломієм. Делегація передала йому лист Голо­ви Верховної Ради України Івана Плюща із запрошенням відвідати Україну з офіційним візитом у 2001 р. і список 240 народних де­путатів України, які висловилися за сприян­ня об’єднанню українського православ’я і визнання помісної Української Православної Церкви. Перелічені акції свідчать, що держава активно діяла в цьому напрямі, спи­раючись на бажання більшості віруючих мати єдину православну Церкву.

 — З якими думками і надіями вступає Українська Православна Церква у третє тисячоліття?

 — Початок третього тисячоліття супро­воджується різними прогнозами. Одні, відкидаючи роль Бога в історичному процесі, покладають надії на науково-технічний прогрес. Інші, спостерігаючи глобальний занепад моралі і духовності, чекають кінця світу. Ми, християни, дивимося в майбутнє з надією. На відміну від тих, хто поставив у центр історії людину, ми покладаємо надію на Бога, бо Він є центром буття.

Головним завданням християнства у цьому тисячолітті є духовне відродження насамперед кожної людини як особи у приватному плані. Моральне оздоровлення суспільства через окрему особу є місією Церкви. Соціальне служіння Церкви має велике значення, але набагато важливішим є духовне відродження. Недаремно Христос Спаситель сказав: «Шукайте ж спершу Царства Божого, і правди Його, і все це додасться вам» (Мф. 6, 33), тобто насамперед турбуйте­ся про духовні цінності, а матеріальні бу­дуть наслідком вашого духовного життя.

Розмову вела Галина МАКАРЕНКО,
газета «Юридичний вісник України»
8–14 березня 2001 року

КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКА
ЦЕРКВА ВВАЖАЄ ПРИЄДНАННЯ
КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ
ДО МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ
ПРОТИЗАКОННИМ

Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет
Говорить про перспективи об’єднання
українського православ’я

Напередодні візиту Папи Римського Українська Православна Церква наблизилася до об’єднання та світового визнання її помісного статусу. Наскільки реальним є ґрунт для цих прогнозів, ми поцікавилися у Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета.

 — Процес об’єднання, попри перешко­ди, йде. В цьому зацікавлена не тільки на­ша Церква, але, напевно, й автокефаль­на, бо між нами принципових розходжень немає. Домовленості, підписані нашими двома делегаціями у Константинополі (Стамбулі) все-таки діють. Хоча ми ще жодного разу не співслужили, але не ви­ступаємо одне проти одного, взаємно не прий­маємо священиків і парафії з наших Цер­ков, які мають наміри змінити юрисдик­цію. Крім того, ми не висвячуємо нових єпископів. Навіть те, що УАПЦ не обрала свого нового Патріарха, також розцінюємо як крок до об’єднання. Ми підтримуємо постійні контакти з Констан­тинополем і сподіваємося, що цей процес у певний час прийде до свого завершен­ня. Останнім фактом, який підтверджує намір УПЦ Київського Патріархату йти на компроміси заради єдності, була наша згода на те, аби предстоятель УАПЦ ми­трополит Мефодій відслужив Великодню службу в Андріївській церкві Києва.

 — Вселенський Патріарх Варфоломій погодився допомагати право­славним українцям в об’єднанні в єди­ну помісну Церкву, натомість проти цього виступає Московська Патріар­хія.

 — Це позиція Московської Патріархії, і її головна мета — не допустити об’єднання та відокремлення Української Православної Церкви від Московського Патріархату. Оскільки Вселенський Патріарх має протилежну думку, то його позиція не подобається РПЦ. Чи має пра­во Вселенський Патріарх втручатися в ук­раїнську ситуацію? Звичайно, що має! Хоча б на тій підставі, що він є «першим серед рівних» і дбає про те, аби в сім’ї пра­вославних Церков були мир, злагода та канонічний порядок. Крім того, Констан­тинопольська Церква вважає, що Київська митрополія була приєднана до Московського Патріархату протизаконно і з порушенням церковних канонів.

 — Найближчим часом планується візит російського Патріарха до Криму. Як УПЦ Київського Патріархату ста­виться до перебування в Україні тако­го гостя?

— Думаю, що цей візит Патріарха до Криму не є випадковим. Московська Пат­ріархія відчуває: рано чи пізно Українська Православна Церква буде визнана як ав­токефальна. До цього все власне і йде. Скільки б РПЦ не намагалася загальмува­ти цей історичний процес, все одно прий­де час, коли доведеться погодитися з ав­токефалією Української Церкви. Російсь­ка Церква прекрасно усвідомлює це, але хоче зберегти за собою бодай якусь час­тину української пастви (у вигляді екзар­хату чи окремих єпархій, які безпосеред­ньо підпорядковуватимуться Московсь­кому Патріархату). Згаданий візит має на меті затвердити духовну владу Москви над Кримською єпархією УПЦ МП. За­уважте, Патріарх Алексій обрав для своєї поїздки Крим, де проросійські настрої міцніші. У Київ, думаю, він не наважить­ся прибути, пам’ятаючи зустріч, яку йому тут влаштували в 1990 році.

— У Києві ж чекають на Вселенсько­го Патріарха Варфоломія І. Коли цей візит може відбутися?

 — Патріарха запросили відвідати Ук­раїну Президент Леонід Кучма, голова Верховної Ради Іван Плющ, запрошення підписали близько 240 народних депу­татів. Питання можливого візиту до Києва Вселенського Патріарха було обго­ворено на останньому ювілейному Помісному Соборі Української Православ­ної Церкви Київського Патріархату. Ми надіслали Його Святості офіційне запро­шення від нашої Церкви. Таким чином, Святійший має запрошення від держави і від Церкви.

Справді, візит глави держави чи Церк­ви потребує належної підготовки. Візьме­мо хоча б приїзд Папи Римського. Йому також створюють належні умови. Мусимо це зробити і для Патріарха. А однією з таких умо­в є насамперед об’єднання Київсько­го Патріархату з Українською Автоке­фальною Православною Церквою. Переконаний, що пе­ред візитом Папи в Україні повинна побу­вати делегація від Константинопольсько­го Патріарха для зустрічі з представника­ми обох Церков (УПЦ Київського Патріархату і УАПЦ). На неї повинні бути запрошені також представ­ники Московського Патріархату. Приймуть вони таке запрошення чи ні — то інша справа.

Розумієте, приїзд Патріарха в Україну може мати різний характер. Він може бу­ти завершальним актом з визнання авто­кефалії Української Православної Церкви (як це було 1924 року у Варшаві, коли Патріарх Григорій вручив Томос про авто­кефалію Польській Православній Церкві). Але згаданий візит міг би бути і лише підготовчим для цього важливого акту. Наприклад, якби Вселенський Пат­ріарх у Києві відслужив службу Божу з представниками УПЦ Київського Патріархату, УАПЦ, УПЦ Московського Патріархату, то це суттєво могло б змінити ситуацію у напрямі визнання автокефалії Української Православної Церкви.

— Та значно менша частина УАПЦ, яка затягує процес об’єднання з Київ­ським Патріархатом, свої дії аргумен­тує тим, що вони, мовляв, бояться, аби замість об’єднання двох Церков не вийшло «приєднання УАПЦ до УПЦ Київсько­го Патріархату». Чи існує якась формула, яка б не порушувала прав двох братніх кон­фесій?

— Річ у тому, що ми не говоримо про приєднання. Приєднання може бути ли­ше в тому випадку, коли Вселенський Патріарх визнає одну якусь частину розділеного православ’я як автокефаль­ну Церкву. Тоді вже, після визнання, мо­же бути приєднання будь-яких інших частин. Поки ж відсутнє таке визнання однієї конфесії, йдеться про об’єднання. Щоправда, якщо говорити конкретно про об’єднання, то це, з одного боку, рівні умови, де жодна з двох Церков не має переваг, а з іншого — цей процес за своєю суттю не може бути рівним, адже наша Церква має понад тридцять архиєреїв, автокефальна ж — лише сім. Якщо Київський Патріархат, за соціологічними дослідженнями, підтримує 19,5% насе­лення країни (а це дорівнює приблизно 9,5 млн. православних віруючих!), то УАПЦ підтримує всього 1,2% (тобто при­близно 600 тис).

 — А якщо говорити про об’єднання Церков, то чи таким одностайним є спротив створенню єдиної Церкви в се­редовищі УПЦ Московського Патріар­хату?

 — Не треба думати, що УПЦ Московського Патріархату єдина та монолітна у своїх намірах і поглядах на майбутнє. Там єдності немає, і в цій Церкві є три напря­ми. Один радикальний, представники якого відкрито говорять, що вони ніяка не Українська Православна Церква, а росій­ська, та вимагають назвати врешті-решт речі своїми іменами. Це — проросійська частина, що прагне не лише церковної єдності, але й заявляє про потребу державного об’єднання України з Росією. Друга — не відкидає в майбутньому ав­токефалії Української Церкви, але йде до цієї мети кроком черепахи. І невідомо, ко­ли вони до автокефалії дійдуть. Третя ча­стина хоче, аби цей статус Церква отри­мала вже найближчим часом. Якщо ут­вориться визнана Вселенським Патріар­хом автокефальна Церква, то саме оця третя частина може досить швидко приєднатися до вже законної помісної Церкви. Якщо ж говорити про ук­раїнський народ, то його підтримка УПЦ Московського Патріархату не така вже і велика. Згідно з уже згадуваними стати­стичними даними, УПЦ МП підтримує 9% на­селення України (4,5 млн.). Нашу Церкву, як я вже зазначав, підтримує понад 9 млн. Думаю, що коли постане питання вибору, меншість таки підтримає більшість.

— На останньому Архиєрейському Соборі РПЦ ухвалено пункт Соціальної концепції, який передбачає мож­ливість громадянської непокори віру­ючих. Кажуть, ніби цей пункт писаний трохи не спеціально під Україну та УПЦ МП. Якщо це справді так, то це пряма загроза національній безпеці нашої держави?

— Може бути. Принаймні відомо, що такий пункт у Соціальній концепції є. Оскільки він закладений, то це означає, що є намір у відповідний момент його використати. Це може статися тоді, коли Москва зрозуміє, що вже не може втри­мати Українську Церкву, і тоді, як останній крок, пошлеться на згаданий пункт і за­кличе до непокори. На мою думку, це бу­де її остання спроба.

— Як відомо, Московська Патріархія виступила категорично проти візиту Папи Римського в Україну. Складається враження, ніби у Москві більше бояться не лише чотириденного перебування Папи на українських теренах, а того, що він зустрінеться з Вами як з Предстоятелем УПЦ Київсько­го Патріархату…

 — У них є підстави для такого занепо­коєння (сміється. — Авт.). Вони до цього часу своє небажання визнати автоке­фалію Української Православної Церкви ґрунтували на тому, що ніби є такий Патріарх Філарет, на якого наклала ана­фему РПЦ і з яким не можна мати нічого спільного. Якщо ж Папа зустрінеться зі мною, то це означатиме, що він не визнає таких санкцій. Це, в свою чергу, знищує всю московську пропаганду.

Як на мене, така зустріч повинна відбу­тися ще й тому, що її відсутність не спри­ятиме налагодженню дружніх стосунків між православними та католиками. Папа хоче їх покращити, а для цього треба зустрічатися і говорити. А Ватикану по­трібен нормальний діалог.

— У зв’язку з цим розкручується версія, що після приїзду Папи в Україну Київський Патріархат долучить­ся до новітньої унії з Римом.

— Це чергова вигадка. Ніякої унії між УПЦ Київського Патріархату та Українсь­кою Греко-Католицькою Церквою бути не може. І цього не треба боятися. Головне, що ми хочемо з греко-католиками мати нормальні християнські відносини.

Юрій ДОРОШЕНКО,
журнал «Політика і культура»
22–28 травня 2001 року

ЗАРАДИ ДУХОВНОГО
ВІДРОДЖЕННЯ КОЖНОГО

Розмова з Патріархом Київським
і всієї Руси-України Філаретом

Значною ділянкою української культури є культура духовна. І хоча Церква в нашій країні відділена від держави, розвиток Церкви має колосальне зна­чення і для держави, і для суспільства, і для кожного свідомого громадяни­на. Сучасні питання духовного життя на десятому році Незалежності так само хвилюють, як і всі інші справи в нашій державі — ще й досі нестабільні, ще й досі в розбудові, ще й досі у становленні.

Наш кореспондент зустрівся з главою Української Православної Церкви Київського Патріархату Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. Пропонуємо вашій увазі розмову, яка відбулася.

 — Ваша Святосте, у своїй до­повіді на святкуванні 2000-ліття Різдва Христового Ви говорили, що головним завданням христи­янства у третьому тисячолітті є духовне відродження, насампе­ред кожної людини як особи у приватному плані. Ви сказали, що моральне оздоровлення суспільства через кожну особу є місі­єю Церкви. Соціальне служіння Церкви має велике значення, але набагато важливішим є духовне відродження. Яким шляхом це відродження має йти?

 — Треба знати, що Україна, ставши незалежною державою, потребує для свого розвитку не тільки державницької, політичної та економічної незалежності, але й розвитку своєї національної культури. Бо нація, яка не роз­виває своєї культури і духовності, існувати довго не може. Тому, ко­ли ми боремося за єдину Помісну Укра­їнську Православну Церкву, то боремося за всебічний розвиток на­ції, українського народу. Керую­чись саме цими мотивами, в неза­лежній державі має бути незалеж­на Церква. Але Москва, Росія, Ро­сійська Церква переслідують свої ін­тереси — інтереси чисто імперсь­кі, хочуть зберегти владу — насам­перед духовну владу над Україн­ською Церквою. Щоб наша Церква залишилася у складі Російської Церкви і була її частиною. З іншого боку, для нормального суто українського церковного життя, для того, щоб відповідати світогляду українців, розвиток духовності в Україні ви­магає незалежної Помісної Церк­ви. Ми вже близько десяти років перебуваємо у стані розділення. Минулого, 2000-го року, в пала­ці «Україна» на державному святкуванні 2000-ліття Різдва Христового Президент України проголосив: «Україні потрібна не­залежна Помісна Українська Пра­вославна Церква». І з того часу найвища посадова особа держави сприяє втіленню цієї ідеї в жит­тя. Минулого року в Константи­нополь поїхала урядова делегація, яку перед від’їздом приймав сам Президент і яка Вселенському Пат­ріарху Варфоломію повезла доку­мент з 240 підписами народних депутатів Верховної Ради з кло­потанням про встановлення в Ук­раїні Помісної Церкви. Київський Патріархат у цих питаннях осторонь не стояв. Свої позиції ми значно зміцнили в Ук­раїні, але нам потрібні сталі кон­такти з помісними Церквами сві­ту.

Українська Православна Цер­ква, хоч і існує і виконує свою спасительну місію, але по­ки що не визнана іншими поміс­ними православними Церквами як автокефальна, і тому не вхо­дить у молитовне спілкування зі світовим православ’ям. У Констан­тинополі відбулося підписання документа, так званої «Домовле­ності», про об’єднання українсь­ких Церков. Вселенський Патрі­арх Варфоломій благословив продовжувати об’єднавчий про­цес і заявив: «Хто не піде на об’єднання, той назавжди зали­шиться в схизмі». Вселенська Константинопольська Церква вкотре підтверджує незаконне ві­докремлення від неї у 1686 році Київської митрополії і приєд­нання її до Московського Пат­ріархату.

З того часу представники Все­ленського Патріарха, Московсько­го Патріарха, а також українських Церков мали зустрічі за межами України — в Швейцарії, Німеч­чині, Туреччині, Росії. Цього ро­ку з 26 по 29 травня в Києві перебували делегації Вселенського Патріарха і Московського Патрі­арха, які зустрілися з представ­никами трьох українських Церков. Це значне досягнення, тому що це початок переговорів про ство­рення єдиної Помісної Української Православної Церкви. По­зиція Вселенського Патріарха та­ка: це має бути Автокефальна Цер­ква з визнанням її Вселенською Константинопольською Церквою. Позиція Московського Патріарха­ту така: справді, Українська Цер­ква має бути єдиною, але в скла­ді Московського Патріархату. Нас така позиція не задовольняє. То­му переговори будуть іти й далі. Наступний крок буде зроблений у липні цього року в Цюріху, де відбудеться чергова зустріч делегацій. Якщо в травні ці зуст­річі проводилися на рівні свяще­ників, то в липні вони проходи­тимуть на рівні архиєреїв. Укра­їнські Церкви готові до об’єднан­ня.

— Ваша Святосте, ми говори­мо про розбудову держави. Вір­ніше, мабуть, буде сказати — про побудову справжньої незалеж­ної України. Очевидно, мо­же йтися і про розбудову Україн­ської Церкви. Маємо на увазі відновлення позакриваних ко­лись храмів та побудову храмів нових.

 — За десять років незалежнос­ті в Україні побудовано понад дві тисячі православних храмів. Як велике досягнення можемо констатувати, що в Києві віднов­лені Михайлівський собор Ми­хайлівського Золотоверхого мо­настиря, Успенський собор Киє­во-Печерської лаври, Успенська церква Богородиці Пирогощі. Як відомо, відновлюється й ар­хітектура, і живопис — тобто іко­нопис та настінне малювання. Що нас турбує? Насамперед надто швидкі темпи мурування церков. Наскільки це відповідає інженерно-будівельним нормам? Це перше. Інша справа — архітек­тура храмів. За часи підпорядку­вання Київської митрополії Мос­кві у переважній більшості сво­їй українські храми будувалися в московському стилі. Нашу ба­рокову архітектуру зневажали і принижували. За останні три століття багато церков було збу­довано не в українському стилі. Храми розписувалися також не в національній традиції. Тому відновлення українських церков нині, звичайно, дуже всіх нас ра­дує. Стосовно мозаїк Михайлів­ського Золотоверхого, то їх від­новлення викликало велике задоволення, ми навіть не споді­валися, що в наш час відроджен­ня може відбутися в такому прек­расному вигляді. Настінне ж ма­лювання, хоч і добре зроблене в основному, деякими своїми композиціями викликає занепо­коєння. Коли відновлюються та­кі національні святині, очевид­но, треба підбирати митців, які були б більш підготовлені до та­кої праці. Писати ікони та вико­нувати настінне малювання ре­лігійного, церковного змісту мо­же не кожен художник. Основ­ним недоліком, на нашу думку, невдалих розписів є відсутність відтворення високої духовності біблійних персонажів. Відомо, що у кожному художньому творі відбивається стан душі творця. Раніше іконописці та монумен­талісти вважали за необхідне поститися та молитися перед ви­конанням духовних справ — для того, щоб душа і дух були уми­ротвореними, піднесеними. Тоді й образи, виконані автором — у минулому, звичайно, віруючим, — будуть духовними. Обличчя персонажів будуть відбивати твій духовний настрій. Все це повин­ні враховувати сучасні митці, які беруться до церковної роботи. Нас радує те, що після 70 літ чергово­го вавилонського полону у нас не перевелися майстри, і це вселяє на­дію, що мистецтво творення ікон та монументального малярства в Україні буде вдосконалюватися.

 — Ваша Святосте, вочевидь, підготовку духовності кожної лю­дини, і майбутніх митців зокрема, треба починати змалку. Певно, зі школи, з вузу. Мабуть, уроки богослів’я обов’язково в навчаль­них закладах треба запроваджу­вати?

 — Ми постійно на зустрічах з представниками Міністерства ос­віти України, а також з депутата­ми Верховної Ради про це нага­дуємо. Ми хочемо, щоб у школах було введене викладання христи­янської етики, бо без навчання християнських цінностей ми не можемо відродити цінності нашої духовності, зміцнити українську сім’ю, підвищити рівень вихован­ня дітей. Хай спочатку навчання цього предмета буде факультатив­ним. Згодом же — як звичайний предмет, обов’язковий для всіх. Скажімо, географія чи математи­ка для багатьох випускників шко­ли, може, й не потрібні будуть у житті. А мораль потрібна всім, у всіх галузях науки, господарства, культури тощо. Поняття Добра і Зла повинні бути закладені на по­чатку життя. Моральний стан сус­пільства залежить насамперед не від його економічного стану. Духовний стан залежить від самої людини. Якщо духовні цінності в житті й діяльності людини стоять на першому місці, то моральне буття не буде залежати від матері­ального стану, духовність же мо­же поліпшити і матеріальний стан.

 — Ваше Святосте, ми з Вами вже говорили про відновлення наших київських церков. Відомо, що побутують дві основ­ні думки про відродження хра­мів, які були зруйновані. Деякі вважають, що церква, побудована на місці колишньої, зруйнованої — не є вже пам’яткою минулих часів, а є так званим «новодєлом». Я переконаний, що віднов­лення всіх трьох названих Вами храмів — Успенського, Михай­лівського та Пирогощі — є чудо­вим доказом протилежної думки: наші святині ми відродити муси­мо. Як Ви ставитеся до питання відновлення Десятинного храму Києва?

 — Я ставлюся до його відрод­ження позитивно. Дехто вважа­є, що краще мати фундамент. Мені ж здається, і фундаменти треба зберегти, і храм треба побудувати. І хоч ми не маємо зоб­ражень Десятинної церкви Х століття — часу, коли вона пос­тала, — проте нам відомий стиль архітектури за часів Володимира Великого. Очевидно, в цьому стилі Десятинна і має бу­ти відроджена. Михайлівському собору радіють усі, хоч дехто заперечував проти його відновлення. І це є нині жива пам’ятка, а не мерт­ва. Десятинну також треба від­новити, щоб це було місце, де людина духовно очищалася б, де вона мала б змогу наблизитися до Господа Бога. І саме в цьому розумінні, саме для цього мають відроджуватися духовні пам’ят­ки.

 — У рік десятиріччя Незалеж­ності України, які найболючіші Ваші проблеми?

 — Найболючішою проблемою є утворення єдиної Помісної Ук­раїнської Православної Церкви і визнання її в усьому світі як єдиної автокефальної Церкви. Як свідчить наша українська історія, стародавня і нова, українська дер­жавність і помісна, тобто авто­кефальна, Церква взаємопов’язані. Імперські сили, які нищили ук­раїнську державність, разом руйнували і автокефальну Церкву. І навпаки, борці за українську державність підтримували й Україн­ську Автокефальну Церкву, бо держава без автокефальної, тоб­то незалежної, національної Цер­кви довго існувати не може.

Є багато питань невирішених стосовно використання колишніх церковних приміщень в тих чи ін­ших областях України, реєстра­ції статутів і надання нашим цер­ковним громадам приміщень для духовної діяльності. Не в кожно­му місті є храми, собори, будин­ки єпархіальних управлінь. В дея­ких областях архиєреї знаходять­ся в невідповідних приміщеннях. Ці питання, багато інших поточ­них питань — як і перед кожною організацією, кожною Церквою, що розвивається, стоять перед нами. Ми впевнені, що з Божою до­помогою всі вони будуть виріше­ні.

 — Ваша Святосте, я щиро вдячний Вам за зустріч і за мож­ливість розмови з Вами задля чи­тачів нашої газети.

Розмову вів Володимир ПІДГОРА,
газета «Культура і життя»
9 червня 2001 року

Патріарх Філарет:
«ОЧИСТИМО СВОЄ ЖИТТЯ
ВІД УСЬОГО, ЩО ЗАВАЖАЄ
БОГОВІ УВІЙТИ В НАШІ СЕРЦЯ»

Перебуваючи на Волині, Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет висловив свої думки щодо ситуації в українському православ’ї в ексклюзивному інтерв’ю для нашої газети.

 — Ваша Святосте! Ви не вперше на Волині. З яким настроєм, відчуттям прибули нині на цю землю?

 — Волинська земля для мене завжди привітна. Її історія захоплююча і драматична. Тут є багато вірних нашої Церкви, кількість їх постійно зростає. Тут вищий, аніж на сході чи на півдні України, дух патріотизму, духовності, любові до Бога, до нашої Церкви. Хоча й у тих регіонах відчуваються позитивні зміни, незважаючи на більш тривале перебування їх під безбожною владою.

 — УПЦ Київського Патріархату, незважаючи на спротив певних сил, впевнено завойовує авторитет і довіру людей.

 — Час працює на нашу Церкву. Нашим опонентам все важче приховувати історичну правду, люди починають прозрівати. І тут ніхто нічого не вдіє, бо на те воля Божа. Вона допомогла нам беззбройно здобути незалежність, з Божою поміччю і Церква наша постане як рівна серед рівних, до неї прийде визнання.

Так, на початку нам було нелегко. А нині Київський Патріархат має 29 єпархій, понад 30 монастирів, дві духовні академії, богословський факультет у Чернівецькому держуніверситеті, шість духовних семінарій, училище, видавництво, є свої газети, видаємо духовну літературу, бюлетені, журнали. А головне — є потужна підтримка людей. Соціологічні дослідження стверджують, що дві третини православних в Україні підтримують нашу Церкву — це 9,5 мільйона, 4,5 — московську Церкву, 10 мільйонів ще не визначились. А те, що у Московського Патріархату тут більше громад, пояснюється дуже просто: громади ці малочисельні, або тільки на папері. Крім того, прихильники Київського Патріархату змушені відвідувати храми Московського патріархату із-за відсутності своїх храмів.

 — Люди пов’язують закінчення протистояння в українському православ’ї з утворенням єдиної помісної православної Церкви з патріаршим управлінням у Святій Софії. Здається, ця надія почала віддалятись, адже ми сподівалися на травневий візит Вселенського Патріарха Варфоломія.

 — Так, проблема утворення єдиної помісної Церкви дуже актуальна. Нашій незалежності десять років. Існує канон православної Церкви (а канонів необхідно дотримуватися) — церковна організація приводиться у відповідність з державною структурою. Є незалежна держава — повинна бути і помісна автокефальна Церква, рівна серед рівних, як це сталося в багатьох набагато менших, аніж Україна, державах. Це не означає (як пояснив Вселенський Патріарх у відповіді на лист ста народних депутатів України, які «гостинно» не радили йому приїжджати до нас) її підпорядкування йому чи комусь іншому. Це означає піднесення її статусу до рівня інших Церков, у тому числі й до рівня Московського Патріархату.

Та на цьому шляху Росія нагромаджує безліч перешкод. Чому? Бо це не лише втрата віруючих, храмів, великих прибутків. Головне — ослаблення московської Церкви, втрата політичного впливу, який Москва чинить через свою Церкву в Україні. Тому і йде шалений спротив об’єднанню. Але даремно. Хто йде проти волі Божої, неминуче програє.

Справді, ми сподівалися на візит Вселенського Патріарха у травні. Завадили причини, що не залежали від нас. У намічений час зустрілися лише представники Його Всесвятості і Московського Патріархату. Не в усьому досягли домовленостей, але й це вже позитивний момент, бо раніше в подібних зустрічах останні участі не брали. Багатостороння зустріч, вже на вищому рівні, намічена на середину липня у Швейцарії. Там будуть представники усіх сторін об’єднавчого процесу. Вселенський Патріарх, незважаючи на тиск, твердо і неухильно проводить свою лінію на дотримання канонів Церкви. А від свого візиту він не відмовився.

— Незабаром відбудеться візит в Україну Папи Римського Івана Павла ІІ. Є різні погляди на цей візит. Як Ви, Ваша Святосте, ставитесь до цього?

 — Нормально, спокійно. Папа приїжджає на запрошення Президента, тут у нього частина Церкви, віруючі. Він відвідав дуже багато країн, наслідки цих візитів цілком позитивні. Цей приїзд спрямований на порозуміння і примирення, відновлення взаємовідносин православної і римо-католицької Церков. Тому 95 відсотків українців — за цей візит. Думаю, в позитивному плані він прискорить і вирішення деяких проблем українського православ’я.

— Чому ж московська Церква так вороже ставиться до цього, нагнітає пристрасті, збурює наше і без того наелектризоване суспільство? Адже понтифік їде до нас, а не в Росію. До того ж ми усі християни, невже історія не навчила їх, до чого призводить протистояння православ’я і католицизму?

 — Візит Папи небажаний для Москви з багатьох причин. Почнемо з того, що візит зайвий раз підкреслює, що Україна є незалежною державою, вона йде до Європи. Тим часом, московська Церква вважає, що вона є духовним господарем в Україні, що це втручання у її внутрішні справи. Такий от імперський синдром. Боїться Москва, що цей візит послабить її Церкву. Але коли одна сторона боїться іншої, то це говорить не про її силу, а про слабкість. Боїться вона, що Папа зустрінеться зі мною, бо ж це буде означати визнання нашої Церкви, якого дуже не хоче Москва. А що стосується історії, то вона дійсно дала людству гіркі уроки протистояння у християнстві. Не дай, Боже, повторити їх.

 — Саме у день Святої Тройці у своїх проповідях у Києві і Луцьку Ви сказали, що там, де нема любові, злагоди, там нема Божої благодаті. Поки що цього не видно з боку московської Церкви у став­ленні до Київського Патріархату, до приїзду Папи. Вона організовує акції непокори. Доходить до прямих образ Папи.

 — Звісно, обіцянка зустріти відо­му і шановану у світі людину пікетами, відмова від зустрічі з нею з боку вищих духовних осіб, вороже ставлен­ня, різні інсинуації щодо мети візиту — не є ознаками Божої благодаті. Людей зумисне дезорієнтують. Їм, наприклад, сказали, що Папа хоче зайти в право­славні святині Києва, тому треба навіть лягти на дорозі, але не пустити його туди. Та нема таких намірів у високо­го гостя, про це сказано в програмі, оприлюдненій у пресі. Але що до того організаторам і натхненникам акції непокори? Головне — посіяти хаос і сказати потім: бачите, ми протестували і свого домоглися, не пустили Папу в лавру і Софію. Є ще абсурдніші вигадки…

Тут, очевидно, треба говорити не про Церкву як таку, а про позицію та інтерес деяких осіб, яким заважають спокій у суспільстві, незалежність України. Ті, хто протестує, мало або ж нічого не знають про Папу, його роль в історії, його життя. Ми не сприймаємо агресивність як метод завоювання позицій. Стоїмо на тому, що лише правда, любов при­ведуть нашу Церкву до визнання, зміцнять її. На жаль, наші опоненти часто демонструють далекі від поваги і любові прийоми, знаходячись на українській землі.

— На практиці часто стикаєшся з недосконалістю Закону про свободу совісті і релігійні організації. Який стан з розробкою нового закону чи поправок до існуючого?

 — Потреба у зміні багатьох поло­жень цього закону чи прийнятті ново­го гостра. Це не лише в інтересах Церкви, релігійних громад, а й держави. Взяти хоча б умови утворення релігійної громади, правовий стан, майнові права церков, центри яких знаходять­ся за межами України. Навіть на нашій землі намагаються захоплювати наше майно… Недавно Верховна Рада спробувала внести поправки саме стосовно цих положень. Не вийшло.

— Мовна і церковно-етична проблеми. Розповідають, що в храмах УПЦ в США священик спочатку проголошує слово про американський народ, його Президента, Америку, дякує за притулок, який вона надала українцям і їх Церкві; моляться за Україну, її народ українською та англійською мовами. В храмах Московського Патріархату в Україні зовсім інакше.

 — Тут ідеться вже не тільки про етичний бік поведінки священнослужителя, а й про значно більше. Священик будь-якої християнської Церк­ви добре знає слова апостола Павла: краще сказати п’ять слів зрозумілою мовою, ніж багато — незрозумілою. Дух Святий у день П’ятдесятниці над­ілив апостолів даром говорити різни­ми мовами, щоб проповідувати мо­вами народів, куди вони підуть. А тому ми й наполягаємо, щоб богослужіння велось українською мовою. Хоч це не означає, що не повинно бути інших мов, якими розмовляють у нас меншини. Мова — дар Божий, засіб спілкування з Господом і між собою.

— Я був учасником Помісного Собору нашої Церкви у січні нин­ішнього року. Ви сказали, що по­чаток тисячоліття повинен стати поворотним моментом повернен­ня людства від матеріальних цінностей до духовних. Якщо цьо­го не станеться, то…

 — …то європейська цивілізація піде до завершення своєї історії. Мене надзвичайно турбує, що матеріальні цінності мають пріоритет над духовними в житті людини. І такий напрям, на жаль, і пріоритети формують у за­собах масової інформації, навіть деякі священнослужителі піддаються цій спокусі диявола. Розмивається відчут­тя гріховності, люди не бачать різниці між добром і злом. Тут криється вели­ка небезпека. Тож Церква має принципово, подобається це комусь чи ні, ка­зати правду про святе та гріховне. Людина повинна замислюватися над своїм буттям, сенсом існування, над тим, що є тимчасове, а що — вічне. Якщо не поставимо Бога в центр бут­тя, історії, якщо замість нього буде лю­дина з її споживацькими інтересами, ми зайдемо в глухий кут.

— Навмисне чи ні, але такі чутки розповсюджуються: мовляв, зі створенням єдиної Помісної Церк­ви багато священиків виявляться зайвими.

 — Це свідома інсинуація. Такого не станеться. Навпаки, зараз, у час тотальної пропаганди жорстокості, насиль­ства, розпусти, дуже гостро постає по­треба в людях, які могли б кваліфіко­вано протиставити цій безбожній мо­ралі чисте Слово Боже.

 — Дякую, Ваша Святосте, за цікаву розмову. Що б Ви хотіли побажати волинянам, в першу чергу читачам газети «Волинь»?

 — Божої благодаті, здоров’я ду­ховного і тілесного, миру, злагоди, любові до Творця і до ближнього. Очи­стимо своє життя від усього, що заважає Богові увійти в наші серця. Будьте щасливими і вірте: буде Україна процвітаючою!

Розмовляв Андрій БОНДАРЧУК,
газета «Волинь»
14 червня 2001 року

ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ
ДО ОБ’ЄДНАННЯ

Останнім часом у житті українського суспільства відбулося чимало подій, пов’язаних з православни­ми Церквами. Це, перш за все, процес об’єднання Української Православної Церкви Київського Патріар­хату (УПЦ КП) та Української Автокефаль­ної Православної Церкви (УАПЦ) за участю представників Константинопольського та Московського Патріархату (МП), святку­вання 950-літнього ювілею Києво-Печер­ської лаври (КПЛ) та приїзд на ці урочис­тості делегацій від більшості Церков сві­тового православ’я.

Сьогоденну ситуацію в українському православ’ї люб’язно згодився прокоментувати для читачів газети «День» Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

— Ваша Святосте! Що сьогодні пе­решкоджає об’єднанню УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ? Чи не має бути так — ці дві Цер­кви вирішують всі важливі адміністра­тивні питання, тобто поділ єпископ­ських кафедр та парафій, потім збира­ють об’єднавчий Собор, обирають єдиного спільного Патріарха, а вже по­тім звертаються до Вселенського Патріарха Варфоломія І по допомогу у справі канонічного визнання вже існу­ючої єдиної самостійної Православної Церкви України? Хіба може допомогти будь-хто, навіть Вселенський Патрі­арх, уладнати внутрішні справи та відносини двох наших Церков?

 — Дійсно, обидві Церкви — УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ — зацікавлені в об’єднанні, на шля­ху до якого не існує жодної суттєвої, принципової перешкоди. Об’єднання є цілком реальним, його підтримує Вселенський Патріарх. Бо між двома Церквами немає жодної канонічної чи віроучительної проб­леми. Заради утворення однієї, замість двох Церков, зроблено вже багато. Йдуть постійні міжцерковні наради єпископів; на рівні священства, в парафіяльних храмах досягнута найвища ступінь церковного об’єднання — спільна євхаристія, причас­тя. З боку УПЦ Київського Патріархату існує постійна й повна готовність до цього останнього кроку. Що стосується єпископату УАПЦ, то тут справи дещо складніші, хоча всі сім єпископів УАПЦ на словах «за». А на ділі процес іде пово­лі, неспішно. Дехто вважає, що це затягу­вання відбувається під тиском певних по­літичних сил, яким зовсім невигідно утво­рення єдиної незалежної православної Церкви в Україні. З політичних міркувань.

— У західних ЗМІ з’являються по­відомлення, що начебто причинами зволікання єпископату УАПЦ є два фактори. По-перше, це заборони (по­карання), накладені на єпископів, які на початку 90-х років відійшли від Ки­ївського Патріархату й приєдналися до УАПЦ. Заборони, які досі з них не зня­ті. Другим фактором є нібито анафе­ма, накладена на Патріарха Філарета, предстоятеля УПЦ Київського Патріархату. Якби Вселен­ський Патріарх зняв цю анафему, то справи пішли б швидше. Дійсно це так? Чому, власне, досі не зняті ті по­карання з єпископів Автокефальної Цер­кви Київським Патріархатом?

 — Почну з того, що згадані покаран­ня були накладені на єпископів ще за ча­сів патріархів Мстислава та Володими­ра, тобто до мого обрання Патріархом. Ми про ці покарання ніколи не згадуємо, не надаємо їм значення. Проблеми вза­галі не існує. Якби до нас звернулися з проханням, що це є однією з умов об’єд­нання, наша Церква давно вирішила б це питання — і дуже швидко.

Тепер щодо анафеми. Вселенські Патріархи не мають прерогатив знімати анафеми, проголошені іншими Церква­ми. Однак вони можуть не визнавати ті анафеми, не зважати на них у своїх церковних відносинах. Тим більше, що, ко­ли йдеться про мене, то анафема була проголошена з серйозними порушення­ми загальноприйнятої у православ’ї про­цедури. Не було створено відповідної комісії для розслідування справи, не бу­ло обов’язкового церковного суду, не дали слова для захисту «звинувачено­му», тобто мені. Все відбулося у мою відсутність і дуже швидко — просто зібрався церковний Синод і проголосив відлучення. Глибоко впевнений, що все це не можна вважати законним. Це був простий політичний хід для збереження своїх єпархій в Україні.

Це не перший такий випадок в історії Московської Церкви. Наприклад, у XVIII столітті Синод Московського Патріархату анафематствував митрополита Ростов­ського Арсенія Мацієвича, позбавивши його священства й чернецтва. Більше того, митрополита Арсенія було ув’язнено в Ревельській фортеці, де він і помер. А цього року та сама Московська Церква проголосила митрополита Арсенія свя­тим, канонізувала його. Подібні речі траплялися і в інших Церквах. Зовсім не­давно архиєпископ Макарій, засуджений своєю Кіпрською Церквою, був виправда­ний зібранням кількох східних Патріархів.

Те саме може зробити і Вселен­ський Патріарх у справі з Патріархом УПЦ Київського Патріархату — не визнавати анафему.

Хочу підкреслити, що від того, визна­вати чи не визнавати Патріарха Філарета, від ставлення до його анафеми, залежать відповіді на багато дуже важливих питань. Таких як: мають дві українські «неканонічні» Церкви єпископат чи ні? Бо не­визнання Патріарха Філарета автоматично означає невизнання всіх тих єпископів, яких він висвятив. І тих, яких, у свою чергу, висвятили висвячені ним єпископи. Якщо мою персону позбавити сану, то вийде, що не існує і корпусу ук­раїнського священства (вони ж бо всі вис­вячені недійсними єпископами). А це ве­де до того, що можна буде не визнавати християнами, правос­лавними мільйони українських громадян, весь люд Божий наших двох Церков.

Саме цього й домагається Москов­ська Патріархія — щоб усі вселенські Церкви офіційно не визнали Патріарха Філарета. І тоді один вихід — всенарод­не каяття й повернення до Московської Церкви. Заради чого, власне, й проголо­шувалася анафема.

На ділі вийшло інакше. Зараз, як ви знаєте, Патріарх Варфоломій веде пере­говори з єпископами — саме як з єпископами — двох «неканонічних» Церков. Що є побіч­ним свідченням невизнання анафеми.

Якщо згадати Ваше запитання, то можна сказати таке. Йдеться не про якісь реальні перешкоди, а виключно про те, щоб усі сім єпископів УАПЦ визначи­лися зі своїми намірами й більш енергій­но йшли на об’єднання з Київським Пат­ріархатом.

 — Чи не здається Вам, що як єпис­копи, так і священики обох Церков можуть вагатися з об’єднанням із ду­же зрозумілої житейської причини. А саме — вони бояться втратити свої єпис­копські кафедри чи парафії, залиши­тися після об’єднання поза штатом. Чи йде якась практична організацій­на робота, спрямована на врегулю­вання цих питань? Чи розробляються проекти структури майбутньої об’єд­наної Церкви — скільки єпархій, пара­фій, куди хто буде призначений? Адже це дуже важливо для багатьох людей обох Церков.

 — Така робота досі не ведеться. Я, од­нак, зробив заяву, де йдеться про те, що після об’єднання теперішня церковна структура повністю залишиться недотор­канною — будуть збережені всі єпархії і парафії, а кожна духовна особа залишиться на своєму старому місці. Це стосується також Галицьких єпархій — їх буде після об’єднання 9 (6+3). Загалом моя позиція така: від об’єднання Церков ніхто й ні­чого не повинен втратити. Більше того, маємо навіть наміри збільшити кількість парафій у деяких східних малочисельних єпархіях УАПЦ, які ввійдуть до складу єди­ної незалежної Церкви.

 — Чи існує якийсь офіційний доку­мент стосовно щойно описаної Вами схеми? Чи всі єпископи УПЦ Київського Патріархату і УАПЦ згодні — персонально кожен — із таким підходом? Наприклад, з тим, що для поповнення однієї єпархії бу­де зменшено якусь іншу? Чи підписа­но відповідну угоду з єпископами обох Церков?

 — Ми готові задекларувати й підписати відповідні домовленості. Однак це є конкретною практичною справою вже об’єднаних Церков. Єпископи УАПЦ досі не готові до такої конкретики.

 — Відомо, що на одній із об’єднавчих зустрічей у Цюриху представник Московського Патріархату запропону­вав «компроміс»: Московський Пат­ріархат відмовляється від своїх «кано­нічних прав» на територію Галицьких єпархій і надає цій частині українсько­го православ’я автокефалію. А всі ін­ші проблеми українського правосла­в’я відкладаються — для обговорення — на 20–30 років. Як ви прокоменту­єте цю пропозицію?

 — Це тонко продумана МП стратегія — «шляхетно» віддати частину «канонічної території», яка для них вже давно й назав­жди втрачена. Разом із тим досягається важлива політична мета — поглиблення розколу між Сходом і Заходом України. Після чого легше буде повернути Схід Ук­раїни до Росії, а Захід — то вже куди хо­че. Ставлення до цієї пропозиції найкра­ще висловив митрополит Тернопільський Мефодій, керівник УАПЦ: «З рук Москви нам не потрібна автокефалія!»

 — Як ви можете прокоментувати ті заяви, які зробили на святкуванні 950-літнього ювілею КПЛ представни­ки Церков світового православ’я — стосовно визнання в Україні тільки од­нієї Церкви — УПЦ МП? Чи не перек­реслюють ці заяви українську політи­ку Вселенського Патріарха Варфоло­мія І? Чи відбудеться після цих заяв чергова, запланована на 28 жовтня, об’єднавча зустріч у Цюриху? І, взага­лі, чи Константинопольський Патріар­хат і надалі буде брати участь у об’єд­навчому процесі українських Церков?

 — Не треба надавати аж такого зна­чення заявам гостей на ювілеї лаври. По-перше, прошу звернути увагу, що це бу­ли не предстоятелі православних Церков, а лише представники. Їхні заяви не спиралися на будь-які рішення Синодів чи Соборів їхніх Церков і можуть сприйматися як особисті. Згадаємо, що 1997 ро­ку в Одесі таку саму заяву (про визнання в Україні тільки митрополита Володимира Сабодана) зробив Патріарх Варфоломій І, що, зрештою, не завадило йому зайняти­ся українськими справами, спілкуватися з єпископами наших невизнаних Церков.

Мине певний час, і Церкви світово­го православ’я змушені будуть говорити інші речі, подивитися на справи з іншо­го боку. Бо не можна ігнорувати той факт, що Україна — найбільша правос­лавна країна світу.

А переговори триватимуть. У них братиме участь також Москов­ський Патріархат. З єдиною метою — аби затягувати до нескінченності справу, аби не давати Патріарху Варфоломію І нагоди діяти на свій розсуд. Політика затягуван­ня, безумовно, пов’язана з надіями Мос­кви на сприятливі для них результати нас­тупних виборів до Верховної Ради, на те, що там будуть торжествувати прихильни­ки союзу з Москвою. Після таких виборів можна буде замінити також Президента, який чомусь не хоче йти шляхом Білору­сі. А після всього цього православні проб­леми відпадуть самі собою. Ця політика активно підтримується дивним союзом — альянсом УПЦ МП з українськими кому­ністами. Недарма ті займали таке почес­не місце на ювілейних святах у лаврі.

— До речі, як ви оцінюєте інцидент на святкуванні ювілею лаври, коли делегація Вселенського Патріархату на чолі з митрополитом Філадельфій­ським Мелітоном, керуючим справа­ми цього Патріархату, демонстратив­но залишила урочистості до їх завер­шення і навіть не виголосила приві­тальної промови?

 — Так дійсно було. Причина ж у тому, що на ювілеї було порушено старовинну церковну традицію, яка базується на виз­наченні одного із Вселенських Соборів. Йдеться про те, що у світовому правос­лав’ї «Першим за честю є Патріарх Кон­стантинополя». Тому, згідно з церковни­ми диптихами, у православ’ї вже багато століть діє твердо усталене правило — на всіх православних зібраннях Константи­нопольський Патріарх або його представ­ники обов’язково і завжди виступають першими. За Константинопольським ідуть так звані історичні східні Патріарха­ти (Олександрійський, Антиохійський, Єрусалимський), а за ними — на п’ятому місці — Московський. Ця послідовність свято зберігається також у наші дні. Я сам колись, представляючи Московський Патріархат, виступав на різних міжнарод­них зібраннях, і завжди очікував на своє п’я­те місце. Але на святкуванні ювілею у лаврі відбулося щось неймовірне — пер­ше слово було надане не митрополиту Мелітону, а …представнику МП митро­политу Мінському і Слуцькому Філарету. Цього неподобства представники Константинополя не могли знести і демон­стративно покинули зібрання.

Згадане порушення стародавнього звичаю першості можна вважати за пер­шу практичну спробу Московського Пат­ріархату вийти на чільне місце у світово­му православ’ї. Як відомо, Москва доби­вається цього з часів Великого князя Іва­на ІІІ Васильовича, з XV ст.

На закінчення хочу наголосити на тому, що — об’єднані чи не об’єднані з УАПЦ — ми будемо розбудовувати та кріпити свою Церкву, Київський Патріархат. Буде міцна незалежна Україна, буде й незалежна православна Церква. А з ча­сом, рано чи пізно, отримаємо також ка­нонічне визнання Автокефальної Україн­ської Православної Церкви світовим пра­вослав’ям.

На одній із зустрічей, присвячених українському православ’ю, представни­ки Константинопольського Патріархату говорили москвичам: «Ви повторюєте ті самі історичні помилки, які робили ко­лись ми — не хотіли визнати незалеж­ності Болгарської, Сербської, Грецької, Румунської Церков. Час, однак, усе по­ставив на свої місця. Вчіться на наших помилках!» Так і буде.

Із Патріархом Філаретом
розмовляла Клара ҐУДЗИК,
газета «День»
15 вересня 2001 року

ЧОГО ХОТІЛИ ХРИСТИЯНИ,
КОЛИ СЕЛИЛИСЯ В ПЕЧЕРАХ?

(Подаємо в скороченні)

27 серпня в Колонному залі ім. М. В. Лисенка Національної філармонії України відбулася Урочиста академія, присвячена 950-літтю Свято-Успенської Києво-Печерської лаври, учас­никами якої були архиєреї, свя­щеники, миряни, урядовці, уче­ні, діячі культури і мистецтва, народні депутати.

Відкриваючи Урочисту ака­демію, Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет наголосив, що сьогодні весь укра­їнський народ святкує цей ви­значний ювілей, вся Українська Православна Церква, всі разом, але, на жаль, кожна гілка пра­вослав’я окремо. Хоча це саме і свідчить про те, що Києво-Печерська лавра є національною святинею всього українського народу, і ми повинні усвідомити це, зробити все, аби українці спільно моли­лися в цій святині.

Уже після урочистого зібран­ня запитую Святійшого:

— Чому ми відзначаємо не зовсім круглу дату — 950 років?

 — Я про це запитував і учас­ників Урочистої академії, коли виголошував вступне слово. І сам їм відповідав, і вам відпо­відаю: та тому, що ми цього хочемо, адже ми шукаємо найменшого приводу, аби від­роджувати духовність у нашій державі. Основа основ нашого подальшого життя, на­шого поступу вперед — духов­ність. Ми вже вступили у тре­тє тисячоліття і, як ніколи, ус­відомлюємо: якщо європейсь­ка цивілізація нині не відро­дить свою духовність, то це може означати самознищення. Духовне відродження має ве­личезне значення не тільки для України (хоча для неї чи не в першу чергу), а й для всієї Європи, для всього світу. І ще я запитав шановне зібрання: скажіть, коли оці християни, ці розумні люди селилися в печерах, то чого вони хотіли?

— Справді, чого?

 — Ось і я так запитую: чого вони хотіли? Хіба вони не лю­били білий світ, який, попри все, — прекрасний? Природу? Близьких своїх, земні радощі? Чи в них не було добрих по­чуттів? А вони заганяли себе в землю, вони оселялися там. Чому? Яка була їхня мета?

А мета в них була. Це — бо­ротьба із самим собою, зі сво­їм «Я», зі своїм егоїзмом, з пристрастями своїми, здебіль­шого ницими. Як ми знаємо, людина здатна здолати великі зовнішні сили, перемогти на війні чи в політичній боротьбі і так далі. Але ж ми знаємо, як важко, часом неймовірно важ­ко перемогти… Кого? Так, са­мого себе. Ось чому ченці оселялися в печерах. Щоб по­бороти в собі гордість у сенсі — гординю, лихі пристрасті і в результаті цього наблизитися до Бога. Кажучи іншими сло­вами, ченці хотіли втілити в життя Євангеліє Христове, на­близити те Царство Боже, про яке говорив Ісус Христос: «Шукайте насамперед Царства Божого». І Він же сказав: «Царство Боже всередині вас». Ченці сприймали це як неза­перечну істину, йшли в пус­телі, гори, копали печери, оселялися в них, відгородив­шись від мирської суєти і в підземеллях досягали врешті-решт досконалості. І такої, що на їхній святості, на їхній ду­ховності, на моральних осно­вах, які вони заклали, виросла та надбудова, яку ми сьогодні знаємо: гарні храми, прекрас­на музика, неповторний спів. Ось чому лавра стала осеред­ком культури, духовного слова і цим своїм надбанням впли­вала й на державу. Адже ченці, які виховували в собі правду Божу, бачачи неправду в діях тих чи тих князів, говорили їм правду в очі, і князі мали їх вислуховувати.

Задумаймось (а ми над цим, на жаль, не часто замислює­мось), чому з усіх країв йшли і йшли прочани до Києво-Печерської лаври? А шукали вони і знаходили в ній най­більший дар — очищення сво­їх душ від гріхів. Адже в душі людини сидить той ворог, якого вона сама подолати не може.

Тому вона в пошуках спа­сіння йде у святі місця, щоб там, за допомогою благодаті Божої, що так рясно вилива­ється саме в цьому місці, здо­лати гріх. Ось чому звідти лю­ди виходили просвітленими і йшли знову працювати, але вже очищеними. Вони тут от­римували заряд любові. А лю­бов єднає — це тільки гріх зав­жди роз’єднує. Ось що таке лавра. Сьогодні її здебільшого сприймають як історико-культурний заповідник, досягнен­ня церковної архітектури, про­сто як історичну пам’ятку, місце, де можна погуляти, провести вільний час. А лавра з давніх-давен славилася зці­леннями, що йшли від святих мощей, від благодаті Святого Духа, яка там діяла. Але діяла на тих людей, які йшли туди з вірою. Бо хто приходив туди без віри, той не отримував ні­чого. А тому, відзначаючи 950-ліття Києво-Печерської лаври, маємо насамперед звернути увагу саме на духовність — та­ку нам сьогодні необхідну. І нам, і Україні нашій.

Тож повинні молитися Бо­гу, щоб Він привів нас до єд­ності, адже сьогодні маємо розділену Церкву. І це завдає великої шкоди як самій Церк­ві, так і державі. Молячись, треба зробити все для того, щоб здобути єдність, але, щоб її досягти, треба насамперед припинити ворожнечу. Та це не означає, що маємо посту­патися правдою. Правдою по­ступатися в жодному разі не можна.

І Христос терпів багато, але правдою ніколи не поступав­ся. І цього хотіли праведники наші, які селилися в печерах, засновуючи святу Печерську лавру; вони теж ніде й ніколи не поступалися правдою, і їхня святість, благодать Божа зігріває сьогодні нас, і грітиме завтра тих, хто прийде після нас.

Валентин ЧЕМЕРИС,
газета «Літературна Україна»
20 вересня 2001 року

НЕ ВПАДАЙМО У ВІДЧАЙ

Любов — сильніша за ненависть,
найпотужніша зброя.
І хто нею користується — живе у мирі,
спокої, упевнений у майбутньому

Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (у миру Михайло Антонович Денисенко) Української Православної Церкви Київського Патріархату народився у селі Благодатному на Донеччині в робітничій родині. Закінчив з відзнакою Одеську духовну семінарію і Московську духовну академію з ученим ступенем кандидат богослів’я. Простий чернець був рукопокладений поступово аж до сану митрополита. Обіймає посади викладача та інспектора ряду навчальних духовних закладів, настоятель Свято-Володимирського кафедрального собору в Києві, очолює різні єпархії, Екзарх Середньої Європи, єпископ Віденський і Австрійський. Згодом — вікарій Московської єпархії та ректор Московської духовної академії і семінарії. Згодом — Екзарх України, архиєпископ Київський і Галицький, Предстоятель УПЦ.

Коли постала наша незалежна держава, православна Церква, природно, прийняла рішення бути також незалежною (автокефальною), але Москва відмовила їй у цьому. Та все ж Всеукраїнський Помісний Собор проголосив утворення єдиної УПЦ Київського Патріархату. І в 1995-му владика Філарет був обраний Патріархом.

Крім прямих всеосяжних обов’язків, Святійший бере активну участь у мироносній громадській діяльності — міжнародних конференціях, асамблеях і конгресах в Япо­нії, Бельгії, США, Австрії, Швейцарії… Був двічі удостоєний ступеня доктора богослів’я у Будапешті й Пряшеві. Нагороджений орденами Ярослава Мудрого (Україн­ської держави), Дружби народів і Трудового Червоного Пра­пора (колишнього Союзу), а також Церков різних країн.

Богословські статті і доповіді, проповіді Святійшого захоплюють глибоким філософським змістом, конструк­тивною мудрістю і є загальнолюдською цінністю. От і ми звернулися до Патріарха Філарета по обнадійливе слово, сподіваючись, що воно стане у великій пригоді нашим читачам.

— Ваша Святосте, Вас часто називають ду­ховним батьком Укра­їни. А в нормальній родині зі своїми бідами йдуть у першу чергу саме до батька. Тому й звертаюся до Вашої Святості з надією почути відповідь на сучасні найгостріші питання з проблем, що мучать і знесилюють людство. Зокрема, останнім часом після ві­домих жахливих подій в Америці нас переслідує страх терактів, тре­тьої світової війни, бактеріологіч­них диверсій…

 — Я сказав би, є два види страху. Це той, про який Ви говорите, — пе­ред хворобами і смертю, матеріаль­ною незабезпеченістю. Та є і страх Божий. Між ними — суттєва різниця. В останньому випадку — це стан лю­дини, коли вона всім серцем визнає Господа як Творця, Промислителя світу, Котрий піклується про кожно­го з нас. І така людина боїться порушувати Заповіді. До цього й закли­кає Церква — виконувати святі Зако­ни. Страх Божий виганяє страх людський, бо тоді людина повністю покладається на всемогутнього і милостивого Бога, Який усе чинить на її користь. І вона нічого не боїться. Всевишній керує світом і нашим життям, без Нього жодна волосина з голови не впаде. Якщо і приходять страждання, то з Його попущення — як по­карання за гріхи й для навернення гріш­ника до праведності, або це кара за злочин. Те ж саме зло й карає злочинця. Якщо ж ти з Богом, ніщо не страшне, навіть смерть — перехід до іншого буття.

— Зрозуміло, віра в нашому жит­ті дуже важлива. І кожна нація гідна мати власну єдину Церкву. Але в Україні це — болюча пробле­ма, розв’язання якої зволікається. Коли ж, нарешті, відбудеться у нас довгоочікуване об’єднання Церков?

 — Цьому питанню було присвяче­но чимало представницьких акцій, кращі сини України докладають до того своє серце, розум і руки, але є певні сили, що чинять опір. Однак утворення Помісної Церкви не зупи­нити нічим: щороку зростає кіль­кість храмів, єпархій і парафій Київ­ського Патріархату. Це вже велика Церква порівняно з іншими право­славними конфесіями. Нещодавно у пресі було опубліковано результати соціологічного опитування: 21 відсоток нашого населення під­тримує Церкву Київського Патріар­хату, і лише 12 — Московського Патріар­хату. Переконливих прикладів бага­то. У нас надія на людей, які не зра­дять своєї і ніколи вже не навернуть­ся до чужої Церкви. Це — запорука надійного майбутнього. І кадри є: щороку випускники духовної ака­демії вливаються до лав українських священиків. Вони освічені, добре знають рідну українську мову й го­тові служити народові своєму.

Питання об’єднання в нас право­славних Церков обговорюють керів­ники духовенства з Константинопо­ля, Москви, трьох українських цер­ковних гілок. Хоча сподіватися на позитивні наслідки з боку Москов­ського Патріархату не доводиться. Проте все у руках Божих, і я вірю, що факт об’єднання обов’язково ста­неться. І тоді священики МП проситимуть дозволу увійти до нашої спільноти.

— Ще й наша багатопартійність стоїть на заваді згуртуванню укра­їнського суспільства. Який Ваш по­гляд на це?

 — Єдина Церква, безумовно, була б консолідуючою силою в суспіль­стві, й тоді ця множина партій сама по собі відпала б, як непотрібна. Це ж ненормально, що в нас понад 100 партій. Переважна більшість людей про них нічогісінько не знає. Існу­вання лише однієї партії, звичайно, явище погане. Але й така кількість — інша крайність, що не приносить користі суспільству. Доцільним було б об’єднати їх у блоки, щоб служили своєму народові.

— На початку навчального року Ви так красномовно виступали пе­ред студентами духовної академії — мені поталанило чути той виступ. Що вбачаєте найголовнішим у вихованні молоді?

 — Добре вихована молодь — це на­ше майбутнє. А у вихованні голов­не — розвивати духовність і зміцню­вати віру. Сім’я і школа покликані формувати в дітях високу мо­ральність на засадах християнської релігії, бо саме духовне спустошення призводить до наркоманії, пияцтва, розпусти, втрати сенсу життя. Бог дав людям свободу і не може її у них відняти, бо тільки вільна у виборі істота має образ і подобу Господню. Отже, молодь стоїть перед вибором між добром і злом. Проте досвіду в неї немає, юна душа довірлива, тому часто хлопці, дівчата роблять суттєві помилки, що відбиваються на всьому їхньому житті. Дорослі мають навчити молоду зміну зберігати віру в Бога й виконувати Його Закони. Як говорив премудрий Соломон: юначе, тобі все дозволено, і можеш те робити, але пам’ятай, що за все даси відповідь перед Богом. Тобто: що кожен обере, з того й матиме відповідні наслідки — добрі чи погані. Молодь — наша надія, на­ше відродження, сад Божий, який ми зобов’язані виплекати для вічності.

— Так, але часто діти залиша­ються поза увагою батьків: сім’ї розпадаються, жінки йдуть у бізнес або занадто захоплюються про­фесійною діяльністю…

 — І це не сприяє зміцненню сім’ї, а саме в тому призначення жінки, дру­жини й матері. Їй слід не уподібню­ватися чоловікові, а розвивати вла­стиві її єству, дані Богом обдарован­ня, не применшуючи свого покли­кання — народжувати й виховувати дітей, зберігати родину. Але це не означає, що жінка не може мати улюблену професію, брати участь у громадському житті нарівні з чо­ловіком. Та основне її завдання — виростити, виховати нове покоління. Нині діти часто-густо пущені на самоплив, турбота про них повністю покладена на плечі вчителів, тому й маємо таке невиховане й недоскона­ле суспільство. Школа неспроможна вкласти в дитяче серце всю повноту любові, а без неї немає життя. Шко­ла дає передусім розумове збагачен­ня, а емоційне, високоморальне має дати жінка, мати, яка живе, властиво, більше почуттями. Колись віру дітям пере­давали матері й бабусі, треба відро­дити цю традицію й сьогодні.

— Уже чимало віруючих в Укра­їні, але до церкви багато хто не хо­дить або робить це рідко. Чи обо­в’язково її слід відвідувати?

 — Людина може молитися у будь-я­кому місці володіння Божого — вдо­ма, на роботі, в дорозі — де захоче. Але храм — місце особливої присутності Господа, де Його благодать виливається на людину найбільше. Об­ряд богослужіння і піснеспів, читан­ня Слова і прониклива проповідь, архітектурне мистецтво і живопис­ний розпис, ікони і палахкотіння свічок діють на нас позитивно, благотвор­но. Звичайно, можна відкинути храм, але це означатиме відкинути благодать Божу, яка допомагає нам у повсякденні, праці. Це означає від­кинути життєдайну силу Божу, що потрібна людині.

— Відомий астролог розповідав мені, що церква — це відкритий у космос канал і, там перебуваючи, ми заряджаємося чистою косміч­ною енергією. Він виміряв спецрамкою геополе і запевняв, що во­но, приміром, навколо Володимирського собору позитивне аж на 50 метрів.

 — Це фантазії сучасних подібних «дослідників». Божа благодать — ду­ховна сила, її не можна виміряти жодними людськими приладами, во­на відчувається тільки душею, бо нематеріальна…

— Нагадайте, будь ласка, людям, чому Церква виступає проти екстрасенсорики, магії, всякого окультизму?

 — Тому що впровадження їх дуже небезпечне для душевного й тілесно­го здоров’я. Вони неприпустимі в лі­кувальній практиці, не мають нічого спільного з дією цілющої благодаті Святого Духа і є шкідливими. Можуть посилити наявну хворобу або викли­кати інші, руйнують психіку люди­ни. Особливо непокоїть проникнен­ня цих «знань» до школи під вигля­дом модного предмета «валеології», що розтліває дитячі душі, спотво­рює погляди. Шкода, що Закон Бо­жий, основи християнства виклада­ються ще мало де по світських шко­лах. Тому й не дивуймось, що в нас бездуховне суспільство.

— Яке Ваше ставлення до науко­во-технічного прогресу, зокрема, до його новітніх досягнень?

 — Цей процес зупинити не можна. Бог дав людині розум і свободу, во­на вивчає навколишній світ, приро­ду, її закони тощо і шукає нового. Нині телевізор і комп’ютер, мобільний телефон чи вдосконалені побутові прилади дають зручності, ми ними успішно користуємось. Але всі сучасні технології повинні бути підпорядкованими духу, духовності й обмеженими моральними принципами. Якщо ж наукові відкриття виходять з-під такого контролю, то вони є ду­же небезпечними для життя люди­ни. Це — клонування, генна інженерія, трансплантація органів (крім окремих випадків). Річ у тім, що на­ша цивілізація поставила у центр історії та земного буття не Бога, а людину, її самоствердження, а не служіння Господу; науково-тех­нічний прогрес і матеріальні вигоди, а не вічні духовні цінності. Але ми­нулий досвід свідчить: цивілізації гинуть саме через морально-ду­ховний занепад.

— Одне слово, кожен вчений, винахідник має бути віруючим, то­ді не буде вседозволеності. Ви ж не заперечуєте ролі видатної особи­стості в розвої суспільства?

 — Бог кожному дав різні таланти. Як у Біблійній притчі мовиться: од­ному — п’ять, другому — три, третьо­му — один. Чим більше цих талантів, тим більше й праці до них треба докласти. Хоча всі ми створені за обра­зом і подобою Божою, але не рівні за здібностями. Тому є видатні особи­стості, які відіграють особливо важ­ливу роль в історії. Вони — провідники в політиці, Церкві, науці, куль­турі, різних сферах людської діяль­ності. Тому їх треба шанувати, при­слухатися до їхніх думок. Бог поси­лає нам цих провідників як дар. От­же, абсолютної рівності немає між людьми, вони різняться за своїми якостями.

— Як боротися з гріхами?

 — Повсякденно, упродовж життя. Причому з власними, а не з чужими. А починати протистояти гріхам тре­ба з молодості, поки вони глибоко не вкорінилися в душах. Для того необ­хідна сильна воля, бо зі слабкою лю­дина неспроможна протистояти спо­кусам, що йдуть від її плоті й духу та навколишнього світу. Тому слід гар­тувати волю з вірою в Бога. Щоправ­да, багато людей немічних, бездуховних, безсилих. Та якщо Бог побачить, що боремося, то й сил додасть Своєю благодаттю. Що не може людина, те може Господь!

— Наших читачів особливо ціка­вить, як захистити просту людину від соціальних несправедливостей?

 — Якщо переважна більшість у суспільстві буде жити з вірою й любов’ю, тоді ті, котрі мають мож­ливості, будуть допомагати тим, які їх не мають. Ті, котрі мають неаби­який розум, таланти, владу, по­винні піклуватися про людей. Здібності і влада даються від Бога. Але владу слід використовувати не для свого процвітання, а для вміло­го керування людьми, опікування ними, дбання про їхнє благополуччя, добробут. Без такого справедливо­го суспільства люди завжди будуть страждати. Візьмемо хоча б Ук­раїну. Вона така багата, а люди часто не мають ані пристойних зар­плат, ані пенсій, ані житла, ані одя­гу, недоїдають. Тому що одні витра­чають багатство марно, на непо­трібні речі, в той час як інші біду­ють. Це не по-Божому. Багатство саме по собі не є зло, а ось викори­стання його може бути добром або злом, іти на користь нам чи слу­жити гріховним пристрастям.

— Та повернімося, будь ласка, до початку розмови. Преса мало не щодня «підігріває» планетарний психоз, стверджуючи, що людство беззахисне й безсиле перед добре організованим і щедро фінансова­ним тероризмом, що невелика гру­па злочинців може знищити життя на Землі.

 — Повторюю: нічого без волі Бо­жої у світі не відбувається. І цим потрібно в житті керуватися. Не панікуймо, не впадаймо у відчай, та й не сидімо, склавши руки. А молімося за увесь світ і просімо Всевишнього, щоб відвернув від нас загрозу війни. Ненависть і пом­ста ще більше озлоблюють ворога, а любов знесилює і роззброює йо­го. Добро і любов — найпотужніші сили, що перемагають усю чорно­ту, всі негативи. А також необхідно вести благочестивий спосіб життя. Згадаймо Святе Письмо, у якому праведник запитує Бога, чи поми­лує Він народ, якщо в ньому буде лише кілька десятків праведників. І Бог відповів, що заради навіть такої невеликої кількості праведників Він помилує народ… У світі немає нічого безнадійного. Бог пік­лується про нас. Розв’язує багато проблем, які з точки зору людсько­го розуму розв’язати неможливо. Він попускає розповсюдження зла до відповідної межі, але водночас припиняє його часто незбагненни­ми для нас діями. Ми можемо жити спокійно, нам не страшні ніякі по­трясіння — бо з нами Бог!

— Сердечно дякую, Ваша Свято­сте, за змістовні відповіді, за те, що відкриваєте наші духовні очі. Ваші цінні поради допоможуть нам уціліти в цьому розбурханому світі.

Ліна МАЙБА,
газета «Профспілкові вісті»,
2 листопада 2001 року

ПАТРИАРХ ФИЛАРЕТ
ИЩЕТ ОПОРЫ У ВАРФОЛОМЕЯ I
Но глава Вселенской Православной
Церкви опасается осложнений с Москвой

…Патриарх Филарет — человек необычайной судьбы. Сделавший еще в молодые годы головокружительную карьеру в Русской Православной Церкви и достигший в ней самых высоких ступеней власти, он этой же Церковью был отвержен и предан анафеме. Но не стал отшельником, не раскаялся, не изменил своих убеждений, оптимистично утверждая: «Ну и что? История знает подобные примеры. Даже Иоанна Златоуста лишали сана, но затем же и возвращали ему его достоинство. И с московским Патриархом Никоном тоже случалось подобное…»

Встретиться с Его Святейшеством ока­залось непросто. То он срочно уезжал в Ровно, чтобы вместе с экс-премьером Виктором Ющенко поучаствовать в ак­циях единения демократичес­ких сил, то, вернувшись, зани­мался подготовкой конферен­ции, посвященной 80-летию Автокефальной Церкви… Не­смотря на свой почтенный воз­раст, глава Украинской Право­славной Церкви Киевского Пат­риархата Патриарх Филарет по-прежнему очень энергичен и подвижен. Вот и опять засобирался в дорогу по каким-то сво­им неотложным делам, однако согласился принять корреспон­дента «Правды Украины» в вы­ходной день накануне отъезда.

 — Ваше Святейшество, по­хоже, что и в церковной жиз­ни политическая борьба очень жестка. Вот на днях, напри­мер, в одной из газет опубли­ковали некролог, посвящен­ный памяти митрополита Фе­одосия. А рядом почему-то — его статью четырехлетней давности, направленную про­тив Вас…

 — Митрополит Полтавский Феодосий был крупным рели­гиозным деятелем. Я знал его давно — еще с тех пор, когда мы вместе учились в Москов­ской Духовной Академии. По­том, когда я стал уже Экзархом Украины, он был моим викар­ным епископом.

Феодосий всегда выступал за демократизацию церковной жизни, добивался от тогдашних коммунистических властей большей свободы для Церкви и верующих.

Феодосий мечтал о свобод­ной Украинской Автокефальной Церкви. Мечтал в те времена, когда это было совершенно не­реально в условиях тоталитар­ного общества. Но вот удиви­тельный парадокс — после раз­вала Советского Союза, когда наконец-то появилась незави­симая Украина и осуществление этой идеи стало возмож­ным, митрополит почему-то из­менил свою позицию. Тогда он и написал упомянутую статью.

Прошло четыре года. На многое стали смотреть по-дру­гому. Митрополит Феодосий и сам о той статье забыл. По крайней мере, так мне показа­лось, когда я беседовал с ним, побывав однажды в Полтаве. Но другие, как видите, вспом­нили. Думаю, это была спеку­ляция на имени честного и до­стойного человека.

— Как Вы думаете, это выпад против Вас лично или против возглавляемой Вами УПЦ Киевского Патриарха­та?

 — Скорее, наверное, против создания единой Поместной Украинской Православной Церкви. Однако все равно идея набирает силу. Ведь это в интересах не только всего православия в Украине, но и всего общества. Поэтому и Президент высказывался в под­держку этой идеи. Это нор­мально, когда независимая дер­жава желает иметь свою независимую Церковь. Так почему же она должна управляться из сто­лицы другого государства?

— Вы имеете в виду вопрос политики или вопрос нацио­нального самосознания?

 — И политики тоже. Но прежде всего, конечно, нацио­нального самосознания. Он ощутим. У Киевского Патриар­хата все больше и больше при­верженцев. Сегодня мы имеем более 3,5 тысячи приходов. Они не хотят управления из Моск­вы. И в этом наше принципи­альное разногласие с Украин­ской Православной Церковью Московского Патриархата…

— Значит, объединение не­возможно?

 — Почему же? Ничто не сто­ит на месте. Сначала нужно объединиться хотя бы тем Церквям, позиции которых совпада­ют. Об этом сегодня ведут пере­говоры УПЦ Киевского Патриархата и Украинская Автоке­фальная Православная Церковь. Уже подписано несколько доку­ментов. Мы зафиксировали на­ши общие позиции и по кано­нам православной веры, и по отношению к принципам построения нашего независимого го­сударства. Надеемся, что со вре­менем к этим же позициям при­дет и УПЦ Московского Патриар­хата.

— Вы обращались и к Все­ленскому Патриарху Варфоло­мею I. Какова его позиция?

 — Он оказывает ощутимую моральную поддержку объедине­нию православия в Украине. Не вмешиваясь во внутренние дела каждой из наших Церквей, Вар­фоломей I, тем не менее, способ­ствует переговорному процессу. К сожалению, есть противоречия в позициях, которые занимают Патриарх Вселенский и Патриарх Московский. Сегодня это являет­ся большой проблемой. Ведь Алексий II хотел бы, чтобы еди­ная Поместная Украинская Цер­ковь, которая будет создана, по-прежнему оставалась под влияни­ям Москвы. А Вселенский Патри­арх считает, что это должна быть Церковь, не зависимая ни от Москвы, ни от Константинополя.

 — Значит, в этом вопросе Ваша позиция и позиция Вар­фоломея I полностью совпада­ет?

 — Да. Мы разделяем одну и ту же точку зрения, отличную от московской. Конечно, никто не хотел бы ни с кем обострять от­ношений. И для Вселенского Па­триарха это тоже очень важно.

Жизнь, она ведь все равно идет своим че­­редом. Советский Союз распался, и возврата к ста­рому больше не будет. Эта новая ситуация и в дальнейшем будет оказывать влияние на церковную жизнь. Новые реалии возьмут свое.

 — А чего же конкретно мог бы опасаться Варфоломей I, если бы он предпринял какие-то решительные официальные шаги?

 — Дело в том, что в случае признания Константинополем автокефальной Украинской Церк­ви Москва угрожает расколом в мировом православии. Эта опас­ность действительно существует, и, конечно же, ее нельзя допус­тить.

— А что будет, если, к при­меру, в Украине появится единая Поместная Православная Церковь, а Вселенский Пат­риарх не сможет, в силу изло­женных Вами причин, признать ее?

 — Такое в истории не раз слу­чалось. Многие национальные Церкви очень долго ждали своего признания. Кстати, дольше всех ее ждала отколовшаяся когда-то от Киевской митрополии Русская Православная Церковь — 141 год. Но еще не случалось так, чтобы, к примеру, Церковь провозгласи­ла свою автокефалию, а ее тут же и признали. Тем не менее, со временем признание все равно приходит.

Москва понимает это, а потому идет на уступки. Она уже соглашается предоставить автоно­мию Украинской Православной Церкви. И хотя автономия — это еще не автокефалия, тем не ме­нее такой шаг свидетельствует: Москва осознает, что идея неза­висимой Церкви в Украине наби­рает все большую силу.

— Ваше Святейшество, ка­кое-то время Вы были, по сути, первым человеком в иерархии Русской Православной Церкви, являясь Местоблюстителем па­триаршего престола. И вполне могли быть избраны Московским Патриархом. Как тогда Вы смотрели бы на про­блему, которую мы сейчас об­суждаем?

Сегодня мне трудно отве­тить, как я действовал бы в слу­чае избрания Патриархом Мос­ковским. Наверное, поступал бы, исходя из конкретных реалий, которые складывались в ту пору. Но думаю, что каждый Патриарх должен, во-первых, заботиться об интересах своей Церкви, и в то же время он должен считаться с тен­денциями в мировом правосла­вии.

Исходя из этого, я полагаю, что даже находясь на престоле Московского Патриарха, я мог бы, при соответствующих историчес­ких и политических условиях, со­гласиться на автокефалию Укра­инской Церкви.

 — А все-таки, что случи­лось, что тогда к власти пришел Алексий II, а не Вы?

 — Вспомните, это был 1990 год, коммунистический режим еще оставался достаточно силь­ным, он не выпускал из-под кон­троля Церковь. Без согласия с властью на пост Патриарха не могла пройти ни одна кандидату­ра.

 — Значит, Вам кремлевская власть не очень доверяла? Тог­да почему? И когда Вы это по­чувствовали? Ведь все преды­дущие годы, похоже, ничто не мешало Вашей стремительной карьере.

 — И все-таки однажды насту­пил период, когда я начал ощу­щать какую-то настороженность властей и недоверие ко мне. Осо­бенно после празднования 1000-летия крещения Руси. В то время Патриарх Пимен уже был немо­щен, и вся ответственность за ор­ганизацию масштабных праздничных мероприятий была возло­жена на меня. Тысячелетний юбилей действительно стал собы­тием огромной важности не толь­ко для Церкви, но и для всей страны. Приехали очень предста­вительные делегации христиан­ских Церквей всего мира, многие политические и государственные деятели. У этих празднеств был какой-то иной настрой, иное ды­хание, непривычные для тотали­тарного уклада жизни. И я почув­ствовал, что власть как будто на­сторожилась, чего-то испугалась. Я ощутил какую-то перемену от­ношения ко мне. И когда через некоторое время Синоду Русской Православной Церкви пришлось избирать нового Патриарха, я уже понимал: для власти я теперь чу­жой…

— Да, а начиналось так хорошо… Московская духов­ная академия, получение ученой степени кандидата бого­словских наук. Затем препода­вание в Московской духовной семинарии… В этот же период Вас одновременно назначают и благочинным Троице-Сергиевой лавры, одного из важнейших храмов русского православия. А Вам всего-то 23 года… Головокружительная карьера, не правда ли? Как себя чувст­вовали тогда?

 — Действительно, для моего возраста это был очень высокий пост. Тем более, что мне прихо­дилось иметь дело с архимандри­тами, другими церковными ие­рархами почтенного возраста и высокого ранга. Ничего, как-то справлялся… А через пять лет приехал в Киев, стал ректором духовной семинарии, еще через два года стал настоятелем Влади­мирского кафедрального собора…

— Но Вы недолго оставались в Киеве. Начался зарубежный период Вашей жизни. Сначала — Египет. На­стоятель подворья Русской Православной Церкви при Александрийском Патриархате… За­тем Вы уже Экзарх Средней Европы, одновременно епископ Венский и Австрийский…

 — Это тоже была интересная миссия. Прихожанами нашей церкви в Вене были преимущест­венно эмигранты или дети, внуки когда-то эмигрировавших. Чаще всего это люди очень сложной судьбы.

Запомнился, например, один человек, священник с почти авст­рийской фамилией Голбредьки. На самом деле, как потом оказа­лось, это наш земляк, а настоящая его фамилия — Голобородько.

Родом он из Полтавской области, из крестьянской семьи. Ког­да еще был ребенком, большеви­ки в годы продразверстки забира­ли хлеб у его отца. Отец сопро­тивлялся, и его прямо на глазах у мальчика закололи штыком. По­сле войны Голобородько-младший оказался в Австрии. Но и там, на чужбине, очень непросто складывалась его жизнь. Так что пришлось бедолаге даже собст­венную фамилию исковеркать.

В Вене я занимался не только душпастырской деятельностью. Еще и налаживал экуменические связи с католической Церковью, другими конфессиями. У меня установились хорошие отноше­ния с их руководителями, осо­бенно с венским кардиналом Кенингом.

— Сегодня УПЦ Киевского Патриархата тоже имеет не­сколько епархий за рубежом. Есть приходы в России, в США, Канаде, деканат в Гер­мании, есть и Парижская епар­хия. Их прихожане — украин­цы-эмигранты?

 — Да, конечно. Но не только они. Некоторые приходы состав­ляют преимущественно прихожа­не из местного населения. Про­сто по тем или иным причинам эти приходы вышли из-под юри­сдикции своей национальной Церкви и присоединились к нам. Значит, растет международный авторитет нашей Церкви.

— Ваше Святейшество, у Вас очень много церковных дел, тем не менее Вы достаточ­но активно участвуете в свет­ской общественной жизни…

 — Да, политикам и религиоз­ным деятелям нужно общаться как можно чаще. Потому что не­возможно строить новое государ­ство без духовных основ, без мо­рали. Политики просто обязаны дружить с Церковью. Я же, в свою очередь, поддерживаю тесные от­ношения с теми, чья деятель­ность благотворна для Украин­ского государства. Поэтому, на­пример, на днях я с удовольстви­ем съездил вместе с экс-премье­ром Виктором Ющенко в Ровно, где принял участие в акциях еди­нения демократических сил. Эта акция проходила под эгидой бло­ка «Наша Украина». Считаю Вик­тора Ющенко очень интересным и перспективным политиком. Его деятельность направлена на ду­ховное возрождение украинского народа, на развитие и процвета­ние страны. Конечно же, наша Церковь поддерживает таких по­литиков.

Александр ЛЕТИЧЕВСКИЙ,
газета «Правда Украины»
2 ноября 2001 года

ДОРОГА ДО ХРАМУ

У кожної людини вона своя.
Але ми її обов’язково маємо
віднайти і пройти нею з честю

На нашій пам’яті — масове зречення віри в Бога, руйнування храмів і перетворення тих, що лишилися, на хліви для худоби, склади, комори, клуби художньої самодіяльності…

Нині ми повертаємося обличчям до наших святинь… Постають нові собори, реставруються давні. При церквах відкриваються недільні школи. Повняться потоки молодих людей, осяяних світлом Христа, котрі спрагло долучаються до віри. Про все це наш кореспондент розмовляє з Предстоятелем УПЦ Київського Патріархату, Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом.

— Нові й нові покоління не перестає хвилювати питан­ня: а що дало християнство людству?

 — Ми можемо говорити про вплив християнства на всі сфе­ри людського життя: розвиток культури, зокрема архітекту­ри, образотворчого мистецтва, музики, літератури, на станов­лення права, утворення хрис­тиянської сім’ї та держави. Але головне значення полягає в сутності буття кожної окре­мої людини і людства загалом, у ролі духовності та її місця в житті й діяльності людей і на­цій.

— Християнська культура стала виявом і втіленням ду­ховності й високих ідеалів…

 — Джерелом правдивої ду­ховності може бути тільки Бог, бо Він є дух, любов, істина, життя і путь. Людина не може бути началом духовності, вона тільки відбиває те духовне сяй­во, яке виходить від істинного Бога.

— Християнська любов не є абстрактною?

 — Ні. Християнство — це не вчення, а спосіб життя. Завдя­ки цьому воно виросло із гірчичного зерна в могутнє дере­во. Християнська любов ство­рила міцну християнську сім’ю, зруйнувала рабство. Під її потужними ударами розпалася Римська імперія, яка була побудована на силі й доведена до повного морального розкладу. Царство Боже зруйнувало царство земне. Християнська любов — це Царство Боже, яке, за словами Христа, перебуває всередині людини. У дні Свого земного служіння Ісус Христос проповідував людям Царство Боже, тобто цінності духу, котрий є справжнім скарбом людини, якого у неї ніхто не може забрати.

 — Що означає для людства Різдво Христове?

 — Це не тільки народження Ісуса Христа як людини. Це прихід або пришестя у світ Сина Божого, однієї із трьох іпос­тасей Пресвятої Тройці, тобто самого Творця, який створив Всесвіт: це з’єднання в одній особі Божества й людської природи. Для чого все це було потрібно? Не для Бога, а для нас, людей, яким було необхід­не народження Сина Божого!

Якщо характеризувати стан, у якому перебувало людство дві тисячі років тому, то його гріховна розбещеність була безпросвітною. Повсюдно панували моральний розклад, багатоженство, повальна роз­пуста, нестримний егоїзм і ве­лика ненависть; врешті — ціл­ковитий відхід від Бога, заміна справжнього богошанування ідолопоклонством. Царство зла охопило все людство, і, як нас­лідок гріховності людської природи, закон смерті запану­вав над ним. Тому апостол Павло від імені всіх людей із зітханням вигукує: «Бідна я людина! Хто визволить мене від цього тіла смерті?» (Рим. 7, 24).

Ось для того, щоб визволи­ти людей від рабства гріха й закону смерті, прийшов у світ Син Божий і, з’єднавшись із нашою людською природою, народився від Пресвятої Діви Марії у Вифлеємській печері. «Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав жит­тя вічне» (Ін. 3, 16). Вічна Бо­жа любов до людей за своєю силою перевершує можливості людської уяви.

— Ви щойно говорили про гріховну розбещеність людс­тва дві тисячі років тому. Але й нині ми не завжди дослуха­ємося Божого голосу, не чуємо Його попереджень людству…

 — Відомі події у Сполуче­них Штатах викликали страх і невпевненість у завтрашньому дні у частини людей в Америці та Європі. Чи є підстави для такого сумніву? Звичайно, є! Але тільки для тих християн, які перестали бути світлом сві­ту і сіллю землі (Див.: Мф. 5, 13–14). Якщо сіль втрачає свою солоність, то, за словами Христа Спасителя, її викидають на потоптання.

Ці так звані християни пос­тавили в центр історичного процесу не Бога, а людину; науково-технічний проґрес, а не Царство Боже; матеріальні, а не духовні цінності. Різдво Христове нагадує нам, що в центрі історії є Бог. Він із не­буття створив світ, Він же і промишляє над ним.

— Під час різдвяного бо­гослужіння ми часто чуємо церковний спів: «З нами Бог, розумійте, народи, і підкорюй­теся, бо з нами Бог!». Що означають ці слова?

 — Слова ці свідчать про те, що з безмежної любові до лю­дей, щоб урятувати нас від грі­ха і смерті, величний Бог при­низив Себе і став смиренною людиною. Якщо з нами Бог, то чого нам боятися? Віруючим не страшні ні смерть, ні її при­чина — гріх, бо Син Божий для того й народився, щоб Своєю смер­тю й Воскресін­ням подолати смерть, заснувати Церкву і дати нам, людям, бла­годатну силу та можливість визво­литись і очисти­тися від гріха. Ісус Христос приніс на землю Царство Боже, яке тому й називається Божим, що його центром є Бог. Християнам, у чиїх серцях існує Царство Бо­же, не страшні ніякі світові катаклізми і потрясіння, бо з ними Всемогутній Бог. Хто хо­че бути впевненим у майбут­ньому, той повинен триматися рукою за ризу Божу. І Бог та­кого християнина не посоро­мить і захистить від усякого зла.

Християнином є тільки та людина, яка сприймає Христа за абсолютну Істину і Правду, як єдиного Бога-Творця і Бога-Спасителя. Ми рішуче відкидаємо будь-яку спробу поставити Ісуса Христа хоч би й на почесне місце, але все ж у ряд інших «засновників релігій» або «великих учителів людс­тва». Християнство постає пе­ред нами у всій своїй виключ­ності й незрівнянності. Воно ні в якому разі не може роз­глядатися як одна зі світових релігій. Християнство — релі­гія, відкрита самим Богом, а не заснована людиною, хоч би якою та не була великою.

Тримаючи високо прапор християнства, ми не відкидає­мо інших релігій, які існують у сучасному світі. Ми цінуємо в них усе те, що не протирічить християнству, тобто добро, яке сучасною мовою називається загальнолюдськими цінностя­ми.

— Церква Христова свят­кує Різдво Христове, щоб на­гадати християнам, які втрачають надію у цьому світі, що Бог не залишив людство на самоті зі злом?

 — Для того, аби бути впев­неним у земному житті, мати міцну надію, треба кожній лю­дині духовно відродитися в особистому житті. Моральне оздоровлення суспільства че­рез окрему людину є місією Церкви. Соціальне служіння має велике значення, але наба­гато важливішим є духовне відродження. Недаремно Христос Спаситель сказав: «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам» (Мф. 6, 33). Тобто турбуймося на­самперед про духовні ціннос­ті, а матеріальні будуть наслід­ком нашого духовного життя. Церква закликає своїх послі­довників до активної участі у суспільному житті, але при цьому до такої участі, яка ґрунтувалась би на засадах хрис­тиянської моралі. Це означає також, що християнство повинно давати відповідь на су­часні проблеми.

— Бог створив людей для вічного життя…

 — Але гріх перших із них — Адама і Єви — вніс у нашу людську природу схильність до зла і смерть. Христос Спа­ситель оновив нашу природу, від гріха і смерті визволив її. Після смерті та Воскресіння Ісуса Христа всі люди воскрес­нуть із мертвих свого часу.

Різдво Христове визволило нас від гріха і смерті. В цьому й полягає його велич і неоцінен­не значення. Душа не вмирає, а тіло воскресне, незалежно від нашого бажання. І вічність усім нам забезпечена Різдвом Христовим. Але якою буде для нас ця вічність, залежить від кожного з нас. Що ми оберемо тут, на землі, з тим і підемо у вічність.

— Людство вступило в третє тисячоліття. У зв’язку із цим з’являються різні прогнози…

 — Так, одні відкидають роль Бога в історичному про­цесі, покладають надії на нау­ково-технічний прогрес; інші, спостерігаючи глобальний за­непад моралі й духовності, че­кають кінця світу. З якими думками вступили ми, христи­яни, у третє тисячоліття? Ми дивимось в майбутнє з надією. На відміну від тих, хто поста­вив у центр історії людину, ми покладаємо надію на Бога, бо Він є центром буття. Бог не тільки із небуття створив всесвіт, Він же промишляє і піклу­ється про нього.

— Ваша Святосте, ми на порозі Нового Року, Різдва Христового. З якими думками вступаєте в новий відрізок часу?

 — Мої думки з приводу Різдва Христового і Нового року я виклав у Посланні до віруючих України, яке буде опубліковане в пресі напередодні Різдвяних свят. Але хо­тів би вкотре наголосити на тому, що Різдво Христове дає всьому людству велику надію. Різдво Христове свідчить, що Бог не залишив створений Ним світ, а прийшов на землю, аби визволити людей від гріха і смерті. І що Бог піклується про кожен народ і про кожну лю­дину зокрема. І тому події, які сталися 11 вересня, не повин­ні ставити нас у безвихідне становище, викликати безнадію. Бог дав нам на­дію, що Він — з нами. Корис­туючись цією надією, маючи її, ми повинні йти в життя з нею.

Якщо говорити про нашу Україну, то в нас нині є бага­то проблем — не тільки в мирському житті, а й усередині самого православ’я, — що вимагають термінового вирішення. Одна з них — проблема утво­рення єдиної Помісної Православної Церкви. А надія на те, що вона буде у нас є. Ін­шого виходу просто нема. Ос­кільки є держава, то мусить бути й одна православна Цер­ква — і ми цього досягнемо. Покладаючись на Бога, впев­нені, що буде і Українська держава, і Українська Церква; Різдво Христове є запорукою нашої надії.

Хай свято Різдва Христово­го спонукає нас завжди обирати Бога, все світле й добре, що сходить від Нього; Хай Господь надихає нас на християнське всепрощення, прагнення єднос­ті та щире братолюбство. На цьому шляху хай зірка Вифлеємська освітлює наші серця Бо­жою мудрістю, благодатним теплом зігріває домівки, зміц­нює здоров’я.

Що стосується економіки, соціального захисту народу, то Україна уже почала виходити із кризи. І сподіваємося: кожен рік приноситиме україн­цям поліпшення життя. Голов­не, чому ми повинні запобіга­ти, — всякого роду злу, гріху, тому що бездуховність є основною причиною наших бід, які маємо на сьогодні, бо відрод­ження духовності в усіх верс­твах нашого суспільства зверху донизу є нагальним завданням нашого часу.

— А тепер від святкових настроїв перейдімо до буден­них клопотів. Гадаю, для Вас не новина, що більшість гро­мадян нашої держави не лише цікавить, а й хвилює одне пи­тання: коли ж, нарешті, наші православні Церкви об’єдна­ються?

 — Сам механізм щодо об’єднання Церков уже вироб­лено. Цього року ми хотіли об’єднатися з Автокефальною Церквою. Підписали уже низку домовленостей. Але вона ще не готова йти на об’єднан­ня з Київським Патріархатом.

Що стосується Московської Патріархії, то у них позиція тверда. Йдеться не про об’єднання, а про повернення під омофор Московського Патріарха. На це ми ніколи не підемо, бо маємо незалежну державу, вона потребує незалежної Церкви. Отже, вимоги Московського Патріархату відпадають, і я бачу один шлях — зміцнення, розширення Київського Патріархату, еволюційний процес утворення єдиної Помісної Православної Церкви. На цій позиції, сподіваюся, мусить стояти і влада. Держава повинна бути зацікавлена в тому, щоб мати єдину Церкву.

— А як ставиться до наших проблем Вселенський Патріарх Варфоломій?

 — Ідею створення в Україні автокефальної, тобто незалежної, Церкви, Вселенський Патріарх Варфоломій підтримує і не відступає від своєї позиції. І надалі, думаю, сприятиме визнанню Української Церкви як автокефальної.

— Коли можна очікувати його візиту в Україну?

 — Як на мене, то чекати такого візиту можна тільки тоді, коли буде в нас єдина Помісна Православна Церква. Це не означає, що в Україні не залишиться жодної парафії чи єпархії Московського Патріархату. Та переважна більшість увійде до єдиної Української Помісної Православної Церкви. Тоді Вселенський Патріарх матиме нагоду приїхати для того, щоб визнати Церкву.

Хочу сказати: вже зроблено рішучі кроки з боку вищого керівництва Української держави і Вселенського Патріарха Варфоломія у вирішенні українського церковного питання.

Президент України Леонід Кучма на урочистій Академії, присвяченій 2000-літтю Різдва Христового, заявив, що Украї­ні потрібна єдина Помісна Православна Церква, і що дер­жава всіляко сприятиме цьо­му. Ту ж саму позицію висло­вив Голова Верховної Ради Ук­раїни Іван Плющ.

Під час свого офіційного ві­зиту до Туреччини, що відбув­ся в кінці 2000 р., Президент України Леонід Кучма мав зус­тріч із Вселенським Патріар­хом, після чого надіслав йому офіційний лист із запрошен­ням направити в Україну деле­гацію і самому відвідати Київ. Побувала у Стамбулі й парламентська делегація на чолі з го­ловою Комітету Верховної Ра­ди з питань науки і освіти ака­деміком Ігорем Юхновським і була прийнята Вселенським Патріархом Варфоломієм. Де­легація передала йому також запрошення відвідати Україну з офіційним візитом і список 240 народних депутатів Украї­ни, які висловилися за сприяння об’єднанню українського православ’я та визнання Помісної Української Церкви. Навіть ці перелічені акції свід­чать, що держава активно дія­ла в цьому напрямі, спираю­чись на бажання більшості ві­руючих мати єдину правос­лавну Церкву.

— Цьогорічний візит в Ук­раїну Івана Павла II виправ­дав надії, котрі ви висловили рік тому?

 — Ви знаєте, виправдав. Папа Іван Павло II зустрічався із Всеукраїнською Радою Церков, у тому числі й зі мною як із Патріархом. Промова, виго­лошена ним під час зустрічі, нас повністю задовольняє. Він не приїхав із намірами захопи­ти владу католицькою Цер­квою, а для того, щоб знайти порозуміння й укріпити брат­ерські стосунки церков України з Римо-Католицькою Церквою. І ми цієї мети візиту Папи Івана Павла II досягли. Після його від’їзду стан відносин між православними і римо-католицькими Цер­квами не погіршився, як це пророкували з Москви, що візит послужить розпалюванню релігійної ворожнечі, а, навпа­ки створив умови для по­дальшої співпраці.

— Ваш Патріархат підтри­мує зв’язки із зарубіжними осередками православ’я: вони не почуваються відірваними від материзни?

 — Є у нас парафії в Євро­пі, у Сполучених Штатах Аме­рики. Оскільки ці парафії вхо­дять до складу Київського Пат­ріархату, ми відвідуємо їх, представники парафій бувають з візитами і в нас, а також під­тримуємо стосунки і через листування для вирішення тих пи­тань, які у них виникають…

— Ви трохи розповіли про відносини з Автокефальною Церквою і Московським Патріархатом. А які відносини ва­шої Церкви з іншими конфесіями в нашій державі?

 — Нор­мальні. Ми разом працюємо у Всеукраїнській Раді Церков, зустрічаємося і в інших міс­цях. Жодних конфліктів, сла­ва Богу, немає.

— А яке значення, на вашу думку, має преса у станов­ленні незалежної Церкви в Україні? Яка її роль у третьо­му тисячолітті?

 — Значення преси важли­ве, бо вона може або сприяти утворенню єдиної Помісної Православної Церкви, або, навпаки, зашкодити. Але я знаю: преса саме і підтримує ідею заснування Єдиної По­місної Православної Церкви, тому ми вдячні цим журналіс­там, видавцям газет і журна­лів, працівникам радіо і теле­бачення за підтримку. Щодо ролі ЗМІ в цьому тисячолітті, то вони відіграватимуть, як і в минулому, дуже важливу роль. Інформатизація все більше стає од­нією зі складових розвитку суспільного життя. Телебачен­ня, радіо, Інтернет, газети і журнали та всяке друковане слово покликані забезпечува­ти широкі верстви населення інформацією про все, що від­бувається в світі, орієнтуючи людей у складних обставинах сьогодення. При цьому працівники ЗМІ повинні пам’ятати про свою відповідальність перед Богом. Інфор­мування глядача, слухача і читача має ґрунтуватися не тільки на правді, а й на турботі про моральний стан людини і суспільства, що включає розкриття справжніх ідеалів, а також бо­ротьбу з розповсюдженням зла, гріха і пороків. Церква закликає працівників ЗМІ керуватися у своїй діяльності вічними духовними цінностя­ми.

— Нині в Україні відрод­жуються, реставруються й зводяться майже в кожному селі чи місті православні хра­ми. Яка участь Київського Патріархату в їх становленні?

 — По-перше, ми брали участь у відновленні Михай­лівського Золотоверхого мо­настиря і, зокрема, його собо­ру. Найбільше було зібрано коштів у Сполучених Шта­тах — про це свідчить дошка, де викарбувано імена тих лю­дей, котрі пожертвували на відбудову найбільше. Крім то­го, ми будуємо храми по всій Україні. На сьогодні збудова­но понад дві тисячі православ­них храмів, і значна кількість їх належить Київському Патрі­архату. Ми радіємо з того, що посильну участь, допомагаючи коштами, у відбудові та рес­таврації храмів беруть бізнес­мени, керівники різних під­приємств.

— Непорушне слово Христа Спасителя: «Збудую Цер­кву Мою, і врата пекла не подолають її». Який храм зведемо для наступних поколінь?

 — Коли Христос говорить про Церкву, то Він має на ува­зі Церкву небесну і земну. Для Бога нема мертвих — для Бога всі живі, і тому Бог має на увазі як і тих, хто помер у вірі в Нього, так і тих, хто живий. І це є той живий церковний ор­ганізм, який жодні сили не подолають. Але для того, щоб бу­ти частиною цього організму, треба мати правдиву віру в Господа нашого Ісуса Христа як Сина Божого, як Спасителя світу. Та недостатньо теоретично мати цю віру, треба нею жити. І тоді віра буде рушійною силою, яка відроджує як людські душі, так і суспільство в цілому.

Колись, іще в радянські ча­си, мене запросив до себе упов­новажений зі справ релігій і сказав: «Вам настає кінець, то­му що вже у 80-х роках ми житимемо в нашій країні при комунізмі. А комунізм і релі­гія — несумісні, й тому ви го­туйтесь до самоліквідації». На що я йому відповів: «Релігія і Церква існуватимуть вічно». У відповідь почув: «Це неможли­во». «Якщо неможливо, — про­довжив я, — тоді Церква буде, а комунізму — не буде». Що й сталося.

— Як гадаєте: ваше рідне село не випадково має назву Благодатне?

 — Не знаю, чому село, де я народився і ріс, так назвали. Раніше то була Амвросіївка — на честь місцевого поміщика, який свого часу збудував там церкву. Але дивно, що в ра­дянські часи село перейменува­ли на Благодатне. Щоправда, роз­ташоване воно в долині біля річки Кринки і особливо кра­сиве навесні, коли все квітне. Село досить велике, має свою давню історію. Воно — україн­ське.

— Ваша Святосте, хочу Вас привітати від імені газети «Президентський вісник» не тільки з Новим роком та з Різдвом Христовим, а й із днем народження, який Ви незабаром відзначатимете. Принагідно запитаю: що ви самі собі побажали б на день народження?

 — Побажав би здоров’я, то­му що воно потрібне для по­дальшої роботи. Бо доводиться працювати дуже багато. Це — по-перше, а по-друге, щоб справа утворення єдиної Цер­кви просувалася вперед швид­ше…

— Ми від усієї душі при­єднуємося до цих поба­жань — гараздів Вам і довгих років життя. І ще одне. Який із Ваших днів народження найбільше запам’ятався, який зігріває душу?

 — Запам’яталося моє 70-ліття, коли в Національній фі­лармонії мене вітали від імені Президента, уряду нашої Ук­раїни, від громадськості й церковних діячів.

— Дякую Вам за щиру роз­мову. Ще раз Вас зі святом!

Федір ЗУБАНИЧ,
газета «Президентський вісник»
14 грудня 2001 року

ЗАКОН ДУХОВНОГО БУТТЯ

Країна наближається до визнач­ного дня — Різдва Христового. Осмислюючи цю подію і її значен­ня, Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України ФІЛАРЕТ вислов­лює свої міркування і стосовно свята, і стосовно нинішніх суспіль­них проблем.

 — Що означає для світу Різдво Христове!

 — Це є не тільки народження Ісуса Христа як людини. Це прихід Сина Божого, однієї з трьох Іпостасей Пресвятої Тройці, тобто Самого Творця, Який створив всесвіт. Це з’єднання в одній особі Божества і людської природи.

Для кого це було потрібно? Не для Бога, а для нас, людей. Бо якщо характеризувати стан, в яко­му перебувало людство більш як дві тисячі років тому, то його гріховна розбещеність була безпро­світною. Моральний розлад, розпуста, багатоженство, нестримний егоїзм, заміна справжнього Богошанування ідолопоклонством — царство зла охопило все людство і, як наслідок гріховності людської природи, повсюдно запанував закон смерті. Щоб визволити нас від рабства гріха, і прийшов у світ Син Божий — з’єднавшись з на­шою людською природою, народився від Пресвя­тої Діви Марії у Вифлеємській печері.

У цьогорічному різдвяному посланні преосвя­щенним архипастирям, боголюбивим пастирям, чесному чернецтву та всім вірним Української Православної Церкви Київського Патріархату ще раз нагадую піснеспів, який не раз чуємо у церкві під час різдвяного богослужіння: «З нами Бог, розумійте, народи, і підкорюйтеся, бо з нами Бог!». Що означають ці слова? Вони свідчать про те, що з безмежної любові до людей, щоб спасти нас від гріха і смерті, величний Бог принизив Себе і став смиренною людиною.

Церква святкує Різдво Христове, щоб нагадати християнам, які втрачають надію у цьому світі, що Бог не залишив людство на самоті зі злом. Для то­го, щоб бути впевненим у земному житті, мати міц­ну надію, треба кожній людині духовно відродити­ся в особистому житті. Моральне оздоровлення суспільства через окрему людину є місією Церкви. Соціальне служіння має важливе значення, але на­багато важливішим є духовне відродження. Неда­ремно Христос Спаситель сказав: «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це до­дасться вам», тобто турбуйтеся насамперед про ду­ховні цінності, а матеріальні будуть наслідком ва­шого духовного життя. Церква закликає своїх пос­лідовників до активної участі у суспільному житті, але при цьому до такої участі, яка ґрунтувалася б на засадах християнської моралі. Це означає та­кож, що християнство повинно давати відповідь на сучасні проблеми.

 — Звертаючись до давньої історії, ви нагадали про ті сутінки гріха, які охопили суспільство більш як дві тисячі років тому. Деморалізацію спостерігаємо, на жаль, і у нинішньому сус­пільстві. Якою повинна бути відповідь хрис­тиянства на сучасні проблеми?

 — Злочинність зростає як в Україні, так і в усьому світі. Чому люди ображають ближнього, грабують, убивають? Чому безсоромні лаються, неправдомовці обманюють, клятвопорушники по­ру­­шують клятви, а кривдники кривдять? Чому люди­на, сама перебуваючи у гріхах, осуджує ін­ших? Чо­му неправедні судді неправедно судять, фальшиві свідки лжесвідчать, а ті, хто мають вла­ду, зловжи­вають нею? Чому п’яниці п’ють, наркомани вжива­ють наркотики? Чому розвалюються благополучні, здавалося б, сім’ї? На всі ці запитання можна відпо­вісти однозначно — тому, що Бога немає перед ни­ми, немає страху Божого, не бояться вони вічних мук і не думають про Царство Небесне. Якби Бог був перед очима грішника, якби він знав і пам’ятав про майбутній суд та про покарання Боже, тоді не посмів би грішити і гнівити Бога — свого правед­ного Суддю.

Віруючі самі себе запитують: «Як жити, щоб не загинути? Як жи­ти, щоб спастись?».

«Як жити?» — питання не пус­те. З подібним запитанням до Ісуса Христа звернувся законник, людина вчена, авторитетна у сус­пільстві. Він сказав: «Учителю, що зробити мені, щоб успадкува­ти життя вічне?». Господь відпо­вів запитанням: «У Законі що на­писано?».

Значить, відповідь на питання «як жити?» може бути така: вико­нуй Закон Божий. І ми знаємо цей Закон, тому що він написа­ний на скрижалях нашого серця. А для тих, у кого серце кам’яне, Господь написав десять заповідей на скрижалях кам’яних.

Роз’яснюючи Закон, Ісус Христос дав заповідь: «Не роби іншому того, чого не бажаєш собі».

— І все ж людині під тягарем проблем світу важко іноді викону­вати цю заповідь?..

 — Людина за своєю суттю є суспільною істотою. Від колиски до могили вона постійно знахо­диться серед подібних до неї лю­дей, входить з ними у безперервне спілкування. Сім’я, друзі, знайомі, товариші по роботі, службі, на­решті, сторонні люди, з якими конче необхідно стикатися, ство­рюють таку різноманітну і вельми заплутану мережу стосунків, що людині нерідко важко визначитись, як їй правильно поводитися.

До того ж усі мають різні ха­рактери, різне бачення. У одного Христос такий, у іншого — інший, одна людина інтелігентна, інша — маловихова­на, одна викликає повагу, інша — навпаки, вселяє якщо не огиду, то байдужість. Один ставиться до нас прихильно, інший утискає. Скільки потрібно терпіння, так­товності, вправності, хитрувань, часто неправди і лицемірства, щоб зберегти і підтримувати з кожним нормальні стосунки! Мимоволі людині доводиться рахуватися з вимогами часу і обставин. Вона постійно змінює поведінку і нас­трій. Хіба це нормально? Чи є у таких діях людини щось єван­гельське, християнське? І невже не можна спростити і звести до єдності все, цю складну плутани­ну стосунків побудувати на твер­дому і загальному принципі? Не лише можна, а й слід. І ще раз хочу наголосити на тому, до чого закликає всіх нас Господь: «Як хо­чете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм».

— У багатьох релігійних тек­стах знаходимо думку про те, що любов до ближніх є основою не ли­ше сімейного, а й суспільного життя.

 — Один законник, спокушуючи Ісуса Христа, запитав Його: «Учи­телю, яка заповідь найбільша в За­коні»? Ісус сказав йому: «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і най­більша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе. На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Проро­ки». Любов — це основа, на якій стоїть весь світ, створений Госпо­дом. Якби ми могли пізнати тайни Божі, ми всі зрозуміли б, що Бог створив світ з любові до людей, щоб люди насолоджувалися його красою, славили свого Творця і, живучи серед собі подібних у лю­бові, блаженствували й раділи.

Кожна людина повинна любити Бога, любити не тільки із вдячнос­ті, але головним чином тому, що у любові до Бога полягає сутність життя всіх розумних істот. Ось чо­му Ісус Христос сказав, що любов до Бога — це перша і найбільша, а значить, і найважливіша заповідь.

Друга заповідь Божа — люби­ти ближнього, як самого себе, — справді є основою і сімейного, і суспільного життя. Чому ж у сус­пільному житті ми часто стражда­ємо? Тому, що у людей немає лю­бові одне до одного. Люди не виконують заповідь Божу про лю­бов до ближніх і тим самим пору­шують встановлений Богом закон духовного життя. Більшість людей стали егоїстами, бо дбають тільки про себе і своє благополуччя.

Чому нині досить часто роз­падаються шлюби? Тому, що мо­лоді люди, вступаючи у шлюб, не мають міцної духовної основи, тобто не мають справжньої лю­бові. А якби вони мали любов, яка довготерпить, не залишає зла, їхній шлюб був би міцним. Неда­ремно ж під час вінчання нарече­ним дають пити із однієї чаші ви­но — цим обрядом Церква свід­чить, що впродовж усього життя молоді люди будуть пити із однієї чаші і радість, і страждання, і треба бути готовими до цього.

— У нинішньому світі досить гострою стала боротьба за владу. Як Церква розцінює владолюбство?

— Існує духовна і світська влада. Християнин, який одержав ту чи іншу владу, повинен мати здоровий глузд та добру совість. Без розуму начальник буде помилятися, як сліпий, а без доброї со­вісті буде розоряти, а не творити суспільство.

Чимало бід у нашому суспільстві виникає з тієї причини, що окремі на­чальники позбавлені поміркованості. Деякі правдами і неправдами домагаються державних посад, а державного глузду їм бракує. Від та­ких користі не буде — одні непорозуміння. Ін­ші начальники мають розум і знають як уп­равляти, але не мають доброї совісті. Відсут­ність її призводить до зловживання владою. Коли у того, хто наділе­ний владою, немає стримуючого принципу, тобто совісті, він легко може стати на шлях зло­чину.

Владолюбство є велике зло у людині і початок усілякого зла у суспільс­тві. Ми знаємо, що беззаконному Іроду не страшно було вбити ти­сячі немовлят, щоб позбавитися новонародженого Ісуса, щоб не втра­тити царську владу. Це було дві тисячі років тому, а скільки без­винних загинуло у XX столітті? А причина та ж сама — владолюбс­тво. Намагання утримати свою владу над людьми і цілими наро­дами.

О, велике зло владолюбства! Людина хоче мати владу над ін­шими, а собою володіти не може. Треба перш за все навчитися керувати своїми діями. Для християнина будь-яка влада не благоденство та честь, а тяжкий хрест, поєдна­ний з великими і численними труднощами та клопотами. Хо­чеш мати владу над людьми, будь готовий до труднощів і наберися терпіння.

Святитель Тихон Задонський дає таку рекомендацію начальни­кам: «Коли відчуваєш гнів на під­леглого — бережися під час гніву карати словом і ділом, але заче­кай, доки гнів ущухне. Оскільки під час гніву не зможеш покарати по-християнськи, а зробиш багато непристойного і того, що й не личить тобі. Про це ти будеш по­тім жалкувати, але вже не забереш назад того, що зроблено чи сказано».

— Церковне середовище за всієї своєї праведності в існуван­ні іноді потерпає і від усілякого роду порушень Заповідей Божих та суспільних законів, які, звичайно ж, не можуть лишитися без по­карання. Хто визначає цю міру покарання?

— Бог бажає не покарання, а хоче, щоб усі люди спаслися. Це стосується грішних людей як поза Церквою, так і у самій Цер­кві. Бог хоче, щоб люди виправи­лися, змінили своє гріховне жит­тя на життя праведне, щоб вико­нували заповіді духовні і закони громадянські. Коли йдеться про порушення моральних законів, то цими питаннями займається Цер­ква, вона закликає грішників до виправлення, до покаяння, до зміни свого життя, або накладає єпітимію, яка носить характер спонукання до того, щоб людина виправилася. Це стосується будь-якого грішника, який носить ім’я християнина, а християнських обов’язків не виконує, не виконує законів Божих.

А коли порушуються закони цивільні, творяться злочини, то право суду і покарання нале­жить державі. Це споконвіку так було — ще за законами, які прийняли Ярослав Мудрий та Володимир Великий.

Поряд із закликом до виправ­лення і покаяння Церква засто­совує і покарання до порушни­ків моральних законів — за тяжкі моральні вчинки вона від­лучає від Церкви і духовенство, і мирян. Таким прикладом є відлучення від Церкви апосто­лом Павлом кровозмісника, який вступив у незаконний шлюб. Якщо брати день тепе­рішній і порушення моральних законів священиками, то за це церковна влада може заборони­ти їм проведення богослужінь, вони не матимуть права відправля­ти таїнства.

— І все ж, коли приходять та­кі свята, як Новий рік та Різдво Христове, люди не стільки переймаються проблемами, скільки склада­ють плани на майбутнє.

— Коли приходить Новий рік, у втомленому серці народжуються надії і сподівання на краще май­бутнє. Усі ми підсвідомо прагне­мо бути щасливими, і тільки ми­нулий досвід примушує нас по­вертатися до дійсності і запиту­вати себе: де ж це краще життя, й у чому полягає справжнє щастя? Де те щастя, яким мають рівно володіти всі люди, незалежно від їх соціального стану, добробуту, здоров’я та інших зовнішніх ознак буття?

На це вічне питання людині відповідає блаженний Августин — отець святої Церкви IV століття. Прийнявши Таїнство Хрещення і бачачи, як щиро, зі слізьми на очах, молилася за нього його ма­ти, він сказав: «Я знайшов справ­жнє щастя — воно в Богові, Який створив мене. І тепер молюся: «Господи, Ти створив людину, подарував їй душу, як образ Сво­го Духа, дав розум, щоб пізнати Тебе, серце — щоб любити. Я ба­жаю пізнати Тебе, я хочу любити і виконувати Твої закони, дотри­муватися Твоїх заповідей і через це досягнути щастя».

Не передрішуючи майбутнього і не бентежачись сумним сього­денням, нехай кожна людина мі­рою своїх сил працює над собою і покладе від себе хоч би один ка­мінь у величну споруду священ­ного храму любові. Заповідь Божа звернена не до якогось безособового, абстрактного людства, а до кожного з нас зокрема. І кожна людина має йти цим шляхом.

У цей святковий день сердечно вітаю всіх вас, дорогі браття і сес­три, всіх християн України з Різ­двом Христовим і Новим роком! Прославляючи Різдво Христове, смиренно дякуймо Богові за всі Його благодіяння, за радість і скорботи, за Його безмежну лю­бов до нас, грішних. Нехай ми­лість Господня перебуває на нас і на Україні нашій і у новому році. Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде зі всіма нами.

Христос народився, славімо Його!

Розмову вела Галина МАКАРЕНКО,
газета «Юридичний вісник»
5–11 січня 2002 року

ПАТРІАРХ ФІЛАРЕТ
ВІДПОВІДАЄ НА ЗАПИТАННЯ

— Чи дозволяється су­міщати сан священика та депутатський мандат?

 — Принципова позиція Київського Патріархату така — єпископи не можуть висувати своїх кандидатур на депутатські місця у Верховну Раду. Чому? Тому що у парламенті по­винні працювати професіонали — люди, які підго­товлені для цієї праці, які мають досвід. Єпископ не підготовлений до такої роботи, тому що його покликання в іншому: це — служіння, проповідь, відродження духовності, і тому він повинен сиді­ти у своєму кріслі, а не у чужому. Бо коли людина сідає не у своє крісло, вона, окрім шкоди, нічого не приносить, і це стосується не тільки свяще­ників, але й тих народних депутатів, які займають чужі крісла. Вважаю, що Церква не повинна втру­чатися у велику політику, адже у нашому розділе­ному суспільстві бракує консолідуючої організації, і саме Церква може об’єднати все суспільство, різні політичні партії у справі служіння українсь­кому народу, його державі. Зовсім інша справа — з депутатською роботою на місцевому рівні (рай­онному, сільському), де не вирішуються питання великої політики та законотворчості. Відповідні ради вирішують питання місцевого значення, в тому числі й будівництва храмів, соціального за­безпечення Церкви, відродження духовності. Якщо священик користується популярністю серед на­селення, то він може принести багато користі. Тому на місцевому рівні Церква дозволяє свяще­никам брати участь у виборах.

— Але ж, взявши безпосередню участь у роботі парламенту, Церква мала б більше можливостей для сприяння об­‘єднанню українського православ’я.

 — Верховна Рада по­винна складатися не з представників Церкви. До неї повинні прийти представники народу, яким народ делегує свою владу. Тому вони й повинні турбуватися про долю свого народу, який їх об­рав.

— Де зараз є структури УПЦ Київського Патріархату поза Україною?

 — В Росії у нас є 3 єпархії — в Московській та Білгородській обла­стях і в Сибіру. Але парафій там небагато: 12 у Білгородській області, трохи більше у Сиб­іру і ще декілька — у Московській. Серед їх вірних є не лише етнічні українці, а й росіяни. На по­чатку 90-х років у нас була єпархія у При­дністров’ї (заселеному, основним чином, украї­нцями), яка згодом перейшла до Московського Патріархату, але там є українці, які могли б бути у складі Київського Патріархату за відповідних умов. У США Київський Патріархат має приблиз­но 15 парафій, є 6 парафій у Канаді, декілька — в Австралії. Є парафії у Західній Європі, але вони неукраїнського походження.

P.S. До сказаного слід додати, що, як уже повідомлялося, у травні цього року Патріарх Філа­рет здійснив візит до США, під час якого па­рафії УПЦ Київського Патріархату на амери­канському континенті було об’єднано у канонічну структуру — Український Православний Віка­ріят УПЦ КП у США й Канаді на чолі з єпископом-вікарієм Степаном (Біляком) з Маямі.

Газета «Карпатський голос»
25–31 січня 2002 року.

«СКОРИСТАВШИСЬ
МОЖЛИВОСТЯМИ СВОБОДИ,
МИ ПОВИННІ ОХОПИТИ СВІТЛОМ
ЄВАНГЕЛЬСЬКОГО ВЧЕННЯ
ЯКОМОГА БІЛЬШЕ ЛЮДЕЙ»

З приводу святкування 40-річчя архипастирсь­кого служіння Святійшого Патріарха Філарета ко­респондент газети «Флот України» звернувся до Патріарха і попросив його відповісти на низку запитань.

 — Дякую Вам, Ваша Свя­тосте, за люб’язну згоду дати інтерв’ю нашій газеті і від імені її читачів хочу при­вітати Вас з ювілеєм — 40-річчям архипастирського служіння, що виповнився 4 лютого цього року, і поба­жати, щоб Господь ще на довгі роки Вас укріплював і допомагав звершувати це служіння на благо Христової Церкви. Зрозуміло, що в короткому інтерв’ю неможливо висві­тлити весь сорокарічний шлях Вашого єпископсько­го служіння, і тому як би Ви могли коротко сказати про ці роки?

 — Дякую за привітання і, відповідаючи на Ваше запитан­ня, можу сказати, що Церква несла і несе свою місію в різних історичних умовах. На мою долю випало бути архиє­реєм і в умовах радянського державного атеїзму, і в умо­вах незалежної Української держави. Моєю метою і моїм бажанням було служіння Богу і Церкві, тому в умовах анти­релігійної пропаганди, знева­жання релігії я служив так, щоб Церква могла за таких умов виконувати свою місію. Що це означає? Це означає, що завданням Церкви в ті часи було підтримування віри в народі, проповідь Євангелія, слова Божого настільки, на­скільки це було можливим. Сказати, що в ті часи ми зро­били все, що потрібно зроби­ти пастирю чи архиєрею, я не можу. Але те, що було можли­вим, ми, духовенство і єпис­копат, робили, в тому числі і я.

Ми відправляли богослу­жіння, звершували Таїнства, і завдяки цьому паства Церкви не зменшувалася. Одні поко­ління віруючих відходили — їх за християнським звичаєм проводжали в останню путь, інші — народжувалися, і їх хре­стили, причащали Святих Хрис­тових Таїн, приводили до покаян­ня, тобто Божествен­на благодать діяла через нас, пастирів і архипастирів Церкви.

Зараз з’явилося багато лю­дей, які осуджують діяльність єпископів і священиків у ті часи, але так роблять тільки ті, хто тоді для Церкви нічого не робив. А той, хто намагався працювати в ті часи, не може осуджу­вати, бо він знає, що ми робили все, що могли.

Інша ситуація склалася після розпаду радянської системи, після припинення антирелігій­ної кампанії, богоборства. Створилися інші умови, про які можна сказати, що вони не легші. Тоді були свої труднощі, свої випробування — зараз їх немає, але з’явилися нові. Якщо тоді головною метою було збережен­ня в народі віри, то тепер наше завдання полягає в тому, щоб, скориставшись можливостями свободи, охопити світлом євангельського вчення якомога більше людей — дітей, молоді, взагалі всіх тих, хто стояв чи стоїть поза Церквою. Це наше завдання в умовах свободи.

— Мабуть, в нових умовах з’явилися і нові труднощі — ті, з якими Православна Церква не стикалася в радянські часи?

 — Так, тоді була Православ­на Церква, була Католицька Цер­ква, були протестантські Церк­ви, а тепер з’явилися новітні секти, які не гірше, ніж атеїсти і безбожники, руйнують Право­славну Церкву і душі людей. Якщо атеїсти явно відкидали Бога, то новітні проповідники прикриваються і Богом, і Христом, і спасінням, а в дійсності роблять ту саму чорну справу — руйнують Церкву Христову, відривають християн від істинного християнства. А істинне християнство полягає не тільки в тому, щоб служити соціальним потребам людей: наго­дувати їх, одягнути, дати їм жит­ло, про що активно дбають сек­танти для того, щоб залучити до себе віруючих — все це потрібне, і від цього Церква ніколи не відмовлялася. Сам Христос ішов назустріч людям бідним, але Той Самий Христос сказав: «Шукайте найперше Царства Божого». Це означає, що Христос закликає всіх до духовних цінностей, а ось про ці духовні цінності новітні секти і не турбуються. Збу­дувати в людському серці, в людській душі Царство Боже на­багато складніше, ніж надати гу­манітарну допомогу, та ще й з речей поношених, господарям не по­трібних. Сектанти ловлять про­стодушних людей на цю так зва­ну допомогу, а люди, які не зна­ють християнства, чуючи від них про Христа, думають, що саме слово «Христос» вже свідчить про те, що там є істина і туди треба йти. Все це ускладнює сьогоденну місію Церкви Хрис­тової.

— Але не тільки зовнішні умови заважають Право­славній Церкві виконувати свою спасительну місію. На жаль, Українське православ’я розділене.

 — Дійсно, Православна Цер­ква в Україні розділена на частини, але розділена не на основі розбіжностей у віровченні, ро­зуміння церковних канонів. Віров­чення й канони і в нашій Церкві, і в Московському Патріархаті збе­рігаються у тому ж вигляді, як і було до цього часу. Причини розділення є суто політичними. Розпався Радянський Союз, ут­ворилися нові держави, в тому числі й Українська держава, а Москва хоче зберігати свою вла­ду над колишнім радянським простором. Вона втратила вже всі колишні союзні республіки, які про­голосили себе державами, але Російська Церква намагається допомагати російській державі утримувати їх під своїм впли­вом. Це стосується насамперед України. І тому дії Московської Патріархії носять не церковний, а суто політичний характер.

Для спасіння віруючих, для приведення їх до Царства Божо­го не треба бути підпорядкова­ним Московському Патріархові. Можна спасатися, очищатися від гріхів і навертатися до Бога і без Московського Патріарха, що ми і робимо. В умовах свободи кож­ен народ краще може пропов­ідувати Євангеліє Христове, вра­ховуючи свої національні умови, національні особливості; їх не враховує центр, Московська Патріархія, і це шкодить вико­нанню місії Церкви. А для того, щоб зберегти свою владу над Українською Церквою, Мос­ковська Патріархія — Патріарх, Священний Синод і Собори, які вони проводять, — вводять свою паству, російську і українську, в оману, називаючи віруючих, ду­ховенство і єпископат Українсь­кої Православної Церкви Киї­вського Патріархату та УАПЦ розкольниками, безблагодатними, неканонічними і таке інше.

— Представники Мос­ковського Патріархату в Ук­раїні люблять повторювати, що їхня структура є «каноніч­на Українська Православна Церква». Чи так це насправді?

 — Якщо дивитися з точки зору канонічного права і практи­ки Вселенського Православ’я, то так звана УПЦ Московського Патріархату є неканонічною. Чому вона неканонічна? Тому що структура Православної Церкви знає автокефальні й автономні Церкви, але не знає Церкви, яка б мала «незалежність і са­мостійність в управлінні». Тако­го статусу, такої структури в Пра­вославній Церкві не існує, і тому це утворення не є канонічним. Представники УПЦ Московсько­го Патріархату постійно підкрес­люють, що їхня Церква є «канонічна Українська Православна Церква», і цим самим, наголо­шуючи на слові «канонічна», на­магаються переконати себе, що їхня Церква канонічна, хоча на­справді Церкви з таким стату­сом, як «самостійна і незалежна в управлінні», в православній спільноті немає. Тому і Вселенсь­кий патріарх Варфоломій у листі до митрополита Володимира зробив зауваження, що той не має права звертатися до нього безпосередньо, через голову свого Предстоятеля, Патріарха Московського. Безпосередньо один до одного звертаються тільки Предстоятелі Церков, а митрополит Володимир за канонами є єпархіальним архиє­реєм РПЦ. Також патріарх Вар­фоломій назвав «Архиєрейський Собор» УПЦ Московського Пат­ріархату зібранням єпископів, а не Собором. Тобто Вселенська Патріархія не визнає Українську Православну Церкву Московсь­кого Патріархату за Церкву, і правильно робить.

Я повинен сказати, що кер­івництво РПЦ добре знає, що вони утворили неканонічну структуру. А зробили це з од­нією метою — щоб зберегти свою владу над Українською Церквою без надання цій Церкві статусу автокефальної або автономної Церкви. Для того, щоб отрима­ти статус автокефальної чи ав­тономної Церкви, потрібно, щоб його статус визнали інші православні Церкви. Якщо припустити, що Московська Патріархія погоди­лась би на автономію Українсь­кої Церкви, то це означає, що цю автономію повинні визнати інші Помісні Церкви. А якщо ця автономія не буде визнана, то УПЦ МП буде знаходитися в та­кому ж стані, в якому знаходять­ся й інші, проголошені Московсь­ким Патріархатом автокефальні та автономні Церкви. Як, наприк­лад, Японська Церква, яка вва­жається автономною Церквою, але вона не визнається все­ленським Православ’ям, або ав­токефальна Американська Цер­ква, яка теж не визнається все­ленським Православ’ям.

Статус «самостійної і неза­лежної в управлінні» — це такий стан, який можна в будь-який момент скасувати. І ми маємо приклади цього в історії. Бо та­кий самий статус, яким користуєть­ся УПЦ Московського Патріар­хату, був у 20-і роки, після Помісного Собору РПЦ 1917–1918 рр. Тоді Українській Церкві теж надали так звану «широку авто­номію». Але достатньо було мит­рополиту Київському Антонію (Храповицькому) опинитися в еміграції, як патріарх Тихон при­значив сюди екзарха. Виникає питання: а куди ж поділася ця «широка автономія»? Її не стало, і ця так звана Церква з широкою автономією перетворилась на звичайний екзархат. У такому ж становищі ця Церква знаходить­ся і сьогодні. Вона може бути в будь-який момент ліквідованою рішенням Архиєрейського Собо­ру — з таким наміром і надава­лася УПЦ «незалежність і са­мостійність в управлінні».

— Чи має відповідно до канонів і практики Вселенсь­кого Православ’я Українська Церква право на автокефалію і чи не порушено канони, коли без дозволу Московського Патріархату було проголоше­но автокефалію нашої Церк­ви?

 — Якщо до церковної ситу­ації в Україні підходити з точки зору справедливості, то Україна повинна мати свою автокефаль­ну Церкву. Для цього є всі підста­ви — і канонічні, і історичні, і культурні. Чому? Тому що сьо­годні Україна не є складовою частиною якоїсь держави, а є самостійною державою. У 34-у Апостольському правилі сказа­но, що кожен народ повинен знати свого першого єпископа. Це є підстава для того, щоб ук­раїнський народ мав свого пер­шого єпископа — тобто або мит­рополита, або патріарха. Це є канонічна основа для утворення будь-якої автокефальної Церк­ви. Нам можуть сказати: «Але ви це зробили самостійно». Так, ми зробили це самостійно, але не неканонічно, бо таке рішення прийняв Собор Української Церкви, який на підставі того ж 34-го прави­ла, на підставі проголошення Ук­раїнської держави вирішив про­голосити автокефалію. Так про­голошувалися всі автокефальні Церкви без винятку — Елладська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Ал­банська та інші, в тому числі й Російська.

І на сьогодні для проголо­шення автокефальних Церков іншого шляху нема. Понад 30 років православна спільнота на­магалась виробити канон про утворення автокефальних і ав­тономних Церков, але так і не створила цього механізму. Якщо немає таких канонів, то, звичай­но, нема і порушення цих ка­нонів. Є тільки порушення волі священноначалля тієї Церкви, яка не хоче відокремлення від неї частини єпархій, частини пастви. Таке небажання не мож­на вважати каноном чи таким, що ґрунтується на канонах.

Наше рішення нічим не відрізняється від рішення Елладської Церкви, яка в першій половині XIX століття самостійно проголосила автокефалію від Константинопольського Патрі­архату, або інших Церков, які раніше входили до складу Кон­стантинопольського Патріарха­ту. Ми стосовно цього діємо так само, як діяли вони. Був час, коли їх не визнавали, довго не визнавали, але потім визнали, тому що іншого шляху немає. Саме так буде і з Українською Церквою. Українська Церква, як Помісна Церква, як автокефаль­на Церква, існує. Вона хоч і не визнана, але існує як Церква, в той час коли УПЦ Московського Патріархату існує як неканонічне утворення, тому що жодна з Помісних Православних Церков не визнає Українську Церкву, очолювану митрополитом Воло­димиром Сабоданом, як Церкву Українську.

— Опосередковано це виз­нають і представники Мос­ковського Патріархату. В останньому номері «Православ­ної газети» В. Анісімов пише, що деякі Помісні Церкви не визнають автономії УПЦ МП. Насправді ж цього статусу за УПЦ МП не визнає жодна з Помісних Церков, крім Рос­ійської. Але ж у минулому році до Києва приїжджали пред­ставники інших Помісних Пра­вославних Церков і служили в лаврі в день 950-ліття її заснування. Чи не є це виз­нанням УПЦ МП канонічною Церквою?

 — Так, ці представники слу­жили з єпископатом УПЦ МП, як з Церквою, але якою Церквою? Як з Російською Церквою, з Мос­ковським Патріархатом, а не як з українською. Це було співслужіння з Російською Церквою і, як Російська Церква, ця її частина в Україні є Церквою. Але це Рос­ійська Церква, а не українська. Київський Патріархат є Украї­нською Церквою, хоч і не визна­ною, як Церква автокефальна. В цьому між нами різниця. Бороть­ба між Київським Патріархатом і Московським Патріархатом буде точитися до того часу, поки Москва не зрозуміє, що ця бо­ротьба даремна. Вона шкодить православ’ю як у Росії, так і в Україні, вона шкодить правосла­в’ю в цілому. На жаль, серед єпископату Московського Патріархату егоїстичні інтереси, цер­ковне владолюбство, церковний імперіалізм не вичерпали себе, і в умах багатьох ієрархів Рос­ійської Церкви вони живуть. Так ось, поки вони живуть і поки вони не вичерпаються, буде йти ця боротьба між двома Церква­ми. У тому, що ця боротьба закін­читься перемогою Української Церкви, нема сумніву, тому що правда завжди перемагає.

Ми стоїмо на правдивому шляху, ми стоїмо на шляху авто­кефалії нашої Церкви. Ми подібні до інших православних Церков. І тому все більше і більше ук­раїнців схиляються до Київсько­го Патріархату. Київський Патр­іархат, за всієї несприятливості умов, росте, а Московський Пат­ріархат в Україні сьогодні існує насамперед завдяки підтримці адмінресурсу. Якби цей адмінресурс відпав, то ця Церква ослабла б настільки, що вона вже не існувала б у такому виг­ляді, в якому існує зараз. Ми сподіваємося, що крок за кроком Київський Патріархат буде зміцнюватися, зростати, а духовенство і єпископи Мос­ковського Патріархату зрозуміють, що у них іншого шля­ху, крім об’єднання з Київським Патріархатом, немає. Поки що вони, на жаль, служать політич­ним інтересам Росії.

— Ваша Святосте, в цьо­горічному Різдвяному по­сланні митрополит Володимир згадував про проведення так званого Харківського Собору. Чому сталося так, що ті архи­єреї, які в листопаді 1991 року одноголосно підписали поста­нови Собору УПЦ з проханням визнати автокефалію УПЦ і звернулися з ними до Мос­ковського Патріархату, потім поїхали на цей Харківський Собор і там підписували пря­мо протилежні рішення?

 — Є багато причин, чому це сталося. По-перше, не треба за­бувати, що єпископат того скла­ду був підневільний, він мав зв’язки з відповідними структу­рами. І ці архиєреї слухали більше тих начальників, ніж своє священноначаліє. Це є одна з го­ловних причин, чому майже всі архиєреї полишили свого Пред­стоятеля і поїхали до Харкова. Не добровільно вони туди поїха­ли, а за рекомендацією, але за такою рекомендацією, до якої вони звикли прислуховуватися. Вони не вірили, що Україна буде незалежною державою назавж­ди, і тому боялись покарання, бо психологічно звикли бути у підпорядкуванні цих сил. А в той час ці сили ще існували і мали вплив.

Мабуть, не випадково про­водили цей «собор» уночі. Як ми знаємо, темні справи роб­ляться під покровом ночі, бо вони не люблять світла. Цей «собор» не можна назвати со­бором, бо він порушував цер­ковні канони, в першу чергу, той, який визначає, що без Предстоятеля, без першого єпископа інші єпископи не мо­жуть робити нічого, що сто­сується всієї Церкви, як і пер­ший без інших. А вони без першого зібрались у Харкові. Харківський митрополит не мав на це ніяких канонічних повноважень, бо він такий самий єпархіальний архиєрей, як і інші. Виходячи вже з цього, слід сказати, що так зва­ний Харківський Собор не є законний собор, бо він пору­шував канони церковні і Ста­тут УПЦ, який був прийнятий на Соборі і підписаний цими ж архиєреями. Це є головна при­чина, чому тоді відійшли від мене ці архиєреї і відмовилися від свого попереднього рішен­ня.

— Тобто можна сказати, що вони учинили розкол, і саме на них лежить провина за ту трагедію, яка сталася з Ук­раїнською Церквою.

 — Дійсно так. Проте я не вважаю, що в Україні існує роз­кол. В Україні розколу нема, тому що немає ніяких ні віровчительних, ні канонічних, ні дисциплінарних підстав для розділення. Якщо нема цих підстав — це є не розкол, а звичайне розділення. Розді­лення не на підставі церков­них мотивів, а на підставі пол­ітичних інтересів. Так-от, оце роз­ділення вчинили не ми — маю на увазі, ні я, ні те духовенство і єпископи, які залишились зі мною. Це розділення вчинили саме митрополит Харківський Никодим, який несе повну відповідальність за те, що ста­лося, та єпископи, які зібра­лися в Харкові разом з ним. І якщо він хотів прославитися, то він прославився як людина, яка принесла велику шкоду Українській Церкві, українсько­му народу й Українській дер­жаві. І він повинен не забува­ти, що він є головним зовнішнім діячем розділення. Я не скажу, що він є його го­ловною пружиною. Він не є головною пружиною, він є тільки виконавцем чужої волі. Але він узяв на себе всю недо­бру славу і недобру місію — розділити українське право­слав’я.

— Ще раз дякую Вам, Ваша Святосте, і хочу висловити сподівання, що завдяки Ва­шому багаторічному досвіду та невтомній праці, зусиллям усієї Украї­нської Православної Церкви Київського Патріархату будуть подолані внутрішні і зовнішні перешкоди, які заважають ви­конувати головну місію Пра­вославної Церкви — нести лю­дям світло євангельського вчення.

Розмову вів Олег ЮРЧУК,
газета «Флот України»
16–22 лютого 2002 року

Патріарх Філарет:
«У ГЕНПРОКУРАТУРИ
НЕМА ПІДСТАВ ДЛЯ ПРОТЕСТУ
ПРОТИ РЕЄСТРАЦІЇ
КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ»

Наприкінці минулого тижня деякі засоби масової інформації повідомили, що Генеральна прокуратура України опротестувала Постанову Ради у справах релігій Кабінету Міністрів України від 1992 року про реєстрацію Української Православної Церкви Київського Патріархату. Як з’ясувалося, приводом для такої інформації став Протест на постанову Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України від 20 липня 1992 року «Про зміни та доповнення до Статуту про управління Української Автокефальної Православної Церкви», направлений заступником Генерального прокурора України Олексієм Баганцем голові Державного комітету у справах релігій України Володимиру Бондаренку 26 лютого цього року.

І хоч Держкомрелігій вже дав вичерпну відповідь: все було зроблено законно, і Статут УПЦ Київського Патріархату не підлягає скасуванню, запитання все ж виникають. Деякі з них ми поставили Предстоятелю Української Православної Церкви Київського Патріархату Святійшому Патріарху Київському і всієї Руси-України Філарету.

— Ваша Святосте, як Ви ду­маєте, чому аж через десять років Генпрокуратура рап­том вирішила, що УПЦ Київ­ського Патріархату — неза­конна Церква?

 — Не тільки вас, не тільки мене, а й багатьох українців як в Україні, так і в діаспорі, хвилює те, чому через десять років по­стало питання: законно чи не­законно зареєстрували Статут Української Православної Церк­ви Київського Патріархату? Чому цього не зробили раніше — чи не бачили, чи не знали? А за два тижні до виборів порушили пи­тання про скасування реєстрації Київського Патріархату?

На мою думку, головна при­чина та, що Комуністична партія втрачає виборців, підтримку. Адже хто порушив це питання? Не прокуратура, а Катерина Самойлик, комуністка, яка ор­ганізувала збір підписів народ­них депутатів України під лис­том до Генпрокуратури.

Результати вже відомі. Дер­жавний комітет у справах релігій розглянув протест Генпрокуратури України на підставі існуючих законів і дав вичерп­ну відповідь, а саме: що 1992 року Рада у справах релігій Ук­раїнську Православну Церкву Київського Патріархату зареєструвала законно, і відхили­в протест про­куратури.

Ми як Церква вбачаємо в цьому факті втручання у внутрішньоцерковні справи. Прокуратура обґрунтовує свій протест тим, що нібито Всеукраїнський Православ­ний Собор 1992 року не був правомочним ухвалювати таке рішення. Чому? Бо, кажуть вони, треба, щоб спочатку одна Церква провела помісний Со­бор, а пізніше або паралельно — друга, а тоді вже, на підставі цих Соборів, проводити Всеукраїнський… А оскільки, мовляв, цих двох Соборів не було, то й Всеук­раїнський не дійсний… Але ж це наші внутрішні церковні справи: які Собори ми визнаємо дійсними, а які недійсними і на підставі чого?

Якщо заглибитися в це питання з церковної точки зору, то помісні Собори були — й однієї Церкви, і другої. Помісний собор УАПЦ відбувся в червні 1990 року і на ньому було проголошено автокефалію Української Пра­вославної Церкви — відродили ту Автокефальну Пра­вославну Церкву, яка була знищена радянською владою, і обрали Патріархом владику Мстислава. Українська Православна Церква Московського Патріархату, яку я тоді очолював, теж провела помісний Собор у листопаді 1991-го і також заявила, що хоче бути автокефальною Церквою. На підставі рішень цих двох Соборів і переговорів, які відбулися між керівниками цих Церков та єпископами, і була до­сягнута домовленість про скликання спільного Всеук­раїнського Православного Собору. Тож і з точки зору церковних канонів тут зроблено все, як належить. Тому в Генеральної прокуратури немає підстав висловлювати протест проти реєстрації Київського Патріархату. І тому Держкомрелігій, вважаю, дав законну відповідь… Голо­вне, що Президент України Леонід Кучма поставив у цьому останню крапку, сказавши, що це питання виріше­не остаточно.

— У зв’язку з цим виникає питання: а чи за­конний Харківський Собор?

 — І в мене виникає питання: чому Генеральна про­куратура не розслідувала законність Харківського зібрання — законним чи незаконним воно було? Ми, з точки зору церковних канонів і Статуту Української Православної Церкви, вважаємо, що цей Собор був незаконним, неправомочним. Чому? Бо, згідно з церков­ними канонами, Собор може скликати перший єпископ, тобто предстоятель, яким був тоді Київський митрополит Філарет, а скликав його рядовий єпархіальний архиєрей — Харківський митрополит Никодим, на що він не мав права ні з точки зору церковних канонів (34-те Апос­тольське правило не дозволяє цього), ні з точки зору церковного статуту, за яким теж єпархіальний архиєрей не може скликати Собор.

І Вселенський Патріарх вважає митрополита Во­лодимира не предстоятелем Церкви, а митрополитом Російської Православної Церкви Московського Патріар­хату. І коли митрополит Володимир від імені синоду звернувся до Вселенського Патріарха з листом, то от­римав відповідь, що, мовляв, ваш синод не має канонічного права звертатися безпосередньо до мене, а тільки через свого Московського Патріарха, тому що ви у складі цього Патріархату. Та й ваш синод є не синодом, а зібранням єпископів…

Так чому прокуратура, яка втрутилася у внутрішньоцерковні справи, хоч і не мала права, не розслідувала цього питання? Або ж якщо вже втручаєтесь у внутрішньоцерковні справи однієї Церкви, то заради об’єктивності вивчіть ситуацію щодо Харківського Собору: закон­ний чи незаконний він?

— Цікаво, якою була УПЦ Київського Патріар­хату, коли її реєстрували, тобто десять років тому, і якою вона є сьогодні?

 — Якщо порівняти, яким був Київський Патріархат 92-го року і яким став сьогодні, то це непорівнювані вели­чини. По-перше, на 92-й рік Автокефальна Церква і УПЦ Московського Патріархату, які об’єдна­лися, разом мали всього 15 єпископів — сьогодні понад 30. Якщо тоді наші єпархії були переважно в західній і центральній Україні, то сьогодні в нас 30 єпархій по всій Україні. Якщо тоді ми мали близько двох тисяч парафій, то сьогодні — понад 3,5 тисячі… Але найго­ловніше, що сьогодні Київський Патріархат підтримує 34 відсотки населення України, а Московський Патріар­хат — лише 18 відсотків… Тобто, за кількістю віруючих ми вдвічі переважаємо, і тенденція йде до збільшення кількості віруючих Київського Патріархату.

Крім того, ми маємо шість духовних семінарій, дві духовні академії, богословський факультет, духовне учи­лище. Тобто, в нас уже створена міцна база для підго­товки своїх кадрів. Маємо монастирі, видавничий відділ, який випускає газети, журнал. І головне, вважаю, чого ми за десять років досягли: переклали і видали дуже багато богослужбової літератури українською мовою. А це оз­начає, що Церква службу Божу може відправляти ук­раїнською, чого не було раніше. Це досягнення Київсько­го Патріархату, хоч у цей період частина парафій і єпи­скопів відійшла від Київського Патріархату й утворила нову Українську Православну Автокефальну Церкву. А якби ми сьогодні об’єдналися, то Київський Патріархат був би ще міцнішим.

— А чи відбулися останнім часом якісь зру­шення на шляху до об’єднання й створення помісної Української Православної Церкви?

 — Цього року якихось зрушень щодо об’єднання Київського Патріархату й Автокефальної Церкви поки що не відбулося, хоча від бажання об’єднатися ніхто з нас не відмовився, ми про це постійно заявляємо, але цей процес іде досить повільно.

На загальноправославному рівні зустрічі не припи­нилися. Дві з них відбулися торік, планується й цьо­го року… Але на останню зустріч ні Київський Патріархат, ні УАПЦ, на вимогу Московської Патріархії, не запросили. Питання Української Церкви Вселенська Патріархія разом з РПЦ обговорювали за нашою спиною.

— Ваша Святосте, сьогодні на порядку денному — вибори. Все інше відійшло на другий план. Яка тут позиція очолюваної вами Церкви?

 — Це питання не обговорювалося ні на наших синодах, ні, тим більше, на Соборі. Але в УПЦ Київсько­го Патріархату є своя, незмінна позиція. По-перше, свою паству налаштовую на те, щоб усі йшли на вибори. Обов’язково кожен повинен взяти участь у голосуванні, інакше він не дбає про майбутнє Ук­раїни і про власне життя. Не пішовши на вибори, він не має права скаржитися, що погано живе.

По-друге, ти повинен зробити правильний вибір. Бо, якщо помилишся, тоді не скаржся ні на кого. Кого обрав, з того й питай, чому погано живеш. Тож коли обиратимеш, думай, за кого віддаєш свій голос: чи за порядних людей, які стоять на моральних засадах, ко­ристуються не тільки загальнолюдськими законами, а й Божими? А якщо керуєшся іншими мотивами, якщо чи за гроші, чи за гречку, чи за комп’ютер голосуватимеш за кандидатів, які потім дбатимуть про себе, тоді сам винен, що обрав таких депутатів. По-третє, не можна обирати до Верховної Ради людей-непрофесіоналів, які не знають, як творити закони, які з них ухвалювати, щоб вони були корисними для всього народу, а не для якоїсь однієї групи.

Якщо йдеться про партії і блоки, то, по-перше, підтри­муємо ті з них, які стоять на державницьких позиціях. По-друге, які відстоюють національні інтереси. Якщо вони відстоюють тільки свої особисті, то ми закликаємо не голосувати за таких кандидатів. По-третє, підтримуємо ті партії і блоки, які відстоюють національну ідею. Ми не хочемо будувати хоч і незалежну, але не українську, а якусь космополітичну державу. Але це зовсім не означає, що ми проти інших націй в Україні.

Ми не втручаємося у вибір кожного, але даємо віруючим такі настанови.

— А чи багато партій зверталося до вас по підтримку?

 — Зверталися, але не всі. Далеко не всі. Ми підтри­муємо, звичайно, блок «Наша Україна». Вони нас за­прошували на свої з’їзди, потім — на об’єднавчий. Я благословив їх. Але це не означає, що ми не підтри­муємо «За єдину Україну!», хоча нас туди не запро­шували, чи партію «Єдність», інші партії та блоки демо­кратичного спрямування. Вони до нас теж звертали­ся по підтримку. І ми сказали: ось, наше бачення таке. Благословляємо вас на створення могутньої Української держави і, головне, щоб український на­род відчув, що ви йдете до Верховної Ради не заради своїх інтересів, а щоб служити йому.

Вела розмову Людмила ЗІНКОВСЬКА,
газета «Молодь України», 19 березня 2002 року

УБИВСТВО ІМ’ЯМ ДЕРЖАВИ?

Право на життя? Так!
А на смерть?..

Перше запитання ні в кого не викликає сумнівів. Відповідь тут однозначна: так! Кожен, хто живе на планеті Земля, має право на життя. А на смерть? Не про природну смерть тут мовиться, а про передчасну, про добровільний відхід з життя.

Ось тут і починається. Хворі, як відомо, бувають двох категорій. Одні видужують (таких, на щастя, переважна більшість) і знову повертаються до життя. Здебільшо­го, здорового. А ось інші… Про них і піде мова. Про приречених. Про тих, кому — хоч як це гірко — вже не судитиметься ви­дужати. Бо вони — смертельно хворі, і медицина — принаймні сьогодні — таким нещасним безсила допомогти. І тим більше, порятувати їх. Наприклад, онкохворим. Рак в останній, клінічній, четвертій стадії — це стовідсоткова загибель. Незважаючи ні на що. Хоч приречені молоді, хоч немоло­ді. В онкологічній лихоманці згоряють і богатирі. Кінець надійде невмолимо. Зде­більшого жахливий — у неймовірних муках і стражданнях, коли навіть наркотичні речовини вже не зніматимуть болю. І такий хворий страждає тижні, часом місяці, що перетворюються на суцільне пекло — для нього і рідних, — щоб, врешті-решт, випивши до дна свою гірку чашу, все одно померти, як це й було заздалегідь застере­жено людьми у білих халатах. То чи не кра­ще, коли вже немає виходу і все одно на­дійде сумний кінець, урвати даремні тор­тури? Себто добровільно піти з життя. Евтаназія. В перекладі з грецької — «легка смерть». Вперше цей термін запровадже­но в XVII столітті, пізніше він став означати «умертвити кого-небудь із жалю». Сього­дні це — допомога лікаря хворому у зді­йсненні самовбивства із застосуванням сильнодійних препаратів. Слово, яке бага­то хто навіть вимовити боїться, слово, яке укладачі словників не впускають до своїх творінь. Всі вдають, ніби такого слова навіть немає — цур йому, пек!

І все ж — евтаназія. Простіше — умертвення приречених. У лікарні чи вдома. Давно вже точаться у світі суперечки і ще бу­дуть довго-довго точитися: чи має людина право за допомогою медицини добро­вільно, з висококваліфікованою допомо­гою піти з життя? Одні — за, другі — вагаються, треті — категорично проти. І доки сперечаються фахівці — лікарі, психологи, юристи, в Голландії цього року набрав чин­ності перший у світі закон про евтаназію — верхня палата парламенту Нідерландів йо­го вже схвалила. Отже, Голландія є пер­шою в світі країною, яка законодавчо за­кріпила за смертельнохворими пацієнта­ми право на евтаназію. Себто на передчас­ну смерть. Лікарів більше не переслідуватимуть (принаймні в Голландії) за надання можливості швидше померти приреченим своїм співвітчизникам. Звичайно, за умо­ви, що ця тяжка процедура буде здійснена з дотриманням відповідного закону.

А умови такі. Спеціальні місцеві комісії в складі експертів з права, медицини й ети­ки вирішуватимуть: дотримується той чи інший лікар суворих вимог, пропонованих до процедури? А це такі умови: евтаназія має здійснюватися лише за вимогою па­цієнта, але тільки тоді, коли болі його нестерпні, а рятунку все одно вже немає. І не буде. Рішення повинні схвалити два лікарі (Якщо виникне сумнів, справу направлятимуть до прокуратури). Коли дотримано всіх вимог процедури, хворий попрощається з близькими, якщо є потреба, складе за­повіт, йому зроблять відповідну ін’єкцію, і він, рятуючись од мук, тихо засне. Навіки.

Та невже все так легко і просто? А моральний бік? А етика? Адже це схоже на… убивство. Причім — ім’ям держави. Принаймні противники евтаназії вважа­ють це державним убивством.

А як до цього ставиться православна Церква, в чиєму віданні перебувають мо­ральні питання, в тім числі й життя та смерті? Бесідуємо з Патріархом Київським і всієї Руси-України ФІЛАРЕТОМ.

 — Говорячи про евтаназію, — починає владика, — я повинен сказати прямо: це не можна прийняти! Ні такий закон, ні право на смерть. Подібного права людина взагалі не може мати.

— Владико, дехто вважає: якщо життя людини — це її власність, скажемо так, то чому вона, коли раптом настане жахлива безвихідь, не повинна мати права і на власну смерть? Бодай і передчасну. Щоб піти з достоїнством чи радше врятуватися від нестерпних мук, адже все одно вони скінчаться смертю, тільки невідомо, доки ще доведеться нещасному терпіти неймовірні страждання. Адже це здається гуманнішим?

 — Церква переконана і проповідує про це невтомно: життя — є дар Божий. Саме по собі воно є найціннішим з усього, що дарував Господь людині.

— Звичайно, нам пощастило з’явитися у цьому світі, виринути з небуття у буття. І вже це є найбільшим щастям.

 — Так. Бог є життя. Бог дав це життя людині. І тому позбавляти людину цього дару Божого, цієї краси і щастя, яким є життя, не можна. Зрештою, тільки Той, хто дав життя, і може його забрати. І добровільно від нього відмовля­тися не личить. Коли ми поди­вимось навколо, то побачимо, що життя за своєю тривалістю в кожного різне. Часом помирають діти, юнаки. Часом хворі, навіть дуже, живуть довго, а в здорових, навпаки — буває коротке життя. А це свідчить, що життя зале­жить не від самої людини і навіть не від стану її здоров’я, а — від Бога. А якщо від Бога це зале­жить, то ніхто з людей не має права втручатися у Божі справи, у те, що належить Богові. Він дає життя. Він, і тільки Він знає, ко­ли це життя відібрати. А нам за­лишається одне — дякувати Йо­му, що Він ощасливив нас най­більшим даром з усіх можливих — ЖИТТЯМ.

— Може ж статися й так, що ця радість, як ми називаємо, життя, перетворюється на горе, стає не просто тяжким, а не­стерпно тяжким. За смертель­ної хвороби, звісно. Тож прибічники евтаназії і виходять з того, що в такому разі, аби врятуватися від зайвих мук, людина і має право на смерть-рятівницю. Ще раз по­вторюю: коли безвихідь…

 — Такого бути не може, щоб була безвихідь. Це нам просто так здається, що це вже все, край.

— Однак приреченість того чи того хворого визначає медицина.

 — Медицина не всемогутня. Ми знаємо багато випадків, коли приречені медициною на смерть люди завдяки чи молит­ві, чи звертанню до Бога, чи завдяки якимось новим лікам вижи­вають. Є такі випадки.

— Я чув про такі випадки.

 — Ось-ось. Є, повторюю, такі випадки. Навіть серед хворих на рак. Ось чому не треба втручатися у волю Божу і гово­рити, що людина приречена ме­дициною на смерть, справді при­речена. Бо може стати­ся помилка. Жахлива до того ж. Воля Божа і воля людини — не сходяться. Навіть якщо присуд і виносять фахівці. Чому люди, які терплять великі страждання, хо­чуть позбавитися страждань? Бо вони, по-перше, страждають. І, по-друге, не мають духовної під­тримки. Опиняються сам на сам з горем. Нема кому їх підтрима­ти. Отже, замість того, щоб зни­щувати таку людину — а евтаназія це і є знищення людини, — треба їй надати духовну допомогу, щоб вона могла зносити стра­ждання, що випали їй. Дух силь­ніший за смерть. І за хворобу. Якби ми надавали цим людям духовну допомогу, то вони легше терпіли б страждання, не зали­шалися б сам на сам з лихом-бі­дою… Ще хотів би навести при­клад. Моральний. На користь того, що від життя відмовлятися не можна. От візьмімо війну. Знаємо безліч прикладів, коли товариш виручає товариша, сол­дат солдата. На війні смерть хо­дить поруч із життям. Коли по­ранили солдата, твого друга, і ти під кулями рятуєш життя цієї людини, ти сам ризикуєш своїм життям — для чого? В ім’я чого? А заради того, щоб винести з по­ля бою ближнього. Хоч він уже смертельно поранений, але ти про це не думаєш, ти його вино­сиш на собі. То виникає запи­тання: для чого його виносити з поля бою, якщо він смертельно поранений? Та ще й ризикувати собою? А виносять. І в мирний час — на пожежі тощо. А це свід­чить, що моральний закон, закладений у людині, не дозволяє віддавати на смерть ближнього, навіть в екстремальних ситуаці­ях. Цим людство й сильне. Та, зрештою, ми знаємо випадки, коли навіть тварини, ризикуючи собою, рятують інших тварин. Не кажучи вже про врятування дітей — і в людей, і в тварин… А щодо страждань — немає у світі жодної людини, яка прожила б життя без страждань. Кожна лю­дина страждає. Страждання — це наслідок гріха. І тому страждан­ня мають і добрі наслідки. Так, так, добрі. У стражданні людина звертається до Бога, згадує свої гріхи, кається, просить у Господа прощення, дає обітницю. А це дуже важливо при переході у віч­не життя. Тому Бог і тримає іно­ді хвору людину, щоб вона дійш­ла до такого стану, коли кається, морально очищується, духовно збагачується, оновлюється, зреш­тою, в горі й стражданні гарту­ється. І вона тоді з тимчасового життя відійде у вічне блаженною, а не стражденною.

— Є ще й таке тяжке явище, як суїцид, коли здорова людина, якій би жити та жити, раптом накладає на себе руки…

 — Так, відбирає у себе життя, дароване їй Господом. Себто ко­їть ще один, найтяжчий гріх. До цього люди­на мала гріхи, а самовбивство ті­льки збільшує їх, і на той світ во­на прийде ще й з новим гріхом, якщо вона в самої себе відбере життя. Адже раніше на кладовищах самогубців навіть ховали окремо від тих, хто помер природною смертю. А це свід­чить, що в оцінці цього явища Церква і люди єдині.

— Що таке смерть з точки зо­ру Церкви, її вчення?

 — Розлучення. Так, смерть — це розлучення. Душі з тілом. Ду­ша — безсмертна. Вона не зни­кає. Як не зникає і тіло. Душа повертається до Бога, а тіло, взя­те із праху, на прах і перетворю­ється, повертається в землю. І тому смерть є розлученням душі з тілом. Бог створив людину з тілом і душею безсмертними, але гріх їх роз’єд­нав. Розлучив. І спасіння поля­гає в тому, що Син Божий Ісус Христос прийшов для того, щоб знову з’єднати душу з тілом че­рез воскресіння тіла, через про­щення гріхів, через оновлення душі. І коли оновлена душа з’єд­нається при воскресінні з тілом, то знову стане такою, якою вона і була створена Богом. А евтаназія, як і самогубство, є порушен­ням Божих Заповідей. І ще одне: закон про евтаназію дає можливості для зловживання. Нечесні люди можуть, користуючись ним, знищувати людей, їм невгодних. Наприклад, родичі — майнові чи спадкові справи та інші причи­ни. Зокрема й розправа з політичними опонентами за диктаторських режимів тощо. Тож закон, про який ми сьогодні говоримо, відкриває двері для злочинів. Ураховуючи все це, Церква категорично й рішуче виступає проти евтаназії, держа­вою наданого права відбирати життя в людини. Життя є безцінним, є нашою найбільшою ра­дістю — попри всі негаразди. То­му треба його берегти, боротися за нього до останнього, бо тільки тоді людина буде людиною, і ці­нувати його, пам’ятаючи, що во­но є найзначнішим дарунком Бога. Треба жити. І жити, зви­чайно ж, за законами Божими. В ім’я добра. І завжди бути на святі, яким є для нас життя. Тому й кажу: право на життя? Так! І тільки так! А на смерть права немає. Ще раз: треба жити. Як писав поет:

Скільки б не судилося страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.

Валентин ЧЕМЕРИС,
газета «Літературна Україна»
11 квітня 2002 року

5 ТРАВНЯ — СВЯТО
ХРИСТОВОГО ВОСКРЕСІННЯ

Напередодні Пасхи — дня Христового Воскресіння — ми попросили Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета розповісти читачам «Магната» про важливість цього великого свята.

 — Яке значення в житті християнина має свято Пасхи?

 — Пасха — це найбільше хрис­тиянське свято, яке пов’язане із Воскресінням Ісуса Христа. Його Воскресіння є доказом того, що Він — не проста людина, а істин­ний Бог, тому що людина сама себе воскресити не може, вос­кресити її в змозі лише Бог. Ісус Христос воскрес Сам, і про це свідчить Євангеліє, яке є дійсно написаним у І ст., про це свідчать проповіді апостолів. Апостол Павло каже, що коли б Христос не воскрес, то й проповідь наша була б марна, марна і віра наша, і всі люди залишилися б у гріхах.

Воскресіння Ісуса Христа — це свідчення того, що християнство є єдиною істинною релігією: жодна з релігій, які існували до цього часу, які зараз існують, не можуть претендувати на звання істинної релігії, тому що істинною може бути тільки та, яка відкрита са­мим Богом. Релігія, створена людиною, не може бути істин­ною, вона може лише наближа­тись тією чи іншою мірою до істин­ної релігії.

Значення події, яку ми свят­куємо, полягає і в тому, що Ісус Христос дає нам надію і впев­неність, що ми, люди, воскрес­немо в свій час подібно до Ньо­го. У нас може виникати питан­ня: а чи дійсно це буде? Може, це лише слова, які повинні втішати нас? Дійсно, це відбу­деться реально. Смерть увійшла в людську природу теж не відразу. Коли Бог створив людину і сказав, що не можна їсти з дерева плоду, бо він принесе смерть, то перші люди, порушивши заповідь Божу, померли зразу ж — духовно. Духовна смерть поляга­ла в припиненні прямих зв’язків людини з Богом. Фізична смерть настала не відразу після пору­шення заповіді, а прийшла пізніше, і закон смерті розпов­сюдився на усіх без винятку лю­дей. Христос є новим Адамом, який оновив людську природу в Своїй особі. Тепер ця оновлена природа буде розповсюджена на весь людський рід. І ми, люди, також воскреснемо.

Для того, щоб воскреснути, потрібно подолати гріх, тому що саме гріх — причина смерті. Вос­кресіння Ісуса Христа означає, що Бог прощає людям їхні гріхи, але тільки тим, хто кається. Наслідком відпущення гріхів є визволення людини від смерті. Ми не тільки віримо в усе це, а й упевнені: так буде. Якщо ви порівняєте, як святкує Церква Різдво Христове і як святкує Пасху (Воскресіння Ісуса Христа), то побачите, що Пасху вона святкує набагато урочистіше, то­му що Воскресіння — це перемо­га над гріхом і смертю. Тому радіють не тільки люди, а й при­рода: Пасху ми святкуємо навесні, коли сама природа оживає. І як оживає мертва природа, так оживає людство внаслідок Вос­кресіння Ісуса Христа.

Вітаються в це свято по-особливому: «Христос воскрес!» Відповідають: «Воістину воскрес!»

— Як має зустріти це свя­то справжній християнин?

— Справжній християнин по­винен зустріти Пасху очищеним від гріхів. Кожна людина тією чи іншою мірою є грішною. Для очи­щення від гріха Церква встанови­ла Великий піст, протягом якого люди повинні обмежувати себе в їжі. Однак стримання в їжі — це лише допоміжний фактор, голо­вним тут є втримання від гріха, від різних пороків: від гніву, плотських похотей, неправди, ненависті, користолюбства. Та­ким чином, піст — це підготовка до гідної зустрічі свята Вос­кресіння Ісуса Христа.

Православні християни впродовж Великого посту ідуть до сповіді, щоб покаятись у своїх гріхах. Каятися треба не у за­гальних гріхах, а у конкретних власних гріхах. Коли людина ка­же, що вона взагалі грішна, це означає, що вона не бачить своїх гріхів. Каються у своїх гріхах пе­ред самим Богом, священик тут є лише свідком покаяння христи­янина. Відпускає гріхи також не священик, а Бог. Покаявшись, християнин може причаститися Святих Таїнств Христових. Лю­дина, яка, постячись духовно і тілесно, очистилася від гріхів, з радістю зустрічає свято Пасхи.

 — Чи можна приходити на сповідь в останній тиждень перед Пасхою?

 — Не тільки можна, а й потрібно. Саме починається Страсний тиждень, коли сама атмосфера богослужіння нагадує нам про останні події в житті Ісу­са Христа: зраду Іуди, одного з дванадцяти Христових учеників, суд над Ісусом Христом, його невинні страждання, які свідчать про те, що гріх, зло можна побороти не злом, а лише добром. Ненависть не можна побороти ненавистю, її можна перемогти тільки лю­бов’ю. І Христос своїми невинни­ми стражданнями переміг людсь­кий гріх. Подібно до Нього і ми повинні перемагати гріхи, людсь­ке зло невинними стражданнями, а ми іноді кажемо: «Чому я страждаю? Чому Бог допускає несправедливі страждання?» А Бог це допускає тому, що й Хри­стос переміг гріх Своїми невин­ними стражданнями. Тому, коли Бог допускає наші страждання, це означає, що така Його воля. Апостол Петро застерігає хрис­тиян від страждань за злочинність або через зазіхання на чуже. Про несправедливі ж страждання апостол Петро каже: «Радуйтеся, що ви сподобились такої долі».

— Що символізують приго­товані до свята паски та фарбовані яйця?

 — Коли ми вживаємо пасхаль­ний хліб і фарбовані яйця, ми зовні сповідуємо нашу віру у Воскресіння Ісуса Христа, а також і у власне воскресіння.

 — Що Ви побажали пра­вославним християнам на­передодні свята Пасхи?

 — Дорогі браття і сестри! Хри­стос воскрес!

Ми усвідомлюємо значення Воскресіння Христового всім серцем, всім розумінням і всією своєю істотою лише тоді, коли смерть торкається нашого сер­ця, коли вона стискає його своїми холодними кліщами. В цих жахливих обставинах Вос­кресіння Христове заспокоює нашу душу, лікує глибоку рану нашого серця і подає нам надію на життя вічне.

Воскресіння Христове відбу­лося після голгофських страж­дань Господа нашого Ісуса Хрис­та, коли Він перетерпів неви­мовні душевні й фізичні муки. На Голгофі юдеї безрозсудно вигу­кували: «Якщо Ти Син Божий, спасись Сам; інших спасав, а Се­бе не можеш спасти; зійди з хре­ста, і ми увіруємо в Тебе»! Чи не подібне ми чули від безбожників, коли вони, знущаючись над віру­ючими, руйнували храми Божі, глузували з усього святого і говорили: «Де ваш Бог? Чому Він не захищає вас»?

У Христа Спасителя була Гол­гофа, але після неї настало Вос­кресіння. У Божої Матері й у апос­толів була скорбота, а потім прий­шла радість. Подібне відбувається в житті кожного християнина. Християнство — це не вчення про Христа, а спосіб життя. Кожен християнин повинен нести свій хрест і піднятися на свою голго­фу. Тоді й він стане співучасником Воскресіння Христового.

За свою тисячолітню історію український народ багато страж­дав — згадаймо хоча б татаро-монгольську навалу. Протягом багатьох століть він терпів усіля­ке поневолення. Його нищили го­лодомором, війнами, концтабо­рами, Сибіром і Соловками. Його мову зневажали, а розвиток ук­раїнської культури гальмували й обмежували. Тепер, після довгих віків поневолення і боротьби, Ук­раїна отримала державну неза­лежність. Після своїх голгофсь­ких страждань вона воскресла як держава. Україна поступово виз­воляється від духовного полону державного атеїзму. Коли на місці зруйнованих церков підні­маються нові величні храми, хіба це не воскресіння? Коли дорогою до храму Божого ідуть діти й мо­лодь, хіба це не свідчить про ду­ховне воскресіння? Тільки той, хто не має духовних очей, не ба­чить в цьому прояву всемогут­ності Божої.

У повсякденному житті навіть у незалежній державі ми бачимо неправду, насильство над свобо­дою, дарованою Богом, неспра­ведливе збагачення одних за ра­хунок зубожіння інших. У цій складній ситуації і тяжких обста­винах життя Ісус Христос гово­рить Своїм послідовникам: «У світі зазнаєте скорботи, але мужайтесь: Я переміг світ» (Ін. 16, 33). Воскресіння Христове все­ляє в нас надію і надає духовну силу перемагати страждання та всілякі види зла. Ми повинні усвідомлювати, що правда Божа завжди перемагає, що ненависть і ворожнеча несумісні з христи­янською любов’ю, що гріх завжди роз’єднує, а любов об’єднує.

Воістину Христос Воскрес!

Брала інтерв’ю Наталія ДАНЮК,
газета «Магнат»
30 квітня 2002 року

УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА
СЬОГОДНІ:
УКРАЇНІЗАЦІЯ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ?

Із Патріархом Київським
і всієї Руси-України ФІЛАРЕТОМ
бесідує письменник Валентин ЧЕМЕРИС

— Ваша Святосте, християнство, як відомо, не має національних Церков, усі Церкви — помісні. Що ж це таке — помісна Церква?

 — Якщо коротко, то помісна Церква — це та Церква, яка розташована на відповідній адміністративній території і самостійно обирає свого митрополита. Чи Патріарха. А обрання свого глави і є ознака автокефалії. Тобто помісна Церква є незалежною Церквою тієї чи іншої держави. У давні часи помісні Церкви були в усіх провінціях Римської імперії. Оскільки ж вона мала понад сто провінцій, то стільки ж було незалежних, або автокефальних, помісних Церков — в єдиній Церкві Христовій. Пізніше помісними Церквами стали називатися Церкви на території тієї чи тієї самостійної держави. Наприклад, Грецька Церква стала помісною після того, як утворилася Грецька незалежна держава. Такі ж Церкви стали у незалежних Болгарії, Росії, Грузії тощо. А втім, згадаймо їх усі: Кіпрська, Грузинська, Грецька, Болгарська, Сербська, Румунська, Російська, Албанська, Польська, Чеська, Словацька, Фінська православні автокефальні Церкви. А ще ж Константинопольська в Туреччині, Олександрійська в Єгипті, Антиохійська в Сирії, Єрусалимська в Ізраїлі. Пастви таких Церков є корінними націями своїх держав. Вони самостійно обирають митрополитів чи патріархів. Так виникли Болгарський Патріархат, Румунський, Грузинський, Російський та інші. Оскільки й Україна стала незалежною, то вона за цими ж канонами має право на свою автокефальну незалежну Церкву. Ніхто не звинувачує автокефальні Церкви в розколі православ’я тільки на тій підставі, що вони забажали стати незалежними і стали. А Україну Росія чомусь звинувачує. Кричать про якесь порушення канонів тощо. А це вже нонсенс — коли в незалежній самостійній державі існує залежна від сусідньої держави Церква, як це виникло сьогодні в нас, в Україні, де діє Московський Патріархат.

Варто наголосити ще ось на чому. З часом, коли держави стають багатонаціональними, тоді й православні Церкви їхні перестають бути мононаціональними. В такому разі до них входять і представники інших, некорінних націй. Це стосується, насамперед, Російської Православної Церкви. Оскільки це держава багатонаціональна, то до її Церкви входять представники й інших національностей. До цього йде й Українська Православна Церква, віруючими якої є в основному українці, як корінна нація, а також росіяни, болгари, греки та представники інших народів, котрі постійно проживають в Україні.

 — Якою мовою велася служба Божа в церквах, наприклад, Римської імперії? І якою мовою проводиться служба вже в наш час в автокефальних Церквах незалежних держав?

 — Мовами помісної Церкви Римської імперії були грецька, латинська, копська, арабська і навіть єврейська — в перші сторіччя до православної Церкви входили і євреї, тому в них відправи та богослужіння здійснювались арамейською мовою. Згодом мовою служби в православ’ї стала й слов’янська. Але за це довго точилася боротьба. Бо як Константинопольський Патріархат, так і Римська Церква наполягали, щоб у церквах були тільки грецька та латинська мови. Коли ж християнство почало розповсюджуватися в слов’янських краях, Кирило та Мефодій поставили питання, щоб богослужіння серед слов’ян відправлялося слов’янською мовою. Вони зіткнулися з шаленим спротивом з боку Рима та Константинополя, які вимагали, щоб це були латинська і грецька мови. Проте перемогли все ж Кирило і Мефодій. Тоді ж почали перекладати богослужбові книги слов’янською мовою. Ще звідти витікає взагалі ставлення Церкви до богослужбової мови. Тож сьогодні в православ’ї дотримуються такого постулату: богослужбовою може бути та мова, яку розуміє народ. Коли ж ми підходимо до ситуації в нашій країні, то, в першу чергу, постає питання: а якою мовою повинно вестися богослужіння в Українській Церкві? Іншої відповіді, як українською, — не може бути.

 — В Українській Православній Церкві Київського Патріархату мовою богослужіння є…

 — Так, українська. Але в цей перехідний період від церковнослов’янської до української мови ми дозволяємо в деяких випадках використання й церковнослов’янської. Чому? Це обумовлено насамперед тим, що досі ще не маємо повного перекладу своєю мовою всіх богослужбових книг. Та й не всі переклади, на жаль, досконалі. Тож, відправляючи богослужіння рідною мовою, посилено займаємося й перекладами богослужбових книг із церковнослов’янської на українську. І ми вже близькі до завершення цієї великої справи.

 — А як паства в Україні сприймає богослужіння українською мовою?

 — Однозначно позитивно. Тому що люди розуміють богослужіння рідною мовою. А церковнослов’янською багато чого не можуть збагнути. І не дивно. Церковнослов’янська на сьогодні — мертва мова, тож переважна більшість пастви у нас цієї мови не розуміє. Коли ж відправляється служба українською, вони дуже раді.

 — У майбутньому в християнських церквах нашої країни головною мовою має стати українська?

 — Безумовно. Мине не так багато часу, і ми нарешті перекладемо всі книжки українською, тоді в наших церквах буде лунати тільки українська мова, і це буде справедливо й історично правильно.

— А хто нині в Україні противиться запровадженню в церковній службі української мови?

 — Відповідь однозначна: Московський Патріархат, який намагається порядкувати в Україні, як у себе вдома. У його церквах в Україні, зважте, в Україні, богослужіння йде тільки церковнослов’янською, а проповіді виголошуються російською мовою, і тому Церква Московського Патріархату в Україні є знаряддям подальшої русифікації українського народу. У них все: і проповідь, і ділові папери, і в побуті все — російською. У них прийнято казати: так історично склалося, хоч історія сьогодні вже не та, що колись була. Після приєднання України до Росії царі останньої заборонили використовувати в церквах книги українською мовою, викладання в духовних навчальних закладах було переведене на російську. Церква за часів Російської імперії була дуже ефективним засобом зросійщення народу України.

 — Церква такою залишалась і за часів Союзу?

 — Оскільки вона увійшла в колію російського мовлення, то і за радянських часів продовжувала йти тим самим шляхом — шляхом русифікації, і здійснювала її навіть ще в більших масштабах, ніж за часів Російської імперії.

 — Чому нині, в нових історичних умовах, Московський Патріархат так затято виступає проти надання Українській Церкві автокефалії, проти української мови в українських церквах? З чим це пов’язано?

 — Водночас це пов’язано і з церковним імперіалізмом — є в Російській Православній Церкві, зокрема серед її керівництва, і таке сумне явище. А ще тому, що мова, як і Церква, — це два дійові засоби утримання під своїм впливом інших націй. І тому сьогодні Росія і через Церкву намагається впливати на Україну.

— Недарма ж Алексій ІІ заявляв, що зробить те, що не вдалося свого часу Єльцину, утворити такий собі церковний СРСР…

 — Ми знаємо, що без рідної мови не може бути держави. Це добре розуміє і Московський Патріархат, а тому виступає проти української мови. Тож Церква в цьому відношенні є тим знаряддям, що втілює ідею зросійщення України.

— Оскільки Московський Патріархат не полишає думки повністю назавжди приєднати до себе православну Церкву України, то русифікація триватиме й далі…

 — Я певен, що так. Правда, там час од часу виголошують пишномовні декларації — що не проти української. Але це на словах. Насправді українську мову Московський Патріархат не вводить в богослужіння на Україні. Навпаки, у низах ведеться пропаганда, що українська — це мужицька, базарна мова, що вона взагалі не може вживатися в богослужінні…

 — Без рідної мови в Церкві й утверджувати Українську національну державу буде все важче…

 — Звичайно. Поки існує в Україні Церква Московського Патріархату, доти й продовжуватиметься неприкрита русифікація українського народу через Церкву. До всього ж Москва не погоджується і на автокефалію для Української Церкви. Навіть у майбутньому. Ось чому йде боротьба між Українською Церквою Київського Патріархату і Московським Патріархатом за право створення або однієї помісної Церкви — за що виступаємо ми, або — їхнє бажання — приєднати всю нашу Церкву до Московського Патріархату. Ми наполягаємо на тому, щоб в Україні була своя Церква, а Москва — щоб українці покаялись і, як отара, повернулися до Москви. До речі, Вселенський Патріарх вважає: оскільки існує незалежна держава, то в нас в Україні і Церква повинна бути незалежною. Але дорога до автокефалії буде довгою (Росія, наприклад, йшла до неї аж 141 рік!), тернистою і непростою. Але майбутнє за нами! Я твердо вірю: буде в Україні єдина Помісна Православна Церква, це лише питання часу. Іншого не дано. Але й влада має нам сприяти. А вона поки що допомагає нам навпаки. Особливо місцева в різних регіонах робить усе, щоб не було в Україні української Церкви Київського Патріархату. Це відчуває Московський Патріархат і останнім часом діє аж надто агресивно, захоплюючи наші храми. За потурання тієї ж влади на місцях… На жаль. Але я твердо вірю, що подібна ситуація довго тривати не може, коли в незалежній Україні існує Церква, залежна від чужої держави. Настане час, коли в нашій хаті буде своя правда й своя воля…

Газета «Літературна Україна»
20 червня 2002 року

Патріарх Філарет:
«МИ ХОЧЕМО МАТИ
ЄДИНУ ПОМІСНУ ЦЕРКВУ»

 — Ваша Святосте! Перш за все дозвольте привітати Вас з успішним візитом до Північної Америки. Ознайомте, будь ласка, читачів газети з метою Вашого перебування за океаном.

 — Головною метою поїздки до США було висвячення протоієрея Степана Біляка, який буде керівником вікаріату УПЦ Київського Патріархату у США, на єпископа Бориспільського. Така потреба виникла давно. Після смерті Патріарха Мстислава частина закордонної Української Церкви ввійшла до складу Київського Патріархату. А частина відійшла під омофор Вселенського Патріарха. У складі Київського Патріархату знаходяться 16 парафій. Після мого відвідання в 1998 році США для керівництва цими парафіями був призначений адміністратор. Але віруючі й духовенство просили призначити їм єпископа. Священний Синод обрав єпископом протопресвітера Степана Біляка. Отець Степан служить священиком майже 60 років. Він народився в Закарпатті. Висвятив його в 1943 році митрополит Варшавський Діонисій. Отець Степан служив в Україні, Німеччині, США. Він збудував кілька храмів, був головою консисторії. На його кандидатурі зійшлися всі парафії. Священний Синод також погодився з його кандидатурою.

17 травня ц. р. єпископ Димитрій (Рудюк), ректор Духовної академії і семінарії, постриг Степана Біляка у чернецтво, 18 травня відбулося наречення, а 19 травня відбулась урочиста, за участі єпископа Уманського Олександра, єпископа Переяслав-Хмельницького Димитрія, представників майже всіх парафій УПЦ Київського Патріархату у США, хіротонія, яку звершив Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Це була перша хіротонія Київського Патріархату на території США.

— Якою була реакція з боку Бавнд-Бруку?

 — Якоїсь протидії я не відчував, бо сам цей акт не спрямований проти УПЦ у складі Константинопольського Патріархату. Він буде сприяти порозумінню та налагодженню церковного життя у наших парафіях. Ми хочемо, щоб цей акт сприяв нашому входженню до світової церковної спільноти.

— Перейдімо тепер, Ваша Святосте, до наших українських справ. У чому суть подій, що відбулися недавно в Полтаві?

 — Захоплення храму Святого Миколая УПЦ Київського Патріархату є однією з подій, що свідчать про гоніння, які відбуваються останнім часом. Крім захоплення цього храму, чому сприяла влада, є інші подібні випадки. Так само було у Криму. Фонд державного майна має намір відібрати на незаконних підставах єдине приміщення для богослужіння й залишає Київський Патріархат без храму в Сімферополі. Такий самий тиск здійснюється на Київщині. З усіх областей надходять повідомлення про тиск на Київський Патріархат за участю представників місцевої влади. Часто посадові особи зустрічаються з духовними особами і схиляють та переконують їх перейти до Московського Патріархату. Навіть у моєму рідному селі Благодатному підіслали хуліганів, які погрожували будівельникам, що будують храм Київського Патріархату. Події в Полтаві треба розглядати в загальному контексті ставлення до Української Православної Церкви Київського Патріархату.

 — З Божою допомогою витримаємо й ці випробування. Наша Церква перебуває у стадії становлення. Це відбувається не так швидко, як хочеться. Яке церковне бачення соціальної політики й наших перспектив?

 — Наша Церква робить дуже багато благодійних справ. Але, звичайно, не в таких масштабах, як нам хотілося б. Наша Церква фінансово не забезпечена. У ХІХ столітті Церква мала свої господарства і прибутки. Вони використовувалися на утримання притулків, лікарень, шкіл, прочан.

По всій Україні Київський Патріархат займається благодійництвом. У Києві тримаємо кілька їдалень для малозабезпечених. У Тельманівському районі Донецької області утримуємо будинок для самотніх людей похилого віку.

Нещодавно в с. Буки Сквирського району на Київщині під патронатом УПЦ Київського Патріархату стараннями благодійника Івана Миколайовича Суслова відкрито притулок для сиріт з європейськими умовами проживання. Туди прийматимуть талановитих сиріт, щоб не пропали їхні здібності, а були збережені для них і для України. В інших єпархіях також будуть створюватися подібні заклади.

 — Чи існує пенсійний фонд для священиків?

— За радянських часів був фонд для вдів та дітей священиків, якщо їх не забезпечувала держава. Зараз Церква робить внески до соцстраху, й держава виплачує пенсії.

 — Як ставиться Київський Патріархат до Указу Президента про повернення церковного майна?

 — Ми вітаємо Указ про повернення культових споруд Церкві. В указі Президент зняв обмеження, і всі церковні споруди й майно, начиння, ікони, будинки, книги повинні повертатися Церкві. Багато церковного майна знаходиться в музеях. Експозиції зачіпати не треба. Музеї повинні зберігати свої цінності, але те, що не виставлено і знаходиться у фондах, слід віддати Церкві. Ми не хочемо, щоб цим указом було завдано шкоди українській культурі. Але до цього треба підійти розумно. Ми пропонуємо спочатку організувати спільні виставки. У нас є намір створити під егідою Церкви музей історії Української Церкви. Але турбує те, що указом може скористатися лише Московський Патріархат, а інші Церкви не отримають нічого. Ми вже бачимо, що Київському Патріархату нічого не передається, а Московському Патріархату передаються приміщення музею Києво-Печерської лаври й не тільки. Є інформація, що з Софійського музею відселяється архів, і приміщення мають передати Московському Патріархату, тоді як Київський Патріархат від самого початку заявив про свої претензії на Софійський собор. Уже був готовий указ про передачу Малої Софії і Митрополичих палат МП, але ж це собор національної Церкви, а Київський Патріархат є її спадкоємцем і продовжувачем, тому МП не може претендувати на нього. Вища Церковна Рада Київського Патріархату зробила відповідну заявку на Софійський собор. Уже про це говоримо десять років.

Таке саме або ще гірше становище і в інших містах України. Наприклад, у м. Харкові Успенський собор використовується не за призначенням, а наша Церква не має жодного пристосованого приміщення.

У Чернігові не передається й не використовується за призначенням Катеринівська церква.

У Дніпропетровську залишився лише Брянський собор св. Миколая, який ми просимо передати Київського Патріархату, але нічого домогтися не можемо.

 — Я був у Варшаві й бачив в аеропорту капличку. Може, ми щось подібне зможемо зробити в Борисполі, може, на новому автовокзалі, щоб подорожній міг задовольнити свої духовні потреби?

— На залізничному вокзалі в Києві з південного боку є капличка, яку передали МП. Але на розі вулиць Комінтерна й Жилянської з північного боку була церква Пророка Іллі. Вона належала Михайлівському монастирю. І було б логічно, щоб цю невелику церкву передали Київському Патріархату. Ще на Подолі є церква Різдва Христового, що будується, і Київський міський голова обіцяв передати її нашій Церкві, бо вона пов’язана з пам’яттю про Тараса Шевченка — нашого українського Пророка, а МП жодного відношення до нього не має.

 — Ваша Святосте! В якому стані єдність Церкви?

 — Україна як держава беззаперечно потребує єдиної помісної православної Церкви. Як помісна Церква Київського Патріархату вже існує, але ми хочемо мати єдину Церкву. У цьому нас підтримує Вселенський Патріарх. Але на перешкоді стоїть МП. Усі протиріччя сьогодні між Москвою і Києвом, Константинополем і Москвою. Сьогодні Константинополь продовжує переговори. Але вони знаходяться в безвиході через тиск МП. Тим більше від них відсторонені УАПЦ і УПЦ Київського Патріархату.

 — Яке Ваше ставлення до можливого введення Патріархату в УГКЦ?

— Це їхня справа. У нас з ними добрі стосунки. Але дивно буде, якщо УГКЦ отримає Патріархат і не буде єдиної Церкви, визнаної Вселенським Патріархом. Тому може статися, що Патріархат УГКЦ буде визнаний і з ним будуть рахуватися, а з православними не будуть. Реально в Київського Патріархату понад 10 мільйонів віруючих, а в МП трохи більше 5 мільйонів. Але влада ставиться до нас упереджено і штучно підтримує розвиток МП. Опитування, проведені визнаними соціологічними службами, сходяться на тому, що Київський Патріархат має набагато більше прихильників. МП представляє в Україні інтереси Російської Церкви, але українська влада чомусь нерідко підтримує саме МП.

19 червня 10-та річниця розкольницького «Харківського Собору». Тоді Москва не сподівалася такої єдності Українського православ’я. Але ми все одно об’єднались би з УАПЦ й існували б як єдина Церква, якби не відіграли свою роль спецслужби на Харківському зібранні. Вони разом з Москвою доклали рук до розколу українського православ’я. Але я переконаний, що він буде подоланий.

 — Бажаємо Вам успіхів у справі служіння українському народу й дякуємо за цікаву, змістовну розмову. Переконаний, що читачам «Українського слова» буде корисно ознайомитися зі станом справ в Українському православ’ї, як-то кажуть, із перших рук.

Розмову вів Олександр КУЧЕРУК,
газета «Українське слово»
20–26 червня 2002 року

«Тільки міцна впливова
Церква має шанс стати
єдиною і визнаною», — вважає Патріарх Київський
і всієї Руси-України Філарет

Київський Патріархат — незалежна від Москви Українська Православна Церква, є реалією сьогодення, вагомою складовою українського суспільства, з якою неможливо не рахуватися навіть її супротивникам. На жаль, такою ж реалією стало запекле протистояння двох Церков — УПЦ Київського Патріархату і УПЦ Московського Патріархату — без, здається зараз, найменшої надії на примирення навіть десь у віддаленому майбутньому. Варто наголосити, що розділене православ’я характерне не тільки для сучасного українського суспільства — подібні проблеми існують також в інших православних Церквах: Сербській, Болгарський, Молдовській, Естонській, тільки, звичайно, у менших масштабах, бо там значно менші Церкви. Між тим Вселенське православ’я, до складу якого входять 14 помісних Церков, не має жодних важелів впливу на ці аномальні явища. Не має воно, схоже, і бажання (або енергії?) це робити. Єдиною помітною реакцією Вселенського православ’я є стандартний остракізм усіх тих, хто так чи інакше виборов собі автокефалію, тобто виключення із православної спільноти мільйонів віруючих через «неканонічну» поведінку духовенства.

Сьогодні про власне бачення майбутнього Церкви читачам газети «День» розповідає один із головних ініціаторів і засновників незалежного Київського Патріархату Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

— Ваша Святосте, якою Ви бачите подальшу політику Київського Патріархату на шляху до його визнання та до об’єднання українського православ’я в одну помісну Церкву?

 — Неможливо заперечувати, що за 10 років Київський Патріархат зміцнів і набув впливу у суспільстві. За результатами соціологічних досліджень зараз його підтримує 10 мільйонів українців. Фактично — це найпотужніша Церква країни. До її складу входять 29 єпархій, понад 3500 парафій, 6 семінарій та Духовна академія, богословський факультет при Чернівецькому університеті, 30 монастирів. З такою Церквою не можна не рахуватися.

Ті самі дослідження показують, що тільки 9 % опитаних українців визнають свою приналежність до УПЦ МП, і ще 3–4 % відверто вважають себе членами Російської Православної Церкви. Офіційна статистика, що засвідчує чисельну перевагу УПЦ МП, не відповідає, таким чином, дійсності. А дійсність така — із статистичних 10 тисяч парафій УПЦ МП не менш як 3 тисячі — пусті, «паперові» парафії; зафіксовані навіть випадки, коли громади нашої Церкви чомусь зараховують до складу УПЦ МП. Є чимало парафій у підпорядкуванні Москви, налаштованих перейти до Київського Патріархату, але вони не наважуються це зробити. Зокрема, через те, що місцева влада (районного та обласного рівнів, найчастіше на півдні та сході країни) іноді тенденційно підтримує, попри Закон про рівноправність усіх релігій і конфесій, Московську Церкву. Зокрема, реєструє її парафії чи монастирі без будь-яких перешкод, а Київському Патріархату постійно вставляє палки в колеса. Те саме відбувається у випадках реституції храмів. Наприклад, у Чернігові вже котрий рік зволікають з передачею нам церкви святої Катерини, яка стоїть порожня, тоді як Московська Церква там давно користується кількома історичними храмами. Ще приклад — у Харкові Київський Патріархат не має жодної культової споруди! Те саме діється у Дніпропетровську.

Заради справедливості треба відзначити, що в багатьох областях (наприклад, на Волині, на Львівщині) спостерігаємо однакове ставлення до всіх православних Церков. Те саме помітно й на вищому рівні та з боку Президента. Він пішов навіть на те, щоб майже одночасно відзначити дві такі полярні події, як десятиліття Харківського зібрання та нашого Об’єднавчого Собору. Хочу, однак, підкреслили, що нам від держави, від влади потрібні не сприяння чи привілеї, а тільки одне — аби не перешкоджали нашим зусиллям.

— Прибічники об’єднання українського православ’я багато надій покладали на «тристоронні» переговори між представниками Вселенського, Московського Патріархатів та двох невизнаних (УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ) Церков. Після останньої зустрічі в Криму ці надії розвіялися по вітру. Чого варті хоча б ті факти, що Московська Патріархія не визнала за потрібне прислати на переговори представника у єпископському сані, а делегатів від двох зацікавлених українських Церков взагалі не запросили. Як ставитеся ви до цих переговорів «на вищому рівні»?

 — Дійсно, на сьогодні переговори за участю Вселенського та Московського Патріархатів зайшли у глухий кут, а їх рівень — за повноваженнями сторін — вочевидь знизився. Думаю, що якби наш Президент займав більш рішучу позицію у цьому питанні, як, скажімо, це робить сьогодні естонський Президент або як у 20-ті роки робив уряд Польщі (чим вельми посприяв отриманню польськими православними повної незалежності від Москви), то й наші православні сусіди — Москва і Константинополь — поводилися б інакше. Попри все, однак, ми вважаємо, що переговори мають продовжуватися і будемо їх всіляко підтримувати — іншого шляху врегулювання наших проблем не існує. Це не означає, втім, що наша Церква буде сидіти зі складеними руками й очікувати результатів тих чи інших переговорів. Ми впевнені, що єдиним шляхом до повного визнання Церкви є її зростання і зміцнення, — тоді з нею і наша власна влада буде більше рахуватися.

Принагідно відзначу, що останнім часом ми вирішили певним чином переорієнтувати парадигму своєї церковної політики. А саме — робитимемо основні акценти на тому історичному факті, що наша Церква існує і є незалежною й помісною, хоча й не «об’єднаною», не єдиною. Адже невідомо, скільки часу мине до того об’єднання. Треба враховувати, зокрема, те, що Московська Патріархія добровільно ніколи не «відпустить на волю» таку велику й багату митрополію, як УПЦ МП. Тому неприпустимо сповідувати формулу: «Спочатку об’єднаємося, а потім будемо розбудовувати помісну Церкву та здобувати визнання православного світу». Дійсно, наша Церква не визнана, але, як свідчить історія інших православних Церков, визнання не є обов’язковим чинником нормального буття Церкви. Наша Церква буде жити і продовжувати виконувати свою спасенну місію. Зазначу, між іншим, що невизнання УПЦ Київського Патріархату — однієї з найбільших православних Церков світу, її штучне усунення від молитовного спілкування приносить шкоду не тільки нашій країні, але й світовому православ’ю, послаблює його, зменшує його вплив на міжнародній арені. В Україні ж тим часом міцніють різні секти, користуючись, зокрема, ворожнечею між православними.

Хочу ще наголосити на тому, що до об’єднання Церков треба прямувати мирним шляхом, шляхом братньої євангельської любові, а не відповідати ворожнечею на ворожнечу. Чеснота терпимості — ознака мудрості. Одночасно ми не повинні йти на такі компроміси, які можуть зашкодити помісній Церкві. Я впевнений, що переможцем у змаганні за віруючих залишиться Київський Патріархат, бо саме він правдиво служить своїй державі і народу. На відміну від УПЦ МП, члени якої — українці, а часто й патріоти — служать інтересам Російської Православної Церкви.

— Дозвольте запитання у зв’язку з Вашими словами стосовно «мирного шляху та братньої любові». Чи вживає Патріархія певні дисциплінарні заходи стосовно тих своїх мирян та духовенства, які вдаються до силових прийомів у розв’язанні міжцерковних конфліктів? На жаль, засобам масової інформації досі невідомі випадки накладання церковною адміністрацією УПЦ Київського Патріархату чи, до речі, УПЦ МП єпитимій у випадках порушення християнської етики.

 — Це, однак, не значить, що ми не осуджуємо проявів нехристиянської поведінки. Цим займаються єпархіальні єпископи. Втім, можливо, дійсно треба переходити до практики оприлюднення найбільш обурливих прикладів того, як не треба поводитися? У будь-якому разі прояви ворожнечі — не на користь Київському Патріархату, свої інтереси ми маємо відстоювати мирним шляхом.

— Нещодавно наші владні структури взяли участь у двох ювілеях, які є повними антиподами. Йдеться про відзначення 10-річчя із часу Всеукраїнського православного Собору та утворення Київського Патріархату, а також 10-річчя Харківського Собору, який проголосив вірність Російській Православній Церкві. Чи не вважаєте ви подібну практику українських політиків безпринципною, щоб не сказати — цинічною? Чи не краще було б нашим високим політикам відмовитися від участі в обох заходах, а не перетворювати їх на чергові політичні шоу типу «і вашим, і нашим»? Президент, уряд, депутати ВР навели, здається, вже достатньо доказів свого безсилля у церковних справах. Чи не час їм, зрештою, «умити руки» і згадати про конституційний принцип розділення Церкви і держави? Зокрема, не бігати у свята з храму до храму, з урочистостей на урочистості.

 — Принагідно хочу нагадати, що так званий Харківський Собор свого часу не визнали ні уряд, ні Верховна Рада. 1992 року була прийнята відповідна постанова ВР та зроблена заява уряду. Між тим Об’єднавчий Собор нашої Церкви, проголошення незалежного — автокефального — Київського Патріархату депутати вітали стоячи.

— Ваша Святосте, дозвольте поставити Вам дещо ризиковане і, можливо, не дуже делікатне запитання.

Ось сьогодні світові ЗМІ жваво обговорюють можливі зміни у найвищому керівництві католицької Церкви, «висувають» можливих претендентів на Римську кафедру. Як дивитеся Ви на проблему зміни поколінь в УПЦ Київського Патріархату? Адже загальновідомо, що Київський Патріархат тримається волею, розумом, дипломатією, твердою рукою однієї людини — його Патріарха. Що буде з Церквою, коли його не стане? Чи бачите Ви навколо себе, чи готуєте зміну — серед 32 єпископів Патріархату? Чи вірите, що вони збережуть Церкву?

Те саме запитання стосовно майбутнього УПЦ МП. Чого можна очікувати від нового, пострадянського єпископату УПЦ МП? Іноді, слухаючи «дипломатичні» виступи деяких молодих єпископів, здається, що міжправославні стосунки в Україні в майбутньому, після зміни керівництва, можуть ще погіршитися (якщо це, звичайно, можливо). Які прогнози Ви могли б висловити?

 — Ми, люди Церкви, сповідуємо не тільки факт існування Бога, а й віримо у те, що керує Церквою саме Бог. Він заснував Церкву, і Він її не покине. Помре один першоієрарх — прийде інший. Хочу також нагадати, що сила, сильна особистість Церкві не завжди й потрібні. Коли, для прикладу, революційного 1918 року на Соборі Російської Православної Церкви обирали Патріарха (першого з часів царя Петра І), було три кандидати — Антоній (Храповицький), Арсеній (Стадницький) і Тихон (Бєлявін). Обрали найтихішого і наче найслабшого — Патріарха Тихона. А він виявився найсильнішим, більше того — святим, бо зберіг Російську Церкву у ті страшні часи. Таких прикладів багато, взяти хоча б обрання Римського Папи Івана ХХІІІ, який був тоді у вельми похилому віці. А він спрямував Церкву на шлях реформ, на що вочевидь не наважилося б чимало молодих і сильних.

Я не вічний. Господь мене покличе — прийде новий, якого оберуть із 32 архиєреїв. Коли люди дивляться, їм здається, що серед них лідера нібито немає, а у Бога — він обов’язково є. Тому я спокійний, хоча й не бачу навколо достатньо сильних постатей, відзначених достойним життям, освітою, досвідом. Думаю, що ні за яких умов гірше не буде. Хоча б тому, що в Україні вже відбулися деякі дуже важливі і незворотні процеси — вороття до Російської імперії немає.

А щодо УПЦ МП, то краще вам там і запитати. Скажу тільки, що вже сьогодні у тій Церкві вирують «підводні» змагання можливих кандидатів, іноді досить екзотичних, щоб не сказати більше, на митрополичу кафедру. Але підбирати і вирішувати буде, звичайно, Москва. Дуже тонко підбиратимуть — кандидат має одночасно бути як стовідсотково відданою інтересам Російської Церкви, так і прийнятною для українців, не скомпрометованою чимось одіозним фігурою. Не з тих, хто сьогодні плете в ЗМІ, що в голову прийде. Є й такі. Але поживемо — побачимо.

З Патріархом Київським і всієї Руси-України
Філаретом розмовляла Клара ҐУДЗИК
газета «День», 12 липня 2002 року

Пат­ріарх Київський
і всієї Руси-України Філарет:
«БОГА ЦИРКУЛЕМ НЕ ВИМІРЯЄШ»

На зустрічі в редакції «Ураїни Молодої»
Предстоятель УПЦ Київського Патріархату
підтвердив свою непохитність
у питанні національної Церкви.

Святійший Патріарх Філарет — людина, до якої звикли ста­витися по-різному. Для віруючих УПЦ Київського Патріархату він — Пат­ріарх Київський і всієї Руси-України, єдиний на сьо­годні владика, якого бачать на чолі омріяної Помісної Православної Церкви. Для духовенства з «конкурентного» Московського Патріархату — розстрига, зрад­ник і вигнанець.

А він заслуговує на повагу вже тільки за те, що розуміє: незалежність України здатна укріпити лише та Церква, яка ґрунтується на міцних державницьких позиціях. З часів радянської імперії він багато в чо­му змінив свої погляди, але не соромиться зізнати­ся, що завжди йшов на певні компроміси з «сильними світу цього». І стверджує: тільки завдяки цій толе­рантності він завжди мав можливість нести людям Слово Боже.

Яким же він є насправді, глава найбільшої в дер­жаві, істинно Української Православної Церкви? Це й намагалися з’ясувати журналісти «України молодої» у розмові з його Cвятістю.

Помісна Церква
не повинна залежати від Москви

 — Ваша Святосте, зараз однією з найнагальніших проблем українського православ’я є потреба створити єдину помісну Церкву. Роз­мови про це ведуться постійно, проте конкрет­них результатів поки що не видно. Чи бачите Ви особисто в найближчій перспективі можливість об’єднання?

 — На нещодавньому відзначенні десятої річни­ці Об’єднавчого Собору Леонід Кравчук висловив думку, з якою важко не погодитися: наполягати на утворенні єдиної Помісної Православної Церкви немає сенсу. Адже об’єднання всього православ’я в Україні великою мірою залежить від Москви. Там на це ніколи не погодяться, тому треба зосередитися на створенні помісної православної Церкви без усяких «єдиних», тобто своєї, незалежної. І така Церква існує, це — Українська Православна Церква Ки­ївського Патріархату. Тепер її просто треба розши­рювати, зміцнювати, будувати нові храми. І коли для всіх стане очевидним, що це найпотужніша Церква в Україні, тоді прийде і визнання.

Церква відіграє важливу роль у державному бу­дівництві, тому між Московським та Київським Пат­ріархатами зараз іде жорстока боротьба за те, яка Церква буде панівною в нашій державі. Якщо Мос­ковська — це означатиме, що незалежність Укра­їни тимчасова й рано чи пізно її буде зведено нані­вець. А утвердження незалежної Української Церкви означатиме, що Україна більше не стане частиною російської чи якоїсь іншої імперії.

— Але помісної Церкви не може бути без злиття православних Церков. Які кроки в цьо­му напрямі робить Київський Патріархат?

 — Що стосується УПЦ МП, то з цією Церквою на сьогод­ні об’єднатися практично неможливо, тому що Мос­ковська Патріархія, від якої вона залежить, катего­рично проти. Вони зайняли таку позицію: «Нехай Київський Патріархат покається і повертається під омофор московського Патріарха» — і відступати від неї не збираються. А ми, у свою чергу, не можемо піти на бажане для них покаяння. Бо в чому, власне, каятися? У тому, що Україна стала незалежною дер­жавою? У тому, що в цій державі, як і в багатьох ін­ших, хочуть мати свою незалежну Церкву? Варіант із покаянням відпадає. А отже, і об’єднання з Мос­ковським Патріархатом бути не може.

«Канонічність» — це вигадка
Московської Патріархії

 — Зайшовши до церкви, що належить до УПЦ МП, обов’язково почуєш про «неканонічність» і «неправомірність» Київського Патріар­хату. Часто «московські» настоятелі навіть зму­шують тих, кого хрестив священик з УПЦ Київського Патріархату, перехрещуватися в «канонічній» церкві. Чи від­повідає духовенство Київського Патріархату «тією ж монетою»?

 — У храмах нашого Патріархату ви не почуєте осудження духовенства «московської» Церкви, бо ми виголошувати такі проповіді, розпалювати ворож­нечу між православними українцями забороняємо. Адже якщо чубитимуться священики, то люди вза­галі до церкви ходити перестануть; вони ж бо йдуть до храму, щоб помолитися, почути слово Боже, знай­ти спокій для душі, втіху, а не прилучатися до розб­рату. Що ж до настоятелів церков МП, то вони таки­ми пропагандистськими методами користуються, аби себе захистити. Бо відчувають хибність своєї по­зиції. В Українській державі повинна бути своя Цер­ква, а вони знають, що тут чужі, тому, порушуючи всі християнські й моральні норми, ведуть агітацію проти нашого Патріархату, аж до такого безглуздя, як вимога по-новому охреститися. Та все одно зав­жди переможе правда. І любов. От побачите.

А так звана «канонічність», — це вигадка Московської Патріархії. Будь-яка Церква, в якій бо­гослужіння відправляється за приписами правос­лав’я, є законною, тобто канонічною. Говорити, що Дух Святий не сходить на віруючих, які відвідують храми Київського Патріархату, — це, вибачте, значить просто молоти дурниці. Благодать Святого Духа залежить не від того чи іншого релігійного центру, а тільки від Бога. Господь хоче, щоб усі люди спаслися, то невже ж він не сходитиме на того, хто щиро молиться і вірить, тільки через те, що людина не в тій церкві стоїть?! Чи через те, що Московський Патріархат заборо­няє? Нісенітниця.

На щастя, ті віруючі, що приходять до наших храмів, про це не думають. А ворожнеча ця шкодить тільки тим, хто її розпалює. Там, де панує ненависть, немає Бога.

— Ваша Святосте, а як бути зі святинями, які, по суті, поділені між Церквами різних патрі­архатів? І чи ходите Ви особисто, наприклад, до Києво-Печерської лаври?

 — На жаль, не ходжу. Бо не пускають. Прикро, адже святиня є святинею, незалежно від того, де во­на знаходиться і кому належить. Часом віруючі ва­гаються, чи йти до храму, який перебуває в підпо­рядкуванні «не того» патріархату. Я на це скажу так: ходити можна до будь-якої православної церкви. Адже обряд богослужіння, Євангеліє, віра, благо­дать Святого Духа всюди однакові. Тому йдіть до то­го храму, до якого вас душа тягне.

Що не казали б, а Церква є єдиною, і главою всієї Церкви є Христос. Адміністративно існують Грецька, Українська, Російська, Болгарська та інші національні Церкви, але всі вони разом складають єдину Церкву — Христову, об’єднану православною вірою і християнською любов’ю.

Про взаємовідносини
з автокефальними Церквами

 — Стосунки з Московським Патріархатом зрозумілі. А що заважає Київському Патріархату об’єднатися з Українською Автокефальною Православною Церквою? Хоч із ними Ви ведете якісь переговори щодо об’єднання?

 — Що стосується УАПЦ, то тут ситуація дещо інша. Автокефальна Церква хоче об’єднатися. Але владні структури в цьому не зацікавлені і роблять усе можливе, аби таким намірам завадити. Тому й виходить так, що від об’єднання УАПЦ не відмовля­ється, але й поспішати з ним не хоче.

Київському Патріархату це об’єднання нічого особливого не додасть: Автокефальна Церква не­велика, там 500 парафій, здебільшого на Галичині. Але, звичайно, якби таке злиття відбулося, це ма­ло б велике значення для моральної підтримки ідеї помісної Церкви. Об’єднувати українське правос­лав’я треба, та у найближчому майбутньому, на жаль, перспектив для цього немає. Хіба що відбу­дуться якісь політичні зміни, які зможуть радикаль­но вплинути на цей процес.

Ми бачимо, що чим більше наполягатимемо на об’єднанні, тим більшу протидію спровокуємо. То­му УПЦ Київського Патріархату обрала іншу тактику: не загострювати цієї проблеми. Хочете до нас — ми радо вас прий­мемо, не хочете — ми все одно будемо зміцнювати­ся і зростати як Київський Патріархат. У Автокефаль­ної Церкви немає іншого шляху, крім об’єднання. І прикро, що їм у цьому так заважають. Ось один з прикладів: саме тоді, коли йшли переговори про злиття наших Церков, держава раптом передає УАПЦ Андріївську церкву в Києві. Виникає питання: навіщо таке робити, якщо очікується створення єди­ної Церкви? Отже, це означає, що можнов­ладцям об’єднання не потрібне, і для того, щоб нас ще більше розділити, передають їм Андріївсь­кий храм, щоб мали де створити свій центр у столи­ці. І таких прикладів багато.

— Ваша Святосте, а як Ви ставитеся до Ав­токефальної Церкви в діаспорі, адже вона там має досить сильні позиції?

 — По-перше, я повинен вам сказати, що ніякої автокефальної церкви в діаспорі насправді не існує. Оті церкви в Канаді, США, Австралії, Європі та Ла­тинській Америці, які ви, очевидно, маєте на увазі, на сьогодні підпорядковані Вселенському Патріар­ху. А отже, вони вже не є автокефальною церквою, вони — частина Константинопольського Патріарха­ту. В діаспорі залишаються Українською Автоке­фальною Церквою ті парафії, які входять до складу Київського Патріархату (а такі є в Європі, Сполуче­них Штатах Америки). Всі інші — то вже грецька цер­ква, яка на папері пише про себе як українська, а за­лежить повністю від Константинополя.

Про греко-католиків

— Які стосунки у Вас із греко-католиками, зокрема після перенесення центру УГКЦ до Ки­єва?

 — Дуже добрі. Я намагаюся підтримувати з УГКЦ добрі стосунки, адже Українська Православ­на Церква Київського Патріархату й Греко-Католицька Церква — це духовна основа України, бо вони під­тримують українську державність. На відміну від Московського Патріархату. Тому для того, аби зміцнювати нашу державу і, зокрема, її духовну скла­дову, нам із греко-католиками треба бути разом. Єдине, проти чого я виступаю, — це прозелітизм. Якщо наших вірних навертатимуть до іншої Церкви, я ніколи з цим не змирюся.

— Але ж Ви казали, що православна Церква — єдино істинна, як же тоді поєднати це тверджен­ня про потребу спільності з греко-католиками?

 — Я й зараз глибоко переконаний, що тільки православ’я зберігатиме непорушною ту віру, яка дійшла від апостолів і святих отців. Католицька Церква від неї вже дещо відійшла, запроваджуючи нові догмати, що принципово неможливо у Церкві Христовій. Звісно, далі усіх пішли протестанти, які тепер уже «дооновлювалися» до того, що не ві­рять у тілесне воскресіння Ісуса. Кажуть, що Він, мов­ляв, воскрес «духовно». Та з греко-католиками си­туація дещо інша. Вони, звісно, теж деякою мірою від первісних канонів християнства відступи­ли, але не так радикально, адже УГКЦ зберігає пра­вославні обряди.

Про перехід на єдиний
церковний календар

— Як Ви ставитеся до розмов про те, що православним і католикам варто б перейти на один церковний календар? Адже через те, що церковні свята ми відзначаємо за різними ка­лендарями, виникають досить дивні ситуації: скажімо, у всьому світі Христос уже давно воскрес, а українці з росіянами ще перебува­ють у скорботі Страсного тижня. А Новий рік у нас припадає саме на період різдвяного посту, і замість того, щоб піти до храму помолитися, народ актив­но запихується скоромним та витанцьовує на дискотеках новорічної ночі. Інші Церкви відзна­чають Різдво 25 грудня…

 — Взагалі православні Церкви у переважній більшості теж давно перейшли на новий — григорі­анський — календар. Старого, або юліанського, дотримуються тільки Українська, Російська, Серб­ська, Грузинська та Єрусалимська Церкви. Це зов­сім не означає, що новий календар неправильний, навпаки. І в нас теж були спроби на нього перейти, але люди цього не прийняли. Через те, що традиції надто вже міцні, Церкві теж довелося залишити свя­та за старими датами. Самі подумайте: в Україні ж і протестанти, і греко-католики теж святкують ра­зом із нами. Бо знають, що в іншому випадку від них відійде багато віруючих, надто вже вони звикли до звичного устрою.

Але я не думаю, що так буде завжди. Виростуть нові покоління, які психологічно змінять своє ставлення до цього, призвичаяться до нових дат, і тоді наші Церкви також перейдуть на загальносвітовий календарний цикл.

Про прозелітизм,
церковних «харизматиків» та книги

— Ваша Святосте, Ви кажете, що боїтеся прозелітизму з боку греко-католиків, але чи не здається Вам, що в питанні «переманювання» пастви бо­ротися потрібно зовсім не з греко-католиками, а з так званими «харизматичними» Церквами, які останнім часом переможно крокують по Украї­ні й мають велику підтримку в середовищі дер­жавного керівництва, політичних лідерів? Ска­жімо, на Позняках у Києві споруджувався новий будинок, у якому планувалося розмістити велику бібліоте­ку, фактично єдину на весь цей район, а в ре­зультаті в цих приміщеннях розмістилася так звана Церква «Надія», і мешканці сусідніх будин­ків отримали нав’язливих сусідів-агітаторів…

 — Тут я цілком згоден. Справді, існує небез­пека, що в Україні скоро існуватиме не п’ять Церков, як раніше, і навіть не десять, а щось із 300, як в Аме­риці. З цим, дійсно, треба боротися, але розумно. По-перше, слід обмежити діяльність різноманітних сект законодавством, як це давно вже зроблено в Європі й навіть у Росії. Верховна Рада має прийня­ти такі закони, які, з одного боку, не порушували б свободи совісті та віросповідання, але з іншого — не давали б таких широких можливостей наверта­ти до своїх сект наших дітей і молодь, бо часом це стає просто небезпечним. А по-друге, Православ­ній Церкві теж потрібно бути активнішою — відкрива­ти власні бібліотеки, навчальні центри, думати про виховання нового покоління.

Тут дуже важливим було б викладання христи­янської етики в школах, хоча проти цього дуже ак­тивно виступають деякі апологети «рівності», які ар­гументують свою позицію тим, що в Україні є не тільки християни, а й мусульмани, іудеї тощо. Це так, але насправді такі норми, як «не вбий», «не вкради», «поважай батьків», є загальнолюдськими, властивими будь-якій світовій релігії. Невже було б погано, якби їх з малих літ вкладали в душі нашим дітям? Цього нам дуже бракує. Через те усілякі «харизмати» й користуються такою популярністю в на­роді, що ведуть активну пропагандистську кампа­нію, залучаючи до себе все нових прихильників, поки ми спимо, замість того, щоб поворушитися…

Мало сказати «треба» — потрібно робити

 — Ви кажете, що треба відкривати бібліоте­ки, духовні центри… Усе це правильно, але ж Українській Церкві катастрофічно бракує україномовної літератури! Навіть священики скар­жаться, що змушені служити по книгах, вида­них у діаспорі, бо наші служебники здебільшого видрукувані Московською Патріархією і, звіс­но, тільки церковнослов’янською мовою. Біль­ше того, навіть необхідні для богослужіння ат­рибути, наприклад, чашу для причастя чи напрестольний хрест, в Україні продають тільки у храмах, що належать УПЦ МП. А духовенство Київського Патріархату туди просто не пус­кають, священики вимушені звертатися до послуг третіх осіб, щоб придбати потрібну в церковному користуванні річ. Чи збираєтеся Ви якось розв’язати цю проблему?

 — Ну, з матеріальними предметами легше. Ми уклали договір з кількома приватними фірмами в Україні, які випускатимуть церковне начиння спеціаль­но на замовлення УПЦ Київського Патріархату, і його вільно можна буде придбати при Михайлівському монастирі у Києві. А з літературою дещо проблематичніша ситуація. Во­на є, тільки її дуже мало. Видані в діаспорі книги час­то дуже складні для богослужіння та читання, неякісно перекладені, а наших бракує. Проблема в тому, що надто вже багато треба перекласти, а це ж, ви розумієте… А ми ж і російської мови не цура­ємося, отож коли якась книжка дійсно потрібна, то можете користуватися російськомовною. Треба, звісно, й українські видавати. Але ж мало сказати «треба» — потрібно робити!

За десять років в УПЦ Київського Патріархату перекладено і видано переважну більшість богослужбових книг. Тепер кожна парафія має можливість відправляти богослужіння українською мовою. Переклади на українську мову продовжуються. Крім богослужбової літератури, ми видаємо й іншу духовну літературу українською мовою. Але треба визнати, що це праця багатьох десятиліть.

Російська Церква переклала, скажі­мо, «Творіння святих отців» тільки в другій полови­ні XIX століття. А до того не було. От і в нас поки що немає. Колись буде. Ми над цим працюватимемо.

«Усяка влада — від Бога»

— Ваша Святосте, давайте повернемося до взаємовідносин Церкви з владою. Попри усі запевняння, видно, що влада, зокрема виконавча, не зацікавлена в утворенні Української Помісної Православної Церкви…

 — На жаль, представники влади, а особливо на місцях, підтримують здебільшого Московський Пат­ріархат. Не дивно, що УПЦ МП має в Україні понад 6 тисяч парафій, тоді як Київський Патріархат — 3,5 тисячі. Те, що влада індиферентно ставиться до на­ціональної Церкви, дуже гальмує її розвиток. Ми ж не просимо, щоб нам надавали якийсь пріоритет, а тільки хочемо, щоб принаймні не заважали. Адже якби нам не чинили перепон, УПЦ Київського Патріархату дуже швидко набрала б сили. А поки що основні проблеми вини­кають з реєстрацією парафій Київського Патріарха­ту, яка «завдяки» деяким чиновникам іде дуже по­вільно. Та все одно наша Церква розширюється, кількість парафій зростає. Декому це дуже вже не до вподо­би, і останнім часом на наші парафії почався актив­ний наступ, особливо потерпають громади у Полтаві, Криму, в Київській області…

— Ви говорите про утиски з боку влади і водночас приймаєте від цієї влади ордени, даруєте її чільним представникам дорогі ікони… Як це можна пояснити?

 — Церква дотримується тієї позиції, що всяка влада від Бога. Він вирішує, якої влади ми достой­ні. Ви можете з цим не погоджуватися, але насправ­ді все так і є. Думаєте, що радянська влада з її ре­волюцією (знищенням храмів) була випадковістю? Ні. Якщо ви поглянете на події XVIII–XIX століть, то побачите, що православні люди Російської імперії відійшли від Бога і від Церкви; будучи хрещеними, вони нічого спільного з християнською мораллю не ма­ли. Відійшло від віри і духовенство, жило не за за­повідями Божими. Тому Господь і допустив, щоб прийшла така влада, яка змусила б усіх згадати про Бога. Помилково думати, що влада залежить від нашої волі. Вона залежить від Бога і від нашого внутріш­нього духовного стану. Так, я кажу, що влада нас не підтримує, але ордени приймаю. Чому? Мені осо­бисто орден не потрібен. Але цей орден — ознака того, що Президент робить якийсь крок у бік Київ­ського Патріархату. І для нас це корисно. Бо для кожного можновладця в області чи районі дуже важ­лива думка глави держави: як Президент ставить­ся, так і місцева влада буде ставитися. Тому я зацікавлений у тому, щоб знайти порозуміння з вла­дою. Якщо ж ми підемо на конфронтацію, то отри­маємо такий самий результат, як колись катаком­бна Церква: вона не захотіла піти на компроміс із радянською владою й залишилася ні з чим. Вряту­вав ситуацію Сергій, Патріарх Російський, обравши шлях порозуміння з владою, що не зачіпало сутнос­ті віри. Згадайте слова Христа: «Віддайте Богові Боже, а кесарю кесареве». Те, що належить земній владі, віддавайте їй. Але те, що належить Богові: ві­ра, виконання заповідей Божих, — тут ніякого ком­промісу ніколи не було й не може бути.

— Ваша Святосте, складається враження, що Ви занадто вже толерантні. Чи не почалася така тенденція після сумнозвісних подій «чорного вівторка» 18 липня 1995 року? Можливо, влада просто Вам тоді сказала: «Сидіть тихо, як миші під віником, — і вас ніхто не чіпатиме»?

 — Ні, це зовсім не так. Саме через міцність такої моєї «толерантності», як ви кажете, позиції, ніко­му й досі не вдається мене перемогти. Борються ж бо не так проти Київського Патріархату, як проти йо­го Предстоятеля. Але здолати не можуть. Насправді за цією видимою поступливістю криється твердість. У часи радянської влади я теж був «толерантним», і завдяки цьому Український Екзархат мав 60 відсот­ків (!) парафій всього Московського Патріархату. Бо в тому, що стосується Української Церкви, я непо­хитний. Хоча заради того, щоб зміцнити наш Київ­ський Патріархат, доводиться йти на певні компро­міси з владою. Та, знаючи мою позицію, до мене приходять тільки ті можновладці, які стоять на міц­них державницьких засадах.

— Але чи не боїтеся Ви втратити своїх пара­фіян, які бачать Ваше «загравання» з неправди­вою владою і, зрештою, починають шукати Бога в різноманітних сектах, яких зараз в Україні значно більше, ніж православних парафій?

 — Ми втратимо парафіян, якщо у нас точитиметься бо­ротьба всередині православ’я. Цим і зараз корис­туються сектанти. А коли б була єдина Церква, вплив різноманітних сект був би значно меншим.

Про віру й розум

— А може, католицька, протестантська та інші Церкви просто модернізуються відповідно до вимог часу, тому до них і навертається все більше вірних? Адже людина, її філософія та розум протягом віків змінювалися, а Ви хочете залишити все на тому ж рівні, що й дві тисячі років тому?

 — Якби віра ґрунтувалася на людському розу­мі, ваше припущення, мабуть, було б правильним. Але річ у тому, що віра може ґрунтуватися тільки на одному — на Божественному одкровенні. Те, що відкрив Бог, — це є істина. А людина, хай навіть найосвіченіша, все одно помиляється, а тому всі фі­лософи та мудреці — не більше ніж грішні люди. І розум у них земний. Ніколи проста людська істота не досягне божественної мудрості, і що вона не вигадувала б, істина, дарована нам Господом, залишиться незмінною.

— Виходить, Церква нівелює творчі можли­вості людського розуму?

 — Це помилкове враження. Адже Церква не відкидає науки, досліджень, просто вона твердить, що людині для осягнення доступне тільки матері­альне. Пізнавати земний світ можна до безкінеч­ності, наскільки вистачить розуму і технічних можливостей. Але Бога циркулем виміряти не можна. Тут розум людський безсилий — є тільки віра.

— І все ж таки, можливо, Церкві варто в чо­мусь змінитися? Сьогодні дійсно дуже багато парафіян відходить до так званих харизматичних конфесій, бо у православній Церкві їм бракує розуміння. Можливо, православній Церкві пот­рібні реформи?

 — Так, реформи потрібні. Але варто визначи­тися, які з них є найнагальнішими. Для початку пот­рібно перейти на зрозумілу мову богослужіння. Церковнослов’янська є незрозумілою для переважної частини віруючих. Люди не розуміють, про що чи­тають і про що співають. Перехід на українську мо­ву — дуже важливий фактор впливу на українців, які переступають поріг православного храму. Зміст православного богослужіння треба донести до ро­зуму і до серця кожної людини, тоді ніякої особли­вої організаційної реформи не потрібно. Адже православна Церква покликана впливати на душу людини, виховуючи в цій душі доброту, любов до ближнього, чистоту совісті, притаманну православ­ному християнину. Тоді ця людина подбає про те, щоб поруч із нею не було знедолених, допоможе хворому. Не через те, що їй так вигідно, а тому, що так підказуватиме серце. Саме на цьому православна Церква робить акцент, а не на соціальних реформах. Бо соціальні реформи здійснювала і радянська вла­да, причому об’єктивно вони були непоганими. Але марксизм відкинув душу, не звертав на неї уваги — і в результаті виросли внутрішні злочинці, які потім зруйнували цю саму систему. Якщо взяти історію в перспективі, то видно, що сконцентрованість на земному доб­робуті й призвела до поширення атеїзму. Бо посту­пово відступали від самої суті християнства. Христос учив: шукайте насамперед Царства Божого, а все інше, в тому числі й земне благополуччя, додас­ться, тобто буде результатом вашої духовної діяль­ності. Оце Царство Боже і повинна утверджувати в людських душах Церква. Від земного добробуту ви не прийдете до Царства Божого, до його доброти й любові…

Подивіться навколо себе. Що, Україна така вже бідна? Не бідна. Звідкіля беруться ті мільярди, вкла­дені в закордонні банки? У нашого ж народу, від на­шої землі. А чому наші правителі це роблять? Бо нема в них совісті ніякої. Держава виділяє кілька мільярдів шахтарям, а шахтарі цих мільярдів не ба­чать. Де причина? Причина у відсутності совісті, у відсутності відповідальності перед Богом. І корупція на цій же «платформі» бездуховності процвітає. Тому завдання Церкви — виховувати Царство Боже в душі людини, а не розповсюджувати різноманіт­ні декларації «в дусі часу».

— Раніше Ви були іншої думки щодо україн­ської мови в богослужінні. Наприкінці 80-х ро­ків було опубліковано чимало статей за Вашим підписом, у яких практично в тих же виразах, якими нині послуговується УПЦ МП, ішлося про неканонічність української мови, яка буцімто не відповідає церковним канонам, про необхід­ність користуватися церковнослов’янською…

 — Не може бути. Я ніколи проти використання української мови в богослужінні не виступав. До то­го ж саме з мого благословення ще в радянські ча­си вийшов україномовний переклад Нового Завіту, ми видавали «Православний вісник» українською мовою… Моя думка була така: хто хоче служити ук­раїнською, хай служить. У Києві була одна така па­рафія, і я їх підтримував. Але ж ви розумієте, за тих умов не можна було робити якихось радикальних кроків у цьому напрямі, і мені це було зрозуміло кра­ще, ніж будь-кому. Якби я не враховував цього мо­менту, то результат був би не на користь Українсь­кої Церкви. Мене просто усунули б і поставили б на це місце людину, яка слухняно робила б усе, що їй скажуть. Такі вже були умови — доводилося бути дуже обережним, аби не йти врозріз зі своїми пе­реконаннями, і при цьому не конфліктувати з вла­дою. Я завжди казав, що коли ти вже став керівни­ком, то треба мати розум, щоб керувати мудро. Якщо розуму немає — краще не берися.

«Я багатьом священикам так і кажу:
ви — найманці, а не пастирі»

— Чимало людей, які ходять у православ­ний храм, роблять висновок, що священик спілкується з Богом, але не спілкується з людьми. А от коли вони приходять до «харизматичних» церков, там відбувається спілкування пастора з ними. Складається враження, що православ­ні священики ставлять себе аж надто високо над людьми…

 — Для того, щоб спілкуватися з людьми, треба мати насамперед спілкування з Богом. Якщо ви дійсно спілкуєтеся з Богом (а Бог є джерелом життя, любові, милосердя), якщо ви знайшли шляхи до Нього, то ви ніколи не пройдете повз людину, яка потребує вашої допомоги. Ви просто не зможете цього зробити. А якщо ви не спілкуєтеся з Богом, то й оці ваші контакти з людьми ніякої користі ніко­му не принесуть. Вони тимчасові — сьогодні вони є, а завтра ви про них забудете. Я згоден з вами в тому, що наше духовенство часто буває далеким не те що від ідеалу, а далеке від правдивого священства і пастирства. У нас дуже багато поміж духовен­ства випадкових людей, тих, які прийшли в Церкву і стали священиками тільки для того, щоб прожити на цій грішній землі. Звичайно, такий священик до Бо­га не приведе. Через те я багатьом священикам так і кажу: ви — найманці, а не пастирі, бо працюєте за гроші, а не в ім’я Бога. Звичайно, є й чимало справ­жніх священиків. І там, де священик дійсно є пасти­рем, проблем, про які ви говорите, не виникає.

— Чому ж тоді Ви не позвільняєте таких недбалих священиків ?

 — Можна звільнити. Та кого поставити на їхнє місце?

— Краще вже нікого не ставити.

 — Я не думаю, що краще нікого. Тому що, коли навіть поганий священик читає Слово Боже, то во­но діє незалежно від особистих якостей священи­ка. А якщо ми скоротимо кількість храмів до кількос­ті порядних священиків, то дуже багато втратимо.

— Можливо, є перспектива в молодій зміні?

 — Зміна йде, але з цією зміною нерідко при­ходять такі самі. Якби ж усі, хто закінчує семінарію чи академію, відповідали покликанню, у нас би, звіс­но, таких проблем не було. Бажаючих стати свяще­ником тепер чимало: УПЦ Київського Патріархату має дві духовні акаде­мії, один богословський факультет, шість духовних семінарій; в усіх цих закладах загалом навчається приблизно 1,5 тисячі студентів. Але тут існує ще од­на проблема: після закінчення навчання далеко не всі з них приймають сан. Раніше влада не допускала бажаючих вступати в семінарії, їм чинили різні перешкоди, і, врешті-решт, долали їх лише ті, хто дій­сно хотів присвятити своє життя Богові. Після цьо­го студенти, які вступили, обов’язково ставали свя­щениками. Тепер, на жаль, усе зовсім не так…

— А можна дізнатися, які у священиків зар­плати?

 — Зарплати невисокі. Якщо це сільський свя­щеник, то він отримує 100 гривень або й менше. Міський може отримувати 200–500. Але зате сіль­ського священика парафія забезпечує ще й продук­тами харчування.

— А як зі сплатою податків Церквою?

 — Податки платимо, як і всі, згідно із законодав­ством.

— Цікаво, оплату хрестин, поховання чи він­чання кожен настоятель встановлює на влас­ний розсуд чи є тарифи?

 — Ні, це визначає місцева громада. Та буває й так, що священику люди дають, скільки вважають за можливе. Це традиційний заробіток священика, бо зарплата як така з’явилася вже за радянської влади.

«Про Бога з Президентом
ми не розмовляємо»

— І запитання «на засипку»: Ваша Святосте, як часто Ви зустрічаєтеся з Президентом Кучмою? Від кого виходить ініціатива зустрічей і про що Ви з ним говорите? Чи розмовляєте про Бога?

 — Про те, коли ми зустрічаємося і як часто це бу­ває, ви й самі добре знаєте. Бо кожна така зустріч широко висвітлюється в пресі. Ініціатива колись зде­більшого виходила з мого боку, але тепер навпаки. Теми для розмов у нас різні, але про Бога ми, на жаль, не говоримо. Говоримо про церковні справи.

— А Ви не знаєте випадково, у кого глава держави сповідається?

 — Не знаю. Але, думаю, що ні в кого.

Матеріал підготували
Інна ТЕСЛЕНКО та Леся ШОВКУН,
газета «Україна молода»
23 липня 2002 року

ЯКБИ ПОЗИЦІЯ ДЕРЖАВИ
БУЛА ЧІТКОЮ,
КОНСТАНТИНОПОЛЬ ВИЗНАВ БИ
АВТОКЕФАЛІЮ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ…

Інтерв’ю з Патріархом Київським
і всієї Руси-України Філаретом,
Предстоятелем Української Православної Церкви
Київського Патріархату

— Ваша Святосте, для початку змалюйте Ваше бачення ситуації з право­слав’ям в Україні…

 — Православна Церква в Україні розділена на три гілки. Дві з них — Українська Православна Церква Київського Патріархату та Ук­раїнська Автокефальна Православна Церква — не відрізняються між собою ні віровче­нням, ні ставленням до церковних канонів, ні своїми поглядами щодо розбудови украї­нської держави; тому, враховуючи, що роз­біжностей між нами немає, минулого року ми підписали декілька домовленостей про наш намір об’єднатися в одну Церкву. Було та­кож досягнуто домовленості про те, що ми будемо співслужити і на рівні духовенства, і на рівні ієрархії.

Що стосується третьої гілки українського православ’я — Української Православної Церкви Московського Патріархату, то ми хотіли б, щоб і ця його частина об’єдналася з двома першими Церквами. Те, що в Україні повинна бути єдина Помісна Українська Православна Церква, визнають не тільки духовенство, ієрархія, миряни, а й дер­жава: Президентом було не один раз заявлено про те, що Україні як незалежній державі потрібна така Церква.

Однак позиція Московської Патріархії, до якої належить і УПЦ МП, в цьому відношенні досить категорична: Москва вимагає і від Київського Патріархату, і від УАПЦ спершу по­вернення під юрисдикцію Московського Патріарха, і тільки після цього будуть вестися розмови про автокефалію УПЦ. А до цього про автокефалію Української Церкви не може бути й мови. За цим я бачу тверду по­зицію Москви не випустити зі свого підпо­рядкування УПЦ і тому вважаю, що об’єд­нання з УПЦ МП є досить проблематичним.

Але, незважаючи на те, що керівники Ро­сійської Церкви й УПЦ МП не збираються з нами об’єднуватися, процес створення єдиної Церкви не зупинити. Він триває, і результатом є зміцнення позицій Ки­ївського Патріархату в Україні. Ми маємо на сьогодні в Україні 30 єпархій, понад 3000 парафій, а головним є те, що Київський Патріархат підтримує приблизно 34 % право­славного населення України, а це — не менш як 10 млн. людей. Водночас Московський Патріархат з його 9000 пара­фій підтримує тільки 5 млн. православного населення. У свій час (це почалось прибли­зно з 1994 року) була дана вказівка згори, щоб зареєструвати по всіх селах статути громад УПЦ Московського Патріархату. Ста­тути ці реєструються досить швидко — де­сять чоловік зібрались у селі, підписали документи — і статут зареєстрований. А коли починаємо вивчати на місці, то бачимо, що це далеке від дійсності. Тому, що деякі па­рафії «паперові» — там нема постійно ні свя­щеників, ні богослужінь, хіба що коли приїжджає священик, там відправляються треби. Тому я вважаю, що ця статистика вводить нашу владу в оману.

Свідченням процесу зміцнення Київського Патріархату є те, що, хоча й повільно, але до нього переходять парафії Патріархату Московського. Загальної статистики у мене немає. Але цей перехід іде у всіх єпархіях, в усіх областях. Так, зокрема, багато парафій переходить до Київського Патріархату в Оде­ській області. Громади переходять, незважа­ючи на те, що з боку місцевих органів влади чиниться тиск і ставляться перепони, що з ними чинять не по-християнськи і протизаконно.

Так, нещодавно до мене звернулися 35 па­рафій Московського Патріархату із Закарпаття. Парафіяни і духовенство подали мені про­хання, щоб я прийняв їх до складу УПЦ Київського Патріархату. Але маю великий сумнів, чи дозволить їм вла­да перейти. На сьогодні у нас вони вже зна­чаться парафіями Київського Патріархату, але місцева влада ще не зареєструвала до­повнень до статутів. Сумніваюсь, що вона це зробить і виконає вимоги Закону про свободу совісті і релігійні організації, який встановив, що кожна релігійна громада має право обра­ти свою конфесію і свій центр. А тут їм не да­ють такої можливості.

Подібне відбувається і в інших місцях, коли парафії переходять до Київського Патріарха­ту. Найбільше це стосується, звичайно, Схі­дної та Південної України; у центральних об­ластях ставлення більш-менш виважене, хоча таке саме трапляється і в Київській, Пол­тавській, Кіровоградській областях. Ми від­чуваємо, що в цілому влада підтримує Мос­ковський Патріархат, і без цієї підтримки він, я думаю, був би значно слабшим і набагато меншим.

Я особисто розцінюю все це як свідчення слабкості і втрати позицій Московської Церк­ви в Україні, тому що, якби вона відчувала себе тут упевненою в майбутньому, то не вда­валася б до таких нехристиянських дій, на які йде сьогодні.

— Як Ви вважаєте, чи значною є частка духовенства і, можливо, єпископату УПЦ МП, які були б готові увійти в єдину УПЦ, якщо вона буде визнана?

 — Приблизно дві третини духовенства і єпископату могли б перейти в єдину помісну православну Церкву. І тільки третина єпископату і духовенства залишились би з Московським Патріархатом на деякий час.

— Можливо, їх зупиняє саме те, що ця Церква ще не створена і не має офіційного спілкування з Константинополем?

 — Я думаю, що це пов’язано не стільки з Константинополем, скільки з позицією нашої вищої влади. Тобто позиція нашого державного керівництва ще нерішуча. З одного боку, воно декларує прагнення створити єдину помісну Українську Православну Це­ркву, а з іншого боку, нічого в цьому нап­рямі не робить. І, навпаки, більше підтри­мує Московський Патріархат, а це не сприяє утворенню єдиної помісної право­славної Церкви.

Що стосується Вселенського Патріарха, то він на сьогодні має таку думку: в Україні, оскільки вона стала державою, повинна бути автокефальна Церква. Цю позицію Вселенська Патріархія відстоює на переговорах із Московською. Вже було декілька зустрічей, навіть за участю УПЦ Київського Патріархату і УАПЦ. На цих зустрічах делегація Конс­тантинополя займала таку позицію, яка нас влаштовує, — створення автокефальної Церкви в Україні, незалежної від Москов­ського Патріархату.

 — Як Ви відчуваєте, чи Константино­поль погодиться зробити це лише пі­сля погодження з Москвою, чи за яки­хось умов він може піти на певний кон­флікт?

— Це моя особиста думка, і я не можу сто­відсотково стверджувати, що саме так думає Вселенська Патріархія, але вважаю, що тут важливу роль відіграє позиція на­шого державного керівництва. Якби вона була такою, як позиція керівництва Польщі у 20-і роки або Естонії у 1997 році, то тоді б Константинопольський Патріарх пішов би на визнання автокефалії Української Церкви і без згоди Патріарха Московського. Тоді Москва була проти і в одному випадку, і в другому, але Константинополь свою спра­ву зробив. Визнав Польську Церкву авто­кефальною, а Естонську — автономною і не питав Москви, бо позиція керівництва кожної де­ржави була чіткою.

А в нас ця позиція нечітка. Я не кажу, що наші державні керівники не хочуть мати єдиної помісної православної Церкви. Хо­чуть. Але взаємовідносини з Росією не дають їм можливості зайняти тверду позицію. Вла­да добре знає, що Київський Патріархат — це Церква, яка стоїть на державницьких позиціях, а Московський Патріархат — Церква, яка стоїть на позиціях імперських, але щоб церковні події не відбилися не­гативно на українсько-російських відносинах — оце є головним.

 — Між УПЦ Київського Патріархату й УАПЦ була домовленість про тимчасове припи­нення єпископських хіротоній. Чи за­раз хіротонії Вами проводяться?

— Така домовленість була, і ми її дотримувались, але коли ми побачили, що УАПЦ не поспішає об’єднуватися (хоч і не відмовляється), тоді дійшли висновку, що ці домовленості будуть перешкодою на шляху зростання нашої Церкви в Україні, і це буде на користь Московського Патріархату. Тому ми вирішили, що будемо продовжувати висвячувати єпископів для розширення і зміцнення Київського Патріархату. Якби вони пішли на об’єднання, то в нас би не було ніякої потреби в цьому, але оскільки не йдуть не тільки на об’єднання, але й на співслужіння на рівні ієрархів, то ми були змушені чинити так, як це корисніше для Церкви.

— Чи бачите Ви сьогодні позитивну пе­рспективу для об’єднання, чи передба­чаєте позитивні кроки, які можуть бути зроблені у найближчому майбут­ньому, скажімо, цього року?

— Поки що я не бачу таких конкретних ре­зультатів у близькому майбутньому. Але я вважаю, що в УАПЦ і УПЦ Київського Патріархату іншого шляху, крім об’єднання в одну Церкву, немає. Тож рано чи пізно таке об’єднання відбудеться, хоч, можливо, не стільки об’єднання, скільки приєднання — через зростання Київського Патріархату, його зміцнення. І тоді, коли в УАПЦ вже не буде іншого виходу, це буде вже не об’єднання, а звичайне приєднання.

— З урахуванням того, що УАПЦ зараз поминає митрополита Костянтина (УПЦ США) як свого першоієрарха, чи оце майбутнє об’єднання мало б заторкнути і Українські Православні Церкви в діаспорі?

— Структура православних Церков знає автокефальну Церкву і автономну Церкву. Але як автокефальна Церква повинна бути визнаною іншими Помісними Церквами, так і автономна Церква теж повинна бути визна­ною. Для прикладу, Москва надала автоно­мію Японській Церкві. Але ж її ніхто не виз­нає. Так само і УПЦ Московського Патріархату не є автономною Церквою, а є звичайним екзархатом, митрополією у складі Патріархату.

Коли брати до уваги Українські Правос­лавні Церкви в Америці, то це теж не є автономні Церкви, бо їх такими ніхто не визна­вав, і вони не проголошували свою автоно­мію. Вони знаходяться у складі автокефа­льної Церкви, якою є Константинопольський Патріархат. Їх назви — УПЦ США чи УПЦ Канади — це лише назви, а з канонічної точки зору вони є складовими частинами цього Патріархату.

Щодо поминання УАПЦ митрополита Ко­стянтина, то це непорозуміння: як може ієрарх однієї Церкви бути першоієрархом іншої? Адже ж одна автокефальна Церква не може бути у складі іншої автокефальної Церкви. Це просто неграмотність, дія, розрахована на неосвічених людей.

— Чи це означає, що ці Церкви в діаспорі не є рівноправними партнерами для УПЦ Київського Патріархату у переговорах?

— У переговорах вони можуть принести ко­ристь для визнання Української Православної Церкви автокефальною. На сьогодні Київський Патріархат вже є автокефальною Церквою, має всі її властивості. Єдине, чого йому не вистачає, — це визнання іншими помісними Церквами. Але в історії виникнення Православних Церков це звичайне явище, коли їх не визнають не тільки роками, а й десятиліттями. Московську Церкву не визнавали 141 рік, але вона існувала і виконувала свою церковну місію, жила своїм пов­нокровним життям. Так і Київський Патріархат — як Церква він існує, нічим не відрізняє­ться від інших Церков, — але його поки що не визнають. Та прийде час, і визнають.

— Як, на Вашу думку, у перспективі, можли­во, було б і доцільно, щоб ці Церкви в Канаді, у США увійшли до складу визнаного Київ­ського Патріархату?

— Я думаю, що вони навряд чи увійдуть до Україн­ської Православної Церкви, навіть вже виз­наної. Чому? Та тому, що, по-перше, укра­їнці там вже втратили чи втрачають свою на­ціональну свідомість. Покоління, які наро­дилися в Америці чи в Канаді, вже є більше американцями, аніж українцями. У них про­сто не буде потягу до Української Церкви, а буде потяг до того церковного середовища, в якому вони живуть, а сьогодні це — Конста­нтинопольський Патріархат. Він є на амери­канському континенті домінуючою силою, і це їх буде притягувати до себе.

Хоча керівництво цих Церков і заявляє, що коли визнають Київський Патріархат, то вони приєднаються, але я думаю, що з нами за­лишаться тільки окремі парафії, які не хо­чуть втрачати зв’язки з Україною, з Києвом. Вони існують зараз у складі нашої Церкви, і саме вони й будуть існувати. А ті, які підпорядковувалися Конста­нтинополю, там і залишаться. По-друге, це вже буде не лише від них залежати, а й від Вселенського Патріарха, чи відпустить він їх. Доки вони не входили до складу Конста­нтинопольського Патріархату, то самі вирі­шували, приєднаються вони до Української Церкви чи ні, а коли увійшли, то тут вже ви­рішують і Вселенський Патріарх, і вони самі.

— Де зараз є структури УПЦ Київського Патріархату поза Україною?

 — В Росії у нас є 3 єпархії — в Московській та Білгородській областях і в Сибіру. Але парафій там небагато: 12 є у Білгородській області, трохи більше у Сибіру і ще декіль­ка — у Московській. Серед їх вірних є не лише етнічні українці, а й росіяни.

На початку 90-х років у нас була єпархія у Придністров’ї (заселеному, основним чином, українцями), яка згодом перейшла до Мос­ковського Патріархату, але там є українці, які могли б бути у складі Київського Патріархату за відповідних умов.

У США Київський Патріархат має прибли­зно 15 парафій, є 6 парафій у Канаді, є в Австралії, є парафії у Західній Европі, але вони не українського походження.

P.S. До сказаного слід додати, що, як вже повідомлялося, у травні ц. р. Патріарх Філарет здійснив візит до США, під час якого єпархії УПЦ Київського Патріархату на американському континенті були об’єднані у канонічну структуру — Український Православний Вікаріят УПЦ Київського Патріархату у США й Канаді на чолі з єпископом-вікарієм Степаном (Біляком) з Маямі.

Інтерв’ю взяв Тарас ГРИНЧИШИН,
газета «Церква і життя», 19.08–01.09.2002 року

ПАТРІАРХ ФІЛАРЕТ:
«Усі ми постаємо перед вибором
або вічного страждання,
або вічного благоденства»

Ось уже не перший рік Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет відвідує історичний факультет Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. Щорічно Його Святість дає почесні аудієнції столичним студентам і викладачам, для більшості з яких він є авторитетом у релігійному житті держави. Цей заклад залишається одним з небагатьох, що продовжують готувати високопрофесійних вчителів історії для дуже важливого в наш час об’єктивного, нестереотипного викладу історії України.

2 жовтня під час аудієнції у головній аудиторії факультету не було де яблуку впасти. Студенти, які трохи забарилися, стояли у проході. Його Святість розповів про важкий шлях до офіційного визнання автокефалії Української Церкви.

Зустріч почалася із нагородження орденами Святого рівноапостольного князя Володимира Великого керівництва факультету: декана О. О. Сушка, заступників декана І. Г. Вєтрова, М. Ю. Виговського.

Після пожвавленої зустрічі зі студентами ми попросили шанованого гостя відповісти на декілька запитань для нашої газети.

— Ваша Святосте, чи можна вважати тривалий процес створення помісної православної Церкви успішним на даному етапі? Які основні завади стають на шляху здобуття автокефалії Київським Патріархатом?

 — Головною перепоною для цього процесу і надалі залишається Московський Патріархат. Він є, насамперед, роз’єднавчою силою, тому й небезпечною. Сама ця Церква є по суті нелегальною, адже весь процес її створення супроводжувався цілковитою брехнею: тодішнього президента Кравчука ввели в оману, сказавши, що відбудеться не Собор, а просто нарада (!). Провели Собор уночі в приміщенні, де було відключено всі телефони, охорона нікого туди не пропускала. Фактично це була антидержавна таємна змова.

Але не все так і погано. Зараз будуємо нові храми. Маємо 3,5 тисячі парафій, 30 єпархій по всіх областях, шість семінарій, дві академії, богословський факультет при Чернівецькому університеті.

— Чи ведуться сьогодні переговори про об’єднавчий процес із керуючим справами Української Автокефальної Православної Церкви Ігорем Ісіченком?

 — Так, звичайно. УАПЦ є нашим союзником та потенційною складовою майбутньої помісної Церкви. Тому для нас дуже важливе поглиблення об’єднавчих процесів із УАПЦ. Звичайно, такий шлях тільки тоді буде позитивним, коли й наша, і їхня сторона поводитимуться належним чином.

 — Які відносини Ваша Церква підтримує сьогодні з іншими християнськими конфесіями — католиками та протестантами?

 — Мі підтримуємо дружні зв’язки як з українськими католиками та греко-католиками, так і безпосередньо з Римською Церквою. Київський Патріархат вітав приїзд Папи Іоана Павла ІІ в Україну і вбачав у ньому чи не найперші вагомі кроки до історичного примирення двох християнських конфесій. Єдине, від чого ми застерігали католицьку Церкву, — це від прозелітизму, що міг би негативно вплинути на релігійну свідомість українців і звести нанівець такі починання Папи. Протестанти ж в Україні особисто мене не надто захоплюють. Я вважаю, що іноземні протестантські Церкви, несучи з собою зовсім чужу культуру, заподіюють шкоду традиціям української національної культури. Не уявляю, як, приміром, афроамериканські пастори можуть знати і поважати українське козацтво чи інші феномени нашої національної історії. Фактично вони є руйнівниками української духовності.

 — Дякую! Бажаю успіхів Вам і Вашій Церкві на шляху до унезалежнення національної Української Церкви.

В. ЧЕРНОІВАНЕНКО
газета «Українське слово»
24–30 жовтня 2002 року

З ЙОГО ЖИТТЯ І МУДРОСТІ,
ОСЯЯНИХ СВІТЛОМ ЄВАНГЕЛІЯ

Із бесід зі Святійшим Патріархом
Київським і всієї Руси-України Філаретом

ІСУС ХРИСТОС,
ЯКИЙ ЖИВ СЕРЕД ЛЮДЕЙ…

 — Ісус Христос як історична особа жив серед людей не лише благочестивих, а й вороже до Нього налаштованих, серед упе­реджених скептиків, які пильно стежили за Ним, прислуховуючись до Його слів, приглядаю­чись до Його діянь, і робили це з однією метою: звинуватити Його в чомусь, запідозрити. Чекали цього, хотіли… Бажаючи впіймати Його на слові, ставили Йому лукаві й підступні запитання — чекали од Нього похибок, але… Але ніхто з них не міг виявити в Ньому чогось гріховного. Жод­ного разу, бо такого й бути не могло. Заспокоїлись? Ні. Сучасні скептики, щоправда, го­тові визнати, що Ісус Христос як історична особа жив, ладні пого­дитися, що Він — свята людина, але ніяк не здатні визнати Його Богом, Творцем світу, і цим ста­влять себе в один ряд з книжни­ками і фарисеями юдейськими. Господь Ісус Христос говорив своїм сучасникам: «Якщо ви не вірите Моїм словам, що Я Син Божий, то повірте Моїм ділам, які свідчать, що жодна людина не може їх чинити». Найбільшим свідченням Божественності Ісуса Христа є Його воскресіння із мертвих. Тому ми віримо і сповідуємо, що Господь наш Ісус Христос є Син Божий, Спаситель світу.

ВІРА, ЯК ПОВІТРЯ ДЛЯ ТІЛА

 — Віра для духовного життя людини необхідна, як повітря для тіла. Значення віри для спа­сіння величезне і нічим не замін­не. Без віри душа стає духовно мертвою. Ми з’єднуємося з Бо­гом через віру. Вона є підґрунтям для молитви. Той, хто не вірить, той не може молитися Богу. То­му ті люди, які говорять, що вони невіруючі, а в тяжкі періоди свого життя моляться і просять допомоги з неба, насправді мають у глибині душі паростки віри. Сутність віри в усіх людей одна й та сама. Робітник, службо­вець, священнослужитель, інтелігент і вчений мають загальну для всіх віру. Віра однієї людини може відрізнятися від віри іншої людини лише за своєю силою, твердістю і переконаністю. Гос­подь сказав, що коли будете ма­ти віру розміром як гірчичне зер­но і скажете горі цій: пересунься, станеться так, як ви хочете. Ци­ми словами Христос хоче запев­нити нас, що віра може творити неможливе.

НЕСТИ СВІЙ ХРЕСТ

 — Нагадаю вам слова Христа Спасителя: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, ві­зьме хрест свій і йде за Мною». Це означає, що ми повинні зре­ктися своєї злої волі і виконати волю Божу, бо вона блага, Бог хоче нас спасти. Господь наголошує, підкреслюю: треба взяти свій, а не чужий хрест. Бо дуже часто люди беруть на себе не властиві їм обов’язки, і від цього стражда­ють і самі, і ті, що поруч з ними. Нести свій хрест — це означає сумлінно виконувати свої обо­в’язки. Свої! Як у сім’ї, так і в суспільстві чесно працювати, керуючись заповіддю про любов до ближніх, і, звичайно ж, правдою. Нести свій хрест — це означає терпіти труднощі, скорботи і випробування, які зустрічаються на нашому життєвому шляху і які посилає нам Господь заради нашого спасіння.

ЇЖА — НЕ ТІЛЬКИ ДЖЕРЕЛО ЖИТТЯ…

 — Треба молитися перед вживанням їжі, бо їжа — це дар Божий і життя. Ми знаємо, що їжа є життя, але забуваємо, що ніхто не має влади над життям своїм, бо воно належить Богу. Як би наука не пояснювала причи­ни смерті людини, Владикою життя і смерті залишається Бог. Їжа може бути не тільки джере­лом життя, а й джерелом хвороб і навіть смерті. Нестриманість у їжі, тобто надмірне її вживання — є гріх з моральної точки зору, і ця нестриманість веде до хворо­б. Не випадково і медицина ви­ступає за здоровий спосіб життя.

СТРАЖДАННЯ ХРИСТА НА ГОЛГОФІ

 — В одній з проповідей я пояснював значення Преображення Ісуса Христа на горі Фавор перед апостолами. Преображення Господа було перед стражданнями Христа на Голгофі. Як свідчить Церква, коли учні побачать свого Вчителя розіп’ятим на хресті, то збагнуть, що ці страждання добровільні, страждання заради спасіння людського роду від гріха і смерті. Як у земному житті Ісуса Христа Його страж­дання не були ознакою Його слабкості або безвиході, так і страждання віруючих не свідчать про слабкість їхнього духу або беззахисність перед силами зла. Терпляче перенесення несправедливих страждань — це ознака сили духу і благодатної допомоги Божої. Найяскравішим прикла­дом цього є святі мученики, які своїми стражданнями і смертю перемогли своїх мучителів. Це було не тільки в перші віки християнства, а й у XX столітті, ко­ли нові святі мученики перемог­ли своїми стражданнями безбожників.

ДИЯВОЛ І ЗЛІ ДУХИ

 — Євангеліє ясно свідчить, що диявол і злі духи — це реальні істоти, вони є носіями зла. Диявол і злі духи ведуть постійну бо­ротьбу з Богом і Його творінням. Великою перемогою диявола, без сумніву, треба визнати те, що багато людей думає, начебто ди­явола зовсім немає. В житті ми зустрічаємо людей, одержимих злими духами, хоч біснуватих не треба ототожнювати з психічнохворими. Це принципово різні хворі. Вплив злої сили полягає не стільки в тому, що злі духи оселяються в деяких людях, скі­льки в широкомасштабному по­ширенні зла. З цим лихом треба вести затяту і постійну боротьбу. В боротьбі з дияволом і злими духами нам може допомогти тільки Божественна благодать, яка дарується людям Духом Свя­тим і в Церкві Христовій через святі Таїнства і молитви до Бога, Божої Матері та святих.

ВІЧНЕ ЖИТТЯ І ВІЧНЕ СТРАЖДАННЯ

 — Питання про вічне життя поставив перед Ісусом Христом багатий юнак. Він не мав ніяко­го сумніву, він був переконаний, що вічне життя існує. Його тур­бувало інше: як увійти у вічне життя? Всім нам треба усвідом­лювати, що вічне життя, безумов­но, є, як, безумовно, є і вічні стра­ждання. Земне життя — лише мить порівняно з вічністю. І да­не воно нам Богом, щоб підготу­ватися до вічності, щоб тут обра­ти своє майбутнє: чи то вічне блаженство, чи то вічне страж­дання. Тому багатий юнак і за­питав, що йому треба зробити, щоб наслідувати блаженне вічне життя. Христос Спаситель ко­ротко і ясно відповів: треба ви­конувати заповіді Божі. Це єдина істина, і вона стосується кожного з нас. Хочеш мати вічне блажен­не життя — виконуй заповіді Бо­жі. Не будеш виконувати запові­дей Божих — обираєш вічні страж­дання. Але при цьому не треба забувати про любов Божу і Його милість до нас. Він нікому не ба­жає загибелі, але щоб ми всі спаслися і прийшли до пізнання істини. А ще Господь говорить: «Багато покликаних, та мало об­раних». Щоб людина стала обраною, залежить не тільки від Бога, а й від самої людини. Якщо ти не обраний, то твоє майбутнє — страждання. Страждання — це насамперед відсутність єднання з Богом — джерелом життя, це відсутність любові, яка є джерелом радості та блаженства, бо Сам Бог є лю­бов. І коли уявиш собі, що такий твій стан буде вічним, то душу охоп­лює жах. І цей жах люди обира­ють добровільно всупереч пос­тійному заклику Божому до Царства Небесного. Але незбаг­ненне милосердя Боже до люди­ни!

ВІРА ХРИСТОВА ДОВГИЙ ЧАС БУЛА ВІРОЮ РАБІВ
І ЗНЕДОЛЕНИХ ЛЮДЕЙ

 — Ми вшановуємо чесний і животворчий Хрест Господній і поклоняємося йому. Найкраще про значення Хреста Христового сказав апостол Павло: він назвав його знаменням, тобто прапо­ром християнства. Але Хрест Христів, на думку апостола Пав­ла, є не тільки величним прапо­ром християнства, який нічим не повинен бути затьмареним. Він є знаряддям, яким випробо­вуються і ті, що прагнуть заги­белі, і ті, що йдуть до спасіння. Він є тим полем битви, на яко­му стикаються і виявляють свою вартість мудрість язичників і книжництво юдеїв, з одного бо­ку, та премудрість Божа — з іншо­го. Юдеї та язичники довго вва­жали християн найнікчемнішими членами суспільства, яким не варто було й жити на землі. Віра Христова тривалий час була вірою рабів і знедолених людей. Але ці злидарі й холопи швидко посоромили тих, що вважали се­бе мудрими, багатими і благо­родними; нікчемні перемоги мо­гутніх, як колись маленький Да­вид посоромив великого Голіафа, зухвала плоть зніяковіла перед Богом. Ту ж саму перемогу показала Цер­ква Христова над державним атеїзмом.

ЦЕРКВА НІКОЛИ НЕ ВІДЧУВАЛА СПОКОЮ…

 — Євангеліє розповідає про втихомирення Ісусом Христом бурі на морі. В цьому євангельсь­кому оповіданні, крім опису історичної події із земного життя Ісуса Христа, прихований і гли­бокий таємничий зміст. Святі отці порівнюють човен, на яко­му ученики Христові цілу ніч боро­лися з бурею, — з Церквою, мо­ре — з гріховним світом, а бурю — з гоніннями на Церкву. Протя­гом майже 2000-літньої історії Церква майже ніколи не відчува­ла спокою. Були гоніння на Цер­кву, виникали єресі і розколи. Всередині самої Церкви тривала боротьба за владу. Ось і тепер в Україні православна Церква розділена. Але, незважаючи на різноманітні бурі на церковному терені, Господь ніколи не зали­шав Своєї Церкви і не може її покинути, бо Він є Главою цієї Церкви. Як колись Господь за­спокоїв бурю на морі, так і в наш час Христос, Син Божий, приве­де до церковного миру в Україні. Церква повинна воскресити людські душі для праведного життя на землі і вічного — на небе­сах. Молодь і діти, виховані в християнському дусі, в любові до своєї Батьківщини — України не стануть злочинцями, а будуть вірними синами і дочками Ук­раїни.

Валентин Чемерис,
газета «Літературна Україна»
21 листопада 2002 року

7 СІЧНЯ — СВЯТО РІЗДВА
ХРИСТОВОГО

Напередодні цього свята відбулася зустріч журналіста газети «Магнат» з Патріархом Київським і всієї Руси-України ФІЛАРЕТОМ.

— Ваша Святосте, Українська Православна Церква Київського Патріархату є помісною Церквою українського народу. Як вона ставиться до народних звичаїв святкування Різдва?

 — Звичайно, наша Церква підтримує всі православні традиції, які встановилися протягом тисячоліття. Серед них є і такі, що пов’язані з Різдвом Христовим: насамперед, це колядки — їх співають і в містах, і в селах протягом різдвяних свят; влаштовування вертепу; ходіння із зіркою по оселях. Особливо активну участь у цьому беруть діти: вони колядують, співають про Різдво Христове, прославляючи у цих народних релігійних піснях народження Сина Божого. З особливим задоволенням у ці дні люди співають: «Ой, радуйся, земле, Син Божий народився». Тому думаю, що дотримуватись українських народних звичаїв вшанування Різдва Христового будуть і у цьому році.

— А як Ви розцінюєте звичай різдвяного ворожіння?

 — Різдвяне ворожіння — це антиправославне, антихристиянське дійство, бо всяка ворожба пов’язана не з Богом, а з дияволом і злими духами.

— Зараз легалізовано діяльність різних ворожок, ясновидців, цілителів, які широко використовують у ній ікони, свічки, ладан тощо. Чи є залучення церковної атрибутики свідченням того, що подібна діяльність — від Бога?

 — Ворожба, знахарство, чаклунство є явищами язичницькими, які, на превеликий жаль, зберігаються і до цього часу. Церква завжди виступала проти цього, незважаючи на те, що зараз кажуть, що нібито, окрім злих чаклунів, є й добрі. Насправді нічого спільного з Богом і з Церквою не має навіть сама назва «чаклун». На жаль, серед православних християн є такі, які звертаються до знахарів, чаклунів, але Церква розцінює це не інакше як гріх, у якому слід покаятися.

— Скільки православних налічує Київський Патріархат?

 — Як свідчать українські, російські, європейські соціологічні дослідження, в Україні Київський Патріархат підтримує приблизно 10 мільйонів православних, в той час як Московський — лише 5 мільйонів. А ось за кількістю парафій усе навпаки: Київський Патріархат має 3,5 тисячі парафій, а Московський — понад 6 тисяч. Такі розбіжності існують завдяки тому, що влада на місцях більшою мірою підтримує Російську Церкву, а не Українську.

— Скільки віруючих Ви очікуєте в день Різдва Христового у Володимирському кафедральному соборі?

 — Володимирський кафедральний собор уміщує приблизно 5 тисяч, а якщо враховувати і другий поверх — то близько 8 тисяч парафіян. Якщо ж казати про те, скільки всього проходить за час різдвяних свят через собор (помолитися, поставити свічку, послухати піснеспіви, не залишаючись при цьому до завершення богослужіння), то ця кількість обчислюється десятками тисяч віруючих.

— О котрій годині розпочнеться святкове богослужіння?

 — Різдвяна служба розпочнеться напередодні, 6 січня, о 17-й годині всенічним бдінням. Безпосередньо у день Різдва, 7 січня, буде відслужено дві літургії: рання — розпочинається о 7-й годині, пізня — з 10-ї, і вечірня — розпочинається о 17-й годині.

— Православна Церква причислила до лику святих багатьох жінок, подвижниць християнства. Особливими почестями вона оточила Матір Божу — Діву Марію. Чому ж звичайну жінку релігія принижує? Коли народжується хлопчик, при охрещенні його беруть до вівтаря, дівчаткам у цьому плані — зась; при обряді хрещення матері немовляти не дозволяється бути присутньою при дійстві як гріховній особі тощо. Чи не переглядає Українська Православна Церква Київського Патріархату ці старі положення, адже відомо, що у деяких конфесіях жінкам дозволяється навіть бути священнослужителями?

 — Не переглядає і не буде переглядати, тому що усе це пов’язане не з традицією, а з православним християнським віровченням. Православна Церква вважає чоловіка і жінку рівними перед Богом, але все-таки Адам створений першим, а Єва створена як його помічниця, тому саме Адам (тобто чоловік) є главою сім’ї. І Христос — Син Божий — народився, щоб звершити спасіння, від Пресвятої Діви як чоловік, а не жінка.

Але спасіння людського роду від гріха і смерті без Пресвятої Діви не могло б бути, і від Неї у цьому плані залежало багато. В чому полягало Її вирішальне слово? Коли під час Благовіщення до Неї явився архангел Гавриїл і сповістив про те, що вона народить сина, спочатку Вона засмутилася, бо була дівою і ще не збиралася виходити заміж. І вирішальне Її слово було таким: «Я раба Господня, нехай буде за твоїм словом». Своїм пошануванням Пресвятої Діви Церква, яка піднесла Її вище за херувимів та серафимів, підкреслила Її заслугу.

Нехай жінки не ображаються на Церкву, що вона нібито принижує їхнє достоїнство. Вона не принижує, а віддає кожному своє. Створивши чоловіка та жінку, Господь дав їм різні призначення. Церква прославляє святих — і чоловіків, і жінок, що є свідченням однакового ставлення до них.

— У Новому Завіті є розповідь про те, як, зайшовши до храму, Ісус вигнав звідтіля торговців. Чи не є порушенням Христової настанови продаж у храмі різної релігійної атрибутики?

 — Це може бути як порушенням, так і ні. Якщо у храмі продаються ікони, свічки, література — все те, що потрібно людині для її духовного виховання, відродження, то цей продаж не може бути гріховним. Якщо Церква не буде продавати літератури, то люди багато чого не будуть знати про свою віру. Якщо Церква не буде продавати свічок, люди не зможуть приносити жертву Богові, бо свічка є символом того, що людина приносить Йому свою молитву, покаянний дух, своє розчулене серце. Свічка — це втілення внутрішнього стану людини. Але є помилкою думати, що, закупивши купу свічок, людина зможе відкупитися від Бога за свої гріхи, тому що свічку потрібно ставити із внутрішньою молитвою.

Однак якщо продаж церковної атрибутики робиться не заради виховання людини, а для чийогось особистого збагачення, то це є гріхом. І таких торговців Христос вигнав би з храму і сьогодні.

— Чи ведеться зараз мова про повернення Українській Церкві святощів, які зараз перебувають у розпорядженні Росії — фресок і мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору, ікони Володимирської Богоматері?

 — Питання повернення в Україну культурних цінностей, які знаходяться в Росії, ставлять українська громадськість, інтелігенція і сама держава. Наша влада, громадські організації неодноразово зверталися до Росії з проханням повернути українські культурні пам’ятки, і насамперед фрески і мозаїки Михайлівського монастиря. Невелику частку повернуто, але не найкраще: фрагменти орнаментів, у той час як самі зображення святих залишилися за кордоном. Повернувши незначну часточку цінностей, Росія ніби цим вже й відкупилась і не думає повертати решту.

Що стосується Володимирської ікони Божої Матері, то правдива її назва не Володимирська, а Вишгородська, бо первинно вона знаходилась у храмі міста Вишгорода. Як свідчать мистецтвознавці, її цінність полягає у тому, що вона не була привезеною з Візантії, а була написана у Києві, можливо, преподобним Аліпієм-іконописцем. Коли ж її украв князь суздальський Андрій Боголюбський, вона була перейменована на Володимирську. Зараз ікона знаходиться у Третьяковській галереї у Москві. Ми й надалі ставимо питання про повернення цієї ікони, але я думаю, що надія на це невелика: Росія і Російська Церква навряд чи повернуть Україні цю святиню.

— Ваша Святосте! Що Ви побажали б читачам нашої газети в ці святкові дні?

 — Насамперед я хочу побажати всім читачам газети зустріти свято Різдва Христового з розумінням його духовної сутності. За словами одного з давньохристиянських письменників, «Бог став людиною для того, щоб людина стала богом», тобто щоб ми всі мали можливість звільнитися від влади гріха і смерті, й через благодать, яку нам подає Христос, уподібнитися Самому Творцю. Нехай Христос Спаситель, Різдво Якого ми святкуємо в ці дні, допоможе нам у своєму житті, в кожній нашій справі втілювати Євангельський закон любові: «Возлюби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і полюби ближнього твого, як самого себе»!

Зі Святійшим Патріархом розмовляла
Наталія ДАНЮК,
газета «Магнат»
30 грудня 2002 року,

Патріарх Філарет:
«З ЧАСОМ У НАС БУДЕ ЄДИНА
ПОМІСНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА»

— Ваша Святосте, розкажіть про свій шлях до Бога.

 — Шлях до Бога почався під час війни. Мій батько загинув на фронті, і тоді переді мною постало питання: продовжує він існувати як істота чи пішов у небуття. Виникає протиріччя. Після смерті людина зникає; з іншого боку, залишається любов. Отже, батько, якого я дуже любив, повинен жити. Тоді у школі переконува­ли, що ніякого Бога, як і загробного життя, немає. А Церк­ва вчила, що людина не зникає. Це відповідало моїм переко­нанням, світогляду, серцю. То­му без вагань обрав шлях служіння Церкві, Богу. В атеїстичні часи пішов проти течії. Закінчив Одеську, потім — Московську духовну семінарії; у 1950 році з ім’ям Філарет прий­няв чернецтво у Троїце-Сергієвій лаврі. З тієї причини, що, оскільки були переслідуван­ня священиків у тридцяті роки, їх відправляли до Сибіру, розстрілювали, то я не хотів, щоб моє служіння принесло ли­хо моїй родині.

Був викладачем Московської духовної академії. Згодом вис­вятили на єпископа. Спочатку правив службу у Латвії — Ризі, потім у Відні три роки. Повер­нувшись з Австрії, став ректо­ром Московської духовної ака­демії. І ось вже 37-й рік пере­буваю на Київській кафедрі. Спочатку був Екзархом України, потім — Предстоятелем Ук­раїнської Православної Церкви; з 1995 року — Патріарх Київський і всієї Руси-України.

— Ваша Святосте, роз­кажіть про розбудову Київ­ського Патріархату, зокрема на Київщині.

 — Київський Патріархат є пра­вонаступником Київської мит­рополії, яка була утворена після хрещення Київської Руси, за князя Володимира. У XX сторіччі розпочалася боротьба за автокефалію Української Православної Церкви й ук­раїнську державність. Автоке­фалія і українська державність йшли разом. Вороги, знищив­ши Українську Народну Рес­публіку, взялися за Автоке­фальну Православну Церкву. У 1991 році Україна проголосила себе суверенною державою, підтвердивши незалежність ре­ферендумом 1 грудня. Тоді скликали Помісний Собор Ук­раїнської Православної Церкви, і на ньому вирішили, що має бути й автокефальна Церква. Але Московська Патріархія ра­зом із російською владою (че­рез відповідні політичні сили) почали боротися з автоке­фалією Української Православ­ної Церкви. Москва організува­ла розкол українського право­слав’я на Харківському Соборі. Якби цього не сталося, ми були б повністю незалежними від Московської Патріархії. А так маємо сьогодні розділену Церк­ву на Московський та Київський Патріархати. Київський Патріар­хат утворився в 1992 році. У ті часи він був набагато слабкішим, оскільки на пере­шкоді до його розбудови стоя­ли і деякі наші внутрішні сили. Але ми з кожним роком зміцнювалися і сьогодні є найпотужнішою Церквою. За різними соціо­логічними дослідженнями (українськими, російськими, євро­пейськими), картина така. Київський Патріархат підтримує 10 мільйонів православних ук­раїнців, московський — удвічі менше. Але за кількістю па­рафій Московський Патріархат удвічі більший — має більш як 6 тисяч. Це тому, що влада, в ос­новному, підтримує Московсь­кий Патріархат.

Київська єпархія — найпотужніша в Київському Патріар­хаті. На сьогодні налічує, разом з Києвом, близько 400 парафій. За десять років вона виросла майже вдвічі. Ми спостерігаємо зростання чисельності Київського Патріархату; впевнені в тому, що він буде визнаний світовим православ’ям, з часом стане єдиною помісною Українською Православною Церквою. Це залежить від того, як буде зростати сама Церква. А також від нашої вищої влади. Якби сьо­годні влада хотіла мати в Ук­раїні помісну Українську Православну Церкву, то почався б процес об’єднання.

— Окремі державні мужі на­магаються переконувати віруючих, що Українська Православна Церква МП є самостійною одиницею. Але сам Патріарх Алексій таке твердження спростовує.

 — Сама назва Українська Православна Церква Московського Патріархату є фальшивою; це вивіска Московської Церкви, яка вводить в оману українців. Вони хочуть належати до Української Церкви, але фактично належать до Російської. У ній нічого ук­раїнського немає: проповіді, бого­служіння виголошуються російською мовою. Ви­кладання в духовних навчальних закладах також ведеться нею.

Історія православ­ної Церкви в Україні подається у вигідно­му для Росії світлі. Скажу більше: всі церковні прибутки йдуть до Москви. Тут можуть заперечити. Мовляв, внески туди не посилають. Мож­ливо. Але прибутки має Московський Патріархат через продаж свічок, літе­ратури, церковного начиння.

В Україні налічується майже 12 тисяч па­рафій, в Росії — 7–8 тисяч. За колишньо­го Союзу в Україні було 60 відсотків па­рафій усього Мос­ковського Патріарха­ту.

Приблизно стільки їх зали­шається у підпоряд­куванні зараз. Росія має і державні, і церковні інтереси в Ук­раїні. Про це відвер­то висловився один депутат Держдуми: «Ми не маємо в Україні своєї армії. Але ми маємо христове воїнство, яке набагато сильніше, ніж будь-яка армія».

Якби повністю відокремилася від Москви Українська Право­славна Церква, то Російська Церква стала б наполовину слабшою у світовому право­слав’ї.

Сьогодні Московський Патріархат тисне на Вселенсь­кого Патріарха і хоче посісти перше місце у світовому православ’ї. Але якщо буде Ук­раїнська Православна Церква, то цей тиск послабиться.

— У 1988 році Вашими зу­силлями відкрита Києво-Пе­черська лавра. Але зараз ту­ди Вам вхід заборонено. Нині тут господарює УПЦ Московського Патріархату. Це окупація нашої найбільшої святині.

 — Дійсно, до її відкриття я доклав дуже багато сил. Я тоді був першим членом Священно­го Синоду, Патріархом був Пимен. Моїми стараннями були відремонтовані і храми Нижньої лаври, і багато корпусів, навіть звели один. А пішли ми звідти не з власної волі — нас вигнали силою прихильники Москви, які не пускають до лаври не тільки Патріарха, а й наших єпископів, духовенство.

— Даруйте за не дуже приємне для Вас запитання. Дехто називає Філарета розкольником. Тому, кажуть, Церква, яка перебуває під Вашим керівництвом, не має Бо­жої благодаті.

 — Розкольниками треба нази­вати саме тих священиків, які зібралися в Харкові і розкололи Українську Церкву. А Київський Патріархат намагається створи­ти єдину Церкву в Україні, об’єднати всі православні па­рафії, єпархії. Нас називають розкольниками ті, хто є прихильниками Московського Патріархату. Що стосується благодаті, то це є невидима си­ла, і ніхто не може сказати, де вона діє, а де ні. Як записано в Євангелії: «За плодами їхніми впізнаєте їх». Благодать діє там, де є любов, віра, мир. Де ненависть, ворожнеча, де пра­вославних людей вважають во­рогами, там благодаті Божої немає. Диявол і благодать — поняття несумісні.

— Які взаємовідносини Київського Патріархату з Українською Автокефальною Православною Церквою?

 — Ми дійшли до того, що підписали домо­вленості про об’єднання, причому не у Києві, а в Константинополі, у присутності Вселенського Патріарха.

Але пізніше ті політичні сили, які не зацікавлені в об’єднанні українського православ’я, пе­решкодили нам. І сьогодні ми не можемо до кінця завершити цей процес, хоча немає ніяких серйозних перешкод.

— Читачі запитують, чи не суперечить одне одному те, що, наприклад, батьки вінча­ються у церкві Московського Патріархату, а дітей хрестять у церкві Київського Патріар­хату?

 — Нічого тут немає неправиль­ного; церковні таїнства дійсні в обох Патріархатах. Адже всі ми сповідуємо однакову віру і до­тримуємося тих церковних ка­нонів, за якими жили наші предки. У Символі віри сказано: «Сповідуй єдине хре­щення на відпущення гріхів». А священики Московського Пат­ріархату повторюють хрещен­ня, яке відбулося в Київському Патріархаті чи в Автокефальній Церкві. А якщо повторюють хрещення, то порушують Символ православної віри.

— Ваша Святосте, багатьох читачів цікавить, чи є наші храми за кордоном?

 — Є парафії у Сполучених Штатах, Канаді, Європі, Авст­ралії. Вони складаються з наших співвітчизників, які виїхали за кордон. Крім того, є парафії віруючих неукраїнського поход­ження — німців, французів, які прийняли православ’я. Вони підпорядковані Київському Патріархату.

— Бог дав Вам багато років, але Ви продовжуєте часто їздити по Україні, вести ак­тивну церковну і громадську діяльність. Де берете сили?

 — Життя і здоров’я дає Бог. Але не без участі людини, тому що здоров’я потрібно берегти. Але це не означає сидіти склавши руки. Можна працюва­ти багато і бути здоровим, а можна мало і бути хворим. Все залежить від способу життя, який обрала для себе людина. Слава Богу, який дав мені міцне здоров’я — нині почуваюся повним сил і натхнення до роботи.

Щиро вдячні за змістовне інтерв’ю. Зичимо Вам, Ваша Святосте, наснаги, здоров’я ще на багато літ.

Спілкувалися Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ,
Ігор МИХАЙЛИШИН,
газета «Український Народний Рух»
27 грудня 2002 року — 3 січня 2003 року

РОЗКОЛОТЕ ПРАВОСЛАВ’Я —
ДУХОВНА РАНА

Найвеличніше з свят, яке у нашому православ’ї традиційно започатковує рік, Різдво Христове, щойно минуло. Славлячи народження Сина Божого, радіючи Його появі, ми очистилися душевно й духовно, аби зі світлими помислами писати історію нового року — власну, країни, світу. Гадаємо, що розмова зі Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом, предстоятелем Української Православної Церкви Київського Патріархату, укріпить ваші серця у вірі й добрі.

— Ви починали служити Богові в атеїстичній країні. Було важко?

 — Важко, бо Церкві протистояв державний атеїзм. Хоча й не повністю заборонялася діяльність Церкви, але настільки обмежувалася, що далеко не кожна людина могла прийти до віри, до храму. Мені система не перешкодила упевнитися в тому, що насамперед треба служити Богові і вічності, а не тимчасовому, скороминущому. І тоді для мене вже не мало особливої ваги, як на мої релігійні устремління дивиться влада. Пішов навчатися до семінарії.

І тепер іду наперекір. Наперекір тим, хто хоче, щоб в Україні не було своєї помісної православної Церкви, а щоб була тільки Російська. Але я пішов проти таких намірів. Я вважаю: якщо Україна стала незалежною державою, то має бути і своя помісна, тобто незалежна Церква. Як тільки не паплюжили мене, незважаючи на духовний сан, але я твердо стою на обраному шляху, вважаючи його правильним.

— Ваша Святосте, релігійна ситуація в країні, на Ваш погляд, останнім часом хоч трохи поліпшилася?

 — Релігійна ситуація нині в Україні досить складна. І її складність зумовлена не лише полірелігійністю і поліконфесійністю українського суспільства, а й розколом Української Православної Церкви на частини. Я вважаю, що розкол українського православ’я має не церковне, а передусім політичне підґрунтя.

Українська Православна Церква Московського Патріархату виступає за підпорядкування українського православ’я Московському Патріарху. У цьому зацікавлені як російське церковне керівництво, так і політичні кола Росії. Політики прагнуть використати і зрештою використовують Церкву для свого впливу на Україну.

Ми вели переговори із Вселенським Патріархом Варфоломієм, який підтримує бажання православних українців і бажання нашої влади мати автокефальну Церкву. Але, на жаль, переговори, які веде з цього приводу Константинополь з Москвою, поки що результатів не дали. УПЦ Київського Патріархату зростає, міцніє, і саме від масштабів цього зростання залежатиме визнання Київського Патріархату помісною Церквою.

Згідно з результатами соціологічних досліджень незалежних інститутів — українських, російських, європейських, — наша Церква налічує 10 млн. віруючих, тоді як підпорядкована Московському Патріархату — всього 5 млн. І це при тому, що Московський Патріархат в Україні має вдвічі більше парафій і храмів. Де логіка? Чому віруючих Київського Патріархату більше, а храмів — менше? Тому, що влада, на жаль, нині більше підтримує Московський Патріархат, сприяючи тому, щоб він мав більше зареєстрованих парафій і більше переданих йому храмів. Але така позиція безперспективна.

— На минулих парламентських виборах деякі священнослужителі брали участь у боротьбі за депутатські крісла. У політику вони йшли з благословення Церкви?

 — Принципова позиція Київського Патріархату така: єпископи не можуть висувати свої кандидатури на депутатство у Верховній Раді. Чому? Тому що в парламенті мають працювати професіонали — люди, які підготовлені для цієї праці, які мають досвід. Єпископ не підготовлений до політичної роботи, тому що його покликання полягає в іншому: це служіння, проповідь, відродження духовності, і тому він має сидіти у своєму кріслі, а не в чужому. Коли людина сідає не в своє крісло, вона, окрім шкоди, нічого не приносить. І це стосується не лише священнослужителів, а й тих народних депутатів, які займають чужі крісла.

Вважаю, що Церква не повинна втручатися у велику політику. У нашому розбратаному суспільстві бракує консолідуючої сили. І саме Церква може нею стати з огляду на те, що більшість наших громадян довіряють саме їй.

Зовсім інша річ із депутатством на місцевому рівні (районному, сільському), де вирішуються питання не «великої» політики, а облаштування життя регіональної громади. Якщо священик має шану серед населення, то його участь у роботі місцевих рад буде корисною, тож таку діяльність наша Церква схвалює.

— Згідно з конституцією школа відокремлена від Церкви. Чи запровадження уроків християнської етики суперечило б конституційному принципу?

 — Ми за світську школу, але ми не згодні з тим, що законодавчо Церкві поки що не дозволяють вести уроки християнської етики. Аргументують тим, що в Україні є різні релігії — і мусульмани, і юдеї, і різні конфесії християнства. Мовляв, на яку ж етику орієнтуватися? Це не може бути серйозною причиною відмови, бо орієнтуватися слід на інтереси і потреби більшості віруючого населення. А меншинам треба давати змогу задовольняти свої культурні й релігійні потреби, так, як це робиться в цивілізованому світі.

Сучасна освіта — за гармонійне виховання людини, але виховує її однобічно: збагачує розум людини, а не дбає про серце. Натомість Церква достукується саме до людського серця.

— Католицька Церква складає так звані чорні списки кумирів, які пропагують аморальний спосіб життя — розпусту, насильство. До цього списку потрапили такі відомі співачки як Мадонна, Брітні Спірс. Чи Українська Православна Церква Київського Патріархату практикує щось подібне?

 — Чорних списків не складаємо, але виступаємо проти тих, хто на рівні українському чи світовому завдає великої моральної шкоди цивілізації, християнству, Церкві і Богові. Особливо непримиренно ставиться наша Церква до спотворення образу Христа. Вчення Ісуса Христа відкидали, заперечували Його як реальну історичну особу, але представляти Спасителя аморальною особою не наважувалися навіть безбожники. А деякі діячі так званої культури ой як грішать цим.

— А на яких культурних заходах ви буваєте, які читаєте книги, переглядаєте фільми?

 — Коли є час, буваю і на світських зібраннях. Для прикладу, нещодавно брав участь у святкуванні 70-річчя ректора Національної музичної академії Олега Тимошенка.

Слід зазначити, що вся європейська культура побудована на християнських засадах. Отож ми підтримуємо все те, що служить християнським ідеалам: і в літературі, і в музиці, і в малярстві. Як і кожна освічена людина, читаю художню літературу, переглядаю кінофільми. Але дуже вибірково. Не дивлюся фільмів, які пропагують розпусту та насильство, і закликаю віруючих також їх ігнорувати. Так само не читаю журналів, що друкують знімки оголених жінок, книг, що підривають основи віри. Мені дуже подобається українська, російська та європейська класична література, тому що таке письменство має здорову духовну основу, яка базується на християнських засадах.

— Чи відвідуєте концерти в католицьких храмах?

 — І в наших православних храмах духовна музика звучить часто — щонеділі, кожного свята. І наша літургія, піснеспіви також справляють на людину сильне емоційне враження. Але я не цураюся і тієї музики, яка лунає, скажімо, у костьолі святого Миколая, й іноді там буваю.

— Що Ви побажали б читачам «Вечірнього Києва» з нагоди Новорічних і Різдвяних свят?

 — Хотів би побажати, щоб люди не забували Бога, сповнювали свої серця вірою не лише у дні великих свят, не лише, коли співаються колядки і влаштовуються вертепи. Щоб усі свої діяння звіряли з Божими заповідями, і життя ваше буде змістовнішим, світлішим і легшим.

Іван ДАНЮК
Газета «Вечірній Київ»
9 січня 2003 року

Патріарх Філарет:
«Насамперед треба
служити Богові і вічності,
а не тимчасовому»

Наближаються зимові свята, серед яких найурочистішим є Різдво Христове. Святкуючи народження Христа, людина має не тільки опікуватися обрядовою стороною свята, а більше задумуватися над питаннями віри та духовності. На жаль, Українська Православна Церква, як провідна духовна основа суспільства, виявилася розділеною.

У переддень великого християнського свята ми звернулися до Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета з проханням висловити своє бачення подальшої долі українського православ’я. Незважаючи на постійну зайнятість, Патріарх згодився на інтерв’ю.

 — Ваша Святосте, як Ви оцінюєте релігійну ситуацію в Україні, що склалася на даний час?

 — Релігійна ситуація сьогодні в Україні досить складна. І її складність зумовлена не тільки полірелігійністю і поліконфесійністю українського суспільства, а й розділеністю Української Православної Церкви на частини. Я вважаю, що розділення українського православ’я має перш за все не церковне, а політичне підґрунтя. Українська Церква розділена тому, що одна частина хоче бачити її незалежною, тобто автокефальною, помісною Церквою, а інша прагне того, щоб Українська Церква підпорядковувалася Московському Патріарху.

Українська Православна Церква Київського Патріархату стоїть на позиції помісності Української Православної Церкви, її незалежності від Московського Патріархату. Таким чином, Київський Патріархат прагне, щоб Українська Церква була рівною серед помісних православних Церков — Російської, Болгарської, Грецької, Сербської, Грузинської та інших.

Українська Православна Церква Московського Патріархату виступає за підпорядкування українського православ’я Московському Патріарху. У цьому зацікавлені як російське церковне керівництво, так і політичні кола Росії. Останні хочуть використати і зрештою використовують Церкву для свого впливу на Україну.

Те, що в Україні повинна бути своя помісна православна Церква, розуміють усі: насамперед, Президент України, наші державні діячі, депутати Верховної Ради. Тому Президент Леонід Данилович Кучма у своїх публічних виступах неодноразово наголошував на тому, що Україні потрібна єдина помісна православна Церква. Нещодавно у Верховній Раді було утворено об’єднання з 232 народних депутатів «Україні — Помісну Православну Церкву». Тобто українське суспільство усвідомлює, що православна Церква в Україні повинна бути незалежною, а не підпорядкованою Московському Патріархату.

З цього приводу спочатку ми намагалися знайти порозуміння з ієрархією Української Православної Церкви Московського Патріархату. Але вони не є вільними у своїх діях, а залежать від Московського Патріарха і від Священного Синоду Російської Православної Церкви. Російське церковне керівництво не дозволяє Українській Православній Церкві Московського Патріархату відокремлюватися. Ієрархія УПЦ Московського Патріархату заявляє, що вони теж за єдину православну Церкву, але в підпорядкуванні Москви. Звичайно, нас таке становище Української Церкви влаштувати не може, тому що ми маємо свою незалежну державу. Вони кажуть: «Покайтесь і повертайтесь знову під юрисдикцію Московського Патріарха». Але у чому каятися? Невідомо. Звичайно, цього ніколи не буде, тому що Україна є незалежною державою, і український народ хоче мати свою незалежну Церкву.

Ми вели переговори із Вселенським Патріархом Варфоломієм, який підтримує бажання православних українців і бажання нашої влади мати автокефальну Церкву. Але, на жаль, переговори, які веде Константинополь з Москвою, поки що результатів не дали, оскільки позиції Константинопольського Патріарха і Московського Патріарха різні: якщо Вселенський Патріарх Варфоломій хоче, щоб в Україні була помісна, автокефальна Церква, то Московський Патріарх цього не бажає. Він хоче того, щоб Українська Церква була підпорядкованою йому. Ці переговори не припинилися, але зайшли у глухий кут, і як вони будуть далі розгортатись — побачимо. УПЦ Київського Патріархату зростає, міцніє, і саме від цього зростання буде залежати визнання Київського Патріархату помісною Церквою. Навіть якщо московське церковне керівництво буде ставити палки в колеса і всіляко перешкоджати, Українська Церква все ж отримає визнання з боку світового православ’я. Це станеться за рахунок досягнення Українською Православною Церквою Київського Патріархату такого рівня, коли вона стане провідною в Україні. Тоді цю велику Церкву будуть вимушені визнати.

На сьогодні за кількістю прихильників Київський Патріархат удвічі більший, ніж Московський. Відповідно до даних результатів соціологічних досліджень незалежних інститутів — українських, російських, європейських, — наша Церква нараховує 10 млн. віруючих, у той час як підпорядкована Московському Патріархату — всього 5 млн. І це при тому, що Московський Патріархат в Україні за кількістю парафій і храмів удвічі більший за Київський. Виникає питання: чому віруючих Київського Патріархату більше, а храмів — менше? Тому що влада, на жаль, на сьогодні більше підтримує Московський Патріархат, сприяючи тому, щоб він мав більше зареєстрованих парафій і більше переданих храмів. Але час іде, і він працює на помісну Церкву.

— Коли, на Вашу думку, можливе об’єднання українського православ’я в одну Церкву?

Ми хотіли об’єднатися, і вже тоді, як об’єднана Церква, звернутися до Вселенського Патріарха за визнанням, але Московський Патріархат цього не хоче, а натомість бажає повернення всієї Української Церкви під свою юрисдикцію. Оскільки наші позиції різні, то й немає тієї платформи, на якій ми змогли б об’єднатися. Вона могла б з’явитися у тому разі, якби Українська Православна Церква Московського Патріархату захотіла відокремитися від Московського Патріархату, щоб потім створити єдину помісну Українську Православну Церкву. Правильніше було б вести мову не про об’єднання православних Церков, а про їх приєднання до Київського Патріархату, адже з часом Київський Патріархат виросте до такого стану, що його уже неможливо буде не визнати. Після визнання Київського Патріархату, який стане рівноправним серед інших православних Церков світу, до нього почнуть приєднуватися в Україні парафії та єпархії, які зараз підпорядковуються Московському Патріархату.

— Але ж, крім цих двох основних гілок українського православ’я, існує ще й Українська Автокефальна Православна Церква, яка також стоїть на позиції помісності та незалежності українського православ’я. У чому полягають розбіжності між нею і Київським Патріархатом?

Українська Автокефальна Православна Церква є регіональною Церквою, яка в основному представлена на території Західної України. В цілому в Україні ця Церква має невелику кількість парафій. З Автокефальною Церквою у нас немає розбіжностей ні у віровченні, ні в канонах, ні у ставленні до Української держави, тобто погляди у нас на ці питання співпадають. Але є в Україні та поза нею політичні сили, які не бажають, щоб Автокефальна Церква об’єдналася з Київським Патріархатом. І тому ці сили, зовнішні і внутрішні, стоять на перепоні такого об’єднання.

У Стамбулі, у присутності Константинопольського Вселенського Патріарха, була підписана домовленість між Українською Православною Церквою Київського Патріархату та Українською Автокефальною Православною Церквою. У цьому документі ми заявили про прагнення об’єднати дві православні Церкви, оскільки у нас ніяких розбіжностей не існує. Кроками до об’єднання мали стати угода про співслужіння єпископату Автокефальної Церкви і Київського Патріархату. Але якісь сили не допустили цього. Тому важливі документи не знайшли свого реального втілення.

Враховуючи те, що реального об’єднання Церков не відбулося, ми були вимушені відмовитися від дотримання пункту про непризначення нових єпископів. Адже якщо ми не будемо ставити єпископів, не будемо відкривати нових парафій, не будуватимемо нових храмів, то не буде зростання нашої Церкви.

— Ви говорите про те, що Українська держава має сприяти об’єднанню православ’я. А чи не буде це втручанням держави у церковне життя?

 — Церква завжди відігравала значну суспільну роль. Навіть за радянської влади, коли намагалися усунути Церкву від участі у громадському житті, вона все ж користувалася авторитетом у суспільстві. Коли радянській владі це було вигідно, вона зверталася по допомогу до Церкви. Так було під час Великої Вітчизняної війни, коли Церкву використали для підняття духу народу, під час так званої «холодної» війни, коли була ймовірність початку бойових дій. А от до інших суспільних справ радянська влада Церкву не допускала.

Ми підтримуємо статтю Конституції України щодо відокремлення Церкви від держави, але це не означає, що Церква не відіграє суспільної ролі. У незалежній Україні Церква відіграє свою важливу роль. У чому полягає ця роль? По-перше, Церква морально підтримує незалежність Української держави. По-друге, вона відроджує духовність у суспільстві, адже держава без відродження духовності довго існувати не може. Більше того, Церква є найпотужнішою духовною силою, яка здатна відроджувати суспільство духовно. Тому не випадково опитування, які проводилися різними соціологічними інститутами, засвідчили у суспільстві найбільший авторитет Церкви. Якщо органам влади довіряє близько 10 % опитаних, то Церкві (частково або повністю) — майже 62 %: тобто Церква користується набагато більшим авторитетом, аніж влада.

Але коли ми говоримо про роль влади у визнанні Православної Церкви, то, дійсно, від влади багато що залежить. Ми не закликаємо до прямого втручання влади у внутрішнє життя Церкви. І влада, і Церква не хочуть втручання у церковні справи. Але ми хочемо, щоб влада сприяла об’єднанню українського православ’я, миру і злагоді, щоб вона сприяла визнанню Української Церкви. Звичайно, не все залежить від влади у цьому питанні, потрібні певні зусилля і з боку Церкви.

— На парламентських виборах 2002 року деякі священнослужителі брали участь у боротьбі за депутатські крісла. Чи дозволяється суміщати сан священика та депутатський мандат?

 — Принципова позиція Київського Патріархату така: єпископи не можуть висувати своїх кандидатур на депутатські місця у Верховну Раду. Чому? Тому що у парламенті повинні працювати професіонали — люди, які підготовлені для цієї праці, які мають досвід. Єпископ не підготовлений до такої роботи, тому що його покликання в іншому: це служіння, проповідь, відродження духовності, і тому він повинен сидіти у своєму кріслі, а не у чужому. Бо коли людина сідає не у своє крісло, вона, окрім шкоди, нічого не приносить. І це стосується не тільки священиків, але й тих народних депутатів, які займають чужі крісла.

Вважаю, що Церква не повинна втручатися у велику політику, адже у нашому розділеному суспільстві бракує консолідуючої організації. І саме Церква може об’єднати все суспільство, різні політичні партії у справі служіння українському народу, його державі.

Зовсім інша справа із депутатською роботою на місцевому рівні (районному, сільському), де не вирішуються питання «великої» політики та законотворчості. Відповідні ради вирішують питання місцевого значення, в тому числі й будівництва храмів, соціального забезпечення Церкви, відродження духовності. Якщо священик користується популярністю серед населення, то він може принести багато користі. Тому на місцевому рівні Церква дозволяє священикам брати участь у виборах.

— Але ж, взявши безпосередню участь у роботі парламенту, Церква мала б більше можливостей для сприяння об’єднанню українського православ’я.

 — Верховна Рада повинна складатися не з представників Церкви. У неї повинні прийти представники народу, яким народ делегує свою владу. Тому вони й повинні турбуватися про долю свого народу, який їх обрав.

— Згідно з Конституцією, школа відокремлена від Церкви. Чи введення уроків християнської етики не суперечить цьому конституційному припису?

 — Ми погоджуємося із відокремленням школи від Церкви, ми за світську школу. Але ми не згодні з тим, що на рівні законодавства Церкві поки що не дозволяють викладати християнську етику в школі. Тут наші позиції не співпадають. Деякі державні діячі, і деякі діячі освіти в тому числі, не хочуть допустити викладання християнської етики в школі. Цю позицію вони аргументують тим, що у нас присутні різні релігії — і християни, і мусульмани, і юдеї, і різні конфесії християнства. Мовляв, яку ж етику треба викладати? Все це не може бути причиною відмови від викладання християнської етики в школах. До проблем виховання треба підходити з точки зору інтересів держави і суспільства.

Скажіть мені, хто на сьогодні може відродити духовність у суспільстві, крім Церкви? Яка моральна, духовна сила може взяти на себе таку відповідальність? Школи чи вищі навчальні заклади? Але ж вони дають тільки знання. Людина, її діяльність, духовне життя складається не тільки і не стільки з накопичення знань, а й з виховання серцем, виховання почуттів. Сучасна освіта каже про гармонійне виховання людини, а виховує її однобічно. Тобто ми збагачуємо розум людини, а не виховуємо серце, не виховуємо почуття. Так ось, школа не може зайнятися вихованням почуттів, тому що у неї немає для цього достатніх підстав. Якими аргументами вона може переконати дитину, що оце є добро, а це є зло, і що це можна чинити, а цього не можна?

Натомість Церква має підстави для виховання людських почуттів, тому що саме релігія займається вихованням людського серця. Без виховання людського серця та людських почуттів ми будемо мати такі негативні наслідки, які ми сьогодні спостерігаємо у нашому суспільстві. Причому не тільки в українському суспільстві, а й взагалі у всій європейській цивілізації, коли зло йде такою великою хвилею на суспільство. І зараз ми бачимо, що зло називають добром, і навпаки, добро часто називають злом. Все це через відсутність виховання людини. А людину треба виховувати з дитинства, поки дитяче серце чисте, відкрите до всього: і до доброго, і до злого. У дитяче серце треба класти добро, а не зло. Церква вкладає добро, а ось телебачення, преса, вулиця часто вкладають у дитяче серце негативні явища, негативні емоції. Ми хотіли б, щоб цього сьогодні не відбувалося.

— Ви почали служити Богу в атеїстичній країні. Це було важко?

 — Було важко. Тому що існував державний атеїзм, який хоча і не повністю забороняв діяльність Церкви, але настільки її обмежував, що далеко не кожна людина могла прийти до віри, до храму. Але я переконався у тому, що Бог існує, вічне життя є, а тому насамперед треба служити Богові і вічності, а не тимчасовому. І ось коли я переконався у цьому, то для мене перестало мати значення, як на це дивиться влада. Я вирішив служити не владі, а служити Богові. Тому пішов учитися в семінарію і таким чином став священиком, потім єпископом і так далі.

І тепер я теж іду наперекір. Багато хто хоче, щоб в Україні не було своєї помісної православної Церкви, а щоб була тільки Російська, але я пішов проти такої тенденції. Я вважав, що коли Україна стала незалежною державою, то в ній повинна бути і своя помісна, тобто незалежна, Церква. Але стосовно мене були застосовані різні несправедливі заходи, рішення, — що тільки зі мною не робили: і в пресі, і через пропаганду. Але я вважаю, що цей шлях правильний, як тоді вважав, що служіння Церкві — це правильний шлях.

— Як Ви прийшли до віри в Бога? Це сталося внаслідок тривалого обдумування, чи це був якийсь переломний момент, переломна подія в житті?

 — Переломним моментом стала смерть батька на війні. Мені тоді було 14 років. Саме тоді я зрозумів, що Бог є і вічне життя існує.

— Католицька Церква оголошує так звані «чорні» списки митців, які пропагують аморальний спосіб життя — розпусту, насилля тощо. До цього списку були включені такі відомі співачки як Мадонна, Брітні Спірс. Чи Українська Православна Церква Київського Патріархату практикує складання подібних «чорних» списків?

 — Ніяких «чорних» списків у нас не існує. Але ми, звичайно, не тільки не підтримуємо, а й виступаємо проти таких діячів на рівні українському чи на світовому, які наносять велику моральну шкоду цивілізації, християнству, Церкві і Богу. Так, наприклад, ми осуджуємо артистів, режисерів, які подають образ Христа у спотвореному вигляді. Ми їм говоримо: «Ви сієте зло, ви є богоборцями. Ви дієте разом з дияволом, бо диявол бореться проти Бога, і ви — його посібники. Бо ви представляєте Бога не таким, яким Він є насправді. Ісус Христос є Спасителем усього людства, а ви Його представляєте аморальною особою».

До такого стану людство ще не доходило. Ісуса Христа відкидали, говорили, що Його як історичної особи не було. Але представити Ісуса Христа аморальною особою не наважувалися навіть безбожники. А деякі наші діячі так званої культури наважуються на такий крок, забуваючи про те, що по них плаче пекло, і їхнє місце там, оскільки вони свідомо виступили проти Христа як Спасителя. Син Божий з любові принизив себе до такого стану, що став людиною для того, щоб спасти людство від гріха, а вони Його шельмують. І тому ми, не називаючи цих осіб (їх і так усі знають), осуджуємо їх за такі вчинки і закликаємо, поки вони ще живі, покаятися. Не покаються — на них чекає страждання вічне.

— Чи є у Вас час відвідувати культурні заходи, читати книги, дивитися фільми?

 — На жаль, немає багато часу для відвідування різноманітних культурних заходів. Але це не означає, що я відсторонений від культурного життя. Зокрема, вчора я був на вечорі, присвяченому 70-літтю ректора Національної музичної академії Олега Тимошенка. Участь Патріарха у цьому святі свідчить про те, що Церква бере участь у культурному житті.

І взагалі треба зазначити, що вся європейська культура побудована на християнських засадах. А якщо вона побудована на християнських засадах, то ми підтримуємо все те, що служить християнським ідеалам: і в літературі, і в музиці, і в мистецтві. Тому і я, й інші священнослужителі читаємо художню літературу, дивимося кінофільми. Але кінофільми не всі. Я особисто не дивлюся кінофільмів, які пропагують розпусту та насилля, і закликаю віруючих не дивитися їх. Так само не читаю і літератури, яка несе розбещеність. Журнали, які друкують оголених жінок, не служать зміцненню моралі, а сіють розпусту. Мені дуже подобається українська, російська та європейська класична література, тому що класична література має здорову, взяту із християнства, духовну основу.

Класична музика, українські, російські та європейські опери пробуджують добрі почуття, вони не сіють нічого злого. Коли людина слухає цю музику, вона або співчуває, співстраждає горю людському, або, навпаки, радіє, якщо перемагає добро. Причому музика має здатність доходити до глибини душі, куди навіть слово не може дійти. І це стосується не тільки симфонічної музики, а й хорової, народних та патріотичних пісень, які оживлюють добрі почуття у людській душі. Звичайно, я це люблю, і я думаю, будь-яка людина не може не любити це добро. А от псевдокультура, яка нічого не несе, крім відкритої розбещеності, пробудження негативних почуттів, свідчить про низький духовний стан людини.

— Чи відвідували Ви духовні концерти у католицьких храмах, тому ж таки Миколаївському костелі в Києві?

 — У нас духовна музика лунає кожну неділю, кожне свято. Православна літургія, православні піснеспіви справляють на людину досить сильне враження. Але я не цураюсь і тієї музики, яка лунає у костелі святого Миколая, й іноді там бував.

— Для священнослужителя головним є спасіння душі, а не тіла. Яке ставлення Церкви до людського тіла? Чи може, скажімо, священнослужитель займатися спортом?

 — Бог створив людину духовно-тілесною, і тому Він опікується не тільки її душею, а й тілом. Для того, щоб людина існувала вічно у єдності її душі і тіла, Син Божий став людиною і подолав смерть. І тому треба на тіло дивитися не як на носія зла, а як на творіння Боже, яке зазнало ушкодження через гріх. Чи треба займатися фізичним вихованням? Треба, бо здоров’я є даром Божим. І ті люди, які займаються фізичним вихованням, спортом, заслуговують похвали. Але в усьому повинна бути міра. Коли людина переходить якісь межі, то тоді і спорт приносить шкоду людському здоров’ю.

— Що Ви побажали б людям напередодні великого християнського свята Різдва Христового?

Хотів би побажати, щоб люди не святкували Різдво Христове тільки як народне або офіційне свято, коли співаються колядки і влаштовуються вертепи. А щоб задумувалися над значенням, духовною сутністю події Різдва Христового. Адже Різдво Христове — це зшестя Бога, Духа до нашої плоті, до матерії. Коли Бог став людиною, це було приниженням Божим. Але Бог став не просто людиною. Ісус Христос народився не в царських палатах, а у вертепі, де Його поклали в ясла. І зробив це Господь для того, щоб нас визволити від гріха і від смерті. І я хотів би, щоб люди пам’ятали про це, святкуючи Різдво Христове, пам’ятали, що заради їхнього спасіння від зла Бог став людиною. Тому і в колядках народ співає: «Ой, радуйся, земле, Син Божий народився». Радуйся, земле, бо син Божий народився для того, щоб визволити тебе від цього зла. І люди, незалежно від того, багаті вони чи бідні (а зараз багато людей страждає від бідності), повинні завжди пам’ятати, що Бог нікого не залишає. Всі, хто потребує допомоги, нехай пам’ятають про це, нехай звертаються до Бога, і Господь буде їм допомагати.

Іван Данюк,
газета «Вечірній Київ»
2003 рік

«МЫ КОНТАКТИРОВАЛИ
С КГБ НЕ ПОТОМУ,
ЧТО ХОТЕЛИ, — ЭТОГО
ТРЕБОВАЛА СИСТЕМА»

 — откровенно рассказал корреспонденту
«Сегодня» Святейший Патриарх Киевский
и всей Руси-Украины Филарет

Хотя интервью запланировано на 11 утра, полчаса стою в очереди посетителей, пришедших к Святейшему владыке. Привилегий нет ни для кого — ни для епископов, ни для священников, ни для журналистов. Наконец попадаю в зал. Глава Церкви, по обыкновению, одет скромно: темно-вишневый подрясник, серебряная панагия на груди…

Мелькнула мысль: Сталин тоже не любил роскошь. Но с первыми словами Патриарха Филарета аналогии развеиваются. Если у него что-то и есть от вождя, то это — сила воли, ясность ума и врожденные качества пастыря.

«ПОМЕСТНАЯ ПРАВОСЛАВНАЯ
ЦЕРКОВЬ В УКРАИНЕ УЖЕ ЕСТЬ»

— Какой-то предсказатель утверждал, что в 2003 году в Украине будет создана поместная православная Церковь. Свя­тейший, Вы говорите, что она уже существует и Вы — ее глава. Насколько это соответствует мнению других православных Церквей?

 — Действительно, в Украине существует помест­ная православная Церковь. Это — УПЦ Киевского Патриархата. Почему она поместная? Потому что она автокефальная и независимая от Москвы и других право­славных Церквей… Было время, когда мы пытались объединить всё украинское православие в единую по­местную Украинскую Православную Цер­ковь. Но потом увидели, что Московская Патриархия не только препятствует этому процессу, но и поставила цель не допустить такого воссоединения. Поэтому мы заявили, что Киевский Патриархат и есть поместная православная Церковь. К нам теперь могут присоеди­няться те парафии и епар­хии, которые хотят быть в составе Украинской Церкви, а не Церкви другого государства — России.

— Есть желающие?

 — Процесс идет. Посте­пенно, но идет. На сегодня­шний день Киевский Патри­архат является самой мощ­ной Церковью в Украине по поддержке православного населения страны. Это не наши выводы, а результаты различных социологиче­ских исследований, которые говорят, что УПЦ Киевского Патриархата под­держивают 10 миллионов человек, УПЦ Московского Патриархата — всего пять. У нас 29 епархий на территории всей Украины, 32 епископа, 6 духовных се­минарий, 2 академии, бого­словский факультет при Черновицком университете, мужские и женские монас­тыри. Наша Церковь имеет все основания считаться по­местной.

Единственное, чего нам не хватает, — это признания другими православными Церквями. Но в церковной истории процесс признания достаточно длительный. И каждая поместная право­славная Церковь проходила его очень долго: от 20 до 140 лет! Кстати, длительнее все­го не признавали Русскую Православную Церковь… Поэтому я уверен, что рано или поздно по­местную Украинскую Церковь также признают.

— Значит, это мифы, когда Ваши оппоненты го­ворят: все обряды — при­частие, крещение, венча­ние, — которые производят священники УПЦ Киевско­го Патриархата, «некано­ничны», «не принимаются Богом»?

 — Геббельс когда-то ска­зал: «Если часто повторять неправду, то наступит мо­мент, когда в нее пове­рят». Подобными методами пользу­ются и наши оппоненты, рас­сказывая бай­ки про «кано­ничность» и «неканонич­ность». Если углубиться в вопрос, то зачинщицей раскола Православной Церкви в Украине бы­ла именно Москов­ская Пат­риархия. В 1992 году ее представители собрались в Харькове на незаконный, с точки зре­ния церковных канонов(!) и устава УПЦ, Собор и поло­жили начало разделению православия в государстве. Если бы тот Собор не состоялся, то на сегодняшний день у нас была бы единая помест­ная православная Церковь, признанная всеми.

— Как Вы думаете, нам нужно на уровне Конститу­ции признать православие государственной или тради­ционной религией?

 — Законодательство дол­жно обеспечивать свободу со­вести. Но оно должно учиты­вать также конкретную роль и значение той или иной конфессии в государстве. В истории нашей страны наи­большую роль сыграла пра­вославная Церковь. Именно эта вера дала толчок к разви­тию нашей культуры, повли­яла на ход истории. Поэто­му, если законодательство будет разрушать правосла­вие, то оно автоматически будет разрушать культуру и основы самого государства.

 — Что мешает эти поло­жения узаконить? В Вер­ховной Раде ведь создана депутатская группа «За единую поместную Украинскую Православную Церковь», куда входят бо­лее 230 парламентариев…

 — Я не хочу обидеть на­ших депутатов, но не все они понимают значение Церкви для государственного стро­ительства. Очень часто они к этому вопросу подходят так: духовная жизнь имеет второ­степенное значение по срав­нению со светской. Они за­бывают, что источник всего — Бог.

«Я РАСПОРЯДИЛСЯ, ЧТОБЫ МОЮ
РЕЗИДЕНЦИЮ ОХРАНЯЛИ УНСОВЦЫ»

— Почему Церковь не смогла стать поместной в первые годы независимости, когда это сделать было проще всего? Тем более Вас, насколько можно су­дить, поддерживал прези­дент Леонид Кравчук.

 — Повторяю. Потому что Харьковский Собор разделил наше православие и поме­шал признанию украинской автокефалии.

— Тогда почему именно Московский Патриархат ус­пел «захватить» Киево-Печерскую, Почаевскую лав­ры, многие кафедральные соборы, другие украинские святыни?

 — Хотя Кравчук тогда провозгласил тезис: «Незави­симому государству — неза­висимую Церковь», в Укра­ине существовали политиче­ские силы, которые тяготели к Москве. Они посодейство­вали, чтобы Киево-Печерская лавра и многие другие храмы осталась в ее руках.

— Вы могли бы назвать те силы?

 — По ряду причин я не хотел бы этого делать…

— В 1992 году отряды УНА-УНСО захватили Киево-Печерскую лавру с намерением вернуть ее Киев­скому Патриархату. Унсовцы ждали Вашего приезда. Но Вы так и не появились в монастыре. Почему?

 — Унсовцы охраняли 49-й корпус лавры по моему распоряжению. Там находи­лась моя резиденция как священноархимандрита Киево-Печерской лавры. Но кто-то послал ОМОН, и унсовцев выгнали с территории монастыря. Таким образом корпус и лавра остались в подчинении монахов Мос­ковского Патриархата.

— Недавно Вы заявили, что из Киево-Печерской лавры в Россию вывозятся мощи святых. У Вас есть какие-то доказательства этого?

 — Мы сами впервые узна­ли об этом из российских СМИ. Они сообщили, что ду­ховенство Киево-Печерской лавры передало 17 мощей святых угодников в Ростов-на-Дону для собора святого Димитрия Ростовского, кото­рый там строится… Я обра­тился с письмом к Президен­ту, премьер-министру и председателю Верховной Ра­ды с просьбой принять соот­ветствующие меры. Ведь, по сути, из страны вывозятся национальные ценности… Руководство лавры говорит, что они передали не мощи, а только их частички…

— Откровенно говоря, трудно представить техно­логический процесс, как эти частички отделяются от святого, но все же тела…

 — Я тоже не знаю, как это происходит… В свое вре­мя с Ближнего Востока мо­щи святых вывозились в Москву. Их размещали в Кремле, в Троице-Сергиевой лавре. Там, например, хра­нится рука первомученика архидиакона Стефана. По­этому, когда говорят о час­тичках мощей, то они могут быть различными: совсем кро­шечными или размером с ру­ку. Но какого бы размера они ни были, никто не имеет права самовольно распоря­жаться украинскими святынями.

«НА ТО, ЧТО Я НЕ СТАЛ ПАТРИАРХОМ РПЦ,
МОГЛА ПОВЛИЯТЬ МОЯ УКРАИНСКАЯ
НАЦИОНАЛЬНОСТЬ»

— Если вернуться к со­бытиям давно минувших дней: кто или что Вам по­мешало стать Патриархом Русской Православной Церкви. Ведь Вы были Патриаршим местоблюс­тителем после Пимена и должны были занять его место?

 — На то не было воли Божьей… Но если говорить «земным» языком, то все предыдущие местоблюстите­ли становились Патриархами: и Сергий в 1943 году, и Алек­сий, и Пимен… Когда же им стал я, то одна влиятель­ная российская газета в то время написала, что не обя­зательно местоблюститель должен избираться Патриар­хом. Тогда мало кто обратил внимание на эту публика­цию. Можно сделать вывод, что какие-то политические силы готовили другого кан­дидата. После избрания Алексия Патриархом мне передавали такие детали: еще до его интронизации появились иконки, на кото­рых было написано «По бла­гословению Патриарха Алексия». Следовательно, он уже заранее в каких-то кругах был избран Патриар­хом и просто исполнял волю этих тайных сил.

— Ходили слухи, что Вас недолюбливала Раиса Мак­симовна Горбачева…

 — Думаю, патриарший вопрос не от нее зависел.

— По другой версии, Вы не стали Патриархом из-за своей украинской национальности…

 — Это также могло по­влиять на выбор. Всех по­дробностей закулисной игры я не знаю.

— Ваш бывший одно­курсник по семинарии и академии, кандидат бого­словия, а ныне атеист и профессор Евграф Дулуман вспоминает, что Вы по­стриглись в монахи под «влиянием внешних обсто­ятельств». Сами Вы как будто хотели стать приходским священ­ником и уехать служить на родину в Донбасс. Это правда?

 — Не совсем так. Путь «черного» духовенства я вы­брал не случайно. Мы жили в годы государственного ате­изма, и мне было известно о репрессиях 30-х годов, когда служителей Церкви аресто­вывали, а их семьи остава­лись в гонениях. Поэтому, когда решил стать священником, был готов к любым неожиданностям, вплоть до ареста и отправки в Сибирь. Не хотел, если мне придется испить эту чашу, чтобы еще кто-то пострадал вместе со мной.

— Дулуман пишет, что на Вас хотели открыть кри­минальное дело…

 — Я не знаю, может, и хотели. Скажу только одно: меня долго не допускали к епископству. Видимо, опаса­лись моей активности и пре­данности Церкви…

«В СССР ЕПИСКОПЫ НАЗНАЧАЛИСЬ
С РАЗРЕШЕНИЯ КГБ. ВСЕ ДО ЕДИНОГО»

— В начале 90-х свя­щенник Глеб Якунин обна­родовал документы из ар­хивов КГБ СССР о связях Церкви со спецслужбами. В них упоминались и Вы. Что из рассказанного правда, а что нет?

 — Правда в том, что в то время все архиереи стави­лись с согласия спецслужб. Контроль КГБ за Церковью был фактически таким же, как за военными секрета­ми. Поэтому без согласия Комитета госбезопасности епископы не назначались. Все епископы до единого, я подчеркиваю — до единого! — имели контакты со спец­службами. И не потому, что архиереи хотели, а потому, что сама система этого тре­бовала. Поэтому, если кто-то скажет, что он контактов не имел, то это неправда… Сами по себе связи еще ни­чего не означают. Можно иметь контакты и сохра­нять чистую совесть. Такими были условия существо­вания Церкви в тоталитар­ной системе. Не хотел идти на контакт — иди в Сибирь. Если не в Сибирь, то вообще могли отстранить от свя­щенничества и не дать ре­гистрацию на пасторскую деятельность.

— А среди церковников были штатные сотрудники КГБ?

 — Были. Но я не хотел бы их называть.

— Сегодня в православ­ной Церкви остались епис­копы, служившие в КГБ?

 — Все архиереи Русской Православной Церкви, в том числе и те, которые продолжают служить в Украине, получившие епископское посвящение при советской власти, имели контакты со спецслужбами. Что касается новых епископов в Украине, то таковые не имеют подобных контактов со спецслужбами, потому что изменилась политическая система, и в связи с этим отпала необходимость в таком сотрудничестве.

— Святейший, длитель­ный период Вы представля­ли РПЦ за рубежом: явля­лись и.о. Патриаршего эк­зарха в Средней Европе, епископом Венским и Австрийским, вице-президентом Всемирного Совета мира, президентом Всемирной конференции «Религия и мир». Такой церковной карьере поспособствовал КГБ?

 — Я принимал активное участие в миротворческой и экуменической деятельно­сти. Но выступал сугубо как представитель Церкви. Естес­твенно, наша деятельность контролировалась советски­ми спецслужбами.

— Деньги чемоданами какой-нибудь зарубеж­ной компартии не пере­давали?

 — Нет. Церковь исполь­зовалась только как миро­творческая сила. Не стоит забывать, что это было вре­мя «холодной войны» и ре­альной ядерной угрозы, вре­мя противостояния между СССР и США. Но и одна и другая стороны искали лю­бые пути для сохранения мира. На помощь пришла Церковь. Все проблемы об­суждались на всемирных христианских конференци­ях и религиозных «круглых столах». Естественно, мы от­стаивали интересы своего народа и государства — Советского Союза. Ничего пло­хого я в этом не вижу. В том, что тогда не началась третья мировая война, есть и наша заслуга.

— Сегодня СБУ пытает­ся контролировать Цер­ковь?

 — Спецслужбы любого государства это делали, дела­ют и будут делать.

— Между Патриархом РПЦ и российским прези­дентом Владимиром Пути­ным сложились довольно доверительные отношения. Вы не думаете, что это ре­зультат того, что оба при­мерно в одно время служи­ли в Ленинграде?

 — Нет. Здесь нет такой связи. Это нормальное яв­ление, когда Церковь и власть находятся в друже­ственных отношениях. Другое дело, как этими свя­зями пользоваться: если та­ким образом Церковь хочет обогатиться и превратиться в земной институт, — это плохо.

«СЛУЖБА НА РОДНОМ ЯЗЫКЕ —
НЕ РЕФОРМАТОРСТВО, А ПРИНЦИП»

— Святейший, Вас иног­да называют реформато­ром в Церкви…

 — Я не считаю себя тако­вым. Духовность и мораль вечны, могут меняться толь­ко внешние условия.

— И нет разницы, на ка­ком языке молиться Богу?

 — Нет. Было время, когда служба велась на церковнославянском язы­ке. Но он стал непонятен большинству верующих. Поэтому нужно служить на украинском языке. Реформаторство это? Нет. Это принцип, что богослужение должно вестись на понят­ном языке. Славянский язык когда-то также не признавали как богослужеб­ный: Кирилл и Мефодий долго терпели гонения со стороны латынян…

Ярослав КОЦЮБА,
газета «Сегодня»
27 января 2003 года

ПАТРІАРХ ФІЛАРЕТ
ПРО ЗНАЧЕННЯ УПЦ
У СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ

Ведучий: Одне місце з Вашого різдвяного послання видалося особливо цікавим: «Багато причин нестабільності і всяких негараздів у нашій державі, але головними з них є бездуховність і занедбана демократія». Владико, що, на думку Церкви, може зробити громадянин аби демократія в Україні була доглянутішою, а територія бездуховності щоб звузилася?

Патріарх Філарет: Щоб демократія в Україні набрала сили, і Україна стала дійсно демократичною — це залежить не тільки від самої влади, це залежить і від активності усіх громадян. Якщо громадяни будуть байдужими до тих процесів, які відбуваються в нашій державі, то тоді деякі сили, яким сьогодні належить влада, будуть зловживати своїм становищем, своєю владою — і тоді демократія буде занедбаною. І тому треба, щоб усі суспільні сили діяли активніше в напрямку розбудови української демократії.

Ведучий: Що влада, зі свого боку, мала б зробити, щоб стало інакше?

Патріарх Філарет: Влада, по-перше, повинна дотримуватися закону. Бо влада вимагає від громадян, щоб вони дотримувалися закону, і сама влада повинна дотримуватися закону. Крім того, мені здається, що і Верховна Рада повинна приймати закони, які просували б українське суспільство, українську державу в цьому напрямку. Тому що без міцної демократії в Україні нас не приймуть до Європейського Союзу, тобто, ми не станемо частиною європейського співтовариства, хоч ми і є, можна сказати, центром Європи, бо центр географічний знаходиться на нашій території. Але для того, щоб увійти в це європейське співтовариство, нам треба, щоб Україна дійсно була демократичною державою. І про це всі говорять і бажають, щоб Україна була демократичною державою, але, на жаль, дуже часто буває так, що слова розходяться зі справами.

Ведучий: А що Ваша Церква, чи Церква взагалі, може зробити для того, аби було менше бездуховності, або менше занедбаності демократії в Україні?

Патріарх Філарет: Ви правильно сказали, що у зміцненні демократії Церква може зробити чимало. Але тільки через відродження духовності в нашому суспільстві, тому що відсутність демократії залежить від стану духовності в суспільстві. А духовність залежить від Церкви, тому що на сьогодні тільки Церква має можливість духовно впливати на наше суспільство — і не тільки на суспільство, а й на владу, тому що інших джерел духовності на сьогодні немає. Коли я кажу про Церкву, я не маю на увазі лише духовенство, а маю на увазі всіх віруючих. А до віруючих відноситься і наша інтелігенція; діячі культури — це теж частина Церкви. І тому інтелігенція своїми засобами повинна відроджувати духовність у нашому суспільстві.

Ведучий: У своєму різдвяному посланні Ви, Владико, згадуєте про ненависть і ворожнечу у церковному середовищі, через що в Україні немає єдиної православної Церкви. Як виглядає сама схема єдиної помісної Церкви, хто до кого має приєднатися?

Патріарх Філарет: Раніше ми думали, що для того, щоб створити помісну православну Церкву, яку визнали б інші православні Церкви, треба спочатку об’єднатися. А противники утворення помісної Української Православної Церкви зрозуміли, що, коли буде утворена єдина помісна православна Церква, тоді вона стане автокефальною і незалежною від Московського Патріархату. Але головна перешкода знаходиться в Москві. І тому вони зробили все можливе, щоб такого об’єднання не відбулося. Не тільки не відбулося між Київським Патріархатом і Московським Патріархатом, який знаходиться в Україні, а навіть з Автокефальною Церквою, яка фактично є незалежною. І тому ми сьогодні опинилися в такому стані, що ці три Церкви не можуть об’єднатися в одну. Тому ми обрали інший шлях — ми заявили, що помісна Українська Православна Церква на сьогодні вже є. І цією помісною Церквою є Київський Патріархат, тому що він має 30 єпархій і, фактично, охоплює всю територію Української держави. Ми маємо достатню кількість парафій — близько 3,5 тисяч. Київський Патріархат, згідно з дослідженнями — українськими, європейськими і навіть російськими, — є вдвічі більшим за Московський Патріархат в Україні.

Ведучий: За чисельністю віруючих, що Ви маєте на увазі?

Патріарх Філарет: За чисельністю людей, які під час соціологічних опитувань заявляють, що вони є прихильниками Київського Патріархату. Так ось, Київський Патріархат має на сьогодні 10 мільйонів своїх прихильників, а Московський Патріархат, за цими ж соціологічними дослідженнями, — лише 5 мільйонів. Ми маємо і семінарії, і монастирі — тобто це є повноцінна помісна Українська Православна Церква. Тепер ми ставимо питання, що цю Церкву треба визнати, насамперед з боку Вселенського Патріарха. Тепер — як бути з тими Церквами, які не входять до складу цієї помісної Церкви? А це вже їхня справа — у них вже є шлях, але не об’єднуватися, а приєднуватися. І не обов’язково цілком — усі парафії та єпархії — а поступово, еволюційним шляхом. І це буде шлях мирний, ненасильницький — хочуть віруючі, духовенство бути в помісній Церкві, живучи в Українській державі, то хай приєднуються. Не хочуть, живучи в Україні, належати до Української Церкви, а хочуть до Московської — це їхня справа. Але тоді вже це буде не Українська Церква, а Російська Церква в Україні. Я думаю, що це стосується також і автокефальної Церкви, яка повинна теж приєднуватися до Київського Патріархату.

Ведучий: А що мав на увазі професор Степовик, коли казав, що держава має визначитися і сказати своє слово, якщо я не помиляюся, Єрусалимському Патріархові?

Патріарх Філарет: Вселенському Патріархові. Це він мав на увазі те, що наша вища влада повинна не тільки декларувати єдину помісну Церкву, а повинна зробити рішучий крок. А рішучий крок полягає в тому, що треба звернутися до Вселенського Патріарха з листом, щоб він визнав уже існуючу в Україні помісну Церкву.

Ведучий: Це канонічно правильно, це такий порядок?

Патріарх Філарет: Так, це такий порядок. Тому що дехто говорить, що таке визнання повинно прийти спочатку від Московського Патріархату. Але, з точки зору церковних канонів, це не буде правильним. Чому? Тому що Київська митрополія протягом семи століть знаходилася в юрисдикції Вселенського Патріарха. І до цього часу Вселенський Патріарх не визнає Україну канонічною територією Московського Патріархату, а визнає канонічно своєю територією. А якщо це канонічна територія Вселенського Патріархату, то і Вселенський Патріарх, а не Московський повинен дати Томос про автокефалію Української Церкви. Ось чому наша влада, якщо вона хоче мати в Україні свою Церкву, визнану іншими, повинна звертатися до Вселенського Патріарха.

Ведучий: Владико, можливо, я занадто деталізую, але це для мене дуже важливо. Чи правильно я Вас зрозумів, що Вселенський Патріарх потребує лише офіційного листа від української влади, аби проголосити автокефалію помісної Української Церкви і визнати її канонічність?

Патріарх Філарет: Так, я хочу навіть підкріпити це історичними прикладами. Так було з Польською автокефальною православною Церквою, коли у 1924 році Варшавський митрополит звернувся до Вселенського Патріарха про визнання православної Церкви в Польщі автокефальною. Поруч з цим, глава польської держави теж звернувся до Вселенського Патріарха — і результатом було визнання автокефалії Польської Церкви. Так сталося і з православною Церквою в Естонії. Це вже недавно було, декілька років тому. Естонський президент звернувся до Вселенського Патріарха — і той, незважаючи на те, що Москва була дуже незадоволена, зробив такий рішучий крок і прийняв естонську Церкву в свою юрисдикцію як автономну Церкву. Ці два приклади свідчать, що Вселенський Патріарх може піти на такий крок. І наскільки в мене є інформація, він готовий до таких дій.

Ведучий: Бракує лише листа за підписом Президента України, правильно?

Патріарх Філарет: Ви розумієте правильно, але для того, щоб цей лист написати, треба ще набратися мужності й сили, все зважити, і потім звернутись. Я так думаю, якщо цього кроку не зробить цей президент, то цей крок зробить наступний. Але це шлях незворотній. Хто буде стояти на чолі Української держави і буде дбати про її могутність, про її духовний стан, про вплив України в Європі, той мусить зробити це, оскільки якщо цього не зробити, то Україна буде знаходитися постійно в такому невизначеному стані. І ставлення до України буде відповідним.

У 1921 році замість широкої автономії Україна отримала Український екзархат, коли вся незалежність була скасована тільки одним розчерком пера Патріарха. Тому і сьогоднішня, так звана широка автономія, може бути скасована тим самим Московським Патріархом. А ось коли йдеться навіть про автономію Української Церкви, то тут Московський Патріархат і синод Московського Патріархату заявляють, що ніякої ні автокефалії, ні автономії Українська Церква не отримає. Виникає питання, чому Москва виступає проти не тільки автокефалії, а навіть проти автономії?

Тому що коли Москва погодиться на автономію Української Церкви, то цю автономію повинні визнати інші православні Церкви. Якщо вони її визнають, тоді Москва вже не в силі буде скасувати автономію Української Церкви — вона буде, хоч і в складі Московського Патріархату, але все-таки буде керуватися законами автономії церковної. А Москва цю автономію скасувати не зможе. А сьогоднішній стан, в якому знаходиться так звана Українська Православна Церква, може бути скасований у будь-який момент. Про це не говорять ні єпископ Митрофан, ні взагалі єпархія Московського Патріархату. А ось мені нещодавно наше духовенство, яке спілкується з духовенством Московського Патріархату, заявило таке. Наш священик каже: «Ну чому ви не хочете з нами об’єднуватися. Ми ж належимо до українського народу, живемо в Українській державі, їмо український хліб, а належимо до різних Церков — ми до Київської, а ви до Московської». І той московський священик каже: «Якщо ми скажемо правду, то Київський Патріархат забере всі наші храми». Про що це говорить? Це говорить про те, що Московський Патріархат тримається в Україні на неправді. Тому що до цього часу не хоче сказати правду українській пастві, в якому стані перебуває їх Церква. Але люди поступово починають розуміти, що вони не належать до Української Церкви, а належать до Російської, до Московського Патріархату, а живуть в Україні.

Я хотів би спитати, а коли у XV столітті Московська митрополія відокремлювалася від Константинопольського Патріархату — тоді вона керувалася канонами, чи чим вона тоді керувалася? Чи вона вважала, що тоді їй дозволено було відокремлюватися від Константинопольського Патріархату? Або коли приєднувала Київську митрополію у 1686 році — керувалася вона церковними канонами чи волею російських царів? Історія свідчить, що тоді вони про канони не згадували. А тепер чомусь згадують про канони, причому говорять про це людям, які цих канонів не знають. Хоча тими самими канонами, якими керується Московський Патріархат, керується і Київський Патріархат. І ми, Київський Патріархат, більше дотримуємося церковних канонів, ніж Московський Патріархат. Тому що історія свідчить, що Московський Патріархат постійно порушував церковні канони. Наприклад, коли Грузинську Церкву приєднали до Російської Церкви, не порушували канон? Коли приєднали до Московського Патріархату Церкви Прибалтійських країн, керувалися церковними канонами? Коли приєднали Церкву в Бессарабії, в Молдові, керувалися церковними канонами?

Ведучий: Коли православні в цій країні не будуть приречені майже автоматично грішити, зустрічаючи святково-бенкетний Новий рік під час різдвяного посту? Коли ми почнемо святкувати Різдво 25 грудня, разом з усім світом і з багатьма православними на Заході?

Патріарх Філарет: Я думаю, що не всі знають, що 25 грудня за новим стилем святкують не тільки католицька Церква і протестантські Церкви, а й переважна більшість православних Церков. А тому такого недогматичного обґрунтування не святкувати в Україні, Росії і ще деяким Церквам разом з усім світом немає. Ми сподіваємося, що прийде час, коли Різдво Христове будуть святкувати за новим стилем. Ми вже спостерігаємо, що поступово, наприклад, у Києві починається святкування Різдва Христового разом з православними інших країн, католиками і протестантами.

Ведучий: Київський Патріархат докладеться до цієї поступовості?

Патріарх Філарет: Я думаю, що ми будемо підтримувати такий процес. Але ми не підемо проти волі нашої пастви. Якщо наша паства ще не буде цього бажати, то ми, звичайно, не будемо цього робити. Але сприяти цьому ми будемо, тому що треба, щоб Різдво Христове весь християнський світ святкував в один день.

«Громадське радіо»,
стаття з газети «Карпатський голос»
25–31 січня 2003 року

«ПРАВОСЛАВНЫЕ ЦЕРКВИ
В УКРАИНЕ
ОБЯЗАТЕЛЬНО ОБЪЕДИНЯТСЯ»

Патриарх Филарет — человек необычной судьбы. Сделавший еще в молодые годы карьеру в Русской Православной Церкви и достигший в ней самых высоких ступеней власти, он этой же Церковью был отвержен и предан анафеме — якобы «за раскольничество». Но не изменил своих убеждений, оптимистично утверждая: «Ну и что? История знает подобные примеры. Даже Иоанна Златоуста лишали сана, но затем же и возвращали ему его достоинство. И с Московским Патриархом Никоном тоже случалось подобное…».

В этом смысле Патри­арх Филарет некото­рым образом как бы повторил судьбу Иоанна Златоуста. Свергнутый Архи­ерейским Собором Русской Православной Церкви, Предстоятель УПЦ продолжил работу над со­зданием независимой Украинской Православной Церкви, Патриархом кото­рой ныне является.

 — Ваше Святейшество, сегодня Вы идете дальше, работая над созданием единой поместной Церк­ви, которая бы объедини­ла все православные кон­фессии. Вы утверждаете, что это нужно Украине. Объясните: почему?

 — Давайте проанализи­руем некоторые геополити­ческие реальности. Хотя бы на примерах стран, где доминирует православие, — Россия, Грузия, Болгария, Греция и все другие. Как свидетельствует история, в каждой из этих стран, лишь только они обретали свою государственную неза­висимость, тут же создава­лась и независимая нацио­нальная Церковь. Потому что независимость государ­ства и независимость Церкви — это факторы, которые взаимосвязаны очень тес­но. Поэтому я абсолютно уверен, что, несмотря на все существующие сегодня преграды, единая помест­ная православная Церковь в нашем государстве все равно будет создана.

Обратите внимание: это не только желание милли­онов верующих. Многие наши ведущие политики тоже неоднократно выска­зывались за это. Я считаю, что прообраз такой Церкви уже есть — это Украинская Православная Церковь Ки­евского Патриархата, кото­рая в управлении не связа­на ни с Константинополем, ни с Москвой, ни с какими бы то ни было еще столица­ми. В ней сегодня более 3500 приходов в на­шей стране, есть приходы и за рубежом, в тех странах, где проживают выходцы из Украины или их дети, вну­ки, правнуки…

Да, пока еще существует проблема международного признания нашей Церкви другими Поместными Цер­квами. Потому что есть влиятельные силы, кото­рые не хотели бы этого до­пустить. Но из той же исто­рии можно проследить та­кую закономерность: мно­гие автокефальные Церкви очень подолгу ждали меж­дународного признания, и рано или поздно оно таки приходило. Кстати, дольше других ожидала Русская Православная Церковь — 141 год.

Откуда мы ждем такого признания? Прежде всего от Вселенского Патриарха. И дело не только в его ми­ровом авторитете для пра­вославия. Существует еще один очень важный истори­ческий момент. Как извест­но, в 1686 году Киевская митрополия, которая в то время находилась в юрисдикции Константинополь­ского Патриархата, была незаконно присоединена к Московскому Патриархату. Естественно, что это присоединение никогда не при­знавалось Константино­польской Церковью. Поэтому сегодня Патриарх Константино­польский претендует на то, что в случае, если такое ре­шение созреет, только он может выдавать Томос, т.е. документ о признании ав­токефалии Украинской Православной Церкви.

Интересно и то, что именно из таких соображе­ний в 1924 году Патриарх Константинопольский при­знал автокефалию Поль­ской Православной Церкви, ведь в свое время право­славные на территории Польши находились в ду­ховном подчинении Киев­ской митрополии.

 — Вот видите, «поль­ский вопрос» Константи­нополем уже давно решен, а «украинский» еще нет…

 — Да, но и независимым государством Польша стала гораздо раньше… Что же касается «украинского во­проса», то сейчас идут пере­говоры между Вселенским и Московским Патриарха­ми. Очень непростые пере­говоры. Ведь позиции глав этих двух крупнейших православных Церквей относи­тельно украинской пробле­мы существенно отличают­ся. Если Вселенский Патри­арх согласен с тем, чтобы в Украине, как независимом государстве, была своя автокефальная Церковь, то Московский Патриарх при­держивается иного мнения. Он считает недопустимым отделение украинского пра­вославия от Русской Право­славной Церкви. В этом и состоит глубокое противо­речие между Москвой и Константинополем с одной стороны, между Москов­ским и Киевским Патриархатами — с другой.

Я убежден, что это про­тиворечие должно разре­шаться прежде всего в са­мой Украине. Точно так же, как, например, незави­симость того или иного го­сударства лишь признается внешним миром, но реша­ется этот вопрос внутри са­мого государства, как толь­ко созревают необходимые для этого предпосылки. Украинская Православная Церковь провозглашает свою автокефалию, а уж другие Церкви рано или поздно признают ее.

 — Ваше Святейшество, какое-то время Вы были, по сути, первым челове­ком в иерархии Русской Православной Церкви, яв­ляясь местоблюстителем патриаршего престола. И вполне могли быть избра­ны Патриархом Русской Православной Церкви. Как тогда вы смотрели бы на проблему, которую мы сейчас обсуждаем?

 — Это была совершенно другая историческая ситу­ация — эпоха Советского Союза. Сегодня мне трудно ответить, как я действовал бы в случае избрания меня Патриархом Московским. Наверное, поступал бы исходя из конкретных ре­алий, которые складыва­лись в ту пору. Но думаю, что каждый Патриарх дол­жен, во-первых, заботить­ся об интересах своей Церкви, и в то же время он должен считаться с тенден­циями в мировом право­славии.

Исходя из этого, я пола­гаю, что даже находясь на престоле Патриарха Мос­ковского, я мог бы, при со­ответствующих историче­ских и политических усло­виях, согласиться на автокефалию Украинской Церкви.

 — А все-таки, что слу­чилось, что тогда к власти пришел все же Алексий II, а не Вы?

 — Хотя шел уже 1990 год, коммунистический ре­жим еще оставался доста­точно сильным, он не вы­пускал из-под контроля Церковь. Без согласования с властью на пост Патриарха не могла пройти ни одна кандидатура.

 — Значит, Вам, выход­цу из Украины, кремлев­ская власть не очень до­веряла? И когда Вы это почувствовали? Ведь все предыдущие годы, похо­же, ничто не мешало ва­шей стремительной карь­ере. В 23 года вы получа­ете назначение благочин­ным Троице-Сергиевой лавры, одного из важней­ших храмов русского православия. Затем назначаетесь настоятелем Владимирского кафедрального собора, а через несколько лет — экзар­хом Средней Европы, од­новременно епископом Венским и Австрийским. Потом Вы стали экзархом Украины…

 — И все-таки однажды наступил период, когда я начал ощущать какую-то настороженность властей ко мне. Особенно после празднования 1000-летия крещения Руси. В то время Патриарх Пимен уже был немощен, и вся ответствен­ность за организацию мас­штабных праздничных ме­роприятий была возложена на меня. Тысячелетний юбилей действительно стал событием огромной важно­сти не только для Церкви, но и для всей страны. При­ехали очень представи­тельные делегации со всего мира, многие политиче­ские и государственные де­ятели. У этих празднеств был какой-то иной на­строй, иное дыхание, не­привычные для тоталитар­ного уклада жизни. И я по­чувствовал, что власть как будто насторожилась, чего-то испугалась. Я ощутил какую-то перемену в отно­шении ко мне. И когда че­рез некоторое время Рус­ской Православной Церкви пришлось избирать нового Патриарха, я уже пони­мал, что для власти я те­перь чужой…

 — Как один из шагов на пути к созданию еди­ной поместной Церкви обсуждался вопрос об объединении УПЦ Киев­ского Патриархата и Украинской Автокефаль­ной Православной Церк­ви. С этим пока не получается?

 — Это сам по себе непростой вопрос. Ведь у каждой из этих двух Церк­вей своя очень сложная ис­тория. К этому также при­мешивается влияние извне. Есть силы, которые очень не хотели бы такого объ­единения. Тем не менее пе­реговоры продолжаются. Мы пока еще не объедини­лись, но важно то, что нас ничто и не разделяет.

Во-первых, нет никаких проблем канонического по­рядка, которые бы нас раз­деляли. Во-вторых, нет ни­каких споров о перераспре­делении административ­ных полномочий после воз­можного объединения. Не возникает вопросов о ка­ких-то переделах епархий. Поэтому я убежден, что ус­ловия для осуществления задуманного созреют.

 — Как Вы считаете, в украинском политикуме, в частности среди лидеров политических партии, общественных движений, достаточную ли поддерж­ку получает эта идея?

 — Мы ощущаем боль­шую поддержку. Вот хотя бы такой пример: в Вер­ховной Раде уже 234 де­путата вошли в объедине­ние, которое поддержива­ет создание в Украине единой поместной право­славной Церкви. Эту идею активно поддерживают все национально-демокра­тические политические партии и объединения, об­щественные организации. А свидетельством под­держки среди верующих, безусловно, является то, что возрастает количество прихожан и приходов на­шей Церкви.

 — Как представлена Ваша Церковь за рубе­жом?

 — У нас есть приходы в Западной и Центральной Европе, в США и Канаде, Латинской Америке… В последние годы в них на­блюдается увеличение ко­личества прихожан. Воз­растает и количество при­ходов. В этой связи, напри­мер, недавно в США был создан викариат, туда был назначен епископ. Им стал Степан Биляк, очень из­вестный в украинской диа­споре США священнослу­житель и общественный деятель. О своем желании принадлежать к Украин­ской Православной Церкви Киевского Патриархата за­явили недавно несколько православных приходов в Австралии.

Хочу оговориться, что со своей стороны мы ни в коей мере не активизируем подобные процессы. Поче­му? Дело в том, что ранее эти приходы принадлежа­ли другим Церквам. Их отход иногда болезнен. Для нас же главная задача — мирно, без конфликтов с кем бы то ни было войти в мировое православное со­общество.

 — Увеличивается ко­личество приходов Киев­ского Патриархата в восточных регионах страны. Означает ли это, что осу­ществляется политика продвижения на восток?

 — Мы не ставим такую задачу — расширяться на восток или на запад, на се­вер или на юг. Подход дру­гой: прихожане приходят в лоно нашей Церкви, а мы стараемся обеспечить их духовные потребности. И неважно, в каком регионе страны это происходит. Се­годня на территории Укра­ины уже действуют 29 епархий. Правда, до не­давнего времени шесть из них оставались без архи­ереев. Но вот недавно были назначены три епископа, скоро закроются и три оставшиеся вакансии…

Но, действительно, в вос­точных регионах процесс образования новых прихо­дов происходит более ак­тивно. В определенной степени это объясняется тем, что раньше тут их действовало значительно меньше, чем в западных регионах. Сегодня соотно­шение количества прихо­дов во всех частях Украи­ны постепенно выравнива­ется. Если, к примеру, лет пять назад в Донецкой об­ласти у нас их было всего 12, то теперь — 90. В За­порожской области у нас сегодня 89 приходов, а еще не так давно их было только 20. На Днепропетровщине у нас уже 200 приходов, а было 30…

 — Значит, возрастает и необходимость в священ­нослужителях. Учебные заведения Киевского Пат­риархата успевают управ­ляться с их подготовкой?

 — Мы имеем две духов­ные академии — Киев­скую и Львовскую, бого­словский факультет в Чер­новицком университете, шесть духовных семина­рий, несколько духовных училищ. Уровнем подго­товки кадров мы доволь­ны. Хотя есть некоторые проблемы с их распределе­нием. Большинство вы­пускников стремятся по­лучить распределение в за­падные и центральные ре­гионы, где традиционно церковная жизнь всегда была более активной. А вот восточные и южные регионы в годы коммунис­тического режима значи­тельно больше пострадали от жестокостей воинству­ющего атеизма. Послед­ствия этого сказываются еще и сегодня. Нужно от­страивать разрушенные храмы, воссоздавать общи­ны. Тем не менее приве­денные выше сведения о росте количества приходов свидетельствуют, что мы решаем возникающие проблемы.

 — А как складываются отношения между свя­щеннослужителями Киев­ского Патриархата и Украинской Православ­ной Церкви Московского Патриархата?

 — Несмотря на сегодня­шние различия в позициях Патриархатов, мы стараем­ся, чтобы отношения меж­ду священнослужителями оставались добрыми. Ведь это очень необходимо для будущего объединения на­ших Церквей, в котором я не сомневаюсь.

Александр РУЩАК,
газета «Сегодня»
28 марта 2003 года

ДЛЯ ЧОГО ЛЮДИНІ
ДАЄТЬСЯ ЖИТТЯ?

Бесіда зі Святійшим Патріархом
Київським і всієї Руси-України Філаретом

— Ваша Святосте! Нині людська душа полишена напризволяще. Куди сьогодні податися людині в пошуках відповіді на болючі питання нашого недовгого буття на землі? Залишається Церква. Вона віками опікувалася душею людини, її моральними засадами, знаходила для неї слова утіхи й відповіді на найсокровенніші питання. Бо чого варте життя людини без віри?

— Справді, в наш час Церква залишається єдиною божественною установою, яка не тільки дає відповіді на важливі питання життя і моралі, а й є тим середовищем, що в ньому людина здобуває силу, котра дає можливість виконувати заповіді Божі. Вона відкриває людині те, що їй потрібне не тільки для земного життя, а й взагалі для життя в цілому.

Що таке життя? Життя — це буття, яке має Бог. Тому Він є джерелом буття, джерелом життя. Він надав буття всьому творінню, Він створив цей світ і в цьому творінні вінцем стала людина. Тому життя — це найбільший дар Божий, який Він дав своєму творінню. Він створив людину безсмертною, вічною, яка хоч і має початок свого буття, має початок життя, але кінця його не має. Ось чому людина, хоч і духовно-тілесна істота, але безсмертна — і душею, і тілом. Матерія, як ми знаємо, є незнищенною. Але якщо незнищенна одна її частина — матеріальна, то чому може бути знищена її друга частина — душа? Якщо встановлено науково, що матерія не знищенна, тоді, за логікою, має бути незнищенною і друга частина. Смерть не припиняє ні буття, ні існування матерії, ні самої душі, смерть тільки розділяє духовно-тілесну природу на дві частини: тіло повертається в прах, але залишається матерією, а душа — до Бога. І в цьому розділенні духовно-тілесної природи людини вся її трагедія. Виникла вона внаслідок гріха. А гріх полягає в тому, що людина відокремилася від джерела життя через те, що відокремилася від життя, себто від Бога, джерела життя. Простий приклад. Будь-які прилади, механізми, хоч би й ті самі лампочки, відокремлені від джерела енергії, припиняють свою роботу. Так само і з людиною. Якщо вона втратила зв’язок з джерелом життя, вона помирає. А смерть, повторюю, — це розділення душі і тіла.

— Але в чому ж тоді полягає сенс життя?

— А полягає він у самому житті, яке вже є благом і саме в собі несе найприємніше. Тому людина хоче жити вічно, не хоче помирати. Ми це повсякчас відчуваємо. Коли людина вмирає, ми не радіємо, люди побиваються за покійними з плачем. А якщо людина плаче, уболіває, то це означає, що смерть — розділення душі і тіла — є не природною, а природним є життя, яке саме в собі несе радість. Бо життя пов’язане з любов’ю. Саме по собі життя ще не дає радощів. Наприклад, тварини. Вони живуть, але вони не мають любові, і тому їх життя тимчасове. Вони й не усвідомлюють цього, а людина усвідомлює. Чому? Тому, що вона створена за образом і подобою Божою. Образ Божий не в тілі, а в душі. До образу Божого в людини належать розум, почуття і воля. Оце і є образ Божий. Так ось, людина має життя-буття та образ у собі Божий, а цей образ Божий полягає насамперед у тому, щоб любити свого Творця і собі подібних, бо Він з любові створив цей світ. Тому й людина повинна любити свого Творця. Тож якщо коротко говорити, то сенсом життя є саме життя та ще любов.

— Як ми з’являємося в цьому світі? Хто нас за-програмовує на народження? Це турбота Бога про народження кожного зокрема чи воля випадку?

— Бог усе передбачає. І те, чого немає, насправді в Божому провидінні є. Як у Святому Письмі сказано: в Божій раді, у вічній раді все і неіснуюче існує. І тому зміни у Бога ніякої немає. Тому що в нього думки і наміри реально існують і втілюються у життя.

— То що ж таке життя? Існування всього живого; протилежне смерті, як за тлумачними словниками? Чи як за наукою: вища, якісно специфічна біологічна форма руху матерії, яка за відповідних умов закономірно виникає на певному етапі історичного саморозвитку матерії з нижчих (фізичної і хімічної) її форм, що життя відоме лише на Землі, де воно виникло приблизно 4,5 мільярда років тому?..

Для чого ми приходимо в цей світ? Чи ми кому потрібні? І як жити, як дотримуватися моральних берегів, аби не загубитися у цьому світі?

— Моє життя, ваше життя не відокремлене одне від одного. А з іншого боку, наше життя не відокремлене від буття Бога. Людина сама не може існувати. Чому? Ні, не тільки тому, що, як пояснюють учені, вона істота соціальна, продукт і суб’єкт трудової діяльності і культури, що вирішальну роль у процесі становлення людини відіграли праця і виникнення виробничого колективу, що формування людини як особи можливе лише в суспільстві… Все це так, але тут не сказано головного. Людина не може існувати самотньою, бо як істота вона потребує життя в любові. А любов можлива, якщо є хтось іще, на кого можна вилити любов. І тому, коли ви запитуєте, чи потрібне моє життя для буття іншого, відповідь однозначна: потрібне. Чому? Та тому, що треба когось любити. Потрібен об’єкт любові. І таким об’єктом у житті людини є інша людина, і не тільки одна, а — безліч. Так само і Бог не може без любові. Чому Бог єдиний, а існує в триєдиному вигляді: Бог-Отець, Бог-Син і Бог Дух Святий? Тому що божественна любов Отця виливається на Сина, Сина — на Отця, на Святого Духа. І це вічне коло любові, яке існує в самій Святій Трійці. І ця ж любов виливається і на людину. Взагалі, і це головне, вирішальне, — людина повинна бути в цьому процесі любові. Без любові — немає людини, немає її життя і самого сенсу її перебування в цьому світі. Тобто все тримається на любові.

— Як відомо, солдатам завжди наказують: сам гинь, а товариша виручай! Себто своє життя віддай за життя товариша, ближнього свого. А хіба життя ближнього дорогоцінніше за твоє? Чи вартий той, заради якого буде віддано життя, такого дарунка? То як же бути? Колись я прочитав у пресі моторошну історію: юнак урятував жінку, що потопала, а сам загинув. Жах у тому, що юнакові було двадцять років, а врятованій — вісімдесят сім! Стара вже доживала свої останні місяці чи й дні. Багато хто питав: чи варто було віддавати 20 літ за 87? Скільки ще в юнака було б попереду життя та життя, а у врятованої його вже все одно майже не було. І водночас, ідучи на виручку ближньому, не будеш питати, скільки йому літ, і потім гадати: варто чи не варто його рятувати? Бо вийде, що приходити на допомогу можна лише молодим. Один казав: і чому я мушу чиєсь життя рятувати, а своє губити? Хіба життя ближнього цінніше за моє? Але без взаємовиручки чого взагалі варте суспільство і його моральні принципи? Де тут золота середина? І чи є вона взагалі?

— Суть полягає в тому, що коли людина віддає своє земне життя за земне життя іншого, то це не означає, що вона припиняє своє існування. Було б нерозумно, якби не було вічного життя, віддавати його за когось. Як у вашому прикладі — 20-літній урятував 87-літню — було б не потрібно цього робити. Себто 20 років віддавати за 87. Але це якби не було вічного життя. А ми часом віддаємо життя за іншого, молодий віддає життя за старого, на війні солдат знає, що він може загинути, а рятує пораненого. І це є моральний закон. На чому все це ґрунтується? На вічному житті. Віддаючи своє життя, я не перестаю жити. Це перше. І друге: коли я віддаю життя, я виявляю любов, а Господь сказав: немає більшої любові, коли хтось покладе своє життя за життя ближнього. А любов дає людині померлій, але яка продовжує своє існування, блаженство у житті вічному. В цьому й полягає наша жертовність. Адже, помираючи, я знаю, що не припиняю свого існування, а моє вічне життя залежить від того, люблю я чи не люблю. Коли я віддаю життя своє в ім’я любові, то, значить, я підготував свою душу для життя вічного. І тому не має значення, кого ти рятував — молодого чи старого.

— На початку грудня минулого року в Харкові, у віці 116 літ померла найстаріша жителька не лише України, а й усієї Європи — Парасковія Семенівна Натарсова. Лікарі поставили рідкісний діагноз: смерть настала внаслідок закінчення генетичного коду. Себто від старості. Довгожителька повністю вичерпала свій життєвий ресурс. Микола Амосов колись оголосив, що, озброєний наукою і власним досвідом, розпочинає боротьбу за продовження життя. А перед смертю зізнався з гіркотою: боротьбу ту програв. «Не бійтеся жити. Живіть», — це були його останні слова. Академік Богомолець розробив цілу теорію продовження життя, а сам помер відносно рано. Моя бабуся, Царство їй Небесне, в таких випадках, бувало, казала: скільки Бог мені вділив, стільки й житиму. І в цьому, мабуть, і криється відповідь на всі наші вічні запитання — теперішні і прийдешні.

— Відповідь зводиться до одного: що ми думаємо про припинення нашого земного життя? А тому ставимо питання, скільки нам прожити на землі — 116 років чи 20? Чи навіть 10 днів. Коли людина увійшла в буття, вона вже є вічна, і тому не має значення, коли вона помре — у 116 чи в 20 років. Має значення, в якому стані вона увійде у вічне життя. Чи вона увійде для вічного блаженства, чи для вічного страждання? Бог дав людині життя, від Нього й залежить тривалість нашого існування в кожному конкретному випадку. Але ви запитаєте мене: а чому Він одному дає 20 років, а іншому сто чи більше? Між іншим, Біблія свідчить, що люди й по 900 років жили. Відповідь на це може бути лише одна: Бог краще знає, коли забрати у людини життя. Якщо вона готова для Царства Божого, то Господь і забирає її рано. Якщо ж людина не готова до вічного життя, до Царства Божого, то Бог дає людині довше життя — для покаяння. Щоб за цей час людина, покаявшись у своїх гріхах, увійшла у вічне життя вже очищеною. Для цього існують і страждання. Причиною страждань є гріх, але через такі страждання людина й очищається. Яким чином? Коли вона страждає і не бачить ніякого порятунку, тоді вона звертається до Бога. І тому такі страждання повертають людину до Бога. А всі намагання продовжити життя не мають ніякого сенсу. Ну, гаразд, це добра справа — лікувати хвороби, але ж усе одно ви від смерті нікого не врятуєте, яких би не розробляли теорій і методів рятування. Все одно людина проживе рівно стільки, скільки їй дав Бог. Усе одно людина помре, і тому великого сенсу продовження життя немає. Особливо ж якщо це життя після 70-80 років. Чи життя хворої людини. Коли сам-один і лише хвороби, то це вже не життя, а скоріше муки, страждання, а чи варто чіплятися за страждання? Треба покладатися на волю Божу — скільки кому Господь поклав жити, стільки й проживеш.

— Вдруге нам не випадає жити, інакше ми могли б уникнути, маючи певний досвід, багатьох, часом фатальних, помилок. Вдруге прожили б, безумовно, краще. А поки що, живучи вперше і востаннє, помиляємося. Не просте воно, наше життя, часом гірке і тяжке, стражденне, але загалом солодке, бо попри все йому альтернативи немає. Недарма ж вікова мудрість закликає берегти життя як зіницю ока. Існує думка (досить поширена, особливо сьогодні, на тлі наших труднощів та негараздів), що людське життя, мовляв, нічого не варте. Має вартість лише твоє життя. І то лише для тебе. Ну, ще для твоїх рідних. А для інших ти, — що є, що тебе немає… Що від того, мовляв, зміниться в історії гомо сапієнс? Людство й не помітить, що когось передчасно втратило. А раптом життя кожного з нас — крім нас — комусь ще потрібне? І має вищий сенс?

— Справа в тому, що людина, яка народжується і входить в буття, з цього буття вийти не може. Навіть якщо б і хотіла. Багато є випадків, коли в дуже тяжкому душевному стані люди хочуть припинити своє існування, думаючи, що вони цим самим припинять буття. Правда, не стільки своє буття, як своє страждання. Але вони, навіть наклавши на себе руки, не припинять свого буття і не полегшать своїх страждань, адже після фізичних страждань надійдуть страждання самої душі, яка не зникає. Тому кожна людина повинна знати: вона безсмертна, вона створена Творцем для вічного життя. І від цього вічного життя нікуди не подінеться. Я наведу такий простий приклад. Люди після того, як поховають близьких, ідуть на кладовище — моляться, поминають, плачуть. Але виникає запитання: якщо людина померла і припинила існування, то скажіть, який сенс приходити на могилу? Що це дає? Ви прийшли до якоїсь порожнини, до якогось небуття. Але те, що ми робимо, ми робимо інстинктивно. Чому? Бо наша природа не може змиритися, що близька людина зникла без сліду. Хоч вона й померла, але наш розум, наша душа, наше серце вірять, що вона існує. І справді, якщо логічно подумати: ми приходимо на могилу тому, що ми любимо померлу людину. А якщо в нас є любов до неї, то скажіть, як можна любити те, що не існує? І ця любов, яка залишається в людях, є доказом того, що померла людина продовжує своє існування, але вже в іншому світі.

А щодо того, що якби повторилося життя, скількох помилок ми могли б уникнути, врахувавши життя попереднє, то повторити його справді неможливо. Адже все рухається вперед. Як філософ сказав: неможливо двічі увійти в одну річку. Ваші прожиті дні вже належать вічності, як їх повернути і заново прожити? Але можливість виправити свої помилки є. Завжди є. Яким чином? Через розкаяння, через покаяння перед Богом. А покаяння перед Богом, визнання своїх помилок, збочень, гріхів очищає людську душу. Церква до чого закликає? А до того, що люди, які нагрішили, можуть виправити своє гріховне життя. Треба звернутися до Бога, до Церкви. Один Бог грішне зробить святим, чорне зробить білим — своєю благодаттю. Тільки він зітре гріховність, що накопичилась у людині, — ось таке виправлення помилок можливе, іншого — не дано. Бо другого життя не буде. Це одне й те саме життя, але вже в інших умовах — відокремлення душі від тіла, проте це є явище тимчасове. Спаситель прийшов для того, щоб оновити нашу природу, повернути її до того стану, в якому вона була. З цим давайте жити і радіти життю — найбільшому дарунку Бога людині.

Розмовляв Валентин ЧЕМЕРИС,
газета «Літературна Україна»
29 травня 2003 року

ПАТРИАРХ ФИЛАРЕТ
ИЩЕТ ПОДДЕРЖКИ
У ВАРФОЛОМЕЯ I

Но Патриарх Вселенский
опасается осложнений с Москвой

В этом смысле Патриарх Филарет некоторым образом как бы повторил судьбу Иоанна Златоуста. Свергнутый Архиерейским Собором Русской Православной Церкви, Предстоятель УПЦ продолжил работу над созданием независимой Украинской Православной Церкви, Патриархом которой ныне является.

— Ваше Святейшество, сегодня Вы идете дальше, работая над созданием единой поместной Украинской Православной Церкви, которая объединила бы все православные конфессии. Вы утверждаете, что это нужно Украине. Объясните: почему?

— Давайте проанализируем некоторые геополитические реальности. Хотя бы на примерах стран, где доминирует православие, — Россия, Грузия, Болгария, Греция и другие. Как свидетельствует история, в каждой из этих стран, лишь только они обретали свою государственную независимость, тут же создавалась и независимая национальная Церковь. Потому что независимость государства и независимость Церкви — это факторы, которые взаимосвязаны очень тесно. Поэтому я абсолютно уверен, что, несмотря на все существующие сегодня преграды, единая поместная Украинская Православная Церковь в нашем государстве все равно будет создана.

Обратите внимание: это не только желание миллионов верующих. Многие наши ведущие политики неоднократно высказывались за это. Я считаю, что прообраз такой Церкви уже есть — это Украинская Православная Церковь Киевского Патриархата, которая в управлении не связана ни с Константинополем, ни с Москвой, ни с какими бы то ни было еще столицами. В ней сегодня более 3,5 тысячи приходов в нашей стране, есть приходы и за рубежом, в тех странах, где проживают выходцы из Украины или их дети, внуки, правнуки…

Да, пока еще существует проблема международного признания нашей Церкви другими поместными Церквами. Потому что есть влиятельные силы, которые не хотели бы этого допустить. Но из той же истории мы знаем такую закономерность: многие автокефальные Церкви очень подолгу ждали международного признания, и рано или поздно оно таки приходило. Кстати, дольше других этого ожидала Русская Православная Церковь — 141 год.

Откуда мы ждем такого признания? Прежде всего от Вселенского Патриарха. И дело не только в его мировом авторитете для православия. Существует еще один очень важный исторический момент. Как известно, в 1686 году Киевская митрополия, которая в то время находилась в юрисдикции Константинопольского Патриархата, была незаконно присоединена к Московскому патриархату. Естественно, что это присоединение никогда не признавалось Константинопольской Церковью. Поэтому сегодня Патриарх Константинопольский претендует на то, что в случае, если такое решение созреет, только он может выдать Томос, т. е. документ о признании автокефалии Украинской Православной Церкви.

Интересно и то, что именно из таких соображений в 1924 году Патриарх Константинопольский признал автокефалию Польской Православной Церкви, ведь в свое время православные на территории Польши находились в духовном подчинении Киевской митрополии.

— Вот видите, «польский вопрос» Константинополем уже давно решен, а «украинский» еще нет…

— Да, но и независимым государством Польша стала гораздо раньше… Что же касается «украинского вопроса», то сейчас идут переговоры и между Вселенским и Московским Патриархами. Очень непростые переговоры. Ведь позиции глав этих двух крупнейших православных Церквей относительно украинской проблемы существенно отличаются. Если Вселенский Патриарх согласен с тем, чтобы в Украине как независимом государстве была своя автокефальная Церковь, то Московский Патриарх придерживается иного мнения. Он считает недопустимым отделение украинского православия от Русской Православной Церкви. В этом и состоит глубокое противоречие между Москвой и Константинополем, с одной стороны, между Московским и Киевским Патриархатами — с другой.

Я убежден, что это противоречие должно разрешаться прежде всего в самой Украине. Точно так же, как, например, независимость того или иного государства лишь признается внешним миром, но решается этот вопрос внутри самого государства, как только созревают необходимые для этого предпосылки. Украинская Православная Церковь провозглашает свою автокефалию, а уж другие Церкви рано или поздно признают ее.

— Ваше Святейшество, какое-то время Вы были, по сути, первым человеком в иерархии Русской Православной Церкви, являясь местоблюстителем патриаршего престола. И вполне могли быть избраны Патриархом Русской Православной Церкви. Как тогда Вы смотрели бы на проблему, которую мы сейчас обсуждаем?

— Это была совершенно другая историческая ситуация — эпоха Советского Союза. Сегодня мне трудно ответить, как я действовал бы в случае избрания меня Патриархом Московским. Наверное, поступал бы исходя из конкретных реалий, которые складывались в ту пору. Но думаю, что каждый Патриарх должен, во-первых, заботиться об интересах своей Церкви и в то же время он должен считаться с тенденциями в мировом православии.

Исходя из этого, я полагаю, что даже находясь на престоле Патриарха Московского, я мог бы, при соответствующих исторических и политических условиях, согласиться на автокефалию Украинской Церкви.

— А все-таки, что случилось, что тогда к власти пришел Алексий II, а не Вы?

– Хотя шел уже 1990 год, коммунистический режим еще оставался достаточно сильным, он не выпускал из-под контроля Церковь. Без согласия с властью на пост Патриарха не могла пройти ни одна кандидатура.

— Значит, Вам, выходцу из Украины, кремлевская власть не очень доверяла? И когда Вы это почувствовали? Ведь все предыдущие годы, похоже, ничто не мешало Вашей стремительной карьере. В 23 года Вы, недавний выпускник Московской духовной академии, уже имея опыт преподавательской работы, получаете назначение благочинным Троице-Сергиевой лавры, одного из важнейших храмов русского православия. Затем назначаетесь ректором духовной семинарии в Киеве, настоятелем Владимирского кафедрального собора, а через несколько лет — экзархом Средней Европы, одновременно епископом Венским и Австрийским. Потом Вы стали экзархом Украины…

— И все-таки наступил период, когда я начал ощущать какую-то настороженность властей ко мне. Особенно после празднования 1000-летия крещения Руси. В то время Патриарх Пимен уже был немощен, и вся ответственность за организацию масштабных праздничных мероприятий была возложена на меня. Тысячелетний юбилей действительно стал событием огромной важности не только для Церкви, но и для всей страны. Приехали очень представительные делегации со всего мира, многие политические и государственные деятели.

У этих празднеств был какой-то иной настрой, иное дыхание, непривычные для тоталитарного уклада жизни. И я почувствовал, что власть как будто насторожилась, чего-то испугалась. Я ощутил какую-то перемену отношения ко мне. И когда через некоторое время Русской Православной Церкви пришлось избирать нового Патриарха, я уже понимал, что для власти я теперь чужой…

— Как один из шагов на пути к созданию единой поместной Церкви обсуждался вопрос об объединении УПЦ Киевского Патриархата и Украинской Автокефальной Православной Церкви. С этим пока не получается?

— Это сам по себе непростой вопрос. Ведь у каждой из этих двух Церквей своя очень сложная история.

К этому также примешивается влияние извне. Есть силы, которые очень не хотели бы такого объединения. Тем не менее, переговоры продолжаются. Мы пока еще не объединились, но важно то, что нас и ничто не разделяет.

Во-первых, нет никаких проблем канонического порядка, которые бы нас разделяли. Во-вторых, нет никаких споров о перераспределении административных полномочий после возможного объединения. Не возникает вопросов о каких-то переделах епархий. Поэтому я убежден, что условия для осуществления задуманного созреют.

— Как Вы считаете, в украинском политикуме, в частности среди лидеров политических партий, общественных движений, достаточную ли поддержку получает эта идея?

— Мы ощущаем большую поддержку. Вот хотя бы

такой пример: в Верховной Раде уже 234 депутата вошли в объединение, которое поддерживает создание в Украине единой поместной православной Церкви. Эту идею активно одобряют все национально-демократические политические партии и объединения, общественные организации. А свидетельством поддержки среди верующих безусловно является то, что возрастает количество прихожан и приходов нашей Церкви.

— Как представлена УПЦ Киевского Патриархата за рубежом?

— У нас есть приходы в Западной и Центральной Европе, в США и Канаде, в Латинской Америке… В последние годы в них наблюдается увеличение количества прихожан. Возрастает и количество приходов. В этой связи, например, недавно в США был создан викариат, туда был назначен епископ. Им стал Степан Биляк, очень известный в украинской диаспоре США священнослужитель и общественный деятель. О своем желании принадлежать к Украинской Православной Церкви Киевского Патриархата заявили недавно несколько православных приходов в Австралии.

Хочу оговориться, что со своей стороны мы ни в коей мере не активизируем подобные процессы. Почему? Дело в том, что ранее эти приходы принадлежали другим Церквам. Их отход иногда болезнен. Для нас же главная задача — мирно, без конфликтов с кем бы то ни было войти в мировое православное сообщество.

— Увеличивается количество приходов Киевского Патриархата в восточных регионах страны. Означает ли это, что осуществляется политика продвижения на восток?

— Мы не ставим такую задачу — расширяться на восток или на запад, на север или на юг. Подход другой: прихожане приходят в лоно нашей Церкви, а мы стараемся обеспечить их духовные потребности. И неважно, в каком регионе страны это происходит. Сегодня на территории Украины уже действуют 29 епархий. Правда, до недавнего времени шесть из них оставались без архиереев. Но вот недавно были назначены три епископа, скоро закроются и три оставшиеся вакансии…

Но, действительно, в восточных регионах процесс образования новых приходов происходит более активно. В определенной степени это объясняется тем, что раньше тут их действовало значительно меньше, чем в западных регионах. Сегодня соотношение количества приходов во всех частях Украины постепенно выравнивается. Если, к примеру, лет пять назад в Донецкой области у нас их было всего 12, то теперь 90. В Запорожской области у нас сегодня 89 приходов, а еще не так давно их было только 20. На Днепропетровщине у нас уже 200 приходов, а было 30…

— Значит, возрастает и необходимость в священнослужителях. Учебные заведения Киевского Патриархата успевают справляться с их подготовкой?

— Мы имеем две духовные академии — Киевскую и Львовскую, богословский факультет в Черновицком университете, шесть духовных семинарий, несколько духовных училищ. Уровнем подготовки кадров мы довольны. Хотя есть некоторые проблемы с их распределением.

Большинство выпускников стремятся получить распределение в западные и центральные регионы, где традиционно церковная жизнь всегда была более активной. А вот восточные и южные регионы в годы коммунистического режима значительно больше пострадали от жестокостей воинствующего атеизма. Последствия этого сказываются еще и сегодня. Нужно отстраивать разрушенные храмы, воссоздавать общины. Тем не менее, приведенные выше сведения о росте количества приходов свидетельствуют, что мы решаем возникающие проблемы.

— А как складываются отношения между священнослужителями Киевского Патриархата и Украинской Православной Церкви Московского Патриархата?

— Несмотря на сегодняшние различия в позициях Патриархатов, мы стараемся, чтобы отношения между священнослужителями оставались добрыми. Ведь это очень необходимо для будущего объединения наших Церквей, в успехе которого я не сомневаюсь.

Александр РУЩАК,
газета «Дипломатический мир»
4-11 июня 2003 года

«УСЕ, ЩО РОСІЯ РОБИТЬ
ДЛЯ ПРИЄДНАННЯ УКРАЇНИ,
НАС ТІЛЬКИ ВІДШТОВХУЄ…»

Патріарх Філарет про незалежну Церкву
незалежної держави

Протягом останніх восьми років Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет твердою рукою розбудовує незалежну помісну православну Церкву, відстоюючи право українського народу на таку Церкву не тільки перед деякими іноземними Церквами, але часто й перед своєю власною владою. Значною мірою саме завдяки Патріарху Філарету ідея української автокефалії не була поглинена в бурях останніх років і не стала ще одним фіаско молодої держави. Нижче Патріарх Філарет розповідає про досягнення і втрати свого восьмилітнього патріаршества.

— Ваша Святосте! Минуло 8 років з того дня, коли Вас було обрано Патріархом Української Православної Церкви Київського Патріархату. Які зміни відбулися із того часу у цій Церкві? Як зросли її структури? Що було головним у Вашому служінні?

— 8 років тому, як і сьогодні, переді мною стояло завдання утвердження і розвитку в Україні незалежної помісної Української Православної Церкви. За ці роки у розбудові Церкви відбувся досить значний прогрес. Можна впевнено стверджувати, що вона відбулася як помісна Церква. До 1995 року ще стояло питання: «Існувати чи ні цій Церкві»? Сьогодні ж наша Церква настільки зміцніла, що питання «бути чи не бути» виключене. Вона дійсно є помісною православною Церквою.

Щоб переконатися у цьому, варто звернутися до конкретних змін у житті нашої Церкви і порівняти те, що було на час моєї інтронізації 1995 року, з тим, що маємо сьогодні. По-перше, тоді ми мали всього 19 єпархій, і тільки в Україні; сьогодні ж їх 33, утому числі 4-за кордоном. Наші єпархії є у кожній області, а в деяких — по дві. Те саме стосується архиєреїв. До 95 року їх було 18, сьогодні — 37. А щодо церковних громад, то 8 років тому у складі Церкви їх було трохи більше 2000, зараз — понад 3600. Знаменним є те, що найбільше зростає кількість парафій Київського Патріархату у східній і центральній Україні. Йде активне зведення храмів — за останні вісім років ми побудували на території країни кількасот нових храмів. Тільки за осінні місяці цього року я освятив чотири церкви.

Активно займаємося розбудовою духовної освіти. До 1995 року Церква мала одну духовну академію і три семінарії. Зараз працює дві академії — у Києві та Львові, маємо богословський факультет при Чернівецькому університеті та Богословський інститут у Івано-Франківську, а також шість духовних семінарій. Кількість монастирів зросла з 10 до більш як 30. Вони невеликі за кількістю насельників, але це залежить від числа бажаючих жити там, — їх сьогодні не так багато.

Чимало зусиль докладаємо до забезпечення парафій освіченим духовенством. Зараз Церква має десь 2800 священиків. Це менше, ніж кількість парафій, зокрема, тому, що в Західній Україні є така традиція — один священик обслуговує 2 парафії; до того ж не всі парафії можуть самостійно утримувати священика. 80 % нашого духовенства має духовну освіту — закінчили семінарію або академію; дехто — з вищою світською освітою. Без дипломів — 20 %, але всі вони навчаються в семінаріях заочно. Церква зобов’язує їх не стільки отримувати диплом, скільки здобувати освіту.

Одним із наших важливих досягнень є те, що за ці 8 років ми переклали українською і видали всі богослужбові книги; це близько 20 окремих книг — Новий Завіт, богослужбові Євангеліє, Апостол для церковного вжитку та ін. Видаємо журнал «Православний вісник» і щорічник «Український богослов», загальноцерковну газету «Голос православ’я» та численні єпархіальні газети і журнали.

Серед досягнень вбачаю і той факт, що, попри постійні намагання Москви відокремити нашу Церкву від світу, ми поступово виходимо з цієї ізоляції. Сьогодні маємо контакти з Константинопольською Патріархією, з Болгарською та Македонською Церквами. Нас запрошують, після кількох років перерви, на міжнародні конференції, які проводить Римо-Католицька Церква як в Україні, так і за кордоном. Минулого року я був на прийомі в ООН, де демонструвалася українська культура. Так, незважаючи на всі зусилля наших недоброзичливців, Київський Патріархат виходить у світ, як велика Церква великої країни, з якою треба рахуватися.

— Яка важлива церковна проблема Київського Патріархату залишається й сьогодні невирішеною?

— Найважливішим із того, чого досі не вдалося досягти, є визнання Української Православної Церкви Київського Патріархату іншими православними Церквами світу. Хоча я не маю найменших сумнівів у тому, що Київський Патріархат буде врешті-решт визнано. От тільки коли? Наша Церква постійно зростає, але і сьогодні вона більш численна, ніж багато інших Церков, таких як, наприклад, Болгарська, Грецька; не згадуючи вже про історичні східні Церкви (Єрусалимська, Олександрійська та інші). Навіть Константинопольський Патріархат менший за Київський. Адже нас визнають понад 10 мільйонів громадян України. (Нагадаю той факт, що за результатами соціальних опитувань, проведених як українськими інституціями, так і європейськими і навіть російськими, за кількістю прихильників наша Церква удвічі більша за УПЦ Московського Патріархату.) Тому рано чи пізно інші Церкви змушені будуть визнати Київський Патріархат. А від невизнання страждає не так Українська Церква, як розділене Вселенське православ’я.

— Як ставляться до Київського Патріархату українська влада, українське суспільство? Як це ставлення змінилося за останні 8 років?

— Ситуація навколо Церкви з самого початку створилася несприятлива. Пам’ятаєте побоїще на Софіївській площі? То був яскравий прояв ставлення влади до Київського Патріархату, більше того — спроба знищити його як Церкву і приєднати чи до Автокефальної Церкви, чи до УПЦ Московського Патріархату. Зараз атмосфера дещо змінилася. Вже ніхто не мріє про повну ліквідацію Київського Патріархату; навіть намагаються встановлювати з ним добрі стосунки. Однак влада аж ніяк не сприяє розвитку нашої Церкви, а зовсім навпаки: всіляко підтримує УПЦ МП. Якби було рівне ставлення до обох Церков, то наші набутки були б набагато більшими. А зараз часто спостерігаємо таку картину: коли парафії МП хочуть перейти до Київського Патріархату, їх не пускають , місцева влада не перереєстровує. Але в цілому, порівняно з 1995 роком, ситуація дещо покращала.

— Як змінилася за ці роки УПЦ МП? Адже наявність такої реальності, як Київський Патріархат, не могло не відбитися на цій Церкві.

— Зміни в МП, звичайно, є. Ця Церква стала більш агресивною, про що свідчать численні насильницькі дії, які мають місце в Києво-Печерській лаврі, а також в інших регіонах, де нападають на парафії Київського Патріархату, розпалюють релігійну ворожнечу, де з амвонів лунають агресивні проповіді. Має місце також повна заборона спілкування єпископату і духовенства МП з нашим духовенством. Це дуже негативне явище, адже живемо в одній країні. В середовищі духовенства УПЦ МП має місце поступове усвідомлення того, що процес утворення незалежної Української Церкви — незворотній. Значна частина священиків і єпископів в душі готова до об’єднання , але не наважується це зробити. І саме через позицію влади, особливо місцевої, через п прихильність до УПЦ МП. Тому ті, хто вагається, обирають більш вигідний і безпечний шлях.

— Відомо, що УАПЦ переживає не найкращі часи; дехто вважає навіть, що Церкви як такої зараз не існує. Чи Київський Патріархат передбачає можливість об’єднання з цією Церквою?

— Був час, коли ми хотіли, щоб це об’єднання відбулося, підписували домовленості з керівництвом УАПЦ в Києві і в Константинополі. Але все це не дало результатів. Тому зараз я не бачу великої користі від можливого об’єднання. Адже в УАПЦ йдуть процеси внутрішнього розділення, протистоянь, ворожнечі. І я боюсь, що все це буде тривати, — але в більших масштабах, — і після об’єднання з КП. Не хочу також, щоб об’єднання з УАПЦ було короткотривалим. Це несерйозно.

Принагідно хочу нагадати — як про ще одне досягнення останніх восьми років — про єдність Київського Патріархату. До 1995 року тут були різні течії, внутрішня боротьба сторін. Зараз цього немає.

— Ваша Святосте, загальновідомо, що невдовзі після Вашої інтронізації Московська Патріархія піддала Вас найстрашнішому для християн покаранню — анафемі. Якби Ви передбачали, що це може трапитися, чи зробили б те, що зробили?

— Я думаю, що таке передбачення нічого не змінило б, я все одно пішов би тим самим шляхом: його вибір залежав не від того, які санкції вживе Московська Патріархія. Головним для мене було усвідомлення того, що коли постала Українська держава, в ній, як і в кожній православній державі, повинна бути своя незалежна православна Церква. Я знав, що перебування у складі МП є тимчасовим явищем, а незалежна Церква в незалежній державі — це майбутнє. І обрав майбутнє, хоча знав, що це шлях тернистий і важкий. Останні роки засвідчили, що ідея незалежної УПЦ — правильна ідея. Думаю, що і Московська Церква в Україні відчуває, що вона тут тимчасова і що рано чи пізно їй доведеться об’єднуватися з Київським Патріархатом в одну помісну Церкву.

А тоді вони були впевнені, що нічого в Україні, зрештою, не зміниться, — «пограються» у незалежність і повернуться до Російської імперії. Дехто й сьогодні так думає. Та історичний процес працює проти них. Ось подивіться, створили СНД — виявилося, «паперова імперія». Думаю, що з ЄЕП буде те саме. Добре свідчить про істинні наміри Росії те, що відбувається зараз на Азовському морі. Якось так виходить, що все, що Росія робить для приєднання України, нас тільки відштовхує від неї. Вони самі копають прірву між Україною і Росією, прірву, яку потім буде тяжко подолати. І всі їхні надії підпорядкувати Українську Церкву — то тільки бажання. Цього не буде.

— Скажіть, прошу, які громадські та політичні рухи підтримують Київський Патріархат?

— Нас підтримують всі ті партії і громадські організації, які відстоюють українську державність. І ми їх підтримуємо. Позиція Церкви в тому, щоб не замикатися на якихось окремих групах чи партіях, а співпрацювати з будь-якими політичними партіями, які сприяють зміцненню української державності.

— Як Ви ставитеся до проекту Закону про поправки до чинного Закону «Про свободу совісті»?

— Наша Церква ставиться негативно. Цю точку зору поділяють Греко-Католицька і Римо-Католицька Церкви, великі протестантські об’єднання. Ми разом підписали звернення до Президента і до голови ВР — проти цього проекту. Чому? Тому, що ми вбачаємо у цьому проекті міну уповільненої дії, яка розпалить релігійну ворожнечу в Україні на фунті церковного майна. Адже надання Церкві прав юридичної особи означає право власності на майно, на землю. В результаті Московський Патріархат отримає у свою повну власність церковне майно на території України. Незалежно від волі віруючих, обидві наші славетні лаври також стають власністю Московської Патріархії. У Почаївській лаврі вже йде запекла боротьба за вилучення із державної власності всього майна разом із землею і повне підпорядкування його Москві. Проти цього повстала громадськість Галичини. Характерно, що на захист лаври стала не тільки УПЦ Київського Патріархату, а й УАПЦ та УГКЦ. Ця проблема об’єднала всі національно свідомі сили. Мені також відомо, що митрополит Володимир (Сабодан) звернувся до Президента, уряду і ВР з проханням передати Києво-Печерську лавру у власність УПЦ МП (Читай — Московському Патріархату). Між тим, з давніх часів відомо, що той, хто володіє цими двома лаврами, володіє душею українського народу. Між іншим, боротьба за лаври вписується в загальну політику Росії стосовно України. Тому ми проти прийняття цього Закону на даному етапі. Церква має право бути юридичною особою, але не в умовах розділеного українського православ’я. Нехай Церква спочатку об’єднається і стане повністю незалежною.

Клара ҐУДЗИК,
газета «День»
24 жовтня 2003 року

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS


Українська Церковна Архітектура














Нагору