«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 

Олександр Міньківський

Міньківський Олександр Захарович
Міньківський Олександр Захарович (13.12.1900, с. Сніжна, Вінниччина — 12.04.1979, Київ). Український хоровий диригент, педагог. Народний артист СРСР (1960). Лауреат Шевченківської премії (1969).

Він народився в селі Сніжна Сквирського району на Київщині (тепер — Погребищенський район Вінницької області) в родині сільського вчителя й дяка. Із шести років учився в церковно-приходській школі, де брав участь у хорі, оволодів грою на скрипці. З десятирічного віку вчився в Київському духовному училищі. За недовгий час став учасником великого дитячого симфонічного оркестру. Через рік навчання йому дали перше соло в концерті з творів Д. Бортнянського. Потім батьки віддали Сашка у двокласну вчительську школу, де з його ініціативи учні створили інструментальний ансамбль. Юний Міньківський оволодів диригуванням. Коли у 1916 році вчителя співів мобілізували на фронт, хор школи очолив Олександр. Він сам поступово навчився гармонізувати революційні пісні на потребу дня і 1 травня 1917 року хор, керований О. Міньківським успішно виступив на маніфестації, виконуючи гармонізовані Олександром «Марсельєзу», «Варшав’янку» та «Сміло у ногу рушаймо».

Вже середню освіту О. Міньківський здобув у Київській педагогічній школі у 1921 році. Саме там в учительській семінарії він навчається співу та нотної грамоти у самого Кирила Стеценка, який дуже багато дав йому, як великий практик і вдумливий методист. Активний і діяльний від природи, О. Міньківський багато допомагав йому в керуванні семінарським хором. Згодом хором став керувати ще один видатний композитор М. Леонтович. У нього О. Міньківський був старостою колективу, вчився робити гармонізації та обробки народних пісень.

Після закінчення диригентського факультету Київського музично-драматичного інституту (1930) працював педагогом у музичних та педагогічних технікумах м. Києва.

У 1934–1941-му pp. — художній керівник та головний диригент хорової капели Українського радіокомітету.

У 1941–42-му pp. під час війни в евакуації працює в Уфі заступником голови Башкирського музичного фонду, літературним редактором видавництва Академії наук УРСР.

У 1942–1944 pp. — науковий співробітник Академії наук УРСР.

З вересня 1943-го року — стає заступником художнього керівника та диригентом Державного українського народного хору, де працює до 1946 року.

З 15 квітня 1946-го року призначений художнім керівником та головним диригентом Державної заслуженої капели бандуристів УРСР, де працює до 1974-го року.

З 1951-го року викладач (з 1960-го — року — завідувач кафедрою диригування) Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського.

У 1969 році О. Міньківському присвоєно звання лауреата Шевченківської премії.

Помер народний артист СРСР, професор, кавалер орденів Леніна, Трудового Червоного Прапора та багатьох інших Олександр Міньківський 12 квітня 1979 року.

* * *

У квітні 1946-го року Постановою Ради Міністрів Української РСР було поновлено роботу Державної капели бандуристів. Штат її налічував 40 чоловік. Саме тоді і очолив колектив Олександр Міньківський.

Для того, щоб капела мала таку кількість артистів, слід було зібрати її залишки. 15 артистів повернулися із Українського народного хору, капели «Думка» та інших колективів — всі хто, працював у капелі ще до бойових дій і уцілів. Ними стали: Микола Соколов, Прокіп Демченко, Георгій Колесников, Андрій Кононенко, Васил Похил, Петро Ковальський, Сергій Міняйло, Євген Базилевський, Олександр Незовибатько, Іван Антоновський, Володимир Вдовенко, Микола Коноваленко, Василь Чарівний, Михайло Ігнатенко та Павло Малімоненко. Останній став виконуючим обов’язки заступника директора. З них і утворився кістяк капели.

В колектив приходили люди з різною музичною підготовкою. Скажімо, Микола Чистота ще до війни умів грати на бандурі, бо навчався в київському музичному училищі в М. Опришка і навіть виступав з бандурою на самодіяльній сцені. А от Анатолію Хорошайлу, Борису Черкасову, майбутньому солісту-бандуристу Федору Жарку і майбутньому солістувокалісту Гаврилу Іщенку бандуру довелося опановувати з нуля. Незабаром капелу було укомплектовано необхідною кількістю людей і почалася плідна і напружена робота, в якій Олександру Міньківському допомагали керівники колективу — диригент, керівник оркестру Іван Антоновський, на чиїх плечах майже всі оркестровки та обробки концертного репертуару у період з 1946-го по 1958 рр., та хормейстер Олександра Корсакевич. Обоє проводили значну підготовчу роботу з хором та оркестром.

Уже наприкінці 1946 року капела почала брати участь в різноманітних масових заходах, а 1 травня 1947 року на сцені Київської державної філармонії відбувся її перший самостійний концерт. Перший відділ складався з творів переважно сучасних композиторів. Прозвучали: дума «А все гори та долини» в обробці П. Гайдамаки, «Пісня про Дніпро» (муз. М. Фрадкіна, сл. Є. Долматовського), «Наш тост» (муз. В. Косенка, сл. І. Любана), «Дума про Матір-Україну» (муз. М. Вериківського, сл. М. Рильського), «Ой, чого ви пожурились, степи України» (муз. П. Гайдамаки, сл. І. Цюпи) та ін.

Другий відділ був більш насичений народними піснями: «Реве та стогне Дніпр широкий» (сл. Т. Шевченка), «Про Кармелкжа» (в обробці М. Лисенка), «Думи мої» (гармонізація О. Міньківського), віночок з українських народних пісень в обробці І. Антоновського, російські, грузинські народні пісні а також авторський твір «Закувала та сива зозуля» (сл. і муз. П. Ніщинського). Концерт мав великий успіх і широкий розголос.

Незабаром почалися й гастрольні подорожі. А після війни вони були нелегкими. Доводилося добиратися від села до села підводами, ночувати нерідко і в копиці сіна. Про ті роки згадує ветеран капели Анатолій Хорошайло:

«Прибула якось капела в село Книші Гадяцького району на Полтавщині. Був липень 1947-го року, якраз жнива наспіли. А в полі майже самі жінки трудяться, чоловіків забрала війна. І артисти давай допомагати — відклали набік свої бандури, взяли коси й серпи і пішли косити. Багато з них — вихідці із села, тож до такої праці їм не звикати. Ще й добре справилися з роботою. А ті капеляни, що з міста, оформили у клубі для трудівників газету. Багато в цьому було людяності і взаємної радості».

Весела і трохи курйозна історія трапилася з капелою на Донбасі. Артисти виступали на літній площадці однієї із шахт міста Горлівки. Неподалік красувався велетень-терикон, а неподалік тину, що огороджував концертну естраду пролягла залізниця — нею маневрові паровози подавали на шахту вагони. Ті глядачі, хто не міг потрапити на концерт, обступили площадку знадвору.

«Диригую капелою, — згадує О. Міньківський, — чую: пройшов паровоз, свиснув, щось затріщало, а серед тих, хто стояли знадвору, почулись якісь веселі вигуки. Повертаюсь — переді мною величезний простір, заповнений людьми. Стало світло-світло, і не можу зрозуміти, що відбулося? Де подівся раптом високий дощатий тин?

Як потім з’ясувалося, хтось із дотепників причепив тин до паровоза. Той рушив, і, вирвавши велику секцію огорожі, потягнув її за собою, а люди з криком, вигуками і сміхом ринулись на концертний майданчик».

У творчому житті колективу в ті роки все тільки починалося і зробити потрібно було ще дуже багато.

Для вдосконалення вже існуючого інструментарію при капелі була створена експериментальна майстерня, до якої було залучено провідних музичних майстрів того часу: Івана Скляра — керівника, Григорія Шаталіна, Івана Білея, Никифора Лупича та Івана Малишевського. Досить швидко майстри виготовили інструменти різного типу: київських, харківських, бандур-альтів, басів та котрабасів, пікколо. Зробили й старовинний український інструмент ліру.

На практиці О. Міньківський ставив за мету поєднати два способи гри: київський та харківський, оскільки капела складалася з киян та полтавців і слобожан. Досягти викінченого результату вдалося саме Іванові Скляру й очолюваній ним бригаді майстрів у 1950-му році. Саме завдяки його валику-перестроювачу інструмент вдавалося швидко й легко перевести в іншу тональність просто посеред модульованого твору — будь-то народна пісня чи авторський твір. Це відкривало нові можливості у виконавстві, зробило просто таки революцію у професійному бандурному музикуванні, сприяло ускладненню й розширенню репертуару.

Крім того, даний винахід мовби зробив бандуру стандартною, уніфікованою, виробив певний її стереотип, що було вкрай важливо саме для ансамблевого музикування і дало змогу налагодити серійне виробництво інструментів на Чернігівській музичній фабриці, що і почало втілюватися в життя з 1954-го року. Багато в розвитку бандури зробили і тамтешні майстри — Олександр Корнієвський, Михайло Єрченко, Микола Мартинчук, Іван Гладилін, Олександр Шуляківський, Олексій Кілочицький, Олександр Шльончик, Микола Єщенко, Анатолій Попов, Йосип Ментей, Микола Тузиченко та інші.

Тепер капела мала цілий оркестр бандур, з яким під силу було виконання значно складнішого репертуару, наприклад, «Поема про Україну» (муз. О. Александрова). Оркестр капели починає виступати самостійно, виконує інструментальні твори: антракт до четвертої дії «Кармен» Ж. Бізе, віночок на теми українських народних пісень «Коло млина, коло броду» та «Дівка в сінях стояла» артиста капели Олександра Незовибатька і його ж сюїту для цимбал з оркестром на українські теми.

Взагалі інструментальний арсенал капели поповнюється, окрім великої сім’ї бандур різних типів і розмірів, ще й іншими інструментами: концертними цимбалами, цимбалами-альт, цимбалами-бас, баянами, ударними — тулумбасами (литаврами), бубоном, тарілками, металофоном, різного типу сопілками. Цимбали та баяни є постійною частиною оркестру, а інші інструменти використовуються епізодично.

Оновлюючи довоєнний репертуар капели, Олександр Міньківський водночас робить і нові обробки, поліпшує оркестровки, залучає до співпраці провідних українських композиторів.

Багато написав для колективу Михайло Вериківський. Це — пісні для баса з хором «Ой гоп таки-так» (слова Т. Шевченка), хор «Гримить» (сл. І. Франка), аранжував для хору романс Я. Стенового «Розвійтеся з вітром», «Пісню про Дніпро» М. Фрадкіна та ін. На музику П. Майбороди капела виконувала «Пісню про Дніпро», романс «Ми підем, де трави похилі» (сл. А. Малишка) та багато інших творів різних композиторів.

Удосконалюючи свою майстерність, капела дедалі більше набуває яскравого артистичного вигляду. Це досягається тонко продуманою драматургією кожного номера, сценічною грою артистів, їх лаконічним, витриманим, але завжди доречним жестам, міміці.

Зростанню сценічної, вокальної майстерності капелян сприяла співпраця з видатними співаками сучасності Борисом Гмирею, Іваном Козловським, Іваном Паторжинським, Михайлом Гришком, Петром Білинником, Белою Руденко, Володимиром Тимохіним, Костянтином Огневим, Андрієм Кікотем та багатьма іншими.

Як розповідав ветеран капели, в минулому її соліст — Гаврило Іщенко, Борис Гмиря на репетиції з капелою любив казати: «Українську пісню співати — треба серце і душу мати». І цю настанову близько до серця приймали молоді капеляни, бо всі вони були кращими представниками свого високообдарованого музичного народу. З Борисом Гмирею капела під орудою О. Міньківського записала не одну платівку народних пісень, виконала в концертах кілька десятків їх. Особливо пам’ятаються «Лугом іду, коня веду», «Де ти бродиш, моя доле» (в дуеті з І. Козловським), «Як засядем, браття, коло чари» та багато інших.

Завдяки співпраці з І. Козловським капела здійснила у 1970-му році сміливий, як на той час вчинок — виконала з ним різдвяні колядки та щедрівки до 70-річчя співака, що не дуже заохочувалося владою у ті роки. Але оскільки Іван Семенович жив і працював у Москві, його і капелу не покарали, а навпаки, відзначили.

І. Козловський у співпраці з колективом проявив себе, і як оригінальний інтерпретатор української народної пісні. Донині зберігся запис його дуету з Галиною Сухоруковою «Ой дівчино, шумить гай», куди О. Міньківським, на прохання співака було введене соло баса-профундо, який заспівав куплет «Хоч не лає, так бурчить». З цим блискуче впорався октавіст капели Дмитро Кадніков, який мав розкішний голос, взявши густу насичену ноту «фа» контроктави.

І на самих капелян, солістів капели, праця з видатними співаками впливала якнайкраще. У відеотеці капели є кадри німого кіно з її яскравим солістом Павлом Колесником, легендарним виконавцем-басом з артистичною зовнішністю, який тільки поведе козацьким вусом, і зал уже регоче.

Тому й вдавалися йому блискуче гумористичні пісні «Ой під вишнею», «Ой посіяв мужик та у полі ячмінь», соло Карася з опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», «Ой гоп таки так» та ін. Кожна розігрувана ним сцена, як пише у книзі «Олександр Міньківський» колишній диригент капели Б. Лаба «…ставала завершеною картиною зі своєю психологічною Іван Козловський (ліворуч), кульмінацією. Кожен твір… був пройнятий дотепним гумором і водночас тонким ліризмом».

Звісно цьому передувала копітка репетиційна праця, і лише втаємничені знають, скільки О. Міньківський та П. Колесник доклали зусиль, щоб такі номери зачаровували слухачів.

Капела обігрувала навіть сам вихід диригента на сцену. Коли він тільки виходив, всі артисти синхронно піднімали бандури і розвертали їх вліво, і в такому положенні чекали, поки керівник дійде до центру. Після його поклону і відповідного жесту, бандури поверталися перпендикулярно до залу в робоче положення. Усе це мовби наелектризовувало глядачів, підіймало настрій перед концертом.

До репертуару капели входили і номери традиційного кобзарського виконавства. Вокальне соло з бандурою чудово виконував Федір Глушко, який переймав науку у першого кобзаря-артиста Івана Кучугури-Кучеренка і засвоїв чимало старовинних кобзарських дум, особливо добре йому вдавалися «Дума про трьох братів самарських», «Дума про козака-бандуриста», «Невільницький плач». Згодом він видав досить повне видання «Українські народні думи» для голосу з супроводом бандури (Київ. Мистецтво. 1966), з текстами слів і нот народних перлин. Добре вдавалися йому до виконання і жартівливі пісні «Удовицю я любив», «Киселик» та ін.

Чудовим виконавцем, учнем і послідовником Ф. Глушка був заслужений артист України Федір Жарко. В його репертуарі було 22 народні думи і величезна кількість пісень. Збереглися, записані ним платівки. Незабутнє враження справляв його проникливий оксамитовий епічний баритон, багатий на темброві відтінки, густе «тремоляндо» на бандурі, коли він співав думу «Про трьох братів самарських», перейняту від Ф. Глушка, а також народну пісню «Ой піду я лугом». Чулість, задушевність виконання зворушують слухачів нерідко й розчулюють до сліз. Йому особливо вдавалися твори лірико-драматичні, і такі, як «Пісня про Дніпро» (муз. М. Фрадкіна), «Думи мої, діти мої» (сл. І. Франка, муз. Ф. Надененка), грузинська пісня «Гапрінді шаво мерцхало» («Відлітай, чорна ластівко»).

Для навчання майбутніх бандуристів Федір Жарко підготував і видав у власній обробці збірку «Українські народні пісні в супроводі бандури» (Київ, «Музична Україна», 1967 р.), до якої увійшло 25 пісень і 2 думи.

Свого часу в капелі працював і поет, бандурист, гуморист-сатирик Іван Немирович. На свій час — кінець 40-х, початок 50-х років він був чи не найвіртуознішим інструменталістом капели, грав партію першої бандури, робив літературне оформлення та редагування текстів, які виконувала капела, створював для неї слова пісень «Київські схили», «В санаторії». Він всіляко пропагує творчість капели на сторінках преси, організовує концерти кобзарів з участю провідних її солістів-бандуристів.

Багато допоміг капелі її ветеран, Андрій Кононенко, який пропрацював у колективі 35 років — з 1925 по 1960 pp. Починав свою діяльність ще у Полтавській капелі. Він організовував гастрольні виступи капели, виготовлення нових інструментів та провадив розшуки нотного матеріалу, загубленого в роки війни, залучав до праці у капелі талановитих бандуристів. Його неодноразово обирали головою місцевкому, секретарем партійної організації. Вже будучи на пенсії, він збирав матеріали про роботу капели, упорядковував їх.

Пам’ятним у мистецькому житті капели був 1951 рік, коли її було запрошено на Декаду української літератури та мистецтва в Москві.

У програмі, яку повіз колектив на виступ, були твори українських сучасних композиторів, українські та російські народні пісні, зокрема «Пісня про Дніпро» П. Майбороди, «Із Волгою тихо Дніпро розмовляв» (муз. К. Домінчена), народні перлини: «Ой там за Дунаєм», «Ой, джиґуне, джиґуне», «Сусідка», «Ой, гиля, гиля гусоньки на став», «Од Києва до Лубен» та ін.

Про виступи колективу писала центральна газета «Правда» пером російського композитора А. Новікова: «Дуже колоритна Державна капела бандуристів УРСР… Супроводжуючи пісні легким акомпанементом бандур, вона співає рівним, красивим звуком, у тій благородній, цнотливій і навіть дещо строгій манері, яка властива народному ставленню до співу, як до справи серйозної, що має глибокий зміст і призначення: передати через пісню народні думи і сподівання, оспівати багато душевні якості народу…»

Саме такі численні відгуки преси і публіки сприяли тому, що 5 червня 1951-го року капелі за видатні заслуги в розвитку музично-вокального мистецтва було присвоєне звання Державної заслуженої капели бандуристів УРСР. Її керівник Олександр Міньківський одержав почесне звання заслуженого діяча мистецтв Української РСР. Його також нагородили орденом Леніна, а ще 23-х артистів капели нагороджено орденами та медалями Радянського Союзу.

Незабаром почалися поїздки і за кордон. У вересні 1954 року колектив виїздить до Польщі аби взяти участь у місячнику польсько-радянської дружби. Концерти зібрали найширшу й найповажнішу аудиторію, зокрема у Любліні, на святі «дожинків» польських селян, що подібні нашим «обжинкам», виступав і представляв капелу Голова Ради Міністрів Польської Народної Республіки, Юзеф Циранкевич. Слухачів зібралося тоді близько 100 тисяч.

Того ж року капела відвідала і Румунію, де її виступи були не менш успішними. Такими вони були і в подальшому — в Чехословаччині, Болгарії та Японії. Колектив завжди шанобливо ставився до культури того народу, куди їхав. І обов’язково готував до подорожі пісню мовою народу-господаря «Ідучи в Японію, — як згадував ветеран капели Г. Іщенко, — підготували японську народну пісню «Соран бусі», та ще й переклали на японську мову й українську народну пісню «Ой там коло млина» в блискучій обробці І. Антоновського». Саме Іщенко виконував соло у цій пісні, граючи у хустині роль дівчини-багачки, що «погана й дукачами». Почувши таке звинувачення, «дівчина» сказала японською мовою, що поскаржиться батькові, що викликало гомеричний регіт у капелян. А що робилося у залі! Немає слів.

Більше половини капелян у той час уже мали вищу і середню музичну освіту, що, природно, сприяло підвищенню художнього рівня. (…)
Цей рівень зростав і завдяки ускладненню репертуару. (…)

За майже 28 років керівництва капелою Олександру Міньківському вдалося створити чоловічий колектив високої вокально-хорової культури, який міг виконувати не тільки традиційний кобзарський репертуар, а й складні класичні твори українських і зарубіжних композиторів. І попри всі ідеологічні заборони та цензурування репертуару колектив гідно презентував вітчизняну хорову музику.

Ярослав Чорногуз. Кобзарська січ (К., 2008, с. 28–43)

Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору