Перемагати зло треба правдою
Проповідь Святійшого Патріарха Філарета у храмі Різдва Пресвятої Богородиці Тернополя, виголошена після Божественної літургії 16 червня 2012 року.
Читайте також:
- Відкритий лист до Президента України Віктора Януковича;
- Заява Народного комітету захисту України у зв’язку з підписанням президентом «мовного» закону Ківалова-Колесніченка.
- Відкритий лист В. Ф. Януковичу від українських організацій Росії;
- а також могутню статтю О. Пахльовської щодо злочинного мовного закону — «використання російської мови як основного механізму розвалу української державності»;
В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Слава Ісусу Христу! Всечесні отці, дорогі браття і сестри.
Ми сьогодні чули з Євангельського читання слова Господа нашого Ісуса Христа: «Не судіть, щоб Вас не судили. Яким судом судите — таким судом будуть судити і вас». І ще Господь сказав: «Чого ти дивишся на скалку в оці брата свого, а у своєму оці колоди не бачиш?». Цими повеліннями Господь Ісус Христос заборонив нам засуджувати людей.
Але що це означає? Чи значить це, що ми повинні бути байдужими до гріхів, до зла? У Російській Церкві була секта «толстовців», яка не противилася злу і з ним не боролась. Церква засудила таке ставлення до гріхів і до зла.
А як же апостоли діяли, знаючи повеління Ісуса Христа, Бога, не засуджувати брата свого? Як апостол Павло вчинив із кровозмісником? Засудив він його чи ні? — Засудив, бо відлучив від Церкви за його гріх.
Чи був Ісус Христос байдужим до гріхів, коли жив на землі? — Не був байдужим. Книжникам і фарисеям Він казав: «Горе вам, бо ви подібні до гробів пофарбованих, які гарні ззовні, а всередині повні мертвих кісток і всякої нечистоти». І як же нам, дорогі браття і сестри, поєднати, з одного боку, заповідь не засуджувати, а з другого боку — боротьби із гріхом? Де та межа, за яку не можна переступати? Де вона і в чому?
Коли апостол Павло засудив кровозмісника — то він зробив це не для того, щоб його принизити в Церкві перед людьми, а для того, щоб виправити його, аби він не був грішником. Це і є межа.
Якщо ми вказуємо нашим ближнім на їхні провини, для того щоб їх виправити — то так і треба чинити. А якщо ми засуджуємо тільки для того, щоб їх принизити — то ми грішимо. Гріх полягає у приниженні брата твого, засудженні його. А коли ми хочемо виправити — то в цьому не лише немає гріха, а ми повинні так робити, особливо Церква. І це означає, що кожен християнин, особливо духовенство та єпископи, не повинні бути байдужими до всілякого гріха і зла.
Ми покликані для того, щоб боротися з усяким злом. А зла в сучасному християнському світі багато, причому такого зла, якого не було в попередні тисячоліття і століття. Я маю на увазі насамперед одностатеві шлюби.
Християни дозволяють це, так звані церкви благословляють. Чи було щось подібне раніше, щоб Церква благословляла так званий шлюб чоловіка із чоловіком, а жінки із жінкою? А це ж роблять християни, так звані християни! Вони хрещені, але далекі від християнства. Хіба ми маємо право бути байдужими?
Поки до нас, до України, це не дійшло. Але вже і в Україні говорять про те, що треба приймати закони, які дозволяли б одностатеві шлюби.
Та хіба це тільки один гріх такий? Він разючий. А як ставитися до тих християн, які не вірять у тілесне Воскресіння Ісуса Христа? — Викривати треба цей гріх, цю неправду.
І якщо візьмемо наше сучасне життя в Україні — нам теж не треба бути байдужими до того, що відбувається в нашому суспільстві. Чи існує загроза нашій державності? — Існує! Від кого залежить відстояти нашу державу? Від влади тільки чи від нас? — Від нас залежить! А наступ іде, і ви бачите, як Верховна Рада приймає закон про російську мову. Ми не проти російської мови і не проти будь-якої мови, але в Україні повинна бути єдина державна мова. Це — наступ на нашу свободу, на нашу державність і духовність, на нашу культуру. То повинні ми засуджувати це чи ні? Чи будуть нам нагадувати, що Христос говорив: «Не судіть!»?
Тому ми не засуджуємо, а боремося з неправдою. А з неправдою треба боротися все життя, до смерті. Тоді Господь буде нам допомагати.
І Церкву треба захищати, бо Київський Патріархат — це Помісна Православна Церква — Українська! Завдяки Київському Патріархату існує і буде існувати Українська держава, бо ця Церква стала найбільшою в Україні за кількістю віруючих. Більша від Московського Патріархату, хоч у нього парафій удвічі більше, але кількість віруючих українців у Київському Патріархаті набагато переважає. У нас — 14,5 мільйонів, а там — 9,5. Тому той, хто виступає проти Київського Патріархату, — бореться проти Української держави. Усвідомлює це чи ні, а він бореться проти нашої незалежності, незалежності нашої держави.
Тому ми і виступаємо за утворення в Україні єдиної Православної Церкви, однієї, але якої? Москва теж бореться за «подолання розколу». Але яка відмінність між нами і ними? Між нашою єдністю і їхньою єдністю? Відмінність така: вони хочуть об’єднати все Українське Православ’я і підпорядкувати Москві. А ми хочемо об’єднати, і щоб ця Церква була Помісною Українською, а не Російською. У цьому і полягає відмінність між нашою єдністю і їхньою.
Тому, хто бореться проти нашої єдності, той зазіхає не лише на Українську Церкву, а й на незалежність Української держави. І це дійсно так, це правда. Тому Москва і обрала Церкву знаряддям боротьби проти Української держави. Але з нами Бог! Чому з нами Бог, а не з ними? — Тому, що правда на нашому боці. А Бог завжди там, де правда, а де неправда, де гріх — там Бога немає.
Ви спитаєте: а в чому ж наша правда? Вона полягає в тому, що нашу державу ми отримали від Бога. Не революцією ми завоювали державність і не зброєю — а Бог нам послав державність і незалежність, як манну з неба. У цьому є правда. А якщо Бог дарував нам державу — то в ній повинна бути і незалежна Церква, Помісна Церква, автокефальна.
Чому повинна бути в незалежній державі Помісна Церква? — Тому, що це Апостольське вчення. 34-те Апостольське правило говорить: «Кожен народ повинен мати свого першого єпископа» — чи то патріарха, чи митрополита, чи архієпископа, але свого, незалежного.
Ми отримали від Бога державу. Ми народ чи не народ? — Народ! Хоч нам і кажуть, що ми придаток до російського народу. Це — неправда! Оскільки ми народ, Апостольське правило вчить: народ повинен мати свого першого єпископа — і в цьому полягає правда.
Тому ми і кажемо, що Бог на нашому боці, на боці правди, а не на боці неправди. І це дає нам упевненість, що ми переможемо. А що означає — переможемо? — Це означає, що ми об’єднаємося в єдину Помісну Православну Церкву. І для цього нам треба працювати, і багато працювати. Але в той же час пам’ятати, що без Бога, без Його допомоги ми цього не досягнемо. Тільки з Божою поміччю ми дійдемо до мети.
А допоможе нам Бог чи ні? — Допоможе! Тому що ми стоїмо на засадах правди. Не може Бог не допомогти тим, хто виконує Його волю. Не може не допомогти! Як Господь приведе нас до єдності — ми не знаємо, але твердо віримо, що приведе.
Так само і ворогів Українська держава подолає: і зовнішніх, і внутрішніх. Бо і внутрішніх ворогів України багато. І ми їх подолаємо — тому що ми хочемо мати свою державу, мати свою Церкву, мати свою мову, мати свою культуру і мати свою історію — але історію правдиву, а не ту, яку нам нав’язують. І ми молимось і будемо молитися, щоб Господь допоміг нам у той час, який Він визначив, досягти єдиної Помісної Української Церкви, яка буде міцним фундаментом для незалежної Української держави.
